Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
I
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
I.

Пані Олімпії Торській мусіло щось страшне приснитися. Вона напруго кинулася в ліжку, затріпала ногами, мов підстрелений птах, розмахнула руками, мов потопаючий, і, вдарившися одною рукою об дерев'яну побічницю ліжка, закричала крізь сон:

— Рятуйте! Рятуйте!

В тій хвилині вона збудилася і прожогом сіла на ліжку. Широко розкриті очі блудили в пітьмі, що панувала в її покою. В грудях живо тріпалося серце. Дихала швидко й важко, по цілому тілі пробігала дрож. Рука судорожно стискала ріг нічного столика, що стояв зараз обік ліжка. Сонна ще, ледве розбуркана думка не могла відразу похопитися і, мов птиця під градовою хмарою, металася й билася між якоюсь таємною тривогою й невиразною ще певністю, що все пережите перед хвилиною був сон, а не ява.

— Господи, переміни й заступи! Во ім'я Отца й Сина і Святого Духа, амінь! — прошептала вона, христячись усе ще тремтячою рукою. — Як я перелякалася! Як страшно, Господи! А то тільки сон був! Та який сон! Ще й досі трясуся. Тьфу, щезай, маро!

І вона ще раз перехристилася й почала шептати молитву. Та молитва не вспокоювала її. Широко витріщеними очима вона силкувалася просверлити пітьму, найти вікно, визирнути на світ, де, певно, вже мусіло світати. Та вікно — одиноке вікно в її спальні — було завішене килимком і не пропускало ані промінчика світла. Пані Олімпія перервала молитву на півслові і проворкотіла гнівно:

— Ах, ізнов отой килимок! Господи, додай мені терпиливости з оцею поганню!

І вона, здушеним іще, півсонним голосом силкувалася крикнути:

— Параско! Параско!

Та голос завмирав у її горлі. Чи то тому, що спала горілиць зі звішеною вниз головою, чи під впливом сонної змори кров їй бухала ще сильно до голови й захапувала дух у грудях, та це ще збільшувало її глуху тривогу.

— Ні, не можу! Не добуджуся її! — в розпуці прошептала пані. — Он як сопе! Нелюди! Замучать вони мене своїм непослухом!

І, гнівно зціпивши зуби, пані Олімпія добру хвилину сиділа на ліжку, обома руками стискаючи з боків свої груди, щоби прискорити дихання, і прислухуючися рівномірному, здоровому сапанню Параски. Ота Параска, то була молода, вісімнадцятилітня служниця, покоївка пані Олімпії. Від двох місяців, відколи в пані почалися припадки сонної змори і приливу крови до мізку, Параска мусіла спати разом із нею в її спальні. Пані в таких припадках почувала страшенну тривогу, кричала й кидалась, і тільки присутність другої людини могла її вспокоїти. Та Парасці, зайнятий увесь день роботою в покоях та в кухні, дуже не до вподоби була ота нічна сторожа коло вередливої пані. Вона й сама боялася її сонних криків і воліла б була спокійно спати в кухні або в гардеробі. А до того, пані звикла була будитися дуже вчасно, і в таких випадках, звісно, першу розбуркувала Параску. Так ось вона взялася на спосіб. Щовечора, коли пані засне, вона завішувала вікно килимком і щільно затикала з боків шматами, щоб ранішнє проміння не продиралося до спальні, міркуючи, що в такім разі пані хоч коли-не-коли проспить довше, — значиться, і їй можна буде довше поспати. І даремно пані Олімпія гнівалися і сварила на неї. Параска з упором[1], властивим тупій та лінивій натурі, не покидала свого звичаю й тим доводила паню до розпуки, тим більше, що гробова пітьма у спальні в разі її припадків іще збільшувала її тривогу.

— Параско! — не то кричить, не то шепотить пані. — Встань! Відслони вікно!

