Ромео та Джульєта/Передмова
| Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Передмова (Др. Ів. Франка) |
Прольоґ ▶ |
|
„Ромео та Джульєта“ належить до найголоснїйших творів Шекспіра, до тих, яких титули мимовільно повстають в уяві осьвіченого чоловіка, коли лише назвати імя Шекспіра. „Хоч може незовсїм бездоганна як твір штуки, — пише Брандес[1] — має ся драма безмірно велике значінє і вагу: се велика, типова любовна траґедія людськости. Се драма молодої, бурливої любови, що зродившись при першому поглядї, вибухає такою пристрастю, яка для осягненя своєї мети ламає всї запори і так опановує душу, що не знає иньшого вибору, як тілько укохану особу або смерть. Ся любов така сильна, що майже моментально, на місцї кидає молоду пару собі в обійми, і така фатальна, що загибіль надходить страшенно швидко слїдом за щастєм злуки. Нїде так як тут не заглубив ся Шекспір у подвійну суть любови, коли вона обхопить усього чоловіка і надїляє його радощами, що наповняють душу аж до опянїня, та погружає його в розпуку в хвилї розлуки коханків“. І з иньших поглядів важна ся траґедія: як документ анґлїйського ренесансу, що корінить ся в глубокій старовинї та живе соками гуманїстичної доби, і як перший майстерний твір Шекспіра, яким завершено довгий розвій сеї лїтературної теми.
І. Жерела траґедії. Найдрастичнїйший мотив нашої траґедії — зажитє сонного напою, що надає вид умерлого на якийсь час, з метою — уникнути ненависного подружя, — належить до давних і улюблених реквізитів повістярської технїки. У найстаршого з грецьких риторів-повістярів, Сирийця Ямблїха з II. в. по Хр. в його повісти Βαβυλονιακά (Вавильонська повість) знаходимо кілька разів ужитий мотив, що закохана пара уникає небезпеки заживши раз затроєного меду, від якого вони сплять мов мертві, то знов сонного порошку замісь жаданої отрути.[2] Троха пізнїйший повістярь, Ксенофон із Ефезу, що мабуть у початку III. віку по Хр. написав свою „Ефезьку повість про любов Габрокомеса і Антеї“, обробив сей епізод детальнїйше. Антея, пошлюблена Габрокомесови, дістала ся в неволю до Перілая, який зворушений її красотою, хоче оженити ся з нею. Вона випрошує ся на 30 день, та врештї мусить стати до шлюбу, але увійшовши до спальнї заживає порошок, якого достарчив їй уперед ефезький лїкарь, і паде мов нежива. Перілай з великим жалем хоронить її в мурованім гробі. Тут вона будить ся в ночи, саме в пору, коли розбійники виломали двері і взяли ся грабувати трупи (Е Rohde, op. cit. 411). Незручною копією сього оповіданя треба вважати епізод у иньшого, значно пізнїйшого ритора, Харітона з Афродізіяди, в його повісти „Пригоди Хайрея і Каллірої“. Тут Хайрей із заздрости (безпідставної) копнув свою молоду жінку так, що вона впала мов мертва; її поховано, в ночи розбійники грабують гріб, вона прокидаєть ся і її забирають та продають у неволю (E. Rohde, op. cit. 517). Як бачимо, фантазия тих письменників завмираючої Грециї нездібна вже була огріти і виростити те щиро-людське ядро, що лежало в основі сього епізоду.
