ціяльної катеґорії. Се було відкритє нового, безмежно широкого сьвіта, в якому було богато простору для найріжнїйших талантів, для очий і умів найріжнїйшої конструкції. Візьміть давнїйші повісти — хоч би й найкращий тип тої старої лїтератури — Сервантесового Дон Кіхота: громадські інтереси, реформа суспільности, лїченє ріжних її хиб займають там головне місце, але індивідуальна психольоґія — мінїмальне. При всїй своїй ґенїяльности Сервантес не вмів заглянути в душу свойого героя і на оправданє його дивацтв має лише одне слово: збожеволїв. Та ми читаючи його безсмертну повість не віримо тому, бо-ж в такім разї всї пригоди Дон Кіхота були би гідні плачу та милосердя над бідним хорим, полишеним без дозору, а не були би боротьбою заслїпленого ідеалїста з твердим порядком дїйсного сьвіта. І порівняймо з сим твором яку хочете визначну повість XIX віку — Діккенсового Піквіка чи Шпінгаґенового „In Reih' und Glied“ чи „Miserables“ Віктора Гюґо, чи „Germinal“ Золя чи „Вину і кару“ Достоєвського! Ми побачимо від разу, що інтереси особистої псіхольоґії героїв кольосально розрослись, обсервація власне найдрібнїйших появ, рухів і відрухів душі зробила ся без порівнаня стараннїйшою та богатшою. Побачимо цїлий ряд письменників, що захоплені тими психольоґічними обсерваціями відсувають майже зовсїм на бік соціольоґічні проблєми, або торкають їх лише дуже здалека. Першим взірцем такого психольоґічного романа в европейській лїтературі був „Wahlverwandtschaften“ Ґете; за ним пішов довгий ряд „психольоґічних“ повістей та драм у всїх европейських лїтературах, в тім числї і в росийській, яка видала навіть двох великих майстрів у тім родї — Достоєвського та Толстого. Коли в чому, то власне в глибинї та тонкости психольоґічної аналїзи, в тій неохибній яснозорости в сфері найтемнїйших глубин людської душі лежить безсмертна вартість тих письменників, а зовсїм не в їх громадських, соціольоґічних поглядах, переважно крайне наівних, неясних, инодї реакцийних та антікультурних, на скілько їх крайність не бувала змягчувана чутєм горячої симпатії до бідних, хорих та безпомічних.
Отся остатня увага доводить нас до другої точки, яка в цитованім реченю д. Єфремова висловлена досить ясно, та по мойому невірно. Лїтература в своїм дозрілім станї повинна висьвітлювати суспільні рани, подавати таке чи иньше їх поясненє, наводити на способи їх вилїченя. Чи справдї так? Цїкаво знати, які то су-
