Ромео та Джульєта/Акт пятий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ромео та Джульєта (1901 під ред. Др. Ів. Франка
Акт пятий (Уіллїям Шекспір), переклад — П. А. Кулїша
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
АКТ ПЯТИЙ.

Сцена перва.
Мантуя. Вулиця.
Входить Ромео.
Ромео.

Коли лестивим мріям няти віри,
Веселе щось менї сей сон віщує.
Мій розум на своїм престолї ясний,
І ввесь сей день мій дух понад землею
Мене підносить якось любо в гору.
Здаєть ся, вмер я, а вона приходить
(Ві снї й умерши, мов живі, ми чуєм)
І так мене в уста цїлує тепло,
Що жизнь свою в моє вдихнула тїло.
Воскрес, дивлюсь, аж я вже царь великий.
О, скількож то в любви справдїшнїй щастя,
Що й тїнь її так радістю багата!

Входить Балтазар.

З Верони вість! Ну, що там, Балтазаре?
Чи від ченця нема до мене листу?
Що панї? як отець мій поживає?
А що Джульєта? знов тебе питаю.
Бо для мене нема на сьвітї лиха,
Аби вона щасливо пробувала.

Балтазар.

Тепер вона щасливо пробуває,
І лиха на сьвітї вже більш не має:
Бо тихо спить в каплицї Капулєтів,
А дух її живе між ангелами.
Я провожав її труну до гробу,
І вас про се прискочив сповістити.
Простїть мене за звістку нещасливу:
Бо ви, добродїю, так наказали.

Ромео.

Ось як ! Так визиваю-ж я вас, зорі !
Іди, знайди пера й чорнила зараз,
А на ніч конї щоб були готові.
Я їду, їду...

Балтазар.

О, прошу вас, пане,
Спокійте ся ! Ви зблїдли так страшенно;
Ви дивитесь так дико... Щоб нещастя...

Ромео.

Зостав мене. Се так тобі здало ся.
Зроби все так, як я повелїваю.
Так від ченця нема до мене листу ?

Балтазар.

Нема, мій пане.

Ромео.

Ну, іди-ж, іди,
Та коней, чуєш ? Я тут не загаюсь.

(Виходить Балтазар.)

Ну, щож, Джульєто ? я з тобою ляжу.
Аби здобутись... О, моя погибель !
Одчаянним швидка ти помічниця.
Згадав я одного аштекарячку...
Та він оттут десь і живе, здаєть ся.
Недавно бачив я, як сей самітник,
Похнюпившись під ветхим своїм риззєм,
Варив собі зїлля. Худий бідаха,

З убожества ввесь висох, мов кістяк.
Висять в хатинї в нього черепаха,
І алїґатор випотрощений,
І шкури риб дивбілядних морських,
А на полицї все скриньки порожні,
Горшки зеленяві та пузириннє,
Та мотузки, та плїняве насЇннє,
Та з рожі книш старий на виставцї.
Мізерія велика, думавв я.
Колиб хотїв отрути то здобути,
Хоч за продажу сметь у Мантуї,
То не злякає cя її зладенник.
О, думка ся поперед, а лихо !
Із лиха він продасть і менї отрути.
Та се-ж, здаєть ся, той самий будинок.
У сьвято він замкнув свою крамницю.
Гей, ти, аптекарю !

Входить аптекарь.
Аптекарь.

Хто ж гукає ?

Ромео.

А йди лишень сюди... Ти, бачу, вбогий.
Ось сорок золотих: дай драхму яду,
Такого, щоб по всїх розлив ся жилах.
Остине жить — як випив, так і впав.
Щоб трунок так із тїла звергнув духа,
Як іскра той палкий, гримучий пopox
З гарматньої утроби ізвергає.

Аптекарь.

Такий у мене смертний трунок єсть,
Та за продажу смертю в нас нарають.

Ромео.

В такім убожестві боїш ся смерти ?
Твоє лице зсушила голоднеча;
З твоїх очей тїснота визирає,
Тобі людська зневага горбить спиту.

