Страждання молодого Вертера/Видавець до читача

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Страждання молодого Вертера (1912
Йоганн Вольфганг фон Гете, переклад — Марія Грушевська
Видавець до читача
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видавець до читача.

Як сильно бажавби я, щоб про останнї, дивні днї нашого приятеля, знайшлось на стільки власноручних його свідоцтв, аби я не мав потреби перебивати своїм оповіданєм тяглість його полишених листів.

Я рішив зібрати докладні відомости з уст тих осіб, що могли бути добре освідомлені про сю історію; вона зовсїм проста, і всї оповіданя про неї годять ся з собою аж до найменчих подробиць; тільки про спосіб думаня дїєвих осіб показались ріжні гадки і осуди відмінні.

І нам не лишаєть ся нїчого иньшого, як лиш переповісти совістно те, про що удалось з великим трудом довідатись, долучивши полишені посмертні листи і не легковажучи й найменчого найденого клаптика; тим більше що дуже трудно відкрити властиві правдиві пружини хочби й якогось одного вчинку, коли мова йде про не щоденних людий.

Невдоволеннє і знеохоченнє мали в серцю Вертера все глибокі корінї, які сплелись сильно з собою і поволи виповнили цїлу його істоту. Гармонїя його духа пропала зовсїм, внутрішня горячка, що переняла всї сили його природи, спричинила як найгірші наслїдки і полишила йому в кінцї тільки утому, з якою він боровся ще сильнїше, нїж дотепер з усїм иньшим злом.

ІІого сердечна нудьга нищила неї оетаїїнї сили його духа, його живість і вражливість; кін стан сумним товаришем, чим раз більше нещасливим і чим раз більше несправедливим, чим неща-слшшішим себе почував. Принаймні таї» говорить приятелі Альберта; нони кажуть, що Вертер не зумів оцінити сього чистого, спокійного чоловіка, котрий нарешті досяг довго бажаного щастя; не зумів оцінити і його заходів задержати те іцаств й на будуче, він, котрий через днину зуживав весь свій маєток, щоб вечером страждати й зносити нужду. Альберт, говорять вони, не перемінив ся за такий короткий час, він був все ще тоисам, якого Вертер з самого початку знав і так дуже поважав і цінив. Він любив Льоту над усе, гордіїв ся нею і бажав також, щоб кождий уважав її за пайгарнїппіу людину.

Чи можна, отже, осуджувати його за се, коли він старая ся відвернути і тінь підозріня, коли не бажав, навіть і в найневиннїйшии спосіб, з ніким ділити свій дорогоціннішії скарб. Нони признають також, що Альберт часто покидав кімнату своєї жінки, коли у неї був Вертер, але не з ненависти чи з неохоти до свого приятеля, а тільки через те що відчував, що Вертер знизаний його присутністю.

Батько Льоти був нездоров, і се задержувало його дома; він прислав їй свій екіпаж і вона поїхала. Був гарний зимовий день, упав густо перший сніг і покрив цілу околицю.

На другий день ранком Вертер пішов за нею, щоб, відвезти її до дому як що Альберт за нею не прийде.

Ясна погода не богато впливала на його понурі гадки; якийсь мрачний гніт лежав на його душі, сумні образи запанували в ній на добре, а його ум не знав ніякого руху, як тільки перехід від одної болючої гадки до другої.

Жиючи з самим собою у вічній незгоді, вважав він і відносини иньших людей неясними й підозрілими, думав, що розбив гарне пожитє Альберта з його дружиною, робив собі через те докори, до яких долучувалась і тайна нехіть до Альберта.

По дорозї його гадки прийшли на сей предмет.

„Так, так“, говорив він сам до себе з тайним скреготом зубів—„ось се довірливе, приязне поведение, делікатне й повне співчутя, ось вона, ся спокійна, тревала вірність! Се тільки ситість і байдужність! Чи не потягає його більш всяке нужденне діло, нїж дорога, незрівняна жінка?

„Чи вміє він цінити своє щастє? Чи вміє він поважати ii так, як вона сього заслугує? Вона його, добре, вона його—я знаю се, таксамо як знаю і щось иньше, мені здаєть ся, що я до сеї гадки привик, а я через неї ще збожеволію, вона мене погубить. А чи його приязнь до мене тревала? Чи не добачає він вже в моїм привязанню до Льоти претенсії на свої права, в моїм поважанню для неї тихого докору? Я добре се знаю, я відчуваю се і він нерадо мене бачить—бажає, щоб віддалив ся, моя присутність йому прикра“.

Він з часта здержував свій скорий хід, з часта приставав і навіть, здавалось, хотів завертати; одначе всеж таки йшов далі і з тими гадками і розмовою з самим собою дійшов нарешті ніби й против своєї волі до ловецького дому.

Він увійшов в двері, спитав про старого і про Льоту—і застав дім в якімсь руху. Найстарший хлопчик сказав йому, що там у Вальгаймі сталось нещасте, убито селянина!—Се не зробило па нього ніякого вражіння.—Він увійшов в кімнату і найшов Льоту занятого тим, як вона відмовляла батька, що незважаючи на свою хоробу, хотів конче йти туди, аби на місци справу розглянути. Злочинець був ще невідомий, убитого найшли райком перед дверима хати, були таки догадки: покійник був наймитом одної вдови, котра перше держала на службі иньшого, і той не но доброму її дім покинув.

Коли Вертер се почув, викрикнув голосно: „Чи се можливе! Я в сю мить біжу туди, я не можу і хвилини ждати".—Він поспішив до Валь-гайму, всі його спогади ожили, він і хвилини не сумнївав ся, що сей вчинок заподіяв той-саме чоловік, з котрим він нераз розмовляв і який став йому таким дорогим.

Щоб дістатись до коршми, де було зложене тіло убитого, йому приходилось іти по при липи і він жахав ся тепер сього колись так улюбленого місця. Сей поріг, на котрім так часто грались сусідські дїти, був тепер залитий кровю. Любов і вірність, найкращі людські чутя перемінились тут в насиле і убійство. Могутні дерева стояли тепер без листя, покриті инеем, гарні кущі тернини, що сплітались понад низькою огорожею кладовища, були також без листя і через прогалини видно було надгробні памятники покриті снігом.

Коли він вже наближав ся до коршми, перед котрою зібралось було все село, залунав нараз крик. Показалась з далека громада узброєних мущин і кождий кричав, що ведуть злочинця.

Вертер поглянув і не сумнївав ся більше. Так, се був той парубок, що так дуже любив ту вдову і котрого недавно він стрічав повного тихої злоби і скритої розпуки.

„Що ти учинив, нещасний!“ скрикнув Вертор підходячи до вязня. Той поглянув спокійно на нього і мовчав, а опісля відповів байдужно: „Ніхто її не дістане, нікого вона не дістане“.— Вязня завели до коршми, а Вертер спішно відійшов.

Ся страшна стріча потрясла і збурила всю його істоту. В одній хвилі вийшов він з свойого смутку, пригноблена й резиґнації: його опанувало непоборне співчуте й бажане рятувати сього чоловіка. Він уважав його таким нещасним і як злочинця — невинним, він так глибоко входив в його положение, що сподївав ся напевно й инь-ших пересвідчити в його невиновности. І вже забажав говорити за нього, вже тиснулась йому на уста як найживійша оборона і він спішив до ловецького дому і не міг по дорозї здержатись, щоб все те, що мав висказати судії, не говорити пів-голосом самому собі.

Увійшовши в кімнатку, застав вже там Альберта. Се збентежило його на хвилину, але він скоро знов опамятав ся і з запалом висказав судії свій погляд. Той потрясав з часта головою і хоч Вертер представив все, що тільки може сказати чоловік на оборону чоловіка і то з як найбільшим захопленем, живостю й правдою,—всеж таки, як се й легко собі представити, судії він тим не зворушив. Він не давав навіть нашому приятелеви виговоритись, перечив йому живо і картав за те, що той бере в оборону скритовбийника!