Та Параска й не думає встати. Вона спить на землі, на сіннику, без подушки, поклавши тільки якесь шмаття під голову та накрившися грубою веретою[2]. Рівномірно роздається її здорове сапання; видно, що сон її твердий та спокійний, і що можна б її й на поле винести, і вона б не збудилася. Отой твердий, здоровий сон дівчини почав звільна вспокоювати й паню Олімпію. Вона зовсім прийшла до себе і знов лягла на ліжко та накрилася ковдрою, хоч у спальні було тепло, аж душно. Та зі сну вона зовсім вибилася. Уява, збентежена сонною зморою, почала насувати їй на ум усіляке страхіття. Спершу в її голові мигнула думка: ану ж який злодіяка закрався до сіней, повзе до її спальні. Та ні! Що він у неї візьме? Правда, двері від спальні не зовсім щільно замикаються, в сінешних також замок попсований. Та це пусте! Параска, лежачи тут же перед дверми спальні, притискає їх, мов здорова колода: коли б хто хотів ніччю ввійти до спальні, то конче мусів би збудити Параску.

Прогнавши думку про злодійський напад, пані Олімпія обернула свою увагу на інші тони, що доносилися до неї знадвору. Під церквою вартівник закричав „Осторожно з вогнем!“ Чути навіть, як опісля закашлявся й почупкав чобітьми, ідучи довкола церкви, щоб опісля знов лягти на соломі під дзвіницею. В курнику запіяв когут[3], а за ним обізвалися й другі геть там у селі. В саду і в старій липовій алеї, що поза садом тяглася аж до річки, лящали солов'ї; один із них прилетів навіть під вікно спальні й, засівши в густому жасміновому корчі, виводив дзвінко, мов приговорював людською мовою:

— Патиком, патиком, патиком! Там тріс! Там тріс! Туррр! Схаменись! Схаменись!

Пані Олімпії мов мурашки поза спиною забігали. Пташина не переставала лящати, дразнила її. Чим більш вона зосереджувала свій слух на тім, щоб розібрати, як саме щебече соловей, тим виразніше причувались їй оті дивоглядні слова. І вони знов навіяли на неї те чуття холодної тривоги, яке лишилося було після її сну. І разом із тим їй живо став перед очима й сон, усі ті огидливі картини, що від двох місяців не переставали її мучити, мов гадюки, висисаючи живу кров із її серця.

Їй снилось, що вона була молоденькою дівчиною. Квітуча, мов рожа, в рожевім убранню, вона рожево глядить на світ. Усе їй усміхається, усе її пестить, усе любується нею. І сонце, і квіти, і повітря, і люди. Молодь липне до неї, паничі з найчільніших родин у краю роєм крутяться довкола неї. Молодечі лиця, то круглі, то подовгасті, облиті здоровим рум'янцем, то сантиментальною блідістю, з чорнявими, пещеними вусиками й без них, з очима, то вогнисто блискучими, то немов ув'ядаючими[4] від гарячого чуття, хмарою носяться довкола неї, мов лиця ангеликів довкола Сикстинської Мадонни. І не диво! Вона молода, вродлива, дочка графа Лісовицького, властивця обширних маєтностей і великих капіталів, — значить, хоч не одиначка, то все таки одна з перших великопанських партій у краю. І вона знає це, і ходить гордо, холодно, насмішливо серед тої хмари лиць, під градом палких, закоханих поглядів, серед шепоту подиву та здавлюваного бажання. Їй люба ота душна атмосфера подиву, зависти та бажання, але її не тягне ані до одного з тих лиць, ані до одної з тих гнучких та елегантних фігур у фраках, циліндрах і глянсованих рукавичках.

Сонна змора тягне її з блискучого та запахущого світу сальонів, балів та компліментів у невеличку, чистеньку й тепленьку кімнатку в обширних офіцинах[5], що від двору її батька вибігли геть-геть у сад, немов сховалися під розлогими липами. Там живе учитель її братів, молодий студент філософії, Нестор Деревацький. Що тягне її туди, до його покою, до світлички, в котрій він для графських синів та дочок устроїв імпровізовану школу, обвішану мапами й рисунками, з таблицею до писання, м'якими кріслами, в ряд уставленими перед масивним дубовим столом, замість шкільної лави? Що тягне туди панну Олімпію, едукація[6] котрої вже скінчена й котра не має обов'язку так, як її молодші брати й сестри, нудитися над книжкою та скриптурами[7]?

