Росийська Україна та її відродженє

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Росийська Україна та її відродженє (1910
Микола Залїзняк
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.

Микола Залїзняк.

Росийська Україна та її відродженє.

Землї, на яких живе наш українсько-руський нарід, займають понад 800 тисяч квадратових кільометрів. Вони окружають широким поясом північне побереже Чорного або, як його давнїйше називали, козацького моря. Українська земля тягнеть ся на заході від карпатських гір аж до ріки Дону на сходї; на півночи обмежує її порічє Припети, на полуднї сягає вона до чорноморського побережа. Велика і богата наша земля; є тут і землї гарної для хлїборобства досить, є й лїси, не бракує й инших дарів природи: зелїза, камяного угля, нафти. Течуть нашою землею великі і малі ріки: величезний Днїпро, Днїстер, Прут, Буг, Дінець, Кубань та инші.

Щоби красше зрозуміти, як велика наша земля, порівняймо її з иншими землями. Ми вже казали, що наша земля займає понад 800 тисяч квадратових кільометрів. Тим часом Австро-Угорщина займає лише 625 тисяч кв. кільометрів, Нїмеччина — 540 тисяч, Франція — 536 тисяч і т. д. Таким чином бачимо, що наша Україна більша від усїх тих держав. Всї держави в Европі менші від України своїм простором, а вона — найбільша в Европі по Росиї, бо цїла Росия займає більш як пять мілїонів квадратових кільометрів.

Колись, за давніх часів наш нарід мав свою власну державу і жив своїм власним державним житєм. В чотирнайцятому віцї загорнула його з початку литовська, о потім польська держава. В неволї у Польщі перебував наш нарід аж до року 1648, коли загальне повстанє українського народа під проводом Богдана Хмельницького визволило велику його частину з під польської кормиги. Тодї Україна з гетьманом на чолї стала знова на якийсь час незалежною державою. Та обставини примушують Хмельницького в боротьбі проти Польщі звернути ся за помочию до Москви; він віддає Україну під протекторат московського царя, забезпечивши наперед права українського народу окремим договором з московською державою, так званими „переяславськими статями.“ По смерти Богдана Хмельницького боротьба українського народу тягнеть ся дальше. З одного боку Польща, з другого Москва, котра і не думала додержувати щиро переяславської умови, силкують ся підбити наш нарід і загарбати нашу землю, що вкінци їм таки удаєть ся осягнути. Всї українські землї по правий бік Днїпра забирає назад польська держава, всї землї на лївому боцї — держава московська. Аж вкінцї XVIII. віка цїлком вичерпуєть ся народна енерґія й боротьба українського народа з ворогами припинаєть ся. Так тягнеть ся довший час, аж нарештї на Польщу також приходить кінець і вона упадає. Українські землї на правому березї Днїпра, крім Галичини, забирає від неї Московщина, Галичину забирає Австрія.[1]

Тепер наші землї подїлені між трома державами. Найбільше земель і найбільше нашого народа живе в росийській державі або в Росиї. Се росийська Україна. В Австриї живуть наші люди в Галичинї і на Буковинї. Се Україна або Русь австрийська. Нарештї в Угорщинї живе около 500.000 наших людий — се Русь Угорська. Усього в Австро-Угорщинї живе нашого народа пять і пів мілїона; з чого в східній Галичинї около чотири і пів мілїона а на Буковинї понад триста тисяч. Крім того живуть Українцї ще в Румунії, в Північно-Американських Сполучених Державах, Канадї, в Бразилії. Усьогож на сьвітї живе приближно около 34 мілїонів українського народа.

Коли ми порівняємо український нарід до инших европейських народів, то побачимо, що тільки Анґлїйцї, Нїмцї, Москалї, Французи та Італїйцї мають людий більше, ніж український нарід, а кождий инший европейський нарід, менший числом своїх людий як наш. Таким чином між европейськими народами ми маємо шесте місце.

Тут ми будемо говорити про Україну росийську, про те, як живеть ся там нашому народови, який там лад панує, як бореть ся там наш нарід за свої права і яких саме прав добиваєть ся.

В Росиї живуть Українцї зараз на схід від австрийської границї. Уся Росия подїлена на великі округи, що звуть ся ґубернїями. Український нарід заселює в Росиї вісїм ґубернїй: Київську, Подільську, Волинську, Херсонську, Катеринославську, Полтавську, Чернигівську та Харківську. Окрім того живуть на Бесарабії, в Таврії на Кубанї та по других місцях. Усього в Росиї української землї, себто тої землї, де переважає українська людність, є около 750 тисяч квадратових кільометрів.

Такий великий край, як отсї українські землї, не може бути однаковий, не однакове й господарство. Про се й пише професор Грушевський в своїй книжцї „Про старі часи на Українї:“ „Близше до Чорного моря, де міста Одеса, Херсон, Таганрог, Катеринослав, Єлисавет — там степ рівний, води мало, лїса нема, земля родить добре, коли вміти коло ньої ходити, землї багато і окрім хлїборобства багато ще й тепер випасають товару й овець; коло Днїпра і на схід від нього (коло Катеринослава, Кривого Рога, Юзовки) в землї багато зелїза і камяного вугля тому й багато фабрик і промислових варстатів. Се край полудневий, степовий. За ним на північ край середний — де Полтава, Харків, Ніжин, Черкаси, Винниця, Камянець: тут уже не така рівнина, є й балки й горби, і гори хоч не дуже високі; багато води; є й лїса трохи; земля урожайна, люди живуть густо, а годують ся з хлїборобства. Далї — від Київа і дальше, де Чернігів, Мозир, Пинськ, Володимир, Берестє, Холм — то край лїсовий: болота, земля недобра (пісок), люди й тепер не можуть вижити з хлїборобства, а давнїйше й то менше: жили більше з бжільництва, ловили рибу, звіря. На полудневий схід над морем здіймають ся високі кавказькі гори. Над самим морем люди промишляють найбільше рибальством і перевозом.“

Живе на сій землї понад 31 мілїонів люда. Після спису населеня з 1908 року, в Росиї було около 22 мілїонів Українцїв. Коли сюди додати ще тих, що народили ся після того, то тепер живе на росийській Українї більше, як 26 мілїонів Українцїв.

Поглянемо, яке місце має наш нарід в Росиї. Самих тільки найбільших наций є в Росиї пятнайцять, з яких в 1897 роцї було числом:

Москалїв . 55,667.469 душ або 44,3%
Українцїв . 22,380.551 17,8 „
Поляків . 7,931.307 6,3 „
Білорусів . 5,875.547 4,7 „
Жидів . 5,063.156 4,0 „
Кірґізів . 4,285.821 3,4 „
Татар . 3,737.627 3,0 „
Нїмцїв . 1,790.489 1,4 „
Лотишів . 1,435.937 1,1 „
Башкирів . 1,321.363 1,1 „
Литовцїв . 1,210.510 1,0 „
Вірмен . 1,173.096 0,9 „
Молдавян і
Румунів
. 1,121.669 0,9 „
Мордвинів . 1,023.841 0.8 „
Естонцїв . 1,002.738 0.8 „

А окрім сих великих народів, що мають понад мілїон душ, живе в Росиї ще около сто инших дрібнїйших народів.

З наведеної таблички видко, що найбільший нарід у Росиї Москалї, а за ними ми. Зараз ідуть Поляки а дальше Білоруси.

Наш нарід в Росиї не все був такий великий і не завсїгди мав під собою таку велику землю. Наприклад, триста років тому його не було там, де тепер ґубернїї Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврія, Бесарабія, Донщина, Ставропілська, Кубанська. Тодї ся земля лежала здебільшого пустарем і по нїй буяли хижі степові кочовики Татари, які стільки лиха заподїяли нашому народови. Правда, колись в VIII. і IX. віцї наш нарід займав велику частину тих земель, які ми отсе перечислили, але він утратив її в віках X. — XII. Ріжні кочові орди примусили його уступити ся на північ. І тільки в XII. віцї знова розпочав ся сильнїйший рух української людности на полудне. Козаччина сприяла сему рухови. Особливож він розвинув ся в XVII. столїтю, коли сюди купами тїкали переселенцї з правобережної України по невдатних повстанях проти Польщі. Сей рух тяг ся через цїлий XVIII. вік і скінчив ся аж в XIX. віцї. Новим здобутком нашого народу являєть ся Кубанщина, що заселювала ся протягом XIX. віка а по части також Крим.

Се, що наш нарід в Росиї так сильно розріс ся і захопив під себе стільки землї, показує, як багато житєвої сили та енерґії криєть ся в ньому. І се потрафив він зробити, не вважаючи на незвичайно лихі умовини свого житя, і мимо того, що кождий кавалок сеї землї треба було виборювати, нераз цїною власного житя. Ся боротьба, що тягнеть ся вже цїлі віки, не скінчила ся й тепер. Навпаки, можна сказати, що по довгій перерві наш нарід саме тепер знова починає відроджувати ся, прокидаєть ся до нової боротьби за краще житє. Се відродженє почало ся не нинї. Але доперва останнїми часами, підчас росийської великої революциї, кличі найкращих наших людий, борцїв за його визволенє пішли в широкі народні маси. Доперва тепер почало ся в ширших розмірах їх осьвідомлюванє, доперва тепер почали вони прозрівати й почали на ново боротьбу. Тяжка ся боротьба, бо могутний і без краю лютий ворог нашого народа московська централїстична держава. Але з того, що тепер до боротьби стають народні маси, що вони йдуть разом з своєю інтелєґенциєю, себ-то з найлїпшими своїми приятелями проводирями, ми можемо бути певні, що сим разом ся боротьба скінчить ся щасливо. Хоч і не скоро, хоч і цїною смерти та мук багатьох і багатьох своїх найкрасщих синів та доньок, а таки виборе він собі національну незалежність і полїпшенє щоденних умов свого житя. А виборовши собі незалежність національну, з тим більшою силою й енерґією зможе наш нарід себ то й працюючі маси, розпочати нову, ще тяжшу боротьбу, за усуненє всякого соціяльного та економічного грену, боротьбу за те, щоб Україна справдї стала вільною землею.

***
Погляньмож, як почала рости народня сьвідомість на Українї і як розвиваєть ся вона там тепер. Року 1654 прилучила ся Україна до Москви, як окрема самостійна держава, щоб знайти допомогу проти Польщі. Та Московщина, приймаючи Україну під свою протекцию, тільки того й хотїла, щоб її в свої руки захопити, і завести свої порядки. А порядки сї були дуже тяжкі й дикі. Бо тодї, як на Вкраїнї нарід, вибивши ся з під польського ярма, скасував панщину, а все українське правительство, починаючи від гетьмана, було виборне, на Московщинї цїлком інакше було. Там правити всїм мав цар самодержавець. Розумієть ся, що правити цїлою державою він не міг, і в дїйсности правили самовладно близькі до нього бояри та дяки, що сидїли по царських канцеляриях. Окрім того, в цїлій Московщинї тодї, так само, як і в Польщі була панщина. Ми не будемо оповідати тут, якими способами Московщина нищила Україну. Скажемо тільки, що мимо завзятої боротьби нашого народа за свої права і вольности, вона таки з'уміла все се скасувати і завести скрізь на Українї свої порядки. З окремої держави з власним гетьманом зробила ся Україна тільки звичайною провінцєю Московщини. Скрізь заведено знова панщину, наложено великі податки, котрі йшли на користь московської держави, заведено рекрутчину. Українські школи скасовано. Так стало ся головно через те, що українська старшина, дбаючи, щоб Україна була незалежною, зовсїм не дбала про долю простого народа, який через те виступав проти неї і тяг до Московщини, думаючи, що Москва підтримає його проти старшини. Тимчасом Московщина сю ворожнечу дуже зручно використовувала. Коли ж українська старшина побачила, що не сила її задержати Україну самостійною державою, вона за „лакомство нещасне“ продала ся Москві. Москва позволила українській старшинї козацькі землї позабирати в приватну власність і повернути людий у кріпацтво, а старшина відрекла ся від свого народа, відрекла ся від змагань до незалежности України. А знесилений і обдурений нарід мусїв нарештї покорити ся.

