Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII

Іван Франко
Основи суспільности
II
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960
II.

— І пощо ти, бестіє, раз-у-раз оте вікно на ніч заслонюєш? Чи я тобі не казала, що не можу спати при заслоненім вікні? — лаяла пані Олімпія Параску, що, раптом збуджена зо сну, схопилася на рівні ноги та кулаками протирала очі.

— Та, бігме ж то, що це не я! — бубоніла Параска, не рушаючися з місця. — Це, певно, Гадина. Він тут щось порядкував вечером у покою.

— Гадина, Гадина! — гнівно відмовила пані. — Тобі щось тільки на когонебудь скинути! А я певнісінька, що це ти зробила.

— Ні, скарай же то мене, Господи, що ні! — божилася Параска.

— І не божися надурно, ти, погане насіння! — крикнула пані. — Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоїш? Іди, буди других! Адже, певно, всі сплять, хоч уже сонце он як високо!

— Та нині, прошу ясної пані, неділя.

— О, так, вам аби неділя! То що, в неділю їсти не треба? Бігай, збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтяра[1] по молоко і сметанку[2]. Не бійся, той, певно, давно встав і корови подоїв. Може, вже й до Львова поїхав.

— Як поїхав, то молоко і сметанку для ясної пані лишив у пивниці[3], — вспокоювала Параска, очевидно, мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпії і все ще позіхаючи та чухаючи розпатлані, давно нечесані коси.

— А потому збуди Гапку й кажи їй, щоб зараз розпалювала під кухнею[4]. Старий Деменюк, певно, вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоїш? Та махай, тумане[5]!

Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернулася від неї, вона підняла обидві руки до лиця й, закрививши указові пальці, немов ріжки, приложила їх до чола й, перекрививши лице, зробила огидливу гримасу в бік пані, помахала головою і прожогом кинулася бігти зі спальні. Та в темних сінях мало що не впала, спіткнувшися о стару масницю[6], котрою були підперті сінешні двері.

— Тьфу! Пек тобі! — крикнула в сінях Параска, та так голосно, щоб пані могла чути. — І все якась мара ставить оту масницю підо двері, бодай їй руки покривило!

І Параска люто копнула масницю ногою так, що посудина з лоскотом покотилася геть у сіни. Параска добре знала, що не хто, а тільки сама пані поставила масницю під двері, та хотіла хоч тим невинним способом помститися на пані за перерваний сон і ранішню лайку.

А пані Олімпія тим часом узялася до своєї туалети. Вона вмилася і, причесавши перед дзеркалом сиве та буйне ще волосся, наділа свою звичайну чорну сукню, котру носила вже пару літ. Давно вже перестала вона строїтися[7], раз, що по смерті чоловіка маєткові відносини геть-геть попсувалися, а по-друге, — не було і для кого. Сім'я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула, з сусідами ще за життя графа вони не жили, то ж і гості не бували в Торках майже ніколи. Убравшися, графиня, виходячи, накинула поверх сукні таку ж чорну мантильку, бо літній росистий ранок був холодний.

Виходячи зі своєї спальні, що була заразом її канцелярією і вбірнею, пані Олімпія озирнулася довкола з якоюсь турботою, мов із острахом. Вона не довіряла нікому з тих людей, що її оточували, знала, що всі її ненавидять, що ніхто її не любить і добра їй не бажає, і жила між ними мов у лісі між дикими звірями. Ніколи від страшної катастрофи, що була причиною смерти її чоловіка й пожару двору, вона не мала спокою. Все переслідувала її тривожна думка: а ну ж ті люди, ті дикі звірі кинуться на неї, розірвуть її! Вона спочатку думала лагідним обходженням піддобрити їх, але швидко зі страхом побачила, що лагідне обходження тільки осмілює, роззухвалює їх, а зовсім не привертає їх серця до неї. І вона знов завернула до свого давнього способу: держати „ті бестії“ здалека від себе, на кожному кроці давати їм почути свою погорду. Оттим то й жила вона в вічнім острасі. Уб'ють, ограбують — такі картини раз-у-раз вертілися в її уяві. Виходячи, вона озирнула свою спальню по старій привичці, хоч і знала, що грабівник, коли б у її неприсутності сюди дістався, не найшов би майже нічого такого, що йому оплатилося б забрати. Правда, горіхова шафа для убрання, магоневий викладаний столик для туалетових приборів і комода з білизною свідчили про колишню заможність. Та в шафі висіли якісь старі, давно відложені сукні, в шухлядці столика лежало хіба пару старих і повизублюваних гребінців та слоїк помади до волосся, а в комоді також невеликі були скарби. На стінах висіли два чи три старі портрети, а в кутику коло ліжка пані Олімпії стояла невеличка, дубова, залізними штабами окована й міцно замкнена скринька — каса пані Олімпії. Та тільки біда, що каса звичайно дуже бувала вбога, а нині була майже зовсім порожня, коли не числити жмені мідяних монет, що були розсипані на дні. Та проте пані Олімпія не любила нікого допускати до своєї спальні, особливо вдень, і, виходячи, замикала віконниці зі середини, а двері — на колодку знадвору.

