Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
X
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
X.

Гадина добру годину лежав у стодолі на соломі. Хотів заснути, та не міг. Ждав на Параску, та вона не приходила. Почав було клясти її, та й перестав, бо чув, що йому не дуже й бажалося тепер її бачити. Щось мов мулило його в нутрі, якась порожнеча, котрої не знав чим заповнити. Вийти б у село, до корчми, побалакати з парубками, пожартувати з дівками — та ні! Сама думка про товариство була йому тепер бридка та нелюба. Щось немов прив'язало його сьогодні до оцього подвір'я, він чогось ждав, чогось надіявся, хоч сам не знав, чого. Та проте не міг відійти відси. Лежачи у стодолі на соломі, він крізь шпару у стіні глядів на подвір'я, на супротилежну офіцину з кухнею, гостинним покоєм і помешканням о. Нестора. Думки його, мов ворони довкола вершка дуплавої липи, кружили та шибались ненастанно довкола того помешкання. Двірське ліниве життя дало йому закоштувати приємностей, яких не дає життя простого селянина, розпалило в нім бажання багатства, але не дало ані вміння здобувати добро чесною працею, ані не виробило в ньому настільки моральної сили, щоб він міг спротивитися спокусам. Легким способом прийти до маєтку, покористуватися чужим, загарбати те, коло чого сам не трудився, оце був його ідеал. Старий слабосилий о. Нестор, власник величезного, як він собі міркував, маєтку, з котрого сам не вмів і не хотів користати, це була така натуральна, така навіть легальна, на його думку, жертва для його апетиту, що не обскубти її, дати собі вирвати з рук комусь другому, було б глупотою, гріхом.

Та проте Гадина був недуже сміливої вдачі. Природа й виховання зробили його швидше дрібним, кишеньковим злодієм, ніж розбишакою широкої руки. Урвати потаємно, підстерегти, закрастися, потягти, — на це він був майстер, але вище поза такі дрібно-злодійські штуки його фантазія не всмілювалась вибігати. Йому вдалось кілька разів підстерегти о. Нестора, як він ховав по кілька або й кількадесять гульденів денебудь у дупло дерева, між вулії або у шпару під стріхою, і потягти ті гроші. Розуміється, це не вдоволило його, а тільки загострило його апетит, розширило бажання, і тепер він від кількох день тішив себе фантастичною надією, що йому вдасться підглянути таку хвилину, коли о. Нестор вийде зі свого покою й забуде ключ у дверях.

Вбігти хоч на хвилину до того заклятого покою при такій нагоді — здавалося йому верхом щастя. О. Нестор так пильно замикався, так дуже вистерігався впускати когонебудь із прислуги до свого покою, що Гадина про те тільки й думав, якби то він, діставшися там, обома руками загрібав гроші, котрі, бачилось йому, мусять там лежати зовсім наверха на столі, в шухлядах, трохи що не по підлозі. Двірська цивілізація встигла до тла здеморалізувати його серце, але зовсім не побільшила, не розширила його інтеліґенції.

Вже вечір. У стодолі зовсім темно, та й повітря залите тінню дерев, слабо тільки освітлене догаряючим блиском вечірнього неба. Тихо довкола. Гадині зовсім ніяково зробилося лежати самому у стодолі. Навіть боязко якось. Він поспішно вийшов на подвір'я. Щось тягло його нишпорити довкола помешкання о. Нестора, котре знадвору виглядало, як цілковита пустка. Ані звука, ані голосу, ані сліду живої людини, тільки замкнені двері, позапирані й фіранками позаслонювані вікна манять до себе, як загадка, як нерозкрита тайна. Ступаючи на пальцях, хоч довкола було зовсім пусто, Гадина підійшов до хвіртки, що вела до саду, і помаленьку відчинив її, дуже стараючись, щоб ані клямка не брязнула, ані дверці не скрипнули на старих, заржавілих завісах.

Та, входячи в сад, він майже лобом стукнувся з садівником, що вмів також так нечутно шниряти й так, як коли б дожидав його за хвірткою.

— Ай! — скрикнув Гадина, переляканий несподіваною появою садівника, та зараз отямився, пізнавши його. — То ви, садівнику?

— Та я.

— Що, може, є хто в саді?

— Ні, я так. Та от шукаю молотка. Ти не бачив його?

— Якого молотка?

— Та мого. Я тут мав свій молоток, треба то лату прибити, то що. Ще нині в полуднє я мав його, лежав отут на вулію. А тепер я похопився за ним, нема.

