Страждання молодого Вертера/Перша книга

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перша книга.

4 мая 1771 р. Як я тїшусь, що поїхав! Яке то людське серце, мій дорогий друже! Покинув тебе, котрого так люблю, з котрим майже не розлучав ся — і тїшусь! Я знаю, ти менї се вибачиш. Чи мої останнї звязки не були вишукані долею на те, аби трівожити моє серце? Бідна Лєоноро! А всеж таки я невинний. — Хиба се моя вина, що я забавляючись чарівною принадністю її сестри розбудив в біднім серцї Лєонори пристрасть! А всеж таки, — чи зовсїм я невинний? Чи я не підтримував її вражінь? Чи сам я не любував ся проявами її щирої вдачі, що примушували нас сміятись хоч і не були смішні, чи я — о, який же чоловік схоче на себе самого скаржити! Я хочу, дорогий друже, і обіцяю се тобі, я хочу поправитись, не хочу вже більше сю дрібку горя, яку нам подає доля, пережовувати, як се все робив; буду уживати теперішнього, а минуле нехай минає. Розумієть ся, ти, мій дорогий, правду кажеш, що людське горе було б далеко менше, коли б його люди — і Бог їх знає, чому вони такі — не старались з таким напруженнєм уяви охотнїйше виклика́ти в спогадах минулі нещастя, нїж байдужно зносити теперішнє.

Ти був дуже добрий, що сказав моїй матери, що я її дїло як найкраще полагоджу і як найскорше дам відомість про нього. Я говорив з моєю тїткою і зовсїм не уважаю її такою злою жінкою, як її у нас представляють. Се весела, жива жінка і дуже доброго серця. Я передав її обвинуваченнє́ моєї матери що до задержаної частини спадщини; вона менї росповіла свої причини, поводи і умови, під якими вона була б готова, віддати все, а навіть більше нїж ми жадали — одним словом я не можу тепер про се писати, скажи тільки моїй матери, що все буде добре. І знов на тій дрібній справі, я, мій дорогий, пізнав, що непорозуміння і лїнивство роблять мабуть більше помилок на світї нїж хитрість і злоба. А принаймнї ті останнї напевно рідше проявляють ся. З рештою я почуваю себе тут добре, самота у сїй райській місцевости се дорогоцїнний бальзам для мого серця, а ся молода пора року щедро огріває моє часто холодне серце. Кожде дерево, кождий корч — се цвитучий букет, і чоловік радо став би маєвим хрущем, щоб могти поринати в сїм морі пахощів і шукати в них поживи.

Саме місто неприємне, зато довколо нього несказана краса природи. Се спонукало покійного ґрафа М… заложити горо́д на однїм з горбків, які з прегарною ріжнородністю переплїтають ся з собою і творять чудові долинки. Горо́д простий і зараз на вступі відчуваєть ся, що плян робив не учений огородник, але чутливе серце, яке хотїло тут самим собою жити. Вже не одну сльозу вилляв я за покійником в запущенім павільончику, що був його улюбленим місцем, а тепер став моїм. Незадовго буду я паном города; огородник прихильний менї тільки від кількох днїв, та він не буде себе від сього зле почувати.

10 мая.

Цїлу мою душу наповняє дивна радість, така як ті лагідні весняні ранки, якими я тепер з цїлого серця любуюсь. Я тут сам і радїю своїм житєм, у сїй околицї, що наче сотворена задля таких душ, як моя. Я, мій дорогий, такий щасливий, так зовсїм потонув в почутю спокійного істновання, що на тім терпить моя штука. Тепер я не міг би і одного стришка нарисувати, а все ж таки нїколи не був я більшим артистом як тепер. Коли мила долинка довкола мене застеляєть ся мракою, а сонце стоїть в горі за непроглядною пітьмою мого лїса і тільки деякі промінї перекрадають ся у внутрішнє святилище, а я лежучи тодї у високій траві над бистрим потоком дивуюсь тисячам ріжнородних травичок близько при землї; коли я серцем чую суєту сього маленького світа, помежи стеблами, з його безчисленними, незбагненними формами хробачків, мушок, і чую також присутність Всемогучого, що нас сотворив по свойому образу, і подув Вселюбячого, що уносить нас і удержує у вічній роскоши; коли, мій друже, тодї перед моїми очима смеркаєть ся і світ довкола мене і цїле небо спочине в моїй душі, наче постать укоханої — тодї тужу я часто й думаю: ох, як би то я міг те все виразити на папері, — те що так повно, так ясно в менї живе, що було б зеркалом моєї душі, так як знов моя душа зеркало безконечного Бога. Мій дорогий! — але се мене знищить, я поляжу під напором величи сих вражінь.

12 мая.

Не знаю я, чи в сїй околицї ходять злудні духи, чи се в моїм серцю така чудова небесна фантазія, що все здаєть ся менї нїби райське. Перед сею місцевістю єсть близько криниця, що причарувала мене так як Мелюзину і її сестер. Зійшовши з маленького горбка натрафляєш на склепіннє а звідси двайцять ступнїв низше витїкає з марморової скелї чистесенька вода. І маленький мур, що служить огорожею в горі, і високі дерева, що покривають навкруги сю просторонь, і той приємний холод — все те таке принадне, таке миле. Нема дня, щоб я не просидїв тут годину. І приходять сюди дївчата з міста по воду найзвичайнїйша собі, але й найпотрібнїйша робота, яку колись виконували самі королївські доньки. Сидючи тут, я дуже живо відчуваю сю патріярхальність, — як-то вони, ті прадїди, коло криницї роблять знайомости й укладають подружя, як довкола криниць і жерел витають добрі духи. Хиба той не відчував сього, кому не доводило ся після тяжкої мандрівки в лїтнїй день покріплятись холодом криницї.

13 мая.

Ти питаєш мене, чи прислати менї мої книжки? Ах, ради Бога, мій дорогий, дай менї спокій з ними. Я вже не хочу, щоб мене заохочували, вели, підбадьорували: моє серце досить сильно ще живе само собою; менї потрібно колискової піснї, а її я маю досить в моїм Гомері. Як часто я зацитькую ним мою збурену кров; ти певно ще нїколи не бачив чогось такого неспокійного й нерівного як отсе серце. Та чи тобі, дорогий мій, про се говорити, тобі, що мав сю неприємність бачити мої наглі переходи від смутку до смілих поривів, від лагідної мелянхолії до пагубної пристрасти. І при тім держу я своє серденько як хору дитину: все йому позволяєть ся. Більше не скажу; єсть люди, що взяли б менї се за зле.

15 мая.

Місцеві прості люди знають вже мене і люблять, особливо дїти. Коли я зразу до них зблизив ся і приязно про се й те випитував, думали деякі, що я хочу брати їх на глум і відправляли мене навіть грубо з нїчим. Але я не зражав ся; я тільки відчував дуже живо, що вже й давнїйше помічав, що люди з иншого стану держать ся все холодно і здалека від простого народу, бо думають, що від зближення з ним можуть стратити. Крім того є ще люди пусті й примхуваті, що нїби на те тільки й знижались до бідного народу, щоб опісля живійше дати йому почути свою неласку.

Я знаю добре, що не всї ми рівні і не можемо такими бути, але я думаю, що той, хто уважає потрібним сторонити від так званого поспільства, аби задержати повагу, так само заслугує догани як і той трус, що укриваєть ся перед ворогом зі страху, аби не бути побореним.

Недавно тому я пішов до криницї й застав там молоду дївчину, служницю, яка, поставивши своє начиннє на останнїм ступню сходів, обзирала ся, чи не йде яка товаришка, котра помогла б їй поставити на голову збанок.

Я спитав: Чи помогти вам, дївчино? Вона почервонїла сильнїйше й сильнїйше. — О нї, пане, відповіла. — „Не стидайтесь“. — Вона положила собі на голову свій обручик, а я поміг поставити збанок. Опісля подякувала й пішла.

17 мая.

Я поробив ріжні знайомости, але товариства ще не знайшов. Я не знаю, чим притягаю до себе людей: я стрічаю їх так богато, вони привязують ся до мене і менї дуже прикро, коли по короткім часї наші дороги розходять ся. Якби ти спитав, які тут люди, то я б тобі відповів: як всюди! Люди се дуже одноманїтна річ. Найбільша частина з них працює майже все, щоб вижити, а ся дрібка свободи, яка їм лишаєть ся, так їх трівожить, що вони уживають всїх способів, аби її позбути ся. О, людске призначеннє!

А нарід тут дуже добрий. Коли я часом забуваюсь і уживаю з ними тих утїх, які ще доступні людям: чи то щиро й сердечно пожартувати за столом, чи то урядити прогульку, чи таньцї в добру пору, чи щось иньше, то се на мене дуже добре впливає; колиб я тільки не пригадував собі, що в менї спочиває ще богато иньших сил, які невикористані марнїють і які я старанно мушу укривати. Ах, се так стискає серце — а зрештою! се вже наша доля — щоб нас не розуміли.

Ах, померла товаришка моєї молодости. Знав я її колись! Я мігби сказати: який з мене дурень: шукаю того, чого нїде найти не можна, а я мав її, я чув її серце, її велику душу, в її присутности я признавав себе більшим нїж був — бо я був усїм, чим міг бути! Добрий Боже! чи лишилась не ужитою хоч одна сила моєї душі? Чи не міг я при нїй розвинути всю повноту того дивного чутя, яким моє серце обняло природу? Чи наші зносини не були тою вічною тканиною, від найнїжнїйших вражінь до найострійших дотепів, яких усї степенї аж до неприродности відзначені були маркою ґенїя? А щож! Ах, ті лїта, які вона ще мала перед собою, завели її скорше нїж мене в могилу. Я її нїколи не забуду, її сильного ума, її святої терпеливости.

Кілька днїв тому здибав я молодого Б… Се щирий молодий чоловік і вираз лиця у нього такий щасливий. Він щойно вертає з унїверситетів, і хоч не вважає себе мудрим, але всеж таки думає, що знає більше, нїж иньші. При тім був він і пильний, як я се по всьому помічаю, — одним словом має гарне знаннє.

Знаючи, що я богато рисую і знаю грецький язик (дві рідкости в тутешнїх сторонах) звернув ся він до мене і блиснув передомною своїми богатими відомостями, почавши від Бато́ до Вуда, від де-Піль до Вінкельмана, і запевняв мене, що прочитав цїлу першу частину Теорії Зульцера, й має рукопись Гайне про студіованє старинностей. Я йому не перечив.

І ще пізнав я одного чесного чоловіка, княжого урядника, щирого, добродушного чоловіка. Кажуть, що се велика приємність бачити його межи дїтьми; він має їх девятеро, особливо мила його найстарша донька. Він запросив мене до себе і я хочу його в найблизших днях відвідати. Він живе у княжім ловецькім павільонї, півтори години звідси, куди він одержав позволеннє перебратись по смерти своєї жінки, бо дальше жити в урядовім домі в містї було йому занадто прикро.

І ще кілька старих ориґіналів подибав я, у котрих все незносне, а особливо докази їх приязни.

Бувай здоров! Лист сей буде тобі до вподоби, він наскрізь історичний.

22 мая.

Що людське житє тільки сон, се вже признав не оден, і такеж почутє і мене нїколи не покидає. Коли я погляну на ті границї, в яких заперті людські сили дїяльности й дослїду; коли бачу, як вся праця до того тільки стремить, щоб здобути заспокоєннє потреб, які знов нїякої иньшої цїли не мають, як продовженє нашого бідного істновання, і що всяке заспокоєннє поза певними точками досліду се тільки злудна резіґнація, яка малює людям рожево стїни їх вязницї — від всього того Вільгельме, нїмію я. Я вертаю в себе самого й находжу свій світ! І також більше в передчутю і пожаданню, нїж у представленню і живій силї. І тут все зливаєть ся в моїй уяві і я мріючи й сміючись мандрую далі в широкий світ.

Що дїти не знають, чому вони чогось хочуть, на се годять ся всї високо учені учителї й гофмайстри; але що й дорослі люди так само як і дїти товчуть ся на сїй землї і не знають, звідки й куди йдуть, так само мало свідомі правдивої цїли, так само дають себе вести ласощами і різками: сьому нїхто не хоче вірити, а мені здаєть ся, що се ясне, як день.

Я тобі се радо' кажу, бо знаю, що ти міг би мені на се сказати, що ті, котрі найщасливійші, живуть як діти з дня на день, тягають з собою свої ляльки, одягають і роздягають їх і з великою пошаною кружать коло шуфляди, де мама заперла цукорки, а коли нарешті одержать бажане, набивають собі ним повний рот і кричать: Ще!— Се щасливі сотворіння. І ще отсим добре живеть ся, котрі своїм нужденним занятям або й своїм пристрастям дають величаві назви і представляють їх родови людському як великанські діла для його щастя й спасения. Добре тому, хто може таким бути. Але хто в покорі своїй знає, куди се все йде, хто бачить, як кождий горожанин, котрому добре ведеть ся, потрафляє зручно переформувати свій садочок на рай, і як терпеливо навіть і нещасливий штигулькає під тягярем своєю дорогою, а всї разом однаково заняті тим, аби се соняшне світло хоч хвилинку бачити довше— о, сей буде мовчати і утворить собі з себе самого свій світ, і буде також щасливий, тим що він чоловік. І хоч якби звязаний він не був, всеж таки в його серцї живе солодке чуте волі, і він знає, що зможе сю вязиицю покинути, коли схоче.