Зі спальні пані Олімпії виходилося в вузькі й темні сіни; світло до них падало тільки крізь мале, подовгасте віконце над дверима. Колись у тім віконці були шиби з грубого, матового скла, але вони давно були повибивані, так, що з полудня сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав „сальон“ — обширна кімната, прибрана сяк-так по-панськи, та звичайно замкнена, її відчиняли тільки для „гостей“: приїде часом у село комісар, або лікар, або навіть пан староста, чемність велить заїхати у двір, і от пані Олімпія, хоч у душі клене нахабників, усе таки, рада — не рада, відчиняє „сальон“, провітрює й отоплює його, і приймає гостей. В останніх часах син її трохи частіше заставляв її відчиняти сальон. Гуляючи часто у Львові, він привозив інколи з собою своїх молодих товаришів і знайомих — трохи мішане, та зате голосне й веселе товариство. Тоді сальон графині наповнявся шумом молодих голосів, сміхом і жартами, димом сигар і атмосферою різних перфум, котрих уживали ті „добре виховані“ молоді люди — бо, звісно, тільки з такими й товаришував молодий граф Адась Торський. До пізньої ночі пили чай, грали в карти або вели широкі розмови. Пані Олімпія була одинока жінка в тім товаристві, та все таки чулася у своїм елементі, чулася між рівними собі, віддихала душею після того ненастанного пригноблення, в котрому плило її життя. Правда, спосіб життя сина був для неї джерелом незлічених прикростей і турбот, та в молодій, веселій кумпанії вона забувала про все і вдячна була синові за ту розривку.

Ось і нині вона надіється тих гостей. Адась учора сам приїжджав із фільварку ще вранці. Вчора по обіді він поїхав до Львова, а сьогодні к обідові має вернутися з кумпанією. Пообідають на фільварку, де Адась оце перший рік трібував[8] сам завідувати господарством і провадити адміністрацію, — а після обіду зайдуть на чайок до двору. Та пані Олімпії бажалося подати гостям замість голого чайку — каву, і ось вона замовила в пахтяра, що орендував двірське поле враз із худобою й торгував молоком у Львові, достаточну порцію сметанки. Знаючи добре, що ані на Параску, ані на Гадину не можна було спуститися[9], вона, убравшися як мога швидше й замкнувши свою спальню, вийшла з сіней на подвір'я, щоб самій усього доглянути.

— Ах, як же тут чудесно! — мимоволі вирвалося з її уст, і вона глибоко відітхнула, захапуючи у груди як мога більше повітря. Чисте, свіже повітря насичене було пахощами липового цвіту та жасміну, що здоровими кущами обплітав і вкривав сумовиті руїни — згарища панського мурованого двору. Вийшовши з сіней і заперши двері за собою, пані Олімпія поперед усього звернула очі на ті згарища. По старій звичці, без сумніву. П'ятнадцять літ, від смерти чоловіка, оті згарища його двору стояли перед її очима — понурі та непривітні, як її згадки про графа Торського, та при тім невідступні, незнищимі. Якоюсь магічною силою тягли вони до себе її очі. Не було на світі місця, котре б вона так гаряче, завзято ненавиділа, як оті згарища. Аджеж тут безсердечний тиран мучив і катував її довгі-довгі літа! Тут убито її молодість, потоптано її красу, скалічено її душу, затроєно серце й думки! А отже пані Олімпія не могла перейти подвір'я, вулиці, саду, алеї, щоб із кожного місця не озирнутися на ті згарища. І з кожного місця вони дивно якось вражали її серце, будили холодну дрож у всіх суставах, мов німа, таємна, а страшна погроза. По смерті графа люди в Торках довго розповідали, що небіжчик-граф ходить по згарищах, немов шукає чогось, голосно стогне й ридає. Графиня не вірила тому, гнівалася, коли хто передавав їй ці оповідання, та проте смертельно боялася ніччю вийти на подвір'я і поглянути на згарища. Чи мала ж би це бути правда? Чи мав би її мучитель іще й по смерті не давати їй спокою? Не раз і не десять збиралася пані Олімпія усунути ті згарища. Раз уже навіть робітники були найняті. Та все якась несподівана пригода не давала виконати цей замір. То жнива наглі випали, то буря робітників розігнала, а потім град збіжжя витовк, і гроші, відложені на випрятання згарищ, ішли на іншу ціль. Немов якась фатальність висіла над ними, змушувала паню Олімпію жити під ненастанним вражінням цієї ненависної руїни.

„Та вже тепер, коли мій плян удасться, то, певно, поперед усього ці згарища кажу вивезти й пляц[10] очистити“, — мигнула думка в голові пані Олімпії. Вона перехристилася й відвернула зір у противний бік, на подвір'я в малу офіцину, низенький і довгий будиночок, що ограничував подвір'я насупроти тієї офіцини, в котрій була її спальня й сальон, і одним кінцем вганявся в сад. В тій самій лінії, що „велика офіцина“, але окремо від неї, стояла обширна стайня, а далі — мурована возівня. Будинки ті з двох боків обграничували обширне подвір'я, перерізане повперек високим дощаним парканом, що на схід сонця притикав до вугла возівні, а к заходові добігав до малої офіцини. Та що та офіцина була довша і вбігала ще в сад — очевидно, пізніше добудованим помешканням, зложеним із двох невеличких покоїв, — то паркан на які три кроки перед тою офіциною вривався, припираючи до штахетів, котрі обколювали маленький квітник перед вікнами офіцини.

Пані Олімпія йшла подвір'ям, пильно озираючись на всі боки. В малій офіцині поміщалася служба: льокай Танаско Гадина, кухарка Гапка і старий Гнат Деменюк, колись гуменний, а тепер, коли графиня хазяйства не вела й поле здавала в оренду, пасічник та загальний доглядчик. Тут була й кухня, і покій для пахтяра, що орендував і поле графині. Решта господарських будинків стояла оддалік за гостинцем[11].

