Ромео та Джульєта/Акт пятий
| ◀ Акт четвертий | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт пятий |
Пояснення ▶ |
|
Веселе щось менї сей сон віщує.
Мій розум на своїм престолї ясний,
І ввесь сей день мій дух понад землею
Мене підносить якось любо в гору.
Здаєть ся, вмер я, а вона приходить
(Ві снї й умерши, мов живі, ми чуєм)
І так мене в уста цїлує тепло,
Що жизнь свою в моє вдихнула тїло.
Воскрес, дивлюсь, аж я вже царь великий.
О, скількож то в любви справдїшнїй щастя,
Що й тїнь її так радістю багата!
З Верони вість! Ну, що там, Балтазаре?
Чи від ченця нема до мене листу?
Що панї? як отець мій поживає?
А що Джульєта? знов тебе питаю.
Бо для мене нема на сьвітї лиха,
Аби вона щасливо пробувала.
І лиха на сьвітї вже більш не має:
Бо тихо спить в каплицї Капулєтів,
А дух її живе між ангелами.
Я провожав її труну до гробу,
І вас про се прискочив сповістити.
Простїть мене за звістку нещасливу:
Бо ви, добродїю, так наказали.
Іди, знайди пера й чорнила зараз,
А на ніч конї щоб були готові.
Я їду, їду…
Спокійте ся! Ви зблїдли так страшенно;
Ви дивитесь так дико… Щоб нещастя…
Зроби все так, як я повелїваю.
Так від ченця нема до мене листу?
Та коней, чуєш? Я тут не загаюсь.
(Виходить Балтазар.)
Ну, щож, Джульєто? я з тобою ляжу.
Аби здобутись… О, моя погибель!
Одчаянним швидка ти помічниця.
Згадав я одного аптекарячку…
Та він оттут десь і живе, здаєть ся.
Недавно бачив я, як сей самітник,
Похнюпившись під ветхим своїм риззєм,
Варив собі зїлля. Худий бідаха,
З убожества ввесь висох, мов кістяк.
Висять в хатинї в нього черепаха,
І алїґатор випотрошений,
І шкури риб диво́глядних морських,
А на полицї все скриньки порожні,
Горшки зеле́няві та пузириннє,
Та мотузки, та плїсняве насїннє,
Та з рожі книш старий на виставцї.
Мізерія велика, думав я.
Колиб хотїв отрути хто здобути,
Хоч за продажу смерть у Мантуї,
То не злякає ся її злиденник.
О, думка ся попередила лихо!
Із лиха він продасть менї отрути.
Та се-ж, здаєть ся, той самий будинок.
У сьвято він замкнув свою крамницю.
Гей, ти, аптекарю!
Ось сорок золотих: дай драхму яду,
Такого, щоб по всїх розлив ся жилах.
Остине жить — як випив, так і впав.
Щоб трунок так із тїла звергнув духа,
Як іскра той палкий, гримучий порох
З гарматньої утроби ізвергає.
Та за продажу смертю в нас карають.
Твоє лице зсушила голоднеча;
З твоїх очей тїснота визирає,
Тобі людська зневага горбить спиту.
Тебе не любить сьвіт; а ти його
Хиба за те любити будеш,
Що не дає тобі забагатїти?
Візьми-ж отсе, та й годї бідувати.
Хоч би в тебе було і двайцять жизней,
Воно тебе спровадить у хвилину.
Для душ людських. Воно в гидкім цїм сьвітї
Ще більше розбиває, більше губить
Людей, нїж сї мізерні крапелини,
Що ти не сьмієш явно продавати.
Не ти, а я продав тобі отруту.
Прощай! Купи насушного собі.
Ти не отрута, нї! Ходїм зо мною
До гробу милого Джульєти! О, о! (Виходить.)
Витаю з Мантуї! А що Ромео?
Або, коли що пише, то давай.
Щоб їхати до Мантуї у купі,[1]
А він там порав ся коло недужнїх,
То нас інспекторі і придержали,
Боявшись, що ми заразили ся
В тім домі, де тепер так мруть недужі.
Замкнули двері й не пустили нас,
То я й не зміг до Мантуї доїхать.
Анї найняти зараз листоношу:
Такий переполох там від хвороби.
Клянусь, той лист не був нїкчемний.
Велику річ прописано в ньому,
І, не сповнивши, вдїяли ми лихо.
Знайди менї залїзної підойми,
Та принеси до келїї моєї.