Здавало ся, що кінець прийшов не тільки правам та вольностям українського народа, але й самому його істнованю. Та саме за найлютійших часів починає справа зміняти ся на краще, починаєть ся новий рух відродженя.

Сей рух насамперед проявляєть ся в відродженю української лїтератури. Його розпочинає своєю „Енеїдою“ Іван Котляревський, котрий справедливо зветь ся батьком нової української лїтератури.

Головна заслуга Котляревського лежить в тому, що він написав свою „Енеїду“ чистою українською мовою, так як говорив простий нарід. Після Котляревського просьвічені люди того часу почали звертати більшу увагу на наш нарід, зацїкавили ся його чудовими піснями, його звичаями, його мовою. Один за другим появляють ся нові письменники, котрі теж пишуть українського мовою.

Та особливої сили набирає сей рух з появою Шевченка й инших талановитих людий. Поезії Шевченка, його сьміливі виступи проти кріпацтва, його оборона прав зрабованого простого українського люду зразу звернули на нього увагу Українцїв і поставили його на чолї громади найкращих українських дїячів того часу. В сїм часї український рух уже так розріс ся, що не міг задовольнити ся самою лїтературною дїяльностю. У Київі закладаєть ся в 1846 роцї заходами українського історика Костомарова славне Кирило-Методїївське братсто. Се товариство являєть ся першою українською орґанізациєю, котра мала на метї полїтичні цїли, себ то змагала до зміни того державного ладу, який панував тодї в Росиї. Се товариство бажало зближеня і зєднаня всїх славянських народів, але так, щоб кождому з них забезпечено цїлковиту свободу. Кождий з славянських народів по статуту братства мав отворити окрему републїканську державу, себ то таку державу, де всїма справами державними кермував би сам нарід через своїх представників: на чолї кождої з таких републїк мав бути вибраний на який час „правитель.“ Всї справи, спільні для всїх народів, що належали до союза, мали розглядати ся й розвязувати ся в соймі, зложеному з виборних послів від усїх народів. Голова сього союза або федерациї також мусїв бути виборний. Окрім того братчики уважали, що для спокійного державного житя конче потрібні такі річи: загальна рівність і свобода, скасованє кріпацтва і взагалї всяких привілеїв одного стану над другим, загальна народня осьвіта, загальне виборче право, виборність уряду. Братство думало змагати до переведеня сих думок в житє цїлком мирними способами — відповідним вихованєм молодї, поширенєм серед народа осьвіти і гарних книжок і т. д.

Виложені нами домаганя Кирило-Методїївського братства, або інакше кажучи, його проґрама, показують нам, як український рух виріс, як він поглубшав. І справдї, тут ми знаходимо давню думку ще української старшини про те, щоб утворити з України окрему державу, котра мала би свій окремий устрій і сама порядкувала своїми справами входячи тільки в ріжні добровільні союзи з иншими державами. Та українська старшина тільки на сьому обмежувала ся, а всї ті кривди й несправедливости, які дїяли ся від панів простому українському народови, вона хотїла задержати і в українській державі. Через се, як ми казали вже, нарід не пішов за старшиною в її змаганях до утвореня української держави. Тим часом братчики, теж домагаючи ся утвореня з України окремої держави, ставляли справу цїлком інакше. Українська старшина бажала утвореня української держави тільки для власної користи. Братчики бажають утвореня української держави не для власної користи, а для користи всього українського народа. Для сього вони виразно кажуть, що треба скасувати всякі привілєї одного стану над другим, а насамперед привілєї панів шляхти над хлопами селянами, себ-то скасувати панщину. Поставивши так справу, братчики ставили її на тривкий ґрунт. Дбаючи про інтереси широких народнїх мас, вони тим самим мали змогу притягти їх до сеї справи. Вони загладжували ту нещасливу прірву й незгоду між українською старшиною та народнїми українськими масами. Від тепер вони сьміливо могли числити, що український нарід з розвитком своєї сьвідомости братиме в сїй боротьбі все дїяльнїйшу участь, аж поки вона не закінчить ся повною перемогою над усїма ворожими силами.

Коли пригадаємо собі, що за тих часів в Росиї всевладно і невідповідально панував росийський цар з своїми „чиновниками“ (урядниками), що нарід стогнав під панським ярмом, що росийська держава жорстоко грабувала наш нарід, бо тягла з нього податки і рекрутів і все забирала на свою користь, то зрозуміємо, як далекосяглими для того часу були домаганя Кирило-Методїївських братчиків. Ми зрозуміємо, яку величезну ролю їх дїяльність могла би відограти в справі відродженя українського народа, поширеня і зміцненя українського руху, а також в справі поширеня і зміцненя слушних думок в цїлій Росиї.

Та на жаль так не стало ся: справа загинула на самім початку. Через донос росийський уряд довідав ся про істнованє братства. Його члени, Костомарів, Гулак, Маркович, Білозерський та иньші, а також особи, що стояли близько до нього, як Шевченко, Кулїш, були в 1847 роцї арештовані й уся орзанїзация погромлена. Братство не встигло навіть розпочати своєї дїяльности серед української суспільности. Та думки братства всеж не минули безслїдно; вони відбили ся в віршах Шевченка, а пізнїйше в оповіданях з кріпацького житя Марка Вовчка.

Після погрому Кирило-Методїївського братства український рух від сього не загинув. Ще з трийцятих та сорокових років на Українї появляєть ся чимало дрібнїйших поетів, учені люди, професори записують та видають народні піснї, старі перекази, лїтописи. Та всеж около десять лїт минуло, перше нїж колишнї члени Кирило-Методіївського братства могли знова зібрати ся й розпочати свою дїяльність. Вони закладають у Петербурзї свій місячник „Основу,“ коло якої гуртують ся українські старші і багато молодших письменників. Український письменник Кулїш закладає в Петербурзї свою власну друкарню і видає українські букварі та всякі дрібні книжочки, метелики. Осередок українського руху переносить ся до Петербурга, але й на Українї люди не сплять, а заходять ся коло народної осьвіти, заводять у Київі, Полтаві, та по инших місцях недїльні школи з українською викладовою мовою, складають українські книжки, дослїджують народне житє. Загалом українські дїячі того часу головну увагу звертають на культурно-просьвітну працю й не підносять домагань полїтичних, себ то таких, що мають на метї перебудову державного ладу.

Мимо однак свого мирного характеру сей український рух, викликає перестрах і серед польського панства на правобережній Українї і серед росийського уряду. Уряд починає переслїдувати українських дїячів. Колиж вибухло невдале польське повстанє деякі впливові серед росийських урядових кругів московські письменники почали казати, що український рух се польська „інтриґа,“ що його видумали Поляки, щоб пошкодити росийській державі і т. д. На Українцїв як з мішка посипали ся переслїдуваня. Школи українські позакривано; видатнїйших людий арештовано і позасилано. Видавництво у Петербурзї припинило ся; цензура не пускала нїчого українського.

Правда на початку сїмдесятих років український рух відживає знова, сим разом уже у Київі. Тут засновуєть ся так званий південно-західний віддїл ґеоґрафічного товариства, наукова інституция, що складала ся переважно з самих Українцїв. Се товариство розвиває енерґічну наукову працю, присвячену дослїдженю української землї, минулого і теперішнього житя українського народа; воно збирає й друкує українські піснї, казки, оповіданя і т. д. І поза сим товариством також розвиваєть ся поважна науково-просьвітна дїяльність; гуртують ся українські наукові, лїтературні і артистичні сили, видаєть ся чимало коштовних книг.

Та скоро й сей рух росийський уряд при душує своєю важкою лапою. Він видає в 1876 роцї тайний закон, котрий намагаєть ся на віки поховати українську лїтературу. Сей закон, справдї достойна дитина азиятського варварства, забороняє друкувати українською мовою всякі твори наукові, науково-популярні, забороняє книжки для народа і для дїтий, та всякі часописи. Тільки самі оповіданя можна друкувати, та й то в незвичайно вузких границях і не чіпаючи цїлого ряду дразливих для росийського уряду питань та історичні документи. На практицї росийські урядники пішли ще далї — заборонено робити театральні українські вистави, навіть концерти з українськими піснями. Сї урядники доходили до такого огидного, нїде нечуваного дикунства, що дозволяючи українські музичні вечері, вимагали, щоб українські піснї співали ся не українською мовою, тільки в перекладї на росийську або на француську мову. Більшого знущаня над живим народнїм словом, здаєть ся, годї придумати. Кождого підозрілого в причасности до українского руху уряд люто переслїдує. Народнїх вчителїв, наприклад, проганяли з посад або засилали на північ за те тільки, що знаходили в них звичайнїсїнькі українські книжки, дозволені цензурою!

Варварський указ 1876 року тяжким камінєм ляг на український рух, але не спинив його. Український лїтературний рух після указу 1876 року завмирає. Та в р. 1882 починають Українцї видавати свій науковий місячник „Кієвскую Старину“ в росийській мові. Сей місячник дуже довгий час, аж до 1906 року, був єдиною часописю, присвяченою українським справам. Заразом він гуртував коло себе українських письменників та учених. З часом цензура позволила друкувати в ньому оповіданя українською мовою.

Незвичайно глухий і сумний се був час починаючи від половини сїмдесятих років аж допочатку девятьдесятих. Живе українське слово прилюдно можна було почути тільки в українському театрі. В роцї 1881 склалась перша українська театральна трупа. Правда, в той час ще мало було гарних українських драм та комедій, але на українській сценї з самого початку виступали такі велетнї артисти, як Кропивницький, Саксаганський, Карпенко-Карий, Садовський, Заньковецька, Затиркевич. Вони зразу поставили український театр на певний, сталий шлях, а заразом високо піднесли його національне значінє. Правда і українському театрови нелегко було пробивати собі дорогу до громадян. Цензура і ту накладала свою важку лапу. Акторам забороняли виставляти самі тільки українські твори, а примушували ставити з українськими і росийські штуки; в один вечір артисти мусїли грати стільки ж росийських дїй, що і українських. Се хоч і шкодило українському театрови, та не могло припинити його розвитку. За сих часів культурне житє Українцїв ледви пробиваєть ся. Натомість розвиваєть ся воно в иньшому місцї куди не могла сягнути власть росийських урядників.

Уже після утисків на українську лїтературу в 1863 роцї богато українських письменників з Росиї навязує тїснїйші зносини з українськими дїячами в Галичинї. Вони беруть участь в галицьких виданях, допомагають Галичанам лїтературною працею і грішми. Сї звязки стають ще живійшими і значнїйшими після виданя указу 1876 року. Року 1873 засновуєть ся у Львові за гроші, зібрані росийськими Українцями, Товариство імени Шевченка, котре згодом було перетворене з Наукове Товариство імени Шевченка і зробило ся тепер справжньою українською академією наук.