Вона й сама не знає, що її туди тягне. Нестор — молодий чоловік, літ 28, не то що негарний, а так собі непоганий, та й нічим особливим не визначується. Поверха міркуючи, ані не рівняти його до тих молодих елегантів, що оточують панну Олімпію. Тільки в устах його, в мові сидять могучі чари. Пані Олімпія ще й нині тямить, що зразу довгий час вона не звертала ніякої уваги на домашнього вчителя. Хоч він щодень обідав при спільному столі з усею графською сім'єю, вона ніколи не вимовила до нього й слова; він був мов малесенька мушка, котрій вільно літати серед проміння її світла та котрої вона не добачала. Аж раз брати затягли її на лекцію пана Нестора. Вона слухала зразу байдужно, потім чимраз цікавіше, розговорилася по лекції з Нестором і відкрила в його словах якусь дивну мелодійність. Відтоді почала частіше ходити на лекції, заявивши матері, що, як старша, хоче пильнувати, щоб молодші брати й сестри вчилися пильно і слухали вчителя. Та їх не треба було пильнувати, і панна Олімпія пильнувала зовсім чого іншого!

Як це сталося, що вони полюбилися з Нестором? Хто перший сказав слово, хто й яким способом виявив чуття, що запалило серця обох молодих людей? Пані Олімпія й досі цього не тямить, і тоді не тямила. Тямить тільки, що цілі два місяці ходила, мов сама не своя, мов потонувши з головою в якімось рожевім тумані. Це були найкращі дні її життя. Чом вони минули? А коли вже мусіли минути, то чом хоча трохи довше не тривали?

Найменший братік Стасьо підслухав її любовне воркування з Нестором і розповів його матері, а мати передала батькові. Ані мати, ані батько не казали Олімпії ані слова, не сказали нічого й учителеві, тільки, коли Олімпія на другий день прийшла до знайомої офіцини, застала двері замкнені, а офіцину порожньою. Старий садівник Яків сказав їй, що пана Нестора нині досвіта спакували, сквітували[8], посадили на бричку й відвезли на двірець залізної дороги. Пані Олімпія тямить і досі ті гіркі, сердечні сльози, що проливала, сховавшися в густі корчі парку, вислухавши сю вістку. Але й вона, так само, як її батьки, ані словечка не сказала нікому про свою любов, ані одною сльозиною, ані одним спомином не виявила її перед ніким із домашніх. Німо й глухо поховала своє чуття на дні серця, залила слізьми і присипала пилом забуття. Була ще молоденькою дівчиною, та все таки знала, що графській доньці саме так треба зробити, коли їй трапилося таке нещастя — полюбити плебея.

Сонна змора тягне її кудись від тих картин, кудись, де холодно, темно, вогко. Немов вона входить у якийсь безконечно довгий коридор, погано освітлений і давно-давно непровітрюваний. Сперте повітря каменем налягає на її груди. Дрож проходить по тілі, а її рука стискає щось таке холодне, слизьке та огидливе… Ох, та це рука її судженого, графа Торського, що товаришував іще з її батьком за його молодих часів і, розтративши по европейських столицях та ігорних місцях силу, молодість, здоров'я й маєток, вернувся до краю, щоб рятувати останки надшарпаної фортуни. Побачивши її, молоду, вродливу й посажну панночку, дочку свого приятеля, він зараз поміркував, що з усіх можливих фінансових спекуляцій ця буде, мабуть, чи не з найліпших, і зараз же приступив до діла…

