Споминки Агапія Гончаренка
 |
Споминки
Агапія Гончаренка,
Украінського козака-священника
Видав М. Павлик.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
З друкарні М. Білоуса.
Чи буде моя пісня вам весільна про колишнє. Перебачайте мині, люде добрі.
Я втік из московськоі тюрми, в широкий світ, бо чув в моіх жилах вільну кров. І росказую вам, брати моі, по правді, що було зо мною, де і як, щоб ви знали, кого, коли, за що і про що роспинали.
Слово-титло. Мій батько Гончарь, а я його син, Гончарь і кашеварь. Горшки ліплю і кашу в них варю, дітей годувати. Діти кажуть: „каша наша, а батьків борщ“.
Марта 1, 1894.
Каліфорнійська Краіна.
Агапій Гончаренко.
Именє мого татуся Онуфрій, діда Герасим. Мій татко родився, іюнія 12, 1799 року, в селі Камянці, близько міста Фастова, Сквирського повіту, Киівськоі губерніі. В Камянці жили люде вільні, не під паном. Дід Герасим мав достаток, любив науку, і оддав сина Онуфрія в древню киівську академію, на свій кішт. По скінчанні шкіл, мій татко женився на Евдокіі, дочці Алексія Штефана, в селі Кривині, недалеко міста Брусинова, де стояв Каховський 1824 р. Алексій Штефан був священником, і оддав свою парафію за дочкою. Він був вдовець, і постригся в чернеці, його перейменували Анастасієм; він був митрополитанським економом 1830 p., при митрополиті Евгеніі в Киіві, і вмер игуменом Виноградського манастиря, в 1858 р. Жив 107 літ.
Як я був хлопцем пяти літ, дід Герасим прийіхав до нас і заставив мене читати Часловець. Я читав борзо. Столітні очи заплакали над моєю головою: „дитя моє, ти будеш перевертнем! Камянецькі люде вільні козаки!“ Ця річ глибоко запала в мою душу, я іі добре заховав, і ніколи не полузив іі.
Ще раз, я бачив діда Герасима, як я був семи років, і ніколи не бачив його більше.
Моєі матері рідня, по матері Богуни, старожили киівські на Глибочиці. Мій татко змалжався 1820 року, і я був йіх первородний син.
Родився августа 10, 1832 року, і наречен Андрей, во имя св. мученика Андреи стратилата. Після мене ще родились: син Василій, дочки: Евдокія, Марія, Александра і син Петро.
Сентября 1, 1840 року, мене опреділили в киівську бурсу.
На святки і на вакаціі, завше брали мене до дому. На вакаціях я надивився, як поляки-пани обходились з нашим православним людом; як на панщину гонив дівчат вражий соцький, і як бив йіх батогами. Дуже жаль мині було, бо я бачив щирих і прихильних меж ними.
Я думав: „ми всі вийшли в світ єдною дорогою, і одійдем єдною-же дорогою. На що пани? Всякий чоловік повинен працювати на своє життє, і рівномірно обмінятись з братом другою працею, щоб всякий мав свою повну і добру міру. І тут буде в роді людськім задоволненє. Бо як чоловік живе працею і крівю другого чоловіка, він є людойід, і ходить як скажений во всіх ділах своіх. Подивітесь на його тварь, він виглядає як навіжений. Я не хочу строіти остроги і замикати себе од ворогів: натура учить мене, що як я нікому не вчинив зла, — лютость не буде ганяти мене. Я не хочу куповати гармати — бити людей, що я не володію ними і що вони вільні, так як і я; я не лютий звірь, а чоловік. У мене єсть розум, на моє житє, а не роги, або зуби. Я тілько зоставлю після мене, щоб було ліпше жити людям, як мині було жити. Так все лежить в натурі“.
Мій татко, опріч одвірка в Кривині, мав гарний хутір, де була велика пасіка в липовім лісі, і я правив ухід за пчолами, — мене називали пасічником. Я любив ліпше жити на хуторі, як в селі на одвірку. Там я читав житія святих, співав, як духу брало, богомільні пісні, всю Псалтирь і Четверо Евангеліє лепетав на память. Часто пробував йісти тільки в неділю і в середу, мяса і риби не йів, і часто йів сиру картоплю, моркву і другу огородину сиру. Ніччю тихенько падав из ліжка на холодну підлогу спати, щоб мало хто знав, копав з дідом пасічником в огороді, і бачив: це все робило мене міцним і крило від всякоі хороби. Я ніколи в моім віку не вживав тютюну, пив трошки горілки і вина, і ні разу не був ошелемоняним. Ні яких гулянок: ні в опуку, швайку, або карти не правив, а завше в вільний час я любив втікати од людей в садок або в ліс, і учитися.
Люде кажуть мині часто тепер, що я старий, — а утіха моя в серці і тепер, як у молодого, я хочу учитися ще і знати ще що кольвек більше, я чую в серці, що я не старий…
В 1853 року, іюня 23, по скінчанні курса в киівській семинаріі, з аттестатом богослова, я поступив во святую киіво-печерськую Лавру, спасатися од міра і яже в мірі. В бурсі і семинаріі, я часто любив ходити в Пещери, молитися святим пещерським. Читавши Патерик, я хотів і сам бути таким подвижником.
Як я поступив у Лавру, братія чернеці були дуже цікаві і гостеприімні для мене. Бувши в мірі, я був постником, а між чернецями чого не зобачив! Вони йіли в вечері, що називаєцця: „чай чити“, поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начиняні риби, і гасили тлусті йіди всякими пуншами: сливянками, орабиновками, малиновками, — всіх назвисків не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліжка, і часто я бачив там зачиняних жінок, що чернеці держали по тижням в своіх келіях для похоті.
Як би всі ці служищиі олтарю з… в спілковім… з олтарем, працювали в землі, на благословеніє рода людського, і не веселились, співаючи на людських похоронах! Для чого на світі терпляться ці з.... і лицеміри?! Куди я попав, — що це за святощі, на що і за що добрий працьовитий люд в мірі, дає тим чернецям гроші, на пянство і блудодійство?!
Швець в Киіві, на Подолі, Філько Ковальчук мав бас, ледве грамоту слібізував, а його посвятили іеродіаконом в Лаврі, „здорово кричати“, — назвали Флавіаном. Він одбірав кружки грошей 3000 рублів в рік, і його товариші шевці кивають головою: „якби Філько не бас, то він би свині пас“.
Петро Великий, скасувавши жінський манастирь, через улицю од Лаври, плакав і дуже плакав, подивившись на несчисленну лічбу дитячих головок в підвалах, що чернеці з черницями рождали байструків дітей і вбивали йіх.
Бог мене хранив, його свята воля була зо мною. Митрополит Филарет взяв мене в свою канцелярію, і я ще був книгодержцем при всіх його митрополитанських службах, зо дня освящення моста на Дніпрі 1853 року, до вийізда за границю. Я полюбив святого старця і, щоб не прогнівати його, не пив ні горілки і нічого шелемонячого, не йів цибулі, або оселедців і нічого такого смердячого: старався хранити чистоту тіла і душі.
