Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/VIII

by Іван Франко

◀ VII

Твори в 20 томах Том XIII Іван Франко Основи суспільности VIII

IX ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960

VIII.

В сальоні пані Олімпії говір, брязкіт вилок та ножів об тарілки, голосні вибухи сміху, то знов чути чиюсь голоснішу промову, переривану окликами одобрення або заперечення.

Товариство зібралося трохи численіше, ніж думав Адась. Крім Едзя Чапського, брата будучої Адасевої нареченої, та ще трьох молодих обивательчуків, із котрих один пан Тадей Розвадинський був товаришем Адася з віденського Терезіянум^[1], другий Альфонс Дзєржикрай здобув саме в Відні докторат прав і готовився на політичну кар'єру, а третій пан Еміль Доленґа, не скінчивши гімназії, проживав у багатого батька й тільки періодично приїжджав до Львова, щоб подихати міським повітрям, — приїхав іще молодий брат Едзя, що власне скінчив рільничу школу в Дублянах, далі пан Калясантій, відомий у обивательських колах тільки під цим іменем, котре в додатку навіть не було його власне, а мало характеризувати тільки його вірменське походження, мужчина статний, підсадкуватий, літ 35, добрий знавець коней і кінського спорту, котрий нараз почув охоту до письменництва й журналістики й оце вже від року помагав кермувати опінією в однім шляхетсько-демократичнім щоденнім письмі^[2]. До цієї чисто шляхетської компанії пристав доволі несподівано ще один плебей, та такий, відомо, присутність котрого ані крихти не женувала^[3] товариства. Це був один із ліпших львівських адвокатів, і хоч його родова назва Васонґ дуже ясно говорила про його хлопське походження, то проте з постави й вигляду він був найповніший елегант і джентльмен, а з переконань чистої крови аристократ.

Пані Олімпія серед цього товариства почувала себе вповні щасливою і свобідною. Зразу її хазяйське серце трохи було защеміло на вид тих трьох фіякрів, котрими причвалали гості: вона боялася, чи вистане їй чим угостити їх як слід. Та це тривало тільки хвилину. Коротка розмова з Гапкою — і плян кампанії був уложений. Тепер гостина кінчилася, й пані бачила, що її гості зовсім вдоволені. Той вид підніс іще, побільшив її радість, що плила з самого почуття близькости своїх людей, зпочуття рівнорядної, благородної компанії. А до того ж її материнське серце радувалося на вид Адася, котрий у тій компанії був зовсім свій чоловік, поводився з усіми як із рівними, а з деким навіть (н. пр., з Дублянцем і д-ром Васонґом) як старший і вищий, і у всіх, очевидно, мав пошану й щиру симпатію.

Тільки один о. Нестор серед цієї компанії сидів, як ворона між павами. Після першого представлення, при котрім усі гості за чергою подавали йому руку, дехто промовив до нього пару слів, а потім усі його покинули, він засів собі в куток софи й там не то дрімав, не то над чимось думав, склавши руки на коліна і ненастанно без голосу рухаючи безкровними губами. Пані Олімпія кільки разів підходила до нього, сідала при нім, заговорювала то про це, то про те, — він відповідав їй чемно, але з місця не рушався, до компанії не мішався і в загальній розмові не брав участи.

— Що вже мені старому! — мовив він, махаючи рукою. — Що я їм таке можу сказати, чого вони… теє то… Прошу вельможної пані мною не турбуватися… Я вже собі… так собі… послухаю… дуже цікаво…

Та пані Олімпії хотілося, мабуть, чогось більше. Вона по якімось часі підійшла до нього з Едзем Чапським, котрому, мабуть, наговорила дещо про о. Нестора, та цей молодий джентльмен, очевидно, не мав великої охоти входити в якусь глибшу знайомість зі старим мовчазливим попом і, сказавши кілька банальних фраз про гарну околицю і стародавній сад при торецькому дворі, „polecił sie“^[4], т. є., полетів до свого товариства.

Та проте присутність мовчазливого й ніби дрімаючого о. Нестора не псувала гармонії й доброго настрою товариства. Всі були в веселім настрою вже по приїзді, а випивши по чарочці лікеру, щоб сполоскати дорожну куряву (хоча цим разом, їдучи з Адасевого фільварку, де вже вперед пообідали, до двору, не дуже то багато її й налигались^[5], а потім по чашечці чорної кави, сиділи якийсь час у сальоні, при відчинених вікнах та відпочивали. Надворі стояла жара. Була третя година, пора, коли навіть у саду не легко найти добру тінь; у сальоні, де продувало крізь розчинені вікна й двері, було холодніше. Розмова зразу була трохи лінива. Гості більш курили, дехто гойдався у кріслі, опершись ліктями на поруччя та пускаючи клуби диму. Тільки пані Олімпія шниряла сюди й туди, то щось наказуючи прислузі, то звертаючи на щось увагу Адася, то поправляючи щось на столику або заводячи якусь розмову з цим або тим із товариства. В товаристві всі були їй знайомі, крім молодого Дублянчика. Розуміється, що коло Едзя й Дублянчика вона найбільш припадала, як коло братів тої, з котрою й вона бажала бачити свого сина в парі, не менше самого Адася. Як віртуоз, перебираючи мов віднехотя пальцями по клявишах, уміє видобути з них завсігди гармонійні звуки, так і вона, снуючись поміж гістьми, оживлюючи своїм рухом, своєю присутністю ціле товариство, вміла все таки непостережено, завсігди в відповідній хвилині підходити до обох паничів Чапських, уміла кожному в делікатній і, здавалось, зовсім наївній, ненаміреній формі не то сказати, не то піддати таку думку, таке уявління про себе, про Адася, про їх вдачу, вподобання, маєтковий стан і т. д., які їй видавалися для її мети відповідними і в їх очах найкориснішими. З молодим Дублянчиком вона почала було говорити про тутешні врожаї, та покмітивши, що його далеко більше інтересує полювання, прийнялась розписувати йому багатство дичини в лісі її сина та розповідати про ловецькі пригоди свого покійного мужа. Старший Чапський був більше практичний. Він проявляв, на думку своїх батьків, правдивий фінансовий геній, кінчив якусь вищу торговельну школу в Відні і служив тепер при однім львівськім банку — не з потреби, а для вправи в банкових справах, хоча, відомо, побирав за це добру плату. Він інтересувався всячиною: і економічним побутом селян та сусідних дідичів, і натуральним багатством землі, і домашніми промислами, і відносинами кредитовими. З ним розмовляти було для пані Олімпії доволі трудно, тож вона звичайно старалася переводити розмову з Едзем на інші теми, розпитуючи його зручно про їх фамілійні відносини. Панства Чапських вона колись знала, з його матір'ю була навіть у приязні, та довгі роки не мала приємности з ними бачитись…

— Родинні нещастя… довголітня слабість графа-небіжчика… виховання сина… журба в веденню господарства, та й так проминули мої літа! — мовила вона, зідхаючи. — Ах, як я рада б побачити ще раз вашу маму! Що за красавиця була! А яке серце золоте! — додала сердечним голосом пані Олімпія.

Едзьо сказав, що мама його з Люсею цими днями мають бути у Львові, то чому ж би й пані графиня не могла приїхати? Це ж зовсім недалеко, і, певно, не зробить пані ніякої різниці в господарстві! Пані Олімпія прийняла цю відомість із великою радістю й дала слово, що „певно-певнісінько приїде, щоб уцілувати дорогу Мільцю й її прекрасну донечку“.

— О, я чула, що донечка в маму вдалася, що всіх чарує своєю красотою, що проявляє незвичайні спосібності! Ні, вже хоч би там що, а я мушу поїхати, відновити таку дорогу для мене знайомість!

Пан Едвард, хоч економіст і фінансіст, був формально очарований тою сердечною щирістю й тою глибиною благородного чуття, яку проявила пані Олімпія.