Аж розбуджений у Італїї гуманїзм, що пробував навязати розвій там, де його перервала доба грекоримського упадку, підхопив і отсю тему і влив їй нові соки, розбудив її до нового житя. В другій половинї XV. в. обробив її у-перве новелїст Мазуччіо, якого збірка Il Novellino, зложена з 50 новель, вийшла в Неаполї 1476 р. і була потім богато разів передруковувана в XV і XVI в., цїнена і люблена майже на рівнї з Боккаччієвим „Декамероном“.[3] У Мазуччія тема ще мало розвита супроти Ксенофонта Ефезького: закохана пара живе в Сієнї в міщанській сфері; щоб уратувати молоду від ненависного подружя, монах завдає їй сонного напою; її ховають як мертву; справа кінчить ся нещасливо для закоханих. Тілько у слїдуючого автора бачимо сю саму тему вже значно розвиту. В р. 1524 була написана, а 1530 р. у-перве видана повість „Giulietta e Romeo“, яку її автор, Люіджі да Порто, назвав „історичною новелею“. Хоча без сумнїву автор опрацював свою новелю на основі Мазуччія (Л. Френкель догадуєть ся навіть, op. cit. 296, що Да Порто для того не опублїкував її за свого житя, бо Мазуччіо ще жив), то все таки його перерібка так сильно ріжнить ся від Мазуччієвої, що той сам Френкель (op. cit, 182, 196) уважає конечним приняти якусь попередню, незвісну для нас перерібку Мазуччієвого оповіданя, яку потім переповів Да Порто. Сам Да Порто подає, що чув се оповіданє від якогось вояка Переґріна. Бачимо тут у перве не тілько імена Ромеа і Джульєти, але й усе окруженє таке, яке від тодї нерозривно звязало ся з сими іменами. Молодята — дїти ворожих сїмей Монтекків і Капулєтів; річ дїє ся в Веронї в маґнатській сфері. Ромео з разу закоханий у якійсь красунї, що не звертає на нього уваги, йде на баль у дім ворога, тут пізнає Джульєту і від разу палає до неї любовю. Її кузен пізнає його на балю, шукає зачіпки з ним на вулицї; Ромео вбиває його і мусить утїкати; за радою черця, щоб уникнути шлюбу з ненависним ґрафом, Джульєта заживає сонний напій, її хоронять; Ромео не повідомлений про підступ убиває себе в її гробі, а вона гине при його трупі, по чім ворожі сїм'ї поєднують ся.
Да Портова новеля здобула собі швидко значну популярність у Італїї. Нещасливі коханцї Ромео та Джульєта і ворожі сїм'ї в Веронї Монтеккі і Капулєті зробились історичними фіґурами, і попали ще в XVI в. в історичні підручники та хронїки[4], дарма, що історія знає про них щось зовсїм иньше; ще Данте в своїй поемі згадує про веронські роди Монтеккі і Капулєті як про приналежні оба до одної партії — Ґібелїнів. Від Да Порти взяв сю тему звісний новелїст XVI. в. Банделльо, і додавши цїлий ряд нових рисів (постать Бенволїя, що хоче улїчити Ромеа від любовних химер, постать мамки і згадку про драбину з верівок, постать аптекаря і т. д.) „звязав її — як каже один дослїдник — тїснїйше з реальним житєм і надав їй виразний костюм свого часу“ (Fränkel, op. cit. 183). На Да Портовій новелї, та не без впливу й Банделля, основана драма Люіджі Ґрото „Hadriana“, видана в Веронї 1578 р. Ґрото був учений віршороб, а не поет; брак живого поетичного чутя він виявив уже тим, що перенїс подїю в зовсїм нереальні, перед-римські часи.
Важнїйше для розвою нашої теми було розпросторенє оповіданя про нещастє закоханої пари у Франциї. Ще 1550 р., отже геть перед написанєм новель Банделля, вийшла в Парижі книжка Адріяна Севена „Le Philocope de Messire Jehan Boccace Florentin, contenant l'histoire de Fleury et Blanchefleur, divisé en sept livres, traduictz d'italien en françoys“, де у вступі, як противенство до історії двох коханків, що через ріжні тяжкі пригоди доходять таки до щасливого кінця, оповідано історію двох коханків, що гинуть марно. Севен певно не мав під руками тексту Люіджі да Порто, але можливо, що мав Мазуччія або якусь иньшу незвісну нам перерібку. Він перенїс місце подїй у якесь малозвісне місточко Куррон на Пельопонесї; про ворожі сїм'ї нема згадки; навпаки, молода пара виховує ся разом і кохає ся з малку, але що брат панночки противить ся звязкови, то коханець убиває його, по чім дальша історія розвиваєть ся так, як у Мазуччія. В р. 1559 (шість лїт по виданю другого тома Банделльових новель, де містила ся й історія Ромеа та Джульєти), видав сю історію в французькім перекладї Боестюо́ (Boaistuau, Histoires tragiques. Extraictes des euures Italiennes de Bandel et mises en langue Françoise). Боестюо вірно держить ся італїйського оріґіналу: його „Траґічні історії“, яких виданє по його смерти продовжав звісний нам уже Бельфоре, важні як міст, по котрому оповіданє про Ромеа і Джульєту перейшло до Анґлії, де йому судило ся найти найвисший поетичний вислов.
