Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
VII
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
VII.

О. Нестор увесь трясся мов у лихоманці.

— Так ось воно як! Ось що сидить на дні тої чемности та прихильности, тої старанности за моє здоров'я, тої безкорисної услужливости! Спекуляція на мій маєток! Цинізм! Безстидна грубість! Боже, Боже!

Тремка рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, і, відімкнувши двері, він добру ще хвилю мучився, поки витягнув ключ, устромив його з нутрішнього боку й на два спусти замкнув двері зі середини.

— Не чуюся я тут безпечним! — бормотав він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна. — Не чуюся… ані на хвилину… Ану ж їм за довго стане чекати! Ану ж вони… Господи, рятуй мене!..

Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю його душу, паралізувала всі зостанки його енергії. Він дивився й не бачив, пригадував і не тямив, метався то сюди, то туди, хапався за одно, друге й десяте, а ні в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикаються щільно, що в них бракує скоблів, що в одному збита шибка, й одчинити його знадвору нема ніякої трудности; бачив це виразно в тій хвилині, як не раз уже перед тим, — тепер бачив це навіть докладніше, чув живіше всю небезпеку цеї обставини та, постоявши хвилину з витріщеними очима перед вікном, метнувся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула йому на ум збентежена уява.

— Аджеж усе наверха, по шухлядах, по кишенях! — скрикнув він і, ледве перебираючи ногами, дихаючи приспішено й нерівно, побіг до свого покою й почав судорожно відмикати шафи, висовувати шухляди, виймати різні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знову зупинився. Крізь вікно, обернене до полудневого заходу, кидало сонце до його покою ясний сніп світла. Йому здавалося, що крізь це вікно хтось заглядає до його покою, цікаво слідить за всім, що він робить, їдовито підсміховується з його безпомічного поспіху, з його безсильного шарпання. Він побіг до вікна, виглянув надвір — нікогісінько. Відійшов від вікна, та тут же пригадав собі, що лишив його отвореним.

— Боже мій, Боже мій! — простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєї тривоги і свого зворушення. А власне тепер йому треба б якнайбільше спокою й сили, щоб роздумати, розміркувати, що й як дальше почати з собою! Адже кожна хвиля опізнення грозить небезпекою. Він і так досі хто знає, як глибоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, — ні, через сліпу віру в доброту й чесність тої жінки. Хто знає, які вона вже сіті на нього розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахованням вона вибухла сьогодні, визвірилась на нього з оцею звірячою фізіономією, щоб поразити його, спаралізувати його силу й спокій, зробити його безпомічним і безрадним у хвилі найбільшої небезпеки!

— Боже, Боже! — стогнав о. Нестор, мало не плачучи й силкуючись, аж до болю в мізку силкуючись зібрати всю владу свого духа, спрягти в порядні ряди свої думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами й вчинками. Він сів при отворенім вікні й почав вдивлятися в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітря й вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ трохи відсвіжили його нерви, навіяли на нього заспокоєння. Він почав дихати рівніше, повільніше; дрож уступила, і в голові почало прояснюватись.

— Ні, я ще не труп! — промурмотів він. — Я ще вам не anima vilis[1], на котрій би ви могли робити свої досвіди! Я ще з вами поборюся! Може, то й ліпше, що так несподівано, так цинічно й безстидно виявили свій апетит на моє добро! Злий демон, котрому ви служите, зробив собі з вас жарт, огидний жарт. Ви думали, що я відразу впаду, подамся, й ви візьмете мене в руки і зробите зо мною, що схочете! Аж ні! Ні, ні, ні, ні! Я отямився! Ви шпигонули мене, а я прокинувся з тяжкого сну! Того мені й треба було! Спасибі, спасибі! Тепер я вже не сплю, тепер я добре чую й бачу, де я і що зо мною робиться! Тепер я не дамся! Не дамся! Не дамся! Виведу вас у поле! Зажартую собі з вас іще гірше, ніж ви собі з мене жартували!

І, збираючи докупи всі свої сили, з певним острахом він стрібував стати. Боявся власної немічности, але врадувався дуже, коли побачив, що немічність та минула, що це перед хвилиною був тільки наглий, хвилевий напад, а не початок тяжкої хороби. Він чув себе легким і хоч назверх спокійним. Чув, що може думати й виконувати свої думки. Мов блискавки, мигали в його голові різні пляни, дикі, фантастичні, але за кожним услід бігла холодна розвага, ловила його на лету, розщипувала, мов пострілену птицю, і кидала в нівеч. А за дикими й фантастичними плянами, що були немов останні ракети уступаючого зворушення і тривоги, пішли звільна поважніші, практичніші думки.

— Фундацію! Фундацію зроблю! Нехай хоч бідні люди мене добрим словом споминають!

