Ромео та Джульєта/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ромео та Джульєта (1901
Передмова (Др. Ів. Франка)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.

Передмова.

„Ромео та Джульєта“ належить до найголоснїйших творів Шекспіра, до тих, яких титули мимовільно повстають в уяві осьвіченого чоловіка, коли лише назвати імя Шекспіра. „Хоч може незовсїм бездоганна як твір штуки, — пише Брандес[1] — має ся драма безмірно велике значінє і вагу: се велика, типова любовна траґедія людськости. Се драма молодої, бурливої любови, що зродившись при першому поглядї, вибухає такою пристрастю, яка для осягненя своєї мети ламає всї запори і так опановує душу, що не знає иньшого вибору, як тілько укохану особу або смерть. Ся любов така сильна, що майже моментально, на місцї кидає молоду пару собі в обійми, і така фатальна, що загибіль надходить страшенно швидко слїдом за щастєм злуки. Нїде так як тут не заглубив ся Шекспір у подвійну суть любови, коли вона обхопить усього чоловіка і надїляє його радощами, що наповняють душу аж до опянїня, та погружає його в розпуку в хвилї розлуки коханків“. І з иньших поглядів важна ся траґедія: як документ анґлїйського ренесансу, що корінить ся в глубокій старовинї та живе соками гуманїстичної доби, і як перший майстерний твір Шекспіра, яким завершено довгий розвій сеї лїтературної теми.

І. Жерела траґедії. Найдрастичнїйший мотив нашої траґедії — зажитє сонного напою, що надає вид умерлого на якийсь час, з метою — уникнути ненависного подружя, — належить до давних і улюблених реквізитів повістярської технїки. У найстаршого з грецьких риторів-повістярів, Сирийця Ямблїха з II. в. по Хр. в його повісти Βαβυλονιακά (Вавильонська повість) знаходимо кілька разів ужитий мотив, що закохана пара уникає небезпеки заживши раз затроєного меду, від якого вони сплять мов мертві, то знов сонного порошку замісь жаданої отрути.[2] Троха пізнїйший повістярь, Ксенофон із Ефезу, що мабуть у початку III. віку по Хр. написав свою „Ефезьку повість про любов Габрокомеса і Антеї“, обробив сей епізод детальнїйше. Антея, пошлюблена Габрокомесови, дістала ся в неволю до Перілая, який зворушений її красотою, хоче оженити ся з нею. Вона випрошує ся на 30 день, та врештї мусить стати до шлюбу, але увійшовши до спальнї заживає порошок, якого достарчив їй уперед ефезький лїкарь, і паде мов нежива. Перілай з великим жалем хоронить її в мурованім гробі. Тут вона будить ся в ночи, саме в пору, коли розбійники виломали двері і взяли ся грабувати трупи (Е Rohde, op. cit. 411). Незручною копією сього оповіданя треба вважати епізод у иньшого, значно пізнїйшого ритора, Харітона з Афродізіяди, в його повісти „Пригоди Хайрея і Каллірої“. Тут Хайрей із заздрости (без підставної) копнув свою молоду жінку так, що вона впала мов мертва; її поховано, в ночи роз бійники грабують гріб, вона прокидаєть ся і її за бирають та продають у неволю (Е. Rohde, op. cit. 517). Як бачимо, фантазия тих письменників завмираючої Грециї нездібна вже була огріти і ви ростити те щиро-людське ядро, що лежало в основі сього епізоду.