26 мая.

Тобі здавна знаний мій звичай вишукувати собі в затишку хатку, щоб у ній оселитись. І тут також я знов знайшов таке місце, що потягнуло мене до себе.

З годину дороги перед містом єсть місце, яке називають Вальгайм. Дуже цікаве його положение на узгірю: коли вийти стежкою до села, видко звідти відразу цілу долину. Добра шинкарка, яка невважаючи на свій вік все ще привітна й весела, подає вино, пиво, каву; а що вже понад усе, так се дві липи, котрі своїми розлогими галузами покривають маленьку площу перед церквою, окружену довкола селянськими хатами, стодолами й подвірцями. Такого спокійного й затишного місця я не змігби ніде найти, і от я кажу собі винести з гостинницї сюди столик і крісло, ню тут каву й читаю собі Гомера. Одного разу, коли я припадком одного гарного пополудня прийшов під липи, довкола було зовсім пусто. Всі були в полї, тільки оден хлопчина, може шестилітній, сидів на землї й держав між колінами двома руками наперед себе другу дитину—може піврічну, так що служив їй ніби кріслом, і хоч дуже живий, як се видно було з його чорних очей,—держав себе зовсім спокійно. Мені* сподобав ся сей вид: я присів на плузї, що стояв напротив і нарисував сю братську позу з великим захопленнєм. Я додав ще поблизький пліт, ворота від стодоли і кілька поломаних коліс, усе як тут було, і по годинї побачив, що я зробив дуже цікавий і добре зґрупований рисунок, не додавши нічого від себе. Се скріпило мене в моїм намірі на будуче держатись близько природи. Тільки вонао дна незмірно богата і тільки вона одна творить великого артиста. Можна богато сказати на користь правил, менче більше те саме, що можна сказати на похвалу міщанської суспільности: чоловік образований по правилам не утворить ніколи чогось зовсім злого, без смаку, так само як той, що кермуеть ся законами і оглядом на добробит, ніколи не зможе бути злим судїдом або великим злочинником; але натомість всякі привила (хай там говорять, що хочуть), зни-щуть правдиве почутте природи і правдиве її представление! Ти скажеш, що се за гостро сказано: що вони тільки ограничають, усувають дикі пагонцї і т. и.—Мій друже, чи хочеш, щоб я тобі навів порівнянне? То так, як і коханнє!—

Молодий чоловік кохає цілим серцем дівчину, проводить всї свої хвилї у неї, не жалує всїх своїх сил і цїлого свого маєтку, аби їй кожну хвильку доказувати, що він цїлком їй відданий. А тут прийшовби філїстер, чоловік, що служить в публичнім урядї і сказав би йому: Мій молодий товаришу! Коханнє — се людська річ, тільки треба по людськи кохати! Поділіть собі години: одні до працї, а години відпочинку можете присвятити своїй дївчинї. Обчислїть свій маєток і що вам від конечних потреб лишить ся, се можете — я не бороню вам — видати на подарунок для неї, тільки щоб не за часто: от на уродини чи іменини і т. д. — Коли він сього послухає, то буде з нього ужиточний молодий чоловік, і я сам радив би кождому князеви дати йому службу; тільки з його коханнєм кінець! а як се буде артист, то з його артизмом. О, мої приятелї! Чому потік ґенїя так рідко збирає, так рідко коли шумить сильними хвилями, щоб порушити ваші зачудовані душі? — Дорогі приятелї, алеж там по обох берегах живуть статочні панове, котримби вона могла попсувати їх павільончики, клюмби тульпанів, грядки капусти, якби вони завчасу не постарались усунути будучу небезпеку ріжними гатями й спустами.

27 мая.

Я, як бачу, попав в запал деклямації й порівнань, а забув розповісти тобі, що сталось далї з дїтьми. Я сидїв ще може за дві години на плузї заглублений у свої артистичні вражіня, які мій вчорашнїй лист тільки дуже уривково тобі представив. І ось над вечір приходить молода жінка з кошиком в руках до дїтей, які одначе не порушились, і кличе з далека: „Пилипку, ти дуже чемний!“ — Вона привитала мене, я їй відповів, встав, приступив близше й спитав, чи вона мати сих дїтей. Вона потакнула, дала старшому половину булки, а молодше взяла на руки й поцїлувала з усею материнською любовю. „Я дала свойому Пиллипкови держати малого, а сама пішла з найстаршим до міста, щоб купити білого хлїба, цукру й глиняну ринку". Все те я бачив в кошику, з котрого злетіла була накривка. „Я хочу свойому Гансови (се було імя найменшого) зварити на вечер юшечки; мій старший, вітрогон, розбив мені' був вчера риночку, сварячись з Пилипком за пригари зі страви". — Я спитав про найстаршого, і не встигла вона мені' сказати, що він пасе на луці пару гусей, коли вже він прибіг і приніс меншому лїсковий прутик.

Я розмовляв далі з сею жінкою і довідав ся, що вона донька учителя і що її чоловік вибрав ся в дорогу до Швайцарії, щоб забрати спадщину по стрию.—„Вони хотіли його в сім обманути", сказала вона „і не відповідали йому на його листи; отже він сам туди вибрав ся. Коли-б йому тільки не трапилось яке нещастє — нічого про нього не чувати". Мені було трудно розпрощатись з сею жінкою, я дав кожному з дітей по крайцеру, і для найменшого дав також, щоб вона купила йому булку до юшки, коли піде до міста, і так ми розійшлись.

Кажу тобі мій милий, що коли вже мої гадки зовсім плутають ся, то тоді держить їх ще вигляд таких істот, що в щасливій безжурности крутять ся в своїм тіснім крузі з дня на день і на вид листя що спадає нічого не думають, хіба тілько те, що зима близько.

Від тої пори я там часто буваю. Діти зовсім до мене привикли, дістають цукру, коли я пю каву, а вечером їдять зо мною хліб з маслом і піоть квасне молоко. В неділю також дістають вони по крайцару, і як що мене нема тут після молитви, то виплачує їм його шинкарка Ордре.

Вони сміливі, розказують мені ріжні річи, особливо мене захоплюють їх пристрасти і маленькі вибухи їх жадности тоді', коли збереть ся більше дїтей з села.

Богато труду я мав, поки заспокоїв їх маму, котра все думала, що діти заваджають панови.

30 мая.

Те, що я тобі недавно говорив про малярство, можна також сказати і про поетичну творчість; треба тільки пізнати найважнїйше і рішитись його висловити, і справді тут можна нечисленними словами богато сказати. Менї трапилась сьогодня сцена, котра, колиб її вірно списати, мог-лаб дати найкрасшу іділлю про світ; але пощо тут поетична творчість, сцена і іділля? Чи конче треба удаватись до штуки, коли хочемо пережити якесь явище природи?

Як що ти після сього вступу очікуєш богато високого і благородного, то чекає тебе знов гіркий завід; се по просту захопив мене селянський хлопець і розворушив так сильно моє співчутє. — Я, розумієть ся, буду, як звичайно, зле ро-сказувати, а ти, як звичайно, будеш уважати те, я думаю, побільшеним; се Вальгайм і все Валь-гайм приносить такі рідкости.

На дворі під липами зібралось було товариство на каву, а що воно менї не зовсім підходило до вподоби, то я знайшов вимівку і не пристав до нього.

З недалекої хати вийшов селянський хлопець і почав щось лагодити коло того плуга, який я колисьто рисував. Він менї подобав ся і я заговорив до нього, розпитав про його відносини, ми скоро зазнайомились, і як се менї звичайно удаєть ся, з такими людьми, я скоро здобув його до-вірє. Він росказав менї, що служить у одної вдови і що йому добре у неї. Він говорив так богато про неї і так її вихвалював, що я легко міг запримітити, що він відданий її тілом і душею. Вона вже не молода, говорив він, і її перший чоловік зле з нею поводив ся, та вона не хоче вже більше виходити заміж, а з його оповідання виходило так ясно, яка вона гарна і мила для нього, як дуже він бажав би, щоб вона його вибрала, аби затерти память помилок першого її чоловіка, що я мусївби все повторити слово в слово, аби представити тобі сто чисту прихильність, любов і вірність сього хлопця. Так, я мусів би мати здібносте найбільшого поета щоб заразом представити тобі живо вираз його рухів, гармонічний голос і скрнтий огонь його погляду. Нї, ніякі слова не виразять усеї ніжносте його висловів і цілої його істоти; все те дуже важке, що я зумів би тут навести. Особливо зворушувала мене його трівога про те, що я міг би зле думати про його відносини до неї і сумніватись про її добре поведеннє.

А як незвичайно мило було се, коли він говорив про її постать, про її тіло, яке і без молодечої принадности сильно потягало й причаровувало його,—се можу я тільки в глубинї своєї душі собі повторити. Мені ще не доводилось в життю стрічати пристрастне горяче бажане таким чистим і навіть ніколи я не міг собі сього таким чистим представити й вимріяти. Не лай мене, коли я тобі скажу, що на саму згадку про сто невинність і щирість горить моя душа і що образ сеї вірносте й ніжносте всюди за мною ходить, так що я наче загоряюсь від нього і сохну і вяну.

Я буду тепер старатись як найскорше її побачити, або, може се й краще буде—уникати. Так буде справді' краще: я її бачу в очах її вірного приятеля, і може бути, що вона не видалась би мені такою, якою я собі її представляю, отже по-що псувати собі гарний образ!

16 червня.

Чому я тобі не пишу? ти питаєш, а ще назріваєш ся ученим. Ти повинен відгадати, що менї добре живеть ся: коротко сказавши, я зробив знайомість, яка близько дотикає мойого серця. Отже—як його... Дуже се буде трудно оповісти тобі до ладу, як се стало ся, що я пізнав наймилїйше в світі сотворінє. Я вдоволений і щасливий, отже злий з мене історик.

Може се ангел?—фе! Так говорить кожний про свою, правда? А всеж таки я не в силі вичислити її прикмет, і які вони; досить, що вона цілком полонила мою душу.

Стільки наівности при такім розумі, стільки доброти при такій рішучости, і такий душевний спокій при живій діяльности й повнотї життя.

Се все, що я тут про неї кажу, се тільки погана балачка, мізерні подробиці', які анї одної риси її „я" не виражають. Иньшим разом—ні, не иньшим разом, а тепер зараз я се тобі розповім. Коли я сього тепер не зроблю, то не зроблю ніколи. Бо, між нами сказавши, від коли я почав писати, вже приходила три рази хвиля, коли я хотів кинути перо, казати осідлати свого коня і поїхати собі. І вже нині' рано я присяг собі не виїздити, а все таки що хвильки підходжу до вікна і заглядаю, як високо ще сонце...

Я не міг сього побороти, і вийшов до неї. І отсє я вернув ся, Вільгельме, зїм тепер кавалок хліба з маслом на вечерю і буду писати до тебе. Яка се радість для моєї душі, бачити її в кругу милих, веселих дітей, її восьмерьох рідні: братів і сестер!

Коли я й далі' буду так оповідати як до тепер, то ти будеш з того так само мудрий при кінці, як і на початку. Але слухай, я хочу себе присилувати і почати розказувати з подробицями.

Я писав тобі недавно, як я познайомив ся з судєю С... і як він мене просив відвідати його скоро у його пустелї, або радше в його королівстві. Я занедбав був сю справу, і можливо не пішов би був туди ніколи, якби припадок не відкрив мені був сього скарбу, що скри-ваеть ся там, в тихім кутку.

Наша молодїж урядила була баль на селі, і я також охоче до сього прилучив ся. Я подав руку одній з тутешніх дівчат, добрій, гарній, але зрештою зовсім незамітній дівчині, і було постановлено, що я візьму коляску, сяду до неї з моєю дамою і її тіткою і поїду так разом з ними на місце прогульки, а по дорозї заїду ще за Шарльотою С...—„Ви познайомитесь з гарною панночкою", сказала моя товаришка, коли ми їхали через про-сторпй вирубаний ліс до стрілецького домка.— „Стережіть ся, щоб не закохались!" докинула тітка.—Як се так? спитав я.—Вона вже заручена, віновила та, з одним дуже чесним чоловіком, котрий виїхав, щоб упорядкувати свої справи,— бо його батько вмер,—і щоб старатись про якесь добре удержание". Ся новина була для мене зовсім байдужа.