Ще три години, і Джульєта встане.
Картатиме мене, що я Ромеу
Не переслав ще звістки про сю справу.
Та я знов напишу у Мантую;
Вона-ж сховаєть ся поки що в мене,
Нещасний мрець в мерцевій домовинї. (Виходить.)
Ну, погаси, нехай мене не бачять.
Отам собі під ивою лежи,
Припавши ухом до землї дзвінкої.
Тут одного ступня нїхто не ступить,
Щоб ти не чув. Тодї до мене свиснеш.
Я знатиму, що йде хтось до каплицї.
Подай квітки. Чини-ж як я звелїв.
Та я зосьмілю ся, скріплю ся серцем. (Виходить.)
Постїлоньку квітками обсипаю.
Її занавісї, о горе! камяниї…
З них пил я обмиватиму водою,
А не водою, ревною сльозою.
В ночи ходитиму тебе витати
І плачучи квітками обсипати… (Паж свище.)
О, гасло паж дає! Се хтось іде.
Чия нога проклята тут блукає,
Мої одвідини нічні перебиває?
Ще й з сьвіточем? Закриюсь темнотою.
Входять Ромео та Балтазар, з сьвіточем, заступом, підоймою.
Візьми сей лист. Щоб завтра рано в ранцї
Оддав єси мойому панотцеви.
Дай сьвіточа. Гляди-ж, на жизнь і смерть,
Що бачиш, або чуєш тут, мовчи!
Стій оддалїк, нї в що не вмішуй ся.
Що до постелї смертної спущусь,
То се про те роблю, щоб подивитись
В лице моєї панї, а ще більше
Ізняти перстїнь дорогий із пальця.
Потрібен він менї на річ велику.
Тепер же геть звідсїль, та слухай пильно:
Коли посьмієш підзирнуть, що буду
Чинити тут, кляну ся по суставам:
Тебе я розшматую і голодний
Сей цвинтарь устелю твоїм мясивом.
Мій задум дикий, як і время дике,
Лютїщий він голодної тигрицї,
Лютїщий моря в бурю-хуртовину.
Отсе візьми собі. Живи щасливо.
Бувай здоров, товаришу мій добрий.
Страшний він став, і що за дума в нього? (Відх.)
Ти дорогий кусок землї пожерла.
Я відчиню уста твої смердючі,
(Розбиває двері до каплицї.)
І втереблю тобі ще кусень страви.
Що вбив кузена милої моєї,
І вбив саму скорботою по братї.
Се він прийшов над тїлом ще глумитись.
Вхоплю його. (Наближуєть ся.)
Стій, зупинись, ледачий
Монтеккі, у твоїм паскуднім дїлї!
Чи помсту ще і смерть не вдовольнила?
Одсуджений од чести ти банїто,
Здавайсь, ато умреш оттут на місцї.
Молодче добрий, не гнїви гіркого,
Втїкай відсїль, покинь мене самого.
Помисли про мерцїв, хоч їх злякай ся.
Прошу тебе, молодче, схамени ся,
Щоб я не взяв тяжкого ще на душу.
Не розлютуй мене; іди, будь ласко!
Кляну ся небом, ти менї дорожчий,
Анїж я сам. Я взброївсь проти себе.
Не гай ся, йди. Живи і признавай ся,
Що втїк єси від жалощів безумця.
Беру тебе, як душегубця злого.
Коли ти милосерний,
То положи мене коло Джульєти.
Йому в лице, хто се…
З ріднї він
Меркуцію, вельможний ґраф Паріс…
Що говорив слуга мій у дорозї?
Мій жаль не дав менї дослухать.
Здаєть ся, він казав, що ґраФ Паріс
Готовив ся з Джульєтою вінчатись.
Казав чи нї? Чи се я думав так?
Чи я здурів, щоб чуючи імя Джульєти,
Таке собі помислити про неї?
О, дай менї, дай руку! бо й тебе
Записано в одну зо мною книгу.
Я погребу тебе в величнім гробі.
У гробі? Нї, осьвічений бідахо!
Бо там Джульєта спить: її краса
Із гробу паляц сотворила пишний.
Ляж, смерте, тут: тебе ховає мертвий.
(Кладучи Паріса в каплицї)
Як часто люде перед смертю мають
Якусь веселість! Ті, що коло них
Піклують ся, зовуть се блискавкою
Предсмертною. Чи то-ж подобна річ
Менї се блискавцею назвати?