— Я не бачив. Та ви тут увесь день, то ви повинні би швидше бачити, хто тут був такий, щоби міг його взяти.

— Та хто тут був? Я нікого не бачив. Недавно ось пані була. Ну, та чень би[1] пані на мій молоток не лакомилася. А втім… Здається, що як вона ось туди ходила, то його вже не було. Мусить так, що не було! Бо я сидів у буді й дивився сюди. Якби був тут молоток лежав, то я був би його побачив.

— Тут сьогодні Цвях вештався рано, ви його бачили?

— Ні, не бачив. Але рано я ще мав молоток.

— Е, хто знає, може він і пізніше був?

— Хіба б тоді, як я був на обіді.

— А ви гадаєте, що не міг бути? Та же він мече собою всюди, як дідько. Де його не посієш, там він вродиться.

— Ну, та нащо б йому молотка?

— О, не знаєте злодія? Занесе до корчми: бодай келишок горілки, йому й те добро.

— А мені шкода! Господь би його побив! А втім, пощо я клену? Може, то й не він?

І садівник, побожний чоловік, перехристився й, бубонячи молитву, потяг до своєї буди, лишаючи Гадину самого. Цей також уже й не думав про садівника. Його очі й думки обернулися знов до помешкання о. Нестора. Йому забажалося дуже обійти тихесенько поза рогом і заглянути в те вікно, що виходило в сад не з передпокою, але з самого покою о. Нестора. Він уже знїтився, скулився, щоб повзти поміж корчі малиннику, що в тому місці притикали до стіни будинку, коли почув за собою різкий, знайомий голос:

— А ти, злодію вогняний, куди нагострився лізти, га? Хочеш бідного садівника скривдити? А щоб тобі руки покривило! Щоб тобі язик колом у роті став, як тільки тих крадених вишень покоштуєш! Мало ти ще їх накрався? Не досить тобі? А щоб тебе раз розперло та розсадило!

Гадина випростувався й надармо, махаючи руками, силкувався втихомирити Гапку. Далі мало що не крикнув, щоб перервати невдержимі потоки її красномовства:

— Та вітряче теркітливий! Стій! Чого розтеркоталася? Чи то я сова, чи кіт, щоб я вночі на вишні йшов? От іще одуріла жінка! Я власне балакав із садівником, то він просив мене, щоб я цею стороною обійшов сад, чи не закрався та не сховався де тут який непотрібний пташок.

— Ой, брешеш, Гадино, брешеш! Так брешеш, аж тобі з-під носа куриться, — мовила Гапка, та вже ласкавішим голосом.

— Не віриш, то йди сама запитай садівника! — сміло мовив Гадина.

— Та хіба це моє діло! — обурилась Гапка. — Хоче садівник із тобою змову мати, то як собі хоче. Хоче псом доробитися, а вовком овець допильнуватися, його воля. Не моє просо, не мої горобці, не буду виганяти! Ну, йди, йди на зламану голову, куди єси намірився! Вже я маю в Бозі надію, що тої гілляки, на котрій маєш повиснути, ніяким світом не минеш! Сам на неї наскочиш! Самохіть голову в зашморг устромиш!

Тим братолюбним пророцтвом Гапка попрощала Гадину й пішла через хвіртку на подвір'я.

— Дай Боже й тобі! Дай Боже й тобі те саме, що другим зичиш! — крикнув їй у слід Гадина, пасучи очима крізь шпару в паркані, куди вона піде.

Гапка направилась було до кухні, але, бачучи, що там темно й нема нікого, потюпала далі, до покоїв пані Олімпії. Гадина знав, що, не заставши пані в покою, Гапка сяде на порозі й буде ждати на неї; від садівника чув, що пані перед хвилею була в саду; значить, певно, через сад вийшла в поле, на сіножать, де вона любить не раз проходжуватися до пізньої ночі. Значить — пора добра. Тепер чень ніхто не перешкодить. А Гадині страх хотілося коли не підглянути, то бодай підслухати, що діється тепер у покою о. Нестора. Чи спить він, чи ще ходить по покою, чи сидить та гроші рахує? І він, скулившися удвоє, поповз корчами та високою травою до рогу офіцини, потім попід стіну до другого рогу, обійшов його й тихесенько-тихесенько, мов кицька по бантині, поповз до вікна.