Бувши на посилках в митрополіта, я часто йіздив по хуторам св. Лаври і бачив як штатниі манастирські, або кріпостні манастирські живуть в нищеті, а чернеці, такіж холопи, во всякі роскоші. І часто рано, як ще темно, я падав перед чудовним образом Богородиці, і плакав, дуже плакав: „Боже! де Твоя святість і правда! Люде в нищеті з голоду мруть, а образ Твій в золоті і брильянтах! Чи Ти шануєш золото і брильянти, і не глянеш своім милостивим оком на нищету людськую, на чоловіка, що носить образ і подобіє Твоє! І чернеці, священниі п.... обманюють народ, на своі похоті, і гроші беруть на вічне поминовенє! Тільки вічне йіх лицеміріє! Боже! вічна перед Тобою святість і правда!“
В кримську війну, царь Микола позичив у Лаврі 5 мілліонів рублів, срібла і золота, перековати йіх на гроші, на трату генералам в війну. І царь Микола, не дождавшись кіньця війни, отруівся, і як його поховали, син його Александр прийіхав в Киів, з жінкою, октября 1, 1857 року, на поклоненє святощам древнього города. Митрополит Филарет підніс йому писульку батькову, і Александр одповідав Филарету: „цю писульку писав мій батько Микола, а не я“. І позичка ззілась. Из царського кабінету дали брильянтовий орден св. Андрея первозванного з брильянтовою звіздою митрополиту Филарету, і митру казначею Лаври, отцу Игнатію. Де свята правда і милость?!
Тепер в великі Россіі, люд в нищеті і голоді. Чого б не взяти з церквей і манастирів непотрібного золота, що лежить без діла в ризницях церковних, і одвернути народ православний на щасливе і мирне житє, здоровє й спасеніє і в усьому добрий поступ? Истенниі поклонники Богу: духом і истенною; і Бог живе не в рукотворенних храмах, ні в золоті і сріблі, а в добрім серці.
В сентябрі місяці, 1857 року, прийшов папір из Святійшого Синода до митрополіта Филарета: „вибрати іеродіакона для Атенськоі посольськоі церкви, котрий би при гарнім образованю і добрій моральности був образцем для елладського духовенства“. І доля впала на мене. Така моя доля!
Я вийіхав из Киіва, ноября 12, 1857 року, прийіхав в Атени ноября 18. Митрополіт Филарет вмер декабря 21. Як би він вмер перше, чим я вийіхав из Киіва, я пропав би в тяжці праці в исправительнім манастирі, а може б запивавби горе, бо я вже лузив віру в лицеміріє чернецького житя. Може начав би очи випікати лицемірам, а вони зрадилиби мене. Таке моє щастя!
В Атенах аттична сіль посолила мене добре на ввесь мій вік. Я став учитися грецькі мові і думати по-философськи. В єдин день я молився Богові в храмі Юпитера Олимпійського, в другий в храмі Мінерви, в третій в храмі Партенон, або Тезея. Так чимало було для мене чому учитися, що я часу не мав ні на які другі перебенді.
До наших панотців в міссіі я не був дуже вхожий. Все бридко було мині, що вони робили. Вони дуже пили, до пянства, цілі ночи грали в карти за пуншами, я не мав з ними утіхи.
Раз в Акрополісу я чертав в Ерихтеі; по моій россійській одежі, чужий чоловік привитав мене по-россійській мові. То був д. Давидов из Одесси. Він йіхав в Англію закупити угіль для одесського статкового товариства. Ми познакомились. Я ему вияснив, що я вже знав об Акрополісі, і попрохав його до себе на вечір-чай. В моі станціі він зобачив на столі Колоколъ, Полярную Звѣзду і другі виданя лондонськоі вільноі друкарні, і сказав мині, що він вже знайомий з Герценом і Огаревим, і обіцявся мати розмову з ними про мене. Таким шляхом я зійшовся з лондонською проповідю і після писав йім дещо од себе.
Наша посольська церків мала невеликий огород, на річці Еліссос, і для міцности в тілі, під камінною горою, я копав два роки пещеру, і так велику, що як скінчив, скликав приятелів на обід, де поставив 12 стільців.
1800 року, Февраля 2, в ранці, шпіони піймали мене на гарячім учинку: я впустив в дірку пошти лист до Лондона. І в південь россійський посланник в Атенах, Александр Петрович Озеров прийіхав до моєі станціі в кареті і попрохав мене на обід, на статок „Русалку“. Я, не чувши нічого злого, пойіхав з ним; і на статку він дав мині в руки папір, що я арештант і повинен йіхати в Россію.
Я пойіхав до Константинополя, де россійський консул, Черняєв посадив мене до кози з пяницями і злодіями россіянами-богомольцями, чекати статка „Олегъ“, для одправки в Россію, і кричав мині: „молчать! не разсуждать! я обязан отправить вас в Россію с первым пароходом!“, — бо я молив його, що мині дуже чадно в тюрмі, од турецького мангалу. В Февралі камінні стіни були дуже сирі.
„Русалка“ йшла до Константинополя 12 днів, а пошта йде из Атен 36 годин. Моі родаки-втікачі в Атенах: Лазаренко, Поповиченко, Солнцев і другі звістили наших родаків-втікачів в Константинополі, і ці зробили все, щоб визволити мене из московськоі держави. І я втік из тюрми в Константинополі, Февраля 10, 1800 року, і прийіхав в Лондон марта 4.Втік на вічну і святу волю, козакувати на ввесь мій вік! Слава Богу!
В Лондоні я давав уроки россійського язика грекам, котрі мають коммерцію в Одессі; працював, класифікуючи нумізматику, в Британьскому Музеумі і ще працював зецером в друкарні Л. Чернецкого.
З поляками в Лондоні мало мав стосунків: я не любив йіх посєдзенів і галасу; вони дуже кричали, гасалували, а я наровлю покійне житє. Самий щирий мій друг і товариш був Мартин Холод, галичанин, втікач з 1831 року. Я з ним жив, і він був моєю господинею. Я отримав скільки листів од його, на нашій украінській мові, і всі йіх дуже шаную.
Апріля 5, 1801, на бенкеті в Герцена, в велике наше свято „освобожденія крестьянъ“ я був в казачці, а Огареву позичив мою священничеську рясу і клобук. До мене з Огаревим підступив Мацціні і зобачив Огарева в рясі. Що це таке? Огарев вияснив йому, що я козак і священник, і Мацціні одновів: „як Рим буде вільним од папськоі управи, ліберали зроблять мене папою і дадуть мині папську тіару“. Ця розмова була оглашена в італьянських часописях, і я завше, як спіткався з другими італьянцями, питаю іх: „де мій старий капелюх?“
Як я втік в Лондон, застав там из Россіі тільки: Герцена, Огарева і Кельсієва. Після мене прийіхали: Юрій Голицин, Трубецкий, Долгоруков, Вас. Дубровин і другі. Рух піднявся в Россіі, втікати на волю в Лондон, і Герцен став голосити в „Колоколѣ“: куди ви йдете, тут нема чого вам робити!... Між втікачами були ще: Иван Иванов, жінка Вас. Кельсієва — Варвара Тимотеєвна, Теодор Левестан, Василь Данич, Михайло Михайловський.
