Страждання молодого Вертера/Друга книга

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Друга книга.

2 жовтня 1771.

Приїхали ми тут вчера. Посол нездоров і мусить кілька днів пробути дома. Коли б тільки він не був такий непривітний, все було б добре. Бачу я, бачу, що доля зготовила мені' тяжкі проби. Але, відважно! Веселий настрій все зможе знести! Веселий! Мене сміх збирає, коли се слово підпадає менї під перо. О, хоч би крапелька веселої, жвавої крови, вона могла б зробити мене найщасливійшим під сонцем. Та що се! Коли иньші з дрібкою сили й талану гуляють собі менї на очах спокійні і вдоволені, то я з моїм таланом, з моєю силою попадаю в розпуку? О Боже, коли ти менї се все дарував, чому не задержав половини з сього, а не дав менї віри в свої сили і умірковання!

Та годї, годї! все буде добре. І я бачу, мій дорогий, що твоя правда. Відколи я щодня між народом обертаю ся й бачу, що вони роблять, чим займають ся, то менї стало багато лекше. І справді', бо ми вже так зроблені, що порівнюємо все з собою сайим і себе з усїм, отже іцаств або горе залежить від окружения, і нема, значить, нічого небезпечнїйшого, як самота. Наша уява, що з природи рветь ся щораз вище, при помочи поетичної фантазії творить собі цїлі громади істот, побіч котрих ми самі будемо найнизшими, і все крім нас самих буде величавійше, кратце. І все те дїєть ся зовсім природно. Ми часто почуваємо, що нам чогось бракує, і що власне те, чого нам не стає, посідає хтось иньший, а ми ще віддаємо йому те все, що самі маємо, а ще до того й певні ідеальні вигоди. І так виходить готовий щасливець, сотворений нами самими.

Навпаки, коли ми при вені своїй слабосильности, при всіх трудностях тягом вперед поступаємо, то можемо тяганиною й лавірованєм допровадити далї ніж иньші гребучи правильно.

26 падолиста.

Я починаю тут в нових відносинах досить добре почувати себе. Найліпше се, що тут єсть досить роботи; а крім того ще ті ріжні люди, всілякі постати, все те для моєї душі цікаве, ріжнородне видовище. Я познайомив ся з ґрафом В..., чоловіком, якого мушу з дня на день що раз більше поважати; ясна, вітверта голова, яка тому не остигає, що багато бачить, а в поведению своїм має так багато вражливости для приязнії і Любови. Він заняв ся мною, коли я звернув ся до нього в урядовій справі, і з перших, слів завважив, що ми один одного розуміємо, І що він може зо мною говорити не так як з кождим иньшим. Крім того я ще не можу досить нахвалити ся з його щирого поведения зо мною. Нема в світі правдивійшої, теїілїйшої радости, як бачити таку велику душу, що для нас відчиняєть ся.

24 грудня.

Посол робить мені багато гризоти; я сього сподівавсь. О пайточнїнший в світі' дурень, якого тільки можна найти; вибагливий наче стара баба; чоловік, який нїколи з себе не вдоволений і якому ніхто догодити не може. Я працюю досить легко і вже як зроблю так зроблю, та він потрафить завернути менї письмо назад і сказати: „Воно добре, але перегляньте його ще, все можна найти ще більше відповідне слово, яснїйший вислів“.—А мене чорти беруть. Не можна пропустити анї одного „і“ анї якогось злучника, а до того ще він смертельний ворог всіх язикових неправильностей, які часом трафляють ся у мене, періоди мусять іти оклепаним рітмом, інакше він нічого не розуміє. Горе мати діло з таким чоловіком.

Одиноке, що мене ще держить, се довірє ґрафа Е... Останнім разом сказав він мені зовсім вітверто, як дуже він невдоволений повільностю й нерішучістю мого посла. „Люде утрудняють роботу собі й другим; але“, додав він, „треба з тим погодитись, так як подорожний, котрий мусить перейти через гору; розумієть ся, як би не було тої гори, була би дорога вигіднїйша й коротша, але коли вона тут стоїть, то треба через неї лізти“!

Мій старий бачить також, що Граф цінить мене більше ніж його, і се його сердить і він використовує кожну нагоду, аби сказати менї щось зле про ґрафа; я, розумієть ся, заперечую і справа через те ще більш погіршаєть ся. Вчора аж розсердив мене: мовляв, до світових справ Граф зовсім добрий, в його роботі багато легкости, видно гарне перо, але бракує йому глибшої науки, як всім белетристам. При тім він ще зробив таку міну наче б хотів сказати: А що? відчув шпильку? Але се не зробило на мене вражіння; я погорджував чоловіком, який міг так думати і так поводити ся. Я не уступив і досить сильно опирав ся йому. Я сказав, що Граф, се чоловік, якого мусить кождий поважати, так задля його характерности, як і задля відомостей. „Я“,—кажу йому — „не стрічав чоловіка, який потрафив би так широко і так всесторонно розвинутії свій ум і при тім зберігти таку діяльність для щоденного житя“'.—Се вже було йому

щось незрозуміле1, і я попроїдав ся, аби дальшим нерозумним говорением не псувати собі крови.

А тому всьому ви веї винні, що загнали мене в се ярмо і так багато деклямували про діяльність. Діяльність! Коли не більше робить той, хто садить картоплю і їздить до міста продавати своє збіже, то нехай я ще десять літ пропадаю на сїй йалері, до якої я тепер прикований.

А й ще ся блискуча нужда, ся нудьга серед того поганого народу, якого тут так повно! А ся погоня за каріерою—як вони тут все па сторожі, як ста,рають ся хоч на один крок один одного випередити; найпужденнїйші, наймізернїйпіі пристрасти, і зовсім без ніякої обслони. Наприклад, якась жінка, яка кождому росіювідає про своє шляхетство і про свій край, так що кождий чужий мусить собі подумати: як ся дурна носить ся з тим бідним своїм шляхетством та представляє собі не знати що про свій край. - Але тут ще гірше: ся жінка—донька урядового писаря з сусідства.—Не можу я бачиш зрозуміти людського роду, що так мало має глуздів, аби ловити ся па такі дурницї.

Та я щодня переконую ся, як се немудро судити иньших по собі. І тому, що я так багато занятий собою і серце моє таке бурливе, то я полишу-—о, з великою охотою иньших людей, нехай собі йдуть своєю дорогою, щоб вони тільки мене в спокою полишили.

Найбільше дражнять мене погані міщанські відносини. Правда, я знаю так добре як і кожний, яка потрібна рі жниця станів і скільки користі! мені самому вона приносить,—тільки щоб вона мені' в дорогу не входила, де я можу ще зазнати трохи радости, трохи блиску щастя на сїм світї. Недавно тому я познайомив ся па проході' з одною панночкою В... незвичайно милим сотворіннєм, яке серед непривітного житя задержало дуже багато природного чару. Нам сподобалась наша розмова, і при прощаню я попросив позволения відвідати її у неї дома. Вона згодилась з такою щирою радістю, що я ледви міг діждатись відповідної хвилї, щоб піти до неї. Вона не тутешня і жие в домі своєї тїтки.

Вираз лиця старої мені" не сподобав ся. Я виявив їй багато уваги, розмову звертав найбільше до неї і менче нїж за півгодини зрозумів те, що мені пізнїйше панночка сама казала: що дорога тїточка на старість лишилась зовсім без нічого, не має ні достатного маєтку, нї якоїсь опори—тільки ряд своїх предків, ніякої ослони— тільки свій шляхетський стан, в якім вона сидить наче за шанцями, і не має иньшої утіхи як тільки дивитись згори, з свого поверха на міщанські голови. За молоду, кажуть, була вона гарна і перегайнувала житє, зразу мучила своєю упертістю не одного молодого чоловіка, а в дозрілих літах прирекла покірно послух старому офіцеро-ви, котрий за ту ціну і за яке-таке удержание, прожив з нею осінь житя і вмер. Тепер в своїй зимі вона самітна і ніхто й не глянув би на неї, як би не добра своячка.

