Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
XV
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
XV.

Жандарм був знайомий пані Олімпії з видження[1]. Досі вона чула себе так далекою задля свойого соціяльного положення від людей того роду, що, хоч не раз бачила в селі постенфірера[2] Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неї у дворі задля різних справ, вона дуже мало звертала на нього уваги. Жандарм та жандарм, — а що він за чоловік, добрий, чи злий, спосібний, чи неспосібний, і до чого власне спосібний, а до чого ні — цим вона й не думала інтересуватися. То ж не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближатися до неї й коли вона інстиктово почула в душі, що з цим чоловіком прийдеться їй видержати першу й, може, рішучу боротьбу, вона видивилась на нього так, немов би перший раз у життю його бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духа, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованням, досвідом, знанням вищого світу й освітою, щоб відгадати, проникнути душу, думки й намір цього плебея, одягненого в мундур, від котрого чути було запах препарованого спірту, яким були чищені ґудзики його мундура.

Постенфірер Шеремета був високий, статний мужчина, з чорними довгими вусами, довгим простим носом, чорними блискучими очима, з широкими рум'янцями на здоровому лиці, осмаленому сонцем. Постать його так і дихала здоров'ям, силою й енергією, а в очах світився простий розум, вигострений службою. Тільки тепер уперше пані Олімпія запримітила, що цей жандарм був дуже вродливий мужчина, і що будь на нім, замість жандармського мундура, батистова сорочка й тонке дороге вбрання, будь він не жандарм, а якийнебудь вельможний граф або барон, він робив би „фурор“, за ним пропадали б дами, він був би „звіздою“, „львом“ товариства. Ця увага якось так, мимовільно, Бог зна відки, мигнула в голові пані Олімпії, мабуть із привички до таких „естетичних“ оцінок кожного, хто перший раз звертав на себе її увагу. Та тепер їй було не до естетики, і для того зараз у найближчій хвилі вона почала пильніше слідити його лице, щоб змірити, зміркувати обсяг його інтелігенції, котра даної хвилі могла статися найстрашнішим її ворогом у разі, якби оказалася великою, а найліпшим її союзником у разі, якби була мала і слабосила. А поперед усього їй важно було доміркуватися, чого це він повертає до двора? Чи він знає, що тут сталося? Від кого й яким способом міг про те дізнатися? Якої тактики держатись їй супроти нього? Вулиця перед двором була широка, а вигін, що вів попри згарища старого двора на подвір'я, був також доволі довгий, так що, доки жандарм, ступаючи без поспіху мірними, широкими кроками, наблизився до пані, вона мала час прийти трохи до себе після наглого перестраху першої хвилі. Вона стала при самім кінці вигону, тут, де він доходив до подвір'я, так що жандарм, розмовляючи тут із нею, міг бачити подвір'я, але не бачив докладно тої офіцини, де сталося „нещастя“, і загалом не міг зміркувати, що діялося у глибині подвір'я. Пані Олімпія зовсім логічно міркувала, що коли жандарм знає вже, що тут сталося, то піде прямо на місце, а коли не знає, то краще буде не підпускати його близько, щоб без потреби ні про що не дізнався. Інстинкт самоохорони говорив їй, що за всяку ціну треба старатися виграти час, протягти відкриття й розголошення „нещастя“, що сталося в її дворі.

Наблизившися, жандарм іще раз салютував перед панею й зупинився в такім віддаленню, якого вимагало ушановання для пані графині.

— Дуже перепрошую ясновельможну паню, — мовив він плавно, рівно, кладучи ліву руку на шийку від кольби свого карабіна, — що смію так вчасною порою тривожити. Я вчинив це тільки для того, що побачив ясновельможну паню на подвір'ю.

„Значить, не знає ще нічого! В якийсь іншій справі приходить!“ — подумала пані Олімпія, набираючи нової відваги. До жандарма вона не говорила нічого, а тільки з виразом напівстрогим, напівчемнопитаючим дивилась йому в лице.

— Тут учора в ясновельможної пані й у молодого пана дідича на фільварку були гості зі Львова, — казав жандарм.

— Так, були.

— А не могли б мені ясновельможна пані сказати, чи вони всі вже від'їхали, чи, може, дехто лишився?

— Не знаю напевно. В мене нема нікого, а в Адася на фільварку, може, хто й є. Чи панові потрібно чого від них?

— Ні, ні! — поспішно промовив жандарм.

— Можете піти на фільварок і там розвідатись, — мовила далі пані з певним ущіпливим відтінком у голосі.