Сонце мало ще чверть години до заходу, коли ми заїхали перед ворота. Було дуже душно і дами висловляли побоюваннє, щоб не зірвалась буря, якої признаки показувались на горизонті як біло-сірі і темні хмарки. Я старав ся їх заспокоїти своїм ніби то знанием погоди, хоч і мені самому здавалось, що нашу прогульку постигне якась біда.

Я висів з коляски, а служниця, що стояла коло брами, просила нас хвильку пождати,—панна Льота зараз вийде. Я пішов через ітодвіре в сторону гарного дому, і коли я увійшов сходами і відчинив двері, моїм очам показав ся незвичайно милий образ, якого я ще ніколи не бачив.

В сінях увивало ся шестеро дітей, від одинадцяти до двох літ коло гарної, середнього росту дівчини, в простій білій сукнї з блїдорожевими кокардами на плечи й на грудях. Вона держала бохонець чорного хліба і краяла своїм маленьким, кождому відповідно до його віку й апетиту, і подавала кождому з такою ввічливістю, а знов кожде з них викликало так щиро своє „спасибі“, сягаючи в гору маленькою ручкою за хлїбом, ще як його кроїли, а взявши свій хліб або бігло або йшло, відповідно до свого характеру, до брами, щоб побачити чужих людей і коляску, в якій їх Льота мала поїхати.—„Вибачайте, що через мене ви мусїли трудитись аж сюди, а дами чекати. За ріжними клопотами по дому й за одяганнем я забула дати дітям підвечірок, а вони не хочуть, щоб хто иньший краяв їм хлїб тільки я“.—Я поклонив ся незамітно, моя ціла душа була занята її постатю, тоном, рухами, і нарешті коли вона вбігла на хвильку в кімнату, щоб взяти рукавиці й віяльце, я мав час опамятати ся від наглого вражіння. Малі оглядали мене з далека з боку, а я підійшов до найменьшого, з милим, щасливим виразом лиця. Воно почало відступати, коли як раз в дверях показала ся Льота: „Даі, дай ручку стрийкови!“—Хлопчик зробив се дуже охотно і я не міг здержатись, щоб не вважаючи на брудний носик, сердечно його не поцілувати.— „Стрийкови“?, сказав я, протягаючи їй руку, „чи думаєте, що я варт того щастя бути з вами посвояченим?“—„0,“ сказала вона., свобідно усміхаючись, наше посвояченнє дуже широке, і мені булоб прикро, якби ви були в нїм найгіршим.

По дорозі дала вона порученє Софії, найстаршій по собі, може одинадцятилітній дівчинці, уважати пильно на дїтей і привитати від неї батька, коли він вернеть ся з кінної прогульки. Малим знов сказала, щоб вони слухались своєї сестрички Софії, так якби се вона сама була,—що і прирекли виразно декотрі з них. Маленька бльондинка, може шестилітня, сказала: Сеж не ти Льота, ми тебе таки більше любимо.—Два найстарші хлопцї влїзли були в коляску і на мою просьбу вона позволила їм їхати аж до лїса, під умовою, що не будуть пустувати і будуть сильно держати ся.

Не встигли ми добре розсїсти ся, а дами поздоровкатись і висловити взаїмно свої спостереження про сукнї, а особливо про капелюхи та перебрати належите те товариство, якого вони спо-дївали ся, коли Льота наказала візниковії станути, а своїм братам злїзти; вони ж захотіли ще поцілувати її ручку, і старший зробив се з великою ніжністю, яка відповідала його пятнадцатилїтньому вікови, а молодший жваво й весело. Вона ще раз поручила привитати маленьких і ми поїхали далї.

Тїтка спитала, чи прочитана вже книжка, яку вона їй недавно послала.—„Нї“, сказала Льота, „вона менї не подабаєть ся, і ви можете її відобрати назад. Попередня не була також краща“.— Я сильно здивував ся, спитавши, які се були книжки, й почувши її відповідь. Я бачив так богато характеру у всім, що вона казала, стільки що раз нового було в кождім її слові, такими що раз новими промінями духа яснїло її лице і що раз більше виявляло вдоволення — бо вона відчувала, що я її розумію.

„Коли я була молодша, сказала вона“, то нічого так не любила, як романи. Господи, яка я була щаслива, коли могла в неділю сїс/ги собі десь в кутку і цілим серцем занятись долею й недолею якоїсь міс Женї. Я не перечу, що вони менї й тепер подобають ся, але що я так рідко можу занятись книжкою, тож мусить вона бути відповідна до мого смаку. І тільки той автор менї наймилїйший, у котрого я можу віднайти мій світ, у котрого дїєть ся те саме, що у мене, котрого історія була б менї так само цікава й близька, як моє власне домашнє житє, яке, що правда, не рай, але всеж таки в своїй цїлости може бути жерелом несказаного щастя.

Я старав ся скрити вражінє, яке зробили на мене сї слова. Але се, розуміеть ся не тревало довго: бо чуючи, як вона з такою правдою говорила принагідно про „Векфільдського священика“, про —, я зовсім вийшов з рівноваги, висказав їй все, що мусїв сказати і аж по якімсь часі, коли Льота звернула розмову до иньїиих, запримітив, що ті цілий той час просиділи так, наче їх не було. Тітка поглянула на мене більше нїж раз своїм іронічним носиком, але менї се було байдуже.

В дальшій розмові говорилось про те, чи велика приємність танцювати—„Коли ся пристрасть і за-слугує догани“, сказала Льота, то я все таки признаю ся, що для мене нема нічого понад танець. І навіть коли чимсь зажурю ся, а перетарабаню собі на своїм розстроєнім фортепянї контраданса, то зараз знов усе буде добре“.

Як я вдивляв ся підчас розмови в чорні очи, як сї живі губки й свіже, веселе личко поривало всю мою душу, як потонув я зовсім у її чудовій бесїдї, не чуючи навіть слів, яких вона уживала!—все те ти можеш собі представити знаючи мене. Одним словом, я висів наче у снї з коляски, коли ми станули перед балєвим павільоном і справді' все довкола, цілий світ бачив нїби в сонній мрацї, так, що ледви звернув увагу на музику, що звенїла нам з освітленої салї.

Два пани Одран і якийсь NN—хто годен всї імена сиамятати!—, що були дансерами Льоти і тїтки, стрінули нас на вступі, забрали свої дами, а я повів свою.

Ми хороводили ся в менуетї; я запрошував до танцю одну даму за другою, і навіть найнезноснїй-шим з них трудно було закінчити танець, подавши руку дансерови. Льота і її дансер почали англійського, а як мило було менї, коли в рядї фіґур вона і з нами танцювала,—се ти можеш відчувати. Треба бачити, як вона танцює! Знаєш, вона віддавть ся танцям цілим серцем, цілою душею; все її тіло—се повна гармонія! така вона тоді безжурна, свобідна, наче справді' танець для неї все, наче вона й не думає про ніщо більше, нічого не відчуває, і дійсно в таку хвилю все иньше зникає для неї.

Я просив її на другого контраданса; вона обіцяла мені третього, і незвичайно мило й просто впевняла мене, що дуже любить танцювати німецького.—„Тут така мода“, говорила вона далі', що кожда пара лишаєть ся разом і на німецького, а мій кавалєр вальсує зле і буде вдячний менї, коли я його звільню з ееї праці. Ваша дама також не вміє й не любить, а я підчас анґлїйського бачила, що ви добре вальсуєте; коли отже ви хочете зі мною .танцювати німецького, то йдіть і випросіть собі те від мого кавалера, а я піду до вашої дами“.—Я подав їй руку, і ми уложили так, що підчас танцю її дансер буде забавляти мою дансерку.

Тепер се почало ся, і ми забавлялись хвилю ріжними рухами рук. А як чарівно, як незвичайно зручно порушилась вона! А коли ми вже прийшли до вальса і почали як кулі одно коло другого крутити ся, то зразу, розумієть ся, се виходило трохи нерівно, бо мало хто се уміє. Ми були розумні й перечекали трохи, поки найнезручнїйші уступлять з поля, і аж тоді прилучились іще з одною парою, Одраном і його дамою, і видержали цілий час справно до кінця. Ще ніколи я так справно не танцював. Я вже не був чоловіком! Держати в руках наймилїйше на світі сотворіннє і летїти з ним як вітер, так що довкола зникало все!—правду кажучи, Вільгельме, я присяг собі, що дівчина, котру б я любив і на котру мав би якісь права, не повинна ніколи з другим танцювати вальса, тільки зї мною, хоч би я через те й пропасти мав. Ти розумієш мене!

Ми перейшли ся кілька разів по салї, щоб перепочати. Опісля вона сіла, а помаранчі, котрі я тимчасом приніс був,—останні, які ще були лишили ся—були дуже на часі, тільки що за кождим кавальчиком, які вона з чемности подавала якійсь безцеремонній сусідці, почував я уколи в серцю.

При третім англійськім ми були другою парою. Коли ми перетанцювали свою чергу, а я—Боже, з якою роскішю—вдивив ся я в її очи і постать, поглядом повним щирого, чистого вдоволення,—переходили ми по при одну даму, яка милим виразом уже не зовсім молодого лиця здивувала мене. Вона поглянула з усміхом на Льоту погрозила пальцем і минаючи нас вимовила дуже значучо два рази імя Альберт.

„Хто се—Альберт“ сказав я до Льоти, коли смію спитати?—Вона як раз хотїла відповісти, але ми мусїлп розійти ся при великій вісїмцї, і переходячи попри неї мені здалось, що на її чолї показалась певна задума.—„Чому б вам не сказати—сказала вона, коли я подавав її руку до променади.—Альберт, се гарний чоловік, з котрим я так якби заручена.“ Се не була новина для мене (бо дами сказали мені се дорогою), а всеж таки було се для мене таке зовсім нове, тому, бо я ще не думав про се відносно до неї—до неї, що за тих кілька хвилин стала менї такою дорогою. Досить, що я помилив в танці, забув ся і увійшов в чужу пару, так що все поплутало ся, і треба було аж всеї притомності! Льоти, тягання й порядковання, щоб знов скоро все пішло до ладу.

Танець ще не був скінчив ся, коли блискавиці, які ми вже давно помічали на овидї, і які я вважав тільки за такі, що прохоложують повітрє, почали сильно змагати ся, а громи заглушували музику. Три дами вийшли з свого ряду, за ними пішли їх кавалери, настав загальний нелад музика перестала грати. Коли нас постигне несчастє або щось нас перелякає підчас забави, то се робить сильнїйше вражіне ніж звичайно, і се зовсім природно—почасти силою контрасту, який тоді сильнїйше дає себе відчувати, по части тому, що наша вражливість тоді буває значно живійша, і скорійше приймаємо вражіння. Сим причинам мушу я приписати сї дивні ґримаси, які я побачив у богатьох жінок. Найрозумніший з них сіла була в куток, спиною до вікна й заткала собі уха, друга клякнула перед нею й ховала голову на її колїнах, а третя знов втиснулась межи них і зі сльозами обіймала свої сестрички. Декотрі хотіли до дому; иньші знов, які ще менче знали що роблять, не мали й стільки сили волі, щоб спинити зухвалі пориви ласих на пригоди наших молодих людей, які дуже пильно заходились коло сього, щоб переловити з гарних уст нещасних дам усї трівожні молитви звернені до Неба. Деякі з наших панів зійшли були на долину, щоб спокійно закурити люлечку; решта товариства не відкинула пропозиції господині' перейти в кімнату, де були заслони й віконниці. Ледви тільки ми туди увійшли, як Льота занялась уставлюваннєм крісел в колесо, і коли товариство на її прошене засіло, запроектувала забаву.

Я бачив вже неодного, що в надії на ласий фант заздалегідь лагодив ся й смакував його. „Будемо гратись в рахованнє“—сказала вона. Уважайте! Я буду ходити в колесї з права в лїво, а ви так рахуйте: кождий скаже те число, яке на нього випаде і се мусить іти скоро як іскра, а хто заікнеть ся або помилить, дістане хляпса; так піде до тисячі.“—І почалась забава! Вона ходила в колі з протягненою в перед рукою. Перший почав: оден, його сусід сказав; два, дальший: три і так далї. Тоді вона почала йти скорійше, чим раз скорійше, і ось вже помилив оден і—хляпс! а через сміх і другий—хляпс! І чим раз скорійше. Я сам дістав два рази і як з вдоволеннем помітив —сильнїйше ніж иньші від неї діставали. Загальний регіт і галас закінчили забаву ще перше, ніж дійшло до тисячі. Найблизші собі потягнули одні одних на бік, тимчасом буря перейшла і я пішов з Льотою в салю. По дорозі вона сказала: „за хляпсами забули вони про бурю і про все!"— Я не міг їй нічого відповісти.—„Я також була сильно перелякана, але сказавши собі твердо, що я мушу додати відваги иньшим, стала й сама відважна."—Ми приступили до вікна. Греміло вже в стороні, сильний дощ шумів на дворі, а свіжа струя теплого повітря плила хвилею до нас. Вона стояла спершись на локоть, її погляд то обіймав околицю, то звертав ся до неба, то на мене; я бачив повні сліз її очи, вона положила свою руку на мою і сказала.—„Кльопшток!" Я зараз пригадав собі величаву оду, яку вона мала на думці, ü потонув в хвилях вражінь, які вона тим словом в мені порушила. Я не витерпів, нахилив ся до її руки й поцілував її з повними роскоші сльозами. І знов я поглянув на її очи. О, ти благородний[1])! Колиб ти міг бачити се велике обожание в її поглядї, а я бодай вже ніколи більше не чув зневаги для твойого імени як часто буває тепер.