У кухні вже палилося. Дим рівним синювато-рожевим струмочком плив із комина прямо вгору, немов силкувався вибігти понад вершки розлогих, вікових лип, що, немов величезні темнозелені голови, бовваніли поза невисоким дахом офіцини. Та коли б не той дим, можна б було подумати, що все оте обійстя[12], оточене старезними липами, немов відгороджене від світу, не має в собі ані живої душі. Ніде не було чути ані голосу, тільки солов'ї лящали між гілками липи. Пахтяр давно вже подоїв корови й поїхав із молоком до Львова, його пастух погнав корови на пасовисько, Деменюк іще досвіта пішов кудись, а молодь заспала трохи довше, дякуючи святій неділі, хоча, звісно, і в будні вона тут не дуже потіла над роботою. Та все таки пані Олімпії немила була ця тиша в білий день, і вона почала пильніше прислухуватися і приглядатися, що робить її служба. Вона тихо, звільна перейшла поперек подвір'я, колись гладко утоптаного, а тепер зарослого травою, і наблизилася до вікон кухні, щоб заглянути до середини. Вона йшла близько стіни, крадучися звільна та вдаючи, немов і не думає ні про що. Служба добре знала цей її поганий звичай.

— Zacznijcie, wargi wasze, chwalić Pannę świętą[13]! — роздався нараз у кухні побожний спів Гапки. Була це пристаркувата вже дівка, що виховалася при дворі та, не вийшовши заміж, так і лишилася тут. Колись вона була веселої вдачі, гуляла і з паничами, і з парубками, відсиділа пару літ у криміналі за страчення дитини, та, вернувшися відтам, як одинокий здобуток тюремної цивілізації, винесла непоборний нахил до побожности й до прокльонів. В її голові спокійно жили поруч себе Христос і Беліяль[14]: безліч набожних пісень та молитов, котрі шептала раз-у-раз або співала якимось скрипливим, розбитим голосом, і ще, може, більша безліч найпоганіших прокльонів, котрими сипала направо й наліво, як чорна хмара градом. Пані Олімпія аж стрепенулася, почувши той голос.

— Ну, розспівалася! — буркнула вона. — Та вже нехай співає! Ліпше, коли співає, ніж якби мала клясти. Хоч то здається, — мигнуло їй у думці, і усміх перебіг по лиці, — що Пан-Біг так само не слухає її побожного співу, як і її прокльонів.

Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов набік, перейшла подвір'я й пішла заглянути до стайні, двері котрої були відчинені. З нутра темної стайні доходив до неї якийсь шелест, помішаний зі шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишилася, притулилася до стіни близько дверей і слухала.

— Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі боятися? — шептав Гадина.

— Не хочу, дай мені спокій! — відмовляла Параска.

— Але ходи! Присяга Богу, що тебе не одурю! Восени поберемося.

— Знаю я таких, як ти. Поберемося, то тоді піду, а тепер зась тобі!

— Але не бійся! Ходи!

Гадина, очевидно, силою трібував спонукати Параску, та вона була сильніша від нього й попхнула його так, що він мало за двері не вискочив.

— От дурна! І говори з нею! — маркітно[15] мовив Гадина.

— І не говори! — відмовила якось неохоче Параска, шелестячи соломою.

— А хочеш заміж за мене, правда?

— Овва! Таке мені велике добро! Не візьмеш ти, то другий візьме.

— Але за другим не буде тобі так, як за мною.

— Говори! Не виділа я твоїх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.

— Дурна, дурна! — шептав Гадина, нахиляючись до неї. — Я вже нині маю стільки, що міг би ґрунтець і хату купити, а цими днями буду мати ще більше.

— Може, цілі Торки купиш? — жартувала Параска.

— Торки, не Торки, але будемо мати стільки, що буде до смерти і для нас, і для дітей наших.

— Та що ти плетеш, навіжений? — голосно промовила Параска. — Відки ти тільки гроші дістанеш?

— Відки дістану, то дістану. То моя річ.

— Ну, скажи, хай і я знаю.

— Е, в тебе язик довгий.

— Присяга Богу, що нікому не скажу.

— Та не присягайся! Пощо тобі це знати? А втім, хто знає, може, і нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.

— Та скажи, скажи, Танасочку! — підлещувалась Параска. — Скажи, то піду з тобою.

— Підеш? — живо скрикнув Гадина.

— Їй-богу, піду.

— Зараз?

— Ну, ні! Але пото́му. Нині ввечір.

— Е, дуриш! Як підеш, то тоді й скажу.

— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе незахочу.

— Ну, та й слухай же. В нашого ксьондза[16]

— В котрого?

— Та у старого, того, що тут ув офіцині живе. В нього є гроші. Великі гроші.

— Е, в шпаркасі[17]!

— Те, що у шпаркасі, то окремо. Але є й готові. Він їх усе переховує, щодень в інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний, опир! А найбільше пес на перешкоді. Все, як тільки я трохи наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.

— А багато?

— Параско! Параско! — роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе Бог забув і всі святі, як ти про роботу пам'ятаєш! Параско!

— Ой, лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить! Послала мене по дрова, а я тут із тобою забалакалася. Пусти!

— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.

— Нема часу. А то ще стара опириця прийде та наробить крику.

І Параска прожогом вибігла зо стайні й майже лицем у лице наткнулася на паню Олімпію.

— Ой, Господи! — скрикнула вона й задеревіла на місці.

— Ти що тут робиш? — строго запитала її пані. — З ким тут розмови ведеш?

— Та ні з ким, — брехала Параска, почувши у стайні легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді[18], а другим крізь діру в даху вискочив у сад. — Мене Гапка послала по дрова.

— То тут у тебе дрова?

— Та я хотіла набрати трохи соломи на підпал.

— Ну, але скажи, з ким ти говорила?

— Та скарай же то мене Господи, що ні з ким.