В мене було скільки грошей од видання „Стоглава“ і од других праць, я наняв кватиру, щоб наші втікачі мали де спати, а не в поліціі, де Дубровин по волі і по неволі ходив спати, і щоб мали що певне йісти. Я все таки жив з Холодом, і тільки бував з ними в неділю. Бо неділя є великий день для втікача. Він воркує, він не знає, що це і як спіткалось з ним! Як дівчина, після першоі ночі малженства, не знає що робити з собою. В будень він вбитий працею, а в неділю оживає в нього все: жаль, злість, надія і віра. І щоб забутися, він без розуму весь свій тижньовий заробіток тратить, або на горівку, або на що зліще, і зостаєцця без грошей вмирати з голоду, і тут весь характер втікача гибне.
У нас в неділю були: поученя, театри — в наші хаті, до самоі ночі, і утомлені весіллєм, ми йшли чесно спати, щоб буть міцними для праці на другий тиждень. В такім товаристві, ошелемоняний од гоньби втікач, приходить до пантелику, що з ним зробилось: як воля Божа випхнула його на цю дорогу, зоставити всі святощі — батька-матку на віки, щоб на волі, на чужині працювати для волі свого народу дома. Він смиренно повинен слухати вітрів на ці святі дорозі, що воля Господня привела його. І ту виродицця і в нас Мацціні і Гарібальді.
В нашім общежитіі князь Николай Платонович Трубецкий був кухарем, другі працювали, де роботу знаходили і два-три из цього товариства працювали в друкарні Л. Чернецкого. Всього було потрібно для житя пять злотих в тиждень, або 75 копійок. Страва була проста, ба здорова: борщ, каша, куліш. Герцен був напротив цього, він не хотів, щоб ми були в Лондоні. Ба, ми були задовольненні, бо мали добре вихованнє, і тоді буде міцність на всі невзгоди.
Грошей не стало — і вівці розбрелись на йіду вівкам.
В августі 1861 року, вихір знимався в Греціі, протів короля Оттона, і як я любив греків і більше часу мого в Лондоні мав діло з греками — в моім серці закипіла крів. Я був жвавий, молодий хлопчик, і пойіхав назад в Грецію, на свято Маккавеів.
Де моя доля спіткала мене мати знаємство з греками, вони завше поважали мене і давали мині повне страннолюбіє.
Вийіхавши из Лондона сентября 1, 1801 року, на караблі грецькім св. Миколи, де капитаном був Микола Креізіс, я прийіхав на виспу Сіру (місто Гермуполіс) сентября 20.
Для гонимого дуже добре мати гроші в кишені, на всякий час. Як я прийіхав на Сіру, мій щирий приятель, профессор Церідіс просив мене читати проби в його виданні латино-грецького лексікона, і я працював з ним до декабря 9. Як я був на Сірі, в тий час в Россіі оглашали, що злодій Гончаренко розбиває церкви на Украіні. В 1872 року, Е. Караулов в Сан-Франціско одібрав лист од свого брата из Одесси: як це приходиться, що Гончаренко опинився в Сан-Франціско? В Россіі оглашали, що Гончаренка за злодійство і розбоі в спілці з Дубровиним, посадили в Петербурзі, в кріпості!… Ноября 18, 1857 року, як я сів в Одессі на пароход „Херсонець“ йіхати в Атени, моя нога ніколи не була більше в россійській державі…
Декабря 11, 1861 року, я вийіхав из Сіри до Смирни. В Смирні поляки зібрались і задали обід для мене.
Генваря 9, 1862 року, я прийіхав на Аѳонську гору, зобачитися з моім дядьком Димитрієм (отцем Доремидонтом) Богуном, поселившимся на келіі святия Трійці, при Ставроникиті, недалеко од Іверського манастиря. Мій дядько Д. Богун, из киівських старожилів, був народовцем в 1848 року, втік од арешту в Італію, жив у Венеціі і, під старость літ, перебрався на Аѳонську гору і купив маленький хутір (келію св. Трійці). Ще в Лондоні я порішив, пойіхати на Аѳонську гору і приняти рукоположеніє во священника — я мав певне право на це, бо скінчив курс совершенного богослова. Генваря 25, 1862 року, епископ Мелетій Ловцу на Корсі, рукоположив мене во священника і дав мині грамату. Моє рукоположеніє во священника записано в протаті Корейськім і в Ставроникитськім манастирі на Аѳоні. Незабаром була Паска, і мені хотілось йіхати в Іерусалим, що б почути що небудь про Киів і моіх рідних. Я вийіхав од дядька Богуна из Аѳонськоі гори, марта 18, до Іерусалима.
Апріля 20 прийіхав в Іерусалим. При россійські міссіі був іероманах Евкарпій, Украінець, из Киіво-Печерськоі Лаври, мій щирий товариш. Він огласив мій прийізд, і зібрали поважний обід для мене. Це зробилось звісно російському єпископу Киприяну, і россійський консул задумав зхватать мене, щоб одправить в Россію. Що мені робити? Арештантом йіхати в Россію! В Европі всю вагу і протекцію мають рекомендаціі; і ще в Лондоні я мав переписку з князем Іваном Гагариним, іезуітом в Парижі, він написав мені лист рекомендуючий в Сіру, як що зле Россіяне захочуть робити зо мною на Всході, то йти з його рекомендаціями туди і туди. В моій кишені був лист до католицького патріарха в Іерусалимі, святійшого Валерги. Я втік в його будинок і він дав мені всю протекцію.
В тий час було 15 булгарських дітей на Ливаньских горах в школі іезуітів, в Газирі. І князь о. Гагарин, поки зібрався из Парижа йіхати на Ливанські гори, учити ціх дітей, просив мене учити йіх, поки він не прийіде. І я приняв цю увагу.
Мая 8 прийіхав в Газир, на Ливанські гори, де були 15 ціх булгарських дітей. Тут я був дуже спокійний. Іезуіти не турбували мене прозелітізмом. Я все мав для доброго життя, поки не прийіхав о. Гагарин, из Парижа. Я держався моєі православноі віри, в котрій я родився і взріс.
О. Гагарин прийіхав из Парижа, і октября 16 я оставив Ливанські гори, путешествував по Палестині, і ноября 5 прийіхав в Александрію, Египет. Я знав, що тут було чимало втікачів из царства Російського, щоб організувати товариство для спілки виходцям. Я мав рекомендацію до Sir Samuel Baker в Александріі, і через його ласку я одібрав мешканє в Scotch School yard, і через його, знаємость з порядніщими англиками в Александріі.