Саме підчас найбільших нагінок на українство розпочинаєть ся дїяльність Драгоманова, що після 1876 року мусїв виїхати з Київа, за границю. Драгоманів відограв велику ролю в українському рухови. В особі Драгоманова український рух поступив ще далї на перед; Драгоманів зумів сполучити його з сьвітовим поступовим рухом. Він домагав ся так перебудувати державний устрій, щоб при ньому кожда людина мала забезпечену цїлковиту волю і рівноправність; він обстоював за необмежену свободу слова, друку, науки, товариств, зібрань і союзів. Кожда громада людий, на його думку, повинна сама порядкувати своїми справами. Вільна Україна мала уявляти з себе вільний союз таких спілок з цїлої її території. Люди инших пород на українській землї повинні були мати такі самі права, як і тубильцї. Та Драгоманов не обмежив ся на сих домаганях полїтично-національного характеру. На його думку треба конче бороти ся за основну перебудову теперішнього несправедливого ладу, при котрому пани мають в своїх руках що найкращу землю, а хлопи мусять на них робити, при котрому капіталїсти мають в своїх руках фабрики і заводи, а робітники годують їх своєю працею. Разом з чільнїйшими представниками західно-европейської науки про суспільне житє каже він, що сей лад можна знищити тільки тодї, коли всї знаряди продукциї, себ-то вся земля, фабрики і заводи перестануть бути приватною власністю й будуть передані в руки тих, хто працює, себ-то в руки селянських і робітничих товариств. Якіж способи пропонував Драгоманів для боротьби за виставлені домаганя? Він визнавав мирну дїяльність, але заразом казав, що нїгде й нїколи люди не осягали великих перемін без тяжкої й крівавої боротьби.

В цїлому рядї книжок, брошур і статий Драгоманів розробляв, розвивав і пропаґував виложені тут погляди. Ся його дїяльність мала величезний вплив на розвиток українського руху, особливо на росийській Українї. Драгоманів був предтечею сучасного українського руху, котрий з такою силою проявив себе останнїми роками, як побачимо далї, на Українї.

Дїяльність Драгоманова насамперед проявила себе в Галичинї, куди лекше приходили його думки й книжки, але пізнїйше починають під його впливом і росийські Українцї робити таку роботу, яку з успіхом проводили їх брати в Галичинї.

В першїй половинї девятьдесятих років уже появляють ся зародки українських орґанїзаций, котрі мають на метї не тільки культурно просьвітні, як було давнїйше, але й полїтичні домаганя. Нї одна з сих орґанїзаций не дожила до наших часів, але тим не менше їх значінє і в істориї розвитку українського руху дуже велике. Вони підготовили ґрунт для будучих українських партийних орґанїзаций, дїяльність котрих так широко розвинула ся підчас революцийного руху на Українї, в підготованю й орґанїзациї котрого вони взяли визначну участь.

***

Погляньмо тепер, в якому станї був український рух перед вибухом революциї 1905 року в Росиї. В просьвітній области мали Українцї один свій місячник в росийській мові „Кієвскую Старину;“ мали вони також і видавниче товариство, так зване „Благотворительное Общество для изданія дешевихъ и общеполезнихъ книгъ“ (Добродїйне товариство для видаваня дешевих і загальнокорисних книг,) заложене 1898 р. у Петербурзї. Се товариство приєднало до себе чимало членів по всїй Українї й видало досить багато книжок для народа. Крім того треба згадати дуже корисну видавничу дїяльність в девятьдесятих роках Б. Грінченка в Чернїгові і дїяльність видавничого товариства „Вік” у Київі, котре було заложене гуртком українських академиків в 1895 роцї. Сї видавництва видали чимало путящих книг, але закон 1876 року не давав їм змоги як слїд розвинути свою дїяльність.

Не маючи можливости одержувати просьвітув українському дусї у себе, росийські Українцї натомість з тим більшою силою звертають ся до Галичини, де від девятьдесятих років з особливою силою починає розвивати ся українська культурно-просьвітна праця. З початку девятьдесятих років виїздить до Львова з Київа ще один Українець, історик Михайло Грушевський. У Львові він займає українську катедру всесьвітньої істориї на львівському унїверситетї. Людина незвичайно талановита й дїяльна, з широкою европейською осьвітою, він за короткий час своєю невтомною дїяльністю на полї науковім, дуже причиняєть ся до швидкого розвитку українського руху.

За останні десять лїт XIX віка Галичина мимо дуже важких умов свого власного істнованя, робить ся осередком того руху. Відносно до росийської України вона відграє ролю захисту, де витворюють ся й полїпшують ся способи, якими швидще можна осягнути відродженє українського народа. Силами письменників місцевих із росийської України тут виробляєть ся лїтературна українська мова. Вона проводить ся в публичне житє, в школи, починаючи від низших народних аж до унїверситету, в суд і т. д. Таксамо сполученими силами місцевими і українськими з Росиї повстає чимала белєтристична лїтература, котра останнїми роками силою свого розвитку витискає з уживаня лїтературу в чужих мовах (перше переважно польську.) Розвиваєть ся часописна преса, видаєть ся багато всяких книжок для народа, підручники для шкіл визших і низших. Осередком наукової дїяльности на цїлу Україну являєть ся „Наукове Товариство ім. Шевченка,“ з проф. М. Грушевським на чолї, завдяки котрому воно розвиваєть ся незвичайно успішно й стає справжньою українською академією наук. На початку девятьдесятих років „Товариство ім. Шевченка“ з науковою дїяльністю сполучувало ще й ширшу культурно-просьвітну. Та останнїми роками з розвитком українського житя в Галичинї ся частина його працї перейшла до нової орґанїзациї „Українсько-руської Видавничої Спілки,“ котра за короткий час видала багато коштовних книжок і згуртувала коло себе найкращих письменників галицької і росийської України. Вона-ж перейняла на себе й „Лїтературно-Науковий Вістник,“ видаваний ранїйше „Науковим Товариством імени Шевченка,“ найкращий український місячник, котрий багато прислужив ся справі зміцненя й розвитку українського руху і в Галичинї і на Українї. З другого боку, в Галичинї, як ми се казали висше, вперше починаєть ся практична орґанїзация українського народа для боротьби за свої права. Тут повстають і розвивають ся ріжні українські партиї. Тут висуваєть ся питанє про конечність для гарного розвитку нашого народа національно-територіяльної автономії. Росийський уряд усїма способами силкував ся розірвати звязки росийської України з Галичиною. Його незвичайно непокоїло те значінє якого набирав для росийських Українцїв український рух в Галичинї. Він розумів, що росийські Українцї таки спробують кінець кінцем піти слїдом за своїми братами в Галичинї й візьмуть ся до боротьби за свої права. І чого тільки не перепробував росийський уряд, щоб сьому запобігти. Всї українські виданя, що виходили в Галичинї навіть чисто наукові, навіть шкільні підручники були цїлковито заборонені в Росиї. Кождий, хто мав у себе галицькі виданя, був наражений на суворі кари. Та нїякі кари й заборони не змогли перешкодити впливови українського руху в Галичинї на український рух в Росиї.

В істориї українського руху в Росиї видатне значіня мав 1898 рік, — в котрім українська лїтература сьвяткувала свої „великі роковини“ — столїтний ювілей свого істнованя. Пригадаймо собі, що 1798 роцї вийшло перше виданє „Енеїди“ Котляревського, котра поклала початок новій українській лїтературі. Сьвяткованє ювілею української лїтератури, котру росийській уряд засудив на смерть, було найлїпшим доказом, що нїякі утиски не змогли її вбити. Сто лїт катаржного істнованя, сто лїт боротьби і замість смерти — дальший розвиток! Українська лїтература звернула на себе увагу широких суспільних кругів на Українї. Публичне сьвяткованє „великих роковин“ в Київі, у Львові й инших більших осередках українського житя не одного несьвідомого Українця розбудило від сну і навернуло до українства. Крім того цензура на українські виданя полекшала. На 1898 рік припадає як ми згадували заснованє в Петербурзї українського „Добродїйного Товариства для видаваня дешевих і загальнокорисних книжок,“ ширше розвиваєть ся видавнича дїяльність товариства „Вік.“ Українські книжки починають все більше й більше ширити ся, захоплювати ширші круги читачів виховувати їх в національному дусї. Круг сьвідомих Українцїв чим далї зростає все більше. Се показують українські демонстрациї на сьвятї відкритя памятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 роцї або підчас сьвяткованя ювілею славного українського музики М. Лисенка у Київі. Зазначимо ще, що сї ювілеї не тільки сьвідчили про зріст українського руху в Росиї. В сьвяткованю обох сих ювілеїв дїяльну участь взяли Українцї з Галичини. Сим задокументовано публично єдність нашого народа по обидва боки кордону. Рівночасно приїзд Галичан на Україну дав нагоду до встановленя ще тїснїйших звязків з Галичиною. Так мимо гнету з боку уряду, народило ся українське громадянство, котре отверто заявило про своє істнованє й примусило говорити про себе і приятелїв і ворогів. Весь час перед сим (вісїмдесяті і девятьдесяті роки) вороги українського руху замовчували його. Тепер навпаки, вони починають що раз більше виступати проти нього, уживаючи своїм звичаєм усяких способів, аж до денунцияций перед росийським урядом включно. Се сьвідчило, що український рух в Росиї стає поважною силою.

Воно так і було в дїйсности, бо саме з кінця девятьнайцятого столїтя український рух в Росиї почав звертати ся безпосередно до широких народних мас і осьвідомлювати їх национально. Мало того, він розвинув ся і поглубив ся до такої міри, що вже не міг обмежити ся на самій мирній культурно-просьвітній працї і звернув ся до революцийних способів боротьби. На початку XX столїтя повстають і розвивають енерґічну дїяльність українські соціялістичні і революцийні партиї. Першою такою партийною орґанїзациєю на українському ґрунті була „Революцийна Українська Партия.“ Вона дожидала аж до наших часів принявши в кінцї 1905 р. назву Української Соціяльдемократичної робітничої Партиї“ з неї видїлила ся й „Українська Народня Партия,“ й мала величезне значінє в істориї розвитку українського руху. Члени сеї партиї вперше взяли ся до революцийних способів боротьби. Царський уряд не дозволяв друкувати гарних українських книжок отверто, вони друкували їх тайно, або в Росиї, або в Галичинї, й ширили їх між простим народом. Вони бачили, що простий нарід гірко бідує, що його утискають пани, що мають в своїх руках землю, й капіталїсти, що мають фабрики і заводи. І вони йдуть між нарід і починають при помочи книжок і щирого вільного слова розкривати темному народови очи на причини його лиха. Вони вчать його, що найбільший ворог працюючого люду се пани й капіталїсти, бо живуть з чужої працї, самі нїчого не роблячи, вони вчать його, що треба бороти ся проти росийського самодержавства, бо се самодержавство все обороняє ворогів працюючого люду, а крім того не дає йому нїякої законної можливости з сими ворогами бороти ся. Рівночасно вони показують селянам, як саме треба бороти ся з панами. Осьвідомлене селяньство вони орґанїзують в гурти і товариства, показують, як треба робити страйки і таким чином доходити своїх прав, учать на кари з боку царського війська відповідати збройною силою. Таким чином вони наглядно показують українському селянству, що являть ся його правдивими приятелями, а ведучи свою працю в українській мові, при помочи українських книжок і виставляючи домаганє автономії України, вони й національно осьвідомляють українське селянство й роблять український рух масовим. Революцийна Українська партия видає в Галичинї українською мовою ґазету для селян „Селянин,“ „Добру Новину“ для робітників і місячник для інтелїґенції „Гасло“ котрі перевозить тайно на Україну й розповсюджує між народом, видає також і цїлий ряд зрозуміло написаних книжочок для народа про ріжні справи (видано до 30 книжочок.)