— Ах, ти прокляте насіння! — сердилася пані. — І в живі очі мені смієш брехати! Аджеж я сама чула! Гей ти, Гадино! — крикнула вона до середини стайні. — Де ти там? Ану, покажися сюди!

— Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? — говорила Параска, зовсім уже осмілившися й думаючи, що пані прийшла тільки на крик Гапки. — Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!

Пані ввійшла до стайні й почала роззиратися за Гадиною, а Параска, тим часом, рада, що таким дешевим коштом позбулася її, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наруччя дров і побігла до кухні, ще поки пані вийшла зі стайні.

Пані чогось уся дрижала. Підслухана розмова неначе сахнула на неї чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було виявлятися під оцим чудовим, темносинім, погідним небом, серед пахощів лип та співу солов'їв. Не бачучи Гадини у стайні, вона, мов у нетямі, почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та попід жолоби, шукаючи, чи він там де не сховався. Далі зупинилася.

„І пощо я властиво його шукаю?“ — міркувала вона. — „Чого мені від нього треба? Що я йому скажу і що їй можу сказати? Погань, гниль, огида! В них вони почались, у них родились, у них живуть, у них і пропадуть. Чи я маю їх виймати з тої калюжі? Навертати з тої дороги, що так відповідає їх натурі? О, ні, чорт із ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Аджеж обоє вони — його діти, мого мучителя, мого тирана! Аджеж обоє вони, заки ще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре ім'я! Нехай ідуть тою дорогою огиди й ганьби! Я їх певно спиняти не буду!“

І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекушувала його зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка її, тим часом, перескочила на інше.

„Але злодюга, оцей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що це значиться, що він обіцював їй цими днями мати ще більше грошей? Невже він мав би…? Треба буде остерегти старого. Або ще краще… що то поможе його остерігати? Краще хіба самій його пильнувати. Може б, Адась… Та ну! Чорт із ними, з усіма! Побачимо!“

І пані махнула рукою, немов проганяли якусь уперту, влазливу муху, і швидким ходом вийшла зо стайні, в котрій півсумерк і тепле ще повітря, повне випарів худоби, що тут недавно стояла, навівали на неї важкі, неприємні думки.

Вона пішла тепер до кухні, щоб ураз із Гапкою уложити плян нинішньої гостини. Ще на подвір'ю до неї крізь відчинені вікна кухні доносився голос Гапки — цим разом уже зовсім не побожний спів, хоч Бог і всі святі споминались і тут доволі часто.

— А дав би Бог милосерний, щоб вас тут усіх громи вибили! Щоб вас холера витерла та викришила до лаби[19]! І як іще земля свята носить вас на собі, не розпадеться під вашими ногами та не проглине вас?

— Алеж, Гапко, — чути було голос Параски, — чого ти мене чіпаєшся? Що я тобі зробила?

— Та мовчи, огиднице! — кричала Гапка. — Хіба я не бачила, як ти, замість до дривітні, та просто шмигнула до стайні? О, не бійся, знаю я тебе! Я добре бачила, що він там був, що ти до нього біжиш.

— Та який він? Христися та мов[20] „Оченаш“! — відбріхувалася Параска.

— Я тобі вичитаю „оченаш“, не бійся! — торохтіла Гапка. — Ей, дівко! Коли вже стиду в лиці не маєш, то повинна б хоч Бога боятися! Адже це твій брат! Адже ви обоє з одної гилі ягоди! І як же ти можеш собі з ним заходити? Адже тебе грім Божий заб'є! Земля під тобою розступиться!

— Та скарай же то мене Господи, коли я з ним щонебудь!.. — божилася Параска. — І чого ти мене чіпаєшся?

— А нехай тебе, рибонько, той чіпається, що у смолі кипить! Я до неї говорю, як до доброї, а вона мені ось як відповідає. Та пропадай ти від мене в озеро! Роби собі, що хочеш! Про мене, і вішайся, то нічого тобі не скажу!

— А щоб тобі вже раз заклепило та занімило оту хавку, то певно ліпше б було! — буркнула злісно Параска, луснула якоюсь бляшаною посудиною, котру, мабуть, мила, і вибігла з кухні. Та у дверях зустріла паню Олімпію. Не бажаючи, очевидно, бути тепер із нею, вхопила коновки й побігла по воду, воркочучи по дорозі: „Чума проклята!“ Чумою у дворі і в цілім селі прозивали Гапку.

Гапка й собі бурчала щось під носом, коли пані ввійшла до кухні.

— І чого ти, Гапко, так розкричалася? — запитала пані Олімпія, сідаючи на лавці близь печі. — Нині свята неділя, цілий світ радується, а ти вже кричиш і кленеш на ціле подвір'я.

— Але бо то, прошу ясної пані, невитримана година з тою поганню! Я не знаю, чи є де на світі поганіші люди, як тут у нас зібралися.

— Ну, та й що з того? — спокійно відмовила пані. — Чи гадаєш, що криком та прокляттями ти їх направиш? От воліла б Богу помолитися за їх душі, щоб їм Бог дав отямитися та покинути злі дороги.

— Та хіба я не молюся? — скрикнула Гапка, не розуміючи паниної іронії… — Аджеж я молюся й за них, Бог би їх тяжко побив! Але сумління мені каже, що не варті вони моєї молитви. Що чортове має бути, того вже ніяка молитва з пекла не відкупить.

— Ну, ну, Гапко, — сказала пані, встаючи, — покиньмо про це говорити. А ось ліпше поміркуймо про нинішній підвечірок.

— Та я вже дещо трохи міркувала. Не знаю тільки, що ясна пані на це скажуть. Я думаю, що можна б курячу потравку з рижем[21].

— Якби були курята! — перебила пані.

— Та я послала Гадину в село. Чень десь напитає.