Тепер уже не підлягає нїякому сумнївови, що анї Шекспір, анї його безпосередне жерело, Артюр Брук, не черпали з італїянського тексту Банделля, лише з французького перекладу. Два роки по виданю того перекладу, бо вже 1561 р. вийшла друком у Льондонї Брукова поема (Arthur Brooke, The Tragicall Historye of Romeus and Juliet). Уже сам титул показує на її звязок з „Histoires tragiques“ Боестюо та Бельфоре. Брукова поема хоч не високої стійности, сьвідчить про деякий талант; автор має жилку до реалїстичного мальованя деталїв, додає мамцї комізму, заставляє її брати гроші від Ромеа а потім хвалити Паріса; заставляє Ромеа в келїї о. Лаврентія качати ся по землї і рвати на собі волосє при відомости про свою банїцию; ярко малює бідноту аптекаря, словом, додає чимало нових рисів, які потім віднаходимо у Шекспіра. Менше важна для нас прозова перерібка французького тексту новелї, що війшла в склад збірки „Палата забав“, виданої 1567 р. Томою Пентером (Th. Painter, Palace of Pleasure, London 1567, т. II. новеля 25), а також затрачена анґлїйська драма про Ромеа і Джульєту, що була виставлювана вже коло р. 1580. Лишаючи на боцї сю незвісну нам драму, треба сконстатувати, що Шекспір не користував ся й Пентеровою прозою і що одиноким його жерелом була Брукова поема. А що зробив він із неї!
II. Шекспірове обробленє. В р. 1597 вийшла в формі зшитка in 4° на бібулястім папері, для вжитку театральних видцїв (в родї наших оперових текстів), без волї і відома автора і без поданя його назви надрукована книжечка пз. „An excellent conceited Tragedie of Romeo and Juliet. At is hat been often with great applause plaid publiquely by the right Honourable the L. of Hundson his Servants“ (Прекрасно скомпонована траґедія про Ромеа і Джульєту, відгравана часто і серед великих оплесків прилюдно слугами високоповажаного льорда Гандзона). Льорд Гандзон був королївським підкоморієм і вмер у липнї 1596; його наслїдник був іменований аж у цьвітнї 1597, так що аж до того часу трупа мусїла називати ся його „слугами“. Та що титул сього першого друку нїчого не згадує про пору першої вистави, але подає драму як „часто“ відгравану і дуже улюблену, то сьміло можна догадувати ся, що вона була написана значно вчаснїйше перед 1596 роком. Як одиноку, хоч не дуже певну опору для усталеня докладнїйшої дати написаня драми приймають критики слова мамки в актї I. сц. 3 (стор. 20).
Я вам кажу, на Ланцюги їй буде
Штирнацять років, далебі, що так!
Я добре знаю: одинацятий
Пішов отсе, як трусу ми злякались.