Sir Samuel Baker збудував для мене на станціі залізноі дороги в Каіро невеликий склепик, де я продавав для англиків, перейізжаючих во Всхідну Індію: книжки, газети, парасолі, медіціну і проч. Англійське біблійське товариство в Александріі дало мені скільки сотень євангелій россійського друку в Лондоні. Я йіх продавав прутко, богомольцям россіянам, ідучим на Синайську гору. Це не осталось тайною, що якийсь россіянин продає франкмасонські євангелія россіянам-богомольцям. Россійський консул, поляк Лаговський дав гроші іонському греку, настрашити мене, щоб я покинув склеп на станціі. Февраля 22, 1803 року, в 3 годині після обіда, чоловік прийшов до мене, купив євангеліє, вирвав листа, вдарив панятурками мене в тварь і всунув ніж в мою грудь. Я вмлів і впав на землю, поліціянт арештовав розбійника; в моі груді він трошки зачепив тіло моє. В суді грек признався, що россійський консул дав йому гроші настрашити мене, щоб я покинув склеп і втік из Александріі. Ба я все таки торгував в моїм склепу, я ніколи в моім віку не жив жебраннєм.
Англикам я давав карти готеля, триманого в Александріі моім земляком из Таганрога Стефаном Тифиновим зо старою матірью. Готель був вищого клясу, в нім в кожду суботу в вечері наші виходці Украінці збірались і розмовляли про спілку і коханнє між собою. В тий час в Александріі був шановний наш втікач доктор медіціни Онуфрій Зениш, из Поділья, високо знаний доктор на Всході; за тим Іван Матвієв из Киіва, що втік из Николаєвського острога на Печерські; зробивши дірку в стіні, спустився в іюиі 1857 року, і я ще в Киіві дивився на ту дірку. Він був чиновником в губернаторській канцеляріі в Киіві і зарізав ієромонаха Михайловського мапастиря, піймавши його на гарячім учинку з своєю дівчиною. І ще других чимало из Украіни в тий час мешкало в Александріі. Ми зробили міцне братерство. В міністерстві внутрішніх діл і в святіщім Синоді лежить папір, написаний консулом Лаговським, що я тримав в Александріі „корчму з дівчатами“. З першоі ночі до остатноі я жив у дворі Sir Samuel Baker.
Перезімував я в Александріі, — бо моє здорове було дуже слабе, — і укріпився, а весною одібрав лист од моіх другів из Атен, що добрий час для мене йіхати туди: россіяне не зачеплять мене, бо греки мене зроблять гражданином Атенським.
Апріля 23 я вийіхав из Александріі до Атен. Архієпископ грецький Амфилохій дав мині лист, що все життє моє в Александріі було перед його очима, і він свідком мого поведення там. Я шаную той лист. По дорозі я вступив на виспу Патмос, помолитися в киновіі св. Івана Богослова, і прийіхав до Атен мая 1, 1863 року. На моє щастє, в Атенах, на місто посланника А. П. Озерова, котрого князь Горчаков перевів в Швейцарію, був посланником граф Блудов, котрий в мій час в Лондоні був першим секретарем при посольстві. Він знав моє поведеннє в Лондоні.
Други моі греки офірували мині шановне місце діяльності Трудового приімщика туристів. Іюнія 6 вшанували мене Атенянином. Скит в Атенах!
В Пенделікосі часто бували обіди дипломатичних людей, і граф Блудов завше розмовляв зо мною по россійськи: як мині живецця в Пенделікосі і про моє лондонське життє. Мая 15, 1864 року прийіхали из Россіі до Атен два учених: Ламанський і Перцов. Йіх потріба була шукати остатки славянського елементу в Мореі, і посланник Блудов просив мене путешествувати з ними по Греціі, бо вони не знали грецькоі мови, для вивченя йіх цілей, що я і зробив.
В Лондоні я розмовляв з Огаревим і опісля списувався з Бакуніним і Огаревим, що потрібно заложить россійську друкарню і міцне товариство в Сан-Франціско. Ба! я зачепився, бо бачив на виспах грецьких і в ріжних містах Всхода слободу нашого люду, втікшого од царськоі держави, щоб мати знаннє, чи можуть бути на чужині наші вільні слободи.
Октября 18, 1864 року я вийіхав из Атен до Смирни, спіткати бостонський барк Yarington, пливучий до Америки. І прийіхав в Бостон генваря 1, 1865 року (н. ст.) Я мав з собою 35 рекомендацій до порядних людей в Америці.
Елладський консул В Нью-Іорці, кір. Димитрій Ботассі приняв мене щиро, бо греки страннолюбивий народ. Генваря 6 н. ст., по православному декабря 25, в свято Родин Христа, в хаті кір. Ботассі одправлена мною перша православна служба на новій землі. Моі парафіане були греки, всі — добрі моі приятелі.
З моіми рекомендаціями до священства епископальноі церкви, мині дали учити грецькому язику богословських студентів в St. Johns school. Я знаю працю гравірувати на металлах і різьбу на дереві. Думав: трошки зі школи і трошки з мого рукоділля, і буду мати чим жити, а службу для моіх парафіян греків правити кожду неділю без налога.
Як зробилось звісно в New York Herald, що я даю уроки по грецьки, прийшов на мою станцію російський консул барон Остен-Сакен і згодився зо мною учити його по грецьки. Я його вчив як Father Agapius, а не як Гончаренко. Він подумав, що я из молодіжи грецькоі, що учиться в Россіі і знаю російську мову. Після, як дізнались в Россіі, що я той самий, що втік в Лондон, приказали д. Остен-Сакену гонити мене. Він подав в одпуск в Европу, щоб не робити гидке діло против мене. Я читав в часописях, що в 1801 року, благородний чоловік Остен-Сакен покінчив життє — застрілився, од духоти російського повітря.
В февралі місяці, на вечері в епископа Поттера, епископальноі церкви, було чимало священства цеі церкви. Вони росказали мині, що як россійский фліт був у Нью-Іорці 1804 р. священство епископальноі церкви схотіло мати з ними приязнь, але ці остатні згидились ними, кажучи: „з еретиками ми не можемо знатись“. То питались мене: „На якій підставі ви, православні, називаєте нас еретиками? по яким канонам ?“ Я йім одповідав, що ніяких вселенських соборів не було з часу будованя вашоі церкви, що б ми мали рацію називати вас еретиками. В вашій церкві можно нам молитися, і вам можно з нами. Так я йім одповів.
Епискон Поттер, своім листом до мене, офіровав мині його церків для служби по православному обходу. І я не одмовив, бо бачив в ці службі международне братство.
Марта 2. н. ст. 1865 року, в день возшествія на престол царя Александра II, я одслужив в Нью-Іорці, в Trinity Church, 20 Street, нашу православну литургію, про що було писано в часописях по світу. За мою службу я не взяв ні якоі плати, бо дивився, що це зопсує мою репутацію в Америці. На другий день учив в моі школі і працював гравируваннєм на моє життє.