Сонна змора все далі й далі, все глибше й глибше тягне паню Олімпію по дебрах[9] її холодного та непривітного аристократичного життя. Ось вона графиня Торська. З батьківського дому вибирається з чоловіком у пошлюбну подорож до Італії. Та обоє доїздять тільки до Монако, і тут чоловік її програє більшу половину її посагу. Мов важкі дощеві хмари, висять над душею пані Олімпії спогади її медових місяців, прожитих із графом. Сцени, сльози, розпука… Вони вертаються домів[10], граф грозить, що продасть останнє село, яке йому лишилося з його родових маєтків, — оці самі Торки, в котрих суджено було пані Олімпії прожити решту віку. І хто знає, чи не був би й виконав своєї погрози, бо до Монако тягло його далеко дужче, ніж до молодої та вродливої жінки, що побіч його спальні, в пишному будуарі, обвішаному килимами й дзеркалами та наповненому пахощами, проплакувала дні й ночі. Та вийшло не так, як графові думалося. Після одної дуже бурливої сцени зі своїми вірителями він упав у таку лютість, що дістав удару апоплексії. Йому поразило руки й ноги так, що не міг рушитися з місця, не міг ложки до рота піднести. І з гулящого джентльмена, картяра, п'яниці та вівера[11] разом зробилася безпомічна дитина, котру треба було одягати, годувати, возити на возику, класти на ліжко і знов підіймати, з лайкою та прокляттями.

Сонна змора без милосердя затоплює паню Олімпію в те страшенне ледяне море, в ту безодню муки, гризоти, пониження й сердечного горя, що вона перейшла від того часу. Для неї почалося життя, про яке їй перед тим і у сні не снилося, і в казках не чулося. Хорий граф тиранив її без милосердя, ламав систематично всі її вподобання і привички, її волю й її душу. Той напівтруп, безсильний і безпомічний, власне через свою слабість зробився її найлютішим катом. І коли б хоч іскорку співчуття, хоч крапелиночку любови, признання, від котрих уся кров у ній льодом стиналася! І чим покірніше вона гнулася, чим пильніше служила йому, тим гіршим, капризнішим робився той сорокап'ятилітній старець, і в очах його на її вид блискали зловіщі іскри ненависти. За що він ненавидів її? Що вона йому злого зробила? Вона ніколи не питала його про те. Її серце замкнулося до нього ще від часу побуту в Монако, і не відімкнулося вже ніколи.

А тим часом здоров'я графа значно поправилось. Правда, поражені руки й ноги ніколи вже не прийшли до здоров'я, та зате шлунок поздоровшав. Безпомічність змусила графа до правильного життя, до дієти. Він не міг тепер пити, ані грати в карти, мусів їсти те, що йому давали й коли давали, і це вийшло йому надобре. Почув апетит, наїдався всмак, спав спокійно і твердо, як ніколи перед тим, на щоках його почав виступати рум'янець, навіть передчасно вилисіла голова зачала вкриватися новим пухом. Граф відмолодів. Про смерть і не думав, і дякував Богу, що не дав йому продати Торок. Був це, будь-що-будь, гарний маєточок, зложений із двох фільварків, що обіймали поверх тисячу морґів рівного поля й сіножати, а надто дві тисячі моргів старого соснового лісу. За тих кілька літ, що граф лежав хорий, не їздив нікуди, не програвав і не гайнував, маєток під управою совісного управителя очистився від довгів і давав такий дохід, що граф міг жити по-панськи і ще й відкладати дещо про чорну годину. Признати треба, що велика в тім була заслуга графині. Вона доглядала господарства, контролювала управителя і других офіціялістів[12], укладала ввесь господарський бюджет і гроші держала у своїх руках. В тій роботі находила хоч почасти осолоду після тих мук, які день-у-день приносило їй спільне життя з графом.

Сонна змора, мов кліщами, здавлює серце пані Олімпії, приводячи їй на пам'ять цинічні та безсердечні насміхи та наруги графа.

— Скучно вам, графине, зо мною, калікою, панькатись, правда?

— Скучно, — каже вона, дивлячись у інший бік.

— Ви б Богу помолилися, щоб мене чим скоріше забрав з цього світу.

— Молюсь.

— Добре робите. Я б менше мучився, — додає він із їдким насміхом, — а ви б заміж вийшли, правда? Ну, скажіть по щирості, маєте вже на думці кавалера[13], за котрого б ви вийшли?