Та звільна розмова в сальоні ставалася живішою, голоснішою й загальнішою. Два найстарші й найповажніші з-поміж присутніх панів (розуміється не числячи д-ра Васонґа, котрий у таких товариствах ніколи не виривався на чільну ролю й цій скромности у значній частині завдячував свою популярність у аристократичних сферах) звели розмову на цю дорогу: довкола них громадилося звільна все більше цікавих, котрі інколи втручували й свої уваги, поки вкінці всі присутні в сальоні не прилучилися до цього кружка. Розуміється, крім о. Нестора, на котрого тепер справді вже ніхто не звертав уваги й котрий спокійно сидів у своїм кутику, похитуючи головою та рухаючи губами й немов жуючи щось своїм беззубим ротом.

— Я завсігди стою на народнім становищі^[6]! — з патосом та без пересадної гарячости голосив пан Калясантій, ходячи здовж по сальону попід руку з д-ром Альфонсом Дзєржикраєм. — Уважаю це за свій святий обов'язок стояти на такому становищі. Поза народнім становищем, на ґрунті космополітизму, нема для нас спасінія. Пропадемо, щезнемо безслідно!

— Це дуже гарно з вашого боку, — мовив д-р Альфонс, — і я думаю, що на тім пункті кожний думаючий чоловік із вами згодиться. Та все таки те народнє становище треба б трохи докладніше пояснити. А то як же це? Адже й „Towarzystwo Demokratyczne“ в р. 1846 голосило те саме, що стоїть на народнім становищі, а тайком організувало різню шляхти. Голословне кидання такого широкого терміну має в собі багато небезпечного, і це власне я вважаю хибою тої газети, при котрій ви працюєте.

— Смію запевнити пана доктора, що помиляєтесь. Я готов зараз завтра предложити вам, скільки хочете, нумерів газети й показати в них статті, де докладно вияснюється, як ми розуміємо народнє становище.

— Не смію твердити, щоб такого вияснення в вашій газеті не було, крий Боже! Мусить бути, що це я такий недбалий читач, що не міг цього ніколи дочитатися, — не без іронії мовив д-р Альфонс.

— Я також мушу признатися до того самого гріха, — додав Едзьо Чапський.

Це до живого діткнуло пана Калясантого немов би хтось устромив йому за пазуху пучок кропиви, так він кинувся й, тяжко сапаючи, сів охляп^[7] на м'якім кріслі.

— Ну, панове, — скрикнув він патетично, — це вже з вас якась сторонничість^[8] говорить. Длятого^[9], що моя часопись (в патетичнім запалі він любив говорити „моя часопись“, хоч не був її власником, ані редактором, а тільки звичайним співробітником, і слухачі його добре знали про те) має демократичну вивіску…

— Скажіть радше: демократизм на вивісці! — шпигонув Едзьо.

— Вивішений демократизм, — додав Дублянчик.

— Прошу, панове! — поважно і з докором скрикнув п. Калясантій. — Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували наді мною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що мій часопис має демократичну вивіску, ви вважаєте себе у праві дивитися на неї крізь партійні окуляри, не розбираючи ближче, яка властиво суть її провідних ідей. Скажу одверто, це не є властива дорога! Це не по-обивательськи^[10]. Це навіть непатріотично, бо, виступаючи проти такої газети, спиняється заразом хід тих ідей, котрі вона хоче ширити й котрі також я, мої панове, як мене всі тут знаєте, цілковито приймаю за свої.

— Оце власне інтересно! Власне цікаво! — радісно скрикнув д-р Альфонс, сідаючи також на кріслі насупроти Калясантого. — Отже, раз маємо перед собою чоловіка, котрий сміло й явно говорить, що поділяє вповні ідеї й тенденції газети, значить, зможе й, певно, схоче й нас усіх познайомити з тими ідеями, втаємничити нас у них, коли просте читання тих друкованих слів і речень, котрими день-у-день заповнена ця газета, зовсім до цього не вистарчає.

— Пан доктор усе ще зволять іронізувати, — якось жалібно сказав п. Калясантій. — Я цим оружжям не воюю й на іронію іронією не буду відповідати. Приступлю прямо до речі. Страшить вас демократизм моєї газети…

— Алеж не страшить! Чого нам його боятися?

— Ну, антипатичний вам, мовлячи загально. Аджеж так? Але скільки ж то разів ми вияснювали, що цей демократизм у нашім розумінню від демагогізму далекий, як небо від землі! Ми демократи, і думаємо, що при кінці XIX віку кожний розумний і чесний чоловік мусить бути демократом.

— Спасибі за комплімент! — сказав їдко д-р Альфонс, кланяючись Калясантому. — Значить, в такім разі я, що з гордістю називаю себе аристократом не тільки з уродження, але і з переконань, по-вашому буду нерозумним і нечесним чоловіком.

— Тільки терпцю, докторе! Тільки терпцю! Тільки порозуміймося! Вислухайте мене, а тоді робіть свої уваги. Коли я згадав про демократизм, то я згори зазначив, що його не слід мішати з демагогізмом. Здається, непотрібно б і толкувати, а треба, бо в останніх часах у нас аж надто часто мішають одне з другим. Аджеж недавно ще в Варшаві появилась була людова „демократична“ газета, котра, як свій основний постулят до суспільности, ставила „podporządkowanie wszelkich interesów chłopskim“^[11]. Це значить, шляхта, міщани, патріотизм, література, наука, все набік! Хлоп іде! На престіл із хлопом! „Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять на польського круля обібрати!“ Тямите цю казку? Оце звалося в нас демократизмом, правдивим, патентованим демократизмом, а на ділі це ж ніщо інше, як брутальний, простісінький демагогізм, охлократія з усею її огидою, прибрана в метафізичну фразу.

— Ну, однако! Пан Калясантій гостро виражається, — замітив Едзьо.

— Слухай, Кайцю, — промовив Тадзьо, котрий досі мовчки сидів і курив сигаро за сигаром та прислухувався в різні боки розмовам, поки вкінці останній не приєднався до нашої купки, — бачу певний регрес у твоїх манерах. Пам'ятаєш, у віденськім джокей-клубі ти інакше говорив. Ти був повний джентльмен. А тепер fi donc! Впадаєш у патос! Гарячишся! Аргументуєш! Ні, як бачу, газетярська компанія сплебеїзувала тебе, ось що!

— Друже мій, — відповів п. Калясантій, — твоя критика щира і з доброго серця пливе, але даруй, що я покищо не зверну на неї уваги. Ясна річ, чоловік живе, то й мусить із різних печей хліб їсти. На все свій час. Був час на джокей-клуб, на турф, на перегони й кінські касина, тепер прийшов час на що інше. І в тебе те саме буде.

— О, Тадик уже й тепер за чим іншим озирається! — промовив пан Еміль. — Знаєте, він на-серіо підготовляє собі ґрунт для кандидовання до сойму з курії більших посілостів у N—ськім повіті! І вже має шанси.

— А, гратулюємо! гратулюємо^[12]! — роздались оклики з усіх боків.

— Передчасно, друзі мої, передчасно! — з гумористичною повагою промовив Тадзьо.

— А знаєш, Тадик! Ідея! Адже між нами тут є аж чотири твої будучі виборці. А в цілім окрузі, здається, всіх виборців 24. Значить, маєш тут перед собою шосту частину своєї виборчої округи. Ну, що? Скористай із нагоди! Скаптуй^[13] нас для своєї кандидатури! Спропагуй нас для своїх ідей! Виложи перед нами своє політичне credo! Адже кандидатську промову вже маєш готову і бодай в головних зарисах умієш її напам'ять.

— Справді, ідея! Славно! — озвалися голоси. — Ну ко, Тадик, вилізай із кандидатською промовою! Витовкмачуй своє profession de foi!

Тадзьо виступив на середину й випрямився.

— Панове! Я не від того. Тільки застерігаюсь… Мілько не розуміє мене: я кандидатських промов не укладаю й не вчуся. Profession de foi, добре! Але коли foi, то foi. Віра, то віра. Коли вірите в те, в що я вірю, то вибирайте мене, а не вірите, воля ваша. Але арґументів від мене не жадайте. Віра не потребує арґументів. Хай дурні та обмежені голови бавляться аргументами. Між розумними людьми вони непотрібні. Риштовання непотрібне при готовій будівлі.