Він доказував йому, що таким чином може бути знищене державне безпеченство, і додав також, що в сій річи нічого не зможе зробити не принявши на себе як найбільшої в ід нові дальности, —все отже мусить іти в порядку, приписаним ходом.

Вертер ще не піддавав ся, а тільки просив, щоб судя дивив ся через пальцї, якби помогли сьому чоловікови утїкти! І сього також судя йому відмовив. В кінцї вмішав ся до розмови і Альберт і станув також на сторонї суді. Вертера пореголосували і він з невимовним стражданнєм зібрав ся йти, а судя ще кілька разів повторив: „Нї, його неможливо вратувати!“

Як сильно му сіли вразити його сї слова, по-казуєть ся з маленької записки, найденої поміж його паперами, а писаної напевне сьогож дня.

„Тебе, нещасний, неможливо вратувати! Я добре бачу, що нас неможливо вратувати“.

Те, що зрештою ще говорив Альберт в справі увязненого в присутності! суді, було Вертерови страшно відразливе: йому здавалось, що в сьому містить ся певна ураза для нього, і хоч після довшого роздуму не укрилось перед бистротою його ума, що правда була по стороні їх обох, то всеж таки йому здавалось, що мусів би виректи ся своєї внутрішньої істоти, якби признав се, якби згодив ся з ними.

Межи його паперами знайшов ся листочок, котрий відносить ся до сього, і котрий мабуть відбиває вповнї його відносини до Альберта:

„Що се поможе, коли я собі говорю і ще раз говорю, що він чесний і добрий, алеж се розриває мені все моє нутро; я не можу бути справедливий“.

Вечер був лагідний,надворі збиралось роста-вати, тому Льота вернулась з Альбертом пішки. Дорогою вона оглядалась сюди то туди, якби їй браковало товариства Вертера. Альберт почав про нього говорити: і ганив його і віддавав йому справедливість.

Згадав також його нещасне коханій і висказав бажаниє якось його відсунути.—„Я бажав би сього і задля нас“, сказав він, „і прошу тебе“ говорив він далї, „поетарай ся його поведению супроти тебе дати иныний напрям—часті його візити зробити рідшими. Люди починають звертати увагу, і я знаю, що про се вже тут і там говорено“.

Льота мовчала, і Альберт наче відчув її мовчанку, бодай від того часу не згадував при нїй нїколи Вертера, а як що вона його згадала, то він не піддержував розмови або звертав її на щось иньше.

Се даремне зусиле, яке зробив Вертер, щоб рятувати сього нещасного, се був останній блиск поломіня світла, що вже погасало; тепер він потонув ще глибше в болю й безчинности; особливо вийшов майже зовсім з рівноваги, коли почув, що його покличуть на свідка против сього чоловіка, котрий тепер почав заперечувати свою вину.

Все, що тільки коли небудь неприємне йому трапилось в його публичнім житю, всі' прикрости в посольстві, все, що коли небудь не удалось, що його гризло, все те нараз піднялось в його душі. Через те все він почував себе наче управнений до безчинности, і вважав зовсім безнадійним, нездатним ухопитись за яку небудь нитку, що звязувала б його з інтересами загального житя, і так давши волю своїй вражливости, думкам і своїй безмежній пристрасти, у одноманітності! сумного товариства найдорожшої й наймилїйшої істоти, якої спокій він нищив, зуживаючи безцільно і безвиглядно свої сили, наближав ся він чим раз більше до сумного кінця.

Лишило ся кілька листів, які ми тут хочемо навести як найсильнїйше свідоцтво його душевного безлади, пристрасти й безнастанного змаганя.

„12 грудня.

Дорогий Вільгельме, я тепер в такім станї, у якім певно бували сї, про котрих думали, що їх нечистий обплутав. Деколи мене опановує щось дивне; се анї страх, анї бажане—се якась невідома сила, що намагаєть ся розірвати мої груди, що придушує менї горло! Горе, горе! І тоді у сїй непривітній порі року бувають у мене страшні нічні сцени.

Вчера вечером я мусів вийти. Почало раптовно таяти, я чув, що ріка виляла, що всї потоки зібрали і від сторони Вальгайму заляли мою улюблену долинку! В ночи, після одинадцятої я вибіг з хати. Страшний вид: у місячнім світлї видно було, як зі скали котили ся з шумом хвилї і покривали поля й луки, плоти і все переломною; розлога долина підіймаеть ся в гору, а з гори в долину леть ся серед шуму вітру розбурхане море! І як місяць знов показав ся і повис над чорними хмарами, а. передо мною у страшнім і гарнім освітлешо бушувала повінь, мене напав і ляк і нудьга! Ах, з протягненеми раменами стояв я над пропастю і споглядав в низ, в низ! я забув ся у сїй утїсї—могти кинути туди свої муки, свої страждай я, з сим шумом хвиль! Ох, а ноги підняти з землї я всеж не зміг, не зміг покінчити всіх страждань! Я чую, що нитка мойого житя ще не вийшла!

О, Вільгельме! як радо віддав би я своє людське істнованнє за те, щоб сильним вітром розривати хмари, обхоплювати хвилї! Га! Чи не дізнає колись і вязень сеї роскоши?

А як я поглянув в низ, на оден куточок, де я під вербою спочивав з Льоток» після горячого проходу,—він був також залитий водою, так що я ледви пізнав вербу! І її луки, подумав я, і вся околиця довкола її лісного домка! який, мабуть, розбитий тепер рвучим потоком і наш холодник —подумав я. І блиснув мені соняшний промінь минувшини, так як вязневи снить ся сон про череду, про луки, про почестні уряди! Я стояв!—Я не лаяв себе, бо мав відвагу умерти. Менї треба вмерти—а то я сиджу тут як стара жебрачка, що збиває собі по під плотами по трісощї дрова, а під чужими дверми випрошує хлїб, аби ще на хвильку продовжити свое на пів-мертве, безрадісне істованє“.

„14 грудня.

ІДо се таке, мій дорогий? я сам себе бою ся! Чиж любов моя до неї не найсвятїйша, най-чистїііша братня любов? Чи ночував я коли в душі своїй якесь злочинне бажане? Не хочу клястись... А ось тепер сни! О як правдиво почували сї люди, що приписували такі суперечні дїланя чужим силам! Сеї ночи! я здрігаюеь сказати се,—я держав її в обіймах, пригортаючи сильно до себе і цїлував без кінця її губи, котрі щось шептали! моє око потопало у її опянїлих очах! О, Господи! Я дужо провинив ся, коли ще тепер я почуваю себе щасливим, викликаючи в собі з повного ніжністю спогад про сї палкі радости. О, Льото, Льо-то!... А мені вже кінець! Мій розум мішаеть ся, вже вісім днїв я не маю памяти, а очи мої повні сліз. Мені всюди зле і піде не добре. Я нічого не хочу, нічого не бажаю. Лїпше булоб мені' відійти“.

Серед таких обставин, намір покинути сей світ кріпшав у душі Вертера в Сім часі чим раз більше, Від часу повороту до Льоти, се був все останній його вигляд, остання надїя; але він сказав був собі, що се не мас бути наглий, необдуманий поступок; він хоче зробити сей крок у повній свідомости і з рішучістю, яко мога найспокійнїйшою.

Його сумніви, його суперечку з самим собою видає одна записка, мабуть початий лист до Вільгельма, без дати, знайдена в його паперах: „її присутність, її доля, її співчутє для мене все те витискає останні сльози з мого висохлого мозку.

Піднести завісу і вступити туди, ось і все! І пощо ся несмілість, поіцо проволока? Чи тому, що не знаємо, як там виглядає? що відти не повертає ніхто? і що висе така прикмета нашого духа перечувати хаос і тьму, там, де нічого певного не знаємо“.

Вкінци ся сумна гадка стала йому зовсім близька і приємна і його постанова сильна й Невідклична; про се свідчить ось сей двозначний лист до приятеля:

„20 грудня.

