знайдеться один на сто хлопців — а може й то ні, що зміг би це так зробити, як треба?
— Справді, Томе, дай мені стрібувати, хоч дрібку. Яб тобі дав, якби сам був на твойому місці.
— На правду, Бене, я не боронив би тобі, але тітка Поллі… Джім хотів білити і не дала, і Сід хотів, але йому не дозволила. Тиж видиш, як я сам мушу дуже уважати! А як побілиш до кінця, а не так як треба, тоді… що буде?
— От, не говори дурниць, уже я буду вважати. Ну, дай спробувати. На, тобі цього яблучка!
— Добре! Ой ні, Бене, таки ні, я боюся.
— То на тобі ще й ціле яблуко! Добре?
Том віддав йому щітку, так ніби нехотя, а справді дуже радо. І коли попередній пароплав „Великий Міссурі“ з усієї сили працював на сонці і обливався потом, сидів собі колишній маляр у холодочку на бочці, баламкав ногами, заїдав яблуко і придумував, яким би то способом зловити ще яку жертву. Та… з тим не було клопоту. Раз-у-раз приходили хлопці громадами. Приходили, щоб поглузувати, а зіставалися, щоб білити паркан. Бен уже втомився, а Том умовився вже з Біллі Фішером за папіряного, ще новенького орла. Відтак з Джонні Міллєром за неживого щура, привязаного на новенькім мотузочку, щоб можна було ним вививати. Так ішло далі, година за годиною. Не минула ще й половина ранка, а бідний скривлений хлопець Том став багачем, що аж купався в скарбах. Окрім названих уже предметів придбав собі ще дванацять скляних кульок, кусок губної гармоніки, кусок синього скла на монокль, зіпсовану свиставку, старий ключ, грудочку крейди, затичку від карафки, одного оловяного жовніра, кусень шнура, шість капслів, живого котика з одним оком, стару мосяжну клямку від дверей, собачий нашийник без собаки, колодочку з ножа, чотири шкірки з помаранч, ку-