Тебе не любить сьвіт; а ти його
Хиба за те любити будеш,
Що не дає тобі забагатїти?
Візьми-ж отсе, та й годї бідувати.

Аптекарь.

Не я беру, бере моя біднота.

Ромео.

Не в тебе я й прошу, але в бідноти.

Аптекарь.

Візьми-ж отce та й випий iз водою.
Хоч би в тебе було і двайцять жизней,
Воно тебе спровадить у хвилину.

Ромео.

Ось золото твоє: страшна отрута
Для душ людських. Воно в гидкім цїм сьвітї
Ще більше розбиває, більше губить
Людей, нїж cї мізерні крапелини,
Що ти не сьмієш явно продавати.
Не ти, а я продав тобі отруту.
Прощай ! Купи насушного собі.
Ти не отрута, нї ! Ходїм зо мною
До гробу милого Джульєти ! О, о ! (Виходить.)


Сцена друга.
Келїя отця Лаврентія
Входить отець Іван.
О. Іван.

Шановний брате Францїшкане, гов !

Входить отець Лаврентій.
О. Лаврентій.

Се мусить бути голос брата Йвана.
Витаю з Мантуї ! А що Ромео ?
Або, коли що пише, то давай.

О. Іван.

Зайшов до брата капуцина я,
Щоб їхати до Мантуї у купі, [1]
А він там порав ся коло недужнїх,
То нас інспекторі і придержали,
Боявшись, що ми заразили ся
В тім домі, де тешер так мруть недужі.
Замкнули двері й не пустили нас,
То я й не зміг до Мантуї доїхать.

О. Лаврентій.

Хто-ж лист одвіз мій до Ромеa, хто ?

О. Іван.

Послать менї не довело ся. Ось він.
Анї найняти зараз листоношу:
Такий переполох там від хвороби.

О. Лаврентій.

Пригода нещаслива ! Орденом
Клянусь, той лист не був нїкчемний.
Велику річ прописано в ньому,
І, не сповнивши, вдїялш ми лихо.
Знайди менї залїзної шідойми,
Та принеси до келїї моєї.

О. Іван.

Іду, іду, мій брате, принесу. (Виходить.)

О. Лаврентій.

Тепер один пійду я до каплицї.
Ще три години, і Джульєта встане.
Картатиме мене, що я Ромеy
Не переслав ще звістки про сю справу.
Та я знов напишу у Мантую;
Вона-ж сховаєть ся поки що в мене,
Нещасний мрець в мерцевій домовинї. (Виходить.)

Сцена третя.
Цвинтарь, на нїм Капулєтівська каплиця.
Входять Паріс та його паж, несучи квітки і сьвіточ.
Паріс.

Дай, хлопче, сьвіточа; стань оддалїк.
Ну, погаси, нехай мене не бачять.
Отам собі під ивою лежи,
Припавши ухом до землї дзвінкої.
Тут одного ступня нїхто не ступить,
Щоб ти не чув. Тодї до мене свиснеш.
Я знатиму, що йде хтось до каплицї.
Подай квітки. Чини-ж як я звелїв.

Паж. (стиха)

Як страшно тут самому серед мертвих !
Та я зосьмілю ся, скрішлю cя серцем. (Виходить.)

Паріс.

Солодка квітко, я твою весїльню!
Постїлоньку квітками обсипаю.
Її занавісї, о горе ! камяниї...
З них пил я обмиватиму водою,
А не водою, ревною сльозою.
В ночи ходитиму тебе витати
І плачучи квітками обсипати... (Паж cвище)
О, гасло паж дає ! Се хтось іде.
Чия нога проклята тут блукає,
Мої одвідини нічні перебиває ?
Ще й з сьвіточем ? Закриюсь темнотою.

(Виходить.)
Входять Ромео та Балтазар, з сьвіточем, заступом, підоймою.
Ром е о.