Спасибі твойому доброму серцю, дорогий Вільгельме, що ти так підхопив се слово. Справді, ти добре кажеш; мені булоб ліпше відійти. Проєкт, твій вернутись мені до вас, не зовсім мені подобаєть ся; бодай я не хотів би вертатись простою дорогою, особливо тепер, коли можна сподіватись трівалого морозу і добрих доріг. Дуже мені мило, що хочеш приїхати за мною; підожди ще два тиж-днї і чекай ще одного листу від мене що до дальшого. Не треба нічого зривати, поки воно дозріє. А дви тижднї ранїйше чи пізнїйше, се богато значить. Моїй матери скажи, щоб вона молилась за свого сина, і що я прошу її вибачення за всі гризоти, які їй спричинив. Се вже така моя доля— смутити тих, котрим повинен би радість давати. Бувай здоров, мій дорогий! Нехай Бог благословить тебе! Прощай!“

Що діялось в тім часі в душі Льоти, і який був її настрій супроти її чоловіка і супроти її нещасного приятеля, ми не рішаємось виразити се словами, хоч знаючи її характер змоглиб виробити собі про се якесь нонятє, а гарна жіноча душа зможе вдуматись в її душу і разом з нею відчувати.

Стільки знаємо на певно, що вона рішила твердо зробити все, щоб віддалити, Вертера від себе, а як що зволікала з тим, то була се ніжна, приязна пощада, бо вона знала, як йому трудно се буде—що се буде для нього майже неможливе. Але в тім часі вона була більше спонукана до серіозного дїлання; її чоловік мовчав зовсім про сї відносини, так як мовчала все про них і вона сама, отже тим більше їй залежало на тім, щоб ділом дати йому доказ, іцо її думки годились з його думками.

Того самого дня—се була неділя перед Різдвом— коли Вертер написав до свого приятеля останній, тут залучений лист, пішов він був до Льоти і застав її саму. Вона була занята упорядкованнєм деяких забавок, які прилагодила була для своїх малих сестер і братів. Він говорив про сю втіху, яку будуть мати малі, і про ті часи, коли ще кождого з нас обгортав райський захват на вид пристроєної свічками, цукорками й яблоками ялинки, яка показувалась через несподівано відчинені двері. „Ви також дістанете дарунок" — сказала Льота, окриваючи своє змішаннє під приязним усміхом. „Ви також дістанете дарунок, коли будете ґречно поводитись"*—„Ä що ви називаєте ґречним поведенєм?" спитав він; „що мені робити? чи зможу я, Льото?"—„В четвер вечером", сказала вона, „буде снятий вечір, тоді прийдуть дїти, мій батько, тоді кождий своє дістане, тоді й ви прийдіть—але не раньше".—Вертер остовпів.—„Прошу вас дуже"—говорила вона далі, „так вже воно буде, прошу вас се задля мойого спокою, так далі не може бути, не може так лишитись".—Він відвернув від неї очи, почав ходити по кімнаті й бурмотів крізь зуби: „так не може лишитись"! Льота відчувала той страшний стан, в який поставили його сї слова, і старалась всілякими питанями звернути його гадки в иньшу сторону, але дарем-. не.—„Нї, Льото", сказав він, „я вас вже не побачу!"- -„Чомуж так Вертере?" запитала вона, ви можете, ви повинні знов нас побачити, тільки здержуйте себе. О, чому ви родились з тою пристрастю, що з неноборимою сплою обхоплює псе, до чого тільки доторкнеть ся! Прошу вас", говорила вона далї, беручи його за руку, „здержуйте себе! Та яких тільки втїх не обіцюють вам ваші науки, ваш розум, ваш талант! Будьте мушиного! Відверніть своє привязаннє від істоти, яка нічого вдїяти не може, як тілько вас жалувати“. —Він заскреготав зубами й глянув понуро на неї. Вона все держала його руку: „Вертер, тільки на хвильку заспокойтесь!“ сказала вона. „Чи ви не почуваєте, що ви себе обманюєте, добровільно губите себе! Вертер, чому саме мене? як раз мене, власність' другого? чому як раз се? Боюсь, що як раз ся неможливість посідати мене робить вам се бажанне таким принадним“.—Він витяг свою руку з її руки і кинув на неї острим, неприязним поглядом.—„Мудро, дуже мудро“, сказав він. „Чи се може Альберт зробив сю увагу? ІІолїтично, дуже ' політично!“—„Її може кождий зробити“—відповіла вона на се. „Та чи не знайдеть ся на широкім світі дівчини, що могла б сповнити бажаня вашого серця? Здобудьте її конче, шукайте її, а я присягаюсь вам, що ви її знайдете; а то вже давно і я і ми всї журимось за вас тою тісною ограниченістю, в яку ви себе самі тепер запроторили. Здобудьте її! Подорож напевне освіжить вас! Шукайте і найдіть предмет гідний вашої любови, і вертайтесь знов, щоб нам усїм разом зажити сього щастя яке дає правдива приязнь“.

"Се можна б", сказав він з холодним сміхом, "видруковати й поручити всїм гофмайстрам. Дорога Льото! дайте менї ще трошечки спокою, і все зробить ся!" — "Тільки конче, Вертер, щб ви не приходили ранїше, аж на Святий Вечір!"  — Він хотїв відповісти, як Альберт увійшов в кімнату. Вони сказали собі холодно "добрий вечір" й почали ходити поруч по кімнатї. Вертер почав якусь неважну розмову, яка скоро скінчилась, Альберт те саме, спитав опісля жінку про якісь поручення і довідавшись, що вони ще не виконані, сказав їй кілька слів, які здались Вертеру холодними, а навіть гострими.

Він хотїв іти, але не міг і протягнув аж до восьмої години, коли вже стіл накрито, а що його злий настрій щораз зростав, він взяв капелюх і паличку. Альберт запросив його лишитись, але він добачуючи в сім запрошеній тільки звичайну формальність, подякував холодно й пішов.

Він вернув ся до дому, взяв з рук слуги, що йому хотів посвітити свічку з рук і пішов сам у свою кімнату, голосно плакав, говорив роздратовано сам з собою, ходив скоро по кімнаті й кинув ся вкінці в одежі на ліжко, де знайшов його слуга, котрий коло одинадцятої години зважив ся туди зайти, щоб спитати, чи не треба пана роззути? На се він згодив ся, але велів слузї не приходити ранком в кімнату, аж доки він його не покличе.

В понеділок рано двадцять першого грудня написав він Льоті отсей лист, який після його смерти знайдено запечатаний на його столі і їй передано і який я тут хочу подавати частями, так, як він писав його,—що й обставини показують.

„Я вже рішив, Льото, я хочу вмерти, і се я пишу тобі не в романтичній екстазі, а зовсім спокійно, ранком того дня, коли буду тебе бачити останній раз. Коли ти се будеш читати, то вже холодна могила вкриє застиглі остатки нещасного, неспокійного, який в останній хвилі свого житя не знав солодшої потіхи, як пробування з тобою. Я пережив страшну ніч, але і добродійну ніч. Се вона зміцнила, скріпила мою постанову: я хочу вмерти! Коли я вчера в страшнім забуреню почувань відорвав ся від тебе, тоді як все тиснулось мені до серця, а мою безнадійну, непотїшену істоту обхоплював коло тебе жорстокий холод—я дійшов до своєї кімнати, і майже непритомний упав на коліна. О, Господи! подай мені останню потїху у гірких сльозах! Тисячі гадок і виглядів бушували в моїй душі, а вкінцї станула сильно іі суцільно, як остання, едина гадка, ся: я хочу вмерти! Се не роспука, се певність; я рішив ся і жертвую себе для тебе. Так, Льото, чому менї се замовчати? Одно з нас троїх мусить піти, і ним хочу я бути! О моя дорога! У еїм роздертім серцю нераз зявлялась дика гадка—убити твого чоловіка, тебе, себе! І так нехай воно й буде! Коли ти гарним літнім вечером вийдеш на гору, тоді' згадай мене, як то я часто з долини виходив на гору; поглянь в сторону кладовища, до моєї могили, як вітер при блеску сонця на заході' колише сюди й туди високу траву... Я був спокійний коли се починав, а тепер—тепер плачу як дитина, бо все се наче живе коло переді мною стоїть.“

Коло десятої години покликав Вертер свого слугу і одягаючись сказав йому, що за кілька днів виїде, щоб він отже почистив одежу і приготовив все до упакований; приказав йому зажадати всюди рахунків до заплачений, кілька позичених книжок віднести і деяким убогим, котрим він був звик що тиждня щось давати, виплатити, що їм припало б за два місяцї вперед.