Коли приняти, що Шекспір натякав перед своєю публїкою на факт загально їй відомий, на землетрясенє, якого злякались у Анґлїї Шекспірове жерело не знає нїчого про се землетрясенє), то в такім разї ясно, що ся згадка відносить ся до землетрясеня в Анґлїї в р. 1580, а з сього виходило би, що ті слова могли бути у перве проголошені 1591 р. Деякі відгуки з нашої драми знаходять ся також у поемі Даніеля „Плач Розамунди“ (Complaint of Rosamond), друкованій 1592 р.[5], а се також скріпляє думку, що перший нарис сеї траґедиї повстав 1591 р. Шекспірови було тодї 27 лїт, він був уже девять лїт жонатий і мав троє дїтей, значить, пора сантиментального захвату і любовних молодечих пожеж для нього давно минула. Але в його душі жили могутнї засоби сього огню і взявши в свої руки давню „траґічну історію“ закоханої пари, він зумів зробити з неї свій перший незрівнаний архитвір, вливаючи в стару, вже перед ним майстерно сформовану посудину огнистий напій свойого ґенїя. Рукою справжнього майстра драматичної штуки він поробив характерні переміни в плянї свойого взірця: акцию, яка у Брука тягне ся кілька місяцїв, скоротив на один тиждень (в недїлю Ромео пізнає Джульєту на балї, в понедїлок рано їх шлюб, по полудни убійство Тибальта, банїция Ромеа, засватанє Джульєти за Паріса, вчетвер рано Джульєту хоронять, а в суботу в ночи катастрофа в гробницї); Джульєту, що у Італїянцїв має 18 лїт, у Брука 16, він зробив 14-лїтньою, щоб тим яркійше змалювати палку, пристрасну вдачу Італїянки, що майже моментально перетворює невинне й непорочне дитя в дозрілу женщину, і ту єлєментарну, непоборну силу любови, яка від разу від першого погляду обхоплює обоє коханків своїм фатальним полумєм. Анї одної моральної тїни він не лишив на тих молодятах; коли у Брука Джульєта разом з мамкою по своїм шлюбі з Ромеом сьмієть ся з недогадливої матери (по за її плечима), коли та потїшає її надїєю на близький шлюб з Парісом, то Шекспір відкинув сю подробицю як незгідну з чистим і наскрізь щирим характером його героїнї. Для противваги Ромеови, що опанований глибокою любовю робить ся лагідним, чоловіколюбним і майже розсудним (коли ходить о иньших), Шекспір утворив претарну фіґуру Меркуція, жартливого скептика з палкою душею, що вмовляє Бенволїя не піддавати ся поривам пристрасти і за хвилю сам піддає ся такому поривови і гине марно. Немногими але влучними рисами схарактеризував автор також старого Капулєта, вдачею добродушного міщанина, якому любійше сидїти при столї або вештати ся в кухнї, нїж хапати ся за заржавілу зброю, при тім чоловіка обмеженого, самолюбного і брутального, не вважаючи на зверхню огладу. Поглубленє та оживленє всїх тих фіґур і їх майстерне визисканє для будови цїлости, се заслуга Шекспіра.
Але се лише половина того, чим він зумів підняти свій твір на недосяжну висоту загально людської, типової любовної траґедиї. Головна принада її — той чар молодости і сьвіжости, те поетичне сяєво, яким облискані всї фіґури, та простота і сила чутя, яка надає тій індівідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії висшу силу і „правдивість тисячів любовних історій“. Не від разу вдалось Шекспірови надати свойому творови сей поетичний блиск; треба було довгих лїт працї, шлїфованя, треба було й самому не одно пережити та переболїти. Припадок, що достарчив нам загалом дуже скупо звісток про Шекспірове житє, а ще менче про розвій його поетичної творчости, в сьому разї був щедрійший. Траґедія про Ромеа і Джульєту була за житя автора друкована чотири рази, все в формі згаданих уже дешевих зшитків, і тілько раз з названєм авторового імя. Отже здавна звернено увагу на те, що перше виданє з р. 1597 значно коротше супроти пізнїйших. Можна було догадувати ся, що се незаконне, грабівницьке виданє неповне головно тому, бо доконане з неповного тексту, прикроєного на потреб сцени.