— Браво, Тадик, браво! Зачинаєш бути філософом! — скрикнув Адась.

— І то власне тоді, коли відкинув логіку! — злобно додав пан Калясантій.

— Моє profession de foi коротке й ясне: я шляхтич, рільник^[14] і поляк. Значить, політика моя мусить бути шляхетська, аграрна й польська. Чи маю вияснити, що заключається в кожнім із тих постулятів?

— Можеш не мучитися, — вкинув п. Калясантій. — Це ще в XVIII віці вияснили Торговичани^[15].

— Торговичани! — з сарказмом повторив Тадзьо. — То не джентльменський маневр, Кайцю! Назву цю окричали, кожний при цьому слові думає собі Бог зна що злого, зраду, продажність, підлоту… А за тим шумом пустого слова тратиться властивий змисл речі. Чи Торговичани хотіли того самого, що я хочу, чи розуміли так само нашу справу, як я розумію, цього ані я не знаю, ані ти не знаєш, ані ніхто з нас не знає. А таким словом ти тільки полошиш уяву слухачів і не даєш їх розумові нічогісінько.

— Браво, Тадик! Бравіссімо! — загукали паничі.

— Алеж це безсумнівний парламентарний талант.

— Ов, Кайцю! Зрізав тебе!

— О, здрібніла наша нація! — промовив Едзьо крізь ніс, персифлюючи^[16] вірменський виговір. — Пан Калясантій-дід, як їхав чвіркою, то носом браму відчиняв, а пан Калясантій-унук дає собі ніс натягати на старі літа!

— Ах, Едзю! — трошки сердито промовив пан Калясантій. — Ти певно думаєш, що ти сказав щось дуже нове й дотепне.

— О, зовсім ні! Але й старі дотепи можуть не раз добре характеризувати наше молоде покоління.

— Ґоді вам, годі! — почулися голоси. — Дайте скінчити Тадзеві!

— Мені ніщо й кінчити! — мовив Тадзьо, сідаючи. — Коли кажу: шляхетська політика, то розумію це не так, щоб шляхта мала всю політику визискувати на свою користь. Навпаки, хай користають і інші стани, але під одною умовою: тільки через шляхту! Тільки з рук шляхти мусять вони приймати всякі добрі встанови, всякі пільги, всякі користі. Тільки від шляхти повинні виходити всякі внески в тім дусі. Коли нешляхтич поставить якийсь внесок, що йде до загального добра, шляхта повинна або вбити його в зароді, відкинути a limine, або адоптувати^[17], підняти на своїх руках, пустити у світ під своєю фірмою. Всі верстви повинні привикнути до того, щоб уважати шляхту за свого опікуна, добродія, за одинокий політично дозрілий і сильний елемент, за одиноку силу, котра спосібна до дійсної позитивної політичної роботи.

Знов роздалися брава, тим разом уже зовсім неіронічні й нежартовливі, а д-р Альфонс гаряче стиснув руку свого будущого товариша по політиці.

— Слухай, Тадзю! — сказав він. — Мій комплімент! Я досі не знав тебе.

— Надіюсь, що пізнаємось, — промовив Тадзьо, кланяючись і стискаючи його руку. — А коли я рільник і хочу вести політику аграрну, то що це значить? Чи це значить, щоб у нас міст зовсім не було? Фабрик не було? Промислу не було? Навпаки! Розвій міст і промислу і фабрик пожаданий для нас, але не пожадана перевага тих елементів. Я рільник, значить, я консерватист у справах політичних і суспільних. А консерватист, це ще не значить: безоглядний прихильник status quo. Ні, тільки прихильник основ, основних принципів того ладу, в котрім шляхта є справді шляхтою, є чолом, є основою суспільности! Міста, промисел, фабрики, це супроти нас елементи революційні, а власне деструкційні, і для того ми мусимо держати їх цупко в означених для них рямах, прикроювати їх розвій так, щоб він ішов рівнобіжно з нашими інтересами, але не підкопував їх.

— А як гадаєш, друже, — запитав нараз Калясантій, — що буде трудніше: чи винайдення формули для такої політики, чи квадратура кола?

— Зовсім ні! Зовсім це не таке трудне завдання! — спокійно відповів Тадзьо. — Тільки не треба кермуватися ніякими доктринами, ніякими теоріями, а йти за фактами, опиратися на фактах, вести політику реальну. Зрештою, що тут говорити? Власне таку, а не іншу політику диктує нам наша третя основна догма, польськість. Ми мусимо винайти формулу такої політики, бо інакше нам грозить загибіль, як народові. Міста, промисел, фабрики, нехай і так, що в польських руках, а все таки це сили космополітичні. Національність у них, то тільки зверхній полиск. Не містами, не фабриками, не конторами стоїть польськість, а шляхтою. В одній шляхті заховався й живе той дух польський, вільний, лицарський, тривкий і незнищимий, котрого не знищили ані розбори^[18], ані повстання, ані теорії демагогів, ані переслідування. Той дух виплодив польську літературу, польську штуку, але найсильніше, найкраще він проявив себе в польській політиці XIX віку.

— Чудесно! Чудесно! — шептала пані Олімпія, котра, сидячи в фотелю під вікном, з великим вдоволенням слухала цієї промови.

— Ну, Тадик! — скрикнув Едзьо: — маєш наші голоси. Іди, нехай тебе Бог благословить!

— А я не можу зовсім згодитися на твої дедукції, — промовив пан Калясантій.

— Наша нація завсігди протестує! — знову промовив крізь ніс Едзьо.

— А, розумію! Тадзьо перервав твою промову! Бідний Кайцьо! Ну, то це нічого не шкодить. Можеш тепер скінчити.

— А може забув, що мав сказати? — промовив Мілько.

— Перепрошую! Я ніколи нічого не забуваю. А що Тадзьо перервав мене, це навіть ліпше. Навіть ліпше для мене, бо зможу яркіше висказати свої погляди.

— Чи також кандидуєш із ним? — перебив д-р Альфонс.

— Зовсім ні! Коли вияснюю свої погляди, то не для жадного інтересу, а для того, що їх маю! Що недармо жив на світі, а додумався до чогось, а це, мої панове, не кожний може про себе сказати.

— Очевидно, йому здається, що говорить до своїх товаришів редакційних! — злобно замітив Адась. — Поцтивий^[19] Кайцьо!

— Демократизм, мої панове, — докторальним тоном розпочав пан Калясантій, — це, на мою думку, скріплення, ублагороднення цілого народу. Так, демос, то не онтой хлоп лишень, не робітник лишень, не водонос лишень, не урядник^[20] лишень, то ввесь загал, увесь народ, крім хіба пануючої династії. А що в нас, поляків, пануючої династії своєї нема, то можна сміло сказати, що ми наскрізь демократична нація, що ми всі демократи.

— Welche Wendung durch Gottes Fügung^[21]! — здивувався наївно Дублянчик, але пан Калясантій, не перериваючи своїх виводів, тягнув далі:

— Що наш демос не є одностайна, безформна маса, рівно вимішене тісто, з котрого хто які хоче, такі коники може ліпити, це чей же розуміється само собою. За нами тисячелітня історія, і вона не пройшла для нас дармо. Ми не є демос примітивний, ми висококультурна нація з розгалуженими, зрізницьованими національними й суспільними елементами. Наш демократизм поступовий, а не реґресивний! Він не домагається від нас, щоб ми знівечили всі здобутки нашого 1000-літнього розвою, стовкмачили в одну масу те, що зрізницювалося відповідно до різних функцій суспільно-політичних. Ні, наш демократизм не каже нам товкти в одній ступі і цвіт, і пень, і коріння нашого гарного національного дерева. Що цвіт то цвіт, що пень то пень, що корінь то корінь. Демократизм каже нам обіймати все те з однаковою любов'ю, але без предилекцій, без ілюзій, що направимо будову дерева, коли обрубаємо з нього гілляки, потопчемо ввесь цвіт, обпалимо все листя.