Їду казав собі подати в кімнату, а зївіііи поїхав верхом до судї, якого не застав дома. Він почав ходити сюди й туди по городї і наче хотів викликати в собі на останок веї болючі спогади.

Діти не довго лишали його в сішкою, вони ходили за ним, скакали коло нього, оповідали йому, що як ось завтра і ще завтра і ще «»ден день пройде, то вони дістануть у Льоти різдвяні дарунки і говорили йому про ті дива, які їм їх дїточа уява обіцювала.—„Отже завтра!“ сказав він „і ще завтра! і ще оден день!“—поцілував кожде сердечно й хотів піти від них, коли ще оден хлопчик схотів йому щось до уха сказати. Він отже зрадив, що старші братя понаписували оць які великі й гарні поздоровлення з новим рокові: одно для батька, одно для Альберта і Льоти і іде одно для пана. Вертера; вони хочуть їх передари ранком на новий рік. Се вже було йому несила слухати, він дав кождому подарунок, сїв на коня, поручив кланятись старому і з слїзми в очах від'їхав.

Коло пятої години вернув ся він до дому, наказав служниці глядіти огню і підкидати паливо аж до ночи. Слузі сказав зложити книжки й біле на спід до куфра, а одежу зашити в подорож-ний мішок. Опісля написав він імовірно ось сей уступ свого останнього листу до Льоти:

„Ти не ждеш мене! Ти думаєш, що я тебе послухаю і аж на святий вечір прийду знов тебе побачити. О, Льото! Або сьогодня або вже ніколи. На святий вечір ти будеш держати сей папір в руках, будеш дрожати й поливати його своїми милими сльозами. Я хочу, я мушу! О, як мені добре, що я рішив ся“*

Тимчасом Льота впала була в якийсь дивний стан. Після останньої розмови з Вертером вона почула, як тяжко буде їй з ним розлучитись, скільки се він мусить вистраждати, коли йому прийдеть ся від неї віддалитись. Наче ненароком було сказано в присутности Альберта, що Вертер до святвечера вже не прийде, а Альберт поїхав був верхом до одного урядника в сусідстві, до якого мав діло і у котрого мусів переночувати.

І так вона сиділа сама, не було нікого коло неї з її меньших братів і сестер і вона потонула у своїх думках, які спокійно витали коло сих її відносин. Вона, отже, бачила себе на віки знизаною з чоловіком, котрого любов і вірність добре знала, котрому була сердечно віддана, і котрого наче сам Бог призначив на те, щоб на його певнім і спокійнім характері чесна жінка могла збудо-вати щасте свого житя; вона добре знала чим може він на віки бути для неї і для її дітей. Знов з другої сторони Вертер став їй таким дорогим і зараз від першої хвилї їх знайомосте виявилась прегарна гармонія їх душ, а часті зносини з ним і деякі пережиті хвилї зробили в її серцю незатерте вражіннє. Все інтересне, що вона тільки почувала або думала, вона звикла була з ним ділити, а його віддалене грозило вирвати в цілій її істоті' прогалину, яка вже ніколи не може бути заповнена. О, якби так вона змогла всю хвилю перемінити його в брата, яка б щаслива вона була.—Якби так можна було оженити його з котроюсь з її товаришок, якби так можна було надіятись вернути знов добрі зносини між ним і Альбертом!

Вона перебрала по черзі всі свої товаришки і найшла кождій щось закинути, не знайшла ні одної, котрій схотіла б його віддати.

При всіх сих роздумованнях вона глибоко відчула, хоч і не висказуючи собі виразно, що її сердечне, таємне бажанне було задержати його для себе, і при тім вона говорила собі, що сього вона не може й не має на се права; її душа, така гарна н чиста, така свобідна і все готова найти собі пораду, відчувала тепер болючий гніт, відчувала, що для неї неможливі вигляди на щастє. Серце стискалось, а на очах висіла темна хмара.

І так було вже пів до семої, кили вона почула кроки Вертера на сходах і його голос, іцо питав про неї. Як сильно забилось її серце при його прибутю, *і треба сказати, що було се чи не перший раз. Вона була б радо перед ним сховалась, а коли він увійшов, закликала вона з якимсь пристрастиям замішанєм:„ви недодержали слова!“— „Я нічого не обіцював“ відповів він.—„То повинні б ви були бодай мою просьбу уважити“, сказала вона „я просила у вас спокою для нас обоїх“.

Вона не знала добре, що сказала, так само, як і не знала добре, що робить, коли післала за своїми товаришками, аби не бути самою зВертероіі. Він поклав книжки, що приніс з собою, спитав про иньші, а вона то бажала, щоб подруги прийшли, то знов бажала, щоб не приходили. Дівчина вернулась і принесла відповідь, де обі просили вибачення, що не прийдуть.

Вона хотїла була посадити дівчину з роботою в сусїднїй кімнаті'; та скоро надумась інакше. Вертер ходив сюди й туди по кімнаті, вона сіла до фортеиіяна й почала грати менуета, але якось не йшло. Вона зібрала свої сили й сіла спокійно поруч з Вертером, який сидів на своїм звичайнім місцп на канапі.

„Чи не маете чого до читання?" спитала.—У нього не було нічого.—„Он там в моїм столику"— почала вона, „лежить ваш переклад кількох Осія-нових пісень; я їх ще не читала, бо надіялась все почути їх від вас; але до тепер не прийшло якось до сього".—Він усміхнув ся, приніс ІІІСНЇ, дрож його напала, коли взяв їх в руки і сльози закрутились в очах, коли до них заглянув. Він сїв і почав читати.

„Зірко похмурої темніючої ночи, гарно ти поблискуєш на заході' й підносиш свою промінисту головку з своєї хмари, та любо піднімаєш ся понад горбок. Чому споглядаєш на оболоннє? Уляглись буйнї вітри; з далека чути шум потока; попід скалою грають буйні хвилі; бренькіть вечірнїх комашок носить ся над полями. Куди ти споглядаєш, миле світло? Але ти усміхаеш ся і йдеш, а хмарки окружають тебе привітно й купають твоє любе волосе. Прощавай, тихий промішо. Явись ти величаве світло душі Осіяна!

„І вона являєть ся у повній силі. Я бачу своїх розлучених приятелів, вони збирають ся на Льорі, так як за днів, що вже минули.—Фінґаль приходить, як вохкий стовп мраки, довкола нього його герої і ось, глянь! співочі барди: сивий Улїн! гарний Ріно! любий співак Альпін! І ти з своєю лагідною скаргою, Міноно! Як ви перемінились, мої приятелі', від часу святочних днів на землї, коли ми суперничали про співацьку славу, коли на горбку віяли раз враз весняні вітри й нахиляли травицю, що слабо шепотіла.

„Тодї виступила Мінона в повній красі' з спущеним поглядом і повними сліз очима, її тяжке волосе розвівав поривистий вітер, що віяв з гори. —В душі героїв стало понуро, коли вона піднесла свій милий голос; бо часто видали вони могилу Зальґара, часто видали житло білої Кольми. Коль-ма з гармонійним голосом покинута на горбку; Зальґар обіцяв прийти; але довкола розтяглась ніч. Слухайте голосу Кольми, коли вона сама одна сиділа на горбку.

Кольма.