— Маю! — каже вона, затискаючи зуби, з запеклою злобою в серці.

— Це дуже гарно! — іронічно цідить граф. — Тільки ось що лихо! Не дуже, мабуть, ваша молитва щира, бо я чуюся здоровішим. Може, вам, графине, діточок хотілося б?

Сльози бризками бризкають із її очей, але вона зціплює зуби й не дає по собі пізнати тої пекельної муки, яку їй завдає її зашлюблений мучитель. Мовчить, відвернувшися, а граф далі торочить:

— Отаке малесеньке, рожевеньке, гарненьке дитятко, чудо, що за люба розривка[14] була б для вас! Трепалось би, сміялось би, далі й лазити б почало. А, графине, чого ж ви мовчите? Правду я кажу?

— Правду.

— То-то й є. Та що ж, біда моя, графине, я слабий! Я, немічний каліка, не можу сповнити свого обов'язку. Терпіть, графине, чень[15] Бог і над вами змилується!

Пані Олімпія дуже добре розуміла криваву наругу над собою в тих словах. Служниці, що мусіли день і ніч пильнувати графа й ночувати при нім, одна за одною приводили дітей, котрі й ховались при дворі, як байстрята. Графиня добре знала, чиї це діти, гляділа на них із ненавистю, та все таки не прогонювала їх зо двора, немов почувала якусь дивну пільгу глядіти день-у-день на ті докази невірности свого чоловіка, поштуркувати їх, обходитися з ними, графською кров'ю, як зі щенятами та сміттям, і знати, що й на будуче жде їх життя щенят та роля сміття в суспільності. Куди, куди поділася рожева, запахуща атмосфера невинности, серед якої жила вона при батькові!

Сонна змора, мов невмолимий кат, шарпає і рве її далі, ще глибше в безодню, в непролазну пітьму, і гниль, і чад.

— Милосердя! — просить вона. — Чи не досить мені цього пекла? Чи не досить я перетерпіла?

— Ні, — говорить твердий, невмолимий голос. — Ще у твоїм серці один закуток цілий, не переранений, чистий, не заплюгавлений! Покажи його сюди! Давай до моїх рук!

І знов нові картини. У хвилину, коли горе її доходило до краю, коли їй здавалося, що ось-ось одуріє, явилося щось, мов полегша, мов проблиск надії, мов ясна поляна серед темної пущі. Явився він, Нестор, про котрого вона не чувала й не цікавилася чути від часу, як бачила його в імпровізованій домашній школі у свойого батька, перед двадцятьма літами. Дивна іронія долі! Він явився їй таким, яким вона ніколи й не надіялася його побачити. Його поява і притягала, і відтручувала її, збуджувала рівночасну пошану й обридження. Він явився попом, але попом здичілим, диваком та відлюдком, що довгі літа жив у горах, здалека від усякого цивілізованого товариства, від духових інтересів. Мов жива, стає ще тепер перед нею його постать, згорблена та похилена, придавлена передчасною старістю. Його очі, колись такі палкі, такі ясні і блискучі, з котрих так і говорив світлий ум, так і ясніла щирість та доброта, — тепер погасли, запалися глибоко й бігали в ямках, мов сполохані. Чари його бесіди щезли без сліду: на першій візиті у дворі він раз-у-раз путався у словах, гикався, уривав на половині речення так, що граф, по його виході, зі звичайним своїм цинізмом сказав:

— То якийсь ідіот. Цьому треба дати презенту[16]!

А все ж він при всім тім був священиком. Його духовний стан домагався від неї пошани, і вона була вихована в занадто побожних традиціях, щоб відмовити йому тої пошани. Та це не все. Швидко вона з уст самого о. Нестора розвідала історію його життя — не так, може, розвідала, як доміркувалася її з його уриваних та безладних оповідань. І ця історія ще більше зблизила її до нього. Аджеж це через неї дійшов він до того стану! Вона, хоч і несамовільно, була причиною його зруйнованого життя, розбитих надій. О, пані Олімпія тепер добре вміла відчути ту важку та сумовиту історію бідного здичілого попа!