— Якийсь ботанічний демократизм! — жартував Едзьо.

— То не ботаніка, пане Чапський, а тим менше річ придатна до жартів, — відрізав пан Калясантій. — Тут власне варто б подумати. Наш демократизм не перепиняє нам власне бачити управнення серед польського народу шляхти як вельми важного, історично конечного й суспільно зовсім живучого чинника. Що більше, наш демократизм каже нам прямо бачити у шляхті найважніший, рішаючий чинник польського народнього життя, основу польської суспільности. Бо, спитаюсь вас тільки, чим була б нині польська нація без шляхти? Хто знав би, хто тямив би про Польщу на світі, якби сини польської шляхти не зросили пів кулі земної своєю кров'ю, не перебігли вдовж і вшир усіх країв Европи, не заповнили всіх кутів світу своїми жалями, і скаргами, і піснями, і тугою, і надіями? Якби шляхта польська не рвалась раз-у-раз до відродження вітчини, не конспірувала, не дипломатизувала, не гибла в Сибірі та в казематах, не руйнувалася повстаннями й тисячними добровільними жертвами? Оце наш демократизм, оце правдивий, характерний польський демократизм!

— Дуже гарні слова, братіку, дуже гарні! — промовив Тадзьо, плещучи Калясантого по плечі, — та тільки, будь ласкав, скажи нам, чи всі твої товариші демократи почуваються до тих самих думок?

— Всі чи не всі, але є й такі.

— То-то, що не тільки не всі, але можна сказати, що більша частина їх зовсім інакше думає.

— Дозволю собі цьому заперечити! — живо перебив пан Калясантій. — Власне останніми часами настав основний зворот у поглядах. Не тільки демократи, але навіть соціял-демократи, це насіння наскрізь космополітичне і зразу вороже польському патріотизмові, тепер чимраз більше рішуче стають у ряди польських патріотів. А це, мої панове, колосальна побіда власне нашої ідеї, нашого розуміння демократизму. Бо, на мою думку, це певне, що хто раз стане польським патріотом, той, думаючи логічно, не може бути ворогом польської шляхти, а коли тільки раз почне її толерувати, то швидко мусить дійти до того, що признає їй чільне, кермівниче й основне становище в польськім народі.

Тут демократично-шляхетські виводи пана Калясантія перервала поява Гапки й Гадини, котрі на обширних тацах несли чашки чаю, горнятка сметанки, цукор, булки, свіже масло і всякі прибори, потрібні для підвечірку. Не забуто й про рум та вино. Пані Олімпія зараз метнулась застелювати стіл і уставляти все в порядку. Гапка й Гадина прислугували їй. Зрештою, і самі гості без усяких церемоній і лишніх запросин самі приставляли собі крісла, сідали, де кому було до вподоби, брали собі, що кому смакувало. Це вже так віддавна тут було заведено: свобідне товариство, без церемоній, немов зовсім кавалерське: хоча тут була й дама, то вона також любила цю свободу й сама чулася при ній свобідною.

Під час підвечірку розмова не то що не втихла, але стала загальнішою, живішою, більше гамірливою, хоч розприслася на кілька купок. Пані Олімпія взяла під свою опіку о. Нестора, сама подала йому склянку чаю з вином, сама розкроїла булку, помазала її маслом, сама навіть принесла маленький із горіхового дерева столик, на котрім поставила все перед о. Нестором і пильно услугувала йому під час підвечірку. При тім і сама підвечіркувала і вміла це робити так зручно, що її майже материнська опіка над о. Нестором не так дуже впадала в очі, тим більш, що ввесь час пані Олімпія вела полушептом якусь живу розмову з о. Нестором. Вона розпитувала його, як йому подобався Едзьо й його брат, а коли о. Нестор відповів їй ні те, ні це, почала широко оповідати йому про їх матір, про їх дім, їх багатство, про красоту й посаг панночки, що мала стати їй невісткою, не забуваючи додати й того, що, на її думку, дім її і Адасів фільварок на обох паничів зробили добре вражіння. О. Нестор слухав усе те байдужно, хитав головою та голосно сьорбав чай із чашки; видно було, що думки його не слідять за ходом слів пані Олімпії, а тривожна хмара, що час-від-часу набігала на його чоло, свідчила, що його уява, мов ластівка довкола гнізда, кружить і літає довкола його покоїку, де він лишив незамкнене вікно від саду й дещо непохованих цінних паперів та готових грошей.

Пані Олімпія бачила це дуже добре, але їй байдуже було про турботи о. Нестора; їй хотілось мати його тут, між гістьми, і задля того вона готова була знести й його незручність та безпомічність, і його неввагу. Плян її був дуже простий і натуральний. Вона хотіла показати своїм гостям у своїм домі скромну та тиху ідилію, гармонійне життя матері з сином і зі старим духовним, що знав її чоловіка і був потрохи другом її дому. Дехто з гостей, особливо д-р Васонґ, знав зрештою, що пані графиня доволі діяльно опікується о. Нестором, помагає йому локувати^[22] його капітали і зводити рахунки; кілька таких справ, і, особливо, справа вкрадених і пропалих щадничих книжечок переходила через його руки, хоча, ясна річ, він не знав докладно суми маєтку о. Нестора й цінив його не більш, як на якихнебудь десять або п'ятнадцять тисяч. Знаючи добре маєткові відносини пані Олімпії й Адася, він підозрівав, що пані графиня тому панькається з тим „старим напівідіотом“, що надіється чогось по його смерті, та, звісно, ці всі думки він ховав для себе, а коли молодий Дублянчик, замітивши таку делікатну дбалість пані за о. Нестора, завів про це розмову з д-ром Васонґом, той пустився перед ним гарячими словами величати щирість, доброту та великодушність пані Олімпії, котра, мовляв, причинює собі труду й заходу з цим старцем, головно, шануючи пам'ять свого чоловіка, котрий з о. Нестором був у великій приязні. А коли Дублянчик згадав про маєток о. Нестора, про котрий десь щось зачув, д-р Васонґ із видом знавця сказав, що це мітологія, що маєток той зводиться до кількох тисяч гульденів — очевидна річ, що для пані графині, одної з заможніших обивательок у цьому повіті, сестри двох графів Лісовицьких, що числяться до перших магнатів у краю, з котрих один є від часу конституційної ери маршалком сусіднього повіту, послом до сойму й до ради державної^[23] й шамбеляном цісарським^[24], а другий — ну, це відомий мільйонер гр. Станіслав Лісовицький, а сестра її є за паном Краснобродським, також багатим поміщиком, — значить, для пані графині цей мізерний капіталик бідного попа не може становити ніякої принади, ніякого мотиву до оказування йому такої доброти. Тільки вроджене благородство душі, вроджена ангельська доброта може піднестися до того ступня саможертви.

— О, я знаю паню графиню досить давно й можу вам сказати, що це ідеальна жінка! Правдивий тип старопольської матрони. Погляньте лишень, як скромно, ощадно вона жиє! Котра пані в нас, маючи такі засоби, як вона, згодилась би так жити? І для чого? Одиноко тільки з любови для сина, котрому хоче лишити батьківську фортуну повну, ненарушену, заховану в цілості, як дорогий клейнот! О, пане, я маю найглибше поважання для цеї жінки!

Молодий Дублянчик приймав усі ті слова радісно, віруючим серцем. Мати поручила йому виразно розглянути самому, розвідати ближче відносини Адася й його матері, а оповідання д-ра Васонґа прямо зворушило його чутливе серце. Під впливом того оповідання він почав звільна перефарбовувати цілий образ, котрий утворив собі був про Торки з перших вражінь і деяких випадково зачутих оповідань, особливо їдкого на язик пана Калясантого. Все почало тепер перефарбовуватися на рожеве: з бідности, котрої не міг не завважити панич, вирослий у достатку, ставала тепер умисна скромність і ощадність, з неладу — безпретенсіональність, з комедії — щирість і невимушена сердечність. Навіть та погана руїна на місці правдивого двору, оті опалені купи румовища, порослі кропивою та бузком, що раз-у-раз, немов лице мерця, зазирали крізь вікна до сальонику, видались йому тепер родовою, шановною реліквією.