— Ну, а потім?

— Потім гербата[22], а до неї треба сухариків напекти.

— А маєш масло?

— Масло є, хоч і не дуже свіже. На стіл його давати не можна, а до печива ввійде[23]. Тільки клопіт, що цукру нема.

— Ну, цукру ми в крамаря дістанемо.

— На борг не дасть, — завважила Гапка.

— То заплатимо. На стільки грошей у мене є. Ну, добре! Нехай і так буде! Тільки добре мені справляйся!

— А багато панів буде?

— Не знаю. Може, зо п'ять.

— Ну, це ще б нічого. Але якби з десять, то могло б не вистачити ані муки, ані рижу.

— Е, ні, Адась знає, що в мене достатки не такі, щоб можна купи гостей приймати. Ну, а нам на обід що буде?

— Та я хотіла зладити картопляну зупу…

— Ксьондз її не любить! — замітила пані.

— Е, буду я дивитися, що ксьондз любить, а що ні! — гнівно буркнула Гапка. — Не вхопить його, як і картопляної попоїсть. А на друге пиріжки[24] з сиром.

— А з м'яса нічого?

— Та відки в нас м'ясо візьметься? Як будуть курята, а гості дещо лишать, то буде для ясної пані на вечерю.

— Та мені про себе байдуже, — відказала пані Олімпія. — Я й картопляної зупи попоїм. А от ксьондз…

— І що так ясна пані тим ксьондзом турбуються! — промовила Гапка. — Що він, ясної пані сват, чи брат?

— Ну, Гапко, не можна так казати. Десять літ живе в мене, платить мені за ціле удержання, то не гарно було б, якби почав жалуватися, що його голодом моримо.

— Платить ясній пані! — аж скрикнула Гапка, опершися варешкою об ріг кухонної печи. — Той скнира[25] платить пані! І що він платить? Певно, з десять ринських[26] на місяць за хату, страву, прання і всю прислугу!

— Не десять, а двадцять і п'ять, Гапко. Та не в тім річ! Що платить, те платить, а коли я згодилася, то треба свого слова держатися.

— Двадцять і п'ять ринських! Ха, ха, ха! — реготалася Гапка. — Адже за такі гроші йому й бараболяної зупи забагато! А ясна пані пхають у нього, що тільки можуть. Рано молоко, потім каву, потім обід, потім підвечірок, потім гербату на вечерю! Ні, я на таке не годжуся! Адже цей старий скупиндра може й по сто ринських місячно платити і, певно, не збідніє.

— Ні, Гапко, — уговкувала її пані. — Дай спокій! Ти цього не розумієш! А на обід конче треба для отця Нестора щось із м'яса прилагодити. Хоч курятко одне йому всмаж.

— Йому всмаж! А ясній пані ні?

— Та вже всмаж, кому хочеш! А кава готова?

— Готова.

— Ну, то давай сюди. Я сама наллю. А не знаєш, отець Нестор устав уже?

— Не знаю! — сердито буркнула Гапка, котра дуже не любила о. Нестора й вічно дивувалася, чого це пані так про нього турбується. Правда, вона знала потроху історію, яка скоїлася між панею й о. Нестором. Але то колись було, а що було, це, на думку Гапки, пропало й не повинно мати ніякого впливу на те, що є. Так, бодай, вона дивилася на свою власну непринадну минувшину, й такою міркою мірила й усіх других.

Пані, тим часом, узялася наливати каву. Вона ніколи не повіряла цього Гапці. Особливо для о. Нестора вона старалася прилагодити каву так, як він любив. Вона старанно зібрала ввесь кожушок зі сметанки й положила в його філіжанку[27], влила також чільну сметанку й небагато чорної кави, а й цукру поклала далеко більше, ніж собі. Наливши дві філіжанки, решту лишила Гапці.

— А булку маємо? — запитала пані.

— Та ще окрайчик. Не багато.

І Гапка вийняла з шафи невеличкий шматок булки домашнього печива.

— Ну, добре. Для о. Нестора буде й цього. А я й із хлібом вип'ю, — сказала пані й, поставивши каву, призначену для „ксьондза“, на кухню, щоб іще трохи пригрілася, сама сіла знов на лавці, вкраяла собі шматок хліба й звільна почала пити каву, не перестаючи при тім розмовляти з Гапкою. Гапка тим часом з квасним видом заглянула до горщиків, у котрих були зостанки чорної кави і сметанки і, виливши їх в один горщик, долила пряженого молока, кинула невеличкий шматок цукру й також поставила на кухню, а сама сіла на порозі й почала оббирати картоплю.

— А ти ж, Гапко, чому не снідаєш? — мовила пані, ледве-ледве жвакаючи останками зубів черствий хліб, розмочений у каві.

— Та я маю час! — відповіла Гапка. — Я не привикла так рано.

Пані Олімпія добре знала, що Гапка бреше, що вона не для себе злагодила оцю каву, а для старого Деменюка. Той старий мовчазливий дід, той строгий мораліст, котрий раз-у-раз колов Гапці очі її власною грішною молодістю, котрий спокійно, мов крізь сон, говорив їй такі речі, яких вона не була б ні від кого знесла й котрі не раз доводили її аж до сліз, був усе таки слабою точкою в вигаслім Гапчинім серці. Гапка воліла сама не доїсти, не допити й не доспати, щоб тільки старому Деменюкові достачити якнайбільше вигоди. Пані знала це добре, і їй захотілось пошпигати трохи Гапку в те слабе місце.

— А де твій Деменюк? — з усміхом запитала вона.

— Мій? Чому мій? — живо відмовила Гапка.

— Ну, та певно, що твій! Хіба я не знаю, що ти для нього оцю каву лишаєш, а сама її пити не будеш?