Православні христіяне в Нью-Орлеансі покликали мене, навідати йіх і апріля 1 я вийіхав из Нью-Іорка до йіх. Там охрестив 60 дітей, сповідав і причащав. Благословив місце на православну церків, котра була збудована і залежить од патріарха константинопольского. Мая 1 я вернувся до Нью-Іорка. Моі парафіане раді були зобачити мене, і заєдне моі школярі.
Мая 13, в ранці, в десяті годині, я сижу в канцеляріі консула кір. Ботассі, і читаєм з ним Венецияньску часопись. Входить товстий, дьохтяний чоловік і дає свою карту писарю консула. Сей підніс іі до Ботассі: „Русскій Посланникъ Баронъ Стекель“. „Чого хоче ця свиня (χορούνιον) од мене? я вперше його бачу!“ (Греки називають дьохтяних німців „свинями“).
Консул Ботассі пішов з россійським посланником в потаєнну комору, і там моя спілка з греками скінчилась.
Мая 18, в канцеляріі Ботассі, греки нью-іорські зійшлись на синедріон, і барон Стекель був президентом. Стекель завірив греків, що російське правительство дасть гроші на будуваннє церкви в Нью-Іорці і священника, тільки що б не мали ніякоі спілки з Агапієм Гончаренком, бо він ворог Россіі. Греки повірили його обіцянкам, російський Синод дав йім попа німця — „Father Nicolas Bjerring“, котрий не знав ні россійськоі, ні грецькоі мови. І греки сміялись над ним. Для чого вся ця кумедія? Російська церків в Нью-Іорці, Father Nicolas Bjerring, 591, Second Avenue, була продана шерифом, і там тепер чобітний склеп. А я все таки зостався в церковні исторіі: „Агапій Гончаренко, первий Пресвитер Православно-Каѳолическоі Церкви в Америці“.
В тий час в Нью-Іоркськім Біблійськім Товаристві видавалась арабська Біблія, і так як я знав друкарство і всходні мови, то господарь теі праці, Van Dyke знавший мене из Бейрута, дав мині працю в виданні арабськоі Бібліі. В тий же час прийіхав другий добродій из Константинополя, Лонг, друковати церковнославянський Новий Завіт. І він дав мині ще працю при славянськім друку. І я мав задоволі роботи для мого певного життя.
Я був дуже одинокий на чужі землі. Ні с ким щирого слова розмовити. І в серці все чув, що б поступувати на дорозі людства і бути чесним пресвитером. Апостол Павло пише к Тимотею. „подобает єпископу бити цѣмудренну и святу, и единыя жены мужу“. Що б бути міцним в добродітелі, я взяв підмогу — жінку, сентября 28, 1865 року, урожденную в Филадельфіі, од італьянських родителів. Іі имя Albina Gitti. Праця іі батька: склад італьянського мрамору в Филадельфіі. Іх хата була заходом для: De Rudio, товариша Orsini, Avezzana, Faretti, Garibaldi і других патріотів. І мій певний товариш був для мене вірною Гаетаною. Під благословеннє я підійшов не попівське, а гражданське, Судді городського в Нью-Іоркській Думі.
Чимало було в Нью-Іорці против мене гоненій од московських шатанів, в моіх працях, ба вони мало кепства учинили мині: я був робітник, і знав мою працю.
Зібравши гроші, из моєі праці, я купив россійський шрифт, і вийіхав из Нью-Іорка до Сан-Франціско, основати россійську друкарню, що б Сібіряки слухали, через Тихий Океан, вільну і тиху пісню из вільноі Америки. Ще школярем, як я учився географіі, я дивився на архипелаги россійськоі Америки, як на архипелаги грецькі. І тепер бачу, що виспи Аляски виродять з часом великих моряків — як грецькі виспи. Дай тільки, Боже, Алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони наші крівні.
Октября 18, 1867 року, як россійський флаг спускали вниз і республиканський піднімали на верх, княгиня Максютова, жінка остатнього россійського губернатора в Алясці, обомліла і впала на землю, — це було лицемірство. А хто обікрадав наших людей в Алясці і аукціонерів в Россіі? — чи не губернатори Аляски зо своіми чиновниками? Чи так, чи сяк — Аляска з'єдналась з великою республикою, і Руссо-Американці, хто мав хату: „в своі хаті своя правда і сила і воля“, зістались на своі землі, де іх батьки жили. Тільки бродяги, россійські чиновники — ім не но нутру було йти до праці, — пойіхали в Россію, або в Сібір, і опісля каялись.
В ноябрі 1867 року, в мою друкарню найшло чимало людей из Аляски, розмовляючих по-россійськи. Частина креолів — дітей виходців из Сібірі або Россіі, вони любили свою землю, де родились і росказували мені, що там може бути, де золото лежить, де срібло, де вугіль, де другі богатства. Я це все слухав і оглашав в ріжних виданнях. І це моє знанє Аляски зробило мене звістним меж людьми знаходчивими. І до сього часу, чимало людей дякує мині за мою науку, і прозивають мене Alaska-man (алясканський чоловік).
Вкласти капитал для прихода, потрібно знати діло, а Руссо-Американці знали це все. І я ім часто промовляв: „брати, терпіте — будете атаманами над капиталом“; і вони, щиро працюючи для других, зробили певне добро і для себе. Я не ворог чесного добра: „хто дбає — той і має“.
Губернатор Аляски Свінефорд (А. Р. Swineford), путешествуючи в 1885 року по властні йому губерніі, писав Конгрессу в Вашингтоні: „що він бачив в Алясці народ, іх життє в хаті і на дворі, дуже порядне і в великі ріжниці од других народів“. А коммисіонер Давсон бачив Алисканских людей: „дуже цікавих до просвіти і поступу в науці і життю“.
Браття Моравські из Пенсільваніі, міста Витлеєм, збудували школу для Руссо-Американців, що коштує 5000 долярів, і назвали місто Витлеєм, на річці Нушагак.
Багатого милліонера Вандербилта (Vanderbilt) дочка зобачила людей в Алясці і взяла на свій кошт для науки в Фнладельфію пять хлопчиків і пять дівочок, що б опісля вернулись до дому для просвіти своєі сторони. І ще дала на школи 50,000 долярів.
Скільки зробив добра инспектор шкіл в Алясці Шелдон Жаксон (Sheldon Jackson) — його добродійство во віки не забуте.
З єдинством россійськоі Америки до республики, проявились чудні стосунки в роді людськім, — людей, врожденних в деспотизмі, і вільних людей. Креоли були невольниками в часи російського обладання, вони знали єдин хліб од праці, вони виросли в праці, єдно вони бачили — россійські чиновники обкрадали іх; а вільні люде Америки чаще всього йшли в спілку з креолами. І скілько я знаю креолів, що в єдно літо робили багатства, независимі на все життє своє!