[6] Але титул другого виданя, що вийшло 1599 р., також без уповажненя і підпису автора, але зроблене значно стараннїйше, дає в тім зглядї недвозначну вказівку. Читаємо там, що траґедія друкуєть ся тут „на ново поправлена, розширена і подоповнювана“. Сю вказівку не можна розуміти так, буцїм то сам видавець, маючи змогу порівняти общипаний текст першого виданя з авторовим оріґіналом, подоповнював пропуски пороблені в друку без авторового відома; навпаки, маємо тут дїло зі справжньою авторською перерібкою, що сягає досить глибоко в суть майже кождої ролї, торкаєть ся мови, верзіфікациї і показує далеко висший ступінь дозрілости і майстерства, нїж перший нарис. Дуже наглядно показав се Брандес, вияснюючи на основі детального порівнаня обох текстів, що „маємо тут перед собою Шекспіра на двох ріжних ступнях його розвою. Поперед усего в другому виданю розвито ширше все, що було тільки натякнене в першому. Пододавано живописні сцени й реплїки, що творять тло і рами подїї. Вуличну бійку на початку драми змальовано ширше, додано сцену з музиками; мамка зробила ся більше балакучою і комічнїйшою, Меркуциїв дотеп збогатив ся кількома вельми характерними зворотами (в тім числї й характеристикою царицї Меби — І. Фр.); старий Капулєт набрав живійшого виразу; але особливо роля о. Лаврентія виросла майже в двоє супроти первісного обєму. В тих розширенях ми бачимо більшу дбалість Шекспірову — приготовувати і наперед заповідати те, що має стати ся. Та що найголовнїйше, фіґури обох молодят у тій перерібцї вийшли поважнїйші, а через те й кращі“ (Brandes, op. cit. 102–103). Певна річ, і сей чудовий твір має свої хиби. До найважнїйших треба зачислити ті, які лежали в самій основі історії і які Шекспір переняв із свойого жерела, отже поперед усього припадковість самої катастрофи. Не загай ся брат Іван у шпиталї, або передай отець Лаврентій лист до Ромеа через Балтазара, або прибудь о. Лаврентій до гробницї кількома хвилями вчаснїйше, то й цїлого нещастя не було би, Ромео і Джульєта лишились би живі і моглиб жити щасливо. Тай взагалї весь спосіб ратунку для Джульєти при помочи сонного напою, поданий о. Лаврентієм, з погляду розумного чоловіка не тілько дивоглядний, але просто нерозумний (Brandes, op. cit. 106). Певна річ, на Шекспіра не паде тут нїяка вина; сей спосіб розвязки драми він узяв зі свойого жерела і задержав його, силкуючись тілько засобами своєї ґенїяльної психольоґії мотивувати поодинокі деталї, підперти старосьвітську будову.
До хиб траґедії зі стилїстичного погляду належать деякі силувані дотепи та риторичні звороти, де дїєві особи нї сїло нї впало пускають ся на гру слів, любують ся риторичними антітезами. І так прим. Ромео в першій сценї першого акту обертаєть ся до любови з ось якими калямбурами:
Так ну-ж, любезна
Ненависти! Ненависне коханнє!
Ти все, у-перве створене з нїчого!
Тяжка пустото, важкая марнице!
Безобразний хаосе форм прекрасних!
Ти з олова перце, блискучий диме,
Холодний жаре, хвореє здоровлє,
Безсонний сне, єство що не істнує. (ст. 12)
Такі нїби дотепи, з італїйська concetti, були тодї в модї в Анґлїї, належали до сальонового тону так само, як і в Франції, де ще в XVII в. проти них воював ся Мольєр у своїй комедиї „Précieuses ridicules“. В Шекспіровій траґедії заражені сею модою не тілько Ромео, Меркуціо (дивись його характеристику Тибальта в актї III, сц. 4), але навіть Джульєта, коли в актї IV, сц. 2, в дуже важкій для неї хвилї, пускає ся на такі еківоки про свойого мужа:
О серце гадини, заховане в квітках!
О дивная красо, вертепе крокодиля!
Уквітчаний тиран, ангеловидний демон!
І так далї цїлих 12 рядків! Як помалу виробляв ся поетичний смак у Шекспіра, видно з того, що і в другому, переробленому виданю його трагедії отсї ненатуральні кончетті не тілько не повикидувано, але навпаки, пододавано ще й нових. „Може вони тодї вважали ся й страх дотепними — каже з їх приводу Вішер[7], — але для нас вони хоч сьвятих із хати виноси.“ Для дослїдника вони важні як докази, що „Ромео та Джульєта“ належить до молодечих творів Шекспірових, коли він підлягав італїянському смакови і творив в дусї романського стилю; пізнїйше він виріс із сего.