О ти любов моя, моє подружжє!
Смерть виссала ввесь мід із уст солодких,
Та не змогла краси твоєї взяти.
Не піддалась ти їй. Клейнот уроди
На губоньках твоїх ще червонїє,
І щоки ще цвитуть квітками в тебе,
Ще смерти стяг блїдий стоїть далеко.
Тибальте, ти лежиш скрівавлений?
О, чим би більш твою вволив я волю?
Згубив тебе, вояку молодого,
Згублю я й ворога твого лихого.
Прости менї, мій брате! Ах, Джульєто!
Чого ти ще така чудовно гарна?
Невже-ж бо смерть, страшилище незриме,
Закохана в тобі? Невже ж вона,
Чудовище кістляве, стереже
Тебе у тьмі, щоб тїшитись тобою?
Нї, я не дам! я ляжу біля тебе;
Не вийду з сих палат сумної ночи:
Тут я зостанусь, тут із хробаками,
Прислужними дївчатами твоїми.
Тут осную господу віковічню,
І з тїла млявого в мізерній жизнї
Зібю ярмо тих зірок лиховіщих.
Спогляньте, очі, у в останнїй раз!
В останнє, руки, обійміть її!
А ви, уста, мого дихання двері,
Запечатлїйте правним поцїлунком
Контракт з лихваркою без сроку, вічний!
А ну, сюди, гіркий мій проводирю!
Товаришу гидкий, іди на поміч!
Ти лоцмане одчаянний, направ же
Мій човен томлений на дику скелю!
Джульєто серденько, я пю до тебе! (Пє.)
О, ти не ошукав, душе правдива,
Дав гарного… Цїлуючи вмираю. (Умирає.)
Входить з другого кінця цвинтаря отець Лаврентій з лїхтарем, підоймою, заступом.
Старії ноги вже мої спіткнулись!
Хто тут лежить?
Що то за сьвіточ сьвітить марним сьвітлом
Червям та черепам безоким? Ге, ге,
Та він горить в каплицї Капулєтів!
Що ви так любите.
Мій пан не знає, що я тут сховав ся,
І погрозив менї страшною смертю,
Колиб підгледїв я, що він там робить.
О, я боюсь якоїсь тут пригоди!
Менї здавало ся, що пан з кимсь бив ся
І пан убив його.
Ой лишенько! чия-ж се кров у дверях,
На камянім порозї у каплицї?
Що за мечі лежать отсе кріваві,
Погорджені сим місцем спочивальним?
(Входить у каплицю.)
Ромео!… О, блїдий!… Хто-ж ще? Паріс!
Увесь в крові! Якаж лиха година
Повинна в сїм випадкові страшеннім?
А панї рушаєсь…
Я памятаю, де я мушу бути.
Отсе-ж я й тут. А деж Ромео мій? (Гук оддалеки.)
З сього гнїзда зарази, смерти й тлїну.
Власть, вища нашої, нам перебила
У наших задумах. Ходїм, ходїмо!
Твій муж у тебе на грудях, без духу,
Паріс також. Ходїмо, я тебе
Проміж сьвятих сестер десь заховаю.
Не гай ся, не питай: он вже сторожа!
Ходїм, Джульєто… (Знов гук.)
Я не сьмію більше. (Виходить.)
Що се? пуздерок у руцї заклякнув,
У милого, у вірного мого в руцї?
Я бачу, яд зробив йому кончину…
Недобрий! Бач, ти випив до останку
І не лишив менї нї капелинки?
Дай в устонька кохані поцїлую:
Ще може яду трошки там зосталось…
О, дайже вмерти від сього бальзаму! (Цїлує.)
Уста твої тепленькі ще…
Веди нас, хлопчику. Куди тут братись?
Любий мечу!
Ось піхва! (Проколює себе.) Ржавій тут! Умерти, вмерти!
Ідїте декотрі. Піймаєте — придержте.
(Виходять иньші)
Страшенний вид! Се ґраф лежить убитий…
Джульєта вся скрівавлена, ще тепла.
Похована давно, дві доби тому…
Біжіть до князя… Кличте Капулєтів…
Будїть Монтекків… (Виходять иньші з сторожів.)
А котрі шукайте!
Ми бачим ґрунт, де скоїло ся лихо,
А ґрунту халепи ми ще не бачим.
Без огляду й декретувати годї.
На цвинтарі.
І плаче, заступа й підойму в нього
Взяли ми, як ішов він від каплицї.