Полюбивши її і стративши всяку надію позискати її руку, Нестор покинув філософію[17], вступив до семінарії[18] й висвятився в целібаті[19]. Саме тоді почув, що вона вийшла заміж. Власті духовні полюбили його; був спосібний, покірливий, працьовитий. Йому всміхалася висока кар'єра єрархічна, та серце його боліло, не давало йому забути втраченого щастя. Швидко дізнався про сумну долю своєї улюбленої, про слабість графа, хоч, звісно, і думкою здумати не міг собі всеї тої безодні горя, яка придавлювала її душу. Він любив її щиро, і кожна звістка про неї, зла чи добра, ранила його душу, на довгі дні відбирала йому спокій, робила його неспосібним до праці, до думання. І він постановив собі перебороти себе. Пішов на катихита до народніх шкіл[20] в одному невеличкому та глухому містечку, щоб бути далеко від неї, не чути про неї. Та спокій і тут не був тривкий. То через газети, то через усяких приїжджих людей він хоч вряди-годи чував про неї. А чим рідше доходили вісті, тим важкішим тягарем падали на душу о. Нестора, тим довше мучили його. І він забажав ще далі втекти від світу, здичіти зовсім. Попросився на парохію до одного з найглухіших гірських закутків. Десять літ прожив там безвихідно, без газет, без листування з кимнебудь, зайнятий обов'язками свого стану та важкою боротьбою за шматок хліба. Парохія була маленька, вбога, з народу прихід був дуже мізерний, треба було зайнятися господарством, тяжкою, мужицькою працею. О. Нестор пірнув із головою в те море буденних клопотів та заходів: орав і сіяв, плекав худобу, гонив воли на продажу, збирав сіно, торгував вівсом і бриндзею, заводив у горах нові роди картоплі, був і рільником, і садівником, і пасішником. Та все таки серце його не могло вспокоїтись. Рана була надто глибока, і хоч загоїлася зверху, то полишила по собі важку меланхолію, огірчення й вічне невдоволення. О. Нестор ніколи не переставав відчувати того, що він змарнована людина, що з нього не те могло бути. Він сповнював свої обов'язки, робив навіть більше, та все якось механічно, сердито; видно було, що всі його поступки йшли не з любови, а з погорди до людей. І не диво, що хоч він не кривдив своїх парохіян, та вони все таки не любили його, немов жахалися того холоду, що сидів у його серці й віяв від нього довкола.

По кількох літах побуту в тому гірському гнізді о. Нестор сильно змінився. Постарів, згорбився, став зовсім непривітний і неговіркий. Зверхній його вигляд був занедбаний, одежа вбога й дуже часто нечищена. В селі говорили, що він скупий, ба й його власні слуги жалувались, що годує їх погано. Йому вдалося кілька разів дуже корисно продати випасені воли. Більші суми грошей, що найшлися в його руках, почали звільна розпалювати його жадобу. Серце, що не находило людей, до котрих могло-б прив'язатися, почало помаленьку прив'язуватися до грошей. О. Нестор зразу й не спостерігся. Йому здавалося, що не вибігає за границі господарської ощадности, а тим часом душа його чимраз глибше всисалася в нову пристрасть до складання і громадження грошей, а ум його, колись такий ясний і бистрий, почав дрібніти й затінюватися під впливом тої нещасної пристрасти.

Спам'ятався о. Нестор аж тоді, коли було запізно, коли запримітив, що його нова пристрасть пожерла його старі спомини і старі терпіння. Пристрастившися до збирання грошей, він забув про Олімпію, а хоч інколи й згадував про неї, то вже не так, як уперед. Вона являлася йому, мов якась далека, бліда тінь, котра нічого вже не ворушила в його душі. І от, коли по довгих літах, переглядаючи „Єпархіяльні Відомості[21]“, побачив, що опорожнена парафія Торки, де жила його давніша улюблена, в серці його не обізвався ніякий голос, а тільки в умі почали метатися цифри більших доходів: число моргів парохіяльного ґрунту, багатший народ, близькість значного відпустового[22] місця. Він подався[23] на ту парафію й одержав її.