Вікно було заперте й заслонене, та все таки крізь заслону видно було, що в покою світиться. Значить, о. Нестор ще не спав. Цікавість Гадини загострилася вдвоє. Що то він робить? Він устав, нахилився до стіни, приліг вухом до рями вікна і слухав. Довгу хвилю не чути було нічогісінько. Здавалось, що в покою нема живої душі. Та от почувся шелест перевертаних карток, далі стук чогось об стіл, немов у кого випала з рук оправлена книжка. Зідхання, приглушене воркотання. Знов шелест. Гуркіт відсуваного крісла — і нараз, мов грім, що раптом перериває нічну тишу, почулося сильне стукання до дверей передпокою. О. Нестор аж скрикнув:

— Ой, Господи! А це що таке?

Стукання повторилося ще сильніше. Потім почувся голос:

— Прошу єґомостя! Прошу єґомостя!

О. Нестор встав і зробив кілька кроків. По стуку чобіт Гадина пізнав, що він був іще взутий, значить, ще не роздягався.

— Хто… хто там? — видимо з трудом видобуваючи з грудей голос, запитав о. Нестор.

— Та я, Деменюк. Прошу відчинити. Я тільки на хвилину.

О. Нестор пішов одчиняти двері. В передпокою було, мабуть, темно, бо за хвилю о. Нестор ураз із Деменюком вернувся до покою.

— Що там у тебе, Гнате? Ти чогось перестрашений!

— Боюсь, єґомость, чи яке нещастя не сталося.

— Або що таке?

— Маланки десь нема.

— Як то нема?

— Від полудня, як з вами говорила, а потім вийшла з дому, так і пропала.

— Ну, Гнате, що ти говориш? Де могла пропасти? Певно, десь у селі, в якої посестри.

— Нема, єґомость. Я оббігав мало не пів села, Максим також бігає цілий вечір, ніхто її в селі не бачив.

— Ну, то, може, до міста пішла, адже вона часом у неділю ходить до міста!

— Так, але завсігди каже: там і там іду, тоді й тоді прийду. А нині, нікому нічого не сказавши, зібралася та й пішла.

— Як зібралася?

— Та властиво й не збиралася. В чім у хаті була, в тім і пішла. Ковалиха каже, що з хати вийшла в город, а з города через перелаз на стежку. Там від них дві стежки є: одна загумінками в село, а друга в поле. Отже не знати, котрою вона пішла. Тільки в селі ніхто її не бачив.

— Га, то, може, де в полі ходить.

— Та що ж би вона в полі робила цілий день? Чому б досі не вертала? Та й ще одно, єґомость! Нині неділя, всюди по полі люди снуються, хтось би таки був її бачив.

— Ну, ну, Гнате, нема тут іще чого так дуже боятися. Адже не між вовки пішла! Може, де в лісі на ягодах засиділася. Ще ж не пізня година. Хто знає, може, вона вже в тій хвилі дома є.

— Господь би з єґомостя говорив! — трохи вспокоєний, мовив Деменюк, — та я проте боюсь! Одного боюсь.

— Чого, Гнате?

— Щоб вона на фільварок не зайшла.

— На фільварок? Що ж би то було таке страшне?

— Ой, єґомость! Боюсь я того панича! Воліла б моя дитина нині вмерти, хоч вона одна в мене, і ви знаєте, як її люблю, ніж би мав отой панич над нею насміятися!

— Ну, що ви, Гнате! Бог з вами! Адже Маланка не дитина!

— Ой, дитина, єґомость! Добра серцем, не знає людської злости, одурити її не тяжко. Але не дай Господи чи то паничеві, чи комунебудь зробити їй кривду!

Голос Деменюка був здержаний, але Гадина почув, як йому від тих слів мороз пробіг поза плечі. З уст Деменюка він таких слів ніколи ще не чував.

— Ну, бійтеся Бога, Гнате! Що це ви? Чи подоба вам таке говорити? Не бійтеся, Бог ласкав! Вашій Маланці нічого не станеться!

— Дай то Боже! Але моє серце щось, мов кліщами, стискає. Біжу зараз до коваля, а коли її ще нема, то біжу на фільварок.

— На фільварок? — здивувався о. Нестор. — А я б думав, що вам нема чого там бігти.

— Як то нема чого? Адже ж коли її досі нема дома, то вона, певно, там.

— Зовсім не певно, Гнате! А ліпше ви лишіться ось тут, переночуйте цю ніч зо мною!

— З єґомостем? — здивувався Деменюк.

— Знаєте, Гнате, — мовив о. Нестор трохи тихіше, — я таки надумався зараз завтра вибратися зовсім відси.

— До Гердера?