Що мусили піднять персону нашу?
А хто кричить: Джульєта! хто: Паріс!
І всї біжать юрмою до каплицї.
Ромео вбитий, а Джульєту мертву
Тепер заколено; ще й не схолола.
З знаряддями такими, щоб ламатись
До мертвих у каплицю.
Помилкою сей меч… дивись, ось піхва
Порожня при боку в Монтекки висить,
А меч встромивсь Джульєтї нашій в груди.
Що зве мене стару у домовину.
Щоб бачити так рано смерть Ромеа,
Одинчика, наслїдника твого.
Сумуючи про вигнаного, вмерла;
А щож іще погрожує старому?
Поперед батька лїзти у могилу?
Докіль ми вияснимо таємницю,
І знатимем причину, починаннє
І всї виходини лихого дїла.
Тодї отаманом я буду смутку
І поведу вас хоч на смерть. Тим часом
Нехай журбу терпіннє опанує.
Зовіть, кого підозрівати можна.
Бо місце й час проти мене сьвідкують
В побою тім страшеннім. Я стою тут,
Щоб винуватитись і боронитись.
Не сталоб на просторе повіданнє.
Ромео був Джульєтиним супругом,
Джульєта — вірною його жоною.
Звінчав їх я. День тайного весїлля
Був днем Тибальтової смерти.
Ся смерть прогнала молодого мужа
З Верони, і по нїм, не по Тибальту,
Джульєта плакала. Ви, щоб її
Розважити, просватали нещасну
І силою хотїли одружити
З Парісом. От вона тодї до мене,
І, позираючи страшенно, просить
Спасти її від другого вінчання,
Або я, каже, тут же заколю ся.
Я дав сонливого їй трунку випить,
Щоб до часу мов мертвим сном заснула.
Тим часом написав я до Ромеа,
Щоб він приспів сюди в ту ніч судьбову
І взяв її з позиченого гробу,
Як сон її минеть ся тимчасовий.
Та мій посол, нещасний листоноша,
Застряв у шпиталї лихим случаєм.
З моїм листом до мене він вернув ся,
І мусїв я до склепу поспішати,
Щоб без живих Джульєта не проснулась.
Біжу, аж тут, хвилиною ранїще,
Полїг Паріс, за ним і наш Ромео.
Вона встає. Благаю йти за мною,
Принявши хрест од Бога терпеливо, —
Аж тут мене із склепу визвав гомін.
Вона-ж, побачивши Ромеа мертвим,
Сама на себе руки наложила.
От вам і все. А про весїллє знає
Ще мамка їх. Коли я чим причинен
В сїй халепі, готов прийняти кару
Ранїш, нїж прийде смерть моя близькая.
Де чоловік Ромеїв? що він скаже?
Прибіг він з Мантуї як найскоріще
Сюди-ж таки, у сю саму каплицю.
Сей лист велїв подать отцю раненько,
І наказав менї під страхом смерти,
Щоб я його самого тут покинув.
Де ґрафів паж, що сторожів покликав?
Що пан твій тут робив? кажи козаче.
Звелїв менї стоять, чатуючи з далека.
Аж тут іде з огнем хтось до каплицї,
Висаджувати двері. Пан до нього,
А я побіг та поскликав сторожу.
Їх потайне коханнє, вість про смерть.
А ось він пише, що купив отрути
В убогого аптекаря, і звідтіля
Прямує до каплицї умирати,
Лягти з Джульєтою. Де вороги?
Монтеккі, Капулєте! бачите,
Який вас бич за вашу злість карає:
Ваш цьвіт Господь любовю побиває!
А я, що не вважав на ваші бучі,
Втеряв двох родичів, і я караюсь.
Се удовицька часть дочки моєї.
Бо більше нїчого вже вимагати.
Я виллю їй статую щирозлоту.
Докіль Верону зватимуть Верона,
Не буде в нїй дорожчої фіґури,
Як вірная та щирая Джульєта.
Лежати буде поруч з нею в церкві:
Нещасні жертви нашого завзяття!
І сонце вид закрило свій в жалобі.
Ходїмо ще про смуток розмовляти.
Бо ще нїколи не було нещастя,
Яке Ромеу склалось та Джульєтї. (Виходять.)
 |
 |
 |
|
|
——————
- ↑ В свойому жерелї знайшов Шекспір відомість, що в Італїї жаден Францїсканець не сьмів по містї ходити сам, але завсїгди в товаристві другого монаха.