— О, ні! Чого там! Я тільки… тут невеличка формальність… Може би, ясновельможна пані були ласкаві сказати мені… Тут між гістьми один пан був, його другі панови кликали „Кайцьо“. Яке його властиве ім'я і прізвище?

— Кайцьо… Кайцьо — повторяла пані Олімпія, немов пригадуючи, хто то такий міг бути, і на ділі вона міркувала: „Що це значить? Чого він потребує? Видно, що хитра якась бестія, здалека заходить, так що й не знати, до чого прямує? Пощо йому цього Кайця? Адже ж не думаю, щоб він його справді на щось потребував. Видно, що хоче зайти мене з майки[3]. Ну, та чекай, зо мною ти не так легко справишся, як тобі здається“.

І додала голосно:

— Перепрошую вас, пане постенфірер, але в мене така пам'ять до назв… Розуміється, Кайцьо, то пан Калясантій… знайомий мого сина… чудесний чоловік… був, був учора… але як він на прізвище називається, бігме, не тямлю. Я в товариствах рідко буваю і з тими панами видаюся хіба тоді, коли зволять до мене загостити, то де вже мені знати їх назви?..

Пані балакала свобідно, стараючись, щоб її слова виглядали так, немов би плили зі щирого серця. Жандарм стояв перед нею, покірно слухав тих слів, притакував головою, та коли пані скінчила, він знов зачав своїм звичайним, смирним та твердим голосом:

— Дуже перепрошую ясновельможну паню, але дозволю собі запитати ще одно. Для мене було б важно… то є, не так то дуже й важно, а так потрібно знати, де б я міг найти того пана Калясантія? Чи то який пан із сусідства, з села, чи, може, зі Львова?

— І цього не можу вам сказати. Здається, що приїхав учора зі Львова з Адасем, але то розуміється, що десь на селі має маєтність. Мій Адась із кимнебудь не буде товаришувати.

— Розумію! Розумію! Я й не думаю нічого подібного. Пан граф Адам відомий у цілій околиці, як зразок молодого благородного чоловіка. А що до пана Калясантія… як то ясновельможна пані його назвала на прізвище?

— Я ніяк його не назвала, — строго промовила пані, виявляючи тим, що ця розмова починає її нудити. — Я вам сказала, що не тямлю його назви.

— Ах, правда, правда! Перепрошую, дуже перепрошую! Так от про пана Калясантія ясновельможна пані кажуть, що він обиватель.

— Так думаю. Напевно цього не знаю, але думаю по тім, як він чудесно розуміється на конях, на полюванню, на ґрунтах, на лісах і на всякого рода господарстві. О, то дуже світлий чоловік. А в товаристві який милий!

Говорячи це, пані Олімпія чула, як у душі її ворушиться злість і підступає до серця. Чого цей жандарм причепився до неї і пристає з тим Калясантієм? Чи вона для нього якесь бюро інформаційне? Та ще гірше, ніж на жандарма, пані зла була на себе. Замість відпалити жандармові коротко й досадно, щоб йому відійшла охота нудити її, вона стоїть ось тут і показує йому чемний вид, говорить із ним як за якийсь обов'язок і пускається перед ним у такі інтимності, котрих би й зовсім не слід було виговорювати перед чоловіком, так дуже нижчим від неї соціяльно, а що найгірше, що всі її зусилля оказатись супроти цього жандарма гордою, гнівною або недоступною, падуть на землю, мов птахи без крил, що її злоба проти жандарма — безсильна, що вона не може, таки фізично не може, не строїти супроти нього привітного лиця, не говорити лагідно й обширно про речі, про котрі він не питає й не потребує знати. В душі її ворушилося безмірно прикре та завстидливе чуття власної безвладности, подібної до безвладности воза, що, раз попавши на похилу площу, сам власним тягаром безупинно котиться вниз.

— Допускаю, допускаю, що все це так, — мовив жандарм, — та проте… Може бути, що це тільки людська злоба… Я, власне, рад би переконатися… Але тут, прошу ясновельможної пані, до нас на того пана Калясантія прийшло донесення. Досить неприємна річ…

— Що таке? Донесення на пана Калясантія?

— А так. Дуже мені прикро було чути це, а головно для того, що донесення доторкало хвилевого гостя ясновельможної пані графині й пана молодого графа…

— Але в чому річ? Що таке сталося?

— Нічого особливого! — мовив жандарм. — Я думаю, що це або проста сплітка буде, або якась дрібна формальність. Ясновельможна пані зволять дарувати, що не можу висловитись докладніше, але що ж, моя служба не дозволяє. Якби тут був молодий пан граф, то я не сумніваюся, що він вияснив би нам цю справу в одній хвилі, і не треба було б ніяких дальших заходів.

