ви, батьку, заняти займанщи́ну!” — „Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш”. А сотники козакам займанщи́ни по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копця́ми, ровом обкопає, або огряничить кляка́ми, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він, або його діти збудують. Отак то, братці, отак то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібля́ники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелі́чиш! Деякі повила́зили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана ба́тьківщину або матери́зну; а більш цього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіромяжці йшов. Той же зоставсь ув убозстві, а йому фортуна на войні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщи́ну заняв, свиту гаптує, а ми, сімряги, мовчки латаємо. Отак то, братці! отак то, діти!
А Шрам збоку слухає-слухає, та не знає, що вже тим навісни́м речника́м і казати.
— Нічого й річе́й дурно тратить, — думає собі. — Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і Бог благословив против гордих дуків та беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї кори́сти роздуває старе огнище. Темний люд закарбував собі в голові „карма́зини” та „нашийники”, так тепер тільки тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмуща́є, а лукавий Іванець тимчасом до свого добирається! Велика буде милость Божа, як ми його подужаємо!
Другого дня, на заході сонця, збли́жились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку́ од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторськи́й), тільки-що Шрам одрізнивсь од