Гапка аж поблідла на лиці. Картопля випала їй із руки, і вона, не рушаючися з місця, підвела звільна очі на паню з виразом такої злоби, що в пані Олімпії аж мороз пішов поза плечима.

— А ясній пані хіба кривда? — процідила вона.

— Та Бог із тобою, Гапко! — вспокоювала її пані. — Хіба я тобі що кажу? Глядиш на мене так, мов із'їсти мене хочеш.

— А що ж ясна пані мене попрікають Деменюком?

— Та я не попрікаю. Тільки так, до слова прийшлось. А видиш, ти мене попрікнула о. Нестором, а я тобі нічого не мовила. Адже в нас обох подібне діло. Обидві старих дідів доглядаємо.

— Що ви, пані! — з якимось переляком скрикнула Гапка, забувши навіть про звичайну титулятуру. — Хіба можна Деменюка порівнювати з тим ксьондзом?

— А чому ж би не можна?

— Гріх вам, ясна пані, й думати про таке. Деменюк святий чоловік! Без крихти злоби. Чиста душа. Якби не він, то я певна, що весь оцей двір, усе село давно б запалися, в озеро б заклекотіли. З-за нього нас Пан Біг усіх на світі держить. А отой піп, прости Господи гріха!.. Ні, що я буду говорити! Ясна пані ліпше знають, який він!

— Нічого злого я про нього не знаю, — спокійно відмовила пані.

— Так? Ну, то… Та що ж, не моє діло говорити на нього. Як собі ясна пані знають.

Пані Олімпія тим часом скінчила снідання. Вона встала й, не говорячи більше нічого, поставила на тацу два імбрички[28], один зо сметанкою, а другий із чорною кавою, поклала кілька шматочків цукру на бляшану тарілочку, пригріту булку і пішла з тим усім до о. Нестора. Ідучи, вона думала про свої відносини до Гапки. Оця непринадна жінка, з вісповатим лицем, з вічними молитвами та прокляттями на устах, із заплямленою минувшиною, була все таки одинока людина в її найближчім оточенню, з котрою вона могла говорити щиро, як жінка з жінкою, без тої злоби, що ворушилась у її серці на саму згадку про Параску, про Гадину, про пахтяра, про пастуха й інших її знайомих. Навіть старий Деменюк, хоч на думку Гапки святий чоловік, видавався пані Олімпії далеко не таким святим. А головно пані чула, що старий не любить її, вважає її злою і грішною, і для того не могла відноситися до нього прямо й одверто. Та відки прийшла до того Гапка, що пані могла отак розмовляти, могла якось по-людському, хоч і без особливої симпатії відноситися до неї? Пані Олімпія й сама собі того не вміла вияснити.

„І що, властиво, от ця Гапка?“ — думала вона, йдучи подвір'ям та ступаючи звільна й обережно з тацою. „І погана вона, і криклива та сварлива за трьох, а все таки щось мене до неї тягне. Не думаю, щоб мені щиро служила. В тім пункті всі вони однакові, втопили б мене в ложці води. Ну, та у дрібницях я випробувала її, чесна. Не краде, бо не має для кого. Ну, та й прошла не абияку школу. Бідна жінка. Якраз трицять літ буде, як прийшла сюди молоденькою, гарною дівчиною. Яка була гарна, весела, співуча, жартовлива! І ось що з неї зробила двірська служба. За цих 30 літ тільки раз відси віддалювалася — тоді, коли жандарі повели її сковану до Львова, до криміналу. Відбувши кару, знов сюди вернулася. Граф тоді вже був небіжчик. Упала мені до ніг… „Не відганяйте мене, пані!“ — сказала крізь сльози. — „Прийміть, дайте роботу, а то піду і втоплюся! Адже мені нема більше ніде світу, нема місця. До свого села вертатися, до батьків, після того, що зо мною було, краще вмерти. Тут я стратила свою молодість, свою добру славу, тут і жити і вмирати буду!“

Пані Олімпія добре тямила цю сцену. Гапка не кидалась, не кричала, не докоряла ані їй, ані пам'яти небіжчика-графа, тільки стояла близь порога й тихо плакала. Пані приняла її — і не пожалувала того. В тюрмі Гапка хоча стратила свою красу, перебувши тяжку віспу, та зате навчилася куховарства. Правда, там вона набрала також деяких негарних звичок, у тому числі й тих: голосно співати набожних пісень іноді до пізньої ночі і не менше голосно проклинати та лаятись. Лексикон прокльонів і лайок вона винесла пребагатий і, мабуть, ненастанно ще збагачувала його власною фантазією. Через оці звички вся инша служба дуже не любила Гапку й називала її не інакше, як тільки „чумою“. Та пані інстинктово чула, що Гапка — одна з усеї двірні відноситься до неї без ненависти, а навіть зі співчуттям, що розуміє її важке положення і, хоч бурчить та клене, все таки по-свойому дбає про неї і про її інтереси. І це були ті таємні нитки, що сполучували ті дві жінки, такі далекі від себе і суспільним становищем, і традицією, і життям, і характерами.

І Гапка по відході пані, оббираючи картоплю, також принялась по-свойому філософувати.