Американські капиталісти, дававші радо працю креолам, не хотіли давати місця для праці, ні на своіх статках, ні на своіх фабриках, россійським чиновникам, бо вони привикли управляти, а не працювати, і дуже розкази робити.
В цей час, марта 30, я читаю в американські газеті резолюцію по дуже важному процесі в Алясці. Це йде добре для поступу нашого народу:На виспі св. Павла, громадських грошей зібралось 3.325 долярів, вислати в С. Петербург в міссійську касу. Світ і темнота в Алясці дуже залежать од Американських чиновників. Добродій Вилліямс, чиновник Финансового денартамента (таможенний) на виспі св. Павла, надивився на добрих Алеутів. І я надивився в мій довгий час, що сторож — добрий чоловік в собі, завше возлюбив Алясканців. Добродій Вилліямс зробив процесс, не післати ціх грошей в С. Петербург; народ трудящийся і бідний, для чого посилати ці гроші на Россійські міссіі? Алеути не мають ніякого діла фінансового з Россією, лучче построіти гарний шпиталь для старих і слабих. Московський ненаситний епископ Микола в Сан-Франціско, і посланник все-пожирающоі Россіі в Вашингтоні Кантакузен протестовали, що б одібрати ці гроші. Ба суд приговорив: „Гроші належать гражданам виспи св. Павла (citizens of the United States) Алеутам, і як вони хочуть строіти шпиталь, нехай буде так“.
Що таке громадські гроші? Я Вам послав книжку Финансового чиновника Вардмана про Аляску. Наше общежитійне козацьке джерело — гарно і чисто сохранилось на виспах в Алясці. Всяка робота громадська належить громаді, з рівним поділом: ловити рибу, дрова рубати, хати строіти, дороги робити, звірів ловити — бобрів, або котів — це все належить до громади. Титарь (таюн) оглашає: в такий день на промисли — бобрів ловити; і всі дужі повинні бути готові з водою і харчами. Старійший і найбільше шановний кропить йіх св. водою в човнах (байдарах) на боже діло; як нема попа, і без попа можно обійтись, — кажуть Алеути. Вони пливуть на два-три тижні, і скільки придбають: бобрів або риби, продають і рівно розділяють прихід. Стільки кождому: старому, слабому і малому; стільки на школи, на церків, на шпиталь, стільки в С. Петербург на міссіі. Добродію Вилліямсу показалось чудно, для чого ці 3.325 долярів посилати в Россію на міссіі, лучче збудувати гарний шпиталь.
„Хоч кол на головѣ теши, а хохол всегда хохол“, — москалі говорять. При цему і я, як хохол, все таки скажу, що москалі[1] якийсь навіжений скот, вони ще не люде, — далеко од людей.
В 1886 року, епископ все-россійськоі держави Владимір представ в Сітці перед губернатором A. П. Свінефордом і розкрикався, по російському звичаю: „як не будуть наші попи в американських школах учити Алясканців православному катехизісу, я не позволю нашим дітям ходити до школи!“ Губернатор, як раціональний чоловік, одповідує по розумному епископу: „по констітуціі, в наших школах не учать ніякоі віри катехизісу, а тільки ділу аритметики, географіі, исторіі і проч.“ Епископ Владимір накричав і остався в дурнях. А поліція гонить дітей в американські школи.
Ще роскажу Вам ідну річ. В Алясці тепер чимало всяких фабрик, а особливо рибних. Господарі не люблять праздників (лінивства днів) московськоі віри, бо це псує роботу і робить марность в матеріалі. Як коммисіонер Народноі Просвіти Давсон був на Алеутських виспах, в тий час незгода вийшла меж господарями і робітниками из за праздників. В пятую Суботу Великого поста „Похвала Богородиці“ з акатистом, що вона затопила Скитів в Босфорі, Алеути з протоіереєм мали велику процессію по пристані, вмочали в море образ Богородиці, співали, кричали як скажені, що б потопились в лимані всі поганці. Американцям господарям це не подобалось, що ті оставили роботу на таку навісну процессію, і вони скаржились добродію Давсону. Учений чоловік Народноі Просвіти витолкував розумним Алеутам: „ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали, — це московська віра научає ваших попів, проклинати ваших храбрих і славних предків“. І Алеути не виспівують більше в цей день: „Взбранной Воеводѣ побѣдительныя!“ — а працюють на життє своє.
Що учинили для православного народа в Алясці наші православні епископи (надзирателі)! В Нью-Іорці московська віра поставила кумедію, а на березі Тихого Океана поставила трагедію.
В 1868 року, єпископ Павел, в Сітці, був оскаржен перед главнокомандуючим генералом J. С. Davis, в развраті молоденьких дівчат, і втік до Россіі. Після його прийіхав из Петербурга епископ Іоанн, в 1870 року, і поселився в Сан-Франціско. Він скільки раз був арештован в домах терпимости, і святіщий Синод одкликав його в Москву. Третій епископ Нестор, пьяний в delirium, кинувся в море, і втопився. Четвертий епископ Владимір запалив церкву свою в Сан-Франціско, що б взяти застраховательні гроші, і ще був оскаржен перед судом в Сан-Франціско, в содоміі, і його одізвали в Россію. Пятий епископ (тепер) Николай, його часто поліція піднимає пьяним на улиці і штрафує за пьянство.
Ці пастирі московськоі віри подають злий образ православним християнам на березі Тихого Океана, — через що молоде поколінє в Алясці ходить в Американські школи, де протестанські учителі подають добрий образ своім шановним життєм.
Бурлакуючи по світу, де тільки хвиля прибивала мене, найперше я роспитував, чи є в тім місці виходці из московськоі держави. В Сан-Франціско я спіткав, в єднім тютюннім склепі прикащиком, Александра Ростовцева, из Харьковськоі губерніі. Молодець вдоволі навчений, він називав себе студентом из харьковського універсітету. Коли я випитав в його, чи є більше втікачів в Сан-Франціско из царськоі держави, він познакомив мене зо скількими. Завше я мислив, що в Сан-Франціско повинно бути вільно-міцне россійське товариство, здоровкатися з сусідами каторжними Сібіряками. І я спіткав ще скільки втікших з Сібіри зо штампами [К]аторжника на чолі. Розсмакувавши з ними, ми збудували товариство спільноі помочі. Як хто вибєцця сюда на волю — показати йому дорогу до шановного життя, що б добрим правом, нравити нашого стану виходців, перед другими націями в вільні Америці. Чим тільки я думав і думаю тепер, — ми скасуєм царський деспотизм над нашим народом дома: „шановними товариствами на чужині“. Царська управа хоче доконати людей по світу, що русский чоловік не може жити нігде без царя і кнута.