19 червня.

Не знаю вже, на чім я скінчив колисьто своє оповіданнє; знаю тільки, що була вже друга година по півночи, коли я скінчив і лїг до ліжка, та що якби я замість писати міг тобі переговорити, то задержав би тебе може аж до ранку.

Про те, що сталось при повороті з балю, я ще тобі не розказував, і иншї також день не для сього.

Був чудовий схід сонця. Ліс цілий в краплях, а.довкола освіжені поля! Наші товаришки задрімали. Вона спитала мене, чи може й я схочу додержати їм компанію?—про неї я можу не журитись.—„Доки я бачу сї очи“, сказав я і поглянув пильно на неї, „доти нема небезпеки.“—І так ми обоє держались, аж до її воріт, які служниця тихенько відчинила і на її запитання впевнила її, що батько й діти здорові і всі ще сплять. Я покинув її просячи позволена побачити її ще того самого дня; вона позволила і я прийшов: і від сеї хвилї хоч сонце, місяць і звізди йдуть своєю дорогою, я не знаю нї дня нї ночи, і світ цілиш губить ся передо мною.

21 червня.

Я переживаю такі щасливі днї, які Бог приготовив своїм святим, і хоч би зі мною не знати, що стало ся, то я не мав би права говорити, що не зазнав радости, найчистїйшої радости житя.— Ти знаєш мій Вальгайм; я там зовсім оселив ся, звідти маю тільки пів години до Льоти, там відчуваю я все щастє дане чоловікови.

Чи думав я, вибираючи собі Вальгайм за цїль моїх проходів, що він лежить так близько неба! Як часто в моїх далеких мандрівках, то з гори, то з рівнини через ріку бачив я сей стрілецький домок, що тепер містить в собі всі мої бажання!

Я богато роздумував, дорогий Вільгельме, про жадобу чоловіка до щораз ширших просторів, до нових відкрить, блуканин,—і знов про сей внутрішній нахил до добровільного обмеження себе тісними межами привичок, не журячись зовсім тим, що поза ними з права чи з ліва дїєть ся. Дивно се: коли я прийшов сюди і з горбка споглядав на гарну долинку, то так мене тут все потягало до себе.—Там лїсок!—ах, коли-б то увійти в його тїни!—Там шпиль гори!—ах, якби то з нього поглянути на околицю!—А ланцюх горбків переплетених з собою і милі долини!—о, коли-б то потонути у них! — — І я спішив туди і вертав не знайшовши того, чого надїяв ся. Далечина то так, як будучність. Перед нашою уявою лежать у мрацї цїлі простори, наша вражливість тоне в них так як наше око і ось ми стремимо туди цїлою душею, душу нашу наповняє одно велике, величне чуте—і щож! коли їх досягнемо, коли „там“ стане „тут“,—знов буде все як і перше, а ми лишаємо ся з нашим убожеством, з нашою обмеженністю, і душа знов тужить за осолодою, що зникла.

Так затужить врешті і найбільш непосидющий волоцюга за своїм рідним краєм і в своїй хатї, коло жінки й дітей, та в працї для їх удержання знайде сю роскіш, якої дармо шукав на широкім світі'.

І так, коли я зі сходом сонця йду до мого Вальгайму і там в городї гостинницї зриваю собі сам трохи цукрового гороху, обриваю з нього волокна і між тим читаю собі Гомера; коли опісля в маленькій кухнї вибираю собі сам горнятко, кладу масла і пражу стручки на вогнї, прикриваю їх і сідаю, щоб їх домішувати: тоді' я дуже живо уявляю собі, як то надуті женихи Понельопп різали волів і свиней, розбирали їх і пекли. Ніщо так не наповняє мене таким тихим і щирим вражіннєм, як риси патріярхального житя, які зміг внести в мій спосіб житя—без пересади, слава Богу.

Я дуже радий, що серце моє може зрозуміти сю просту й тиху радість чоловіка, що приносить на свій стіл головку капусти ним самим виплекану, і споживає не тільки саму сю ярину, але в сїй одній хвильцї переживає ще раз усі ті приємні днї, гарні ранки, коли її садив, милі вечери, коли її підливав, і сю утіху яку йому справляв повільний її зріст.

29 червня.

Перед вчера був у радника лікар з міста і знайшов мене на землі посеред дітей Льоти; одні лазили по мені, иньші зачіпали мене, я лоскотав їх і робив разом з ними великий крик. Серед бесіди, доктор, доґматична маріонетка крутив безнастанно свої маншети й кризи і признавав що я держу себе низше гідности розумного чоловіка; се помічав я по його носі. Я одначе не дав собі в нічім перешкодити, дав йому розводитись про дуже розумні річи і ставив дітям знов домки з карт, які вони були повалили. Опісля ходив він по місті й нарікав, що мовляв діти радника й так досить розвезені, а Вертер попсує їх до решти.

Так, дорогий Вільгельме, на землі найблизші мойому серцю діти. Коли я до них придивляю ся і добачую в сих малих сотворіннях зародки всіх чеснот, всіх сил, яких вони колись так дуже будуть потрібувати; коли в уперности бачу будучу постійність і силу характеру, а в пустотах добрий гумор і легкість обминанню світових небезпек, і все таке незіпсуте, таке суцільне!—то все, все тоді повторяю золоті слова Учителя людей: „Коли не будете, як одно з сих“!—І ось, мій дорогий, з тими, що рівні нам, які мають бути для нас взірцем, поводимось ми наче з своїми підданими. Вони не повинні мати своєї волї! А хибаж ми її не маємо. І звідкиж у нас се право?—Тому, що ми старші і розумнїйші!—О, добрий Боже, ти з своїх небес бачиш тільки дітей—старих і молодих; а котрі тобі милїйші, то се вже давно оповістив твій син. Але люди вірять в нього, а не слухають його—се такеж вже старе!—і формують своїх дітей по свойому взору і—бувай здоров, Вільгельме! Не можу я далї про се плести.

1 липня.

Чим може бути Льота для хорого, се я можу судити по моному власному бідному серцю, яке страждає більше, нїж неодно на ложи хороби. Вона пробуде кілька днів в місті' у одної праведної жінки, яка, по словам лїкарів вже близька, свого кінця і в останніх своїх хвилях хоче мати Льоту коло себе. Минулого тиждня я відвідував з нею священика з Ст...; ся маленька місцевість лежить на годину дороги в стороні' в горах. Ми прийшли туди коло четвертої. Льота взяла з собою свою другу сестру. Коли ми увійшли на подвірє приходства затінене двома великими деревами—оріхами, сидів старенький на лавочці' перед хатою, а коли побачив Льоту, то наче віджив, кинув свою суковату полицю й підвів ся їй на зустріч. Вона побігла до нього, змусила його знов сісти, сіла коло нього сама, переказала при-витанє від батька, пестила його поганого замур-заного найменшого хлопця, потїху його старости.

Треба було її бачити, як вона забавляла старого, як підвисшала свій голос, щоб він, на пів глухий, міг її чути, як росказувала йому про молодих, сильних людий, що несподівано померли, про славні купілї Карльсбаду, як хвалила його намір поїхати туди будучим літом, як заявляла йому, що вважає його далеко жвавійшим, та що богато краще він тепер виглядає, нїж останнього разу, коли вона його бачила. Я забавляв підчас того жінку священика. Старий зовсім оживив ся, а коли я, вважаючи се потрібним, похвалив гарні, старі оріхи, що нас так мило затінювали, то він, хоч і з певним трудом, почав росказу-вати нам їх історію.—„Хто садив сей старий оріх“—почав він, сього ми не знаємо: одні кажуть — що сей, иньші — що той священик. Але сеіі онтам, молодший, то має стільки лїт, іцо моя жінка,—в жовтню пятьдесять буде. Її батько посадив його ранком того дня, коли вона вечером родилась. Він був моїм попередником по службі, а як йому було миле се дерево, то й не говорити; а менї також не менче. Моя жінка си-дїла під тим деревом на ковбку і плела на дротах, коло двадцять сїм лїт тому вступив я перший раз як убогий студент на се подвірє“.—Льота спитала його про доньку: показалось, іцо вона пішла з паном Лімітом на луку до робітників, і старий тягнув далї своє оповідане: як то його попередник полюбив його, а донька також, і як він попереду став його вікарієм, а опісля наслїдни-ком. Історія вже була близька кінця, коли надійшла через город панна пасторівна з тим добродїем Лімітом: вона сердечно поздоровалась з Льотою, і мушу признатись, що вона менї досить подобалась: жвава, гарно росту брунетка, що мусїла кождого на якийсь час зацікавити на селї. Її поклонник (бо таким показав себе зараз добродій Ліміт), делікатний, але тихий чоловік, не хотів мішатись в нашу розмову, хоч Льота зараз хотіла його втягнути. Найбільше занепокоїло мене те, що—як я по його лицї завважив—більше упертість і злий гумор нїж обмежений розум здержували його від розмови. Далі' показалось се дуже виразно; коли Фридерика гуляючи з Льотою йшла принагідно і зі мною, то лице сього добродїя, що вже й так мало брунатну барву, так замітно темніло, що добре стало ся, що Льота торкнувши мене за рукав зробила мене уважним на те, що я занадто чемний супроти Фридерики. Мене ніщо так не сердить, як те коли люди оден одного мучать, особливо молоді люди, в цвітї житя, що моглиб бути найдоступнішій для всіх утїх, псують оден одному ріжними дурницями тих кілька щасливих днів і аж иізнїйше пізнають сю безповортну шкоду. Ся гадка не покидала мене, і коли ми перед вечером вернули на приходство і сіли за стіл до молока, а розмова зійшла на радощі і гризоти житя, то я не витерпів, і навязуючи до сього з цілою щирістю почав говорити про злий гумор.—-„Ми люди, нарікаєм часто, почав я говорити, „що так мало щасливих хвиль, а так богато прикрих, і як я думаю—по найбільшій части несправедливо. Колиб наше серце завсїди було готове для уживання того доброго, яке нам Бог на кождий ден приготовив, то ми мали б опісля досить сили, щоб знести й горе, коли воно прийде".—„Але наш ум не в нашій власти", сказала на те жінка священика; „і скільки то від тіла залежить! коли хтось нездоров, то йому всюди зле".—Я признав їй се.— „Отже",—почав я знов, „уважаймо се як хоробу, і спитаймо, чи нема на се якого ліку?"—„Се правда" сказала Льота, „і я бодай думаю, що від нас богато залежить. Я знаю се по собі самій. Коли мені щось докучає й має мене розсердити, то я зараз зриваюсь, біжу на город, переспіваю кілька контрадансів і зараз се минає". — „Се і я хотів сказати", почав я знов; „злий гумор то зовсім так, як лінивство, бо се також рід лінивства. Наша натура дуже до нього склонна, але як тільки раз зберем сили щоб себе перемогти, то піде робота жваво і ми знайдемо в праці правдиве вдоволеннє". —Фридерика слухала дуже уважно, а молодий чоловік замітив мені, що ми не можемо бути панами самих себе, а що найменче можемо панувати над своєю вражливістю.—„Отже, сказав я далі, йде річ про якесь немиле вражінє, якого кождий радо хотів би позбутись; а ніхто не знає, як великі його сили, поки їх не випробував, ро-зумієть ся, хто хорий, той буде розпитувати всіх лікарів, не відкине ні гірких ліків ані найбільших навіт ограничень, щоб тільки одержати бажане здоровлє".—Я завважив, що чесний старенький напружував свій слух, аби брати участь в нашій розмові, отже я підносив голос, коли ввертав розмову до нього. „На проповідях виступають нро-тїв ріжиих злих налогів“—сказав я, „а ще ніколи я не чув, щоб на проповідниці виступали нротїв злого гумору“.—„Се повинні б робити мійські священики“,—сказав він, „селяни не мають злого гумору“.—„Але не зашкодилаб також де-коли лекція бодай для його жінки і для пана, радника“. —Ціле товариство сміялось сердечно, і він також, аж нарешті закашляв ся, і се перервало нашу розмову на якийсь час: опісля молодий чоловік починаючи її знов сказав: „Ви назвали злий гумор поганим налогом; мені здавалосьби, що се пересадно“.—„Ані трошки“, відповів я, коли тим іменем називати те, чим шкодимо собі й ближнім. Чи не досить вже того, що ми не можемо одні одних ущасливити,—треба ще відбирати оден у одного й ту радість, яку кождпй може деколи найти у своїм власнім серці? А покажіть мені такого гарного чоловіка, щоб укрив свій злий гумор і зносив його сам, не псуючи радости свого окруженя! І чи радше не буде се внутрішнє невдоволенне з нашої власної негідности, обридженне самого себе, сполучене звичайно з завистто, яку піддержує ще глупа пустота? Бачимо щасливих людей, яких не ми щасливими зробили і се для нас невиносиме“. —Льота усміхалась до мене, бачучи захоплетше, з яким я говорив, а сльоза в оці Фридерики підбадьорила мене до дальшого говорения.—„Горе тим“, говорив я далі, „котрі визискують свою власть над чиїмсь серцем, щоб видерти сьому серцю ті прості радости, які з нього самого вицвітають. Ніякі подарунки, ніякі чомности в світі не винагородять тої хвильки власного вдоволення, яке нам наш тиран затроїть своєю згризливістю й завистю“, В сїй хвилї моє серце було переповнене; а в душі відзивались спогади чогось минулого, і в очах закрутились менї сльози.