Український полїтичний рух чим далї все ширшає. Повстає Українська Демократична Партия, потім Українська Радикальна Партия, котра в Галичинї розвиває досить жваву видавничу дїяльність; Революцийна Українська Партия в процесї свого розвитку роздїлюєть ся на дві партиї — на Українську Соціял-Демократичну Партию й Українську Народню Партию; вже в 1907 роцї повстають орґанїзациї українських соціялїстів революціонерів.

***
Та вернемо ся трохи назад, в передреволюцийні часи. Український рух в Росиї в передреволюцийні часи проявлявся на вні таки досить слабо. Многолїтний гнет й цїлковита майже заборона українського письменьства, котра сковувала уста Українцям, не могли не принести своїх сумних наслїдків. Та ось по нещасливій для Росиї японській війні, котра навіть слїпим розкрила очи на ту безодню, куди довів державу самовладний і нї перед ким невідповідальний царський уряд, загальне незадоволенє проти істнуючого ладу починає все більше й більше зростати, захоплювати чим раз все ширші верстви людности. Суспільність в Росиї починає все голоснїйше домагати ся для себе права насамперед конституції й скликаня парляменту. Під напором сих домагань росийський уряд мусить іти на уступки й обіцює перевести цїлий ряд реформ, котрі мають полїпшити положенє росийських громадян.

Українцї теж піднимають голову й починають голосно заявляти про свої нужди й потреби. На перший плян висуваєть ся очевидно домаганє скасувати указ 1876 року. Вже підчас святкованя в кінцї 1904 р. ювілею українського письменника І. Нечуя-Левицького зібрана в Київі численна українська інтелїґенция підносить сю справу, ухвалює цїлий ряд резолюций, збирає під ними підписи й вибирає депутацию до ґрафа Віте, президента комітету мінїстрів. Українське громадянство м. Одеси й Харкова висилають з численними підписами до комітету мінїстрів докладні записки в справі знесеня заборон проти українського слова. В сїй справі відносить ся до уряду також Петербурське „Добродїйне Товариство для видаваня дешевих і загальнокорисних книжок“ й кілька визначних українських письменників. Сї домаганя підтримують подекуди й змосковщені громадські інституциї на Українї, як наприклад, одеська міська Дума (маґістрат), деякі земства, (повітові видїли), сїльське-господарські товариства й київський і харківський Комітети грамотности (товариства для ширеня просьвіти між народом). Пізнїйше публїкуєть ся в росийських ґазетах записка київської їнтелїґенциї „Про нужди українського слова“, численні підписи під котрою збирають ся й надходять з цїлої України. Росийський уряд таки мусїв звернути увагу на українські жаданя. Та український рух, що обмежував ся, як ми бачили, на самих петициях, записках та резолюциях, був очевидно за слабий, щоб негайно примусити уряд до уступок. В Комітетї мінїстрів справа знесеня заборон проти української мови таки обговорюєть ся, але Комітет уважає за лїпше зволїкати з нею й перше, нїж розвязувати її, рішає засягти опінії у петербурської Академії наук, в унїверситетїв київського і харківського і нарештї у київського ґенерал-ґубернатора. Але все ж президент комітету мінїстрів Віте запевнив українську депутацию яка явила ся в Петербурзї в серединї лютого 1906 р., що всї обмеженя українського слова скоро упадуть, разом з ухваленєм нового закона про свободу друку. Запитані комітетом мінїстрів інституциї висловили ся одноголосно за скасованєм обмежень для українського слова. Час минав, а бажана свобода все не надходила, аж нарештї уряд визнав, що прихильне полагодженє домагань Українцїв в справі знесеня заборон на українське слово він уважає за „передвчасне“. Та незабаром під напором загальноросийського революцийного руху, котрий захитав урядом і примусив його до реальних уступок в области ріжних свобід, мовчки мусїла росийська бюрократия усунути з практики й страшний закон 1876 року. Українське слово одержало можливість вільного вислову.

По знесеню указу 1876 року Росия переживала бурливі часи і рухлива ґазета найкраще могла задовольняти своїх читачів, які хотїли як найскорше бути повідомленими про ріжні видатні появи щоденного житя. Черезу се вже в 1904 роцї Українцї з ріжних місць починають старати ся о дозвіл видавати ґазети в українській мові. Коли ж загально-росийський революцийний рух розвинув ся в цїлій своїй силї й у самодержавного царя Миколи II., видерто маніфест 17. жовтня з обіцянками всяких свобід, у Лубнях почала виходити перша на Українї лєґальна українська ґазета „Хлїбороб“, призначена для селян. Вона мала величезний успіх, але росийський уряд почав її зразу конфіскувати, а після пятого числа й зовсїм припинив її видаванє. Натомість в груднї 1905 року вийшло у Полтаві перше число тиждневника „Рідний Край“. У Київі мала виходити щоденна ґазета „Вільне Слово“ і місячник „Нове Житє“ але київська адмінїстрация заборонила їх видавати. Натомість з початком 1906 року у Київі почав виходити дневник „Громадська Думка“ і місячник „Нова Громада“. Та „Громадська Думка“ істнувала не довго. Вже в осени 1906 року київська адмінїстрация зробила в її редакциї ревізию, багатьох співробітників поарештовала й посадила до вязницї, а саму ґазету припинила. Та через кілька місяцїв перерви у Київі почала виходити „Рада“, котра мимо ріжних грошевих кар, які накладав на неї московський уряд, виходить і досї. В тяжких умовинах, як бачимо, довело ся жити новонародженій українській пресї і не скрізь воно виходило так добре, як у Київі, що замість одної ґазети появляла ся нова. Виходила у Київі сатирична часопись „Шершень“, але згодом перестала виходити ждучи кращих часів. По инших місцях Українцї теж взяли ся до видаваня часописий. Так в Петербурзї через пів року виходив місячник „Вільна Україна“ відтак ґазета „Наша Дума“, в Київі „Боротьба“ в Одесї „Народна Справа“, а відтак „Вісти“ в Катеринославі „Добра Порада“ потім „Запорожє“ але всї ті ґазети позаборонювано а редакторів з дебільшого посаджено до тюрми. Так і лишила ся цїла полуднева Україна без своєї ґазети.

У Камінци подільськім почала виходити „Світова Зірниця“, в Київі (від 1907 р.) „Слово“. Нарештї в 1907 р. Українська Громада в другій Державній Думі мала свій власний орґан „Рідна справа Вісти з Думи“, призначений для українських селян. Ся ґазета була незвичайно гарно ведена й мала величезний успіх. На жаль вона мусїла припинити ся після розгону другої Думи.

З часописей фахових виходить і досї „Українське Бжільництво“, що видавало ся з початку в Петербузї, а потому перенесло ся до Київа. До Київа ж мусїв перенести ся і „Рідний Край“, бо в Полтаві адмінїстрация почала його дуже переслїдувати й оголосила що замкне ту друкарню, яка посьмілить ся його друкувати. Та на жаль в Київі напрям і зміст „Рідного Краю“ цїлком змінив ся. Натомість у Київі почала виходити при „Рідному Краю" досить добра часопись для українських дїтий „Молода Україна“ а в послїдних часах ґазета для селян „Село“. З другого боку деякі українські періодичні виданя впали через брак сил, вмерли власною смертию. Так упав ілюстрований тиждневник „Зоря“ в Москві, „Слобожанщина“ в Харкові, місячник для селян „Хата в Хотинї“. Богато періодичних видань, що мали виходити, зовсїм на появило ся.

Зазначимо ще одну важну появу в розвиткови української преси в Росиї — перенесенє „Лїтературно-Наукового Вістника“ зі Львова до Київа. З кінцем 1906 року місячник „Нова Громада“ перестав виходити а натомість з початком 1907 р. почав виходити „Лїтературно-Науковий Вістник“ уже в Київі. Се було зроблено для того, щоб „ширила ся й зростала сьвідомість нашої національної єдности, всеукраїнське почутє в ріжних частях нашої землї“. Зосередити український рух в його історичному центрі — Київі, сприяти зближеню роздїлених дотепер кордами частин української землї — ось що мало ся на метї при перенесеню „Лїтературно-Наукового Вістника“ до Київа. Незвичайно важна для доброго розвитку українського руху задача, але й не менше тяжка. Та „Лїтературно-Науковий Вістник“ таки зумів побороти ріжні трудности й найлїпшим доказом сього може бути те, що по переходї до Київа не тільки не зменшило ся число його читачів у Галичинї, але навпаки ще зросло; на росийській Українї він теж здобув загальне признанє і широкий круг читачів. В 1909 роцї повстав у Київі новий місячник „Українська Хата“. Зазначимо ще, одно видавництво — Записки „Українського Наукового Товариства“ у Київі, що почали виходити з 1908 року (в сїм роцї вийшло 4 томи).

***

Тепер від біжучої української преси перейдемо до короткого огляду видавничої дїяльности на росийській Українї за останні три роки. Перед 1906 роком всї українські книжки мусїли друкувати ся такою самою правописею, як і московські книжки. Так вимагав указ 1876 р. Зрозуміла річ як шкідлива для українського письменства була ся заборона вживати єї власної правописи, котра найкраще відповіла би всїм особливостям української мови. Московська правопись, як правопись иньшої, чужої мови зовсїм не могла віддати всїх звуків української мови й надавала українській книжцї чудернацький зовнїшний вигляд. Через се з 1909 року всї українські книжки почали друкувати ся українською правописею, що вживаєть ся і в Галичинї, так званою фонетичною, котра найлїпше надаєть ся до нашої мови і являєть ся зовсїм не трудною до вивченя. Таким чином справа, якою правописю друкувати українські книжки, котра в Галичинї викликала колись стільки суперечок і завзятої боротьби (галицькі москвофіли наприклад і досї виступають проти фонетики і в своїх виданях уживають перестарілої етимольоґії), в росийській Українї була відразу розвязана на користь фонетики.

Перейдїм тепер до видавничої дїяльности. Перед 1906 роком мали Українцї в Росиї тільки два видавничі товариства — „Добродїйне Товариство“ у Петербурзї і „Вік“ у Київі. З 1906 роком видавнича дїяльність сих товариств хоч і не розвиваєть ся так сильно, як ми могли би сподївати ся, але зміняє свій характер. Обидва видавництва починають видавати ріжні книжки, котрі на метї задовольнити пекучі потреби українського народа, тим часом як давнїйше через цензурні умовини вони обмежували ся переважно на самій белєтристицї. Так вони видають книжки про історию України (петербурське „Добродїйне Товариство“ наприклад видало дуже гарну історию України для народа, „Про старі часи на Українї“ — написану професором Михайлом Грушевським), про конституцию, про виборче право, видають українські підручники для народних шкіл.