Оті слова повторяв він, немов хотів витвердити їх напам'ять, цвяхом убити у свою душу. І вже укладав собі, як він поїде до Львова, відшукає знайомого нотара, спише заповіт. На душі його почало робитися легше, легше, свобідніше на саму думку, що його капітал не пропаде марно, не піде в руки неробів, котрі швидко зуміють промити йому очі. Але це вдоволення знов почало бліднути, розвіватися парою, а з темного хаосу вражінь виринали нові погрози. Поки то ще до Львова! От це вже два роки, як він не був у Львові! Та й чи легко то йому старому туди вибратися! Як і на кого лишити помешкання! Аджеж остання його подорож пам'ятна йому — ой, і дуже пам'ятна тим, що його тоді обікрали. О. Нестор, звичаєм скупарів та загребигрошів, до тої міри опанований був пристрастю громадження, збирання та складання, що ніколи не міг дійти до того, щоб вести порядний спис своїх доходів і трат, щоб мати ясне уявлення того, скільки він мав маєтку. Незлічиму силу разів він постановлював собі „завтра зробити докладний рахунок“, та все якийсь забобонний страх зупиняв його при виконуванню цього діла. Він ніколи не вийшов понад уложення спису нумерів книжечок та цінних паперів; готових грошей: червінців, талярів і інших монет, що були в нього поскладані в різних купках та в різних криївках[2], він так ніколи й не міг дорахуватися до ладу. От тим то й вийшло, що, коли під час його останньої подорожі до Львова до його помешкання закрався злодій, о. Нестор тільки по розбитім вікні та зламанім замку в шафі доміркувався, що чиясь чужа рука господарювала в його хаті. Що й скільки забрав йому з хати цей непрошений гість, він докладно не міг дочислитися. Тільки по довшім слідженню й порівнюванню він переконався, що забрано йому шість книжечок щадничих вартости 6000 гульденів, а що понад це, — то хіба Бог один знає. О. Нестор нікому не признався про розмір своєї шкоди, тільки одній пані Олімпії розповів про все, просячи, щоб не розголошувала цього й заховала діло в секреті.

— Щадничі книжечки злодієві не придадуться ні на що, — говорив він. — У мене є нумері, і я ще нині телеграфічно завідомлю касу, що такі книжечки в мене вкрадено, значить, вона їх нікому не виплатить, а коли хто зголоситься за їх виплатою, той сам себе віддасть у руки поліції. А що крім того вкрадено, це вже… — і о. Нестор махнув рукою, немов хотів сказати: Бог з ним, з тим злодієм!

— Щось там дрібних грошей забрав, — додав о. Нестор, — здається, небагато, бо що там він у мене багато найде! Ну, та ще годинник срібний, старе клепало! Не варто задля того й крику підіймати. А вже найсмішніше те, що в додатку взяв чоботи, і то не старі, а нові! Га, га, га! Якби він знав!..

О. Нестор не доповів. Йому ніяково було признатися, що в старих, дірявих та запліснілих чоботях він якраз тоді мав зложених пару тисяч самими дукатами, коли тим часом нові стояли порожнісінькі.

Пані Олімпія справді заховала в секреті оповідання о. Нестора про цю крадіж, та справа вийшла потроху на верх без її вини. Власне ті нові чоботи видали злодія.

Одного дня, коли о. Нестор нічогісінько не надіявся, застукано до дверей його покою, а коли він відчинив, побачив жандарма, котрий держав закованого в ланцюжки Цвяха. За жандармом стояв віт із присяжними[3], а за ними ціла юрба народу. Присяжний мав у руках украдені в о. Нестора чоботи, котрі Цвях хотів було продати в містечку та котрі видали його тим, що в нутрішній частині халяв вистебнуване було зеленою ниткою ім'я і прізвище о. Нестора. Цвях, як неписьменний, не надіявся зради, але купець зараз пізнав, у чому справа, і віддав його в руки жандарма.

О. Нестор іще й досі без холодної дрожі не може спімнути про ті сцени, що тоді відбулися в його помешканню. Йому прийшлося при всіх людях признатися, що його обікрадено, подати нумері щадничих книжечок, суму готівки (не знаючи її докладно, він подав якнайменшу, кілька сот ґульденів) і опис годинника. Він дрижав увесь час переслухання, вився й путався далеко гірше від злодія, котрий водно божився, що, крім чобіт, не вкрав нічогісінько. І справді, докладна ревізія в помешканню Цвяха не виказала ніякого сліду крадіжі, та про те його оповідання про сам факт тої крадіжі було дуже фантастичне та не подібне до правди. Коли б вірити Цвяхові, то до крадіжі цих нещасних чобіт він прийшов зовсім випадково й навіть невинно. Правда, він признався, що ніччю лазив попід вікна о. Нестора, й не міг вияснити, чого там шукав. А, лазячи попід вікна, він нараз почув стук у покою. Скрикнув, — і в тій хвилині якась фігура вискочила крізь відчинене вікно й, побачивши його у траві, шпурнула на нього чобітьми так, що мало йому зап'ятками ока не вибила. І Цвях із плачем показував величезний синяк під оком. Та всі, хто чув це його оповідання, замість співчуття над такою його пригодою, тільки реготалися, війт аж поклепав його по плечах і сказав:

— Ей, Цвяше, Цвяше! Та вже як берешся брехати, то хоч би щось дрібочку розумнішого видумав!

Цвях дістав від жандарма, що дістав „до признання“, та не признався ні до чого. Його завели до Львова, посадили до криміналу й засудили за цю крадіж на півтора роки в'язниці. Він відсидів своє й вернувся назад у село, та о. Несторові від цього ані раз не було легше. Щадничі книжечки пропали, як камінь у воді, готових грошей також не слідно було у Цвяхових руках, тільки годинник віднайшла львівська поліція в одного золотникаря, котрий купив його, як старовину, в одного крамаря, а той знов мав його купити в якогось проїзного пана в Чернівцях. Тут нитка урвалася, й о. Нестор із цілої цієї пригоди, крім матеріяльної втрати, виніс іще й те пересвідчення, що здобув собі нового ворога — Цвяха, чоловіка, котрий не має що тратити і готов відважитись на всяке найогидніше діло.