Аж розбуджений у Італїї гуманїзм, що про бував навязати розвій там, де його перервала доба грекоримського упадку, підхопив і отсю тему і влив їй нові соки, розбудив її до нового житя. В другій половинї ХV. в. обробив її у-перве нове лїст Мазуччіо, якого збірка Il Novellino, зложена з 50 новель, вийшла в Неаполї 1476 р. і була потім богато разів передруковувана в XV і ХVІ в., цїнена і люблена майже на рівнї з Боккаччі євим „Декамероном“.[3] У Мазуччія тема ще мало розвита супроти Ксенофонта Ефезького: закохана пара живе в Сієнї в міщанській сфері; щоб ура тувати молоду від ненависного подружя, монах завдає їй сонного напою; її ховають як мертву; справа кінчить ся нещасливо для закоханих. Тілько у слїдуючого автора бачимо сю саму тему вже значно розвиту. В р. 1524 була написана, а 1530 р. у-перве видана повість „Giulietta e Romeo“, яку її автор, Люіджі да Порто, назвав „ історичною новелею“. Хоча без сумнїву автор опрацював свою новелю на основі Мазуччія (Л. Френ кель догадується навіть, op. cit. 296, що Да Порто для того не опублїкував її за свого житя, бо Мазуччіо ще жив), то все таки його перерібка так сильно ріжнить ся від Мазуччієвої, що той сам Френкель (ор. сit, 182, 196) уважає конечним приняти якусь попередню, незвісну для нас перерібку Мазуччі євого оповіданя, яку потім переповів Да Шорто. Сам Да Потро подає, що чувсе оповіданє від якогось вояка Переґріна. Бачимо тут у перве не тілько імена Ромеa і Джульєти, але й усе окруженє таке, яке від тодї нерозривно звязало ся з сими іменами. Молодята — дїти ворожих сїмей Монтекків і Ка пулєтів; річ дїє ся в Веронї в маґнатській сфері. Ромео з разу закоханий у якійсь красунї, що не звертає на нього уваги, йде на баль у дім ворога, тут пізнає Джульєту і від разу палає до неї любовю. Її кузен пізнає його на балю, шукає за чіпки з ним на вулицї; Ромео вбиває його і мусить утїкати; за радою черця, щоб уникнути шлюбу з ненависним ґрафом, Джульєта заживає сонний напій, її хоронять; Ромео не повідомлений про підступ убиває себе в її гробі, а вона гине при його трупі, по чім ворожі сїм'ї поєднують ся.

Да Портова новеля здобула собі швидко значну популярність у Італїї. Нещасливі коханцї Ромео та Джульєта і ворожі сїм'ї в Веронї Мон теккі і Капулєті зробились історичними фіґурами, і попали ще в XVI в. в історичні підручники та хронїки[4], дарма, що історія знає про них щось зовсїм иньше; ще Данте в своїй поемі згадує про веронські роди Монтеккі і Капулєті як про приналежні оба до одної партії — Гібелїнів. Від Да Порти взяв сю тему звісний новелїст XVІ. в. Банделльо, і додавши цїлий ряд нових рисів (постать Бенволїя, що хоче улїчити Ромеa від любовних химер, постать мамки і згадку про драбину з верівок, постать аптекаря і т. д.) „звязав її — як каже один дослїдник — тїснїйше з реальним житєм і надав їй виразний костюм свого часу“ (Fránkel, op, cit. 183). На Да Портовій новелї, та не без впливу й Банделля, основана драма Люіджі Грото „Hadriana“, видана в Веронї 1578 р. Грото був учений віршороб, а не поет; брак живого поетичного чутя він виявив уже тим, що перенїс подїю в зовсїм нереальні, перед-римські часи.

Важнїйше для розвою нашої теми було роз просторенє оповіданя про нещастє закоханої пари у Франциї. Ще 1550 р., отже геть перед написанєм новель Банделля, вийшла в Парижі книжка Адріяна Севена „Le Philocope de Мessire Jehan Восcace Florentin, contenant l'histoire de Fleury et Вlanchefleur, divise en sept livres, traduietz d' italien en francoys“, де у вступі, як проти венство до історії двох коханків, що через ріжні тяжкі пригоди доходять таки до щасливого кінця, оповідано історію двох коханків, що гинуть марно. Севен певно не мав під руками тексту Люіджі да Порто, але можливо, що мав Мазуччія або якусь иньшу незвісну нам перерібку. Він перенїс місце подій у якесь малозвісне місточко Куррон на Пе льопонесї; про ворожі cїм'ї нема згадки; навпаки, молода пара виховує cя разом і кохає ся з малку, але що брат панночки противить ся звязкови, то коханець убиває його, по чім дальша історія роз виваєть ся так, як у Мазуччія. В р. 1559 (шість лїт по виданю другого тома Банделльових новель, де містила ся й історія Ромеa та Джульєти), видав сю історію в французькім перекладї Боecтюо́ (Воаistuau, Нistoirestragiques. Extraictes des euures Italiennes de Bandel et mises en langue Еrancоіse). Боecтюо вірно держить ся італїйського оріґіналу: його „Траґічні історії“, яких видапє по його смерти продовжав звісний нам уже Бельфоре, важні як міст, по котрому оповіданє про Ромеa і Джульєту перейшло до Англії, де йому судило ся найти найвисший поетичний вислов.

