Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XVI
| ◀ XV | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XVI |
XVII ▶ |
|
— Ну, що вам, єґомость? — скрикнула пані Олімпія. — Господи, якого ви нам страху завдали! Тут уже всі почали думати, що вас убито, обрабовано, Бог зна що!.. А я все своє кажу: чекайте, він зараз прийде до себе! Хіба я вас не знаю? Адже з вами вже не раз таке бувало. Ну, скажіть, скажіть, хай і оцей чоловік почує… Бачите, садівнику? Чи я вам не говорила? Ви мусіли, пан-отченьку, вчора трошки заміцну гербату випити… Рому трохи забагато долити, правда?.. А я вам не говорила, що то може вам пошкодити? А, Господи, і так ударитися! Адже ж ви могли зовсім забитися! О! Певно, головою об кант гримнулися. Я вже послала до цирулика[1] до Зворині, от-от тільки його не видно. Хоч я думаю, що його не треба. Ну, як же себе почуваєте? Ослаблені трохи? Де ж пак! Стільки крови витекло! Але ми з Гапкою візьмемо вже вас під свою опіку! За пару день будете здорові, як риба!
Вона говорила живо, багато, перескакуючи з предмету на предмет, немов старалася заговорити о. Нестора, не дати йому прийти до слова. При тім вона оберталася прудко то до о. Нестора, то до Гапки, то до садівника. Можна було подумати, що велика й несподівана радість розворушила її так дуже. Та на о. Нестора ота її балаканка зробила зовсім противне вражіння. Побачивши паню Олімпію, він замовк. Гарячковий блиск його очей почав гаснути, гарячковий рум'янець щез зі старечого лиця, й воно зробилося знов бліде, аж зеленкувате, мов у трупа. Він почав трястися всім тілом і по хвилі, знесилений, склонився головою так, що Гапка мусіла положити його на подушку. Простягнена на ковдрі його костиста рука стягалася судорожно, далі почала кидатися, а лице почало виражати намагання сказати щось. Та сили не стало, і він тільки зарухав посинілими, безкровними губами.
— Хай вельможна пані убудуть ласкаві йти до себе. Його це мучить. Йому не можна говорити, — полушептом сказала їй Гапка.
— Як то, не можна говорити? — трохи немов обрушилася пані. — Адже перед хвилею говорив із тобою.
— Це так… кілька слів…
— Що ж він тобі казав?
В тій хвилі о. Нестор так різко застогнав, почав так неспокійно кидатися на ліжку, рука його так швидко стискалася судорожними рухами, що Гапка не могла на це питання відповісти.
— Бачать ясна пані! Йому знов гірше! Прошу йти! Прошу йти!
— Тут конче дохтора треба! — промовив рішуче садівник.
— Але що ви мені плетете? — з упертістю розпуки скрикнула пані. — Слабий, конає… тьфу! А я вам кажу, що він за два, за три дні встане на ноги. Адже я його знаю, в нього такі напади вже пару раз були. Власне його треба розрушати, розговорити. Отче Нестор! Ану, кріпіться! Підведіть голову! Скажіть, як себе почуваєте?
І вона, підійшовши до ліжка, взяла його за руку. О. Нестор іще раз застогнав, потім звільна замкнув очі, посинів і зробився мов неживий.— Пані, ви його добити хочете! — скрикнув садівник. — Уступіться! Бачите, він умирає!
Пані Олімпія хотіла було розлютитися на таку безцеремонність цього мужика, але вид зомлілого о. Нестора був такий страшний, його рука так сильно похолодніла і зробилася мов дерев'яна, що вона мимоволі відступила набік. Та проте вона не хотіла вийти з хати, поки садівник не вийшов уперед неї.
— Але зовсім те саме, що перше бувало, — говорила пані, немов сама до себе, але так, щоб чув садівник. — У нього напади тої слабости. А перед нападом він ходить, мов сам не свій, любить ховати свої речі по всіх кутах. Потім, хоч його ріж, не тямить, що з ним було. Адже раз реверенду зі себе скинув і запхав у дупло дерева. Що ми шукали, годі було знайти, аж по кількох місяцях видобули вже зовсім перегнилу. Новісінька реверенда була!..