Від часу цієї пригоди, а особливо від часу повороту Цвяха з криміналу в село, о. Нестор позаводив різні обережности, раз-у-раз видумував різні штуки, брався на різні способи, щоб перехитрити, ошукати та на хибну дорогу звести сподіваних злодіїв. Він ненастанно переховував гроші в інші місця, ніколи не держав прикупі більших сум, мав кілька списів своїх цінних паперів і держав кожний спис у іншому місці й то звичайно там, де б його найменше можна надіятися, позаводив різні секрети при замках шаф та шухляд у комоді, одним словом — провадив формальну дуже складну стратегію проти фіктивного ворога. Ця стратегія наповнювала його вбоге старече існування, удержувала його мозок і нерви в ненастаннім руху й напруженню, хоча й не хоронила його грошей ніколи від пронизливих очей та хапчивих рук якогонебудь Гадини. Кілька разів траплялося то Гадині, то декому іншому зі слуг підглянути криївки, де о. Нестор ховав гроші — звичайно невеличкі суми, кільканадцять або кількадесят гульденів. Відомо, цих грошей о. Нестор у такім разі не находив уже у криївці, та, крім моментальної прикрости, це не робило йому великої гризоти, і він ніколи з-за тих грошей не робив крику, не збивав бучі, боячися зрадитись перед людьми, що має багато грошей, а не менше того боячись на випадок відшукання злодія нажити собі в ньому нового ворога. Тільки один Деменюк, пару разів найшовши випадково такі криївки з грішми в саду, мовчки відносив гроші о. Несторові, котрий так само мовчки, зо стидом приймав їх і переховував у інше, безпечніше місце.

Все це пригадував тепер о. Нестор, то сидячи при вікні, то знов устаючи й укладаючи в голові смілий плян, що йому робити, щоб огородити себе від якоїсь гіршої пригоди, котра — він чув це цілою душею — грозила йому від тих людей, що його оточували. „Треба зробити все, що можна! А поперед усього треба докладно обрахувати все, що маю. Адже це вже тепер не мої гроші! Це фундаційні гроші, котрими я завідую, тож мушу знати, чим я завідую і скільки від мене мають право жадати!“

Тепер уже ніяка забобонна тривога не спиняла його від роблення обрахунку. Та про те бережність конечна! О. Нестор замкнув вікно й заслонив його полотняною фіранкою[4], а опісля почав із шухляд комоди, із шафи, з кешенів убрання, з-поміж різних шпаргалів, з-під печі, зі середини печі і з різних можливих і неможливих криївок видобувати збитки паперів, пакети, мішечки, скрутлі[5] та рулони. Все це він клав на купу, на стіл, поки, вкінці, втомлений і спотілий від ходження та лаження, й сам не впав на фотель коло столу, важко дишучи та стираючи піт із чола. Відітхнувши, почав звільна, обережно розв'язувати пакети, розвивати рулони, складати осібно, по категоріях, книжки щадничі, осібно облігації, осібно льоси, осібно акції, осібно дукати, осібно всякі інші монети. Ввесь стіл був заставлений тими паперовими та металевими батеріями — вид, якого не один банкир позавидував би цьому скромному, опущеному, нужденно одягненому старому священикові.

Розставивши все в порядку, о. Нестор узяв аркуш паперу й почав списувати — старанно, виразно й по порядку — кожну категорію тих цінних речей. Ця справа забрала йому доволі багато часу; пройшли дві години, поки він списав усе й підвів суму всьому свойому маєткові. Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу, тільки рухаючи безкровними, тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити наголос ту цифру, немов очам своїм не вірив, щоб це могла бути правда.

— Дві… двісті п'я… десят тисяч, — прошептав він півголосом і широко витріщені очі впер непорушно в пусту просторінь перед собою, — двісті п'ядесят тисяч, чверть мільйона! Ну, я ніколи не думав, щоб аж стільки того було! Ніколи не надіявся! Ніколи б був не повірив, якби мені це хтось інший сказав! А тим часом… так, не інакше! Рахунок зовсім вірний, цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби гострять!

І раптом знов тривожні думки, мов чорні хмари, поволоклися по горизонті його уяви.