„Ніч. Я сама, заблукана на горбку серед бурі. В горах шумить вітер. Потік реве спадаючи зі скал. Не захистить мене хата, покинуту тут на горбку серед бурі. Виступи ти, місяцю на хмарах! Засяйте нічні зорі! Веди мене котрийсь иромішо до сього місця, де спочиває моя любов після ловецьких трудів, коло нього його опущений лук і чуйні пси! Але я мушу сидіти тут сама на скелі над -розбурханим потоком. І буря і потік шумить і я не чую голосу мого коханого.

Чому опізняєть ся мій Зальґар? Чи забув своє слово?—Ось тут скеля і дерево, а тут шумить потік! Коли настане ніч, ти обіцяв тут бути; ах! кудиж се заблукав ся мій Зальґар? З тобою я хотіла втекти, покинути батька й матір, тих гордих! Давня се ворожнеча між нашими родами, але ми не вороги собі, Зальґаре!

Замовчи на хвилину ти, вітре! Утихни на хвилину, поточку, щоб мій голос залунав через долину, щоб мій подорожний мене почув. Зальґаре! се я кличу! Ось тут і дерево і скеля! Зальґаре! Мій любий, я тут; чому зволікаєш і не приходиш?

Ось, вже показав ся місяць, води блистять на долинці, на горбку сторчать сірі скелі; але його я не бачу на горі, пси не сповіщають його приходу. Мушу я тут сидіти сама.

Але хто ж отої, що лежать в долині на обо-лоню? Чи се мій коханий? Чи се мій брат? Говоріть, мої приятелі! Вони не відповідають. Яка стрі-вожена моя душа! — Ах, вони померли! їх мечі червоні від січи! Брате мій, брате! чому ти вбив мойого Зальґара? О Зальґаре! чому ти вбив мойого брата? Ви обидва були мені такі милі! На горбку, поміж тисячами ти був найгарнїйший. А він був страшний у бою. Відповіджте мені! Слухайте мойого голосу, мої дорогі! Але горе! Вони занїміли, заніміли на віки! Холодна, як земля їх грудь!

О, духи померших, заговоріть на скелях горбка, на вершках гори! заговоріть! Я не злякаюсь! — Куди пішли ви на спочинок? У якій гірській прогалині знайду я вас! Ні найслабшого голосу не чую я у вітрі, ніякої відповіли в бурнім подуві з горбка.

Я сижу з моїм горем, жду ранку в сльозах. Розрийте могилу, приятелі померших, але не закривайте її, поки я не прийду. Жите моє. зникає, як сон, і чого ж мені лишатись? Я тут поселюсь з моїми дорогими над потоком, під звінкою скелею. — Коли прийде ніч над сим горбком, а вітер повіє по оболоню, тоді нехай мій дух являєть ся з вітром і оплакує смерть моїх дорогих. Мисливий почує мене з своєї хати, буде лякатись мойого голосу і любити його, бо голос мій буде солодкий для другів моїх: вони обидва були мені такі милі!“

Се була твоя пісня, Міноно, лагідна, соромлива дочко Тормана. Ми проливали сльози за Коль-мою і душа наша була сумна.

Виступив з гарфою Улїн, і передав нам пісню Альпіна. — Голос Улїна був привітний, а душа Ріно наче огняний промінь. Але вони вже спочивали у вузкій хатинї, а голос їх прогомонїв на землї. Раз вернув ся Улїн з полювання, коли ще героїне полягли. Він чув їх змагання в співі на горбку. Іх пісня була лагідна, але сумна. Вона, оплакувала упадок Морара, першого героя. Його душа була, як душа Фінґаля, його меч, як меч Оскара. Але він поляг і батько його голосив і очи сестри його були повні слїз, очи Мінони були слїз повні, сестри славного Морара. Вона уступила перед співом Улїна, так, як місяць на заходї, коли перечуває бурю і свою гарну голову у хмарах скриває. — Я настроїв гарфу враз з Улїном до піснї жалю.

Ріно.

„Пройшов вже дощ і вітер, полудне таке веселе, хмари розступають ся. Хвилями нестале сонце освітлює горбок. Гірський потік поблискує рожево на долинцї. Твоє журчаннє солодке, мій поточку; але солодший той голос, що я чую. Се голос Альпіна, він оплакує померших. Його голову наклонила старість, а жалібне його око зачервонїло. Альпіне! славний співаче! Чому ти сам на мовчазнім горбку? Чому заводиш ти, як вихор у лїсї, як хвиля на далекім берегу?“

Альпін.

„Мої сльози, Ріно, для померших, мій голос для жителїв могили. Стрункий ти там на горбі, і гарний поміж синами долини. Але ти поляжеш, як Морар, і на твоїй могилї засяде жалібник. Горби сї забудуть тебе, лук твій буде лежати не натягнений в твоїй світлицї.

Ти, Мораре, був швидкий, наче серна на горбах, страшний, як огонь нічний на небі. Твій гнїв був наче буря, твій меч у бою, як блискавка над оболонєм. Твій голос рівняв ся лїсному потоковії після дощу, громови на далеких горах. Неодні полягли з твоєї руки, поломінь твого гніву знищив їх. Але яке ж спокійне було твоє чоло, коли вертав ти з війни! Твоє лице було, як сонце після бурі, як місяць у мовчаливу ніч, грудь твоя спокійна, як озеро, коли стихне шум вітру.

Тїсна тепер твоя хата! темна кімната! Трьома кроками змірюю я твою могилу, а перше був ти такий великий! Чотири мохом покриті каміні' се одинокий твій памятник; безлистне дерево, висока трава, що шумить з вітром, показує очам ловця могилу могутнього Морара. Нема в тебе матери, яка б по тобі плакала, анї дївчини, яка б проливала сльози любови. Та, що тебе родила померла, згинула й дочка Морґляна.

Хо ж се, що опер ся на палицю? Чия се голова біла від старости, а очи від слїз червоні? Се батько твій, Мораре! Батько, що крім тебе не має сина. Він чув про твої змагання у бою, чув про розбитих тобою ворогів; він чув про славу Морара! Але, ах, нічого не чув про його рану? Плач, батьку Морара! плач! Але син твій тебе не чує. Глибокий сон покійників, низько лежить їх постїль з пороху. Ніколи не зважає він на твій голос, Ніколи не прокипеть ся на твоє покликувань. О, коли ж в могилах настане ранок, коли ж скажуть снячому: Прокинь ся! Прощавай, найблаго-роднїйший з людей, побіднику в полї! Ніколи не побачить уже тебе те поле! ніколи не заясніє лїс блиском твоєї збруї. Ти не полишив сина, але пісня задержить твоє імя, щоб будучі часи чули про тебе, чули про поляглого Морара"

Голосні були жалї героїв, найголоснїйіпі тяжкі зітхання Арміна. Йому нагадуєть ся смерть його сина, вій поляг у днях молодости.

Кармор князь славного Гальмалю сидїв близько коло героя. „Чому ридає зітханнє Арміна?" сказав він, „що тут оплакувати? Чи не лунають тут ніснї й співи, щоб змягчити й звеселити дуніу? Вони—як легенький туман, що підіймаючись з озера лягає на долину і цвітучі квітки наповняють ся росою; але знов приходить у своїй силї сонце і туман уступає. Чому ти так горюєш, Арміне, володарю Ґорми, окруженої водами?“

„Чому горюю! Так, се я горюю і не мала причина мойого горя. — Карморе, ти не втратив сина, не втратив дочки в цвітї життя; хоробрий Кольґар живий, а Анїра[1]) ітаіікрасша з усіх дївчат. Нарости твого дому, Карморе, в повнім цвіті; але Армій останній свого роду. Темне твоє ложе, Дауро! понурий твій сон в могилї... Коли ти прокинеш ся з своїми піснями, з своїм мельодійним голосом? Вставайте, осінні' вітри! вставайте! Бушуйте по темному оболошо! Шуміть лїсні потоки! Завивайте бурі на вершках дубів! Мандруй місяцю поміж роздертими хмарами і час від часу показуй своє бліде обличє! Згадай ту страшну ніч, коли погинули мої діти, коли поляг могутній Арін-даль, коли загинула люба Даура.