Та крім того повстає на Українї цїлий ряд нових видавництв. Як напр. у Петербурзї „Боротьба“ і „Праця,“ що повстали в 1906 роцї й видавали книжки для народу революцийного змісту, але незабаром через переслїдуваня росийського уряду мусїли припинити свою корисну дїяльність. У Київі повстає видавництво „Ранок,“ головна заслуга котрого лежить у виданю призначених для народа праць М. Драгоманова, в Полтаві починає видавати книжки українська книгарня Маркевича, а також редакция „Рідного Краю,“ а в 1907 р. там засновуєть ся „Український учитель,“ котре в кінцї 1907 р. переносить ся до Київа. Се видавництво головно дбає про видаванє добрих українських шкільних підручників і книжок для дїтий. В Полтаві ж у 1908 роцї засновуєть ся видавництво „Рідна Хата.“ У Київі в 1907 роцї повстає видавниче товариство „Час,“ котре видає дешеві оповіданя для народа. За один тільки рік свого істнованя „Час“ видав двайцять таких гарних оповідань і збірочок, до того незвичайно дешево (від 4 до 10 сот.) Нарешті вже в 1909 роцї розпочинає видавничу дїяльність поважне видавництво „Лан“ у Київі котре з самого ж початку видало чотири гарні книжки для народа й готує цїлий ряд иньших коштовних і корисних книжок. В 1908 роцї засновуєть ся у Київі ж таки видавництво „Знатє — то сила,“ котре видало дуже корисну книжку М. Порша „Про автономію України.“ Ми не згадуємо ще про иньші видавництва, котрі не ро звинули значнїйшої дїяльности.

З особливим признанєм треба піднести видавничу дїяльність Київського Товариства „Просьвіта,“ заснованого в память Шевченка у 1906 роцї. За три роки свого істнованя вона видала вже чимало дрібних книжок для народа. З усїх „Просьвіт“ на Українї про дїяльність котрих ми будемо говорити далї, вона одна розвинула так гарно видавничу дїяльність. „Просьвіта“ в Одесї почала була видавати також українські книжки, та вже другу книжку адмінїстрация сконфіскувала, а на голову Товариства наклала чималу грошеву кару.

Редакция місячника „Лїтературно-Науковий Вістник“ теж видає останнїми часами чимало книжок; се відбитки найкращих річий, що містили ся в часописї. Окрім того „Українсько-руська Видавнича Спілка“ теж перенесла в 1907 р. свою дїяльність до Київа і видала вже там кілька добрих книжок та готує до видаваня ще нові.

Загалом попит на українські книжки на росийській Українї незвичайно збільшив ся. Давнїйше на цїлу Україну істнувала тільки одна українська книгарня — редакциї місячника „Київська Старшина,“ й тільки денеде по иньших книгарнях на Українї можна було побачити українську книжку. Тепер справа значно змінила ся на лїпше. В Київі наприклад в 1908 роцї повстала нова укр. книгарня при редакциї „Лїтературно-Наукового Вістника,“ котра за короткий час свого істнованя зуміла притягти до себе широкі круги читачів українських книжок і розвиваєть ся дуже гарно. Вона не тільки продає українські книжки, що вийшли в Росиї, але й всякі українські книжки, що виходять у Галичинї. Крім сих двох укр. книгарень в самім Київі є ще кілька менших укр. книгарень, а також в Полтаві, Житомірі, в Одесї (при „Просьвітї“). Український книжковий рух набирає сили. Українська книжка знайшла своїх читачів, вона промостила вже собі дорогу до широких мас українського селянства і робітництва, до української інтелїґенциї. В народних масах робить вона непомітну на око, тяжку, але незвичайно важну і головно тревалу працю, багату на гарні наслїдки.

Так представляєть ся нам видавничий рух на Українї росийській за останні три роки. Як бачимо від 1906 року він дуже розвинув ся і можна бути певним, що з часом він поступатиме все наперед, та що при невтомній працї страшні рани заподїяні азіятським урядом, таки будуть загоєні.

***

Тепер вернемо ся знова до українського визвольного руху. Тут згадати треба насамперед про участь українських письменників у всеросийському з'їздї журналїстів і лїтератів, з цвітня 1905 р. Чисельно українцї були на сїм з'їздї представлені дуже слабо. Росийські поступовцї виказали ся прихильниками централїзму, себ-то такого державного ладу, при котрому місцева людність бере малу участь в порядкованю своїми справами. Через се проти них сполучили ся всї пригнїчені національности, які мусїли дати українським домаганям відповідне місце. Остаточно на з'їздї таки переведено домаганє про національну автономію, а також і специяльну резолюцию про скасованє указу з 1876 року. Хоч резолюциї сього з'їзду й не мали практичного характеру, мимо того його значінє дуже велике. Насамперед тут виявило ся, що росийські поступовцї, мимо своєї поступовости дуже пересякнені духом старого ладу, що змагав ся кермувати сам усїма справами, лишаючи яко мога менше волї окремим місцевостям і окремим народам, з котрих складаєть ся росийська держава. Далї на сьому з'їздї представники всїх пригнїчених народів Росиї вперше сполучили ся разом для оборони спільного всїм їм домаганя — перебудованя росийської держави на підставах національної автономії, себ-то такого державного ладу, коли парлямент розглядає й полагоджує тільки такі справи, що торкають ся всїх народів держави, а всї справи, що торкають ся тільки окремих народів, розглядають і полагоджують окремі національні сойми. Такі самі домаганя видвигнули Українцї на з'їздї земських відпоручників в Київі в другій половинї цьвітня 1905 р. Сї домаганя передали на руки І. Шрага, відпоручника чернигівського земства.

Рівночасно з сими полїтичними домаганями не забувають Українцї й домагань культурних. Першим з таких домагань були як ми вже згадували, про скасованє заборони на українське слово. За ним прийшло домаганє націоналїзациї школи на Українї. Колись український нарід, мимо тяжких умов свого істнованя — мимо боротьби з Польщею і мимо татарських нападів, високо поставив у себе справу з шкільною осьвітою. Осьвіченість українського народа дивувала навіть чужоземцїв. Так наприклад архидіякон Павло Алепський, що в 1652 роцї проїздив по Українї разом з патріярхом Макарієм Антіохійським пише про стан просьвіти серед українського народа; „починаючи з сього міста Рашкова (в теперішнїм Подїлю) і по всїй землї козаків ми завважили прегарне явище, що дуже нас здивувало: всї вони, за винятком тільки деяких, навіть більшість їх жінок та доньок, уміють читати… Окрім того сьвященики вчать сиріт і не кидають їх блукати без осьвіти по вулицях. Дїтий більше, нїж трави і всї уміють читати, навіть сироти“. Так стояла справа з народньою осьвітою в XVII віцї.

І в першій половинї XVIII віка на Українї кожде село мало свою власну школу, отже осьвіта теж стояла добре. Сї школи заводила й підтримувала сама українська людність, без допомоги з боку уряду. Та московський уряд, бажаючи змосковщити наш народ уже здавна почав обмежувати права української мови, забороняти видиванє підручників українською мовою і т. д. а вкінци покасував українські школи, а запроваджене в другій половинї XVIII віка кріпацтво на Українї теж явило ся непоборимою перешкодою для народної осьвіти.

Ся осьвіта не тільки не розвиваєть ся, але навпаки страшенно підупадає. Наприклад, в 1768 роцї в трьох повітах чернїгівської ґубернії було 134 школи, при чому одна школа припадала на 745 душ людности, а в 1875 роцї, отже через сто лїт московського панованя, на сїм обшарі було вже тільки 52 школи, з котрих одна припадала на 6.730 душ. Загалом беручи, людність українських ґубернїй в Росиї являєть ся тепер найменше осьвіченою. Після даних загального перепису 1897 року пересїчний процент письменних серед усїєї людности Росиї складає 22 проц. Але тим часом як в деяких московських ґубернїях він зростає до 36 проц., в українських ґубернїях він навпаки упадає до 9 проц. Тепер коли порівнати письменність самих тільки Українцїв, то показуєть ся, що процент письменних серед них далеко менший, нїж у цїлої людности взагалї. Так наприклад, в волинській ґубернїї відсоток усїєї письменної людности складає 17,2 проц., а письменних Українцїв тут є всього тільки 9,4 проц.; в київській ґубернїї усього письменних є 18,1 проц., письменних Українцїв — 11,8 проц., в подільській усього письмених — 15,5 проц., Українцїв письменних — 10,7 проц., в херсонській — 25,9 проц. і 15,3 проц., в катеринославській — 21,5 і 14,4 проц. і т. д.

Причин такого низького рівня осьвіти серед українського народа багато. Окрім причин загального характеру, що московський уряд взагалї мало дбав про народну осьвіту, головну ролю грає тут те, що школа на Українї не українська а московська. А нїколи не може бути тревалою осьвіта народа не в тій мові, в якій сей нарід думає і розмовляє. В школах на Українї конче все навчаня мусить провадитися в українській мові: коли сього немає, школа перестає бути вогнищем осьвіти й робить ся хиба місцем оглуплюваня для українських дїтий, місцем затуманюваня їх голов.

Коли ми звернемо ся до житя, то побачимо, що на Українї само житє намагало ся розвязати питанє про школу так, що вона мусить бути не московською, а українською. Ще з половини пятьдесятих років появляють ся українські букварі, складають ся й иньші підручники. Далї складають ся недїльнї українські школи. Та все се росийський уряд припиняє на початку 60-тих років. Після того багато разів і окремі люди й ріжні інституциї висловлювали потребу завести навчанє в народних школах в українській мові. Та росийський уряд лишав ся глухим до всїх сих домагань. Потребу української, а не московської школи відчуває й сам український нарід. В 60-их роках в Полтаві, а в 1905 р. в Золотоношському повітї Полтавської ґубернїї запитано селян в тій справі і всї вони одноголосно, з винятком кількох одиниць, висловили ся за потребу школи й книжки в рідній українській мові.

Лихий стан осьвіти на Українї дуже шкідливо відбиваєть ся на всїх сторонах народнього житя. Ті духові кайдани, в які окув московський уряд вільний розвиток нашого народа в Росиї, в дуже великій мірі причинив ся до того, Що український нарід постійно живе в злиднях і голодує на своїх плодючих землях. Темнота і неосьвіченість не позволяють йому провадити як слїд господарку.

Зрозуміло через се, чому слїдом за домаганєм знесеня указу з 1876 року Українцї зараз почали домагати ся заведеня навчаня по школах на Українї в українській мові. В лютім 1905 р. в Київі виробляють вони й друкують мемориял до росийського уряду про „Нужди української школи“; під сим меморялом тисячами збирають ся підписи з цїлої України. Подібну петицию складають і громадяни міста Харкова. Нарештї голос в сїй справі забирають і вихованцї учительських семинарий на Українї. Так ученики одної з таких семінарий посилають до комітету мінїстрів заяву про „потреби народньої початкової української школи.“ Далї подібну просьбу з підписами 80 учеників пересилають також до комітету мінїстрів ученики херсонської учительської семінариї. Київське Педаґоґічне Товариство (московське) на своїх зборах теж висловлюєть ся за тим, що народна школа на Українї повинна бути українською. Домаганє навчаня українською мовою виставляють школярі в багатьох народних школах, особливо в так званих рільничих школах та школах садівництва. Там ученики часом навіть підтримують сї свої домаганя страйками й припиняють науку. Загалом український рух досить сильно розвиваєть ся серед шкільної молодїжи. Скрізь по вчительських інститутах та семінарах, по школах рільництва та садівництва повстають ріжні українські гурти, товариства, орґанїзациї. Сї срґанїзациї заводять свої біблїотеки, уладжують в українській мові відчити й віча, дуже дїяльно ширять між своїми товаришами й між селянами українські книжки й взагалї являють ся незвичайно дїяльними й умілими проповідниками українського руху.