Розставшися з д-ром Васонґом, він вийшов із сальону на подвір'я, а звідтам у сад, щоб у тіні дерев подихати свіжим, запахущим повітрям. Переходячи по при стайню, в котрій нині рано пані підслухала була розмову Гадини з Параскою, він почув там також якийсь шелест у соломі й різький, не то болючий, не то ласкавий крик Параски. Молодеча цікавість заставила його заглянути до стайні, та в ту мить очі його якось припадково обернулися до супротилежної офіцини, де находилося помешкання о. Нестора. Молодий панич, звісно, не знав цього, і тим більше здивувався, коли побачив, що в сінях тієї офіцини мигнула знайома йому фігура Адася й моментально сховалася за дверми, котрі швиденько замкнулися. Цей вид остудив його цікавість що до дівочого викрику у стайні, і він звільна, нерішуче пішов у сад, голосно скрипнувши хвірткою та брязнувши клямкою.

У сальоні тим часом скінчилося пиття чаю, зі столу поспрятувано, гості одні курили, другі переглядали альбоми або сиділи на кріслах та канапах. Розмова йшли свобідна, різнобарвна й легка, поки пан Калясантій з Тадзем і д-ром Альфонсом знов не звели її на політичну тему.

— Все те дуже гарно, Кайцю, що ти нам говорив, — сказав Тадзьо, звільна цідячи слово по слові й пускаючи клуби диму з сигара, — якби не одна твоя хиба, дуже важна хиба!

— Яка? — скрикнув пан Калясантій.

— Доктринерство, любий мій, доктринерство. Пристрасть до пустих слів. Заслонювання практичних справ і відносин такими словами. Говориш: демократизм, а виявляєш погляди, проти котрих і ми нічого не маємо. При чім же тут демократизм, чи загалом якийнебудь „изм“? Говориш: народнє становище, а потім додаєш: поступ, XIX вік. Пощо тих фраз?

— Ну, Тадзю! Так дуже лишні вони не є, — промовив пан Калясантій.

— Не тільки лишні, але прямо шкідливі. Бо в них криється підхлібство для певних елементів, котрі супроти нас є прямо елементами перевороту. Бо, йдучи з такими словами в табір людей, котрі в них вірять, ти прямо робиш сам себе якимось Валенродом^[25], а це значить, деморалізуєш сам себе.

— Ну, цього вже занадто!

— А я вповні годжуся з Тадзем, — промовив Едзьо Чапський. — І я також хотів звернути твою увагу на деякі такі суперечності у твоїх поглядах. Ти нам тут говориш про поступ XIX віку. Даруй, брате, але я мушу на той поступ дивитися дуже скептично.

— Ну, це можна, та все таки треба признати…

— Нічого я не признаю! — різко мовив Едзьо. — Що маю признавати? Залізниці? Телеграфи? Машини? Коли мірилом поступу візьмемо те, що для чоловіка найвище, найцінніше, його особисте щастя і вдоволення, то я скажу, що XIX вік виявляє не поступ, а реґрес. Ніколи різниці і противенства між сильними й слабими, багатими й бідними, ситими й голодними, освіченими й темними не були такі страшні та болючі. Головно: болючі. Ми зм'якли, збабіли, зробилися чуткими та нервовими, а наш вік із усіх боків валить на нас таке, що тільки дразнить наші нерви, загострює, а не гартує їх. І коли дехто скаже, що давніші віки не були щасливіші, то я йому скажу, що грубо помиляється. Може, в них не було того, що б ми тепер назвали щастям, це так, це признаю. Та було щось інше: було наївне розуміння щастя й наївна, дитяча віра в можність, близькість того щастя. А оцього то саме в нас нема. Ми вигострили розум, як бритву, і поперед усього підрізали ним власну наївність і віру. Само поняття щастя ми покраяли, пошматкували, розаналізували хемічно так, що з нього нічого не лишилося. Ну, а тоді, ясна річ, прийшов розум і сказав: ніякого щастя нема й бути не може. Що чоловік його бажає? Е, це для дійсности не указ. Я можу бажати сховати місяць до кишені, та що з того? От те бажання щастя з одного боку, невигасле, але ще скріплене, вирафіноване, загострене, а з другого боку ота абсолютна невіра в можність щастя, це й є той внутрішній розрив, котрим усі ми хоруємо. В першій половині цього віку Гайне сказав: Der große Riß des Jahrhunderts ist durch mein Herz gegangen^[26]. Нині той розрив поглибився й захопив усі наші серця. Чи це знак поступу, знак поліпшення відносин? Ні, не можу цьому вірити!

— Тільки без патосу, любчику, тільки без патосу! — процідив звільна пан Тадей. — Чого ж гарячитися? Der große Riß des Jahrhunderts не перепиняє тобі добре їсти, добре травити, пенсію одержувати й любуватися всіми дарами Божими.

— Це все тільки зверхня маска щастя, але не щастя. Та й що то за щастя! І для такого щастя варто було людству тисячі літ працювати, мучитись, кров лити й терпіти! Спасибі за ласку!

Едзьо зробив зрезиґновану і згірдну міну. Потім оживився й почав ізнову спокійніше:

— Або й наш мужик! Яке добро принесла йому ославлена цивілізаційна праця XIX віку, лібералізм, знесення панщини, рівноправність, конституція і всі оті глупі новочасні видумки? Чи в суті діла він скористав щонебудь? Думаю, що ніхто з вас не заперечить мені, коли скажу, що не то що не скористав, але дійшов прямо на край руїни. Мужик є елемент консервативний не з предилекції, не з темноти, але з конечности. Він мусить бути консервативним або перестане бути самим собою. Цього вимагає сама природа його заняття, його соціяльної функції. І що ж? Навіть найзавзятіші ліберали й соціялісти бачуть нині, що тільки в панщизнянім стані він властиво був тим, чим повинен бути. Вирвавши його з того стану, силою випхнувши його з батьківської опіки пана і пхнувши його в космополітичну товкітню конкуренції інтересів економічних і переворотових ідей, панови ліберали випхнули його з границь його природи. Виперли ріку з її натурального ложища, а потім дивуються, що частина її заливає поля, друга частина напоює багна та мочари, третя підриває дороги, а нема кому гнати млинів та носити кораблів. Хотіли зробити мужика поступовим, цивілізованим, рівноправним, і з жахом бачуть тепер, що з нього робиться пролетарій або дрібний буржуа, лихвар або червоний революціонер, що він тратить релігійні основи з серця, тратить віру батьків, скидає батьківську одежу, цурається своєї мови, своїх пісень, обрядів та звичаїв і масами, мов сарана, кидається бігти за море, до Росії, у світ за очі. Але ж це прямісінькі наслідки ліберальної господарки, ліберальних ідей, і треба бути таким сліпорожденним та недогадливим, як панови ліберали й демократи всяких відтінків (він із притиском підніс те слово „всяких“), щоб цього не бачити.

Пан Калясантій почув шпильку.

— Так що ж по-твойому? — запитав він. — Чого треба для нашого мужика? Чи маємо завернути його назад у блаженну пристань панщини з усіма її добродійствами?

— От бачиш, що ти вже зовсім перейшов на газетярський розум, брате Кайцю! — мовив Едзьо. — Коли я не можу засмакувати в лібералізмі, так, по-твойому, я вже панщини хочу. Це ще не логіка! Певно, воно б ліпше було для нашого мужика вернутись назад під крила свого природного опікуна, а навіть із народнього погляду ліпше б йому було не тратити своїх питомих старих прикмет для нових цивілізаційних набутків не раз дуже сумнівної вартости. Та що з того! Я знаю, що колеса історії назад не вертаються, хоча рівночасно знаю й те, що вони не раз попадають у блудний безконечник і по довгім блуканню вертають назад на місце, відки вперед вийшли. Отже, на мою думку, і тепер вони котяться в такім блуднім безконечнику, а наша річ, річ думаючих людей, політиків і праводавців, направити те зле, що досі від самого 1848 року, а почасти ще й перед тим, наробили нерозумні доктринери, а то й прямо ворожі нам елементи. Аджеж і без завертання панщини праводавець має тисячі способів, щоб привернути шляхті ту натуральну опіку над мужиком, яка їй з природи і з історичної традиції належиться!