8 січня 1772.

Що то за люде, котрих вся душа занята церемоніалами, всі гадки й старання цілі роки зводять ся до того, як би то за столом хоч о одно крісло посунутись виспіє! І не можна сказати, що їм бракує нагоди: нї, скорше буває, що призбируєть роботи, власне через те, що за дрібними клопотами не пильнуєть ся важних справ. Минулого, тижня з причини їзди санками стільки було церемонії, що ціла приємність пропала.

Дурнї не бачать того, що властиво не від місця заложить, і що той, кому дістаеть ся порто міецо, дужо рідко коли грає: порту ролю! Но одним королем править його мінїстер, но одним міністром його секретар. І хто ж тодї перший?

Я думай би—той, хто опанує других і мав на стільки сміли кости й сприту, що потрафить сили й пристрасти других використати для переведення своїх плянів.

20 сїчня.

Мушу писати вам, дорога Льото, тут, в бідній кімнаті селянської господи, куди я укрив ся перед непогодою. Відколи я перебуваю в сій сумній дірі Д... серед чужого моному серцю народу, не було ще такої хвилі, коли б моє серце наказувало мені писати вам; а тепер, в сїй хатині, в тій тісноті, в самоті, коли сніг і град лютують за моїм віконцем, тут ви були першою моєю гадкою. Коли я сюди вступив, мої гадки опанувала зараз ваша постать, память про вас, Льото! так свято, так тепло! Добрий Ноже! 1 знов се перша щаслива хвиля.

Коли б ви, моя дорога, бачили мене серед тої суєти! Як висохли мої почування! ні однїської хвильки повноти серця, ні однїської щасливої години! Нїчого! Нїчого; Я стою наче перед калейдоскопом і бачу фіґурки людські і коників, як переломною пересувають ся і часто запитую сам себе, чи се не оптична злуда. І я граюсь з ними разом, або радим мною грають ся, як маріонеткою, і я часами беру свого сусіда за деревляну руку і жахаюсь. Все з вечера постановляю собі полюбуватись сходом сонця, і не встаю з постели; вдень надіюсь порадуватись світлом місяця, і сиджу в кімнаті. Я, справді, не знаю по що я встаю, по що лягаю спати.

Нема тої закваски, що вводила б в рух моє жити; пропав той чар, що не давав менї ночей спати, що будив мене досвіта зі сну.

Одну одиноку жіночу постать стрінув я тут, се панна Б..., вона подібна до вас, дорога Льото, на скільки можна бути до вас подібним. А! скажете ви, сей чоловік почав знов говорити делікатні компліменти! Зовсім неправдиво се не буде. Від якогось часу я став дуже чемний, бо нічого иньшого не можу, маю багато дотепу, а жіноцтво говорить: ніхто не потрафить так делікатно хвалити як я (і брехати, додасте ви, бо без сього справа не піде, розумієте?). Я хотів говорити про панну Б... У неї багато душі, яка так і проглядає з її блакитних очей. Її стан, її положение се тягар для неї; він не може заспокоїти ніякого бажання її серця. їй нудно в тій суєті і не одна година минає у нас в мріях про повне щастє; ах! і про вас також! Як часто мусить вона висловляти вам свою пошану—та не мусить, вона робить се добровільно, так радо слухає про вас, любить вас.

О, коли б так можна було усісти при ваших ногах, в тій милій кімнатці, а наша дорога дрібнота пустувала б довкола мене, і коли стала б вона вам занадто голосна, я б заспокоїв би її збіраючи вколо себе якоюсь страшною казкою.

Величаво заходить сонце понад блискучими в снігу просторами, хуртовина пройшла, а я— знов мушу замкнути ся у своїй клітці—Прощавайте! Чи Альберт у вас? і як же там?... Нехай Бог вибачить мені се питаннє!

8 лютого.

Вже вісім днів у нас найпоганїйша в світі погода, а для мене вона добра. Бо від коли я тут, не було ще такого гарного дня, якого б менї хтось не зіпсував, або мене не знеохотив до нього. І коли на дворі іде добрий дощ, або мете завирюха, чи мерзне або тає—га, думаю собі, то і в хатї но може бути гірше, як на дворі, або навпаки, і так воно добре. А як рано зійде сонце і обіцює гарний день, то я ніколи не можу здержатись, щоб не сказати: „Ось знов дістали вони дар божий, який можуть одні одним попсувати“. І нема нічого, чого б вони одні одним не псували. Здоровлє, добре імя, радість, спочинок! А все тенайчастїйше з глуноти, з тупости і узкоглядпости, а, послухати їх--все те в добрій гадці. Не раз хотілось би мені на колінах просити їх не бушувати так страшно у своїм нутрі.

17 лютого.

Боюсь я, що ми з моїм послом не довго видержимо разом. Се цілком не можливий, незносний чоловік. Він працює і веде справи так смішно, що я не можу здержати себе, аби йому не супротивитись і не полагадити часом якоїсь справи своїм розумом і своїм способом, а се йому, зовсім зрозуміло, нїколй не подобаєть ся. Він недавно оскаржив мене за се перед двором, і міністр зробив мені докір, вправдї лагідний, але все таки докір і я вже хотів просити димісії, коли одержав від нього приватний лист [1]), перед яким я схилив ся і поклонив ся, благородному і мудрому умови. Як він повздержує мою велику вражливість, і поважаючи в менї як гарні прикмети молодости мої побільшені понятя про діяльність, про вплив на других, про совістність в ділах, не хоче їх усувати, а стараєть ся їх злагодити і добре ними покермувати, звернути їх туди, де вони мали б властиве пристосоване і сильний вплив. І я на цїлій тиждень покріпшав і погодив ся сам з собою. Душевний спокій се величава річ і сам собою приносить радість. Дорогий мій! коли б тільки ся дорогоцїнність не була на стільки нетривка, на скільки вона гарна й коштовна.

20 лютого.

Нехай благословить вас Бог, мої дорогі, нехай дасть вам усї ті щасливі днї, яких носкупив мені!

Спасибі тобі, Альберте, що ти обманув мене: я ждав звістки, коли буде ваше весїлє і постановив собі свято того дня зняти зі стіни сілюету Льоти і поховати її між иншими паперами. А тепер ви вже в парі, а її образ ще тут! І нехай лишаеть ся! І чому ж би нї? І я знаю, що я все з вами, і в серцю Льоти без шкоди для тебе, і маю в нїм друге місце і хочу, хочу доконче його задержати. О, я збожеволїв би, як би вона могла мене забути,—в сїй гадці, дорогий Альберте містить ся пекло. Прощай Альберте! Про-, щай, ангеле небесний, Льото, прощай!

15 марта.

Я мав гризоту, яка мене вижене звідси. Я скреготав зубами! До чорта! не можна вже сього направити, а всему тільки ви винні, що підгоняли і заохочували і мучили мене поки я не заняв місця, яке цілком не по моїй гадці. І маю тепер за се! І ви маете! А щоб ти знов не говорив, що мої побільшені понятя все псують, то маєш ось тут, мій пане, точне й ясне оповідане, так, якби зробив його якийсь хроніст.