Ще одна фіґура сеї траґедиї варта спеціяльної згадки як доказ ґенїяльности і високої культурности молодого ще тодї автора. Се „сьвятий чоловік,“ монах о. Лаврентій. Не забуваймо, що автор був протестант і писав у пору релїґійних війн, які палахкотїли скрізь по Европі! Не забуваймо, що в свойому жерелї, в поемі Брука, він мав виразну увагу, що цїлій катастрофі Ромеа і Джульєти винен був дух католицького фанатизму і специяльно католицькі монахи. Як легко було менче талановитому драматикови піти за сею вказівкою і за духом часу і зробити з траґедії якусь чорну інтриґу попівства! Та Шекспір не пішов за сим слїдом і нарисував фіґуру о. Лаврентія зовсїм у иньшім дусї. Се чоловік на скрізь чесний і „сьвятий“ у житю, хоча зовсїм не католицький сьвятець. Загалом католицизм, протестантизм, доґма не грають у нього нїякої ролї. Се фільозоф-натуралїст з поглядами Джордана Бруно, тілько без його пристрасти. Добро і зло для нього не є нїякі вічні катеґорії; се субєктивні людські погляди. Що сьогоднї добре, може бути завтра зле і при певнім способі ужитя одно з них переходить у друге; природа не дбає про ті людські припадкові мірки. От тим то й сам о. Лаврентій глядить на людські дїла й пристрасти з висшого, фільософічного становища. Він остерігає перед усяким надміром і поспіхом як дїйсний старець, але з конфлїкту палких пристрастей показує вихід такий наівний, як дитина. Загалом практичне житє, рішучість у дїланю, певність себе в тяжкій хвилї не належать до його сильних сторін, пор. його перестрах у сценї в гробницї, і нерозум, з яким він лишає Джульєту серед трупів. Утворенє і консеквентне переведенє сеї фіґури, се один із найкращих доказів Шекспірового ґенїя.
Минаючи деякі відступленя від анґлїйського тексту, зазначені нами в нотах, мусимо Кулїшів переклад сеї траґедії признати незвичайно вдатним і гарним. Зазначимо тут факт, що в часї свойого побуту у Львові 1881 р., розпочинаючи друк перекладеного Шекспіра, Кулїш з разу поклав був на першому місцї „Ромеа та Джульєту“ і вже надрукував два чи три аркуші сеї траґедії, та чомусь потім змінив свій плян і велїв знищити надруковані аркуші, а натомісь дав до друку „Отелля“.
Ів. Франко.
——————
- ↑ G. Brandes, William Shakespeare, 1896, стор. 106—107.
- ↑ Erwin Rohde, Der griechische Roman und seine Vorläufer, zweite Auflage. Leipzig, стор. 395, 397.
- ↑ Для сього й дальших деталїв див. Ludwid Fränkel, Untersuchungen zur Entwickelungsgeschichte des Stoffes von Romeo und Julia. (Zeitschrift für vergleichende Literaturgeschichte von Koch und Geiger, Neue Folge Bd. III, 171—210).
- ↑ Прим, у тритомову історію Верони Джіроляма далля Корте (G. dalla Corte, Istoria di Verona. Venetia 1594, т. I. ст. 589 і далї.)
- ↑ Sidney Lee, William Shakespeare, sein Leben und seine Werke. Leipzig 1901, стор. 49.
- ↑ Треба знати, що в ту пору кождий поодинокий театр беріг і держав у секретї свій репертуар далеко більше, нїж тепер. Автор, що написав драму для якогось одного театру і одержав за неї гонорар, не мав права анї виставляти її, анї продавати иньшому театрови. Оттим то кождий театр старав ся мати й свойого поета, що фабрикував нові або перероблював чужі штуки для потреб своєї сцени. Тілько спекулянти-книгарі в разї зацїкавленя публїки якоюсь драмою брали ся на способи: купували від поодиноких акторів копії їх роль і з них складали цїлість, або крадькома давали переписувати театральний рукопис драми, або в кінцї наймали стеноґрафів, щоб ті в часї вистави записували цїлу драму, і узисканий таким робом текст друкували без волї й відома авторів. Драми не підпадали тодї під понятє лїтератури, то й процесів за нарушенє лїтературної власности такі спекулянти не потребували бояти ся. Із Шекспірових драм видано таким робом за його житя 16, а з тих дві мали перед р. 1616 по пять видань, три по чотири виданя, дві по три вид., чотири по два, а пять по одному. Ще й по Шекспіровій смерти, перед р. 1623 (рік збірного виданя всїх його творів) вийшло по одному виданю чотирьох його поодиноких драм, див. S. Lee, op. cit. 284–5.
- ↑ Th. Vischer, Worlesungen über Shakespeare. т. I. 1901.