Тепер уже що анї Шекспір, Артюр Брук, не Банделля, лише з не підлягає нїякому сумнївови, анї його безпосередне жерело, черпали з італїянського тексту французького перекладу. Два роки по виданю того перекладу, бо вже 1561 р. вийшла друком у Льондонї Брукова поема (Arthur Brooke, Тhe Тragicall Нistorye of Romeus and Juliet). Уже сам титул показує на її звязок з Нistoires tragiques“ Боестюо та Бельфоре. Брукова поема хоч не високої стійности, сьвідчить про деякий талант; автор має жилку до реалїстичного мальо ваня деталїв, додає мамцї комізму, заставляє її брати гроші від Ромеa а потім хвалити Паріса; заставляє Ромеa в келїї о. Лаврентія качати ся по землї і рвати на собі волосє при відомости про свою банїцию; ярко малює бідноту аптекаря, словом, додає чимало нових рисів, які потім від находимо у Шекспіра. Менше важна для нас про зова перерібка французького тексту новелї, що війшла в склад збірки „Палата забав“, виданої 1567 р. Томою Шентером (Т h. Рainter, Раlace of Pleasure, London 1567, т. II. новеля 25), а також затрачена анґлїйська драма про Ромеa і Джульєту, що була виставлювана вже коло р. 1580. Лишаючи на боцї сю незвісну нам драму, треба сконстатувати, що Шекспір не користував ся й Пентеровою прозою і що одиноким його жерелом була Брукова поема. А що зробив він із неї!

ІІ. Шекспірове обробленє. В р. 1597 вий шла в формі зшитка in 4° на бібулястім папері, для вжитку театральних видцїв (в родї наших оперових текстів), без волї і відома автора і без поданя його назви надрукована книжечка пз. „Аn excellent conceited Тragedie of Romeo and Juliet. At is hat been often with great applause plaid publiquely by the right Нonourable the L. of Нundson his Servants“ (Прекрасно скомпонована траґедія про Ромеa і Джульєту, відгравана часто і серед великих оплесків прилюдно слугами високоповажаного льорда Гандзона). Льорд Гандзон був королївським підкоморієм і вмер у липнї 1596; його наслїдник був іменований аж у цьвітнї 1597, так що аж до того часу трупа мусїла називати ся його „слугами“. Та що титул сього першого друку нїчого не згадує про пору першої вистави, але подає драму як „часто“ від гравану і дуже улюблену, то сьміло можна дога дувати ся, що вона була написана значно вчаснїйше перед 1596 роком. Як одиноку, хоч не дуже певну опору для усталеня докладнїйшої дати написаня драми приймають критики слова мамки в актї І. сц. 3 (стор. 20).

Я вам кажу, на Ланцюги їй буде
Штирнацять років, далебі, що так!
Я добре знаю: одинацятий
Пішов отсе, як трусу ми злякались.

