Що степ добрий, край веселий
Тай занапастили!”
Та тече річка невеличка
Зпід білої кручі,
Заплакали Запорожцї
Від царицї йдучи,
Встає хмара з-за лимана,
А другая з поля,
Заплакала Україна:
Така її доля.
Вже більше лїт двіста, як козак в неволи
Ходить понад берег, викликує долї:
“Гей вийди, вийди із води,
Визволь мене серденько із біди”.
“Не вийду козаче, не вийду соколе,
Хоч радам не вийду, бом сама в неволи
Гей у неволи у ярмі,
Під московським каравулом у тюрмі,
Мене молодую, козацькую долю
Запродали в тяжку московську неволю,
Гей у неволю, в кайдани,
Нерозумний ти гетьмане Богдане.
Із ратищ козацьких серпи поробили,
А списи, шаблюки в коси поломили.
Деж наші конї соколи,
Самі козаченьки як орли.
Конї наші в плузї а козак за плугом,
Аж вітер сумує вганяючи лугом.
Гей ти, козаче, покинь плуг,
Тай на коня і на волю з нами в луг”.