Дай заступа й залїзної підойми.
Візьми сей лист. Щоб завтра рано в ранцї

Оддав єси мойому панотцеви.
Дай сьвіточа. Гляди-ж, на жизнь і смерть,
Що бачиш, або чуєш тут, мовчи !
Стій оддалїк, нї в що не вмішуй ся.
Що до постелї смертної спущусь,
То се про те роблю, щоб подивитись
В лице моєї панії, а ще більше
Ізняти перстїнь дорогий із пальця.
Потрібен він менї на річ велику.
Тепер же геть звідсїль, та слухай пильно :
Коли посьмієш підзирнуть, що буду
Чинити тут, кляну ся шо суставам :
Тебе я розшматую і голодний
Сей цвинтарь устелю твоїм мясивом.
Мій задум дикий, як і время дике,
Лютїщий він голодної тигрицї,
Лютїщий моря в бурю-хуртовину.

Балтазар.

Я відійду, я вас не шотурбую.

Ромео.

Сим ти приятельство своє покажеш.
Отсе візьми собі. Живи щасливо.
Бувай здоров, товаришу мій добрий.

Балтазар.

А все таки сховаюсь тут де-небудь.

Страшний він став, і що за дума в нього ? (Відх.)

Ромео.

Противна пелько, о утробо смерти !
Ти дорогий кусок землї пожерла.
Я відчиню уста твої смердючі,

(Розбиває двері до каплицї.)

І втереблю тобі ще кусень страви.

Паріс.

Се той банїта, гордий той Монтеккі,
Що вбив кузена милої моєї,
І вбив саму скорботою по братї.

Се він прийшов над тїлом ще глумитись.
Вхоплю його. (Наближуєть ся.)

Стій, зупинись, ледачий

Монтеккі, у твоїм паскуднім дїлї !
Чи помсту ще і смерть не вдовольнила?
Одсуджений од чести ти банїто,
Здавайсь, ато умреш оттут на місцї.

Ромео.

Умру, се так: за тим сюди й прийшов.
Молодче добрий, не гнїви гіркого,
Втїкай відсїль, покинь мене самого.
Помисли про мерціїв, хоч їх злякай ся.
Прошу тебе, молодче, схамени ся,
Щоб я не взяв тяжкого ще на душпу.
Не розлютуй мене; іди, будь ласко !
Кляну ся небом, ти менї дорожчий,
Анїж я сам. Я взброївсь проти себе.
Не гай ся, йди. Живи і признавай ся,
Що втїк єси від жалощів безумця.

Паріс.

Менї твої байдужні заклинання,
Беру тебе, як душегубця злого.

Ромео.

А, визов? Ну, обороняй ся-ж, хлопче ! (Бють ся.)

Паж.

О Господи! зчепились. Сторожі! гов! (Відх.)

Паріс.

О, смерть моя! (Падає.)

Коли ти милосерний,

То положи мене коло Джульєти.

Ромео.

О, се зроблю я ! Дай же подивлю ся
Йому в лице, хто се...

З ріднї він

Меркуцію, вельможний ґраф Пapic...
Що говорив слуга мій у дорозї?

Мій жаль не дав менї дослухать.
Здаєть ся, він казав, що ґраФ Паріс
Готовив ся з Джульєтою вінчатись.
Казав чи нї ? Чи се я думав так?
Чи я здурів, щоб чуючи ім'я Джульєти,
Таке собі помислити про неї ?
О, дай менї, дай руку бо й тебе
Записано в одну зо мною книгу.
Я погребу тебе в величнім гробі.
У гробі ? Нї, осьвічений бідахо !
Бо там Джульєта спить : її краса
Із гробу паляц сотворила пишний.
Ляж, смерте, тут: тебе ховає мертвий.

(Кладучи Паріса в каплицї)

Як часто люде перед смертю мають
Якусь веселість ! Ті, що коло них
Піклують ся, зовуть се блискавкою
Предсмертною. Чи то-ж подобна річ
Менї се блискавцею назвати 7
О ти любов моя, мов подружжє !
Смерть виссала ввесь мід із уст солодких,
Та не змогла краси твоєї взяти.
Не шіддалась ти їй. Клейнот уроди
На губоньках твоїх ще червонїє,
І щоки ще цвитуть квітками в тебе,
Ще смерти стяг блїдай стоїть далеко.
Тибальте, ти лежиш скрівавлений ?
О, чим би більш твою вволив я волю ?
Згубив тебе, вояку молодого,
Згублю я й ворога твого лихого.
Прости менї, мій брате ! Ах, Джульєто !
Чого ти ще така чудовно гарна?
Невже-ж бо смерть, стратилище незриме,
Закохана в тобі ? Невже ж вона,
Чудовище кістляве, стереже
Тебе у тьмі, щоб тїшитись тобою?