„І мара її зрозуміє, оту нашу графиню! Чи добра вона, чи лиха? По правді говорить, чи бреше? Ніяк не зміркую. Здається, говорить часом як людина, а з боку глянеш — відьма якась. Аджеж я бачу, як вона ненавидить усіх! Навіть отого свого синочка коханого! Кажуть, що вовчиця таку має натуру, що іноді леститися буде, а в іншу пору кидається на чоловіка, чи навіть на вовка, і гризе та рве зубами. А до оцеї поганої руїни, до того скупиндряги-попа, то так припадає, як до рідного батька. І чого вона від нього надіється? Чи думає, що він свої гроші лишить їй і її марнотратникові-синові? О, якщо так думає, то пуста її думка! Я міркую, що старий швидше попалить свої банкноти та книжки шпаркасові, а їй не лишить нічого. І що вона мені бреше, що він їй платить за хату і страву, коли я добре знаю, що вже два роки вона держить його зовсім задурно. Господи! От іще люди бувають. Такий багатий чоловік, що міг би собі жити, як настарший дідич, а він волить ось тут валятися, як якийсь старець, у нужденній комірчині, без ніякої вигоди, на ласці оцеї зруйнованої графині та її сина! Ні! Прости Господи гріха, але таким людям не можна не клясти, щоб їх тяжке безголов'я вкрило!“

Ці побожні бажання та міркування, котрі вона розводила голосно, з жаром, немов розмовляючи з кимось і переконуючи якусь дуже забиту голову, перервала поява досить оригінальної фігури. Це був мужик коло 35 літ, низького росту, худий та обшарпаний, з виразними слідами алкоголізму на набресклім лиці, в невеличких, неприродно блискучих очах, котрими він раз-у-раз неспокійно водив сюди й туди. Він був у сорочці брудній та дірявій, хоч сьогодні була неділя. Поверх сорочки мав такий же брудний лейбик[29], а на голові старий солом'яний капелюх із поламаними та пообторганими крисами. Босими ногами він ішов так тихо, як кіт, так що Гапка й не чула, коли він надійшов, і аж стрепенулася, коли його тінь раптом перед нею впала на землю.

— Агій! — скрикнула Гапка, раптом підводячи очі. — Чи це ти, проклятий Цвяше! Тьфу, пропадь до тристенного[30]! А ти по яку зламану голову сюди приходиш?

— Ого! По зламану голову? — глупо всміхаючись, цідив Цвях. — А хто знає, може я тут більше право маю, як ти?

— У болоті, в синім озері, певно, більше право маєш, ти ледарю, ти котюго! — сварилася Гапка, не покидаючи своєї роботи, та при тім раз-у-раз пильно позираючи на Цвяха, котрий, як говориться, „мав не-руш у руках“, любив потягнути все, що лежало без догляду. Гапчина сварка йому зовсім не дошкуляла. Він сів на лавці, все однаково всміхаючись, і водив довкола своїми котячими очима.

— Ге, ге, ге! В болоті! Ой, брешеш, Гапко! Тут моє право! Тут моя вітцівщина! Аджеж признай сама, чи я не правдивіший дідич оцього двора, ніж той слинявий панич, той попович, що тепер не знати з якої рації називає себе графом Торським? Такий він граф Торський, як я твій чоловік, Гапко! Га? Чи не правду я кажу?

У Цвяхових очах при цих словах на хвилю блисла дика злоба й завзята ненависть. Та проблиск цей швидко щез, і він знов почав по-давньому всміхатися.

— Та йди к нечистому з твоєю правдою! — крикнула Гапка. — Ото Соломона знайшов, щоб йому правду розсудив! Іди, свого вітчища поганого про це питай!

— Еге, вітчища! Коли бо йому доїхали кінця! Не бійся, він би мене не був так на жебри пустив, як собаку вигнав, як оця проклята відьма! Але я ще її запопаду в свої руки! Я ще їй дам себе знати!

І Цвях схопився з лавки й почав неспокійно не то ходити, не то кидатися по кухні, мов та сполохана птиця, що порхає в різні боки. Гапка також устала.

— І якої дідьчої матері ти сюди приходиш, ти, відміно[31] людська, га?

— Бо так мені хочеться! — гнівно буркнув Цвях.

— А коли тобі хочеться, то йди до неї правдатися, а не до мене.

— До неї? Ніби то до мачухи? О, ні, не хочу. Я боюсь її! Вона відьма! Вона всю кров з мене виссе.

— Не мала б чим лакомитися, та твоєю кров'ю! Там певно більша половина тієї поганої парухи.

— Ге, ге, ге! — сміявся Цвях. — Я її видів здалека, як від тебе йшла, несла каву свому давньому любасові[32]! А покарав їх бог обоє, але ще їх тяжче покарає за мою кривду! Іде і щось собі під носом воркоче. Певно міркує, кому б цієї ночі кров виссати з серця. Адже ти знаєш, Гапко, що вона чужою кров'ю живе.

— Та йди геть, поганий язиче! — накинулася на нього Гапка. — Ще пані прийде та почує, що ти тут говориш…

— А ти, собача душе, боїшся і слухати правди! Ні, не піду, не вступлюся, хіба даш[33] отих кільканадцять бульб[34].

І Цвях, зупинившися раптом коло шаплика з картоплями, почав швидко обома жменями хапати картоплі й ховати їх поза обидві пазухи.

— Ого! Я так і знала, що ти пасеш тими поганими очима, щоб що потягнути. Геть від картоплі, погана маро, геть!

І вона кинулася на Цвяха й почала видирати йому картоплю з рук і з-за пазухи.

— Алеж, Гапко, Гапцуню! Бійся Бога! У мене жінка й діти… нині неділя… плачуть… нема що раз у рот укласти…

— Бо ти все пропив, собако!

— Бігме, що нема що раз укусити! — лебедів Цвях, шарпаючися з Гапкою й не пускаючи нахапаних картопель. — А в вас прецінь багато є…

— Щоб тобі так багато віку було! — кричала Гапка, та все таки згадка про голодну жінку й дітей Цвяхових зворушила трохи її серце, Й вона попустила трохи його руку. Користаючи з цього, Цвях хопив іще кілька бараболь, а відтак прожогом кинувся до дверей.