„Колиб кождий говорив собі що дня“, сказав я, „що не має ніякого права супроти своїх приятелів, як тільки те, щоб не псувати їм їх радости й побільшати їх щасте, якого з нами разом зазнає. Чи зможеш ти тодї уділити їм хоч каплю полекші, коли їх душу буде томити пристрасть і трівога, або переповнить її гризота?

„А коли прийде остання, найтяжша хороба на сю людину, котрій ти в її щасливих днях псував всяку радість, коли вона буде лежати знесилена і з очима бездушно зверненими до неба, а смертельний піт зросить блїде чоло, ти будеш стояти перед її постелею як осуджений, з тим глубоким переконаннем, що цілим своїм маєтком нічого тут не вдієш, а внутрішня трівога буде тебе мучити так, що ти віддав-би все, щоб тільки сїй умираючій людині подати хоч каплю покріплення, хоч іскорку відваги“.

Память такої сцени, при якій я був присутний налинула при тих словах з цілою силою на мене. Я приложив хустинку до очий і покинув товариство, а опамятав ся аж на голос Льоти, що кликала мене до відходу. І як лаяла вона мене по дорозї за надто горяче чуте до всього—іцо я через се пропаду! щоб я щадив себе! — Ангеле! Задля тебе я мушу жити!

6 липня.

Вона все ще коло своєї умираючої подруги, і все однакова, все готова на поміч, чудова людина, котра куди тільки гляне, лагодить страждання і ущасливляє людей. Вчера вечером ходила вона на прохід з Маріяною й маленькою Мальхен; я знав про се, стрінув їх і ми пішли разом. Після півторагодинної дороги вернули ми в сторону міста, до кришщї, що була менї така мила, а тепер ще тисячу раз милїйша стала. Льота сїла на примурку, ми стояли перед нею. Я розглянув ся, і менї так живо пригадав ся той час, коли моє серце було таке одиноке.—„О мила кринице“, сказав я, „відколи я вже не відпочиваю в твоїм холодку, а в переходї часом і не глянув на тебе“. —Я глянув вниз і побачив, як Мальхен дуже серіозно йшла до гори зі склянкою води. Маріяна хотіла взяти від неї воду.—„Нї!“ сказала дитина милим щирим тоном, „нї, Льота буде попереду пити!“—Мене так очарувала доброта і щирість, з якою вона те сказала, що я не міг ніяк инакше виразити своє одушевленє і тільки піднїс дитину з землї і поцілував її так міцно, що вона почала зараз кричати й плакати,—„Ви зле зробили“, сказала Льота. Я здивував ся.—„Ходи, Мальхен“, сказала вона, і взяла її за руку й новела східцями в низ, „умий ся скоренько, скоренько в свіжім жерельци, то нічого не буде.“—Коли я стояв і придивляв ся, як пильно мала дївчинка терла собі щічки мокрими ручками, та як вірила в те, що чудодійне жерело змив всяку нечистоту і відверне сю ганьбу, та не дасть вирости поганій бородї,—коли Льота сказала: „досить вже,“ а дитина все ще завзято терла, що, мовляв, лїпше за богато, нїж за мало,—кажу тобі, Вільгельме, я ще ніколи з більшою пошаною не бував при обрядї хрещення, і коли Льота вийшла, я був би радо упав перед нею, наче перед пророком, що змив гріхи народу.

Я не міг здержатись, щоб не розповісти своїх» вечера на. радощах про сю подїю одному чоловіковії, якому я признавав знание людей, тому що він має розум; але я зле трафив! Він сказав, що Льота дуже зле зробила: не треба перед дітьми нїчого прикрашувати, бо се дає привід до незасилимих помилок і забобонів, а від сього треба дітей вже завчасу обороняти.—Я згадав, що вісім днів тому у сього чоловіка були хрестини, тому й не хотів з ним сперечатись і в душі лишив ся вірний свому переконашо- а то, що ми повинні так поступати з дітьми, як Бог робить з нами, і ми найщасливійші тоді, коли він нас лишає в милій несвідомости.

8 липня.

Які ми діти! Як ми гонимо ся за одним таким поглядом! Які ми діти!—Ми робили прогульну до Вальгайму. Дами поїхали, і підчас наших проходів, мені здавалось, що в чорних очах Льоти... Який з мене дурень, але, якби ти бачив сі очи! Вибачай, що буду"коротко оповідати (очи мені замикають ся до сну),—отже як дами всідали до коляски, ми стояли коло неї: молодий В.... Зельштат, Одран і я. Вона жваво розмовляла з сими вітрогонами. Я шукав погляду Льоти, а він—ох, перелітав від одного до другого!—та на мені, на мені, що тут близький розпуки стояв, на мені сей погляд не спинив ся!—Моє серце посилало їй тисячу прощань, а вона й не глянула на мене! Коляска від'їхала, а мені станули сльози в очах. Я дивився за нею, бачив капелюшок Льоти, бачив як вона оглянулась, може щоб мене побачити? О мій дорогий! Я в непевности; се моя потіха: може вона за мною оглянулась! Може!—Добраніч! О, яка з мене дитина!

10 липня.

Колиб ти бачив, яку глупу міну я роблю, коли в товаристві говорять про неї! Та ще коли мене питають, чи вона мені подобаєть ся.—Подобаєть ся! Се слово я на смерть ненавиджу. І що то мусів би бути за чоловік, котрому Льота подобалась би, а не наповнилаб собою всі його чутя, всі вражіння! Подобаєть ся! Недавно тому питав мене хтось, як мені Осіян подобаєть ся!

11 липня.

Панї М... почуває себе дуже зле, я молюсь за її жите, жите, бо спочуваю Льоті. Я видаю її рідко у моєї подруги, а нинї оповіла вона мені' дивну пригоду.—Старий М... се незносний скупар, іцо досить в житю надокучив жінці і жалував їй всього; але вона якось все вміла собі раду дати. Кілька днів тому, коли лїкар не робив їй вже надії на житє, покликала вона свого чоловіка —Льота була також в кімнаті—і так йому сказала: „Я мушу признатись тобі до одної річи, яка по моїй смерти моглаб викликати замішаннє й неприєм-ности. Я вела до тепер хатнє хозяйство можливо найпоряднїише й найощаднїише: але ти менї вибачиш, що тих трийцять літ я тебе обманювала. З початку нашого подружа ти призначив дуже незначну суму на кухонні і всякі иньші видатки. Коли наше хозяйство зросло і наші діла також,—тебе не можна було ніяким способом намовити до того, щоб ти розмірно побільшив мій тиждневий прихід; одним словом, ти знаєш се, що і в ті часи, коли наш дім найбільше побільшив ся, ти вимогав, щоб я обходилась все сема Гульденами на тиждень. І я брала їх далї не сперечаючись вже, а недостачу поповняла тиждневими приходами, бож ніхто й не підозрівав, щоб жінка обкрадала касу. Я нічого не змарнувала і могла б навіть не признаючись до сього відійти у вічність, якби не те, що та, котра після мене буде вести домашнє хозяйство, не зможе з ним дати собі ради, а ти все ще наставав би на тім, що, мовляв, перша жінка якось потрапляла виходити на своє.“

Я говорив з Льотою про неймовірне засліплене людського розуму, щоб можна було не підозрівати чогось иньшого при тім, коли хто обходить з семи ґульденів видатки, які вимагають може й два рази стільки. Але я й сам знав людей, які б без здивовання взяли собі до дому вічно повний збанок пророка.

13 липня.

Нї, я не помиляю ся! Я читаю в її чорних очах правдиве заінтересованне мною і моею долею. Так, я відчуваю се і серце мене не обманює, що вона'—о, чи посмію я, чи зможу сими словами все небо висказатіґ? - що вона мене любить!

Любить мене!—І як я сам себе тепер цїню, як я—тобі я се можу сказати, бо ти маєш зрозуміннє до чогось такого—як я тепер сам себе обожаю, відколи вона мене любить!

Чи се тільки моя велика смілість, чи почуте справжніх відносин?—Я не знаю чоловіка перед котрим я бояв ся б за серце Льоти. А всеж таки —коли вона говорять про свого нареченого з таким теплом, з такою любовю—то я почуваю себе так як той, котрого позбавили чести і всіх почестей і відобрали йому шпаду.

16 липня.

Ах, як ворушить ся менї у всіх жилах кров, коли припадком мій палець діткнеть ся її пальця, коли наші стопи під столом стрінуть ся! Я тїкаю ніби від вогню, а якась таємна сила тягне мене знов—і так мені' голова крутить ся.— А вона в своїй невинности і простоті душі не відчуває того, як мене мучать ті дрібні признаки її іцирости. Коли вона навіть підчас розмови положить свою руку на моїй, або розмовляючи присяде до мене близше так, що її небесний віддих доходить до моїх губ—тоді я гину, наче громом ударений.—А як що я колись, мій Вільгельме, насмілюсь се небо, се довірє до мене... Ти мене розумієш. Нї, моє серце не таке аіпсуте! Але слабе доволі слабе!—А чи се не значить зінсутя?

Вона для мене свята. Веї пожадання мовчать в ЇЇ присутносте. Я не знаю ніколи, що зо мною, коли я коло неї; так наче душа і усї нерви замирають.—Вона грав як ангел на фортепіянї одну мельодію, просту, а повну виразу. Се її улюблена пісня, а мене ся мельодія вилїчуе від мук, вертає свідомість, ледви. вона ударить перші ноти. Анї одно слово про чародійну силу старинної музики не здаеть ся менї неправдоподібним, коли на мене так виливав ся проста пісня. А вона все її починає в добрий час,—часто тодї коли я хотїв би всадити собі кулю в голову. І зараз зникає тьма з моєї душі, і я свобіднїйше віддихаю.

18 липня.

Дорогий Вільгельме, що значить для нашого серця світ без любови! ІЦо значить маїїчна лїхтарня без світла! Тільки що вставиш до неї лямпочку і вже мавпі на своїй білій стїнї найбаршіїйші образи! І нехай се будуть тільки химерні привиди, то всеж вони роблять нас щасливими, коли ми як незіпсуті молоді хлопці одушевляемо ся сими чудними явищами. Нині я не міг бути у Льоти, задержало мене товариство, якого я не міг покинути. Що.ж було робити? Я післав туди свого слугу, тільки на те, щоб мати коло себе чоловіка, що був нині близько неї. З якою нетерпеливістю я його вичікував, з якою радістю дивив ся на нього! Я був би радо взяв його за голову її поцілував, як би не стидав ся.

Роеказують, що болонський камінь, коли полежить на сонцї, втягав в себе його промінї і в ночи через якіїсь час світить. Так здавалось менї, що буде і з моїм слугою. Свідомість, що її очи спочивали па його лицї, на його щоках, на ґузиках від сурдута, на ковнїрі від загортки, робила все те для мене таким святіш, таким цінним! В сю хвилю, я не віддавби був того хлопця і за тисячу талярів. Менї було так добрі' в його присутності!. Не смій ся, Боже боронь, з сього. Чи се химерні привиди, Вільгельме, коли нам так добре через них?

19 липня.

„Я бачу її!“ кажу я рано, коли прокинусь і повний радости погляну на гарне сонце; „я побачу її!“ І вже на цїлий день не маю ніяких бажань. Ся надїя усуває все, все.

20 липня.

Вашої гадки я не можу ще уважати своєю, щоб я їхав з послом***Я не дуже люблю субординацію, а ще ми всї знаємо, що той чоловік дуже незносний. Ти кажеш, що моя мати хотіла б, щоб я був діяльний; смішно мені з сього стало. Чи я тепер не діяльний? Чи по правді не все одно, чи я буду числити зерна гороху чи сочевиці ? Все на світі зводить ся в кінци на дурницї, а той чоловік що задля других без власного бажаня й пристрасти гонить ся за грошима й почестями, буде дурнем.