Нї, я не дам І я ляжу біля тебе ;
Не вийду з сих палат сумної ночи:
Тут я зостанусь, тут із хробаками,
Прислужними дївчатами твоїми.
Тут осную господу віковічню,
І з тїла млявого в мізерній жизнї
Зібю ярмо тих зірок лиховiщих.
Спогляньте, очі, у в останнїй раз !
В останнє, руки, обійміть її !
А ви, уста, мого дихання двері,
Запечатлїйте правним шоцїлунком
Контракт з лихваркою без сроку, вічний !
А ну, сюди, гіркий мій проводирю !
Товаришу гидкий, іди на поміч !
Ти лоцмане одчаянний, нашрав же
Мій човен томлений на дику скелю !
Джульєто серденько, я пю до тебе ! (Пє.)
О, ти не ошукав, душе правдива,
Дав гарного... Цїлуючи вмираю. (Умирає.)

Входить з другого кінця цвинтаря отець Лаврентій з лїхтарем, підоймою, заступом.
О. Лаврентій.

Сьвятий Францїску, скілько раз об камінь
Старії ноги вже мої спіткнулись !
Хто тут лежить ?

Балтазар.

Приятель, що вас знає.

О. Лаврентій.

Спаси Господь! Скажи, мій добрий друже,
Що то за сьвіточ сьвітить марним сьвітлом
Червям та черешам безоким ? Ге, ге,
Та він горить в каплицї Капулєтів !

Балтазар.

Так, так, добродїю, і там мій пан,
Що ви так любите.

О. Лаврентій.

Який ?

Балтазар.

Ромео.

О. Лаврентій.

Давно-ж він тут ?

Балтазар.

Се буде пів години.

О. Лаврентій.

Ходїмо-ж у каплицю.

Балтазар.

Я не сьмію.

Мій пан не знає, що я тут сховав ся,
І погрозив менї страшною смертю,
Колиб підгледїв я, що він там робить.

О. Лаврентій.

Ну ляж, пійду один... Страх обіймає...
О, я боюсь якоїсь тут пригоди !

Балтазар.

Як я заснув під ивою в тім місцї,
Менї здавало ся, що пан з кимсь бив ся
І пан убив його.

О. Лаврентій.
Ромео, о Ромео !

(Наближуєть ся.(

Ой лишенько ! чия -ж се кров у дверях,
На камянім порозі у каплицї ?
Що за мечі лежать отсе крiваві,
Погорджені сим місцем спочивальним ?

(Входить у каплицю.)

Ромео !... О, блїдий!... Хто-ж ще ? Паріс !
Увесь в крові ! Якаж лиха година
Повинна в cїм випадкові страшеннім ?
А панї рушаєсь...

Джульєта. (прокидаєть ся)
О отче утїшителю! деж шан мій ?

Я памятаю, де я мушу бути.
Отсе-ж я й тут. А деж Ромео мій ? (Гук оддалеки.)

О. Лаврентій.

Якийся гук... Добродїйко, ходїмо
З сього гнїзда зарази, смерти й тлїну.
Власть, вища нашої, нам перебила
У наших задумах. Ходїм, ходїмо !
Твій муж у тебе на грудях, без духу,
Паріс також. Ходїмо, я тебе
Проміж сьвятих сестер десь заxoваю.
Не гай ся, не питай: он вже сторожа !
Ходїм, Джульєто... (Знов гук.)

Я не сьмію більше. (Виходить.)

Джульєта.