Оттак говорячи, пані Олімпія обернулася йти до кухні, в котрій не було нікого. Садівник зупинив її питанням:
— Чи ясна пані справді послали по цирулика до Зворині?
— То вже моя річ! — терпко відповіла пані, обертаючись до нього плечима. — Я загалом не розумію, чого ви так дуже мішаєтеся в цю справу. Ідіть і пильнуйте свого саду, а не пхайте носа до чужого проса! Розумієте?
І, не ждучи відповіді, пані ввійшла до кухні й луснула за собою дверми.
— Чи так? То добре, — промовив садівник і, почухавшися в потилицю, пішов звільна до саду. Тут він сів у своїй будці і пробував не думати про паню, про о. Нестора, про його слабість і камізельку. Але це йому не вдалося. Він чув тут щось недобре, щось таке, що пекло його в душі, як дотик кропиви. Не міг довго всидіти на місці. Встав, обійшов сад, ще раз пильно оглянув усі темні та зарослі закутки, та, не бачучи в них нічого особливого, вернувся назад до своєї будки. Знов пробував сидіти тихо й не думати, але знов якийсь внутрішній несупокій почав давити його. Вкінці він, надумавши щось, встав, перехристився і, взявши паличку в руки, пішов стежкою півперек саду на луку, через місток на річці, попри фільварок, а відси на повітову дорогу, що вела до невеличкого містечка Зворині, де находився постерунок жандармерії[2], нижчий суд і цирулик, замість лікаря.
Які два кілометри за фільварком він здибав Деменюка з Маланкою, що верталися з містечка.
— Де ви пропадаєте, Деменюку? — скрикнув він.
— Ат! Не добро, а біда мене гонить, — відповів старий.
Садівник тільки тепер поглянув на нього ближче.
— Господи! А вам що таке? — скрикнув він. — Ви мов з хреста зняті! Посивіли за одну ніч! Деменюку, говоріть бо!
Деменюк короткими словами, перериваними хлипанням Маланки, розповів йому свою пригоду. За порадою Гердера він, скоро світ[3], був із Маланкою у жандармів, був у цирулика, а далі доніс про все до суду. Що буде, то буде, а кривди своєї дитини він не подарує.— А в нас, у дворі, ще гірша комедія, Деменюку, — перебив його садівник. — Пан-отця побито.
— Що? Пан-отця? Хто?
Садівник розповів коротко, що знав і що бачив.
Деменюк аж руками об поли бився, і Маланка перестала хлипати, але поблідла з переляку, слухаючи оповідання садівника. Нараз сталося щось таке, чого садівник ніколи у світі не надіявся. Дослухавши оповідання, Деменюк заламав руки, закленув їх над головою і ревнув, мов припечений шиною:
— Ой, ой, ой! Головонько моя! Я всьому винен! Я окаянний! Ой, бийте мене! Ой, катуйте мене, бо це моя вина!
І, не дивлячись ні на кого, не чуючи нічого більше, не тямлячи ні про садівника, ні про дочку, ні про власне горе, він щодуху пустився бігти дорогою до Торок.
Садівник і Маланка стояли хвилю мов остовпілі, не розуміючи, що має значити цей наглий викрик. Далі Маланка кинулася бігти за ним, кричачи:
— Таточку! Таточку! Чекайте!
А садівник ще довгу хвилю стояв на місці, дивлячися в слід за ними та пробуючи у своїй голові розчовпати це запутане діло, а далі махнув рукою.
— Господь їх тут зрозуміє! Не моя в тім голова доходити між ними ладу. Не моє просо, не мої горобці. Як собі постелили, так нехай і сплять. А я йду до жандармів дати знати.
І, натиснувши капелюх на чоло, він, увесь обливаючися потом, прискореним ходом поспішав до Зворині.
——————