24 липня.

Тому, що тобі дуже на тім залежить, щоб я не занедбував рисования, то я б волів радше сю . річ промовчати, ніж сказати тобі, що дотепер зроблено дуже мало.

Ніколи я не був щасливійший, ще ніколи моя вражливість на красу природи, аж до малого каміньчика, до дрібної травиці, не була повнїйніа й глибша, а всеж таки—не знаю, як маю висловитись—моя відтворна сила така слаба, так все в моїй душі зливаєть ся, що я не в силі схопити контурів; але я представляю собі, що якби я мав глину або віск, то представив би те образово. Я таки візьму глини й буду мняти, хочби се й довго тревало, навіть щоб аж балабухи з того вийшли!

Три рази я зачинав портрет Льоти і три рази скомпромітував ся; се мене тим більше сердить, що від якогось часу, я щасливо ловив подібність. Але за те зробив я її сілюет і се повинно мені' вистарчити.

26 липня.

Добре, дорога Льото, я все полагоджу, все замовлю; давайте менї тільки більше поручень і частїйше. Тільки одного у вас прошу: не засипуйте піском своїх записочок до мене. Нині я поквапно підніс її до уст і в зубах мені захрустіло.

26 липня.

Я вже пераз постановляв собі не бачити її так часто. Але хто годен се додержати! ІЦо дня я піддаюсь покусї і приобіцюю собі свято: завтра не піду; але прийде ранок і я знов винаходжу якусь неминучу причину і не огляну ся, коли я вже у неї. І то вона скаже вечером: „Ви ж прийдете завтра?"—і хтож змігби не прийти? Або дасть мені якесь поручене і я рішаю, що годить ся мені самому принести їй відповідь; або знов день вже дуже гарний, я йду до Вальгайму, а коли я вже тут, то маю вже тільки пів години до неї!— Я занадто близько в тій атмосфері—гульк! і я вже там. Моя бабуня росказувала казку про маґне-тову гору. Коли який корабель підходив заблизько до неї, то все його зелїзо забирала гора, всї цьвяки летїли до неї, а бідні нещасні падали між дошки розбитого корабля.

30 липня.

Приїхав Альберт, і я відїду; хоч би він був найкращим, найблагороднїйшим чоловіком, котрому б я з кождого погляду давав першенство переді мною, то всеж се булоб не до знесеня мати його все перед очима повного найкращих прикмет. Повного прикмет!—Досить, мій Вільгельме, наречений тут! Чесний, милий чоловік, до котрого треба бути прихильним. На іцасте я не був при приїзді'! Серце було б менї розірвалось від сього. І він на стільки делікатний, що в моїй присутности не поцілував ще Льоти анї разу. Нехай йому се Бог нагородить! Задля пошани, яку він сїй дївчинї показує, я мушу його любити. Він мене також рад любити, і я догадуюсь, що се більше діло Льоти, нїж його власного почути: бо жінки, такі справи тонко розуміють і мають рацію; коли вони потрафлять двох поклонників удержати в добрих відносинах поміж собою, то воно все виходить їм на користь, хоч се і рідко коли буває можливе.

Всеж.дакп я не можу відмовити Альбертови поважання. Його спокійна поверховіїість дуже сильно відбиває від моєї неспокійної вдачі, чого не можна скрити. У нього багато чутя і він знає, що він має в Льотї. Він виглядав на такого, що не має злих гуморів, а ти знаєш, що се такий гріх, який я в людях ненавиджу більше, нїж всякі иньші гріхи. Він має мене за догадливого чоловіка; моя прихильність до Льоти, радість, якою переймають мене всї її вчинки, побільшує його тріумф і через те він її ще більше любить. Чи він там не мучить її деколи дрібними сценками зависти, се ще питане, я бодай на його місци не був би зовсім певним перед сим чортом.

Та нехай з ним буде, що хоче! Пропала моя радість бути з Льотою. Чи се глупота чи засліпленій;? —Але що там про назву! Річ сама про себе говорить!—Все те що я знаю тепер, я знав і перше., нїж ще Альберт приїхав; я знав, що не можу мати на неї ніяких виглядів, і не мав ніяких— то значить, на скільки се можливе не мати ніякого бажання при таких милих відносинах.—А тепер—глупий чоловік—буду робити здивовані очи, коли приходить справді! другий і відбирає дівчину.

Я затискаю зуби й смію ся з своєї біди, але сміяв ся б два рази й три рази стільки з тих, котріб казали, щоб я погодив ся з своєю долею, коли інакше бути не могло. Геть з ними—з тими неживими людьми!—Я уганяю по лісах, а як прийду до Льоти і коло неї сидить в холоднику в городї Альберт і я вже не можу відійти назад, то я тодї буваю страшно пустий: роблю ріжні дурниці, починаю жартувати, плести всїлячину.— „Ради Бога“, сказала менї нині Льота, „я вас прошу, не виробляйте вже такого, як вчера вечер! Ви страшні, коли буваєте таким веселим“.—Між нами кажучи, я підстерігаю хвилю, коли він занятий—і ось! я вже вихожу, і все дуже рад, коли її застану саму.

9 серпня.

Я не про тебе думав, дорогий Вільгельме, коли прозивав незносними тих. людей, що вимагають від нас підданя неминучій долї. Я по правдї не думав, тцо ти міг би мати такі погляди. А в самій річи твоя правда. Одно тільки, мій коханий: на світі' дуже рідко коли поступають по правилу „або - або“; між чутєм і способами иоступованя буває стільки відтінків, скільки Градацій між орлиним і кирпатим носом.

Отже ти не візьмеш менї сього за зле, коли я цілий твій аргумент лишу на боці, а сам постараюсь перейти поміж „або—або“.

Ти кажеш „або маєш надію на. Льоту, або її не маєш. В першім випадку старай ся її здійснити та сповнити свої бажаня; в другім випадку візьми себе в руки й иостарай ся позбутись такого прикрого стану, що забирає всі твої сили“. Дорогий мій, се легко й скоро—сказати.

Чи міг би ти від нещасного хорого, котрого житє безупинно підточує й нівечить хороба, вимагати, щоб він одним ударом штилєта закінчив від разу свої муки? І чи сама ся хороба, що нищить його сили не відбирає йому й відваги увільнитись від неї? Вправдї ти міг би відповісти менї порівнянєм вродї того що, мовляв, хтоб не дав відтяти собі руку, аби через зволїканє й нерішучість не поставити на карту своє житє?—Я не знаю! але лїпше не будемо гризти себе порівняннями. Досить—так, Вільгельме, часом на мене находять мінути такої раптовної, рішучої відваги, і тоді я певно пішов би собі,—щоб тільки знав куди.

Вечером.

Мій дневник, від якогось часу занедбаний мною, впав менї нинї знов в руки, і я сильно здивував ся тим, як се я так свідомо крок за кроком у те все входив! Як я все ясно бачив мій стан, а поступав як дитина, і тепер бачу се так само ясно, а нема й натяку на поправу.

10 серпня.

Я міг би вести найлїпше, найщасливійше в світї житє, колиб не був дурнем. Такі гарні обставини, як ті, в котрих я находжусь тепер, на те щоб збудити захопленнє в людській душі, не легко трафляють ся. Ах, се так і єсть, що наше серце само собі щастє творить.—Бути членом такої милої сїмї, люблений старим як син, малими як батько, а Льотою!—Далі' сей благородний Альберт, що не псує мого щастя ніякими капризними примхами; що о кружає мене иайсердечшйшою приязнею; котрому я після Льоти найдорожший на світї—ах Вільгельме, се правдива потіха слухати, як ми на проходї оден одного забавляємо розмовою про Льоту; не може бути нічого смішнїйшого на світї, як такі відносини, а всеж таки менї часто сльози до очей находять з тої причини.

Коли він росказує про її добру матір: як вона на смертній постели передала Льотї свій дім і своїх д'ітей, а йому повірила Льоту, як від тої пори ЦІЛКОМ иньшип дух оживив Льоту, як вони старанно занялась господарством, як серіозно стала матїрю, як анї хвильки її часу не пропадало без чинної любови, без працї, і всеж таки її веселість, її легка вдача не покидала її ніколи,—я йду з ним поруч, зриваю квітки по дорозі, укладаю їх дуже старанно в букет і—кидаю в потік, що тут перепливає і дивлюсь за ними, як вони поволи упливають.—Не знаю, чи писав я тобі, що Альберт лишаєть ся тут і одержить при дворі, де його дуже любять, уряд і порядне удержание. Що до порядку й пильности в ділах, то я бачив мало людей подібних до нього.

12 серпня.

Справді, Альберт, се найкращий під сонцем чоловік. Вчера я мав з ним дивну сцену. Я прийшов до нього, щоб попрощатись з ним, бо мене зібрала була охота поїхати конем в гори,—звідти тобі й пишу,—і коли я проходжував ся тут по кімнаті, впадають менї в око його пістолети.—„Позич мені пістолетів на мою подорож“—сказав я.—„Про мене“,—сказав він,—„бери, як що хочеш завдати собі труду, щоб їх набити, бо в мене вони висять тільки pro forma“.— Я зняв один пістолет, а він говорив далі: „Від коли моя обережність зробила менї такого немилого збіггка, я вже не хочу з тими річами мати до діла“.- Я зацікавив ся сею історією.—Він почав росказувати.—„Перебував я раз з чверть року на селї у одного свого приятеля, мав пару ненабитих пістолетів і спав спокійно. Але раз одного дощевого пополудня, коли я сидїв без діла, не знаю як впало менї в голову, що от на нас могли б напасти, пістолети могли б бути потрібні, могли б—ти знаєш, як се буває.— Я дав їх слузї вичистити й набити; слуга жартуючи з дівчатами хотів їх налякати, і Господь знає яким способом ггістолєт вистрілив, коли ще в нїм була затичка і тота затичка попала дївчинї в мязень правої руки й розбила їй великий палець. Я мусїв заплатити за біль, ще й за лїченнє, і від тої нори всяке оружє у мене буває ненаби-те. Дорогий мій, що таке обережність? Небезпеки не можна свідомо відвернути! Хоч..."—Отже мусиш знати, що я люблю сього чоловіка, аж поки він не скаже: хоч...; бо хиба ж се не розумієть ся само собою, що всяке загальне правило може мати виїмки? Але се вже такий чоловік, що сам зі всього оправдуєть ся! Коли йому здаєть ся, що він про щось надто поспішно висловив свій погляд, або занадто загально, чи не зовсім правдиво, то він не перестане перед тобою застерігатись, сказане зміняти, додавши й віднимати, так що в кінци нічого на річи не лишить ся. І з тої нагоди він запустив ся був дуже далеко: я в кінци перестав його слухати, попав в задуму і наглим рухом приложив собі отвір пістолета до чола понад правим оком. „Фе", сказав Альберт, вириваючи мені' пістолет, „що се має бути?"—„Він не набитий", сказа в я.—А хоч би й так, то по що се?" —відповів він нетерпеливо. „Не можу собі того представити, як чоловік може бути такий глупий, щоб себе застрілити; сама гадка викликає в мені відразу".

„Як се ви, люде"—сказав я, „не можете про ніщо говорити, щоб не сказати зараз: се глупе, се розумне, се добре, се зле! 1 що те все значить? Чи через те ви розслїдили внутрішні причини якогось учинку? Чи зумієте з точністю виказати поводи, для чого так сталось, для чого так мусїло статись?"

„Мусиш мені* признати", сказав Альберт, „тцо певні вчинки будуть все злочинні, з яких би там поводів не були вони виконані".

Я здвигнув плечима й перечив йому.—„Всеж таки, мій дорогий", говорив я далї, „і тут бувають також виїмки. Правда, крадїж, се злочин; але чи чоловік, котрий ратуючи себе й своїх рідних від близької голодної смерти рішаеть ся на грабіж, заслугує на співчуттє, чи на кару? Хто піднесе перший камінь на мужа, котрий в справедливім гнїві не пожалує невірної жінки, анї її негідного зводника? або на дївчину, яка поблудить в годину нездержаної радости любови? Навіть наші закони, ті холоднокровні педанти дають себе зворушити і здержують кару“.

„Се зовсім щось иньше“, відповів Альберт, „бо чоловік опанований пристрастями тратить розсудок і його трактують як іншого або божевільного“.

„Ах, ви, розумні люди“, сказав я сміючись. „Пристрасть! Пянство! Божевілє! Ви, порядні люди, ви так холоднокровні, без ніякого співчутя лаєте пияка, з обридженєм минаєте дурноватого, зовсім як той священик, і дякуєте Богу як фарисей, що він не зробив вас такими, як одного з тих. Я був вже більше нїж раз пяний, мої пристрасти були вже недалеко божевіля, та я не каюсь нї одного ні другого: бо за чаркою я зрозумів, як то вже від давна всїх незвичайних людей, котрі зробили щось велике, щось неймовірне,—окричувано пияками й божевільними.