Коли приняти, що Шекспір натякав перед своєю публїкою на факт загально їй відомий, на землетрясенє, якого злякались у Анґлїї ( Шекспірове жерело не знає нїчого про се землетрясенє), то в такім разї ясно, що ся згадка відносить ся до землетрясеня в Анґлїї в р. 1580, а з сього виходило би, що ті слова могли бути у перве проголошені 1591 р. Деякі відгуки з нашої драми знаходять ся також у поемі Даніеля „Плач Розамунди“ (Сomplaint of Rosamond), друкованій 1592 р.[5], а се також скріпляє думку, що перший нарис сеї траґедиї повстав 1591 р. Шекспірови було тодї 27 лїт, він був уже девять лїт жонатий і мав троє дітей, значить, пора сантиментального захвату і любовних молодечих пожеж для нього давно минула. Але в його душі жили могутнї за соби сього огню і взявши в свої руки давню „траґічну історію“ закоханої пари, він зумів зробити з неї свій перший незрівнаний архитвір, вливаючи в стару, вже перед ним май стерно сформовану посудину огнистий напій сво його ґенїя. Рукою справжнього майстра драматичної штуки він поробив характерні переміни в плянї свойого взірця: акцию, яка у Брука тягне ся кілька місяцїв, скоротив на один тиждень (в не дїлю Ромео пізнає Джульєту на балї, в понедїлок рано їх шлюб, по шолудни убійство Тибальта, банїция Ромеа, засватанє Джульєти за Паріса, вчетвер рано Джульєту хоронять, а в суботу в ночи катастрофа в гробницї); Джульєту, що у Італїянцїв має 18 лїт, у Брука 16, він зробив 14-лїтньою, щоб тим яркiйше змалювати палку, пристрасну вдачу Італїянки, що майже моментально перетворює невинне й непорочне дитя в дозрілу женщину, і ту єлєментарну, непоборну силу любови, яка від разу від першого погляду обхоплює обоє коханків своїм фатальним полумєм. Анї одної моральної тїни він не лишив на тих молодятах; коли у Брука Джульєта разом з мамкою по своїм шлюбі з Ромеом сьмієть ся з недогадливої матери (по за її плечима), коли та потїшає її надїєю на близький шлюб з Парісом, то Шекспір відкинув сю подробицю як незгідну з чистим і наскрізь щирим характером його героїні. Для противваги Ромеови, що опанований глибокою любовю робить ся ла гідним, чоловіколюбним і майже розсудним (коли ходить о иньших), Шекспір утворив претарну фі пуру Меркуція, жартливого скептика з палкою ду шею, що вмовляє Бенволїя не піддавати ся пjривам пристрасти і за хвилю сам піддає ся та кому поривови і гине марно. Немногими але влуч ними рисами схарактеризував автор також старого Капулєта, вдачею добродушного міщанина, якому любійше сидїти при столї або вештати ся в кухнї, нїж хапати ся за заржавілу зброю, при тім чоловіка обмеженого, самолюбного і брутального, не вважаючи на зверхню огладу. Поглубленє та ожив ленє вcїх тих фіґур і їх майстерне визисканє для будови цїлости, се заслуга Шекспіра.

Але се лише половина того, чим він зумів підняти свій твір на недосяжну висоту загально людської, типової любовної траґедиї. Головна при нада її — той чар молодости і сьвіжости, те поетичне сяєво, яким облискані всї фіґури, та простота і сила чутя, яка надає тій індівідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії висшу силу і „правдивість тисячів любов них історій“. Не від разу вдалось Шекспірови на дати свойому творови сей поетичний блиск; треба було довгих лїт працї, шлїфованя, треба було й самому не одно пережити та переболїти. Припадок, що достарчив нам загалом дуже скупо звісток про Шекспірове житє, а ще менче про розвій його поетичної творчости, в сьому разї був щедрійший. Траґедія про Ромеa і Джульєту була за житя автора друкована чотири рази, все в формі згаданих уже дешевих зшитків, і тілько раз з на званєм авторового імя. Отже здавна звернено увагу на те, що перше виданє з р. 1597 значно коротше супроти пізнїйших. Можна було догадувати ся, що се незаконне, грабівницьке виданє не повне головно тому, бо доконане з неповного тексту, прикроєного на потреб сцени.[6] Але титул другого виданя, що вийшло 1599 р., також без уповажненя і підпису автора, але зроблене значно стараннїйше, дає в тім зглядї недвозначну вка зiвку. Читаємо там, що траґедія друкуєть ся тут „на ново поправлена, розширена і подоповнювана“. Сю вказівку не можна розуміти так, буцїм то сам видавець, маючи змогу порівняти общипаний текст першого виданя з авторовим оріґіналом, подопов нював пропуски пороблені в друку без авторового відома; навпаки, маємо тут дїло зі справжньою авторською перерібкою, що сягає досить глибоко в суть майже кождої ролї, торкається мови, верзі фікациї і показує далеко висший ступінь дозрі лости і майстерства, нїж перший нарис. Дуже на глядно показав се Брандес, вияснюючи на основі детального порівнаня обох текстів, що „маємо тут перед собою Шекспіра на двох ріжних ступнях його розвою. Поперед усего в другому виданю розвито ширше все, що було тільки натякнене в першому. Пододавано живописні сцени й реплїки, що творять тло і рами подїї. Вуличну бій ку на початку драми змальовано ширше, додано сцену з музиками; мамка зробила ся більше бала кучою і комічнїйшою, Меркущиїв дотеп збогатив ся кількома вельми характерними зворотами (в тім числії й характеристикою царицї Меби — І. Фр.); старий Капулєт набрав живійшого виразу; але осо бливо роля о. Лаврентія виросла майже в двоє су проти первісного обєму. В тих розширенях ми ба чимо більшу дбалість Шекспірову — приготову вати і наперед заповідати те, що має стати ся. Та що найголовнїйше, фіґури обох молодят у тій перерібцї вийшли поважнїйші, а через те й кращі“ (Вrandes, op. cit. 102 — 103). Певна річ, і сей чудовий твір має свої хиби. До найважнїйших треба зачислити ті, які лежали в самій основі історії і які Шекспір переняв із свойого жерела, отже поперед усього пришадковість самої катастрофи. Не загай ся брат Іван у шпиталї, або передай отець Лаврентій лист до Ромеa через Балтазара, або прибудь о. Лаврентій до гробницї кількома хвилями вчаснїйше, то й цїлого нещастя не було би, Ромео і Джульєта лишились би живі і моглиб жити щасливо. Тай взагалї весь спосіб ратунку для Джульєти при помочи сонного напою, поданий о. Лаврентієм, з погляду розумного чоловіка не тілько дивоглядний, але просто нерозумний (Brandes, op. cit. 106). Певна річ, на Шекспіра не паде тут нїяка вина; сей спосіб роз вязки драми він узяв зі свoйого жерела і задержав його, силкуючись тілько засобами своєї ґенїяльної психольоґії мотивувати поодинокі деталії, підперти старосьвітеьку будову.