Дауро, дочко моя, ти була гарна! Гарна, як місяць на горбках Фури, біла, як свіжий снїг, солодка, як легіт повітря! Аріндалю, твій сагайдак був міцний, твій спис швидкий у бою, твій погляд, як туман на хвилях, твій щит—огненна хмара в бурі!

Славний у бою Армар прийшов, щоб зискати любов Даури; вона не довго опирала ся. І гарні були сподівання її приятелів.

Брат, син Одґаля розгнївав ся, бо брат його згинув з руки Армара. Він прийшов переодягнений за моряка. Гарний був його човен на хвилях, його кучері білі від старости, а лице його спокійне іі поважне. ІІайгарнїйша з дївчат, сказав він, мила дочко Лрміна, там коло скелї, недалеко на морі, де червоніють овочі на дереві, там жде Армар на Дауру; я прихожу, щоб його милу перевезти через бурхливе море“.

Нона пішла з ним; кликала Армара—ніякої відповіді!, тільки відгомон скелі. „Армаре, мій дорогий! мій коханий! Чому трівожиш ти мене? Слухай, сину Арпата! слухай! Се Даура. тебе кличе“.

Ерат, зрадник, сміючись утік на беріг. Вона підпила голос, почала кликати батька й брата: „Аріндалю! Арміне! Чи нема нікого, щоб рятувати Дауру?“

її голос перелетів через море. Мій син Арін-даль зійшов з горбка суворий з добичами полювання; стріли шурхали при його боці,, лук ніс він в руці і пять чорносивих доґів було коло нього. Він побачив смілого Брата на березі, ухопив і привязав його до дуба, обмотав міцно його ребра, а вітри були повні стогнань звязаного.

Аріндаль пустіш ся на хвилі у своїм човні, що привезти Дауру. Надійшов гнівний Армар, і випустив сивоиеру стрілу; вона свиснула й застряла в твоїм серцю, мій Аріндалю, мій сину! Замість зра/цшка Брата, згинув ти, човен доплив до скелї і він там упав і вмер. При твоїх йогах шшла кров твого брата, о, яке ж було твоє горе, Дауро!

Хвилі розбили човен, Армар кидаєть ся в море, щоб вирятувати свою Дауру або вмерти. Смілий скок з горбка у хвилі—він пірнув на дно й виплинув більше.

Тільки з самотної, облитої морем скелї я чув скаргу моєї дочки. Часті й голосні були її покликування, але батько не міг її вирятувати. Ділу ніч стояв я на березі, я бачив її при слабих промінях місяця, цілу ніч чув я її крик, а вітер шумів сильно і дощ бив густо в сторону гори. Її голос ослаб ніж ще ранок настав, вона вмерла, як вечірній вітрець в траві на скелях. Повна жалю вмерла вона й лишила Арміна самого! Минулась моя сила на війнї, пропала моя гордість поміж дівчатами.

Коли надходять гірські бурі, а північний вітер високо підіймає хвилі', я сиджу на гучнім береш, дивлюсь на страшну скелю. Часто, коли заходить місяць, я бачу духи моїх дїтий, панів темні ходять вони разом у сумній згоді“.

Струя сліз, яка бризнула з очей Льоти и дала пільгу її стисненому серцю спинила пісні Вертера. Він відкинув геть папір, ухопив руку Льоти й гірко заплакав. Льота оперлась на другій руці й закрила лице хустиною. Обоє були страшно порушені. Вони ночували своє власне горе в долі героїв, почували се разом і сльози їх злучили ся. Губи й очи Вертера палили рамя Льоти; страх напав її; вона хотіла відійти, але біль і співчутє заглушували її й тяжїли на ній, як олово. Нарешті вона зібрала сили й просила його ридаючи, аби він відійшов, просила вкладаючи ціле небо у свій голос! Вертер дрожав, серце йому трохи не розірвалось, він взяв знов папір в руки й почав напів зломаним голосом читати:

„Весняний подуве, чому ти будеш мене? Ти глядиш ласкаво й говориш: я зрошую небесними краплями! Але близький час, коли я зівяну, близька буря, що моє листе розвіє! Прийде завтра подо-рожний, прийде, що мене бачив у всій моїй красі, кругом у полі його око буде мене шукати, але не знайде“.

Сї слова вдарили в нещасного з цілою силою. Він упав на коліна перед Льотою в повній розпуці, ухопив її руки, притискав їх собі до очей, до чола, і її здавало ся, що в її душі завилось було перечуте його страшного наміру.

Вона стратила свідомість, стискала його руки, пригортала їх до себе, прихилялась до нього порушена горем, і їх палаючі обличя дотикали одно одного. Вони забули про цілий світ. Він обхопив її руками, пригорнув до себе й цїлував без памяти її дрожачі губи. — „Вертер!"— закликала вона здавленним голосом, відвертаючись, „Вертер!" —і відсунула слабою рукою його грудь від своєї; —„Вертер"! промовила вона спокійним тоном най-благороднїйшого чутя.—Він не спротивляв ся, випустив її з своїх обіймів і упав наче без памяти перед нею. Вона висвободилась і серед трівожного замішана дрожачи поміж любовю й гнівом сказала: „Се останній раз! Вертер! Ви вже мене не побачите".—І кинувши на нещасного погляд повний любови вона відійшла у сусідню кімнату й замкнула її за собою. Вертер протягав за нею руки, не рішаючись її задержати. Він лежав на землі сперши голову на канапу і в такім положеню перебув більше як пів години, аж доки якийсь рух не привів його до себе. Се була служниця, яка хотїла накривати до столу. Він почав ходити по кімнаті сюди й туди, а коли побачив себе знов самим, підійшов до дверей кабінета й закликав тихим голосом: „Льото! Льото! Ще тільки одно слово! Ще тільки прощавай!"

Вона мовчала. Він ждав і просив і ждав; тоді' на силу вирвав ся й закликав: „Прощавай, Льото! на віки прощавай!"

Він прийшов до міської брами. Сторожі, що вже були звикли до нього, пропустили його мовчки. Порошило ніби дощем нїби снїгом і аж коло одинадцятого постукав він знов. Коли він вернув ся до дому, завважив його слуга, що його пан прийшов без капелюха. Він не рішав ся щось говорити, роздяг його—все було мокре. Опісля знайдено капелюх на скалї, яка на склонї горба сторчить понад долиною, і трудно зрозуміти, як Вертер міг не провалившись видраиатись на неї в темну й вохку ніч.

Він ляг у постіль і спав довго. Слуга застав його при писаню, коли на його прикликаний приніс йому на другий день ранком каву. Вій писав се в листї до Льоти.

„І так в останнє, в останнє відкриваю я сї очи. О, не побачать уже вони сонця, бо понурий, хмарний день закрив його. Сумуй природо! Твій син, твій приятель, твій коханий наближаєть ся до кінця. Льото, се з нічим незрівняне почуте, а всеж таки найблизше воно до невиразного сну, сказати собі: Се останній ранок. Останній! Льото, я не маю понятя для слова: останній! Чиж я не в повній силі тепер, а завтра буду лежати простертий на землі й обезсилений. Вмерти! що се значить? Так, нам снить ся, коли ми говоримо про смерть. Я бачив не раз, як умирають; але людська природа така ограничена, що не має понятя про початок і кінець свого істновання. Тепер ще ти моя, я твій! твій, дорога! А за хвильку—вже розстались, розлучені—може на віки?—Ні, Льото, ні— як можу я перестати істнувати? Як можеш ти минути ся? Ми ж істнуєм!—Минути ся!—що се значить? Се знов тільки слово! пустий звук, без відгомону для мого серця.—Вмерти, Льото! Бути закопаним у землю, де так тісно й темно!

Я мав подругу, яка була мені всім у моїй безпомічній молодости; вона вмерла, я проводив її тіло й стояв над ямою, коли спускали домовину, а шнури з шумом пересувались в долину і в гору; опісля впала перша лопата землі на домовину, яка обізвала ся глухим звуком і так що раз глухійше аж вкінці покрила ся зовсім землею!—Я упав коло могили—стрівожений, потрясений, убитий, зворушений до глибини, але я не знав що зі мною було—що зі мною буде—Вмерти! Могила! Я сих слів не розумію!

