Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/IX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
IX
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
IX.

Вечоріло. Рожевий блиск залив увесь захід неба. Довкола стояла тиша. В торецькім дворі по відході гостей було пусто, глухо, тихо, мов у гробі. Тінь від офіцини звільна заливала подвір'я. Десь-колись у вершках лип перекликалися ворони.

Пані Олімпія ходила по саду. Її душа була збентежена, і вона шукала найгустіших закутків, найтемнішого сутінку, щоб бути самою. Та неспокій доганяв її й там, не давав їй сидіти, ані стояти на місці, гнав її далі. Садівник, сидячи у своїй солом'яній будці, під розлогою яблунею й пихкаючи люльку, слідив її очима, як вона, мов мара, мигалась то тут, то там по гущавині, входила чогось між корчі малини, між молоді вишні, що своїми тонкими гілками били її по лиці та хапали за волосся, то знов, чогось немов пильно шукаючи, між вулії, що становили колись славну торецьку пасіку, а тепер стояли без бджіл, зазирала під острішки, засувала руку в затвори, водила очима довкола, немов не тямлячи, що робить і чого шукає, — перехристився, сплюнув і шепнув сам до себе:

— Знов снується, як манія!

Він уже від якогось часу покмітив оте „сновання“ в пані й почував перед нею якийсь острах, тим більше, що пані кілька разів переходила попри нього, навіть оглядала його будку, та проте, здавалось, не замічала його зовсім або вважала якоюсь неживою колодою й ніколи не говорила до нього ані слова. Садівникові дивне було й те, що звичайно тільки вечорами нападало паню таке сновання, а в день, поза садом, вона була зовсім спокійна, тямуча й говірлива.

„Щось то в тім мусить бути!“ — міркував собі садівник, водячи очима за панею, що у своїй чорній сукні, мов чорна хмара, без шуму та хруськоту тут і там мелькала поміж деревами, то виринаючи, то пропадаючи в вечірньому сумерку. — „Чи вона чогось шукає, чи то слабість яка в неї? Та якби шукала, то вже б раз найшла, або би ще кому казала шукати. Ні, мабуть, це така планіта на неї заходить. Адже кажуть, що є такі люди… Як на нього така планіта зайде, то все покине, жінку й дітей забуде і йде у світ, сам не знає, чого й куди. Але диво, що завсігди в тім саду така планіта нападає. Певно, якась недобра душа наслала на неї“.

Пані тим часом вийшла з густого молоднику. Вже роса падала. Її прунельові[1] черевики, ті самі, що мала на собі при гостях, зовсім промокли. Долішній край сукні також був мокрий і бив її вогким та холодним по ногах, та вона мов і не тямила й не чула цього. Раз-у-раз озираючись, нипаючи, надслухуючи, вона пішла у глиб саду, між старі дерева, туди, де сад, вихилюючися к півночі, розкидався по плоскогорі, злегка наклоненій до сіножаті. В вершках дерев почали солов'ї виводити свої трелі. З дупла старої липи крикнула сова. Легенький вітрець похитав гілками, — це було мов останнє зідхання дня на сконі. Пані Олімпія стрепенулася й зупинилась на хвилю.

Про що вона думала? Коли б хто був став перед нею в тій хвилині, завдав їй таке питання, вона, певно, була б видивилась на нього зчудованими очима та не найшла б відповіді. Вона ні про що не думала, і, хоч її мозок працював, її нерви не могли заспокоїтись. Мов у годиннику, в котрім попсується котвиця[2], пружина без перешкоди починає розвиватися, в середині йде шум, молотки починають прискорено бити, дзвоники дзвонять, колісця крутяться, ваги з шумом посуваються вниз, доки енергія механізму не вичерпається, — оттак було і в її душі у хвилях отих вечірніх, самотніх прогулок по саду. Котвиця її волі, сильна й ціпка за дня, нараз робилася мов глиняна, тратила свою силу, пропадала зовсім, і в голові невдержимо починали шуміти та пересуватися без ладу, без зв'язку тисячні вражіння, думки, гарячкові образи уяви, привиди, виплоджені всіма гарячими та несповненими бажаннями, ошуканими надіями її життя. Вони плили бурливою, пестрою течією, нічого по собі не лишаючи, крім болю голови і прискореного биття серця. Надаремно думка силкувалася ловити на лету цей або той образ, придивитися йому, прослідити його зв'язок з іншими. Нові хвилі того потоку, що напливали, швидко поривали зі собою, затоплювали той один образ, на його місце насували десятки нових — сумних, веселих, ненависних, байдужних, заповнювали ними ввесь кругозір, затіснювали всю атмосферу на те тільки, щоб у найближчій хвилі знову змінити все, затемнити старі і наперед висунути нові картини.