До хиб траґедії зі стилїстичного належать деякі силувані погляду дотепи та риторичні звороти, де дїєві особи нї cїло нї впало пускають ся на гру слів, любують ся риторичними антітезами. І так прим. Ромео в першій сценї першого акту обертаєть ся до любови з ось якими ка лямбурами:

Так ну-ж, любезна
Ненависти ! Ненависне коханнє !
Ти все, y-перве створене з нїчого !
Тяжка пустото, важкая марнице !
Безобразний хаосе форм прекрасних !
Ти з олова перце, блискучий диме,
Холодний жаре, хворeє здоровлє,
Безсонний сне, єство що не істнує. (ст. 12)

Такі нїби дотепи, з італїйська concetti, були тодї в модї в Анґлїї, належали до сальонового тону так само, як і в Франції, де ще в ХVII в. проти них воював ся Мольєр у своїй комедиї „Рrécieuses ridicules“. В Шекспіровій траґедії за ражені сею модою не тілько Ромео, Меркуціо (дивись його характеристику Тибальта в актї ІІІ, сц. 4), але навіть Джульєта, коли в актї IV, сц. 2, в дуже важкій для неї хвилї, пускає ся на такі екiвоки про свойого мужа:

О серце гадини, заховане в квітках !
О дивная красо, вертепе крокодиля !
Уквітчаний тиран, ангеловидний демон !

І так далї цїлих 12 рядків! Як помалу виробляв ся поетичний смак у Шекспіра, видно з того, що і в другому, переробленому виданю його трагедії отcї ненатуральні кончетті не тілько не повикидувано, ще й нових. „Може але вони навпаки, тодї пододавано вважали ся й страх дотепними — каже з їх приводу Вішер[7], — але для нас вони хоч сьвятих із хати виноси.“ Для дослїдника вони важні як докази, що „Ро мео та Джульєта“ належить до молодечих твopiв Шекспірових, коли він підлягав італїянському смакови і творив в дусї романського стилю; пізнїйше він виріс із сего.