Але і в звичайнім життю стає незносним вічно слухати викликуваня майже за кождим смілим, благородним, несподіваним вчинком ще в початку його, що ось сей чоловік пяний, несповна розуму! Стидайтесь, ви розважні! стидайтесь, ви мудрцї“!

„Все те походить з твоєї нудьги“, сказав Альберт, „ти все доходиш до крайностей і бодай тут не твоя правда, коли ти порівнюєш сомовбийство, про котре тепер мова, з великими вчинками,— коли його нічим иньшим вважати не можна, як тільки слабістю. Бо, сиравдї, легше вмерти, нїж твердо зносити повне страждання житє“.

Я вже хотїв перервати, бо ніякий арґумент не виводить мене так з рівноваги, як коли на мої слова сказані з глубини серця хтось відповідав окле-ланими пустими фразами. Але я здержав себе, бо вже нераз я се чув і нераз на се сердив ся, і відповів йому тільки з певного живістю: „Ти називають се слабістю? Будь ласка, не вір зверхнім признакам. Чи посмів би ти назвати се слабістю, коли нарід стогнучи довго під ярмом тирана вкін-ци стає і розриває свої ланцюги? Коли знов чоловік зі страху, що огонь обхопив його дім, напружує веї свої сили і з легкістю переносить тягарі,'які в спокійнім стані душі ледви міг би зрушити; або знов коли хтось розлючений образою пориваєть ся на шістьох і перемагав їх,—чи сих також треба називати слабими? І чомуж се так, мій любий, іцо коли напруженне називаєть ся силою, то иайсильнїйше напружене має бути чимсь зовсім противним?“

Альберт поглянув на мене й сказав: „Не бери мені' сього за зле, але мені' здаєть, що ті приклади, які ти подав, сюди не належать“.—„Можливо“—сказав я, „мені вже нераз дорікали, що мій спосіб лученя гадок граничить з грою слів. Постираймо ся отже инакше представити собі, якто може ночувати себе чоловік, котрий рішив позбутись сього зрештого милою тягар у— житя. Бо ми можемо мати право говорити про якусь річ лиш на стільки, на скільки її відчуваємо“.

„Людська натура“, говорив я далі, „має свої границі': вона може до певного степеня зносити радість, гризоту, біль, і гине коли перейде за сей степень. Отже не в тім річ, чи хтось слабий чи сильний, а тільки чи може, він видержати міру свого страждання—морального чи фізичного; і для мене се однаково дивно—назвати трусом 'чоловіка, що собі підпирай житє, як і того, що вмирав від тяжкої пропасницї“.

„Парадокс! великий парадокс!“ сказав Альберт.—„Не такий дуже, як ти думаєш“, відповів я. „Ти признаєш се, що ми називаємо смертельною сю коробу, яка так підкопує-орґанїзм, що пін по насти зуживав свої сили, по части став такий обезсилешій, що вже не може собі помогти, і ніякі щасливі обороти не в силї привернути звичайний процес житя.

„Отже тепер, мій дорогий, застосуємо се до душі. Приглянь ся чолові ко ви свідомому свойого я, як виливають на нього вражіня, як формують ся у нього гадки, аж доки в кінци якась зростаюча пристрасть не відбере йому спокою і свідомости й не знищить його зовсім.

„Даремне буде терпеливий, розсудний чоловік розглядати стан сього нещасного, даремне буде його вмовляти! Так. само і здоровий, що стоїть коло ліжка хорого, не в силї уділити йому хочби й найменчої частинки своїх сил“.

Для Альберта було се сказано занадто загально.

Я пригадав йому дівчину, яку недавно тому найшли в водї мертву ii повторив йому ії історію. —„Добре, от молоде сотворіннє, що виросло в тїснім кругу домашніх занять, означеної тижневої праці, яке не знало і виглядів на иньші приємности, як піти в неділю з своїми товаришами, в святочнім одягу, поволі придбанім, на прохід по місту, а часом в великі свята трохи потанцювати і в кінця з живим і щирим заінтересованєм перебалакати якусь годинку з сусідкою з нагоди якоїсь сварнї або злобної обмови. Її горяча натура починає в кінци відчувати якісь бажання, скріплені ще підхлїбствамії мущин; її давнішні приємності! починають їй що раз більше невподобатись, аж нарешті натрафляє на чоловіка, до якою поривае її непоборимо якесь незнане чуте, на котрого вона покладає всю свою надїю, забуває цілий світ, нічого не чує, нічого не бачить, нічого не відчуває, тільки його, його єдиного, за ним тільки, єдиним, і тужить.

„Вона не зіпсута пустими забавами й підхлїбствами, а йде за своїм бажаннєм просто до цїли, вона хоче належати до нього, хоче у вічній злуцї найти те все щастє, якого їй бракує, зажити всіх нараз радостей, за якими вона тужила.

„Численні приреченя зміцняють тільки всі' її надії, смілі ласки побільшують бажання, захоплюють зовсім її душу, свідомість затемнюєть ся, а передчуте великої радости доводить її до найвие-шого степеня напруження, так що нарештї вона простягає руки, щоб взяти всі свої бажаня—і її коханий покидає її.

„Переряжена, без памяти, стає вона над пропастю; довкола неї пітьма, ніяких виглядів, нї потіхи, нї надії! Бо її покинув той, що був її істнованнєм, їй житєм. Не бачить вона широкого світа, що довкола неї лежить, анї тих багатьох, що мог-либ її заступити утраченого; вона почуває себе самітною, покинутою цілим світом—і доведена до крайности своїм страшним сердечним горем, кидаєть ся на ослїп в обійми смерти, щоб закінчити свою муку.—Отеє, мій Альберте, історія багатьох людей! Скажи, чи се не так само як з хоробою? Натура не знаходить виходу з того лабіринту поплутаних і суперечних сил, і чоловік мусить умирати.

„Горе тому, хто дивлячись па се сказав би: „От, глупа! нехай би була зачекала, щоб якийсь час пройшов, а роспука булаб заспокоїла ся, найшов ся б уже певно иньший і розважив би її. То зовсім так, якби хтось сказав: от, дурний чоловік умирає на пропасницю! Колиб він почекав, аж його сили зміцнять ся, бушуваннє крови уляжеть ся, то все було б добре й він жив би певно нинїшний день!"

Альбертови се порівняне було ще не зовсім наглядне і він ще де що закидав мені, між иньшим і таке, що я говорив тільки про глупеньку, наївну дівчину; але як оправдати чоловіка розумного, не так ограниченого, що знає ліпше всякі відносини,—він не розуміє.—„Мій дорогий", сказав я, чоловік все чоловіком, а ся дрібка розуму, що може у когось бути, не все приходить до слова, коли розгорить ся пристрасть, коли чоловіка давлять границі його людської натури.

„Зрештою—иньшим разом про те"—сказав я і взяв за копелюх. Моє серце було таке переповнене.—І так ми розійшли ся не порозумівши оден одного, як звичайно на сім світі ніхто не годен другого зрозуміти.

15 серпня.

Ніщо не робить чоловіка таким потрібним, як любов, се певно. Я відчував,, що Льоті буде прикро мене стратити, а діти й зрозуміти б не могли, якби то я не приходив до них що рана, Нині я пішов, щоб настроїти фортепіян Льоти, але не міг до того взятись, бо діти не давали спокою, щоб я їм сказав казку, і Льота сама сказала, щоб я вволив їх волю. Я краяв їм хліб на підвечірок,—вони тепер беруть його від мене майже так само радо, як і від Льоти, і розказував їм улюблену казку про царівну, якій прислужували зачаровані руки. Справді, я богато при тім научив ся, і ди-вовав ся дуже, яке велике вражінє робило се па дітей.

І коли я при повторюваню якусь подробицю забуду і мушу собі щось па те місце скомпонувати, то вони зараз же кажуть, що попереднього разу було інакше, і я тепер стараюсь вирецету-вати їм казку незмінену ритмічним розміром все як слїд. З того я научив ся, як дуже шкодить свому творови автор, другим зміненим виданем, хоч би навіть воно випало більш поетично. Перше вражінє найсильнїйше, і чоловік так зробленний, що можна в нього вмовити і найбільш неймовірне, і воно приймають ся так сильно, що горе тому, хтоб схотїв все те вичеркнути й випустити.

18 серпня.

Чи так вже мусить бути, щоб те, що творить щасте чоловіка, було й жерелом його горя?

Моє глибоке й тепле чуте для живої природи, яке переповняло мов серце такою роскішю, яке зміняло менї цілий світ в рай, стало для мене тепер незносним тираном, злобним духом, що мене на всіх моїх дорогах переслідує.

Коли я давнїйше з вершка скали споглядав по за ріку на родючі ниви і бачив як все довкола мене прозябало й росло; коли дивив ся на ті гори порослі від низу до вершків буйними деревами, на ті долини з ріжноманїтними заломами, затінені милими лісками, на таку річку, що проминалась межи густими очеретами і відбивала в своїм зер-калї милі хмарки, які злегка пересував на небі лагідний вітрець; коли чув як пташки оживляли ліс, а мілїонові громади комарів танцювали завзято в останнім червонім промішо сонця,—як з останнім, дріжучим його поглядом висувались з трави з бренькотом хрущі, а шум і рух довкола мене звертали мою увагу на землю—на той мох, що витягав собі поживу з твердих скель, і сю тернину, що росте на сухім пісчанім горбку—все те відкривало менї внутрішнє жагуче, святе жнтє природи; з якою жадобою я приймав тоді те все до серця! серед тої надмірної повноти ночував я себе ніби божество, а в моїй думі оживали величаві форми безконечного світа.

Мене окружали великанські гори, передомною лежали пропасти, дощеві потоки гнали в долину, підо мною в низу плили ріки, гомоніли ліси й гори.

Я бачив в глубинах землі роботу тих всіх недослїджених сил, а над землею, і під небом незчислені найдавнїйші роди сотворінь. Все, все наповнене тисячами ріжних форм; а люди знов тулять ся й гніздять но своїх хатках і в думках своїх панують над цілим широким світом! Бідний і глупий ти, чоловіче, що все таким дрібним уважаєш, бо сам ти малий. Від недоступних верхів і пропастей, в яких не станула ще людська нога, аж до кінця незнаного океану всюди носить ся дух вічно творящого і радуєть ся кожному зернятковї пороху, що його відчуває і живе.

Ах, як часто тоді, споглядаючи на журавля, що літав понадо мною, тужив я за берегами безконечного моря, за повного чашею безконечної й надмірної росЕоші житя, і щоб хоч на одну хвилю почути своїми обмеженими силами одну краплю тої великої блаженности істоти, що творить все у собі і через себе.

Брате мій, мені мила сама згадка тих хвиль.

Навіть само наируженнє відтворити тоті неви-сказані почутя, наново виповісти їх—підносить мою душу понад неї саму і опісля каже менї далеко сильнїйпи* відчувати мій тужний теперішній настрій, який мене тепер не покидає.

Перед моєю душею наче розетуппла ся завіса і сцена безконечного житя переміняєть ся в пропасть, як вічно відкрита могила, Чи можеш ти сказати: „Отсе істнує“, коли все минає, все скоро, як блискавка щезає, і рідко коли всїми своїми силами зможе остоятись, бо пірве його хвиля, затопить, об скалу розібє?

І нема хвильки, яка не нищила б тебе і веїх довкола тебе, нема хвильки, колиб ти не нищив чогось і не мусів нищити; найневиннїйший прохід копнув жити тисячам бідних хробачків, оден тільки крок розбивав трудні будівлі' мурашок, і так цілий маленький світ з погордою втоптаний в могилу. Нї, не ті великі й незвичайні світові катастрофи зворушують мене, не ті повені', що ваші села затоплюють, не ті землетрясеня, що нищать ваші міста; серце мов угнїтав ся руйнуюча сила, укрита в цілій природі, що нічого не утворила такого, що не нищило б себе самого або свого окруженя. І так. блукаю я пригноблений, а довкола мене небо й земля і її невсипущі сили! Я не бачу нічого тільки велнканське чудовище, що вічно пожирав, вічно пережовує.

21 серпня.

Даремне я простягаю руки за нею, коли ранком прокинусь зі свого тяжкого сну, даремне шукаю її в ночи коли себе, коли пригнить ся мені щасливий і невинний сон, що я сиджу коло неї на луці й держу її руку цїлуючи тисячі разів. І коли я так ще напів у сні' її шукаю і підчас того прокинусь зовсім, то з мого змученого серця ллють ся потоки сліз і я безнадійно плачу на мою Гірку будуччину.

22 серпня.

