Сторінка:Український співаник (1918).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 46 —

Що степ добрий, край веселий
Тай занапастили!”

Та тече річка невеличка
Зпід білої кручі,
Заплакали Запорожці
Від царицї йдучи,

Встає хмара з-за лимана,
А другая з поля,
Заплакала Україна:
Така її доля.

12.

Вже більше літ двіста, як козак в неволи
Ходить понад берег, викликує долї:
 “Гей вийди, вийди із води,
 Визволь мене серденько із біди”.

“Не вийду козаче, не вийду соколе,
Хоч радам не вийду, бом сама в неволи
 Гей у неволи у ярмі, -
 Під московським каравулом у тюрмі,

Мене молодую, козацькую долю
Запродали в тяжку московську неволю,
 Гей у неволю, в кайдани, .
 Нерозумний ти гетьмане Богдане.

Із ратищ козацьких серпи поробили,
А списи, шаблюки в коси поломили.
 Деж наші коні соколи,
 Самі козаченьки як орли.

Коні наші в плузі а козак за плугом,
Аж вітер сумує вганяючи лугом.
 Гей ти, козаче, покинь плуг,
 Тай на коня і на волю з нами в луг”.