Декабря 14, 1807 року, ми виходці в Сан-Франціско, скільки я спіткав йіх, основали „Товариство декабристів“, — на споминку декабря 14, 1825 року в Россіі. (Начальник декабристів Сергій Трубецкий, в Киіві, іюля 12, 1857 року, держав мене за руку; я чув на собі його хиротонію і бачив в його очах благословеніє на мене). Президентом цього товариства ми вибрали капитана Іларіона Архимандритова, секретарем Александра Ростовцева, казначеєм Григорія Греговича.
В цей час я охрестив скільки славян і греків. І все це зробилось звістно в С. Петербурзі. Гончаренко в Сан-Франціско збудував друкарню, товариство і будує еретичну церків. Василій Кельсієв, мій товариш рефюже в Лондоні, в цей час вернувся в Россію, і бігав кождий день, в С. Петербурзі, в III Отдѣленіе, що Гончаренко з Поляками в Сан-Франціско гарматує байдаки плити в Сібір, робити революцію, і хоче-прохає 25,000 рублів на його чумачество. Князь Горчаков знав мене лично і шанував мене, і сказав при князі Гагарині, первому секретарі в Атенському посольстві, котрий був на тий час в С. Петербурзі: „як би Гончаренко не був священником, я дав би йому од себе місце, по церковні законі!“ Я хороню це письмо од князя Григорія Гагарина. III Отдѣленіе охолодило Василія Кельсієва йіхати в Сан-Франціско побити революціонера Гончаренки. Бувши в мій час рефюже в Лондоні, В. Кельсієв вернувся назад в царську Россію, зробився шпіоном і вмер в великі недолі. Про його нещастну смерть писав мині мій друг Крижановський из Славянського хора, котрий в час смерті Кельсієва жив з ним в єднім домі в С. Петербурзі.
Не зробило мині кепство III Отдѣленіе, святійший Синод підіслав шатанинську роботу. Предписано из Синода священнику Николаю Ковригину в Сітці, зараз йіхати в Сан-Франціско, бо там Гончаренко заводить новую ересь (Читайте записки Н. Огородникова по Америці). І священник Николай Ковригин прийіхав из Сітки в Сан-Франціско з жінкою. Почав вечері з чаєм давати для россіян. Александр Ростовцев дуже часто навідував попа з попадею. І в марті місяці, 1868 року, Гончаренка, котрий організував товариство, виключили из товариства, „бо він не зповажає святощів, дорогих всякому росіянину: царя і православія“. Частина членів одстала од товариства, вони заявили: „ми оставили Россію, бо не зповажаєм царя і хочем мати волю в наші совісті“. Президент, капитан І. Архимандритов, урожденний на виспі св. Георгія, в Алясці, вихований добре в С. Петербурзі, пойіхав в Аляску, прогнівавшись, і одстав од товариства. В 1875 року, його підпойіли в Сан-Франціско, посадили ошелемоняного на статок і одіслали в Сібір, де він вмер в Благовѣщенскѣ. Секретар Александр Ростовцев з казначеем Николаєм Греговичем вели діло, як знали. Шайтан приніс мари. Славянин адвокат George Fisher (Іванкович) війшов в товариство, його вибрали президентом і переименовали: „Русское и Панславянское Общество“.
В августі 1869 року прийіхав у Сан-Франціско из Вашингтона російський посланник Катакозі і из Петербурга епископ Іоанн; і порішили скасувати „во чтоби не стало“ це товариство, бо воно не під управою церкви русскоі в Сан-Франціско. Сентября 1, 1869 року, гроші нашого товариства взяли из банку на російську церків, посланник з епископом покликали на обід президента Іванковича (George Fisher) і явно скасували це товариство.
А члени, вірні джерелу, зосталися вірні братерству і помочі, і завше на сторожі — готови підмогу давати всякому втікшому из каторги на волю од чорного царя. Наше товариство зробилось потаєнне; бо ми зобачили, що шатана не спить, як всякий буде вхожий до нас, ми не будем міцні і поступові.
Мою россійську друкарню я заклав ноября 1867 року. Перше, що я друкував: „Russo-English Phrase Book“, для американських солдатів, ідучих в Аляску на станцію. І чимало ще друкував коммерчеського друку. Марта 1, 1808 року, я основав регулярне виданнє: половина по-англійськи Alaska Herald, і половина по-россійськи Свобода. Може людям буде чудно, що я основав Alaska Herald в Сан-Франціско, а не в Алясці. Я бачив, що вся коммерція буде йти из Сан-Франціско по всім виспам Аляски, из цеі великоі митрополіі. І всі новини для часописі, що потрібно в Алясці народу, будуть приходити в Сан-Франціско.
Вперше я думав поставити мою друкарню на виспі Сітці; ба я бачив, що буду в неволі воєнноі управи, де стояла главна кватира генеральска; що генерал скаже, я повинен друкувати. Опісля я думав поселитися на річці Нушагак, на материку Аляски, де я мав доброго і міцного друга Стефана Ушпна; ба я бачив, що через рік не буду знати, що робицця на виспах і в других місцях Аляски, і зроблюся простим поселенцем, без всякоі пригоди для других людей. Я чимало изучував Нушагак і писав про це місце; і все таки рад, що Моравські брати в Пенсільваніі поставили там міссію, прозвали Витлеєм і збудували коштову школу. Бо Нушагак місце дуже гарне.
Чого я бажаю, я часто одповідував в моім виданні: що б из слобід наших крівних, зоставшихся в Алясці, бачити вільних і заможних обивателів в ці великі Республіці і щоб з часом Руссо-Американці мали рух на волю невільників в Сібірі. В моі російські половині Свобода я друкував Констітуцію Соєдиненних Спілок, щоб читачі по-россійски в Алясці знали, що народ управляє собою, а не царь.
З початку воєнна управа в Алясці офіровала мині субсідію в 50 долярів за кождий номер, що б я танцював по іх дудці, і платили скільки номерів. Ба знавши, що воєнна управа тихим народом не є по конституціі, я проповідував гражданську управу в Алясці, і солдатщина одняла од мене запомогу.Опісля финансовий департамент в Вашингтоні, як підмогу, дав мині місце инспектора при таможні в Сан-Франціско. Митарі і лихоімці думали грошами задушити справедливе слово в мене. Ба я оглашав в друку таможенному генералу: „Пане, Бог зліпив мене з другоі глини, як тебе!“ Я надивився злодійству і контрабантам, і не захотів бути в спілці з злодіями. І як я мав моє власне місце для праці, мою друкарню, на моє життє, я пішов працювати в моім друку і одповідував правду.
В моім виданні Alaska Herald зо Свободою, я сам був: редактором, зецером, рознощиком і зборщиком. Всю роботу працював сам, бо не находив нікого вірного взяти в мою потаєнну роботу. І я посилав в гостинець 500 примірників из кождого видання в Аляску і Сібір, дорогами, мині одному знаємими, — освіщати людей і до пуття іх доводити.
Я завше вірив і вірю, що творити правду, Бог не оставить того чоловіка своєю милостю.