— Хоч би й до Гердера. Ні за що тут довше не лишуся. Знаєте, — тут голос його ще більше понизився так, що Гадина ледве міг його дочути, — сьогодні мене знов обікрали.

— Обікрали! — скрикнув Деменюк і вдарився об поли руками.

— Тихо, Гнате! Силою витягла мене пані до себе, до гостей, і поки я там сидів, тут якийсь злодій у мене порядкував.

— І багато вам забрав?

— Паперів не рушав, тільки готових грошей, що міг найти наборзі, то забрав. Зо п'ять тисяч захарапчив.

— П'ять тисяч! Господи! — знов не вдержався і скрикнув Деменюк.

— Майже всю готівку, яку я мав, — якось слізливо-жалібно промовив о. Нестор.

— Але як же дістався сюди? — питав Деменюк. — Ви, певно, лишили двері незамкнені?

— Ні, Гнате! Двері я замкнув. Ключ був при мені.

— Значить, злодій замок розбив?

— Ні, коли я прийшов, двері були замкнені. Я мацнув до кишені, ключа при мені нема. Я вернувся до покою, а ключ із моєї кишені випав був і лежав на софі, засунений у кут. Тоді я відімкнув покій і побачив, що грошей нема.

— То, може, вікном уліз?

— І пані це каже. Та подумай лише, Гнате: котрим? Оцим від саду не вліз, бо заґратоване.

— Е, такі то й ґрати! Невеличкий хлопець, отакий, як Гадина, може влізтися.

— А ще до того мені здається, що було защеплене зі середини. Правда, пані потім казала, що воно відщеплене, але мені здається, що вона сама його відщепила. А тамтим вікном від подвір'я також не вліз.

— А що ж каже пані?

— Вона від першої хвилі на Цвяха звернула.

— На Цвяха?

— Так. Каже, що то ніхто другий не зробив, тільки Цвях.

— А коли то так могло статися?

— Десь між шостою й сьомою годиною.

— Ну, єґомость, як так, то я можу запевнити вас, що Цвях цього не зробив.

— Запевнити? А ви відки це знаєте?

— Від самого війта. Цвях нині по полудні ввесь час був у корчмі, впився, як штік[2], розпочав бійку так, що війт казав його заперти до арешту на цілу добу. Він, певно, і досі там сидить. Ні, Цвях цього, певно, не зробив.

О. Нестор довгу хвилю мовчав, мабуть силкуючись розпутати оту скрутну загадку, що темною хмарою виринала перед ним. Потім зідхнув важко, мабуть почуваючи свою безсильність, і промовив:

— Та вже хто там зробив, то зробив, а я боюся…

— О, тепер єґомость можуть бути безпечні, — сказав Деменюк. — Той, що це зробив, нешвидко поважиться другий раз до вас заглянути.

— Так ви думаєте?

— Цього я певний. Замкніться добре й не бійтеся нічого. Я ще на хвилину побіжу до Гердера, звідаю, чи є Маланка. Коли є, то вернуся зараз до вас.

— Добре, Гнате, добре! Вертайся, бо мені самому чогось так моторошно, так страшно…

— Ні, ні, будьте безпечні! — поспішно казав Деменюк і вийшов із покою.

О. Нестор потюпав за ним. Гадина чув, як він двічі обернув ключ у замку й опісля вернувся назад до свого покою. Ще хвилину стояв Гадина під вікном і слухав, як о. Нестор, ще раз важко зідхнувши, почав роздягатися. У Гадини щось стисло за серце після тої підслуханої розмови. Щось немов важке розчаровання і прочуття біди заворушилось у його душі. О. Нестора обікрали! Хтось зручніший від нього поспішився, захарапчив усю готівку! Таки „захарапчив“! П'ять тисяч! Яка страшенна сума! І що найгірше, для нього нічого вже не лишилося! Завтра о. Нестор іде геть зо двора, значить, на будуче також нема надії! От тобі й на! От тобі ті блискучі вигляди, котрими він хвалився перед Параскою! Та це ще не все лихо. Отой проклятий Деменюк так собі, з доброго дива, кинув уже підозріння на нього. А ну ж не найдуть правдивого злодія, — готові, справді, його чепитися! В Гадині не на жарти мурашки забігали поза плечима. Хоч невинний у нинішній крадіжі, він усе таки чувся настільки винним супроти о. Нестора, що — чув це добре — як запитають, то не буде могти спокійно говорити. Вид жандарма відмалку наповняв його несказаною тривогою, а що ж тоді, коли такий жандарм підійде до нього, з блискучим пір'ям на чакові[3], з карабіном і багнетом, коли почне накладати йому кайдани на руки, коли захоче „побалакати з ним“ сам-на-сам, то значить, вцідити йому пару раз поза вуха, або прикрутити йому на руках кайдани так тісно, щоб аж кров з-поза нігтів виступила. Гадина був дуже чуткий на біль, страшенно боявся бійки і знав наперед, що під самою загрозою бійки вискаже все, що знає й чого не знає.