— Дуже жаль, що Адася тут нема. Він, певно, на фільварку, бо не думаю, щоб учора вночі з гістьми поїхав до Львова.

— Або що? Може, мав намір і він їхати? — з острахом запитав жандарм.

— А так, намір був, але я думаю, що Адась не поїхав. Дуже був утомлений вчорашнім днем.

В тій хвилі з глибини подвір'я надійшов Гадина, держачи в руках якісь сподні[4] і з переляканим видом кличучи:

— Прошу ясної пані! Прошу ясної пані!

Пані Олімпія озирнулася й окинула його громовим поглядом.

— Дай мені спокій! — сказала сердито. — Бачиш, що я зайнята.

Гадина й сам якось зацюкався, побачивши жандарма, та проте вважав потрібним іще раз окликнути паню.

— Я тільки хотів сказати…

— От іще туманище! — скрикнула пані, обертаючися знов до нього й чуючи приплив холодної тривоги. Щось немов шептало їй, що те, що мав сказати Гадина, могло б відразу обернути справу в якийсь инший бік і наробити їй багато клопотів. І, збираючи докупи всі сили свого духа, вона сказала до Гадини, силкуючись вимовити це якнайспокійніше й найбайдужніше:

— Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою й зажди, коли щось маєш мені сказати, а тут мені не докучай!

Гадина обернувся й пішов.

— Видять пан, — мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, — отаке моє раз-у-раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерлося, тут чогось бракує, тут це зробити, там те… ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!

— Видно, що ясновельможна пані так їх призвичаїли, що всі до пані, як діти до матері. Видно, що мають довір'я до ясної пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.

Пані Олімпія з усміхом прийняла цей комплімент.

— Це може бути, що я й призвичаїла їх до того, собі на лихо. Та все таки я воліла б, щоб кожне хоч трохи подумало власною головою, заки з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте… невелике наше господарство, а проте голова ходором ходить, коли отак із усіх боків до тебе одно за цим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кожному дай, кожному порадь, кожному скажи, виясни, витолкуй, і уявіть собі, найчастіше все надармо! Кожне проте зробить по-своєму, перепутає, попсує та й годі. Ой, доля наша з тими людьми!

Жандарм слухав цих нарікань із очевидним вдоволенням. Чи йому підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до нього так, як до рівного, чи йому з якої іншої причини пожадані[5] були ті інформації, досить — він слухав і якось не квапився відходити.

— Ну, та я розбалакалася, — мовила нарешті пані Олімпія, — а панові, певне, ніколи.

— Ні, навпаки! Я дуже рад. Я ще хотів ясновельможну паню запитати про одну річ.

— Ну, прошу, — далеко привітніше, ніж з початку, мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбутися цього грізного свідка зі свого обійстя.

— Перепрошую дуже, що ще раз вернуся до вчорашнього, але чи не могли би ясна пані сказати мені, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом?

— Хто був? Їй-богу, так мені тяжко спам'ятати назви. Та от… а! Був доктор Васонґ, адвокат львівський, потім…

— Дякую ясновельможній пані! — мовив жандарм, кланяючись. — Мені досить! Мені аби одного. Д-р Васонґ… о, це знаний адвокат, знаменитий адвокат! Це чудесно! Дякую ясновельможній пані! Цілую руці!

І жандарм, салютуючи, обернувся по-військовому, а пані Олімпія стояла на місці, проводжаючи його очима. Їй якось аж не хотілося вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоб ця грізна хмара цим разом зовсім минула її дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупиниться, вернеться назад і почне розмову про щось інше. Наскільки з початку своєї розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, настільки потім його довга гутанка[6] й та охота, з якою він слухав її балакання, зродили в її душі наново підозріння, що щось у тім є, щось він знає, чогось догадується. Але ні, жандарм пішов униз селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез їй із виду. Тільки тоді вона зідхнула глибоко й, обернувшися, звільна пішла до свого покою.

У сінях ждав на неї Гадина.

— Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів, язик висолопивши? Що там таке сталося, що за тобою мов собаки гнали? — накинулася пані на Гадину з докорами.

— Та, може, то й нічого, прошу ясної пані, — відповів Гадина, все ще держачи сподні в руці, — але я думав…

— То-то й є, що все думаєш, а ніколии нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивозь!

— Та я лише задля оцих споднів, — лепотів Гадина, збитий спантелику. — Мені здавалося…

— Ну, що тобі здавалося, тумане? Що мене якісь сподні обходять? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш!

— Але прошу ясної пані! Прошу вислухати! Це єґомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! — мовив Гадина.