О вибач менї, вибач! Вчора! Се повинна бути остання хвиля мого житя. О, ангеле! Перший раз, без сумніву, перший раз в найглибшім моїм нутрі загорілось розкішне чуте: Вона мене любить! вона мене любить! На моїх губах горить ще святий вогонь, що виходив з твоїх губ, нове, тепле чуте наповняє моє серце. Вибач менї, вибач!

Ах я знав, що ти мене любила, знав се з перших повних гадки поглядів, з перших стиснень руки,—а всеж таки коли я відходив, коли бачив при тобі Альберта я упадав на духу і мене мучили сумніви.

Чи памятаєш, як ти прислала менї квітки після того, коли ти у сїм фатальнім товаристві не могла до мене анї слова промовити, анї протягнути менї руки? Я стояв пів ночи перед ними на колінах і вони доказали менї твою любов. Але ж сї вражіня минули, так як затираєть ся кож-дий раз в душі вірного почуте ласки його Бога, яку йому в повній небесній щедроті подавано в святих видимих знаках.

Все те минає, але ніяка вічність не вгасить сього палкого житя, якого я зазнав вчера на твоїх губах, яке почуваю в собі!

Вона мене любить! Вона обіймала се рам я, сї губи дрожали на її губах, сї уста шепотіли близько і і уст. Вона моя! Ти моя! Так Льото, на віки.

І щож се значить, що Альберт твій чоловік? Чоловік! Се для сього світа—і для сього світа гріх, що я тебе люблю, що радо взяв би тебе з його обіймів у свої? Гріх? Нехай, і я караюсь за нього; я пізнав його у всій його небесній роскоши, він влив в моє серце бальзам житя й силу. Від сеї хвилї ти моя, моя, Льото! Я „йду вперед, іду до мойого вітця, до твого вітця. Йому я поскаржусь, і він мене потішить, аж поки ти не прийдеш, а я полечу тобі на зустріч і обійму тебе і лишусь при тобі перед обличим Безконечного у вічних обіймах. Со но соп і по божевілє. Близький могили бачу я ясиїйше. Ми знов будомо жити! Ми будемо бачити одно одного! Набачимо твою матїр! Ах, я її побачу, я її знайду і відкрию перед нею все мос серце! Твою матїр, твій образ".

Коло одинацятої спитав Вертер свого слугу, чи не вернув ся Альберт? Слуга відповів, що так, що він бачив, як вели Альбертового коня. Тоді дав йому Вертер незакриту записку такого змісту:

„Чи не моглиб ви менї позичити ваших пістолетів до задуманої мною подорожи? Прощавайте"!

Добра Льота мало спала останньої ночи; то, чого вона боялась, стало ся, і такім видї, якого вона не могла анї перечувати анї бояти ся. її кров, все така спокійна й чиста, була в горяч-ковім забуренню, а тисячі ріжних вражінь непокоїли її добре серце. Чи був се огонь з Верте-рових обіймів, що вона почувала в грудях? Чи був се гнїв за його сміливість? Чи неприємне порі внаннє теперішнього свого стану з минулими часами наівної й вільної невинности і спокійного довіря до самої себе? Як тут бути з чоловіком, як признатись йому до тої сцени, яку конче треба було відкрити, одначе вона не могла відважитись на се. Вони обоє так довго одно перед одним мовчали, і мала б вона перша перебити мовчанку і як раз не в пору зробити свому чолові-кови таке несподіване відкрите? Вона боялась, що вже сама відомість про Вертерові відвідини зроблять на нього неприємне вражіннє, а тут ще й ся неждана катастрофа! Чи могла вона сподіватись, що її чоловік буде її бачити у правдивім світлі' і прийме до відомости без уиередженя? Чи могла вона бажати, щоб він читав у її душі? А знов чи могла вона удавати перед чоловіком, перед котрим вона стояла все чиста й прозора, як кришталь, перед котрим ніякого свого вражіння ніколи не укривала й но могла укривати? І одно і друге гризло її її ставило в трудне положение; а гадки її все вертали до Вертера, котрий для неї був утраченний, котрого не могла лишити, а мусила, на жаль, полишити самому собі, і котрий втративши її не мав більш нічого.

Вона й не помітила зразу, яка тяжка була для неї ся перерва обосторонньої виміни гадок! Вони, добрі й розумні люди почали нараз за для якогось тайного непоразуміння мовчати одно перед одним, кожде з них думало, що правда на його стороні', а поммляеть ся другий, і відносини заплутались і напружились так, що в сю критичну хвилю, від котрої все залежало, неможливо було сього узла розвязати. Якби так якась щаслива хвиля щирости була їх перед тим зблизила, якби так ожило було знов між ними вирозуміннє і взаїмна любов і відчинила їх серця, то може ще можна б було вратувати нашого приятеля.

Іще прилучилась до сього одна дивна обставина. Вертер не робив ніколи тайни з сього, що бажав би покинути сей світ, як ми се знаємо з його листів. Альберт часто з ним змагав ся, також поміж Льотою й її мужем бувала часами про те бесіда. Почуваючи рішучу відразу до такого вчинку, Альберт давав дуже часто пізнати і то з певного рода вражливістю, яка зовсім не була в його характері, що він бачить причини сумніватись в серіозиости такого наміру, позволив був собі навіть над сим пожартувати і передав свої сумніви Льотї. Се заспокоювало її вправдї з одної сторони, коли її гадки представляли їй сей сумний образ, з другої сторони знов се спиняло її виповісти свому чоловікови ті гризоти, які її мучили під сю хвилю.

Альберт вернув ся й Льота вийшла йому на зустріч з поспіхом і заклопотаннєм; він не був веселий, дїла свого не полагодив, в своїм сусїдї, уряднику знайшов він упертого, дрібязкового чоловіка. Також і зла дорога попсувала йому настрій .

Він спитав, чи чого не сталось, і вона поспішно відповіла, що вчера вечером був Вертер. Він спитав далї, чи прийшли які листи, і одержав відповідь, що в його кімнаті' лежить лист і кілька пакетів. Він пішов туди і Льота лишилась сама. Присутність чоловіка, котрого вона любила й поважала, зробила в її серцю нове вражінне. Память його великодушности, його любови і доброти заспокоїла її, вона почула таємний потяг іти за ним, взяла свою роботу й пішла в його кімнату, як се нераз робила. Вона знайшла його занятии відчиняннем і читаннєм пакетів. Деякі, здавалось, не були з найприємнїйших. Вона звернула до нього кілька питань на які він коротко відповів і станув при пультї, щоб писати.

Таким способом вони провели цілу годину і в душі Льоти ставало що раз темнійте. Вона відчувала, як тяжко буде їй відкрити те, що лежало їй на серцю, свому чоловікови—навіть якби він був і в найкращім настрою; її опанував смуток, і він став їй тим тяжший, що вона старалась його укривати, нишком ковтаючи сльози.

Прихід Вертерового слуги заклопотав їх дуже; він передав записку Альбертови, який звернув ся холоднокровно до жінки й сказав: „Дай йому пістолети“.—„Побажайте від мене свому ианови щасливої дороги“—сказав він до хлопця.—Се впало на неї як грім, вона на силу встала й не знала, що з него дїєть ся. ІІоволи підійшла вона до стіни, дріжучи зняла оружє, обтерла порох—й не могла рішитись і булаб ще довго зволікала, якби Альберт не принаглпв її був питаючим поглядом. Вона передала нещасне знарядє хлопцевії, не будучи всилї вимовити й слово, а коли сей вийшов вже з їх дому, зібрала свою роботу й пішла у єною кімнату в станї невимовної непевности. її серце віщувало всякі страхи. То вона хотіла кинутись в ноги свому чоловікови, відкрити йому все, історію вчорашнього вечера, свою вину й свої передчутя. То знов недобачала ніякого хісна з такого вчинку, а найменче могла сподіватись намовити чоловіка піти до Вертера. Стіл був вже накритий, а одна приятелька, що була зайшла тільки про щось спитати і мала зараз відійти, але лишилась, зробила розмову за столом зносною; всї силувались говорити, оповідати, забути ся.