Серед таких важких та невеселих дум він виліз ізнов із корчів у сад, добрався напомацки до хвіртки й вийшов на подвір'я. Та тут ізнов він майже лобом стукнувся об щось м'яке й трохи не скрикнув із переляку, коли те м'яке порушилось і обернулося до нього лицем. Була це пані Олімпія, котра, очевидно, стояла притулена до паркану плечима до хвіртки.

— Хто тут? — запитала пані голосно та з притиском.

— Я, — ледве вишептав Гадина.

— Що за я?

— Гадина.

— Чого волочишся? Чому спати не йдеш? — грізно, але знов таки не надто голосно говорила пані. — Не бійся, завтра до роботи годі тебе добудитися!

— Та йду вже, йду, — буркнув Гадина й направився до кухні.

— А пам'ятай собі, — мовила в слід йому пані, — завтра рано, скоро встанеш, викоси мені всі оті бур'яни тут перед вікном і довкола малинника! Скільки разів маю тобі це говорити?

Гадина мав охоту сказати їй, що вона ще ніколи досі не казала йому цього, але змовчав. Розказ пані у зв'язку з тими словами, які чув під вікном від о. Нестора, поразив його в саме серце. Що це нараз прийшло пані до голови? Пощо власне завтра викошувати той бур'ян? Коли задля малин, то, косивши бур'ян, тепер нічого малинам не поможеш, бо вони вже майже відійшли, а надто під вікном о. Нестора малин зовсім нема. Гадина довго перевертався на своїм тапчані в кухоннім присінку й не міг заснути. Він прислухувався пильно до нічних шелестів, та, крім щебету солов'їв, крику сови та різкого, перериваного й незрозумілого балакання крізь сон Гапки, що спала в кухні під вікном, не міг нічого розібрати. Параска спала в пані.

У присінку було гаряче, мов у парні. Гадина не міг заснути, перевертався з боку на бік. Він не думав ні про що, не прислухувався вже, дрімав, а проте від часу до часу перевертався на своїй твердій постелі. Вражіння внішнього світу ще доходили до нього, але півсонний дух не міг уже прив'язувати їх до певного місця, держати в ладі. Границя між сном і дійсною правдою помалу-малу затиралася чимраз більше. Увага спала зовсім, а свідомість безучасно, механічно реґіструвала нові вражіння, що ще прибували. Ось брязнув стиха ключ, повертаючись у замку, скрипнули злегка двері одні, другі, здається, і треті й четверті. Ось чути тихі-тихі кроки, немов хтось дуже обережно ходить босо або в тихолазах по підлозі. Шах, шах, шах, і тихо. Потім знов шах, шах, шах, і нема. Де це? Чи то над ним, чи під ним, чи обік? Щось немов мелькнуло в його голові: певно, гість якийсь ночує в гостиннім покою, що притикає до присінка, але думка безсильна була прослідити, чи це правда, чи ні. Шах, шах, шах, і тихо. Шу, шу, шу, гу, гу, гу… Якісь шепти, якийсь ледве чутний гомін. А потім десь глибоко під землею довге, протяжне, жалібне стогнання: о-о-ох! О-о-ох! Знов тихо. Знов стогнання, потім глухий стук, немов хтось упав із поду на тік, але десь далеко-далеко. Потім знов шах, шах, шах. Знов тихо. Потім довгий, різкий свист десь далеко-далеко. Фі-і-і-і! Чи то залізниця їде? Залізниця далеко, сюди не чути. Фі-і-і-і!

Це було останнє напівзамітне вражіння, котре опісля, по кількох днях, міг собі пригадати Гадина. При тому свисті, що тягнувся, як йому здавалось, страшенно довго, рівно, тонко, мов мідяний дріт — таке вражіння, вражіння блискучого, прямого, безконечно довгого мідяного дроту, завішеного в повітрі, в нього лишилося після того свисту, — він заснув зовсім і не чув уже нічого більше.

——————

  1. Мабуть.
  2. Штік — німецьке слово „Stock“, пень, зукраїнізоване, ще й із „іканням“
  3. Чако — накриття голови в роді шолома.