— Ну, так що з того?

— А я оце найшов їх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.

— Що? У стодолі? А вони відки там узялися?

— Ото ж то власне я не знаю. Тут щось є!

— Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про це?

— Та ні, не говорив нікому.

— Ну, то добре! Візьми ж ті сподні й занеси їх до єґомостевого покою й не кажи нічого нікому. Може, тут і справді щось недобре сталося. Але треба з тим обережно. Нема пощо розтрублювати. А що єґомость? Як йому?

— Здається, ліпше. Пробудився. Там десь Гапка коло нього.

— Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, — мовила пані, нагадавши щось нове. — Дай мені ті сподні, а я їх сама занесу. А ти, тим часом, як стоїш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою й кажи паничеві… Або ні, не кажи нічого, тільки передай оцю карточку.

І пані поспішно вийняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила його в маленьку коверту й передала Гадині, котрий зараз же побіг із ним через сад та луку на фільварок.

— А живо! — крикнула у слід йому пані, поспішаючи до о. Нестора.

Та поки ще дійшла до офіцини, назустріч їй поспішно вийшов садівник із саду, з камізелькою в руці.

— Прошу ясної пані, — мовив він, наближаючись. — Прошу поглянути, що я знайшов у саду!

— Камізелька, — звільна цідила пані, з нехіттю оглядаючи її, — так що ж з того?

— Чи ясна пані не знають, чия це річ?

— Що знов? Відки я маю знати? — обурилась пані.

— А мені здається, що то єґомостева.

— Єґомостева! Де ж вона була?

— Я найшов її в саду, отам у корчах під плотом.

— Що знов за лихо! Відки вона там узялася? — скрикнула пані.

— Не знаю, прошу ясної пані. Та здається, що тут щось погане сталося. Самовільно вона там не забігла, а мусів її хтось закинути.

— Та хто б там кидав та й пощо?

— Ну, єґомость самі, певне, її не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здається, вчора ще мали її на собі.

— Може, ваш пес якнебудь ухопив та в корчі затягнув?

Ця догадка гірш усього обрушила садівника.

— Мій пес до єґомостевого покою ніколи не ходить, а все коло мене сидить. Він не має звичаю затягати шмаття в корчі.

— Ну, то я не розумію, що тут могло статися! — прикро якось промовила пані й відвернулася, щоб іти до офіцини.

Садівник із камізелькою пішов за нею.

— А я думаю, прошу ясної пані, що тут щось нечисте. Що тут якась погана справа. Не дай Господи чого, то не тяжко нам усім у біду впасти. Моя рада зараз, не чекаючи довго, післати по війта, скликати людей, дати знати жандармам. Нехай би добре обшукали… Сама камізелька з покою в корчі не забігла, мусів хтось її винести. А виніс камізельку, то вже, певно, для самої камізельки там не йшов, мусів іще щось більше, вартніше забрати, а камізельку кинув. То, прошу ясної пані, небезпечна річ! Тут криміналом пахне.

Він говорив це звільна, рівним балакливим тоном, котрий у душі пані Олімпії збуджував уприкрення[7], відразу, мало не дрож так, як рясний, холодний і безкінечний осінній дощ.

— Та добре, добре! — промовила вона, силуючись не крикнути з подразнення. — Зараз усе зробимо, що треба. Я власне послала по панича, мого сина. Він трохи розумніший від нас усіх у таких справах. Будемо видіти, що тут треба робити.

Вони майже рівночасно ввійшли до передпокою, в котрому ще поралась Параска, посипаючи піском тількищо вимиту підлогу. Та коли ввійшли до покою, очам їх показався вид, якого вони, певно, менш усього могли надіятись. О. Нестор із власної сили сидів на ліжку, держачись одною рукою за побічницю, а коло нього стояла Гапка й годувала його, як дитину, пареним молоком і розмоченою булкою. З лиця о. Нестора щез той мертвий вираз, який був на ньому ще перед годиною. Голова була пообвивана рушниками, але, зрештою, о. Нестор виглядав, як звичайно, і страшна нічна пригода, бачилось, не лишила на нім надто великого сліду. Пані Олімпія аж у долоні сплеснула, бачучи таку наглу й дивну переміну.

——————

  1. З видження — з обличчя (польське: z widzenia).
  2. Начальник жандармського поста (нім.), старший десятник.
  3. Зайти з майки — підійти
  4. Сподні — штани (польське).
  5. Пожадані — потрібні, бажані (польське: pożadane).
  6. Гутанка — розмова.
  7. Уприкрення — з польськ. — надоїдливість.