Була це дійсно якась слабість. Пані Олімпія зразу не звертала на неї уваги, тим більше, що симптоми її зразу були майже незначні. Але тепер напади цеї слабости з кожним разом дужчали, довшали. Вони заповідалися завсігди якоюсь таємною тривогою; у грудях починало неставати повітря, віддих робився частіший. Тоді пані ні за що не могла видержати в покою, не могла всидіти, ані встоятись на одному місці. Звичайно йшла в сад, і хоча сумерк та холод саду не вспокоював її, то все таки тут вона якось найлегше, незамітно для нікого могла перебути напад своєї нервової немочі, ходячи, „снуючись“, як мовляв садівник, не раз годину або і дві поміж деревами. Ось вона на хвилину зупинилася на полянці. Знає, що довше хвилини не постоїть, що зараз мусить іти далі. Зирнула вверх; крізь густу сітку конарів[3] і гілляк дерев видно шматок яркорожевого неба. Де-де прозирають зорі. Довга, рівна, тонка хмарка, мов гладко вичесане пасмо м'якого прядива, зависла якраз над її головою. Зирнула вниз: довкола понурою стіною стоять сумерки попід розлогими деревами, літають світляки, мов золоті іскорки. Та ні! Отут, у найтемнішому місці роз'яснюється. Якесь бліде-бліде світло розливається. Це не світло, а висока жіноча постать, уся в білому, з розпущеним на плечах чорним волоссям, з замкненими очима, йде звільна, мірно, з простягнутою наперед правою рукою. В лівій руці держить свічку — ні, світлячка, що мигоче тихим, зеленкуватим світлом. Мертва тиша довкола. Чути мірне, голосне, сонне сапання постаті. А! Це Моджеєвська[4] в ролі леді Макбет! Ось вона присідає, збирає росу з трави, миє руки…

— Ще одна пляма! Ще ота одна пляма!

Пані Олімпія виразно, виразнісінько чує її сонний шепіт. Отут десь близько, над вухом, а може, навіть у нутрі власного вуха. Вона не боїться, не дивується, знає, що це Моджеєвська, котру вона бачила в тій ролі недавно на львівській сцені, — а що вона робить у торецькім саду, відки вона тут узялася, про це нема часу думати.

— Спати! Спати! Спати! — шепче висока постать, розпливаючись у небуття, та в тій же хвилі пані Олімпія, поступивши пару кроків, бачить перед собою спальню, вбоге ліжко, мізерне стареньке покривало, з-під котрого виглядає сива, стареча голова з розхиленими синюватими губами, навислим над верхньою безвусою губою носом і глибоко запалими очима. Це отець Нестор, пані Олімпія знає це; їй ані раз не страшно, ані не дивно. Вона йде далі, — образ щезає.

— Жаль мені його! Такий був у сні похожий на мого батька!

Хто це сказав? Де це сказано? Не час думати. Млин над річкою. Величезне колесо обертається звільна без туркоту; вода паде, бризкає та розскакується мільйонами перел, але без найменшого шуму. Внизу під греблею широкий ставок — тихий, ясний, глибокий-глибокий. Дно видно, місяць і зорі видно в воді, та поміж зорі лазять чорні раки, по місяцю б'є хвостом велика, лінива риба. А над тою глибиною, на дошці, вбитій одним кінцем у греблю, сидить і гойдається якась людина — жінка — дівчина — русалка? Не час думати. Гойдається, — ломить руки, — рве коси на собі, знайоме якесь лице, та хто це? От-от пізнає, от-от, ще лиш раз глянути! Та ні, образ розпливається, блідне, щезає…

Ось чути шум кроків. Липовою алеєю йде звільна якась темна, жіноча постать. Нараз зупинилася, стрепенулася, христиться й починає непевним та доволі різким голосом співати:

Gwiazdo morza, któraś Pana
Mlekiem swojem karmiła,
Tys śmierci szczep, który szczepił
Adam w raju, skruszyła![5]

Пані Олімпія стоїть недалеко неї, схована в пітьмі, затаївши в собі дух. Це Гапка — чи дійсна, чи привид? Не час думати. Постать шугнула і щезла в напрямі двору. Певно, з села вернула, була у Цвяха, в Гердера, в Маланки. І вже уява рисує пані Олімпії нові картини: Цвяха і його жінки, що плаче з дітьми без хліба, і його молодости, коли він був отут у дворі, ніби слуга, ніби вихованець, панський козачок, поки страшна катастрофа нараз не змінила всього. Ось перед панею стає виразно старий панський двір, обширна панська спальня, багате ліжко, а на нім у пишних подушках живий труп, безпомічний, як дитина, а злобний, як чорт, — її покійний чоловік, граф Торський. А при ліжку на стільчику оцей самий Цвях — та не оцей, а молодий, жвавий хлопець із хитрими, злодійкуватими очима, в панській ліберії, подає панові якесь лікарство. Вона бачить і себе саму — отут у противнім куті, за котарою[6], на ліжку, чує своє сонне сапання, та чує, що не спить, що пильно ловить вухом кожний шелест, кожний шепіт у кімнаті, що душею бачить кожний рух Цвяха, кожний жест, кожну найменшу зміну в лиці свого чоловіка.

— Здається, вона спить уже! — шепче граф.

— Спить, — повторяє шепотом Цвях.

— Ну, говори, що бачив?

— Цілувались.

— Хто починав?

— Вона.

— Що говорили?

— Змовлялися.

— На кого?

— На вас. Вона його натуркує. „Як засне“, — каже, — „ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наложимо на нього, за пару хвиль буде готов“.

— Та… так і казала: буде готов?

— Тими самими словами! — з безстидною відвагою бреше Цвях.

— Ну, що далі?

— Він не хотів: „пощо мені?“ Вона почала плакати: „Ти мене не любиш! Він моє життя затроїв“.

— Затроїв, казала?

— Так. А він каже: „Прости йому! Нехай має з Богом рахунок. Зроби це задля нашого сина!“

— Задля нашого, казав?

— Так! Задля нашого сина.

— А що ж далі?

— Вона знов про подушки. „Не бійся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив[7]“.

— Хитро! — шепче граф.

— Він ні за що не хотів. „Видасться“, — каже. „І так йому недовго вже жити. Лікар казав“.

— Лікар казав?

— Еге, каже: „Лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував. Казав, що леда[8] сильніше зворушення і може бути по нім“.

— Он як! — шепче ледве чутно граф і кидається на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляється над ним і промовляє впівголоса:

— От тобі на! Справді, готовий! Я й не думав, щоби так швидко!

Її серце ще тепер, по стільки роках, стискає смертельна тривога при тих словах. Вона все чула, не спала; відразу зрозуміла, що тут сталося щось страшенне. Тривога відняла їй усю силу, всю застанову. Вона не знає, що робити: чи вставати, кинутись до чоловіка, кликати на поміч, чи лежати і ждати ранку? Ждати? Спати — ні, лежати без сну всю ніч отут при трупі! Ні, це страшенно, вона цього не видержить! А зриватись, кричати — значить, зрадитись, що вона чула оту розмову, зрадитись перед Цвяхом! Та що це? Цвях щось порається коло вмерлого, бряжчить ключами, відмикає касу! Тривога кам'яною горою налягає на її груди! Вона силується встати, крикнути, вхопити за руки злодія, але не може ворухнутися. Та ось Цвях замкнув касу, поклав ключі мертвому під подушку й на пальцях вийшов із покою. Щастя, що світла не погасив. Але що це? Світло змагається. Дим душить. Тріщить, гуде полум'я. Боже! Пані зривається — ліжко її мужа все в огні. Серед диму й полум'я, мов у пекельному гнізді, на пекельній постелі лежить його труп — спокійний, злобно всміхнутий, з устами, трохи розтуленими, немов би тільки що сказав: — Он як!