— Ну, проти цього я нічого не маю, — промовив пан Калясантій, — і думаю, що саме це й є основа, провідна думка нашого автономічного праводавства, на скільки тісні рями того праводавства дозволяють тій думці уявитися на ділі. І того будь певний, що власне ми, народові демократи, кожний крок на тій дорозі вітаємо й будемо вітати з найбільшою радістю й до його виконання завсігди готові помагати.

— Ну, признаюся, що наскільки мене тішить твоя заява, настільки смутить те, що між демократами досі я мало стрічав людей, котрі б хотіли не то що поділяти, але хоча ближче зрозуміти цю думку.

— Для мене це зовсім ясне, — промовив д-р Альфонс. — І не тільки ясне, а іменно потішаюче. Бо яка різниця між нашим демократом і консерватистом? Майже завсігди така, що консерватист чоловік практичний, близький народу, репрезентант певних ясно означених інтересів, а демократ доктринер ідеолог, Prinzipienreiter^[27], у котрого замість знання діла є ідеї, нахапані з книжок, замість розваги — запал, замість інтересів загальних — широкі фрази. І то власне в них потішає мене, бо хто між ними є щирий і розумний, той, приставлений до практичної роботи, швидше чи пізніше мусить вилічитися з демократичної фразеології й перейти до нас. Саме існування таких демократів і оті їх метаморфози, це в моїх очах найкращий доказ безпідставности в нас демократизму в европейськім значенню того слова.

— А конечности демократизму в тім значенню, як я його виклав, — тріумфально скрикнув пан Калясантій.

— Нехай тобі й так! — сміючись, згодився д-р Альфонс.

Аристократ і демократ подали собі руки.

Загальне браво роздалось на вид цієї згоди. Всі весело заговорили, заходили по сальоні, бачучи такий щасливий кінець цього словесного турніру. Навіть скромний, а на дні душі скептичний д-р Васонґ розігрівся й попросив голосу. Усі замовкли, більша частина зібраних обступила бесідника.

— Я б не забирав голосу, — промовив він повагом, — бо до meritum^[28] розбираної тут справи не маю що так нового додати. Але мене схиляє до цього інша річ. Не тямлю вже, як це ми нині попали на цю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу й важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто це говорив? Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами життя? Ні, це молоді люди, репрезентанти світлої й благородної молоді, що ще тільки лагодяться вступити на поле практичної діяльности. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила своєї ролі та верства, котра має таку молодь! І щасливий народ, котрого провід та молодь із часом мусить обняти! Вірте мені, панове, мені, що стикаюся з різними верствами суспільними і з природи моєї професії мушу входити в найтайніші скритки і пружини їх ділання, їх змагань і інтересів! Вірте мені, коли вам скажу, що з-між усіх верст нашої суспільности все таки найбільшу суму чесноти, інтеліґенції, спосібности, благородного й не раз піднеслого способу думання я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую її, бачу її хиби, та хто ж на світі без хиб? Але я порівнюю суму її добрих прикмет із сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівнюю суму її добрих прикмет зі сумою таких же прикмет у інших верствах, і бачу ще більшу перевагу. Тут сказане було слово, котре я з цілої душі мушу повторити, піднести й скріпити, я, хлопський син: шляхта, то основа нашої суспільности, то її кріпкий пень, пишна корона, запахущий цвіт і спілий плід. Без шляхти наша суспільність не існувала б, ми були б безсильною жертвою наїзду. Наші мужики й маломіщани, то тільки коріння, дуже потрібні й пожиточні частини ростини, але все ж таки такі, котрі тільки у глибині землі, в тиші й темноті можуть відповідно сповняти свою суспільну функцію. Що, крім шляхти, підноситься або силується піднестись у нас понад стан мужицький, це або та кора дерева, що криє собою його благородну серцевину й хоронить її перед ворожим впливом зовнішніх обставин, або попросту паразити. І нехай хто що хоче говорить про підкопання, руїну, упадок, дегенерацію шляхти, я, опираючись на живім досвіді, запевнюю вас: неправда це! Не може це бути! Хоч ворожі обставини, ворожі впливи новочасного лібералізму й капіталізму поробили декуди болючі щерби й виломи в тому нашому народньому клейноті, то душі його, сути його, його серцевини вони не рушили. Вона здорова й сильна і, надіймось, швидко зможе залічити, вирівняти понесені шкоди. І головно: вона знає, повинна й мусить знати, всім єством чути, що вона є основою всієї суспільности, що в її руках, на її плечах спочиває вся будучина польського народу, і це мусить їй додати сили, витривалости й відваги до праці.

Ця промова талановитого адвоката викликала правдивий ентузіязм серед зібраних. Пані Олімпія перша гаряче стиснула його руку, всі інші почали цілуватися з ним, хоча, ясна річ, не без певної протекційности, котрої д-р Васонґ удавав, що не замічає.

Та нараз ця шумна, радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово й тривожно оглядатися довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і, шепчучи щось без голосу, поспішно направився до дверей.

— Куди ви, пан-отче? — ласкаво запитала пані Олімпія, підійшовши до нього й беручи його попід руку.

— Та… так собі… Прошу не безпокоїтись… Я тільки на хвилю… — і, добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою, він вийшов із сальону.

Всім гостям зробилося якось дуже ніяково, їм було прикро за паню дому, а їй за гостей. Усі прийняли цю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почуття делікатности і браку доброго виховання. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому, немічному чоловікові цю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов нав'язуючи до тієї мовчазливої просьби:

— Бідний старий! Що вже діяти, треба від нього не одно знести. Але при тім золоте серце! Уявіть собі, панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з нього фундацію для бідних. Я, ясна річ, піддержую в нім цю думку й надіюсь, що вона дійде до ладу. Нелегка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити з ним прямо про те, щоб зробив тестамент^[29], якось не випадає. Ну, та я не трачу надії.

— Оце вам, панове, новий примір того, що я говорив, — мовив далі д-р Васонґ. — Це вже тільки такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, скільки дійсної абнеґації^[30], материнської печаливости і щирости і справді обивательської далекоглядности живе під оцим дахом, уявляється в тім зворушливім образі старого, знемощілого пароха й обивательки, що, шануючи його приязнь до її покійного мужа, бере на себе труд зовсім безкорисно обходити, доглядати й пильнувати його. І, прошу панів, цей образ, крім чисто людського значення, має й іншу, політичну вагу. Адже цей старий, немічний, здитинілий руський^[31] піп — чи ж то не вірний образ того руського питання, котре такою важкою раною ятриться в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без виховання, без манер, Русь ота все таки має добрі, благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпеливості й систематичнім проводі вона може послужити для добра загалу. Та ось тут, панове, на примірі нашої шановної господині ви повинні вчитися, як треба підходити до розв'язки цього дразливого питання. Нехай собі русини капризуються, нехай кидаються, кричать про рівноправність, шумлять про свої ніби то кривди! Ми будьмо розумніші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо їх зі своєї опіки, не переставаймо робити їм добро, а певно…

Не докінчив. Двері від сальону відчинилися з лоскотом і в них показався о. Нестор — блідий, як стіна, тремтячи, ледве живий зі страху. Він порушував ротом, махав руками, видно, хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу з горла. Пані Олімпія, що ввесь час його неприсутности була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинулася до нього з піднятими руками, так, немов би хотіла заткати йому рот, якщо б він хотів крикнути.

— Бійтеся Бога, отче! — мовила вона з дійсною тривогою. — Вам що таке? Що сталося? Сідайте, ось тут! Господи! Ви зовсім як самі не свої! Нате, напийтеся води!