„О, вона мусить догадуватись, мусить знати, скільки в мене грошей є! Може, не все знає, але догадується. Вже не даремно вона такі довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невільником, безпомічним і заразом такою пожаданою добичею! Боже, Боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, у справедливому гніві свойому вів мене, поки не довів до пізнання мого впадку, мого нещастя!“

І він зажмурив очі, притаїв дух, увесь углибився в своє нутро, у спомини, в минуле. Там десь глибоко в його мізку блисли, мов два вогники, палкі очі князівни, панни Олімпії, зарисувалися її чудово гарні обриси лиця, губ, носа, запахли її золотисті кучері, запах котрих тоді так хапав його за душу. Та нині він здригнувся від тих споминів. Аджеж це був початок його нещастя! Це була та солодка отрута, котрої закоштувавши, він отруїв ціле своє життя. Від тої першої хвилі, коли оті блискучі очі зустрілися з його поглядом там, у князівській офіцині, переробленій на школу, ця жінка сталася прокляттям його життя, його фатальною звіздою, що причинила йому несказану силу мук і терпіння, мов іржа залізо, згризла всі його молоді чуття й пориви, спаралізувала всю владу його душі, знівечила його спосібності, зв'язала його надії, вигризла, витравила все те, що чинило його правдивим чоловіком, заплюгавила його душу споминами грішних бажань і грішних учинків — і все те, все те пощо? Для якої мети? Зразу, певно, без мети, тільки силою самого фаталізму, нерозривно зв'язаного з жіночою природою, а потім — ох, потім фаталізм став свідомим демонізмом! Ця жінка — то мій злий дух, то демон-спокусник, що облесливими словами приведе чоловіка до впадку на те тільки, щоб насміятися над ним, втоптати його в болото, взяти його під ноги.

О. Нестор усе ще сидів, опертий ліктями о стіл і затуливши долонями зажурені очі. Він увесь тремтів, вдивляючись очима фантазії в ті несамовито блискучі очі графині Торської, котрі тепер ясніли перед ним, ненастанно, вперто сверлячи його до дна душі так само, як сверлували його тоді, у фатальній хвилині його найтяжчого упадку.

„Демон! Демон! Демон!“ — вертіло в його голові. — „Це не проста жінка, це справді відьма, не даром люди по селі говорять про неї, що вона кров людську ссе! А хіба ж мою не виссала? Хіба мене не зв'ялила? Чи не готовиться з'їсти мене до решти! Господи, рятуй мене від злого духа! Поможи мені ще вирватися з цієї западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно, подумати про направу того, що я вхибив цілим своїм життям!“

І він знов схопився і з подвійною силою, з гарячковим поспіхом почав ховати свої гроші по різних кутках, у різні скритки. Ще не був готовий і до половини з цією роботою, коли втім голосне стукання до дверей його покою перервало тишу і збентежило його до решти. Він аж підскочив зо страху, бачучи багато куп паперів і грошей на столі, бачучи неможність поховати все те в одній хвилині, і не знав, що діяти. Чи вдати, що спить, і не відзиватися? Ану ж: це хтось у злому намірі приходить, а не чуючи його голосу, осмілиться і влізе досередини? Адже поки б він міг докликатися помочі, то могло б бути запізно! Він рішив обізватися, вхопив із шафи простирало й кинув його на стіл так, що воно накрило гроші, на простирало кинув подушку, потім стару реверенду. „Скажу, що роблю трохи порядок у покою, а, зрештою, не дозволю ні до чого доторкатися… Не впущу сюди, запру двері до цього покою… Коли хто чого потребує, нехай увійде до кухні й там скаже…“

Тим часом стукання до дверей роздалося другий і третій раз, поки вкінці о. Нестор, поховавши важніші сліди свого заняття в покою, не зважився вийти до кухні, запираючи за собою покоєві двері.

— Ну, хто там? Хто там? — озвався він, коли стукання знов роздалося твердо, хоч і не надто міцно.

— Та то я, пан-отче!

— Що за я?

— Та я, Деменюк.

— А чого вам?

— Та, може, єґомость відчинили б? Може, чого треба, то я б…

О. Нестор тим часом успокоївся. Голос Деменюка, котрого зразу серед зворушення не пізнав, був для нього, мов холодна вода у спрагу. Деменюка одного він не боявся, хоч і перед ним не видавався ніколи зі свого багатства.

— Та й стукаєте ж ви, Гнате! — з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні й поклонився йому. — Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякався, гадав, чи не революція яка в селі.

— Та перепрошую єґомостя, — з заклопотанням сказав Деменюк. — Я не хотів, бігме, не хотів! Тільки… знають єґомость мою натуру… Так мені тота дівчинисько з голови не сходить… І так мене щось цими днями за серце тисне, все мені здається, що якусь велику біду пошле Бог на мене.

— Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! — відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочуття, сни й віщі знаки. — Не слід нам грішним забігати наперед у Божі присуди. Що Бог пошле, те пошле, те мусимо витерпіти.

— Та я проти того нічого й не мовлю, прошу єґомостя. Вже як прийдеться витерпіти, то що й казати, Його свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінилася за цих останніх кілька неділь.

— Та не бійтеся, Гнате! Це вам так здається, а з нею нічого не сталося.

— Ей, єґомость! Я її знаю! Не та вона, що донедавна була! Щось там у ній кипить.

— Ну, ну, Гнате! Причинюєте собі самі гризоти й то надармо. Маланка мені як на сповіді говорила… Вона переді мною ніколи не брехала…

— А тепер не вірте! От зараз переконаємось! Я тепер власне від коваля йду. Щось мов замануло мене піти і ще раз поглянути на неї. Приходжу, кажуть, нема. Вибігла зараз по обіді, казала, що до старого єґомостя йде.

— До мене?

— Так і є. Каже: „єґомость казали мені прийти, щось мають зо мною говорити“. І пішла. То я, власне, для того прийшов і збудив єґомостя, щоби спитатися…

— Алеж вона в мене не була! Я її і на очі не бачив, як тільки там у ковалевім огороді.