Ґраф Е... любить мене, виріжняе мене, се всі знають, і про се говорив я тобі сто раз. Ожте вчера я був запрошений до нього на обід; се як раз той день, коли вечером збираеть ся у нього вибране товариство муїцин і дам; я й не подумав, що я, низший урядник можу до сього товариства не належати. Отже добре. Я обідаю у ґрафа, а після обіда похожємо всі по великій салі, я говорю з ним, з навальником Б..., що також був тут і так наближають ся година товариських сходин. Я думаю, Бог зна, про віщо. От і входить архивель-можна пані С... з своїм добродїсм мужем і гарно виеиженим гусенятем—донькою з плескатою гру-дею і делікатним вшнурованим стан инком, в переході завертаючи високо-аристократичними очима й задераючи носи, а що я не можу знести того рода людей, то хотів як раз иоиращатись і чекав тільки поки ґраф увільнить ся від пустої балаканини— коли моя знайома панна Б... увійшла. Мені все тропіки ворушить ся серце, коли я її бачу, отже я ще зістав ся, станув за її кріслом і аж по якімсь часі зауважив, що вона не з такою щирістю як звичайно, а з певним заклопотаннєм зі мною розмовляє. Се здивувало мене. Вона така сама, як вся тота громада, подумав я в роздратованю і хо-тїв іти, але всеж таки ще зістав ся, бо бувби рад її звинити, не думати сього про неї, дочекатись від неї доброго слова—і так далі. Тимчасом товариство побільгаалось. Являють ся барон Ф... в повній туалеті з часів коронації Франца першого, радник двора Р..., тут з огляду на своє політичне положене названий „von“ Р., з’своєю глухою жінкою і т. д.; далі щоб не забути погано одягненого І..., який латає недостачі свого старофранконського костюма новомодними латками, і ще ціла громада того. Я заговорюю з деякими моїми знайомими і всі вони дуже ляконїчиі. Я подумав і не звертав більше на ніщо уваги, тільки на мою Б. Я не завважив, що в другім кінці салї жінки почали собі до уха шептати, що пізнійше і мущини пішли їх слідом, що папї С... почала щось з ґрафом говорити (все то розе казала мені пізнїйше панна Б...), аж нарешті ґраф підійшов до мене і потягнум з собою до вікна.—,,'Вп знаєте/', сказав він, наші димні відносини; я завважив, іцо товариство новдоволене, що бачить вас тут; я ніколи не хотів"— „Ваша ексцелєіщіе", перебив я йому, „я прошу тисячу раз вибачення; я повинен був скоріш про те подумати, та я знаю, що ви вибачите мені сю мою неувагу; я вже хотів давнішнє по-пращати вас, та якийсь злий ґенїй задержав мене“, додав я зі сміхом і поклонив ся.—Ґраф стиснув мою руку з таким чутєм, що говорило все. Я висунув ся козамітііо з сього вибраного товариства,' пішов, сів до кабріолету і поїхав до М.., аби там з горбка дивитись як сонце заходить, і читати собі Гомера, сю величаву пісню, де Улїса гостить шановний свинар. І все було добре.

Ввечері зайшов я до гостинницї щоб повечеряти, там було ще тільки кілька осіб: вони грали в куті в кости і втягнули при тім обруо зі стола. Тоді входить чесний Аделїн, кладе свій капелюх, дивлячись на мене, приступав близше і тихенько питає: „Ти мав прикрість?“—„Я?“ питаю. „Ґраф випросив тебе з товариства". — „Нехай його, те товариство, чорт візьме!" сказав я, „мені було приємно вийти звідти на вільне повітрє".—„Добре" —каже він, „що ти се легко береш і тілько те мені прикро, що вже се рознесли". — І аж тоді почала мені ся справа докучати. Всі, що сідають за стіл і дивлять ся на мене, думав я,—роблять се задля того! І кров почала буритись.

А що сьогодня, куди тільки не ступлю, всюди мене жаліють, а ще й чую, що мої завистники тріумфують і говорять гірше, песього бреху: ось кажуть, куди доводить зарозумілість тих, що задля (воєі крихітки таланту вважають своїм правом не звортати уваги на нїякі відносини—то від того всьогомігби чоловік застромити собі ніж в серце; бо нехай говорять що хотить про самостійність, а я хотївби бачити того, що стерпів би, аби негідники про нього говорили, коли мають над ним перевагу; як що їх говорение пусте—о, тодї можна їх легко залишити.

16 марта.

Все мене злостить. Нинї стрічаю я панну В... в алеї; я не міг здержати себе, щоб не заговорити з нею і скоро тільки трохи віддалимо ся від това-виства, показати їй, як мене обійшло її недавнє поведене. -„О, Вертер“, сказала вона сердечним тоном, „ви, могли знаючи моє серце, так пояснити собі моє замішаннє? Скільки я перенесла прикростей задля вас, ледви тільки увійшла на. салю! Я все вгадувала наперед і сто раз мала вже те на язику, щоб вам сказати. Я знала, що та С... і Т... з своїми чоловіками скорше заберуть ся відти, ніж згодять ся лишитись у вашім товаристві; я знала, що ґраф не посміє розсваритись з ними— а тепер сей крик!“ „Як то, наш1?“ сказав я і укрив свій перестрах; бо все те, що мені вчора Аделїн сказав, в сїй хвилї наче огнем перебігло менї но жилах.—„Скільки гризоти все те мене вже коштувало!“ сказало миле сотворіннє з сльозами в очах. —Я вже не міг більше володіти собою і хотїв їй в ноги упасти.—„Скажіть все“ -сказав я,—Сльози текли їй по лицї. Я був сильно зворушений. Вона витерла сльози не стараючись їх скривати.— „Ви знаєте мою тїтку“—почала вона; вона була при сїм і все бачила, та якими очима! О Вертер, я муеїла вислухати проповідь вчера в ночи і ще нинї рано про моє поведение; з вами, муеїла слухати як вона вас принижувала, і могла й сміла тільки на половину вас боронити“.

Кожде її слово било менї наче удар мечем в серце. Вона не відчувала сього, яким милосердієм булоби все те передо мною замовчати, та ще ц. додала, що ще далі буде якого рода люди будуть мати з того забаву й утїху. І все те, Вільгельме, чути від неї, висказане голосом правдивого спів-чутя!. Я був зовсім прибитий, а в собі лютий. Я бажав, щоб хтось одеи відважив ся виступити з закидами, щоб могти йому застромити шпаду в тіло; менї еталоб лекше, якби я побачив кров. О, я сто раз хапав ся за ніж аби сьому умученому серцю дати свободу.

Розказують про одну благородну породу коней, що вони, коли сильно змучені й зігнані, власним інстинктом накутують собі жилу, аби улекшити собі віддих І мені' так часто буває, що відтворив би собі жилу, котра далаб мені' вічну свободу.

24 марта.

Я просив при дворі димісії, і надіюсь Ті одержати, та ви вже вибачайте мені, що я не попросив у вас вперед позволения. Я мусів конче піти, а те, що ви мені сказали б, аби намовити мене зі-статиеь, я знаю сам, і—матери моїй подаю сю гірку відомість присолоджучи її трохи; я не можу сам собі помогти, отже нехай вона вибачає, коли я їй помогти не можу. Розуміють ся, що їй буде прикро. Сій гарний карі ері, яку її син розпочав—приходить знову кінець, і треба знов вертатись до чорного житя. Робіть собі що хочете, видумуйте все можливі услівя, при яких я бувби міг і повинен був зі статись тут; досить, тцо я відходжу, а щоб ви знали, куду я дінусь, то єсть тут князь **, який знаходить багато приємпости в моїм товаристві; він просив мене, почувши про мій намір, поїхати з ним в його маєтність і там провести милу весну. Він прирік мені, що буду зовсім собі полишений, а що ми до певної точки оден одного добре розуміємо, тож я попробую щастя і поїду з ним.
Для відомости.

19 квітня.

Спасибі за оба твої листи. Я не відповідав, бо придержав був сю записку, поки не буду мати з двора увільнена; я бояв ся, що моя мати могла б звернутись до міністра і утруднити менї мій замір. Але тепер вже все скінчене, я дістав увіль-неннє. Не маете понятя, як нерадо менї се звільненню дали, а що мені пише мінїстер—ви від сього розпочали б ваші жалї на ново. Наслїдник престола прислав менї на прощане. двайцятьпять дукатів— з таким словом, що мене до олїз зворушило; отже я вже не потребую від матери грошей, про які недавно писав.

5 мая.