Іди звідсїль, я не пійду, о, нї !
Що се ? пуздерок у руцї заклякнув,
У милого, у вірного мого в руцї ?
Я бачу, яд зробив йому кончину...
Недобрий ! Бач, ти випив до останку
І не лишив менї нї капелинки ?
Дай в устонька кохані поцїлую:
Ще може яду трошки там зосталось...
О, дайже вмерти від сього бальзаму! (Цілує.)
Уста твої тепленькі ще...

Первий сторож.(оддалеки.)

Веди нас,
Веди нас, хлопчику. Куди тут братись?

Джульєта.

А, гомін ?... О, я скоро!(Хапаючи Ромеового меча.)
Любий мечу !
Ось піхва І (Проколює себе.) Ржавій тут ! Умерти, вмерти !

(Падає на Ромеове тїло і вмирає.)
Входить сторож із Парісовим пажем.
Паж.
Отсе те місце. Там де сьвіточ мріє.
Первий сторож.

Земля крівава. Обшукайте цвинтарь.
Ідїте декотрі. Піймаєте — придержте.

(Виходять иньші)

Страшенний вид! Се ґраф лежить убитий...
Джульєта вся скрівавлена, ще тепла.
Похована давно, дві доби тому...
Біжіть до князя... Кличте Капулєтів ..
Будїть Монтекків... (Виходять иньші з сторожів.)

А котрі шукайте!

Ми бачим ґрунт, де скоїло ся лихо,
А ґрунту халепи ми ще не бачим.
Без огляду й декретувати годї.

Вертають ся деякі сторожі із Балтазаром.
Другий сторож.

Ось чоловік Ромеїв. Ми знайшли
На цвинтарі.

Первий сторож.

Держіть, аж поки князь...
Вертають ся инші сторожі з отцем Лаврентієм.

Третїй сторож.

А ось отець Лаврентій. Він тремтить
І плаче, заступа й підойму в нього
Взяли ми, як ішов він від каплицї.

Первий сторож.

Ге, підозріннє.... То й його придержте.

Входить князь із прибічниками.
Князь.

Що за пригода тут так рано сталась,
Що мусили піднять персону нашу ?
Входять Капулєт, панї Капулєт і инші.

Капулєт.

Що там таке ? що там за крик страшенний ?

Панї Капулєт.
Народ по вулицях кричить: Ромео !

А хто кричить: Джульєта ! хто : Паріс !
І всї біжать юрмою до каплицї.

Князь.

Що се за страх трівожить наше ухо?

Первий сторож.

Ось, князю, ґраф Паріс лежить убитий,
Ромео вбитий, а Джульєту мертву
Тепер заколено ; ще й не схолола.

Князь.

Шукайте та дознайтесь, хто се вкоїв.

Первий сторож.

Тут єсть чернець і чоловік Ромеїв,
З знаряддями такими, щоб ламатись
До мертвих у каплицю.

Капулєт.

О небо ! Жінко, глянь, вона в крові...
Помилкою сей меч... дивись, ось піхва
Порожня при боку в Монтекки висить,
А меч встромивсь Джульєтї нашій в груди.

Панї Капулєт.

О горе І я дивлюсь і чую дзвона,
Що зве мене стару у домовину.
Входить Монтеккі з иньшими.

Князь.

Іди, Монтеккі, рано встав єси,
Щоб бачити так рано смерть Ромеа,
Одинчика, наслїдника твого.

Монтекі.

Сю ніч жона моя умерла, князю,
Сумуючи про вигнаного, вмерла;
А щож іще погрожує старому ?

Князь.

Дивись, побачиш.

Монтекі.

О неучу! чи то-ж тобі годилось
Поперед батька лїзти у могилу ?

Князь.

Впини свої уста від голоcїння,
Докіль ми вияснимо таємницю,
І знатимем причину, починаннє
І всї виходини лихого дїла.
Тодії отаманом я буду смутку
І поведу вас хоч на смерть. Тим часом
Нехай журбу терпіннє ошанує.
Зовіть, кого підозрівати можна.

О. Лаврентій.

Мене найбільш, хоч я найменше винен,
Бо місце й час проти мене сьвідкують
В побою тім страшеннім. Я стою тут,
Щоб винуватитись і боронитись.