— Бувай здорова, ти опирице, — крикнув до Гапки, — ти худа собако, ти копчене поліно, ти вороняче горло! Дав би тобі Бог ласку, щоб тебе на-завтра осліпив, оглушив і онімив, мені на радість!

— А ти погана душе! — крикнула Гапка, вхопила поліно й кинулася за Цвяхом. Та цей, вискочивши з сіней, хильцем перебіг подвір'я, влетів до супротилежної стайні й за хвилю вишмигнув з неї тою самою дорогою, котрою недавно тікав Гадина перед панею Олімпією.

— А щоб тебе грім Божий побив та поразив, щоб ти на місці мазею розіллявся! — кляла Гапка. — От іще чоловік! Потвора! І на яку кару Господь Бог таку худобу на землі держить? Ой, неспасенна душа того батька та й тої матері, що його такого виховали!

Гапка добре знала, що Цвях був нешлюбна дитина, і що всі говорили, буцім то покійний граф Торський, у котрого служила його мати, мав його вродження на своїм сумлінню. Вона знала, що це була й правда, а коли б не вірила людській поговорці, то ненависть графині до Цвяха й його матері була б її в тому впевнила. Та проте й сама вона не любила Цвяха, а особливо ненавиділа його за погане обходження з жінкою — доброю та тихою людиною.

„Господи!“ — міркувала вона, пораючися в кухні, — „і десь то Бог милосерний підведе першу ліпшу жінку під таке пекло, під таку страшну кару, щоб жити з отаким чоловіком! Йой! Ta-же коли подумаю собі про долю тієї бідної Марти, жінки оцього поганця, то моя власна щербата доля видається мені раєм! Ось і нині! Неділя свята, людям радість, відпочинок, а в неї з дрібними дітьми нема щораз укусити! Йой! Та же я б сікла, вішала, залізом пекла такого чоловіка! А він певно, нахапавши в мене бараболі, побіг із нею до корчми, не додому!“

Гапка, очевидно, добре знала Цвяхову натуру, бо й справді, він сміючись дурновато та півголосом балакаючи сам до себе — все про ту „погану відьму“ та „опирицю“ — підтюпцем біг до корчми, щоб за нахапану в Гапки бараболю вижебрати собі хоч чарку горілки. Правда, і в його уяві мигнув образ жінки — помарнілої, сумної та голодної, ситої хіба побоями та слізьми, образ двох дітей, що вже кілька день хіба тим жили, що їм із милосердя давали сусіди, — в його серці ворохнувся порив вернутися й занести їм хоч оці картоплі на обід. Але в його здеморалізованій душі добрий порив не міг удержатися довше, як вода на решеті. Він махнув рукою й засміявся:

— Нехай їх чорти беруть, про мене! Буду я ще ними турбуватися! Нехай ідуть так само на роздобутки, як я! А не хочуть, то най здихають! Я про них дбати не буду!

І, вспокоївши таким способом своє сумління, він потяг до корчми.

А Гапка, виливши на Цвяхову голову повний-верховатий кіш прокльонів і постановивши собі в душі відвідати по обіді Цвяхову жінку та занести їй і дітям недоїдки з обіду, впала в дуже покутяний настрій і, пораючись коло печі, затягла якимось гробово-плаксивим голосом стару аскетичну пісню:

Przed oczy twoje, panie,
Winy nasze składamy,
A karanie,
Które za nie odbieramy,
Wyrównywamy.

Kiedy nas karzesz,
Prosimy cie, abyś się zmiłował,
A gdy się zmiłujesz,
Pobudzamy cie znowu,
Abyś nam nie folgował[35].

——————

  1. Пахтяр — той, що орендує поле (нім. — Pächter).
  2. Сметанка — вершки.
  3. Пивниця — льох (польське).
  4. Кухня — піч
  5. Туман — дурень.
  6. Масниця — посуда, в якій б'ють масло; звичайно кажуть: масничка
  7. Строїтися — чепуритися, гарно вбиратися.
  8. Трібував — пробував.
  9. Спуститися — покластися (польське).
  10. Пляц — площа.
  11. Гостинець — шлях, звичайно мурований.
  12. Обійстя — садиба, оселя.
  13. Почніть, губи ваші, славити Святу Діву.
  14. Злий дух, сатана
  15. Маркітно — ніяково.
  16. Так у Галичині звуть пан-отців, священиків.
  17. Шпаркаса — ощадниче товариство, щадниця (нім.).
  18. Під — горище.
  19. Лаба — нога.
  20. Мов — кажи, говори!
  21. Риж — рис; куски м'яса варяться разом із рисом.
  22. Гербата — чай.
  23. Ввійде — нічого собі, придасться (польське ujdzie).
  24. Пиріжки — вареники.
  25. Скнира — скупар, скнара.
  26. Ринський — біля карбованця.
  27. Філіжанка — чашка (слово це ще є в Котляревського і вживається й досі в Галичині).
  28. Імбрик — посуда на каву; таца (нім. Tasse) — піднос.
  29. Лейбик — короткий одяг без рукавів.
  30. Тристенний — від трістя, трястя; значить — пропадь до чорта.
  31. Відміна — чортеня, яке підміняли людською дитиною.
  32. Любас — полюбовник.
  33. Даш — даси (народня форма).
  34. Бульба — картопля.
  35. Перед твої очі, Господи, складаємо наші провини, а кару, що за них одержуємо, приймаємо. Як нас караєш — ми просимо тебе, щоб ти над нами милосердився, а як змилосердишся, ми знов тебе спонукуємо, щоб ти не потурав нам.