О. Нестор нетерпеливо замахав руками, та проте сів і напився води. Його тривога трохи немов охолола, і він не крикнув, а тільки промовив майже шепотом до пані Олімпії, котра сіла при нім так, що заслонила його від гостей, що таким робом зовсім не могли чути їх розмови. По пані Олімпії видно було, що й вона не менше зворушена і стривожена від о. Нестора.

— Ах, пані, — стогнав о. Нестор. — Нещастя!.. Я… десь… загубив…

— Що? Що ви загубили?

— Ключ! Ключ!

— Який ключ?

— Від мого помешкання.

— Ключ від вашого помешкання? Аджеж, ідучи сюди, ви замкнули помешкання і взяли ключ зі собою?

— То-то й є! І мені так здавалося, і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кешені: нема ключа. Щось мене, мов пальцем, ткнуло. Я пішов до свого помешкання…

— Алеж, отче! — перебила його пані Олімпія, що, вся смертельно бліда й холодна, слухала його шептаного оповідання, — що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить!

— Що? Мій ключ? — скрикнув о. Нестор.— Не може бути! Я ж перед виходом шукав його докладно!

Пані Олімпія замість відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхався під подушку, певно, випавши о. Несторові з кишені під час сидження, і подала його переляканому о. Несторові. Той узяв його тремтячою рукою й довго дивився на нього, немов не вірячи власним очам.

— Не може бути! Не може бути! — шептав він. — Я ж добре шукав, а головно, я бачив…

Та пані Олімпія вже не дослухувалася, що він бачив. У сальоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забиратися на фільварок, де їх ждуть із вечерею, і всі повставали й почали прощатися з господинею дому.

— А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, — мовив д-р Васонґ. — Не час мені гаятись. Діла! Мушу прямо відси поспішати до Львова.

— Га, не смію задержувати пана меценаса^[32], знаючи, що в пана час дорогий, — з делікатною резигнацією мовив Адась.

— А може ще дехто з панів схоче поїхати зо мною? — обернувся д-р Васонґ із запитом до товариства.

Два брати Чапські зголосилися бути його товаришами.

— Оце й чудово! — мовив д-р Васонґ.— Сядемо всі на одного ф'якра.

— О, не маєте потреби тіснитися! — скрикнув Адась, котрий уперед уже надармо просив обох Чапських, щоб лишилися на вечерю, і котрого вони дуже перепросили, вимовляючись тим, що вже нині ніччю може приїхати їх мати, і дуже їй було б прикро, якби їх не застала у Львові. — Можете, панове, взяти два ф'якри. А котрі панове лишаються, з тих частина, може, схоче пішки полем проспацеруватися^[33] відси до фільварку. Це близенько, тепер уже холодніє, вітрець подихає від лісу, чудово тепер у полі.

— О, ми всі йдемо! Всі йдемо! — закричали гості.

— А по вече́рі я відвезу всіх гостей своїм повозом до Львова, — додав Адась.

На тім і стало. Всі гості попрощалися й вийшли. Адась поцілував маму в руку й шепнув їй до вуха пару уриваних слів, а потім прожогом побіг на подвір'я, щоби провадити гостей через подвір'я в сад, відки йшла стежка на луку, далі на полеву дорогу, через місток, а опісля піднімалася доволі круто, звиваючись тонесенькою гадюкою поперек буйного пшеничного лану, поперек другого лану з картоплями до фільварку.

Д-р Васонґ лишився в сальоні останній, крутився, немов забув або згубив щось, а очима пильнував паню Олімпію й навіть крадькома давав їй якісь знаки.

— Панове Чапські, — сказав він до обох паничів, що ждали його у дверях сальону, — прошу йти й сідати, я зараз виходжу. Я ще маю словечко.

Паничі, не дослухуючи, пішли до ф'якрів, що стояли близько виїздової брами й, не відпрягаючи коней, пасли їх по травниках. А д-р Васонґ, лишившися з панею Олімпією сам у сальоні, наблизився до неї й почав полушептом:

— Прошу вельможної пані, я хотів…

— Пст… перепрошую! — шепнула пані й озирнулася, шукаючи когось очима.

Очевидно, вона шукала о. Нестора, але його не було в сальоні.

— Ах! — промовила вона якось нетерпляче, а потім, обертаючись до д-ра Васонґа, говорила до нього: — Ну, прошу пана меценаса, чим можу служити?

— Перепрошую… Може, то неделікатно з мого боку… але я маю поручення, виразне поручення з виділу шляхетського касина представити вельможній пані справу пана графа Адама. Хоча він і повнолітній, та все таки… виділ, уважаючи на його ім'я, на його знамениту сім'ю, не хотів поступати з ним відразу безоглядно… Знають вельможна пані, яка це неприємна історія…

Меценас мнявся на місці, та пані Олімпія слухала його досить нетерпляче; очевидно, думка її зайнята була чимсь зовсім іншим.

— Не знаю, коханий меценасе, чи добре розумію вас, про що тут ходить? — сказала вона, усміхом маскуючи свою нетерплячість.

— Думаю, що пан Адам сказав пані графині про той гоноровий довг, про ті три тисячі гульденів, з котрими він залягає. Реченець умовленої сплати вже минув. Після регуляміну^[34] виділ повинен був уже вивісити його ім'я на чорній таблиці, але я, знаючи, як неприємно було б це пані графині і ще декому, просив, а навіть формально поручився…

— Спасибі вам, пане меценасе, щире спасибі! — промовила пані, стискаючи руку д-ра Васонґа. — Знаю вашу щирість і доброту. А що до того довгу, будьте зовсім спокійні. Думаю, що Адась завтра сплатить його.

— Завтра? — здивувався д-р Васонґ, котрий знав добре грошеві клопоти графині й Адася, який ще нині по дорозі, не знаючи про його делікатну місію, жалувався перед ним, що не має грошей на жнива.

— Так, завтра! — коротко й рішуче промовила графиня. — Adieu, коханий меценасе! Щасливої дороги!

„І відки це вони думають до завтра роздобути таку суму грошей?“ — міркував д-р Васонґ, сідаючи на ф'якра. — „Бо щоб цей старий скупиндряга так для неї розщедрився, це трудно допустити. Ну, та побачимо, побачимо!“

Ще гості не зовсім щезли з виду, ще в саду чути було гомін відходячих, а при брамі ще лагодилися до їзди ф'якри, коли пані Олімпія від д-ра Васонґа прямо полетіла до офіцини, де жив о. Нестор. Вона відразу, як тільки відвернулася від останнього гостя, зробилася немов зовсім не та. Щез її маєстатичний^[35] спокій, щезла свобода й веселість. Лице облила блідість, тонкі губи розхилилися і тремтіли нервово, по всім тілі пробігала якась холодна дрож. Страшенна нетерплячка гнала її, смертельна тривога, щоб сподівана буря не захопила ще відходячих гостей, щоб ця гарна гостина не скінчилася скандалом. Вона формально бігла до дверей офіцини. І мала щастя. Ще хвилина, і було б запізно. В сінях офіцини вона лицем до лиця зустрілася, мало що чолом об чоло не вдарилася, з о. Нестором. Цей був зовсім мов безумний, пищав, кричав, ламав руки, стогнав із глибини душі.

— Боже мій! Отче Нестор! Що вам таке? Що сталося? — скрикнула пані Олімпія, ніби не хотячи, а проте твердо й рішуче загороджуючи йому вихід на подвір'я.

— Пропав я! Пропав! — стогнав о. Нестор. — Обікрали мене!

— Та хто? Як? Коли? — вся тремтячи, допитувалась пані.

— Ах, пустіть мене! Нехай кричу ґвалт! Нехай збігаються люди! Це не може бути! Кілька хвиль тому… В білий день… Аджеж це нечуване…

О. Нестор задихався, уривав слова, упадав під ваготою страшної новини так, що ледве держався на ногах.

Пані Олімпія, хоч сама, видимо, перелякана й до глибини душі збентежена цею новиною, взяла його за руки й лагідно впровадила знов до його покою, посадила на канапі й сама сіла насупроти нього. Тільки тоді почала говорити — лагідно, стиха, розумно й спокійно, немов уколисуючи до сну переполошену нічним привидом дитину.