Горе зі мною, Вільгельме, мої сили цілком упали. Я зовсім розбитий і неспокійний, трудно мені дармувати, і не можу знов нічого робити. Ніякої фантазії, нї почути природи, а книжки обридли мені'. Коли нам не став нас самих, тоді' не став всього. Кляну ся тобі, що часом я хотївби бути зарібником, щоб ранком прокинувшись мати вигляд на. будучий день якесь бажане, якусь надію. Часто завидую Альбертови, якого бачу по уха засипаного актами, і представляю собі, що мені булоб добро, колиб я був на його місци!

Вже кілька разів приходило мені до голови написати до тебе і до міністра про місце при посольстві, якого, як ти запевняєш, но відмовили б менї. І я так думаю. Мінїстер від довна мене побиті), давно вже мені радив, щоб я присвятив ся собо якомусь дїлу; і так хвилями монї приємно чимось вапити ся, а зараз за хвилю, коли знов про се подумаю, пригадуєть ся монї байка про коня, що новдоволений з своєї свободи дав собі виложити сїдло й уздечку і був на смерть заїдженин—і так я й не знаю, що менї робити.—Ах, мій дорогий, може се бажане переміни, буде вічною внутрішньою нетерплячкою, яка мене всюди переслідувати буде?

28 серпня.

Се правда, що якби моя хороба була до ви-лїчепн, то й люди булнб се зробили. Нинї мої уродини і я дуже раненько дістав від Альберта пакетик. Коли я його відчинив впала менї в око блідо червона стяжка, котру Льота мала при сук-нї, коли я її перший раз бачив і яку кілька разів від неї випрошував. Було там дві книжечки формату дванайцятки маленького Ветштайноиого виданя Гомера, яке я вже давно бажав мати, щоб не тягти з собою на прохід ідучи виданя Ернесте Ось так вони йдуть на стрічу моїм бажанням, роблять ріжні дрібні приятельські услуги, які тисячу раз цїннїйші ніж величаві подарунки, котрими принижує нас хвальковатість подавця. Тисячі разів цїлую я сю стяжку і з кождим віддихом вдягаю в себе спогади того щастя, яким наповняли мене тих небогато щасливих, неповоротно минулих днів.

Се. так Вільгельме, цвіт житя—тільки хвилеве явище! Як богато з них минає, не лишаючи елїду за собою, як мало котрий з них дає овоч і як мало з тих овочів достигає! А всеж таки їх доволі богато! всеж таки, брате мій, чи можемо ми занедбувати достиглі овочі, погордити ними й так без ужитку дати їм пропасти?

Бувай здоров! Тепер чудове літо, я часто сиджу на овочевих деревах Льотиного саду з довгою ломачкою до зриваня овочів і дістаю з самого вершка грушки. Вона стоїть під деревом і бере, коли я їх скидаю.

30 серпня.

Нещасний! Чи не дурень я, що обдурюю сам себе? Но що ся бурлива, безконечна пристрасть? Я вже не молюсь-хиба тільки до неї; моя уява не відтворює ніяких образів крім неї, і все на світї довкола мене я бачу лиш на стільки на скільки се дотикає її. І се дає мені не одну щасливу годину, аж поки я знов не мушу відриватись від неї! Ах Вільгельме! По що мене серце так мучить! Коли я посиджу коло неї дві три години й насичую ся видом її постати, ‘її рухів, чарівним звуком її мови, і мої ночування иоволї доходять до такого наиру женя, що мені' аж в очах темніє, я майже глухну, а за горло стискає наче хтось мене душить,—то моє серце починає дико бити ся, а почування не заспокоюють ся, а плутають ся ще більше, і часто, Вільгельме, я не знаю чи я ще на сім світї! 1—часом, коли смуток не перейде границі', а. Льота дозволить менї тої нужденної потіхи виплакати моє горе на її руки—тоді я мушу втікати, далеко, і уганяю тоді* ио полях; видряпатись на стрімку гору для мене приємність, або пробити стежку через зарослий лїс, перелазити через плоти, що мене калїчать, через терне, що мене рве! Тоді менї стає трохи легше! Трохи! І коли я часом ляжу по дорозї з утоми і спраги, коли пізньою пічю, як повний місяць'в самотнім лїсї стоїть високо понадомиою, я сідаю на кривім гній, щоб дати хоч трошки спочити моїм утомленим ногам—я засишіяю над досвітком томлячим сном! О Вільгельме! Самітна колїя, волосїниця й пояс з колючками—все те булоб рос-кіш для моєї утомленої душі. Бувай здоров! Я не бачу иньшого кінця тим мукам, як тільки могилу.

З вересня.

Треба йти відси! Спасибі, Вільгельме, що піддержав мене в моїй хиткій постанові. Вже дві неділі ношусь я з гадкою покинути її. Треба тікати. Вона знов в місті у моєї подруги. І Альберт, і... — треба тікати!

10 вересня.

Яка се була ніч, Вільгельме! Тепер я все видержу. Я вже не буду її ніколи бачити! О, коли б я міг кинутись тобі на шию мій дорогий і виплакати й виповісти всі ті почуття, що опанували мов серце. Тепер я сиджу тут, з трудністю віддихаю, стараюсь заспокоїти ся і очікую ранка, а ко-нї замовлені прийдуть зі сходом сонця.

Ах, вона спить спокійно й не думає про те, що вже мене ніколи не побачить. Я вирвав себе відси і був на стільки сильний, що підчас двохгодинної розмови не зрадив мойого заміру. О, Боже, яка се була розмова!

Альберт обіцяв мені' був, що зараз після вечері буде з Льотою в городї. Я стояв на терасї під високими каштанами й дивив ся за сонцем, що останній раз заходило для мене над сет милою долиною, над тихою рікою. Так часто стояв я тут з нею й споглядав на сей великий вид, а тепер — я почав ходити туди й назад по алеї, що була для мене така мила; якийсь тайний симіга-тичний порив придержував мене части на сім місці, перше ніж я ще пізнав Льоту, і ми тішились дуже, коли на початку нашої знайомости відкрили в собі взаїмно симпатію до сього місця—з певїї і отто одного з найбільш романтичних з тих штучно зроблених, які я бачив.

На початку з поміж каштанів відкриваєть ся далекий вид — ах, правда, я пригадую собі, що писав вже тобі багато про се! В кінци буки стіною замикають вид і густі корчі зміняють алею на що раз темнїйшу, аж нарешті вона кінчить ся замкненим кутиком, окруженим понурою самотою. Я ще нині памятаю, як мені стало мило, коли я перший раз зайшов сюди одного дня в само полуднє; в мені заворушилось неясне передчуте, ще сей затишок буде місцем і щастя і горя.

І так вже з пів години я віддавав ся прикрим і солодким думкам про вічну розлуку і стрічу колись, коли я почув, як вони почали виходити на терасу. Я побіг їм на зустріч, сильно дрі-жучи взяв її руку й поцілував. Ми саме вийшли на гору, коли з-за гаю на горбку вийшов місяць, розмовляючи ми й самі не спостерегли, як наблизились до понурого павільоника. Льота увійшла і сіла, коло неї Альберт, я також; але мій несуне-кій не дав мені довго сидіти; я встав, приступив до неї, ходив сюди й туди, сів знов: се був прикрий стан. Вона звернула нашу увагу на гарні ефекти місячного світла, що освітлювало перед нами цілу терасу в кінці букової стінки; справді вид був величавий і виступав тим різ-кійше, що нас довкола окружала густа тінь. Ми сиділи тихо і по хвилі вона заспівала: „Не піду ніколи гуляти при світлі місяця, ніколи, щоб не прийшла мені гадка про моїх померших, щоб не найшло на мене почутте (‘мерти, про будучність. Ми все будемо!“ співала вона далі голосом повним великого чутя—„але чи стрінемось ми з вами, Вертер, чи пізнаємо оден одного? Як вам говорить передчуте? що ви про се скажете?“

„Льото“, сказав я і протягнув їй руку, а очп зайшли мені сльозами, „ми стрінемось і тут і там!“ - Я не міг далї говорити — мій Вільгельме! чи треба було, щоб вона мене про се спитала, коли

я задумав сю гірку реалуку!

„Та чи знають про нас дорогі померші", говорила вона далі', „чи відчувають вони, коли нам добро, чи знають, коли ми їх з любовю згадуєм? і)! Тінь моєї матери витає все коло мене, коли я тихим вечором сиджу з її дітьми, з моїми дітьми, а вони зберуть ся довкола мене, довкола неї. Коли зверну око з тужною сльозою до неба та бажаю, щоб вона на хвильку глянула, як я додержую слова, яке дала їй в годину її смерти бути матірю її дітей. З яким чутєм кличу я: вибач мені-, найдорожша, коли я для них не те, чим ти була. Ах! як роблю все, що тільки можу: вони одягнені, нагодовані, а ще що більше нїж се, вони мають опіку і любов. Колиб ти, дорога, свята, могла бачити нашу згоду, ти б найгорячійшою подякою славила Бога, котрого ти останніми, прегір-кими сльозами благала про щастє своїх дітей".

Вона се сказала! та хто зможе, дорогий мій, повторити се, що вона сказала! Чи зимна мертва буква зможе представити сей небесний вицвіт духа ! Альберт перебив їй лагідно: „Се вас занадто зворушує, дорога Льото! Я знаю, що ви всею душею віддаєтесь тим гадкам, але я вас прошу"... „О, Альберте", сказала вона, „я знаю, що ти но забудеш тих вечорів, коли ми разом пересиджували при маленькім, круглім столику, як батько був виїхав, а малих ми післали спати. Ти звичайно мав добру книжку, а рідко коли міг її читати. Чи товариство сої прегарної душі не значило більше ніж все инше ? Гарна, лагідна, весела і все занята жінка! Бог знає мої сльози, з якими я на своїй постелі припадала перед нього, щоб він зробив мене подібною до неї".

„Льото!" сказав я упавши перед нею на ко-лїна й обливаючи її руку сльозами, „Льото! благословенство боже витає над тобою, і дух твоєї матери!“

„О, як би ви її були знали“, сказала вона, ('тиснувши мою руку, — „вона була варта сього, щоб ви її знали!“ — Я думав, що згину. Ніколи ще не було висказано про мене таких гордих, таких великих слів — та вона почала знов: „І ся жінка мусїла зійти зо світа в розцвітї своїх літ, коли її наймолодший син не мав ще й шести місяців ! Її хороба не була довга; вона була спокійна, зрезиґнована, тільки жаль їй було дітей, особливо найменшого, Як то вона сказала до мене, коли вже був близько кінець: „поклич їх сюди“, і я їх привела до неї—і малих, що нічого не знали, і старших майже непритомних з горя, всі вони станули коло постелі, а вона витягнула над ними руки й молила ся за них і цілувала їх всіх, а опісля казала їм вийти і сказала до мене: „Будь їм матїрю“ — Я дала їй на се мою руку! — „Ти багато обіцюєш, моя дошо, — сказала вона, серце й око матери. Я часто по твоїх вдячних сльозах помічала, що ти відчуваєш, що се значить. Се для твоїх сестер і братів; а для батька будь наче вірна й послушна жінка. Се його потішить!“ — Вона питала про нього, він був вийшов, аби скрити від нас невиносиме горе, бо він помічав, що був зовсім розбитий.

,/Ги, Альберте, був тоді в кімнаті. Вона почула кроки, покликала тебе до себе і подивившись на тебе й на мене, трохи потішена й заспокоєна, що ми будемо щасливі, разом щасливі будемо“...

Альберт кинув ся їй на шию і цілуючи її, говорив: „Ми ж щасливі! Ми й будемо щасливі !“ — Спокійний Альберт вийшов зовсім з рівноваги, а я не знав зовсім, що зі мною.

„Вертер“, — почала вона знов, „і ся жінка мусїла піти зі світа! Боже! І так дає собі чоловік забрати, що має найдорожшого, та ніхто так сильно но відчуває сього, як діти, що ще довго скаржились, як якісь чорні люде забрали їх маму".

Бона встала з місця, я був сильно зворушений і потрясений, сидів далі й держав її руку.— „Підемо вже", сказала вона, „вже час". — Вона хотіла, взяти свою руку, та я придержав її сильнїйше. — „Ми знов стрінемось", сказав я, „ми знайдемо одно одного й спізнаємо себе під всякою постатю. Я йду", говорив я далї, „я йду добровільно, а все ж таки, коли б я схотів сказати, що на віки, то не видержав би сього. Бувай здорова, Льо-то! бувай здоров, Альберте! Ми знов побачимось". — „Думаю, що завтра", додала вона жартом. — Я відчув се „завтра!" Вона виняла свою руку з моєї й вони пішли но алеї. Ах, вона не знала, як я стоячи дивив ся за ними в світлі місяця й кинув ся опісля на землю і плакав і раптом знов підняв ся її побіг на терасу і ще звідти бачив в долині в тїни високих лип її білу сукню коло фіртки саду. Я простягнув руки—і все зникло.

  1. ↑ До Кльопштока
Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.

  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Страждання_молодого_Вертера/Перша_книга&oldid=194942