Ще одна фіґура сеї траґедиї варта спеціяльної згадки як доказ ґенїяльности і високої культурности молодого ще тодї автора. Се „сьвятий чоловік,“ монах о. Лаврентій. Не забуваймо, що автор був протестант і писав у пору релїґійних війн, які палахкотїли скрізь по Европі! Не забуваймо, що в свойому жерелї, в поемі Брука, він мав виразну увагу, що цїлій катастрофі Ромеa і Джульєти винен був дух католицького фанатизму і специяльно католицькі монахи. Як легко було менче талановитому драматикови піти за сею вказівкою і за духом часу і зробити з траґедії якусь чорну інтриґу попівства! Та Шекспір не пішов за сим слїдом і нарисував фіґуру о. Лаврентія зовсїм у иньшім дусії. Се чоловік на скрізь чесний і „сьвятий“ у житю, хоча зовcїм не католицький сьвятець. Загалом католицизм, протестантизм, доґма не грають у нього нїякої ролї. Се фільозоф-натуралїст з поглядами Джордана Бруно, тілько без його пристрасти. Добро і зло для нього не є нїякі вічні катеґорії; ce субєктивні людські погляди. Що сьогоднї добре, може бути завтра зле і при певнім способі ужитя одно з них переходить у друге; природа не дбає про ті людські припадкові мірки. От тим то й сам о. Лаврентій глядить на людські дїла й пристрасти з висшого, фільософічного становища. Він остерігає перед усяким надміром і поспіхом як дїйсний старець, але з конфлїкту палких пристрастей показує вихід такий наівний, як дитина. Загалом практичне житє, рішучість у дїланю, певність себе в тяжкій хвилї не належать до його сильних сторін, пор. його перестрах у сценї в гробницї, і нерозум, з яким він лишає Джульєту серед трупів. Утворенє і консеквентне переведенє сеї фіґури, се один із найкращих доказів Шекспірового ґенїя.

Минаючи деякі відступленя від анґлїйського тексту, зазначені нами в нотах, мусимо Кулїшів переклад сеї траґедії признати незвичайно вдатним і гарним. Зазначимо тут факт, що в часї свойого побуту у Львові 1881 р., розпочинаючи друк перекладеного Шекспіра, Кулїш з разу поклав був на першому місцї „Ромеa та Джульєту“ і вже надрукував два чи три аркуші сеї траґедії, та чомусь потім змінив свій плян і велїв знищити надруковані аркуші, а натомісь дав до друку „Отелля“.

Ів. Франко.


Примітки[ред.]

  1. G. Brandes, William Shakespeare, 1896, стор. 106 — 107.
  2. Erwin Rohde, Der griechische Roman und seine Vorläufer, zweite Auflage. Leipzig, стор. 395, 397.
  3. Для сього й дальших деталїв див. Ludwid Fránkel, Untersuchungen zur Entwickelungsgeschichte des Stoffes von Romeo und Julia. (Zeitschrift fur vergleichende Literaturgeschichte von Косh und Geiger, Neue Folge Вd. III, 171 — 210).
  4. Прим, у тритомову історію Верони Джіроляма далля Корте (G. dalla Corte, Istoria di Verona. Venetia 1594, т. І. ст. 589 і далї.)
  5. Sidney Lee, William Shakespeare, sein Leben und seine Werke. Leipzig 1901, стор. 49.
  6. Треба знати, що в ту пору кождий поодинокий театр беріг і держав у секретї свій репертуар далеко більше, нїж тепер. Автор, що написав драму для якогось одного театру і одержав за неї гонорар, не мав права анї виставляти її, анї продавати иньшому театрови. Оттим то кождий театр старав ся мати й свойого поета, що фабри кував нові або перероблював чужі штуки для потреб своєї сцен. Тілько спекулянти-книгарі в разї зацїкавленя публїки якоюсь драмою брали ся на способи: купували від поодиноких акторів копії їх роль і з них складали цілість, або крадькома давали переписувати театральний рукопис драми, або в кінцї наймали стеноґрафів, щоб ті в часії ви стави записували цілу драму, і узисканий таким робом текст друкували без волї й відома авторів. Драми не під падали тодї під понятє лїтератури, то й процесів за нарушенє лїтературної власности такі спекулянти не потребу вали бояти ся. Із Шекспірових драм видано таким робом за його житя 16, а з тих дві мали перед р. 1616 по пять видань, три по чотири виданя, дві по три вид., чотири по два, а пять ро одному. Ще й по Шекспіровій смерти, пе ред р. 1623 (рік збірного виданя всіх його творів) вийшло по одному виданю чотирьох його поодиноких драм, див. S. Lee, op. cit. 284 — 5.
  7. Th. Vischer, Worlesungen über Shakespeare. т. І. 1901.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.