Так само наука в середнїх і висших школах на Українї теж повинна провадити ся в українській мові. Проте Українцї виставили домаганє, щоб не тільки народня, але середна й висша школа на Українї були українськими. Тому і серед учеників середних шкіл на Українї теж прокидаєть ся український рух. Вони закладають свої товариства і виставляють подекуди свої домаганя, щоб заведено по середних школах виклади української лїтератури й історії в українській мові. Коли в кінцї 1905 року в Київі скликаєть ся з'їзд представників орґанїзаций учеників середних шкіл по териториї України, представники від українських орґанїзаций беруть в ньому участь і переводять свої домаганя про заведенє в науку українських викладів.

Та особливої сили і розголосу набирає боротьба за українські катедри в унїверситетах. На тій землї, де живе український нарід в Росії, є три унїверситети — Київський, Харківський і Одеський. Та вся наука там від самого початку сих унїверситетів провадила ся в росийській мові. Мало того, в сїх унїверситетах, що стоять на териториї українського народа, його коштом оплачують ся, зовсїм не турбували ся про нужди і потреби свого народа, про його минуле й теперішне житє, про його мову, лїтературу, звичаї, піснї і т. д. Коли що й робили професори в сїм напрямі, робили се з власної доброї волї й проти замірів уряду й загалу професорів, бо росийський уряд все дбав, щоб обсадити професорські катедри сих унїверситетів завзятими україножерами. Та всеж і тут, хоч як загалом сумно стояла справа з розробленєм науки про український нарід, уряд не осягнув, чого хотїв. Все знаходили ся такі професори, що займали ся українською наукою, а з другого боку серед студентства сих унїверситетів все був досить сильний український рух. З особливою силою сей рух розвинув ся починаючи від року 1905. В сї часи студентство в Росиї брало дуже жваву участь в революцийному рухови; таким чином наука не могла йти правильно, тим більше що росийський уряд наложив свою важку лапу і на росийські унїверситети. Через се студенти домагали ся від уряду автономії унїверситетів, себ-то щоб вони самі порядкували своїми справами; але розуміючи, що годї сподївати ся здїйсненя сих домагань від самодержавного уряду і бажаючи разом з громадянами Росиї заведеня конституцийного ладу, вони ставили й полїтичні домаганя. В революцийні дни 1905 року студенти подбали, щоб унїверситетські салї були відчинені для народа і в унїверситетах уряджували ся величаві віча, де нарід міг вільно обговорювати свої потреби й вироблювати свої домаганя.
Українські студенти теж не відставали від иньших. З усїм запалом і вони взяли ся до революцийної працї серед українського народа і дуже багато зробили для пробудженя серед нього національної сьвідомости й сьвідомости потреби боротьби за автономію України. Крім того найкращі з них помагали українським селянам бороти ся проти панів, а українським робітникам проти капіталїстів. Особливо багато зроблено в сїм напрямі в часї від 1905 до 1907 року. Та не менше зробили вони і в самих унїверситетах. Насамперед згадаємо про боротьбу за українські катедри. Се домаганє вперше поставлено в осени 1905 року на вічу українських студентів в Петербурзї. Було воно поставлене й українськими студентами одеського унїверситету. Та незабаром потому всї унїверситети в Росиї на цїлий рік позамикано. І тільки в осени 1906 року, коли унїверситети знова відкрито, українське студентство могло знова виставити клич українїзациї унїверситетів на Українї і взяти ся до боротьби за українські катедри. Та перед тим були ще просьби до професорських сенатів унїверситетів Київського, Харківського і Одеського від громадян міста, Чернїгова, Полтави, Харкова. В осени 1906 р. знова студенти Українцї поставили на порядок дневний питанє про заведенє українських катедр на унїверситетах.

Почали рух студенти київського унїверситета. Вони скликали в сїй справі численне віче, з початку тільки українських студентів унїверситету. На сьому вічу був відчитаний одним з студентів реферат про потребу українїзациї всїх трох унїверситетів, що стоять на териториї українського народа, а також і иньших висших шкіл на Українї. Першим кроком до такої українїзациї мало бути заведенє катедр з українознавства (наприклад: української істориї, лїтератури, української мови і т. д.). В такім напрямі віче приняло цїлий ряд резолюций. Українські студенти виробили до сенату професорів київського унїверситету петицию в тій справі й подбали, щоб познайомити з своїми домаганями й прихилити на свій бік як найширші круги українського й росийського громадянства, а передовсїм поступові круги студентства иньших народностий. З сею цїлию скликали ряд віч, де запрошували студентів иньших народностий і обговорювали потребу заведеня українських катедр. Крім того збирали підписи студентів київського унїверситету під своєю петициєю і назбирали понад два тисячі таких підписів, котрі також передано до сенату професорів. Виступ київського українського студентства, був підтриманий українськими студентами по унїверситетах в Харкові, в Одесі, в Петербурзї і Москві де також почали домагати ся заведеня на унїверситетах катедр з українознавства. До нього прилучили ся слухачки так званих „Висших жіночих курсів“ (їх проґрама більше менше така сама, як в унїверситетах) у Київі і Петербурзї. Скрізь скликали ся в справі українських катедр на унїверситетах віча, виробляли ся відповідні резолюциї й ставили ся домаганя.

Українське громадянство теж незвичайно горячо повитало виступ українського студентства у Київі. До редакций українських ґазет з усїх кутків України і від усяких верств громадянства почали надходити листи, в котрих підписані витали студентство за їх домаганє українських катедр на унїверситетах і висловлювали з ними свою солїдарність. Особливо багато було підписів від учеників ріжних середних шкіл, далї йшли учителї, селяни й робітники. Сей рух показував, що український рух глибоко прийшов уже в народні маси, що виробила ся вже сьвідома українська інтелїґенция, котра добре розуміє всю вагу для справи відродженя нашого народу в Росиї українїзациї таких засобів культури, як висші школи.

Час минав, а сенат професорів київського унїверситету все мовчав, аж нарештї дав відмовну відповідь устами ректора унїверситету Цитовича. Сей добродїй заявив депутациї від українських студентів, що їх домаганє відносно заведеня катедр з українознавства не можуть бути задоволені, бо… київський унїверситет — се державний унїверситет і утримуєть ся державними коштами. Нахабна безличність сеї відповіди ясна для кождого, бо чей же годї припустити, щоб професор унїверситета не знав або не розумів того, що сї державні засоби складають ся також і з податків, що стягає держава рік річно з українського народа. Після сього стало очевидно, що чорносотенна більшість професорів і чути не хоче нїчого про заведенє українських катедр.

Супроти сього розпочали українські студенти отверту й безпосередню боротьбу проти професорів, використовуючи для сього і загально-унїверситетський рух. На всїх загальних збірках студентів київського унїверситету їх представники завсїгди переводили домаганє українських катедр і се домаганє займало поважне місце серед тих домагань київського студентства, які воно поперло страйками. Після сих страйків навіть київська професура, яка для боротьби проти своїх учеників не соромила ся скликати на поміч полїцию і військо, мусїла зробити українським студентам деякі уступки, і в осени 1907 року почали ся виклади істориї української лїтератури (правда в росийській мові) й обіцяні були виклади українськоі істориї. Подібні виклади заведено і на висших жіночих курсах у Київі.

На унїверситетах харківському і одеському, сї жаданя були приняті прихильнїйше, нїж на київському унїверситетї бо треба знати, що професура київського унїверситету то найбільше обскурна і чорносотенна на цїлу Росию. Вже росийський уряд подбав про те, щоб у Київі, сїм серцї української землї, було яко мога меньше порядних людий серед професорів. В Одесї, наприклад, приватний доцент Українець Олександер Грушевський ще весною розпочав на унїверситетї виклади української істориї в українській мові. Се вперше на Українї з унїверситетської катедри залунало українське слово, те слово про котре аж до 1906 року росийський уряд та всїлякі чорносотенцї твердили, що його „немає, не було й бути не може“. Для всїх, хто мав вуха, щоб чути, й очи, щоб бачити, се було наглядним сьвідоцтвом, що всї урядові заходи пішли на марно, що українська мова не тільки не загинула, але навпаки ще виросла й розвинула ся. В харківському унїверситетї теж розпочав виклади в українській мові української лїтератури професор Сумцов. На петербурських „Висших жіночих курсах“ почала викладати українську історию Олександра Єфеменкова, що написала гарну „Історию українського народу“.

Як бачимо, студентський український рух з кінця 1906 і початку 1907 року мав деякі корисні наслїдки. На жаль, в 1907 роцї реакція чорною хмарою налягла на Росию; росийський уряд, перемігши революцийний рух і безкарно розігнавши дві Державні Думи, про що буде мова низше, касував один за одним здобутки росийського громадянства. Не пощастило й українським викладам в унїверситетї. В справу вмішав ся мінїстер народньої осьвіти і звернув ся з запитом до харківського і одеського унїверситета, на якій підставі дозволено викладати в український мові а рівночасно Ол. Грушевському удїлив догану. Професор Сумцов також мусїв припинити свої українські виклади, хоч мінїстерство й дало було на них дозвіл. Таким чином, хоч частину здобутків українського студентства росийський уряд видер знова, то все таки рух за українські катедри відограв дуже велику ролю в справі поширеня национальної сьвідомости серед байдужних перед тим широких мас українського студентства і багато причинив ся до ознайомленя студентів иньших национальностий з українським рухом і його домаганями. Крім того сей рух мав ту добру сторону, що підчас боротьби за українські катедри українське студентство мусїло з'орґанїзувати ся. Правда й передше істнували українські студентські орґанїзациї, але вони мали звичайно партийний характер і через те не могли обєднати всього українського студентства. В роках 1906—7 рух орґанїзацийний зріс в двох напрямах. Партийні орґанїзациї котрі мали на метї єднати українське студентство для революцийної працї не тільки серед студентів, але також і серед селян та робітників, лишили ся й далї. Тільки зі зростом сьвідомости, з виясненєм своїх завдань, число орґанїзаций зросло; так само зросло й число членів. З другого боку показала ся потреба в непартийних студентських орґанїзациях, призначених головно для працї на унїверситетах, котрі моглиб осьвідомлювати студентство й орґанїзувати його до боротьби за українїзацию унїверситетів, — єднати всїх сьвідомих українських студентів без ріжницї напрямів. Проте повстали майже по всїх школах Росиї, як Київ, Одеса, Харків, в Петербурзї, Москві, Дорпатї, Казани, навіть у Сибірі, в далекому Томську, українські студентські громади. Сї „Громади“ й відограли головну ролю в боротьбі українського студентства за українські катедри на унїверситетах. Належить ся також піднести їх енерґічну дїяльність в справі ширеня українських книжок і видань.