— От і бачите! От і бачите! Біда моя з дівчиною, та й біда! — не то проговорив, не то простогнав Деменюк.

— Ну, ну, Гнате, це ще не така страшна біда. Могла піти десь між посестри, погуляти, побалакати…

— Та я то розумію, прошу єґомостя, — поспішно перебив Деменюк. — Все то може бути! Але пощо вона бреше? Це мене тривожить. Аджеж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала. Чи зле, чи добре, вона все мені було скаже, а вже так забріхуватись, це ніколи не було її звичаєм. Та й тепер нема потреби. Адже коваль держить її як рідну дитину. Схоче погуляти, чи між посестри піти, то він же їй не боронить. Пощо брехати і ще й вас у брехню втягати?

О. Нестор потішав Деменюка, як міг, хоча й видно було, що слова не плили йому просто з серця, з живого пересвідчення. Говорили уста, випускаючи звичайні, втерті звороти, а думка тим часом шибнулась у інший бік, мов потопаючий ухопилась за стебелину, що власне надплила по течії. І нараз він перемінився. Зі спокійного, напівсонного, охлялого — він зробився оживлений, увесь затремтів, почав поспішно кидатись і жестикулювати, живо, з поспіхом виговорюючи слова, що доторкались уже не Маланки, не Деменюка, але його власних гризот і клопотів.

— Та подумай, Гнате! Аджеж і я збрехав перед тобою! А як же, прости Господи гріха, збрехав. Сказав, що ти розбудив мене зі сну, а то неправда. Куди мені до сну, Гнате! Горе мене притисло! Біда мені грозить, не приведи Господи, яка біда!

— Що це таке єґомость видумують? — з лагідним докором спитав Деменюк, немов обертався до капризної й безпомічної дитини. — Яка біда?

— О, не видумую, Гнате, ні! Аджеж слухай, що мені нині сталося! Рано пані принесла мені сама каву. Я здивувався, але в серці в мене щось тьохнуло, немов шепнуло мені: стережись! І справді сіла й почала розмову. Сюди-не-туди закидає, мов кіт довкола сала заходить, аж нарешті виїхала з тим, що її коханому синкові треба грошей, та й то багато грошей.

— Та чути, що панич думає женитись, та й то дуже багато.

— То, то, то! І вона мені про ту женячку товкла. Та я тому не вірю, Гнате! А там, нехай собі жениться, але я грошей не захотів дати. Ось вона при обіді вже прямо виїхала, що я повинен усі свої гроші записати їй і її синові.

— Так і сказала це?

— Сказала? — скрикнув о. Нестор. — Ні, не сказала, а кричала, грозила, звірем диким на мене напала, вона й її чесний синок. Так-таки й кажуть обоє: цей маєток належиться й мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!

— Ну, по селі пані графиня давно голосить[6], що ви записали паничеві ввесь свій маєток.

— Так? Ну, то я їй покажу, що завчасно це голосить. Слухай, Гнате! Я задумав свої гроші обернути на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.

— Та це добре, але хто того допильнує по вашій голові?

— Як то хто? Намісництво[7]. Я передам гроші до урядової каси з таким записом.

— Га, Господи помагай! Певно, що це була б пам'ятка…

— Тільки знаєш, Гнате? Я тут не чуюся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Аджеж вони обоє, очевидно… знаєш? — і о. Нестор нахилився ближче до Деменюка й шептав йому майже до вуха — очевидно, вони чигають на мою смерть.

— Пек, запек! Най Господь боронить! Це вже була б остання річ! — скрикнув Деменюк.

— Ні, Гнате! — шептав далі о. Нестор. — Боюсь, що не остання! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, до нині я був би ні за що в світі не повірив цьому. Але тепер, коли почув їх слова, побачив оті дикі вирази в їх очах, ту звірячу кровожадність, безстидну байдужність до людського терпіння, ой, Гнате! Не доведи Боже більш бачити! Обридження бере до людської натури! То тепер я всього, всього можу надіятися від них.

— Господи Боже! — скрикнув Деменюк і вдарився руками об поли, але по хвилині додав: — Ні, єґомость! Це не може бути. Це в вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині й паничеві, але щоб вони аж на щось подібного могли пуститися, ні! Цьому я ніколи не повірю! Це не може бути.

— Може, чи не може, але я не чуюся тут безпечним. Я боюся.

— Ну, чень вам удень нічого не станеться, а вночі, коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.

— Ні, ні, ні! — замахав руками о. Нестор, котрому при всім його страху навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого як Деменюк, ночувати з ним разом в одній хаті. — Це ні на що! Це не поможе. Хіба ти можеш, як що до чого, дати мені захист?

— Ну, все таки що два, то не один. Не всяке відважиться йти на двох, а на одного та й ще такого як ви, то зовсім інша справа.

— Ні, Гнате! Так воно не буде, так недобре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?

— Ну, що таке?

О. Нестор знов прихилив уста близько вуха Деменюка й, хоч довкола не було ані живої душі, й ніхто не міг їх чути, він шепнув ледве чутно з великим секретом:

— Утікати відси.

— Куди?

— Кудибудь. До першого-ліпшого хлопа, аби цю ніч переночувати. А завтра далі! Заберуся до Львова, а там я вже дам собі раду.