В пані Олімпії ще й тепер мороз переходить по тілі, коли нагадає свою першу стрічу зі своїм давнім коханням. Вона тоді була ще релігійна, і попівська ряса сама по собі збуджувала в ній чуття пошани. Але цей дикар, цей немова, що на кожному слові гикався, путався, що й одного речення не вмів сказати доладу, що говорив тільки про збіжжя, картоплю та худобу, — невже це той самий Нестор, що колись разом із нею літав у рожевий світ ідеалу? Правда, вона аж надто добре знала, які страшні зміни поробило з нею вороже життя, та все таки їй бажалось би, щоб хоч він явився перед нею сильний, ясний та повний співчуття, їй так хотілося, так треба було опертися на когось, хоч хвилечку свобідно відітхнути, хоч на мент забути про те пекло, в котрому плили її дні й ночі! А ця нещасна руїна в попівській рясі збуджувала більш почуття жалю, а то й відрази, ніж почуття, якого їй було треба. Та ні! З цеї руїни все таки блиснув вогонь. Не ясний полумінь, що світить, і гріє, і промінистими хвилями ширить довкола себе вдоволення, супокій, щастя. Блиснуло минуле миготіння жевріючого під попелом вугілля, що пече й пожари розводить, що прогризає й нівечить усе, до чого доторкнеться. І до неї доторкнулося те вугілля, розранило останній неткнутий досі куточок її серця.

Вона рідко бачила о. Нестора, що був зайнятий своїм господарством і своєю парафією. Та раз якось, їдучи зо двора на фільварок, зустріла його на леваді, що зеленою скатертю простиралася між двірською лиловою алеєю й супротилежним узгір'ям, на котрім находився фільварок, а обік нього також попівське поле. Зустрілися, о. Нестор поклонився графині низенько й якийсь час ішов мовчки, немов заляканий сусідством графині. Вона сама розпочала розмову, спершу про господарство. Розпитувала о. Нестора, як йому подобається нова парафія, як жилось йому в горах. Він помалу оживився. Набуте в горах здичіння трохи вже відпало від нього. Нараз графиня закинула розмову на ту тему, котрої, видимо, найбільше боявся о. Нестор.

— А ви тямите, отче, свій побут у Горилісах?

Він заметушився. Палиця випала з його руки, і він швидко схилився, щоб підняти її. Графиня зупинилася й пильно, на вид спокійно, вдивлялася в нього.

— Ясно… ве… ве… вельможна[24] графиня… — пролепотів він, блукаючи очима, щоб не зустрітися з її поглядом.

— Ви вже, мабуть, навіть забули, як мене по імені звуть! — сказала вона зовсім спокійно й ніби жартівливо.

О. Нестор разом перестав метушитися й витріщив на неї свої чорні колись, тепер значно вже вицвілі очі. І разом у його зачерствілому серці отворилася давня, здавалось, зовсім загоєна й мохом поросла рана. І він заговорив, зразу з трудом, путаючись та гикаючись, але чим далі, тим плавніше, і сміліше.

— Ясно… ве… ве… вельможна графине! Зволите жа… жартувати! Насміхатися наді мною! І не по правді! Я не забув те… те, що пам'ятаю. Та пощо це? Думаєте, я мало терпів? Адже через вас… усе покинув! Надію щастя родинного… І кар'єру… І людське товариство… І книжки… Все, все! В горах загрібся, між бойками[25], між волами та вівцями. Щоб вас забути! Щоб про вас не чути. А то, знаєте, кожна найдрібніша звістка про вас, усяка дрібниця бентежила мене до дна душі… на тортури мене розпинала. Що я перетерпів! А ви… ви ще сміятися зволите!

І цей дикун, ця руїна, цей немова, цей передчасно постарілий целебс заплакав. Заридав, мов дитина, і почав утирати сльози рукавом своєї ряси.