Завтра їду звідси, а що моє родинне місце лежить тільки шість миль з дороги, то я хочу і його також побачити, хочу згадати давнї, щасливо перемріяні днї. Хочу як раз тою самою брамою увійти, котрою виїхала була зі мною моя мати, коли після смерти мойого батька покидала се милу, затишну місцевість, щоб замкнути ся в своїм незноснім містї. Бувай здоров, Вільгельме, про мене ти ще почуєш.

9 мая.

Я відбув прощу до мойого родинного місця з усею побожністю, як справжній прочанин, і ріжні иесподївані чутя опанували мене. Коло великої липи, що стоїть на чверть години ходу перед містом в сторону С... казав я станути, зійшов з екіпажа і казав ночталїонови їхати вперед, щоб ідучи пішки як можна найживійше, найсвіжійше відчути серцем веї спогади. І ось стояв я під тою липою, що колись, ще хлопцевії, була метою й границею моїх проходів. Яка переміна! Тоді в щасливій невідомості! я тужив за незнаним менї світом, де сподївав ся знайти стільки поживи для свого серця, стільки насолоди, де надїяв ся наповнити й заспокоїти свою неспокійну душу, що все до чогось рвала ся. Тепер вертаю з широкого світа і скільки знищених надїй, мій друже, скільки розбитих замірів! Я бачив зблизька ті гори, що були тисячу раз предметом моїх бажань. Я міг цїлими годинами тут сидїти й тужити, блудити розчулений по лїсах долин, що показувались менї такими принадно задуманими; а коли після сього я мусїв в означенім часї йти назад, то з якою неохотою покидав я се миле місце!—Я на-ближив ся до міста, витав всі старі знайомі менї домки з городцями, а нові показались менї незносними, як також і всї переміни, які тут взагалі' пороблено. Я увійшов через браму і згадав відразу і вповнї все. Дорогий мій, я нехочу запускатись в подробиці': на скільки мило .було те все менї, на стільки в оповіданню вийшло б нудно. Я рішив замешкати на ринку, зараз коло нашого старого дому. В переході' я побачив, що наша школа, де колись стара, чесна жінка опікувалась нашим дитячим віком, перемінена тепер на крамницю. Я згадав всї тоті трівогп і сльози, всї тоті смутки і гризоти, що пережив в тій дїрі. Кождий мій крок. тепер був чимсь незвичайним. Т прочанин у Святій Землі' не найшов би так багато релїТійних спогадів і душа його, певно, не була б така повна святого зворушення.—Ще одно понад все. Я пішов далї рікою, аж до одного подвіря; тудою також вела колись моя дорога, тут були місця, де ми, хлопцї учились кидати камінцями „качки“ па воду. Я иамятаю ще дуже добре, як нераз стояв над водою й дивив ся їй в слід, які дивні гадки посилав я їй на здогін, якими чудними, дикими представляв я собі ті околицї, котрі вона перепливала і де скоро знайшов я границі' своїй фантазії; а нона wo мусїла йти далі, все далї, поки я пе згубив ся зовсїм в невидимій далпнї.—Так, мій дорогий, такі ограничен і і такі щасливі були наші чудові предки, такі на.івпі були їх чутя, їх творчість! Те, що говорить Улїс про не зм і риме море, про безконечну землю, таке правдиве, таке воно людське, милі', тісне й таємниче. І що менї з того, що тепер я можу за школярами повторити, що вона округла? Чоловік потребує тільки не великого клаптя землі' до ужитку, а що менче, щоб у нїй спочити.

Я тепер тут в княжім стрілецькім замку. З тим чоловіком дуже добро можна, жити, він правдивий і простий. В його окружению есть дивні люди, яких я зовсїм не розумію. Вони, певно, не лихі, а все ж не мають вигляду честних людей. Нераз видають ся менї совістними, а все ж таки я не можу їм довіряти. А ще те мені прикро, що він часто говорить про річи, про які тільки чув або читав, і то з тої точки погляду, з якої хтось инший міг йому їх представити.

І цїнить він більше мій розум і талант нїж оте се рце, одиноку мою гордість, одиноко же рол о всього—і сили і щастя і всего горя. Ох, бо те що я знаю,, може знати і инший—а серце—воно виключно моє.

26 мая.

Я носив щось в голові, і не хотїв нічого вам говорити, аж доки воно не буде зроблене: а тепер, коли вже нїчого з того не вийде, то так само добре можна про се говорити. Я хотів іти на війну; се лежало менї довго на серцю. Власне найбільше через те пішов я сюди за князем, ґенералом. в % службі. Раз на проході відкрив я йому свою постанову, але він відраджував менї, і було б се у мене більше .пристрастю нїж каприз, колиб я не схотів послухати його мотивів.

11 червня.

Говори, що хочеш, а я не можу довше лишатись. По що я тут? Я не знаю, куди час подїти. Князь задержує мене, як тільки може, а всеж таки, я тут не на своїм місци. По правдї ми оба не маємо нічого спільного.

Він розумний чоловік, але його розум зовсїм звичайний. Його товариство не робить менї більше приємности нїж якби я читав добре написану книжку. Побуду тут ще тиждень, а опісля піду знов блукати. Найліпше, що я тут зробив, се мої рисунки. Князь відчуває штуку і відчував би її ще сильнїйше, якби не його погана наукова рутина, та оклепана термінольоґія. І нераз я скрегочу зубами з досади, коли він на мої горячі вирази про природу або штуку влїзе, бажаючи краще пояснити мою гадку, з якимсь опатентованим незграбним словом.

16 червня.

Так, я справді' тільки подорожний, скиталець на сім світі! А ви хиба щось иньше?

18 червня.

Куди я хотїв-би? Се я довірочно тобі відкрию. Ще чотириайдять днів я мушу пробути тут, а опісля, я пересвідчив ся, що хочу побачити копальні в ***; нічого тут в самій річи нема, я хочу тільки бути знов близше Льоти, се все. І я смію ся з свого власного серця—і чиню його волю.

29 липня.

Нї, добре так! Все добре!.. Як би я був її чоловіком! О, Господи, що сотворив мене єси, колиб ти менї те щастя приготовив був, моє цїле жите повинно б бути одною безнастанною молитвою. Я не буду супротивляти ся, прости менї сї сльози, прости сї даремні бажаня!—Як би вона була моєю жінкою! Як би я міг се наймилїйше на світі сотворіне обняти— мороз проходить мені по цілім тілі, мій Вільгельме, коли Альберт візьме її за стрункий стан. І, чи вільно се мені говорити? Чому ні, мій Вільгельме? Вона була б зі мною щасливійша ніж з ним! О, він не такий, щоб зміг відчути всі бажання її серця. Йому бракує чутливості! і—розумній се як хочеш—його серце не забєть ся живійше в певнім місци улюбленої книжки, підчас коли моє серце і серце Льоти все дружно відзивають ся тоді, так само і в сотні иньших випадків, з нагоди вчинків третьої особи. Дорогий мій! Правда, він любить її з цілої душі і така любов чого тільки не варта...

Перебив мені оден незносний чоловік. Мої сльози обсохли. Я вже не можу думати. Прощавай, мій дорогий.

4 серпня.

Та се не тільки моя доля. Надія обманює всїх, і нїчиї бажаня не сповняють ся. Я відвідав мою добру знайому з під лип. Найстарший її хлопчик вибіг менї назустріч, а його радісний оклик привів матір, яка виглядала дуже пригноблена, її перші слова були: ах добрий пане, мій Ганс помер!" Се був наймолодший з її хлопчиків. Я мовчав.—„А мій чоловік", сказала вона, „вернув з Швайцарії і нїчого не принїс, і якби не добрі люди, так мусїв-би був жебрати, бо в дорозі дістав він пропасницю".—Я не міг їй нїчого сказати, подарував дещо малому, а вона просила мене взяти від неї пару яблок; я зробив се й покинув місце сумних спогадів.

21 серпня.

І нараз все коло мене змінило ся. Часом навіть здасть ся, що засвітить ясний промінчик житя, так щож, тільки на хвилинку!—І коли я так потону у мріях, то не можу остерігти ся перед думкою: a mo, якби Альберт помер? Тодї б я!., так, тодї попа—і її примари мене захоплюють аж поки не. заведуть на край пропасти, перед якою я здрігаюсь.