Деменюк недовірливо похитав головою.

— Нелегка буде справа! І в котрого хлопа ви можете чути себе безпечнішим, ніж тут? Хіба ви не знаєте наших людей?

— А в Гердера?

— Що? В Гердера? В коваля? — з зачудуванням скрикнув Деменюк. — Ви хотіли б перейти відси до Гердера?

— Ну, а якби так справді? Що думаєш, вигнав би мене з хати?

— Коваль? Гердер! А, Боже борони! А ще якби дізнався, на яке діло ви думаєте обернути свої гроші! Та він би ваші руки й ноги цілував.

— Не було б так дуже й за що, бо ж він сам своєю нинішньою розмовою напхнув мене на цю думку. Так знаєш що, Гнате? Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи йому, що я задумав. Запитай його, чи прийме мене до себе на день, на два? А, може, злякається пані графині, бо вона йому, певно, за це не подякує.

— Що до цього, будьте спокійні. Коваль Гердер не стоїть ні за чию ласку й не боїться нічийого гніву. Це я можу вам сказати, навіть не питавши його.

— Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди й розпитай його. А як тільки він пристане й винайде для мене десь якийсь куток у своїй хаті…

— Там у нього осібний покій найдеться, просторий, гарний, з осібним входом.

— Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь мені воза й коня, а нехай пару коней, щоб завезли мої меблі і все моє добро на нову кватиру.

Деменюк, ще не можучи зовсім отямитися з диву, потюпав від о. Нестора. Він іще не вірив, щоб о. Нестор, направду, думав утікати зо двора, покидати паню Олімпію, не вірив, щоб його страх був оправданий і щоби графиня або її син справді могли мати якісь злі наміри. І він ішов, вагаючись, помалу, з таким виразом непевности, що всякий стрічний, поглянувши на нього, мимоволі мусів подумати: а цьому чоловікові що таке?

Пані Олімпія й без того була цікава, що почне о. Нестор. По його відході вона почала трохи каятися свого вибуху й пильно, мов каня[8], стерегла зі свого покою за всім, що діялось на подвір'ю, не зводила ока з дверей офіцини, що вели до помешкання о. Нестора. Вона бачила, як Деменюк підійшов до тих дверей, як стукав добру хвилю, поки йому отворено, й перетерпіла страшенні муки цікавости й непевности, поки врешті дождалася того, що Деменюк знов вийшов на подвір'я. Вона згори догадувалася, що там була мова про неї, що там раджено над чимось таким, про що їй конче треба було знати. Вид Деменюка, його неспокійне лице й нетвердий хід допевнили її в тім, а заразом подали їй надію, що від цього чоловіка нетрудно буде дізнатися про все, коли тільки зручно взятися до діла. Вона знала добре чесну і прямодушну Деменюкову натуру і зміркувала відразу, що, б'ючи іменно в той бік, зможе найлегше дійти до мети. Коли Деменюк переходив близь її вікон, вона відчинила кватирку й закликала його до себе. Деменюк зупинився, та не підходив близько, знов завагувався, чи має йти до пані, чи ні.

— Ходіть, Деменюку, — ласкаво промовила пані, — маю вам дещо сказати.

— Та я б… Я зараз буду пані служити, тільки наперед мушу… тут маленьке діло для єґомостя…

— Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, то й діло ваше не втече. Ходіть, ходіть! Адже чень не боїтеся мене!

— Та що ясновельможна пані!.. — заклопотано промовив Деменюк і рад-не-рад пішов до покою пані Олімпії.

— Уявіть собі мою гризоту, Деменюку! — почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немов би мати розповідала про недужу дитину. — Не знаю, що таке сталося з єґомостем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на його маєток напосідаю, що жадаю від нього, щоб мені й моєму синові все записав, і Бог іще там знає, що він повидумував. А я, Бог мені свідок, що й ніколи й не думала про це! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тільки всього й знаю, що тоді, як його обікрали, то мені жалувався. Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи в нього їх більше є, їй-богу, не знаю. І я б мала лакомитися на чуже добро? Господи! Та й чи я цього потребую? Адже, Богу дякувати, в мене і свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би Бог і те мені відібрав, то в мене два брати-князі, на великих добрах сидять, великі пани, то ж при котрому небудь можу притулитися. А сестра також за великим паном замужем, і так раз-у-раз мене просить, щоб я покидала Торки, здала все в оренду й ішла до неї жити. Та я не хочу. Я привикла жити скромно, попросту, та на своїм. Та не з такого я роду, щоб мала на чуже лакомитися! І скажіть мені тепер, Деменюку, що я маю робити, як маю говорити з єґомостем, щоб йому вибити з голови тоту нехіть до мене? Чи то йому хто наговорив на мене, чи йому що приснилося, чи так просто, старість, та я, їй-же-богу, не дала йому ані найменшої підстави до таких думок. Адже самі знаєте, бо на вашім свідомі робиться, чи я його не доглядаю, не опікуюся ним, не шаную його як свого рідного? А він ось як мені платить! Ось якими підозріннями мені віддячується!..