Рік 1906 принїс і українському громадянству можливість єднати ся лєґально в ріжні товариства для культурно-просьвітної працї на користь українського народа. Перед 1906 роком, як ми вже згадували, була тільки одна така орґанїзация — „Петербурське добродїйне товариство“, але його дїяльність обмежували ся тільки на видавництвах книжок. З кінця 1905 р., коли в Росиї змінили ся на краще умови громадського житя, Українцї взяли ся до закладаня просьвітних товариств. В сїй справі вони мали такий гарний приклад, як галицька „Просьвіта“ з її невсипущою, многосторонною і корисною дїяльністю серед українського народа в Галичинї. За сим прикладом пішли й Українцї на росийській Українї й собі почали засновувати „Просьвіти“ на взір галицької.

Насамперед засновано товариство „Просьвіта“ в Одесї. Дїяльність її розпочала ся уладжуванєм українських віч. В кінцї листопада 1905 року уряд затвердив статут товариства і воно почало істнувати лєґально. Дїяльність сього товариства виявила ся головно в уладжуваню відчитів, концертів і т. д. Подано було просьбу на дозвіл на українську школу в Одесї й зібрано на се дещо гроший. Та уряд, по довгій тяганинї, таки не дозволив школи. Товариство давало запомогу на друк часописи „Вісти“, приставало до акциї в справі заснованя на унїверситетах українських катедр, в справі учительского з'їзду, ювілеїв В. Антоновича і Б. Грінченка і збирало гроші на запомогу безробітним. Останнїми часами при одеській „Просьвітї“ заведено „консультацийне бюро“, в котрому дають ся безплатні правничі поради в судових справах. Товариство має своє власне помешканє, де звичайно двічи на тиждень відбувають ся відчити та концерти. Має воно й власну біблїотеку і читальню, а також книгарню. Товариство розпочало було видавати книжки для народа, але як ми сказали висше, ся справа через переслїдуваня уряду не повела ся. Загалом уряд дуже пильно стежить за дїяльністю „Просьвіти“ й всякими способами силкуєть ся перешкодити її розвиткови. Кілька разів він забороняв, наприклад, читанє відчитів в українській мові й багато треба було зусиль, щоб добити ся скасованя сеї заборони. Останнїми часами відчити хоч і можуть відбувати ся в українській мові, але адмінїстрация заборонила стороннїм вступ на них. Дійшло навіть до того, що адмінїстрация заборонила була на українськім концертї співати українські пісні й вимагала, щоб вони співали ся в перекладі на московську мову. В яких тяжких умовинах доводить ся працювати одеській „Просьвітї“ може свідчити хоча би факт наведений в „Радї“ в одній дописи з Одеси, що за весь час істнованя „Просьвіт“ около 50 осіб втеряли свої посади через те, що брали участь в її дїяльности.

Відтак почали засновувати ся „Просьвіти“ й по инших місцях. В початку 1906 року засновано „Просьвіту“ в Камянци Подільському з філїєю в Могилеві. Дїяльність товариства найбільше виявила ся в тому, що ширено українські книжки і ґазети. Товариство мало біблїотеку й читальню; читати вільно було кождому без плати. При біблїотецї був склад книжок на продаж, а на базарі в Камянцї ще був рундук, в якім теж продавали ся книжки. Всього за перший рік істнованя товариства продано 21.000 примірників. Товариство розсилало по селах невеличкі біблїотеки українських книжок (на 10—12 корон кожда) — післано не менш, як у сто місць по Поділю. Товариство дбало й про те, щоб заводити по селах свої біблїотеки-читальнї. З сїл надійшло в сїй справі 25 просьб, та не на всї місця пощастило добути дозвіл від адмінїстрациї. Заведено вже 8 біблїотек у Могилівському повітї. (Могилівська філїя). Хотїло воно заснувати ще одну філїю, але адмінїстрация не дозволила.

Товариство пристало до справи націоналїзациї шкіл: вдавало ся до Української Громади в обох Державних Думах з просьбою допомогти добути дозвіл на виклади української мови й лїтератури в одній середній школ; б) посилано привіти київським студентам з приводу їх домаганя українських катедр. Крім того посилано привіти з приводу ювілею проф. В. Антоновича й Б. Грінченка.

Загалом адмінїстрация весь час дуже неприхильно ставила ся до Товариства, аж поки в червнї 1907 р. не розвязала його, пробивши перед тим труси серед членів „Просьвіти“. Крім того по розвязаню „Просьвіти“, уряд поскидав з посад деяких дїяльнїйших її членів, наприклад, учителїв. Так довший час і лишило ся Подїлє без „Просьвіти“ аж поки не пощастило добути дозвіл на нове товариство „Просьвіта“ й тепер подільська „Просьвіта“ істнує й досї але дїяльність її не може широко розвинути ся завдяки заборонам адмінїстрациї. Не могучи на просьвітнім полї нїчого вдїяти, пробує ся „Просьвіта“ останними часами працювати над економічним підвигненєм населеня.

В половинї 1906 року засновано Товариство „Просьвіта“ у Київі в память Шевченка. Товариство має чотири постійні комісиї — видавничу, біблїотечну, шкільно-лєкцийну та лїтературно-артистичну. Найбільше дїяльність Товариства виявила ся у видавництві. Досї видала вона 29 книжок добірного змісту, призначених для народнього читаня. Останнїми часами видала вона ще „Катальоґ книжок для народнього читаня“, дуже корисну книжку, по котрій кождий, хто схоче, може купувати собі ті книжки. які його цїкавлять найбільше, знаючи наперед, що буде мати самі гарні книжки. Товариство має свою біблїотеку. Вся вона склала ся з жертв, і є в нїй понад три тисячі томів. Товариство хотїло зробити її публичною й кілька разів звертало ся до адмінїстрациї за дозволом на се, але адмінїстрация свого дозволу не дала. Так само не позволила адмінїстрация передати до „Просьвіти“ дуже цїнного дару, зробленого д. К. Паньківським, котрий пожертвував для неї свою чималу біблїотеку, зложену переважно з українських книжок, що видавали ся в Галичинї. Товариство виробило також інструкцию для народних біблїотек-читалень і кілька разів просило о дозвіл на такі біблїотеки, але нї одна біблїотека не була дозволена. Так само не дозволила вона київській „Просьвітї“ й відкрити в своїм помешканю склад книжок.

Крім видавництва дїяльність київської „Просьвіти“ довший час виявляла ся в уладжуваню українських концертів з рефератами. Останнїми часами жваву дїяльність розвинула шкільно-лєкцийна комісия, котра на передмістях уладжує систематично приступні виклади з природознавства і читаня найкращих творів українського красного письменства і таким чином несе просьвіту безпосередно в широкі круги українського робучого люду Київа й привчає його до рідного слова. Товариство пристало до справи українїзациї шкіл і відносило ся до київського унїверситету з просьбою завести на ньому українські катедри, і до Української Громади в другій державній Думі, просячи її, щоб вона внесла до Думи і підтримала законопроєкт про українську школу.

Ми не будемо дальше оповідати про дїяльність иньших „Просьвіт“ на Українї. Вона більше менше така сама, як дїяльність тих трьох „Просьвіт,“ про які отсе була мова. Крім них істнує на Українї ще чимало „Просьвіт“: „Просьвіта“ в Житомірі, в Чернїгові (з філїєю в Нїжинї), в Миколаєві, в Катеринославі, в Новочеркаському, в Мелїтополї (Таврія), в Холмщинї, в Катеринодарі (на Кубанщинї), в Сїдлецї. Се все „Просьвіти“ по містах. Є ще дві „Просьвіти“ в селах: одна в селї Криничках (Катеринославщина), а друга що зветь ся „Запорозьке просьвітне Товариство“ в селї Амурі (Катеринославщина).

Як бачимо, „Просьвіт“ на Українї є вже чимало хоч супроти величезної териториї, яку займає український нарід в Росиї, се ще ледви незначні початки того, що треба на сім полї зробити. Дїяльність їх, дуже широка й ріжнородна по статутам, на практицї являєть ся незвичайно обмеженою. Особливо сумно, що „Просьвіти“ майже не мають безпосередніх звязків з народними українськими масами, бо росийський уряд цїлковито се забороняє і годї сподївати ся, щоб в близших часах наступили зміни на лїпше. Ми вже говорили дещо, як уряд переслїдує „Просьвіти“ й перешкаджає розвиткови їх дїяльности. Щоб краще зрозуміти, серед яких незвичайно тяжких умовин доводить ся тепер працювати „Просьвітам“ на Українї, подамо ще декілька фактів про утиски уряду. Наприклад чернигівській „Просьвітї“ місцева адмінїстрация заборонила не тільки кілька концертів і рундук для продажі книжок і ґазет, але навіть заборонила загальні збори. Так само довгий час не дозволяла адмінїстрация збирати ся й членам катеринославської „Просьвіти.“ „Просьвіта“ в Мелїтополї одержавши від ґубернатора затвердженє статута, віддала його до друкарнї. Та звідти взяв його на щось справник (полїцийний комісар) і після того статут десь зник, так що по довгих короводах могли просьвітяни одержати копію статута. Не дозволила адмінїстрация мелїтопольській „Просьвітї“ заводити свої філїї на селах. Крім того в цїлому ряді місць адмінїстрация зовсїм не дозволяє українських просьвітних товариств. Так наприклад не дозволено заснувати „Просьвіту“ в Полтаві, Лубнях, Харкові, Черкасах, Колодистому. Розвязано також „Просьвіту“ в Козельци.

Серед таких умов мусять провадити Українцї в Росиї свою культурно-просьвітну дїяльність. Не може вона за теперішних часів вибухнути сильним полумєм, але й те, що робить ся, має величезне значінє. „Просьвіти“ виховують українське громадянство в національному дусї, привчають його до працї на українському ґрунтї.

Ми бачили висше, що осягли Українцї в Росиї в области українїзациї унїверситетів. Їх заходи що до розвитку науки про український нарід (українознавства) не обмежили ся на домаганю відповідних катедр на унїверситетах. В кінцї 1906 р. у Київі заложено спеціяльне товариство для розвитку української науки — „Наукове Товариство.“ Се товариство розвинуло досить жваву дїяльність. На його наукових засїданях, де буває все багато й сторонних людий, читають ся й обговорюють ся ріжні наукові працї. В осени 1907 р. товариство урядило в Київі ряд викладів з української істориї й лїтератури, видало чотири томи своїх праць і т. д.

***

Перейдїм тепер від культурно-просьвітного руху Українцїв до руху полїтичного. Висше ми згадували про участь Українцїв у з'їздї журналїстів та письменників та у з'їздї відпоручників земств. Насамперед звертає тут на себе увагу домаганє автономії України. Се давне домаганє Українцїв. За нього борола ся ще українська старшина, його виставляли Кирило-Методіївські братчики, особливо велику увагу звернув на уґрунтованє автономії України М. Драгоманов, нарештї всї українські полїтичні партиї в Росиї теж мають в своїх проґрамах се домаганє, хоч і вкладають в нього неоднаковий зміст. Се явище цїлком зрозуміле, коли пригадати, скільки лиха натерпів ся український нарід від часу свого прилученя до Москви від того, що московський уряд сам хотїв орудувати його справами й заводити свої порядки. Ми бачили вже висше, як від московських порядків страшенно занепала осьвіта українського народа, бачимо як росийський уряд страшенно переслїдував і переслїдує навіть мирний культурно-просьвітний український рух. Та крім сього він всякими способами визискує український нарід ще економічно. Одним з способів такого визиску являєть ся збиранє з українського народа податків, котрі потім держава витрачує не на його користь а де инде. Такий рабунок української людности на користь росийської держави почав ся вже давно. Ось наприклад ішло до державного росийського скарбу з Українцїв в 1764 р. — 451 тисяч рублїв, в 1773 р. вже 486 тисяч, а далї маємо:

1781    1782    1783    1784    1785    1786
433 451 459 602 583 701

Ся табличка показує, як швидко й безупинно зростали податки з української людности. Усьогож протягом часу від 1764—1786 року, себто за 22 роки податок збільшив ся майже в двоє. Цїкаво зауважити, що сей величезний зріст оподаткованя української людности відбував ся разом зі скасованєм її місцевої самоуправи і остаточним заведенєм московських порядків.