А як я вийду через ворота на дорогу—тож се та сама дорога, котрою я їхав перший раз, аби відвезти Льоту на баль! Як тоді все інакше було! Усе, усе минуло! Апї слїду з попереднього житя, і нї разу не забє живчик тим тодіпіним путем.

Я відчуваю те, що відчував би той дух, котрий навістив би свій збурений і зруйнований замок, який він колись, бувши князем, будував в повній силї, падїлив усїми достатками й величністю, і вмираючи лишив повний надїї свойому укоханому синови.

3 вересня.

Часом я не можу зрозуміти, як се хто инь-шин може її любити, сміє любити, коли я один так глибоко, так сильно її люблю і нїчого ииьшого не знаю й не маю тільки її.

4 вересня.

Се так. Так, як природа клонить ся до осени, так настає осїнь і в менї і коло мене.

У мене вже листе пожовкло і на сусїдпїх деревах вже листе облетїло. Чи не писав я тобі про одного селянського хлопця, зараз же коли я сюди прибув? Тепер я знов звідував ся про нього в Вальгаймі; кажуть що його прогнали із служби і піхто не знав про нього нїчого більше. Вчера стрінув я його несподівано на дорозі до другого села, заговорив до нього, а він росказав мені свою історію, яка мене незвичайно сильно зворушила, що ти й сам легко зрозумієпт, коли я тобі її переловім. Але по що те все? Чому я не задержую для себе того, що мене трівожнть і гризе? Чому засмучую ще тебе? Чому подаю тобі все нагоду жалувати ii лаяти мене? Нехай! може і в тім моя доля!

З тихим смутком, в котрім я наче зауважив трохи страху, відповідав менї сей чоловік зразу тільки на мої иитаня; але скоро вже, так якби нараз пізнав себе іі мене,—відкрив менї щиро свої похибки, жалів ся на своє нещасте. Колиб то я зумів., мій друже, кожде його слово поставити па твій осуд! В його признанню, в його словах була замітка певного рода насолода і іцасте самої згадки, що мовляв, його пристрасть до його госиодинї щодня зростала, так що вкінци він не знав вже щб робить, зовсім, як він виразив ся, стратив був голову. Він не міг вже нї їсти, ні пити, нї спати, його дусило в горлі, він робив те, чого не треба було, а забував те, що йому було поручене так, наче злий, дух його обкутав, аж нарешті одного дня, коли він знав, що вона в кімнаті на горі, пішов туди за нею, а радше потягло його туди; а що вона не хотіла вислухати його просьби, він хотів її силою зневолити; він не знає, що йому стало ся, і бере Бога на свідка, що його наміри супроти неї були все честні, і що він нічого так горячо не бажав, як щоб вона вийшла за нього замуж і прожила з ним свій вік. Він говорив вже досить довго і почав по трохи спотикатись в мові, як буває, коли хтось має ще щось сказати, але не відважаеть ся; нарешті признав ся несміло, яку близкість з ним вона собі дозволяла. Він уривав два, три рази й повторяв все з найживійшими запевненнями, що він не говорить сього, аби про неї сказати щось зле, що її любить і шанує як і перше, що ще ніколи щось таке не перейшло через його уста, що він се тільки менї говорить, аби мене переконати, що він ще не зовсім злочинний і шалений чоловік—і тут, мій .дорогий, я розпочинаю знов мою стару пісню, яку все буду починати: якби я міг показати тобі того чоловіка, як він стояв нередомною і як він ще стоїть! якби я міг все тобі вірно переказати, щоб ти почув, як я співчуваю йому в його долі, як я йому співчувати мушу! Але досить вже, а що ти і мою долю знаєш і мене знаєш, то розумієш се аж надто добре, через ідо мене тягне До всіх нещасних, а передовсім до сього нещасливого.

Перечитуючи сей лист бачу, що я забув рос-казати кінець сеї історії—його, одначе, легко догадатись.

Вона боронилась перед ним, на те надійшов її брат, котрий його вже давно ненавидїв і хотів позбутись з дому, бо бояв ся, що через нове одру-женнє сестри його діти стратять наслїдство, на яке вони тепер, з причини бездїтности сестри, мали повну надію; він отже вигнав його зараз з дому і так розголосив сю справу, що сестра, хочби й навіть і хотіла, не моглаб його знов в дім принят

Тепер вона має вже иньшого наймита, і, кажуть, що вже і через нього посварилась з братом, та веї говорять, що на певно вона вийде за нього замуж, а сей рішив твердо сього не пережити.

Те, що я тобі росказую, анї трошки не побільшено анї прикрашено і навіть я можу сказати, що слабо, дуже слабо я розказав і навіть .споганив, уживаючи наших оклеианих, ириличних слів.

Ся любов, ся вірність, ся пристрасть—се ніякий поетичний винахід. Вона жиє в найбільшій чистоті’ серед класи, яку ми називаєм неосвіченою, грубою. А ми освічені—освітою зведені на ніщо! Прочитай, прошу, сю історію з пошаною. Я нинї пишучи се, зовсім спокійний, по письмі можеш пізнати, що я не так базграю, як звичайно. Читай, мій дорогий, і думай при тім, що се також історія твого приятеля. Так! так було зо мною, так і буде, а я й на половину не такий честний і рішучий, як сой нещастний, з котрим я й не відважаю ся себе порівнювати.

5 вересня.

Вона писала записку свому чоловікови на село, куди він поїхав задля своїх справ. Записка так починалась: „Наймилїйший, найлїпший, приїдь, як можеш найскорше, чекаю тебе з великою радістю“.—Але приїхав знайомий і повідомив, іцо чоловік її задля певних обставин ще не так скоро поверне. Записка лишилась і вечером впала мені в руки. Я прочитав її і усміхнув ся; вона спитала чому?—„Який то божеський дар, ся уява“, сказав я, „одну хвилину я зміг собі представити, що се до мене писано“.—Вона перервала розмову, се, видно, їй не подобалось, і я замовчав.

6 вересня.

Дуже тяжко було мені рішитись скинути мій простий, синій фрак, в котрім я перший раз з Льотою танцював; він став був вже зовсім непоказний. І я казав собі зробити другий, зовсім такий, як попередній, і комір і вилоги і також знов жовтий жілет і пантальони до нього.

Але всеж таки не вийшло воно зовсім так, як перше. Не знаю—але мене здаєть ся що з часом і сей буде мені милійший.

12 вересня.

Вона була виїхала на кілька днів, щоб вернутись з Альбертом. Нині я увійшов в її кімнату, вона підійшла до мене, і я з великою радістю поцілував її руки.

З зеркала злетів їй на плече канарок—„Ось новий приятель“, сказала вона і зманила пташка собі на руку, „він призначений для моїх малих. Він такий милий! Гляньте на нього! Коли я даю йому хлїба, він тріпоче крильцями і так чемно дзьобає. Він і цїлує мене, ось погляньте!“

Коли вона протягнула рот пташкови, то він так мило припав до тих милих губ, наче відчував справдї сю велику роскіш, якої заживав.

„Він і вас поцїлує“ сказала вона і звернула пташка до мене. — Маленький дзьобик перебув віддаленє від її губ до моїх, а легкий його дотик був наче подув, натяк на милу ласку.

„Його поцїлунок“, сказав я „не зовсїм безкористний, він шукає поживи і вертає невдоволений пустими ласками“.

„Він і їсть менї з уст“, сказала вона. — Вона дала йому кілька кришок хлїба своїми устами, з котрих усміхала ся невинна любов в повній своїй красї.

Я відвернув лице. Вона не повинна була сього робити! не повинна дражнити моєї уяви тими образами небесної невинности і сього щастя, і не будити мойого серця з того сну, у який його деколи заколисує житєва байдужність! — Але чомужби нї? — Вона менї так довіряє! Вона знає, як я її люблю!