Невдержним потоком плили слова з уст пані Олімпії. Вона уклала собі наперед ту промову й добувала всіх своїх сил, щоб віддати, відіграти її по всім правилам акторської штуки, попередити всі заміти Деменюка, порушити всі його добрі чуття, зробити його зовсім безоружним. І, справді, старий стояв при тих словах мов під градом, не знаючи, що робити, не можучи здобутися на ніяку самостійну думку, і дав нестися цьому бурхливому потокові. А коли при останніх словах пані Олімпія, немов би то зворушена і збентежена до дна душі, піднесла хусточку до очей і почала буцім то обтирати сльози, то Деменюк був би присяг, що справді о. Нестор пересолив у своїй боязні, що скомпонував собі якусь небезпеку й дармо тільки мучиться тим витвором своєї власної хорої голови.

— Та нехай пані графиня не беруть собі того так дуже до серця, — промовив він, силуючись заспокоїти її, — наші єґомость старенькі, вони мають свої різні дивацтва. Я думаю, що це в них не надовго.

— Та я не гніваюся, ані не жалуюся, — промовила знов тоном щирої прихильности пані Олімпія. — Господи! Мені про себе зовсім байдуже! Я тільки боюся, щоб самого о. Нестора ота боязнь не попхнула до якого нерозважного кроку. Аджеж ви знаєте самі, він як дитина, безрадний, безпомічний, хто не хоче, той його обдурить, обікраде або й так у живі очі обдере. Ще поки в мене сидить, то так йому здається, що то все нічого. А він і сам не знає, скільки то я натурбуюся та напильнуюся, щоб йому не сталося якої злої пригоди. От і тоді, коли його обікрали, та й Бог знає, чи справді обікрали? Хіба він уміє сказати, скільки в нього чого? Каже, що позабирали щадничі книжечки, а потім почав списувати, вишукувути зі своїх сховків, і показалося, що всі книжечки в нього. А скільки я мала неприємности та клопотів та тяганини!..

— Та я то й сам казав єґомостеві, що вони дармо собі самі страху додають, — почав звільна цідити Деменюк, зворушений оповіданням пані. — А вони ні та й ні! Ані слухати не хочуть.

— Ото то й є! Завізьме собі щось у голову…

— Вони все одно: боюсь я тієї пані. Не можу тут обезпечитися.

— Бачите, бачите! Десять літ живе безпечно, ніякої пригоди не зазнав, а тепер раптом не може обезпечитися! Чи ж то чоловік при здоровім розумі буде таке говорити?

— І мені також так здавалося, що вони щось нездорові. Ні з цього ні з того кажуть мені йти до коваля, знають пані, до Гердера, отам на кінці села, і просити його, щоб їх прийняв до себе в комірне.

— От як! — скрикнула пані. — Так він задумав від мене тікати! Та й ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, пан-отченьку, вже ви собі робіть, що хочете, й говоріть, що знаєте, а я на це не дозволю!

Пані промовила це таким твердим, рішучим голосом, далеким від тої жалібної та лагідної щирости, якою говорила досі, що Деменюк аж стрепенувся. Тільки тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючись цеї жінки, і що вона під маскою добродушности та щирости справді криє якісь інші задуми. Та поки ще він розміркував, що йому далі робити, пані Олімпія майже силою випхала його за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешкання о. Нестора. Деменюк стояв на подвір'ю, мов остовпілий. Він чув, що провинився супроти пан-отця, зрадивши перед панею його намір вибратися від неї. Йому страшно прикро і стидно було того, що так себе дав підвести пані Олімпії, та тепер він уже й зовсім не знав, що діяти. Чи йти до коваля й говорити йому те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчиться розмова з ним пані Олімпії. По добрій хвилі він рішився вкінці заждати й непевним кроком, вагаючись та озираючись, почав звільна наближатися знов до помешкання о. Нестора. На подвір'ю не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та з другого боку йому стидно було підслухувати, що там говориться.

А о. Нестор, відправивши Деменюка, заспокоєний трохи, взявся далі до своєї роботи — переховувати гроші. Вже був майже готовий з цею роботою, коли почув, що двері з сіней до його кухні відчиняються. Він перелякався й тільки тепер пригадав собі, що, відправляючи Деменюка, з поспіху забув замкнути двері на ключ. Запхавши в кишеню решту грошей і списи цінних паперів, він поспішив до дверей покою, щоб побачити, хто там увійшов; швидкі кроки, що перемірювали кухню, прямуючи до його дверей, збудили в нім якесь недобре прочуття. Та поки ще зміг отямитися, двері його покою отворилися зо скрипом, і в них показалася постать пані Олімпії. Очі її блищали ще дужче, як звичайно, лице палало від швидкого ходу й нутрішнього зворушення, а на стиснених, енергійних устах висіли громи.

— Пан-отче, пан-отче! — промовила вона не вітаючись і не здоровкаючись, — що це ви задумуєте?

— Га! Що це? То ви, пані? — лепетів переляканий о. Нестор, ухопившися за ручку крісла і стаючи так, щоб те крісло було між ним і панею.

— О, ви вже й не пізнаєте мене! — промовила пані Олімпія, холодно всміхаючись, і, не ждучи на запросини о. Нестора, сіла при столику й почала розглядатися по покою.

— Ну, що, вибираєтесь від мене? — випалила нараз.

О. Нестор увесь затремтів при тих словах, скорчився, мов зів'ялий лист, і ледве міг держатися дрижачими руками за ручку крісла, щоб не впасти на землю. Пані Олімпія, бачучи його заклопотання, почала тепер лагідніше.