Крик, галас, гармідер. Тупіт кроків, брязк вікон, зойк дзвонів, біганина, безпорадність. А вогонь бухає та бухає! Вікнами і дверима виривається з кімнати, до сіней, на горище, на дах! Пекельне гніздо розрослось, розширилось і вже не тріщить, не гуде, а реве, виє, під небо искрами сипле, вогняними язиками нічну пітьму лиже. Крик довкола, все село збіглося, рятують, гомонять, заваджають. А серед усього того гомону, диму, реву, пекла, там у самій середині, на його дні, в головнім гнізді пожару їй раз-у-раз увижається отой труп, неткнутий полум'ям, спокійний, з розхиленими та злобно перекривленими устами. Він неживий — вона чує це, та проте його очі отворені, горять ярким, пекельним блиском, горять безсмертною, ненаситною злобою і, вперті в неї, повертаються за нею. Куди вона рушиться, куди повернеться, все і всюди вона бачить їх перед собою, чує на собі їх пекучий блиск, чує у глибині душі їх сверлуючий позирк. Тими очима труп не перестає говорити до неї, гризти її, мучити її.

— Еге, так ось ви як, пані графине! Задушити мене збирались! Подушками, як Петра III! Це ви від Катерини II навчились, а? Забажали увільнитися від мене? О, ні! Хотіли від живого увільнитися, так ось вам за це! Маєте трупа, маєте мерця, від котрого ніколи не увільнитеся! Котрого не скинете з себе, не відірвете від себе, не задушите, не отроїте, бо він у вас, у нутрі вашім, у душі вашій! Бажаю вам приємної забави з вашим товаришем і синком! Хе, хе, хе! Моя приємність буде… все і всюди дивитися на вас отими очима, котрі вас так чарують, графине, правда? Котрі мають на вас невеличкий магічний вплив, хе, хе? Котрі трошки загострюють ваш апетит, розгрівають вашу кров, чи як ви кажете, вельможна пані графине, а?

Чи це в тій хвилі хтось говорив? Чи з пітьми визирають іще й досі на неї оті страшенні очі, що давно-давно, довгі літа доводили її мало що не до божевілля? Пані Олімпія тільки тепер почула страшенний холод у всім тілі, почула приплив смертельної тривоги в серці й, затуливши лице руками, зверещала, як перелякана дитина, а потім, мов безумна, кинулась тікати. Сама не знаючи, як і куди, вона по кількох скоках вирвалася з темряви саду, вдарилася о штахети, а потім, допавшись до хвіртки, відчинила її і вискочила на чисте поле, вся тремтячи й важко дишучи, так само, як тоді, коли ніччю, напівзомліла, вирвалася з пожару, що під собою похоронив трупа її чоловіка.

— Боже, це мама! — почула вона голос тут же обік себе. — А мамі що таке? Чого мама так скричала? Чи що страшне сталося?

Вона стояла німа, без тями, важко дишучи, безвладна, немов розбита. Тільки по хвилині озирнулася.

Перед нею стояв Адась, зачудованими очима вдивляючись у матір. А коли побачив, що вона пізнала його, підійшов до неї і взяв її за руку.

— Мама зовсім перестудилася! У мами лихоманка! — промовив він із тінню докору в голосі.

— Нічого, синку, нічого! — шепнула пані Олімпія, тулячись до нього. — А в тебе що? Чому пішки приходиш? Ти задиханий? Ти біг сюди?

— Це пусте. Ходімо до покою, я все мамі скажу!

І звільна, тихо-тихо крадучись садом, обоє ввійшли в липову алею й по хвилині щезли в її пітьмі.

А над ними високо догоряла на небі вечірня зоря. З річки доносився рехкіт жаб. Попід деревами шниряли без шуму чорні лилики[9], а солов'ї, заховані десь у темноті, виводили невтомно свої трелі.

——————

  1. Пруньолеві — шовкові, сукняні.
  2. Котвиця — якір.
  3. Конари — грубі гілляки.
  4. Відома свого часу польська драматична артистка.
  5. Зоре моря, ти, що годувала Господа своїм молоком, ти знищила дерево смерти, яке защепив у раї Адам.
  6. Котара — заслона на дверях.
  7. Апоплексія (нім.) — вживається скрізь між народом у Галичині.
  8. Леда — як тільки, що лиш (польське: lada).
  9. Лилик — кажан.