15 вересня. 

Ах, Вільгельме, злість бере чоловіка, що єсть люди без нїякого зрозуміння і почутя до тих нечисленних річий, які ще мають на світї якусь вартість.

Ти знаєш ті оріхи у шановного пароха в С., під котрими я сїдав з Льотою, ті величаві оріхи, які все будили в моїй душі, Бог зна'чому, найбільшу втїху! Яким затишним робили вони подвірє приходства, який холод давали! А які чудові були галузи! І спогад про тих шановних священиків, що їх садили. Учитель згадував нам часто одно імя, яке чув від свого дїда; він мав бути дуже честний чоловік; я згадував імя його під тими деревами і воно було мені святе. Кажу тобі, що учитель мав сльози в очах оповідаючи мені вчера, що еї дерева зрубали, о рубали! Я страшно розсердив ся і мігби був паніть убити сього собаку, що перший ударив сокирою. Я загриз ся би на смерть колиб на моїм йоднірю стояло два такі дерева і одно з них з старости згинуло б, а тут не можу нічого зробити. Одно тут тільки за мі тне, мій дорогий,—чуте людське! Ціле село нарікає, і я певний, що пані матка мабуть помічає по маслі, яйцях і иньпшх припасах, яку рану завдала цілій місцевости. Бо се нона зробила, жінка нового ттароха (наш старий також помер), сухорляве, хоровите сотвориш о, яке з повним оправданием не інтересуєть ся нічим на світі, бо ніхто не інтересуєть ся нею. Глупа жінка, яка представляє з себе учену, береть ся критикувати Канон, займаєть ся богато новомодною критично - моральною реформацією християнства, здвигає плечима на мрії Ляфатера, а при тім має зовсім розбите здоровлє і не знаходить собі тому ніякої радости на божім світі. Тільки така креатура змогла зрубати мої оріхи.

Бачиш, я не можу прийти до себе! Представ собі, листе, що спадає з дерев засмічує їй нодвірє і роблять вохкість, самі дерева не допускають со пітного світла, а коли оріхи достигнуть, то хлопці збивають їх камінями, а се дражнить їй нерви і перешкаджає у глубоких роздумуванях при порі-впаню Кенїбота, ГЗемлєра і Міхаелїса.

Бачучи, гцо люди в селі, особливо старі, такі невдоволені з сього, я сказав: „чомужви допустили до сього?“—„Як тут на селі війт щось захоче“— сказали вони, „то що ми можемо зробити?“—Але одно тут добре сталось. ІЗійт і тіарох, якому не богато лишають доходів капризи його жінки, схотіли тут скори стати і поділитись оба; про те довідав ся заряд княжих маєтностей і сказав: Стій! А Що заряд мав давні претенсії до приходського подвіря, де стояли сї дерева, тож і продав їх тому, хто дав найбільше. І вони лежать! О, якби я був князем, я б і жінку священика і війта і той заряд... Якби я був князем!.. Та якби я був князем, то іцо об-ходилиб мене дерева в моїм краю?

10 жовтня.

Коли тільки погляну на її чорні очи, вже менї лекше! Але ось що гризе мене, се те, що Альберт не виглядає таким щасливим як він... надїяв ся... як я бувби—колиб... я не радо уживаю кропок, але тут не можу інакше висловитись—і я думаю, се досить ясно.

12 жовтня.

Осіян заглушив в моїм серцю ГомераьВ який світ веде мене сей величавий поет! Йти так за ним степом серед буйного вітру, який у густій мрацї при затемненім місячнім світлї водить духи предків; слухати на горах серед шуму гірського потока налів приглушені нарікання духів з їх печер і жалї на смерть зажуреної дївчини коло чотирох порослих мохом і травою каменів на гробі помершого героя, її коханого. Якби так. його здибати— сього сивого мандрівного барда, котрий на широких лугах шукає слїдів своїх батьків і, о горе, знаходить тільки проби, і тодї зі скаргою звертає свій погляд на вечірню зорю, що тоне у схвильованому морі, а в душі його оживають ті минулі часи, коли ще ласкавий промінь присвічував' у походах тим відважним героям, а місяць товаришив у побідпім повороті їх увінчаним кораблям. Коли я так читаю глибокий смуток на його чолї і бачу сього останнього, облишеного велитня, що в найбільшій утомі наближають ся до гробу і все ще упиваєть ся болючими радощами серед безсилих тїней своїх померших, а споглядаючи на холодну землю, на буйну у траву кличе: „Прийде, прийде иодорожиші, що знав мене у моїй кращої і спитає: ,Де співак, славнші син Фіпґаля’?—„Його стопа стане на мін гріб, а він даремне буде питати про мене на землї“.—О, дорогий мій! Я вирвав би оружє благородному оруженосцеви, освободити від муки повільної смерти, мого князя за увільненим нівбогом иіслати свою душу.

19 жовтня.

Ах, ся порожнеча! ся страшна ирожнеча, яку я почуваю тут, у своїм серцю! Я часто думаю: колиб я лиш раз, лиш оден раз міг притиснути її до сого серця, то ціла, ся порожнеча заповнила ся б.

26 жовтня.

Я переконуюсь і то що раз певнїйше, мій дорогий, що людям дуже мало залежить на чиїмсь житю, дуже мало. До Льоти прийшла її подруга і я вийшов у сусідню кімнату, аби взяти книжку, але не міг її читати і взяв опісля перо, щоб писати. Я чув, як вони зтиха розмовляли; вони росказу-вали одна другій про ріжні дрібні справи, мійські повини: що от ся виходить замуж, та знов хора, дуже хора. „У неї сухий кашель, на лици вистають кости, і вона все омлїває; я не далаб і гроша за її житє“, каже одна. „А з N. N. також вже зле“, говорить Льота. „Нін уже спух“, відповідає та. А моя жива уява перенесла мене до ложа сих нещасних; я бачив, як нерадо вони покидають жито, як вони... ах Нільгельме! а мої жіночки говорять про те так собі байдуже, як звичайно говорить ся про смерть чужого. Я оглянув ся на сю кімнату—все тут і Льотнна одежа, і Альбертові рукописи і всі меблі і навіть сей каламар все те менї таке близьке, і я подумав: Справді я щось значу для сього дому, з усїм тут я звязаний. Приятелі мої шанують мене! Я приношу їм богато радости і нераз мой ому серцю здасть ся, що воно не моглоб без них' бути. А все ж таки — нехай тільки я відійду, нехай я сей круг покину—як довго будуть вони відчувати сей вилом, який зробить в їх житю моя страта? Як довго?—О, як коротко треває чоловік, коли навіть і там, де він певний, що бутє його лишало слїди, що присутність його робила сильне вражі не, в памяти, в душі своїх дорогих,—навіть і там мусить він скоро зникнути, згаснути, і то дуже скоро.

27 жовтня.

Я не раз .роздер би собі груди і розбив голову з досади, що люди можуть так мало чим бути оден другому. Ах, анї любо ви, анї приязни, анї тепла і радости ие дасть менї ніхто, коли їх не буде у мене, а знов серцем переповненим щастем я не ущасливлю того, хто холодний і безсилий.

Вечером.

Я маю так богато, а гадки про неї все пожирають; я маю так богато, а без неї все те на нїщо не здалось.

30 жовтня.

Сто разів вже я задумував кинутись їй на шию! Тільки Бог знає, як тяжко со—бачити перед собою стільки чару і не сміти доторкнутись до нього,—а сеж найприроднїшшш рух людський. Чиж дїти не доторкують ся і не беруть все, що їм на гадку прийде? А я?

3 падолиста.