— Ні, пан-отче, це негарно з вашого боку! Це невдячність! Аджеж я на ваш маєток не напосідаю! Не хочете записати його Адасеві, воля ваша. Я вас не силую. Але того скандалу мені не робіть! Я розумію, вам треба б більшого достатку, стараннішого призору, ніж тут маєте. Дуже жалую, що мої маєткові відносини не дозволяють мені дати вам його. Але в такім разі вам не слід утікати від мене до хлопа, бо там і того не будете мати, що в мене. Коли хочете, то переберіться до Львова. Я вам цього не бороню. Навпаки, готова все зробити для вас, допоможу вам винайти помешкання, прислугу… Там будете мати все, чого вам треба. Я не хочу, щоб ви тікали, мов із розбійницької ями, з дому тієї, котра вас… котру ви колись…

Пані Олімпія не докінчила. Її власні слова зворушили її глибоко. Вона заплакала й почала хусточкою втирати сльози з очей.

— Алеж ясне ве… ве… ве… — почав о. Нестор, гикаючись та ледве вимовляючи слова, але пані Олімпія різким жестом руки заставила його мовчати.

— Мовчіть! — скрикнула вона крізь сльози. — Ви недобрий чоловік! Невдячний чоловік! Для якоїсь примхи зранити глибоко жіноче серце, спричинити біль і пониження жінці, котра вас… котра супроти вас… котра від вас цього не заслужила, це в вас нічого! Ну, скажіть на милість, чи бачив хто таке? Тікати від мене! І куди? До Гердера! Що вам таке Гердер? Чим він вам близький? Чим заслужив собі на ваше довір'я? Ну, говоріть! Скажіть! Може й я від нього навчилася б тієї штуки.

О. Нестор почав, знов путаючись та гикаючись, говорити щось, виправдовуватись та перепрошувати. Пані Олімпія хвилину слухала його лепетання, а потім знов перебила його мову.

— Ну, досить цього, отче Нестор! Досить! Подайте мені руку! Забудьмо це! Я не така зла, як ви про мене думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередження до мене! Ну, де ж це хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?

О. Нестор якось знехотя, вагуючись, подав їй свою руку, котру вона м'яко стиснула, й, не випускаючи зі своєї руки, говорила далі:

— Значить, між нами згода? Чи як? Зістаєтесь у мене, бодай доки вам не винайду теплого кутка у Львові… Ну, проясніть же чоло! Перестаньте хмуритись! Сядьте ось тут коло мене!

І пані Олімпія посадила його майже насилу на кріслі коло себе і знов узяла його руку у свою долоню.

— Господи, і отак подумати, що така доля чекала нас обоє! Га, отче? Якби нам хто був це пророкував тоді, коли ми… тямите… перший раз цілувалися з вами там, в імпровізованій школі в офіцині мого тата! Або тоді, коли я заховалась у корчах жасміну, а ви в задумі йшли доріжкою, а я вискочила й кинулась вам на рамена, й затулила очі, й перелякала вас, а потім мусіла поцілуями знов приводити до притомности! Чи тямите це все? Правда, нині, згадуючи про ті золоті хвилі, здається, що це якісь повісті з тисячі й одної ночі, якісь відомості з іншого світу, яснішого, чистішого, кращого, ніж наш!

— І пощо… пощо ясна пані це згадують, — ледве прошептав о. Нестор, злегка видобувши від неї свою руку й закриваючи лице долонями. — Обоє ми грішили… Своєю любов'ю нарушили природні границі… І за те тяжку кару прийняли…

— Ні, ні, ні! Не говоріть цього! — з жаром промовила пані Олімпія. — Не може це бути! Наша любов не була грішна. Бог не поклав жадних природних границь поміж людьми! Це ви як священик найліпше повинні знати. Але я одно знаю: ви занадто в самоті живете. Вам треба трохи більше розривок, товариства. Ні, отче, не відвертайтеся! Вже коли згода між нами, то мусите для мене це зробити. Я вас тут не лишу самого. Там до мене зараз прийде син із товариством на гербату. Ходіть! Розірветесь[9] трохи, відсвіжитесь видом молодих людей, побалакаємо!

О. Нестор хотів щось ремонструвати, але пані Олімпія не дала йому нічого говорити, її злобний і понурий настрій перемінився в оживлену веселість. Вона помогла о. Несторові перебратися в нову реверенду й майже силоміць, не випускаючи його з рук, потягла його з собою, сама позамикавши його покої й сама поклавши йому ключі до кишені.

А коли вийшли на подвір'я отак у парі, побачив їх Деменюк, що ждав коло дверей. Бачучи радісне лице пані Олімпії й о. Нестора в новій реверенді, він зрозумів, що про переносини нема й мови, й мовчки пішов у сад.

——————

  1. Нічого не варте сотворіння.
  2. Криївка — сховка (польське).
  3. Вони звалися колись на Україні виборними (понятими).
  4. Фіранка — занавіса в вікні (нім. Vorhang).
  5. Скрутлі — звитки, все, що скручене.
  6. Голосить — ширить поголоску.
  7. Намісник — колишній найвищий адміністраційний і політичний урядовець у Галичині.
  8. Каня — шуліка.
  9. Розірватись — розважитись (польське).