В один день приходить в мою друкарню купець из Лондона і дає мині в віру великий капитал, закупувати для його хутра, слонову кість і китовий ус. Я приняв сю пропозіцію, бо я бачив, що я буду вільним в моім виданні од всяких невзгід.
Сан-Франціське купечество дуже шанувало мене, бо я одкривав ім очи моім виданнем Alaska Herald, як умножати іх гроші, а, на мою долю, робити поступ нашому народу в Алясці. І тепер як я часом буваю в Сан-Франціско і хто из моіх читаків Alaska Herald, зпіткає мене, завше дуже радий зобачитись зо мною.Як коротка жизнь чоловіка, я забачив на моім віку чимало поступів в Алясці для нашого народу. Я напав, як вірна сторож-собака на солдатів американських в Алясці, за іх злодійства над нашим народом (смотри часописі американські, 1869 року), і конгресс в Вашингтоні відкликав іх назад, бо вони не були потрібні в Алясці. Наш народ тихий і дуже добрий. Довго я воював против жидівськоі монополі і в Алясці, більше чим 25 років, і зобачив іх міцность зруйнованою.
В 1885 року, А. П. Свінефорд, перший губернатор в Алясці, зробив великі поступи, з його помоччю заведені публичні школи по всі стороні. І по смаку народові ходити в школу, або в церків, яку сподобалось, бо це є чуттє совісті, а не понуда.
В 1872 року, в апрілі, моє здоровє дуже ослабло, і ніхто не зпіткався вірний помогти мині. Я продав моє власне добро, англійські шрифти Генрі Жоржу (Henry George), бо я іх купив за гроші, а мині гроші потрібні були — мати свою хату, хоч і на чужині. Россійські шрифти зоставив при собі. Як моє здоровє все таки не було ліпше, то я вибрався из городського повітря в гори; відкупив від мого родака Іосифа Крушевського (из Подоля) землю, всього 26 миль од Сан-Франціско і 5 миль од міста Гайвард (Haywards), і перебрався жити в горах на чистім повітрі.
Россійський шрифт все таки думав уживати, ба я зпіткав тяжку працю в моі камінні Краіні. Ломивши каміннє, я зломав руку і раз ногу, но все зажило; я тепер ні кривий, ні каліка. Міцний на працю без підмоги і до цього часу на моє життє. Караулю велике свято Маккавіів меж Сібірью і Америкою.
Часто од мене прохали російського друку из Вашингтона і других міст, а поділив россійський друк на три частини — єдну оддав в Smithsanian Institut в Вашингтоні, другу в Congressional Library і третю в Bancroft', друкарню в Сан-Франціско. Я дуже задоволен, бо своі виходці из Россіі зневіщили би моє добро з соромом і розтратою для мене.
Деякі виходці приходять до мене з вірою, напутствовати іх таінствами православноі християнськоі церкви; я одправляю для них. Преємственне рукоположенє од апостолів я не зкинув з себе і маю при собі. Хто каже, що я розстрижений піп — бреше; хто мене розстригав і де?
Хоч я сам на моім віку не вживав тютюну ні в уста ні в ніс (не нюхав), а як хто приходить до мене в гості і я маю в дома тютюн, даю йому курити. Або як приходить до мене гість і я маю що випити: горілку, чи вино — живота ради, я частую його, щоб його серце звеселити, хоч сам не дуже люблю вживати ці трунки. Що таке є частуваннє гістя? — чи не в цім таінство — вечера любви?
Наш Учитель повелів нам: „мазати оливою рани, прокаженних очищати, біси вигонати, — туне пріясте, туне дадите“. Хто приходить до мене з вірою — я курую його. І я ніколи не був оплачений за такі треби, бо то є потіха, а не праця.
Очистив я каміння скільки сотень возів, це люде зобачать. Як прихворував, не йшов до ліжка рухляти, а йшов камінне ломати, або дрова рубати: ця праця і віра робили мене здоровим, що ліпше життє людям буде після мене, бо на цю віру чоловік виродився.
Моя Ненька Украіна і джерело козацтва, якоже финикс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть іх москалі; незабаром весь світ встане: згубити і великого і малого і имя московске — варварів-людоморів, з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию моі очи, і зіпну на віки.
В ній пишеся за всякі кривди наших людей навчає ся йіх, як мають боронитися і які порядки заводити, щоби йім було добре. Окрім того у Хліборобі нотуєся заходи світліших радикалів серед народу та як де двигаєся сам наш нарід из бідности і темноти.
„Хлібороб“ виходить у Коломиі, під редакцією Михайла Павлика і коштує 2 злр., а як з якого місця зголоситься 4 пренумеранти, то тілько злр, на рік. Адрес редакціі: Коломия, Замкова ул.
Про русько-украіньскі народні читальні. Зложив Михайло Павлик Львів 1887. Ц. 50 кр. Тут оглянено працю світлих Русинів коло народу в Австро-Угорщині за остатних 100 літ з верхом. По книжку обертатися до Дра Ивана Франка, у Львові, Глубока ул. 7.
В редакціях „Хлібороба“ або „Народа“ можна купити такі книжки і книжочки:
Поезіjі Т. Шевченка, заборонені в Россіjі. Женева. Ц. 50 кр. з пересилкою у нас 50 кр.Іван Вишеньский. Руский писатель 16 віку. Написав Іван Франко. Ц. 6 кр. з пересилкою 8. Іван Вишеньский перший і майже єдиний з наших попів у ті віки воступав твердо в обороні простих робучих людей.
Про Брацтво Хрестителів або Бацтистів на Украіні. Написав Михайло Драгоманов. Ц. 10 кр. з пересилкою 12 кр. Тут росказано, як межа нашими простими людьми на Украіні повстала нова братска віра, що обходиться без попів, як єі переслідують російські попи й уряд і як про то вона чим раз більше росте.
Віра а громадскі справи. Мих. Драгоманова, — за то, як люде воювали сами меж собою за віру та як настала в просвічених краінах воля на всяку віру. Ц. 2 кр., з пересилкою 4 кр.
Оповіданя про заздрих богів. Написав Михайло Драгоманов. Коломия 1894. Ц. з пересилкою 12 кр.
Патент цісара Іосифа II. про такси за церковні треби, з передмовою і поясненими Дра С. Даниловича. Перевів і видав М. Павлик. Ц. 20 кр. (То само вийшло і по польски).
Шість сот років Швейцарскоі Спілки. Написав Мих. Драгоманов. Швейцарія — безцарна краіна, республіка на захід від Австріі. В книжочці росказано, як швейцарскі люде доборолися волі та які тепер там порядки Ц. 10 кр. з пересилкою 19 кр.
Роберт Брюс, король шотланський. (Віршами) Зложила Леся Украінка. Видав М. Павлик. Ц. 5 к.
Друкує ся книжочка: Про рай і поступ. Написав Михайло Драгоманов.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |
- ↑ Тут очевидно є на думці москалі-урядники. — М. П.