Бог се знає, як часто я лягаю в постїль з бажай нем, часом навіть з иадїєю не прокинутись більше: а ранком я вітворяю о чи, бачу знов сонце і починають ся моє горе. О, якби я був капризний, то міг би звалити вину на погоду, на когось третього, на невдало підпривмство і на менї спочивала б тільки половина незносного тягару невдо-воленя. І горе менї! Я відчуваю занадто добре, що па менї самому лежить вся вина — не вина! але досить того, що в менї самім криєть ся жере-ло моїіого горя, як колись крило ся жерело всего щастя. Чи я вже не toil що перше, безмірно вражлпвиіі, якиіі на кож дому кроцї бачив рай, а серцем радби був цїлий світ обгорнути з лю-бовю. Те серце тепер мертве, з нього вже не плит4 одушевление, очи мої сухі, їх вже не зрошують сльози і чоло моє журливо морщить ся. Я сильно страждаю, бо втратив те, що було одинокою радістю моїх) житя; сю святу, животворну силу, якою я творив собі світи, — вона пропала! Коли я погляну з вікна на далеке узгірє—як ранніше сонце з поза нього, продираючи туман, освітлює тихі луки, а мила річка з поміж без-листиих верб поблискує протів мене, — вся та величава природа здаєть ся менї наче лякеро-ваніі образок і вся тота роскіш не в силї витиснути з мого серця її одної каплї щастя для душі і весь я стою перед облпчем божим як висохла криниця, як розбита кадь. І часто я надав на землю й просив у Нога слїз, як хлібороб просить дощу коли бачить над собою сталеве небо, а довкола себе спрагнену'землю.

Алеж я відчуваю, що Бог не дає дощу й сонця на наші бурливі мольби, а чомуж були такі щасливі ті давні часи, яких спогад мучить мене,— коли я ще терпеливо очікував зіслапня його Духа, і те щасте, яке він виливав на мене, приймав глубоко вдячним серцем.

8 падолиста.

Нова дорікала мені* за мою непоміркованість,але як лагідно! За мою непоміркованість, коли я починаючи одною чаркою вина позволю собі випити цїлу фляшку.—Но робіть оього!“ сказала вона, „подумайте про Льоту!"—„Подумати!" сказав я, чи потрібно менї се приказували? Думаю — не думаю! ви все перед моєю душею. ІІинї сидів я на тім місци, де ви недавно вийшли з коляски... Вона, заговорила про щось иньше, аби не дати мені' розговоритись. Дорогий мій, пропав я! Вона може робити зі мною, що схоче.

15 падолиста.

Дякую тобі, Вільгельме, за твоє сердечне спочуте, за твої добрі ради, і прошу тебе, будь спокійний. Дай менї се все перенести; не вважаючи на мої довгі стражданя, я маю ще досить сили, щоб себе перемогти. Я поважаю релїґію, се ти знаєш, я почуваю, що неодному утомленому вона може бути підпорою, не одному обезсиленому— підкріпленням. Але—чи для кождого тим буде і чи мусить бути? Коли поглянемо на широкий світ, побачимо цілі тисячі, для котрих вона ним не була, тисячі, для яких ним не буде, однаково чи їм говорили проновіди чи нї, і чомуж вона мусить ним бути для мене? Чиж не говорить сам Син Божий, що ті будуть коло нього, котрих дав йому Отець? А як що мене йому не дано? Як що Отець хоче задержати мене для себе, так як се менї моє серце говорить?—Будь ласка, не розумій сього хибно; не доглянь лиш насмішки у сих невинних словах; тут ціла моя душа, яку тобі предкладаю; а то краще булоб менї мовчати; про те все, що кождиіі таксамо мало знає, як і я, я нерадо говорю. Хиба се не людська доля—вистраждати свою міру, випити свою чашу? Хибаж чаша страждання Сина Божого не була за надто гірка на його людських губах? чомуж як раз я маю представляти з себе великого і вдавати, що вона для мене солодка? І чомуж мавби я стидатись, у сю страшну хвилину, коли все моє єство дрожить між бутєм і иебутєм, коли все мое минуле світить як блискавка над темною пропасти) будучности, а все довкола мене западаеть ся і зі мною разом гине світ—чи ж се не буде голос сотворіння, що в невимовнім утиску ...падучи безстримно в пропасть і надармо напружуючи свої сили застогне з глубини своєї: Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув? Чи маю я етидатись сього висказу, маю нудитись перед тою хвилею, якої не оминув і Він, що може небеса двигнути, як хусту?

21 падолиста.

Вона не бачить, не відчуває, що приготовляє отруту, яка згубить мене і її, і я з великою охотою вито сю чашу, яку вона, підносить менї на мою згубу.

Що значить сей добрий погляд, який вона часто — нї, не часто, але всеж деколи на мене звертає, ся ласкавість, з якою вона слухає не-вольних висказів мого чутя, се співчутє для мойого страждання, яке так часто малюєть ся на її обличю?

Вчера, коли я відходив, вона простягнула менї руку й сказала: „Прощавайте, дорогий Вертер!“— Дорогий Вертер! Се вона у перше назвала мене дорогим, а я захолов від сього до мозгу костей. Я повтаряв собі сї слова сто разів, і вчера в ночи, лягаючи у постіль і балакаючи ріжне сам з собою, сказав нараз: „на добраніч, дорогий Вертер!“ мусїв опісля сам з себе сміятись.

22 падолиста.

Я не можу молити Бога: Лиши менї її! А всеж часом здасть ся менї, що вона моя. Я не можу молитись: Дай менї її!—бо вона належить до иныпого. Я змагаюсь зі своїм стражданнєм; колиб я не'держав себе в руках, то не булоб кінця тим с у 11 е р е ч н и м бажанням.

24 падолиста.

Вона відчуває, що я страждаю. Нинї її погляд пробив менї глибоко серце. Я знайшов її саму; я не сказав нічого, а вона поглянула на мене. І я не бачив вже в ній тільки ніжну красу, тільки відблиск високого духа; все те зникло з перед моїх очий. Мене вражав далеко величавійгпий погляд, повний найнїжнїйшого, найсолодшого спів-чутя. І чомуж не смів я припасти до її ніг? Чому не смів з тисячними поцїлунками кинутись їй на шию? Вона втїкла до фортепіяна і прилучила до гри свій тихий, лагідний голос. Ніколи я ще не бачив її губ такими чарівними; виглядали вони так, наче б ловили ті нїжні тони, що виходили з інструменту, і тільки їх дивний відгомін звучав з її уст—о, як би я зумів те росказати! Я не противив ся довше, похилив ся й присяг: Ніколи я не відважусь діткнути поцілунком ті уста, на котрих духи небесні витають — а всеж таки—я хотїв би... І, бачиш, се наче перегорода стоїть перед моєю душею—з одної сторони се велике щастє — з другої погибель і кара за сей гріх. Гріх?

26 падолиста.

Часом говорю я собі: Моя доля виїмкова; иньші всї можуть називатись щасливими, ще ніхто так не мучив ся. Опісля читаю поета давнини, і менї здаєть сь, що наче я бачу своє власне серце. Я мушу так богато винести! Ах, чи були вже коли люди такі нещасні, як я?

30 падолиста.

Я не можу, не можу прийти до себе! Куди тільки не поступлюсь, стрічаю явище, що доводить мене до безиамяти.

Сьогодня! О, доле! О людство!