— Бійтеся Бога, отче! Не робіть скандалу! В вашім власнім інтересі так ліпше буде. Розкажіть докладно, що сталося? Поміркуємо разом, що робити. Не бійтеся! Це ж не може бути, щоб так серед дня в моїм домі…

— А отже видно, що може бути! — перебив їй о. Нестор. — І як це сталося, я й досі не розумію. Ще сидячи отам у вас, у сальоні, я пригадав собі, що лишив вікно незамкнене. Приперте з середини та незащеплене. Щось мов пхнуло мене. Дай, думаю, піду та защеплю. Стереженого Бог стереже. Підходжу до помешкання; двері, оті сінешні, защеплені з середини. Господи, це що значить? Я глянув на вікно свого передпокою, заперте і з середини заслонене фіранкою. Я тямлю добре, що коли ми обоє виходили, то фіранка була відслонена. Я так і обімлів на ногах. Поспішаю щодуху у фіртку, та в сад, та довкола офіцини, щоб заглянути крізь оце вікно, але з-за вугла чую стук у моїм покою, брязкіт замку. Я до вікна, — воно також заперте зі середини й заслонене моєю реверендою. Щодуху вертаю назад, приходжу до дверей, — заперті. Трібую їх, — незамкнені. Входжу в сіни, до дверей свого покою, — замкнені. Я до кишені, за ключем; — нема ключа. Тоді я, мов одурілий, пішов до сальону, а там ви дали мені ключ. Що про це думати, га? Чудо якесь, чи пряме злодійство? І чиє?

— Отче коханий! Не спішіться посуджувати нікого! — говорила пані Олімпія, котра з дрожжю в тілі слухала цього оповідання. — Я нічогісінько не знаю, крім того, що по вашім приході побачила ключ на софі. Ну, але що ж далі?

— Діставши від вас ключ, я зараз поспішив сюди. На перший погляд усе було в порядку, замки цілі, все на свойому місці, тільки ось тут у шухляді грошей нема.

— А ви певно тут їх лишили?

— Тількищо перед приїздом гостей я перечислив їх і списав на картонці паперу. Хотів сховати, та ви прийшли, і я лишив їх отут.

— І багато їх було?

— П'я… п'ять…

— П'ятдесят ринських?

— Е, де там! — скрикнув о. Нестор. — П'я… п'я…

Його уста немов негодні були вимовити суму.

— П'ять сот?

— Ні, п'ять тисяч! Ось глядіть! Ось картка! Картку лишив, цінні папери лишив, тільки готівку взяв.

— То ніхто інший не зробив, як тільки Цвях! — по короткій роздумі спокійно й рішуче промовила пані Олімпія.

— Цвях?

О. Нестор механічно повторив це ім'я, але рівночасно витріщився на паню своїми поблеклими очима.

— Певнісінько він! Гапка ще рано сказала мені, що він був тут ранісінько й нахвалявся перед нею, що з вами порахується.

— І чому ж мені па… пані цього не сказали?

— Я вас не хотіла страшити. Зрештою, я казала Гадині пильнувати за ним. Ну, та хто такого злодія впильнує? Певно, підглянув, що вікно у вашім покою незащеплене, та й скористав із нагоди.

— Але як же він міг замкнути сінешні двері зі середини?

— Ну, отче! Це вже мусіла бути ілюзія. Двері були тільки защеплені, а вам здавалося, що вони замкнені зі середини: в перестраху ви не могли їх відразу відчинити, а потім, певно, і не трібували вже.

О. Нестор знову видивився на неї довгим, дитинячо-безпомічним та довірливим поглядом. Здавалось, що він готов повірити словам пані Олімпії.

— Але вікно? Коли Цвях вліз ним до середини, то пощо б його замикав зі середини?

— Ну, але тепер, як ви ввійшли, воно було замкнене з середини, чи ні?

— Не знаю. Прошу поглянути.

Пані Олімпія підійшла до вікна. Воно справді було заслонене якоюсь старою реверендою й защеплене зі середини, та пані Олімпія одним зручним рухом відімкнула його й відчинила до половини.

— От і бачите! — сказала вона, — я так і знала! Воно тепер відчинене. Все тут ясне. Злодій вліз вікном, замкнув його за собою й заслонив, щоб ніхто знадвору не бачив, що він робить у середині, а, упоравшись, виліз ізнову тим вікном і, розуміється, не міг уже замкнути його за собою.

— Але що ж то брязкало замками і скрипіло ключами власне тоді, коли я стояв отут коло вікна?

— І це може бути ваш привид. Хіба що злодій мав би другий ключ. Та це трудно допустити. Ну, та в усякім разі слухайте моєї ради. Я вам раджу, як рідна сестра. Будьте тихо! Не робіть крику. Я тим часом дам знати до війта, до жандармів, і ще цієї ночі, цього вечора вони зненацька зроблять ревізію у Цвяха. Будьте певні, що завтра ваші гроші віднайдуться.

— Ах! Be… ве… вельможна пані! Які ви ласкаві! Які ви добрі! Нехай вам Бог за… заплатить за…

— Годі, годі! — скромно мовила пані Олімпія. — Тільки будьте спокійні! Я йду й зараз усе зроблю, що треба. П'ять тисяч, це сума! Це великі гроші. Вони не сміють пропасти. Ну, прощавайте, отче! Господи, як мені прикро, що вас у моїм домі таке нещастя стрінуло!

І вона вийшла. Тут же при сінешних дверях їй зустрівся Гадина, котрий не то підслухував у сінях їх розмову, не то щось там запрятував на подвір'ю просто дверей. Побачивши його, пані Олімпія окинула його таким лютим поглядом, немов би він зарізав її найлюбішу дитину, а потім, відхиляючи двері до покою о. Нестора й підносячи голос так, щоб і Гадина міг чути, вона кликнула:

— А замикайтеся добре, пан-отче! Майтеся на бачності! Добраніч, добраніч!

——————

1. Терезіянум — середня військова школа в Відні, в якій за великі гроші, а то й на краєві кошти, вчилися панські діти.
2. Письмо — газета, часопис (польське pismo).
3. Женувати — бентежити (інтелігентське слово — з польської).
4. Товариська фраза, яку перебрали й Українці в Галичині: відходячи, там кажуть: поручаюся (пам'яті).
5. Налигались — наковтались.
6. У значенню: національнім (narodowe).
7. Охляп — від слова хляпнути, — швидко сісти.
8. Сторонничість — партійність (польське).
9. Длятого — через те (польське).
10. Не по-панському, не по-дідичівському.
11. Підчинення всяких справ мужицьким справам.
12. Гратулювати — складати побажання.
13. Приєднай (польськ.), придбай.
14. У розумінню: маю землю!
15. Це натяк на т. зв. торговицьку конфедерацію польських панів на прикінці існування Польщі в XVIII в., що по стороні Росії виступила проти спроб закріплення польської держави в своїх шляхетських інтересах.
16. Персифлювати — наслідувати.
17. Адоптувати — усиновити, присвоїти.
18. Розбори — поділи Польщі.
19. Поцтивий — (польськ.), чесний (з легенькою іронією — дурненький).
20. Урядник — урядовець.
21. Який зворот із Божого запорядку!
22. Локувати — містити.
23. Сойм — у Львові, державна рада — у Відні.
24. Тайний радник.
25. Валенродизм — зрадництво. Це слово склалося на основі головної ідеї Міцкевічевої поеми: „Конрад Валенрод“, а власне погляду героя поеми, Валенрода, що, мовляв, „одинокою зброєю невольника являється зрада“.
26. Великий розрив століття пройшов крізь моє серце.
27. Що їздить на принципах.
28. Суті.
29. Тестамент — заповіт.
30. Абнеґація — самовідречення.
31. Тобто український.
32. Меценас — так величають адвокатів.
33. Пройтися, прогулятись.
34. Регулямін — правила.
35. Маєстатичний — величний, урочистий.