Князь.

Кажи-ж од разу, що в cїм дїлї знаєш.

О. Лаврентій.

Скажу коротко, бо дихання в мене
Не сталоб на просторе повіданнє.
Ромео був Джульєтиним супругом,
Джульєта — вірною його жоною.
Звінчав їх я. День тайного весїлля
Був днем Тибальтової смерти.
Ся смерть прогнала молодого мужа
З Верони, і по нїм, не по Тибальту,
Джульєта плакала. Ви, щоб її
Розважити, просватали нещасну
І силою хотїли одружити
З Парісом. От вона тодї до мене,
І, позираючи страшенно. просить
Спасти її від другого вінчання,
Або я, каже, тут же заколю ся.
Я дав сонливого їй трунку випить,
Щоб до часу мов мертвим сном заснула.
Тим часом написав я до Ромеа,
Щоб він приспів сюди в ту ніч судьбову

І взяв її з позиченого гробу,
Як сон її минеть ся тимчасовий.
Та мій посол, нещасний листоноша,
Застряв
у шпиталї лихим случаєм.
З моїм листом до мене він вернув ся,
І мусїв я до склепу поспішати,
Щоб без живих Джульєта не проснулась.
Біжу, аж тут, хвилиною ранїще,
Полїг Паріс, за ним і наш Ромео.
Вона встає. Благаю йти за мною,
Принявши хрест од Бога терпеливо, —
Аж тут мене із склепу визвав гомін.
Вона-ж, побачивши Ромеa мертвим,
Сама на себе руки наложила.
От вам і все. А про весїллє знає
Ще мамка їх. Коли я чим причинен
В cїй халепі, готов прайняти кару
Ранїш, нїж прийде смерть моя близькая.

Князь.

Тебе ми здавна знаєм, як сьвятого.
Де чоловік Ромеїв ? що він скаже ?

Балтазар.

Я пана сповістив про смерть Джульєти.
Прибіг він з Мантуї як найскоріще
Сюди-ж таки, у сю саму каплицю.
Сей лист велїв подать отцю раненько,
І наказав менї під страхом смерти,
Щоб я його самого тут покинув

Князь.

Дай лист, я подивлюсь, що він там пише.
Де ґрафів паж, що сторожів покликав ?
Що пан твій тут робив ? кажи козаче.

Паж.

Прийшов на могилки він із квітками.
Звелїв менї стоять, чатуючи з далека.
Аж тут іде з огнем хтось до каплицї,

Висаджувати двері. Пан до нього,
А я побіг та поскликав сторожу.

Князь.

Сей лист потверджує ченцеве слово,
Їх потайне коханнє, вість про смерть.
А ось він пише, що купив отрути
В убогого аптекаря, і звідтіля
Прямує до каплицї умирати,
Лягти з Джульєтою. Де вороги?
Монтеккі, Капулєте! бачите,
Який вас бич за вашу злість карає:
Ваш цьвіт Господь любовю побиває !
А я, що не вважав на ваші бучі,
Втеряв двох родичів, і я караюсь.

Капулєт.

Монтеккі, брате мій, о дай же руку !
Се удовицька часть дочки моєї.
Бо більше нїчого вже вимагати.

Монтеккі.

Нї, більше, більше дам тобі я, брате :
Я виллю їй статую щирозлоту.
Докiль Верону зватимуть Верона,
Не буде в нїй дорожчої фіґури,
Як вірная та щирая Джульєта.

Капулєт.

Таким же дорогим і твій Ромео
Лежати буде поруч з нею в церкві:
Нещасні жертви нашого завзяття !

Князь.

Понурий мир приносить нам сей ранок,
І сонце вид закрило свій в жалобі.
Ходїмо ще про смуток розмовляти.
Бо ще нїколи не було нещастя,
Яке Ромеу склалось та Джульєтї. (Виходять.)


Примітки[ред.]

  1. В свойому жерелї знайшов Шекспір відомість, що в Італїї жаден Францїсканець не сьмів по містї ходити сам, але завсїгди в товаристві другого монаха.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.