Та поглянемо, як дїєть ся тепер. Ось відомости про се, які ми маємо від самого правительства. За 10 років від 1882 до 1891 року, зібрано з України звичайних доходів 1,428.717 тисяч рублїв.

Зроблено на Українї звичайних видатків 727.128 тисяч рублїв.

Не вернуло ся до України 701.588 тисяч рублїв.

Як видно з сих відомостий, мало не половина всїх тих гроший, які зібрала правительственна власть з України за 10 років не вернуло ся до неї.

Теж саме бачимо і в пізнїйші часи.

За 9 років 1898 до 1906 року зібрано з України звичайних доходів 3,548.030 тисяч рублїв.

Зроблено на Українї звичайних видатків 1.881.347 тисяч рублїв.

Не вернуло ся до України 1.766.693 тисяч рублїв.

Отже і тут знова виявляєть ся, що близько половина всього того, що збираєть ся з України до державного скарбу, витрачаєть ся не на потреби нашого народа, не в нашому краю. Багато ще й инших способів уживає росийське правительство, щоб визискувати економічно наш нарід. Та про них ми не будемо тут говорити. Вже ті факти, які ми подали, добре доводять, що український нарід тільки тодї зможе гарно й як слїд розвивати ся, коли він виборе собі автономію, себ-то право самому порядкувати своїми справами.

Через се підчас визвольного руху 1905—1906 років усї українські партиї особливу увагу звернули на те, щоб вияснити народови потребу автономії України.

Коли відбували ся вибори до першого росийського парляменту, Українцї майже нїде не виставляли самостійно своїх кандидатів — український полїтичний рух був занадто слабий. Мимо того вже в першій державній Думі заклала ся укуаїнська громада — український парляментарний клюб. Правда, повстала вона досить пізно і заки встигла як слїд зорґанїзувати ся і приступити до працї, першу Думу розігнано. Все таки не можна сказати, щоб перша Українська Громада не лишила по собі нїякого слїду. Бо скоро лише зібрала ся друга Дума, то між послами з України знайшло ся кілька людий, що відразу постановили закласти окрему Українську Громаду. Така Громада дїйсно незабаром заснувала ся в Думі. Вона почала навіть видавати у Петербурзї українською мовою свою власну ґазету — „Рідна справа — Вісти з Думи.“ В сїй ґазетї крім статий загального змісту докладно оповідає ся про дїяльність української парляментарної Громади і містили ся промови українських послів в Думі. Ґазета ся обстоювала інтереси робучого українського люду, була писана незвичайно просто і зрозуміло і через се здобула собі широку славу між українськими селянами.

Зразу посли з України, що заклали „Українську Громаду“ входили в склад так званої „партиї трудовиків.“ Се дуже перешкаджало їм в їх власній роботї. Як члени „партиї трудовиків“, вони повинні були ходити на збори, брати на себе працю, яку там їм накидали, і тому мали менше часу на свої власні справи. Крім того серед трудовиків знайшли ся люди, що почали впоминати ся про своє. До тогож з усїх сторін до Української Громади почали приходити з України листи та накази, щоб вона тримала ся в Думі міцно й виступила насамперед, як українська. Усе се примусило послів, що пристали до Української Громади, зовсїм виступити з трудової ґрупи. Так вони й зробили. Вони склали й оголосили заяву про свій виступ. В своїй заяві Українська Думська Громада писала, що має на метї „добити ся автономного ладу в усїй Росиї і визволеня нашої України з неволї.“ „Зостаючись вірні, читаємо ми далї з сїй заяві, — українській национальній думцї, котра все йшла не ухиляючи ся поруч з думками демократизму й поступу, ми зовсїм не думаємо відрізнятись від загальних полїтичних і економічних змагань инших опозицийних вартий. Поруч з тими партиями в Думі і в можливо повній згодї з ними ми будемо добивати ся полїтичних і громадянських прав кождому з люду росийської держави, на умовах повної рівности, не розбираючи віри, нациї і пола, будемо добивати ся поширеня прав народ (нерозбірливий текст) чину, що до буджету і догляду над дїяльністю мінїстерства, одвічального перед Думою.

„Що до економічних справ, то на першу чергу ми ставимо здобутє народови землї, котрою користовалиб ся тільки ті, що прикладають до неї свою працю. Для того ми уважаємо потрібним перевести законодавчим способом через Державну Думу примусове відібранє в краєвий фонд державних, удїльних (камеральних), кабінетських, монастирських, церковних і всїх тих панських земель, котрі переважають трудову норму, щоб віддати їх на урівняне вживанє трудового народа.

„Що до робітничої справи, то ми будемо вимагати осьмигодинного робочого дня, оборони працї жінок та дїтий, забезпеченя на старість та на випадок знесиленя. Домагаючи ся скасованя економічного кріпацтва, ми не бачимо великої ріжницї між примусовим відобранєм земельних чи заводських маєтків. Що до сього, то на першій черзї треба поставити ті фабричнозаводські підприємства, котрі виносять ся до хлїборобства (цукроварнї, винокурнї то що)“.

Як бачимо Українська Думська Громада справдї була представницею інтересів українського працюючого люду. Сей люд — селянство і робітники. Через се головною цїлю Української Громади було — відібрати примусово від панів і взагалї від усїх, хто сам не працює на землї, всю землю й передати її в користанє селян; так само відібрати від капіталїстів фабрики та всякі инші підприємства й передати в користанє робітників. І коли в Думі обговорювало ся питанє про землю, українські посли, особливо селяни виступили отверто з домаганєм, щоб на Українї всї землї відібрати від панів.

Та дбаючи про те, щоб здобути для селян землю, українські посли не забували й инших справ. Саме в той час мінїстерство подало до Думи свій законопроєкт про народню осьвіту. Громада розглянувши й обміркувавши сей проєкт, побачила, що він не такий як треба; одначе, щоб не проволїкати справи, вона постановила поки що додати до його деякі поправки і так: про мову, щоб по школах дїтий учено їх рідною мовою, та щоб мінїстерство внутрішних справ, або ж по просту кажучи полїция, не мала права втручати ся до просьвітних справ. А щоб було кому учити дїтий українською мовою, то Громада домагала ся: 1) щоб сейчас заведено курси Української мови, лїтератури та істориї для вчителїв; 2) щоб почали викладати українську мову по вчительських семінариях на Українї; 3) щоб в унїверситетах: київському, харківському і одеському заведено катедри української мови, істориї і лїтератури. Щоб перевести в житє свої домаганя, Громада почала складати проєкти законів, щоб від себе подати їх у Думу. Найважнїйші з сих проєктів були такі: про автономію України, про місцеву самоуправу, про мову в школї, судї, церкві і т. д., про сїльскогосподарських робітників.

З сього бачимо, як корисною могла би бути для українського народа дїяльність його представників, обєднаних в Українській Думській Громадї. Та росийський уряд, котрому справжнї народні представники і їх праця були сїллю в оцї, розігнав і другу Думу, так само як зробив се із першою Думою. Після сього він ще лютїйше почав переслїдувати вільнолюбних людий. Богато послів другої Думи опинили ся у вязницях. Не бракувало між ними й українських послів. Деяких з них уряд перетримавши довгий час у вязницї, позасилав на Сибір. Звичайна доля справжнїх борцїв за волю й щастє українського народа, починаючи від часів козацьких і аж до наших днїв! Українцї нїчого лїпшого не можуть сподївати ся від московського уряду!

Тодї росийський уряд видав новий виборчий закон, котрий дуже обнижив виборчі права селян та робітників на користь дїдичів та капіталїстів. Особливо шкідливо відбив ся сей закон на українському народі, бо він не має своїх висших кляс і складаєть ся переважно з самих селян та робітників. Завдяки сьому законови, а також страшенним надужитям та насильствам підчас виборів до третьої Думи стало ся так, що в третій думі український нарід немає нї одного свого справжнього представника. Його інтереси заступають чужі люди.

Та мимо того навіть в третій Думі виритнула справа з заведенєм української мови в народних школах на Українї. Се показує, як нагальною і пекучою являєть ся для нашого народа ся справа, що її висунули навіть такі посли, котрих трудно уважати представниками українського народа. Сї посли виробили й внесли в Думу відповідний законопроєкт; одначе тому, що загал Думи ворожо ставить ся до справ повневолених народів Росиї, а особливо до українського народа, то сей законопроєкт поки що відсунено і невидомо, коли він прийде на порядок денний.

***

Ми дали понятє, що таке росийська Україна, де живе величезна більшість нашого народа, показали як прокинула ся і розвивала ся серед нього національна свідомість. Докладнїйше спинили ся ми на українському рухови останних років, котрий особливо проявив ся з початком росийської революциї 1905 року. Історичний огляд сього руху, а особливо факти останних років, показують нам, що довгий період пригнобленя та упадку нашого народа уже минув безповоротно. З одного боку, українська інтелїґенция, в усю ширину поставила питанє про національне полїтичне і соціяльне визволенє нашого народа з під чужого ярма і звертаєть ся з кличами націоналїзациї всього житя на Українї, боротьби за українські школи, за антономію України, боротьби проти дїдичів та капіталїстїв впрост до широких народних мас. З другого боку сам український нарід теж прокинув ся і взяв ся до самодїяльности. Доказом сьому незвичайно енерґічна участь, яку працюючі маси українського народа взяли в революцийному рухови.

Особливо завзята боротьба українського селянства за землю, боротьба, котра підтинає в коренї панованє над нашим народом чужої для нього національно верстви дїдичів — являєть ся міцною підпорою українського національного відродженя. Робітнича кляса по містах на Українї, з часом стане другою опорою сього відродженя, через великий наплив до міст зубожілого українського селянства, котре знов приверне до українського народа винародовлені тепер маси робітників. А опираючи ся на широких народних масах, український народний рух не боятиметь ся нїяких переслїдувань.

Справа відродженя українського народа в Росиї стає тепер справою самого сього народа. Він сам знова береть ся тепер до боротьби за свої права, видертї в нього московським урядом. А коли до боротьби стає нарід, можна бути певним, що скорше чи пізнїйше, а він таки розторощить свою тюрму, таки здобуде собі національну незалежність!


  1. Хто хоче докладно довідати ся про всї сї подїї і взагалї знати історию нашого народа, найкупить собі книжку проф. М. Грушевського „Про старі часи на Українї.“ Купити можна в книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка (Львів, Ринок ч. 10). Цїна книжочки 50 сот.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1950 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.