Хлопець вернув ся з пістолетами до Вертера, і той взяв їх від нього з одушевлением, почувши, що передала їх Льота. Він казав принести собі хлїба й вина, пі слав хлопця обідати, а сам сїв писати.

„Вони перейшли через твої руки, ти обтерла з них порох, я їх тисячу разів цілую, ти їх дотикалась! Ти, Духу небесний, сприяєш мойому намірови! А ти, Льото, подаєш мені знарядє, ти, з котрої рук я бажав приняти смерть і тепер приймаю. О, я свого хлопця про все випитав. Ти дрожала передаючи їх йому, ти не сказала прощавай!—нї,нї не сказала!-—Чи мала б ти замкнути для мене своє серце задля сеї хвилини, яка мене звязала на віки з тобою? Льото, і тиеячолїтє не зітре сього вражіння! А я відчуваю, що ти не можеш ненавидіти того, хто так палає для тебе“.

Після обіда наказав він хлопцеви все запакувати дореиїти, поде]) богато паперів, вийшов з дому й упорядкував ще деякі дрібні довги. Опісля вернув ся до дому, знов вийшов, аж за браму, невважаючи на доіц, зайшов був до ґрафського саду, і знов кружив по околици і коли надійшла ніч, вернув ся до дому і писав:

„Вільгельме, я останній раз бачив поле і лїс і небо. Прощавай і ти! Дорога мамо, прости мене! ІІотїщ її, Вільгельме! Нехай Бог вас благословить! Всї мої річи в порядку. Прощавай! Ми побачимось знов і певно веселїйше“.

„Я зле тобі відвдячив ся, Альберте, і ти вибачиш мені. Я нарушив спокій твого дому, я вніс між вас недовірє. Бувай здоров! Я хочу вже се скінчити. О, колиб ви були щасливі через мою смерть! Альберте, Альберте! зроби щасливим сього ангела! І нехай спочиває боже благословенне на вас“.

Сього вечера він довго ще перебирав у своїх паперах, богато подер і кинув у піч, запечатав кілька пакетів з адресом до Вільгельма. Там були уступи, відорвані гадки, яких я богато бачив. Опісля в десятій годині наказавши принести собі фляшку вина й підложити огню, відослав спати слугу, котрого кімнатка, як і спальні всіх иныпих домашніх, були ззаду далеко. Хлопець ляг одягнений, аби ранком бути під рукою, бо його пан сказав був йому, що почтові коні зайдуть перед шестою годиною.

„Після одинайцятої".

Так все тихо довкола мене і така спокійна душа моя. Дякую тобі Боже, що сим останнім моїм хвилям даруєш таке тепло, таку силу.

Я приступаю до вікна, моя наймилїйша, і бачу через грізні хмари, що пересувають ся, поодинокі звізди вічного неба! Ні, ви не спадете! Вічний держить на серці вас і мене. Я бачив звізди дишля великого воза, наймилїйшої з усіх констеляція. Коли я йшов вечером від тебе, коли вийшов я за твої ворота, він стояв против мене. З яким опянїннєм я дивив ся на нього, і з піднятими руками називав його святим знаком мойого теперішнього щастя! І ще... Льото, що тільки не нагадує мені тебе! Чи не окружаєш ти мене! Чи не назбирав я, як дитина, ріжних дрібничок, яких ти, свята моя, дотикала!

А сей милий сілюет! Я записую його тобі, Льото, й прошу його шанувати. Тисячі, тисячі поцілунків я зложив на ньому, тисячі привітань заслав йому, коли виходив з дому, або вертав ся.

Батька твого я просив запискою стерегти мого трупа. На кладовищи єсть дві липи в кутку, від поля; там я бажаю спочити. Він може, він зробить се для свого приятеля. І ти проси його.

Не хочу примушувати побожних християн, щоб тїла їх лежали поруч з бідним нещасним. Ах, я хотїв би, аби ви поховали мене при дорозі, або в самотній долині, щоб священик і левіт приходили хрестячись по-при назначений камінь, і щоб самарянин зронив сльозу.

Так Льото! Я не жахаюсь взяти страшну, холодну чашу, з якої маю випити забуте смерти! Ти піднесла менї його і я не лякаюсь. Все, все! І так сповнились всі бажання й події мойого життя. Холодний, закостенілий постукаю я в зелїзні ворота смерти.

І що менї припало се щасте вмерти для тебе, Льото! собою пожертвувати для тебе! Я хотїв відважно, радісно вмерти, щоб тобі дати знов спокій і радість життя. Але що ж! Се було дано тільки не багатьом благородним людям—пролити кров за своїх і своєю смертю даровати повне житє своїм дорогим.

В сїй одежі я хочу бути похоронений, ти дотикалась її, ти її освятила; я просив про се й твого батька. Моя душа витає над домовиною. Нехай не перешукують моїх кишень. Сю ясночервону стрічку ти мала на грудях, коли я тебе перший раз побачив поміж твоїми дітьми поцілуй їх тисячу разів і розкажи їм про долю їх нещасного приятеля. Милі мої! Вони бігають коло мене. Ах, як я привязав ся до тебе, і від першої хвилї не міг вже тебе покинути! — Ся стрічка нехай буде зі мною похоронена. Ти дарувала менї її на мої уродини. Як все те поміщалось! — Ах, не думав я, тцо моя дорога сюди мене приведе! — Будь спокійна; прошу тебе, будь спокійна!

Вони набиті. — Бє дванадцята! Нехай так буде! Льото! Льото, прощавай! прощавай!"Один з сусідів бачив блиск і чув, як упав вистріл; але, що все було спокійно, не звертав вже далі на все уваги.

. Ранком в шестій годині' прийшов слуга з світлом. Застає свого господаря на землі, пістолет і кров. Він кличе, підносить його; нема відновіди тільки хрипіннє. Біжить за лікарями, за Альбертом. Льота почувши дзвінок, починає дрожати всї-ми членами. Будить чоловіка, вони встають, слуга приносить голосячи й ридаючи відомість, Льота паде зімліла перед Альбертом.

Коли до нещасного прийшов медик, знайшов його на землі без рятунку; живчик бив, всі члени були обезсилені. Він перестрілив собі голову понад правим оком, мозок виступив на верх. Все таки отворили йому жилу на руці, кров ішла, він все ще дихав.

З кровавої плями на спинці кресла можна було догадуватись, що він сповнив свій вчинок сидячи перед бюрком, опісля впав, і бив ся в конвульсіях довколо кресла. Лежав він обезпилений на спині, против вікна, був зовсім одягнений, взутий, мав на собі синій фрак і жовту камізольку.

Дім сусіди, город, все заворушилось. Прийшов Альберт. Вертера положили на ліжко, завязали чоло, лице вже було, як у мерця, нї один член не рухав ся. Легкі тільки хрипіли страшно, то сильнїйше, то знов слабше; ждали кінця.

З свого вина випив він був тільки одну чарку. На пульті розгорнена лежала Бмілїя Нальоті.

Про переляк Альберта, про ридання Льоти позвольте не говорити нічого.

Старий судія прилетів на сю відомість, він поцїлував уміраючого, проливаючи гарячі сльози. За ним слїдом прийшли старші його сини, вони припали коло ложа з виразом непогамованого болю, цїлували умираючому руки й уста, а найстарший, котрого той найбільше любив, припав був до його губ, аж поки той не сконав і поки його силою не відорвали. В дванадцятій годинї в полуднє помер він. Присутність судії і його заходи припинили заворушеннє. В ночі, коло одинадцятої години, сказав він його поховати на тім місці, котре він сам був собі вибрав. Старенький з синами провів домовину, Альберт не зміг. Боялись за житє Льоти. Несли ремісники. Священик не проводив.


  1. Кольґар і Анїра, дїти Кармора.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.