Я йшов понад водою в час обіду і не мав охоти до їди. Всюди було пусто; холодний, вокхий вітер дув з гори і сірі дощеві хмари розляглись над долиною. З далека побачив я чоловіка в зеленій, лихій одежі, як він пролазив поміж скалами і нїбн шукав зїля. Коли я наблизив ся до нього, а він оглянув ся на тон шелест, який я робив, я побачив інтересне лице, якого головною рисою був вираз тихого смутку, який одначе нічого нившого крім добродушности виявляв; його чорне волосе було розділене шпильками у два ряди, а решта була сплетена в грубу косу, яка звисала йому на спину. Тому, що його одежа вказувала на чоловіка низького стану, я подумав, тцо він не возьме мені за зле, коли зверну увагу на його занять*, отже я спитав його, чого він шукає? — „Я шукаю квіток, і не находжу нічого“, відповів він глибоко зітхнувши,—„І пора року не відповідна до сього“, сказав я усміхаючись. — „Єсть одначе богато квіток“, сказав він, сходячи до мене. „В моїм саду цвитуть рожі і каиріфолїї двоякого рода; одну з них дав мені батько; вона росте як бурян; я вже два дни її шукаю і не можу найти. Тут все бувають квітки, жовті і блакітні і червоні, золотник також має гарненькі квіточки. І нічого не можу я знайти“.—51 запримітив тут щось підозріле» й спитав, нічого не зраджуючи: на що йому сих квіток?—На його лици показав ся дивний, нервовий усміх. — „Якби я його не зрадив“,— сказав він, кладучи палець на губах, „я обіцяв своїй коханій букет.“—„Се гарно“, сказав я.—„О“—відповів він, „вона має богато иньших річей, вона богата“.— „А проте вона любить ваші букети?“ — додав я. „О! вона має дорогоцїнности й корону“ — говорив їй и далі. — „Якже вона пазиваєть ся?“ — „Якби Ґенеральні Штати схотіли мені" заплатити“, сказав він,—„я ставби иньшім чоловіком! Так, був раз час, коли моїй так добре» було! Тенор кінець зі мною. Тонер я—“ Вохкий погляд звернений до неба відкрий усе. „Значить, ви були щасливі?“ —

спитав я.—Ах, я хотївби знов таким бути!“ сказав він. „Тодї мені було так добре, так мило, так легко, як рибі вводі'!“—„Гайнріх“ закликала якась стара жінка, що надійшла дорогою „Гайнріх, де ти? Ми шукали тебе всюди,ходи обідати!“ — „Чи се ваш син?“, — спитав я приступаючи до неї. — „Так“, відповила вона, „се мій бідний син! Бог вложив па мене тяжкий хрест“. — „Давно вже він такий?“ спитав я. — „Такий тихий він тільку иів року. Слава Богу, що він вже такий, а перше цілий рік мав він напади, і був в ланцюхах в домі божевільних. Тепер вже він нічого не робить, тільки вже має діло з королями й цїсарами. Се був такий добрий, тихий чоловік! він помагав мені, він так гарно писав і нараз став задуманий, дістав горяч-кову пропасницу, опісля збожеволів, а тепер вже такий, яким його бачите. Як позволите вам розповісти... Я перебив їй потік слів питанием: „який то час був, в котрім, як він каже, було йому так добре, такий він був щасливий?“—„О, нерозумний чоловік!“, сказала вона усміхаючись зі співчутем се той час, коли він був в домі божевільних, коли нічого про себе не знав“... Се впало на мене як грім, я вложив їй в руку золоту монету і спішно покинув їх.

„Коли ти був щасливий“! викликнув я, йдучи скоро просто до міста, „коли тобі було так добре, як рибі в воді!“—Господи Боже! Ось яку ти долю дав чоловікови, що він буде щасливий, поки до розуму дійде, і коли його знову втратить... Нещасний! 1 всеж таки як я завидую тобі твоію божевілля, поміщання свідомости, у якім ти загибаєш! Повний надії йдеш ти зимою шукати квіток для своєї царівни, і сумуєш не найшовши їх і не знаєш, чому се так. А я — я виходжу без надїї, без цїли, і знов вертаю ся, так як вийшов. У своїм поміщанню ти фантазуєш, яким би то ти був чоловіком, якби Генеральні штати платили тобі. Щасливе сотворіне, що може своє нещасть приписати якійсь земній перешкоді. Ти не відчуваєш! не відчуваєш, що твоє горе йде з твого розбитого серця, з ростроєного мозку, і що всї королі' світа не в силі тобі помогти.

Нехай безутішно загине той, хто кепкує з хорого, який мандрує до найдальшого жерола, і тільки збільшає свою хоробу, і тяжшим робить кінець! хто гордить серцем переповненим горем, яке задля заглушення докорів совісти і задля зменшення душевних страждань йде на прощу до святого гробу. Кождий крок в сїіі незнаній дорозі' се цілюща капля для утомленої душі, а кождий донь пережитий в подорожі! знимае з серця якусь масть горя.

І ви смієте се називати божевілєм, ви пусті балакуни?—Божевілє!—О Господи! Ти бачиш мої сльози! Чи мусів ти чоловіковії, якого і так сотворив досить бідним, дати ще братів, котрі забрали б йому сю крихітку довіря, яке він має до тебе вселю-бящого! Бо й віра в цілющі корінці, в каплі винної лози,—чи не буде се віра в тебе, котрий у все, що нас окружає вложив цілющу і помічну силу, якої ми що хвиля нотрібуемо? Отче незнаний! Отче, котрого часто перечувала ціла моя душа, котрий тепер відвернув своє лице від мене! поклич мене до себе! не мовчи довше! твоє мовчаннє не здержить вже сої спрагненої душі! І чи чоловік, батько мігбп сердитись па свого сипа, що несподівано вернеть ся, кипеть ся йому на пішо і закличе: „Я знов тут, мій отче! Не гнівись, що я перервав свою мандрівку, яку по твоїй волі довше повинен був тягнути. Світ всюди однаковий, і труд і праця, і плата і утіха,—але що мені з того? Мені тільки там добро до ти, і перед твоїм обличем я хочу і страждати і радіти“.—А ти, отчо небесний, мавби його від себе відтрутити?

1 грудня.

Вільгельме! Чоловік, про котрого я тобі писав, сей щасливий нещасний був писарем у батька Льоти і сильне чуте до неї, яке він плекав, скривав і .нарештї відкрив,—за що його зі служби відправили,—довело його до божевілля. Чи можеш собі представити з сих сухих слів, якою безглуздою видалась мені цїла ся історія, коли менї Альберт росказав про неї так. спокійно, як може і ти її прочитав.

4 грудня.

Послухай, прошу—бачиш, зі мною вже кінець, я довше не видержу! Нині' я сидїв коло неї—еидїв, вона грала на своїм фортепянї ріжні мельодії і все з тим виразом, з тим! - з тим!—Що менї робити?... Її сестричка одягала ляльку у мене на колінах. Менї закрутились сльози в очах. Я нахиливсь і менї впала в око її обручка—сльози потекли—і нараз вона почала грати стару, солодку мельодію, так якось нагло, а менї в душі заворушилось чуте потїхи, згадка минулого, сього часу, коли я чув сю пісню, і. опісля часу гризоти, розбитих надїй, і нарешті—я почав ходити сюди й туди по кімнаті', а серце моє розривалось під напливом чутя.

— „Ради Бога“ - сказав я з сильним вибухом підходячи до неї, „ради Бога, перестаньте!“

Вона перервала й поглянула пильно на мене. —„Вертер“, сказала вона, з усміхом, що пройняв менї душу, „Вертер, ви дуже хорі, ваші улюблені страви остогидли вам. Ідїть! Прошу вас, заспокій-Тесь“.

Я відорвав ся від неї і—о Господи! Ти бачиш мою нужду й положиш їй кінець.

6 грудня.

Як переслідує мене її постать! На яву і у сі її цїла моя душа її відчуває! Коли заплющу очи, то тут, у чолї, до скушіяєть ся внутрішня сила зору, стоять її чорні очи. Тут! Я не годен тобі се виразити...

Як тільки закрию очи, то вони зараз заявляють ся; наче море, наче пропасть стоять вони передо-мною, у менї, наповняють всі гадки мойого мозку.

І що таке чоловік, сей славлений півбог! Чи не бракує йому все тодї сил, коли їх найбільше потрібно?

А коли уносить його радість, або прибиває горе, чи не мусить він все опамятатись, вернути до холодної, тупої свідомосте, тодї, якби він бажав потонути у хвилях безконечності!?



  1. 3 великого поважаня для того гарного чоловіка не поміщено в сїй збірці згаданого листу і другого ще, про котрий далї згадуєть ся, бо думалось, що й найживійша подяка публіки не усправедливіть такої сміливости.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.