В голові пані Олімпії все мішається після цеї хвилі. Жаль і надія, обридження й розкіш, гризота й радість — усе валить клубами на її душу, безладно, могуче. Вона кидається на ліжку й махає руками, мов проганяючи дальші думки. Не хоче згадувати, навіть ув уяві не хоче ще раз перемірювати крок-за-кроком цей страшний безконечник, що довів її до її теперішнього стану. Всі ті потрясаючі сцени, що промайнули над її головою від того часу… сповідь із власного життя перед о. Нестором… їх пізніші розмови і зносини… вродини сина… смерть чоловіка… пожар двору… і ті важкі літа, що потяглися далі, і ті гадюки, що підповзають тепер до її серця, все те разом збирається довкола неї в одну збиту масу, мов шкіряний міх, у котрому її зав'язано і в котрому вона душиться, душиться, кидається і кричить, добуваючи останніх сил, у передсмертній тривозі, в безтямній розпуці:

— Рятуйте! Рятуйте!

Два місяці вже оті сни, оті спомини, оті думи мучать її, і мука та за ті два місяці не то що не вменшилася, але щораз більшає. Чим це скінчиться? Пані Олімпія іноді всерйоз лякається, щоб не одуріла. Вдень їй здається, що ходить здорова, а як тільки вночі голова до подушки, зараз у крові починає грати гарячка, в мізку ворушаться дивні, страшні мислі. І дармо вона силкується прогонювати їх! Вони, мов налазливі оси, все крутяться довкола неї, все бренять, і дзижчать, і сверлять серце своїм дзижчанням.

— Чи це Бог покусу на мене насилає? — міркує пані Олімпія, — чи, може, злий дух до душі підступає? Господи, зглянься наді мною!

Вона молиться з широко отвертими очима. Боїться зажмурити очі в пітьмі, бо знає, що скоро їх затулить, то зараз стануть перед нею огидні, прокляті картини, від котрих кров леденіє, а слова молитви завмирають на устах. Вкінці з геройським зусиллям вона встає з ліжка, мацаючи, підходить до вікна й відриває килимок, котрим воно заслонене.

— Ах, слава Тобі, Боже! — виривається з її уст. — Уже світає! От-от уже сонечко покажеться!

І вона підходить до Параски, що, простерта горілиць, скотившися з сінника, спить на голій долівці, і, торкнувши її босою ногою в голову, кричить:

— Параско! Ну, Параско! Пора вставати! Чуєш мене, Параско!

——————

  1. З упором — від упертість, вперто.
  2. Верето — рядно.
  3. Заспівав півень
  4. Що умлівають, в'януть (польське).
  5. Офіцини — флігель
  6. Едукація — навчання, виховання.
  7. Скриптури — зошити.
  8. Сквітували — розплатилися з ним.
  9. Дебри — нетри.
  10. Додому.
  11. Вівер — людина, що любить уживати життя (франц.).
  12. Офіціялісти — двірська служба (писарі, управитель, економ і т. д).
  13. Кавалер — жених.
  14. Розривка — розвага (польське).
  15. Чень — може.
  16. У Галичині, поки піп одержить парохію, мусить дістати на це згоду (презенту) дідича, що є ніби опікуном церкви та прихожан. Цей панщизняний звичай залишився й досі.
  17. Філософічний факультет університету; скінчивши його, можна було стати вчителем середньої школи.
  18. До духовної семінарії — інтернату для студентів богословського факультету.
  19. Целібат — безженство; в греко-католиків чи уніятів це можна, і навіть останніми часами було змагання в духовної уніятської влади, щоб усі попи не женилися, як ось католицькі; целебс — безженний піп.
  20. Катихит — учитель закону Божого.
  21. Офіціяльний орган консисторії.
  22. Відпуст — проща, де відпускають гріхи; відпустове місце — куди ходили на прощу, богомілля.
  23. Подався — зробив (вніс) прохання, поробив заходи, щоб одержати.
  24. Вельможний — звичайна назва дідичів у Галичині; ще кажуть просто: ясний пан, ясна пані
  25. Бойки — гірський народ в околицях Стрия.