Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XVII
| ◀ XVI | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XVII |
XVIII ▶ |
|
Вість про страшну пригоду в дворі вже коло десятої години рано розбіглася блискавкою по селі. Ніхто не міг докладно сказати, від кого її чув уперше, бо хто тільки здибався з другим, то показувалося, що оба вже знали, що у дворі щось сталося. Одні казали, що рабунок, — другі, — що крадіж, треті — що забійство. Жінки бігали від хати до хати, оповідаючи про страшно покалічені трупи пані, панича і всіх тих панів, що вчора тут гостили й потім заночували. Говорено про розбійників, що вночі напали на двір, шукаючи грошей, то про циганів, банда котрих два дні тому переходила село й, не діставши у дворі нічого, мала грозити пані страшною пімстою. Аж три сусідки нараз прибігли з тою звісткою — розуміється, кожна с різними відмінами — до війтихи з тим, щоб вона розповіла все свому чоловікові. Війт зразу не хотів вірити, але коли жінки почали божитися, що чули це від людей, що про те ціле село говорить, плюнув сердито, вдягнув сіряк, перевісив поверх нього торбу з урядовою бляхою і, взявши палицю, пішов до двору. Поки йшов дорогою, до нього з кожного вигону підходили цікаві чоловіки й жінки, здоровкались і зараз починали несміло:
— Та що, пане начальнику, чи то правда?
— Що чи правда?
— Ну, та теє… у дворі, кажуть, щось там теє…
— Цеє, не теє! — відповідав сердито війт. — Я нічогісінько не знаю. А ви відки чули?
— Та кажуть. Усі в селі говорять. Уже й не тямлю, хто мені перший сказав.— Та хто перший? — доповідала якась язиката жінка. — Всі перші. По селі якби у дзвін ударив, щось то в тім мусить бути.
— Ну, то ходіть з мною до двору, переконаємося.
— Правда є! Це найрозумніша річ. Пек йому, та чень же люди не зновили.
Від війта до двору було неблизько, і по дорозі юрба все росла та росла. Серед неї особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту й котрий відтоді, мов навіжений, бігав по селі, розносячи вістку про те, що в дворі сталося щось страшне, та все додаючи, що ось перед хвилею чув це від цього або того сусіда, власне від такого, котрому він сам перед хвилиною сказав.
— Ну, люди, — сказав війт, коли вже були близько двору, — так, як ми тут є, чень усі не підемо до двору.
— Чому ні! — роздались крики серед юрби. — Що нам хто зробить? Ходімо!
— Але не можна! — рішуче відмовив війт. — Ану ж то все неправда? Ану ж там нічого не сталося? Готова нас пані заскаржити до суду, що її двір нападаємо.
Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацюкалися трохи, тим більше, що всі якось почували в душі, що властиво ніхто не знає, чи й яке там склалося нещастя.
— Найліпше так буде, — казав далі війт. — Ви тут задержіться, а я з трьома господарями піду до двору. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.
— Добре, добре, хай так буде, — загомоніли люди.Вибравши трьох господарів, війт на їх переді посунув ід дворові. Доходячи до брами, він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою і, вкінці, перехристившися, отворив фіртку і ввійшов до середини. Був це чоловік старший, котрий тямив іще покійного графа й панщину й, по старій пам'яті, ніколи не любив мати діла з двором. Нові, конституційні відносини зовсім не затерли в мужиків старих, панщизняних згадок, а розділ села на громаду й обшар[1] відчужив їх від себе, а властиво накопичив між ними цілу купу нових взаємних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим дошкульніших, що діялися ніби-то на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади, навіть тоді, коли дворові не приносили ніякої видимої користи.
Ледве отворивши фіртку і зробивши крок до середини в вузький вигонець, що провадив на панське подвір'я, пан начальник цофнувся[2] напруго[3], немов побачив щось страшне перед собою й хотів взадгузь[4] вернутися на вулицю. Він стукнувся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив хвірткою.
— А вам що, пане начальнику? — спитав сусід, зупиняючися також.
— Агі! — промовив неохітно начальник. — Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвір'ю, здоровісінька! Ще й з паничем!— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що вбивства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще варто б розпитати.
— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам-то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я, як начальник, не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба щоби пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то не бійтеся, вона була б досі наробила ґвалту не тільки на все село, але на ввесь повіт. Ходім геть!
— Е, пане начальнику, — почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли останні, — якось то не ялося[5] так прийти й, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.
— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Мені урядово не випадає, а вам можна.
— Ну, нам! Чому нам? Ви в нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагалися мужики.
Всі були цікаві дізнатися, що властиво сталося у дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість супроти мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення[6].
І хто знає, як довго ще вони були б змагалися, коли б не Адась, що перший побачив їх та наблизився до них із подвір'я, де досі зайнятий був якоюсь живою розмовою з матір'ю.— Чого вам треба, люди? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.
Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:
— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що у дворі щось не теє…
— Що не теє?
— Та щось сталося.
— Що таке мало у дворі статися?
— Або я знаю, що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі — що рабунок, треті — що забійство. То ми прийшли…
— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? — скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякої крадіжи, ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого б ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!
І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.
— От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоб іти назад на вулицю. Всі інші господарі також були, видимо, збиті спантелику, не знали, на яку ступити.
В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда, розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п'яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:
— Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Кажи, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.
— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях, — що діється з єґомостем?
— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єґомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.
— Це що інше, — промовив війт. — До єґомостя можемо йти.
Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютости, та проте вдавав, що не чув нічого, і захотів грати розпочату ролю як можна найдовше.
— А що там? — скрикнув він оп'ять грізно, обертаючись до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?
— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже сміліше. — Ми до ясного панства нічого, борони Господи!
— Ну, а чого ж тут стоїте?
— Та ми вже йдемо.
І всі чотири пустилися йти, але не у хвіртку, а вигоником на панське подвір'я.
— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці, спитав Адась.
— Ми хочемо до свого старого єґомостя подивитися, — казав війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.
Аж тепер, бачучи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить у його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусіло статися щось негоже, а при тім щось таке, що пани раді б закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею такий несмілий і нерішучий, він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердому, правному ґрунті. О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг боронити їм бачитися зі своїм пан-отцем, а через нього війт і всі інші господарі надіялись таки довідатися, що властиво сталося у дворі цієї ночі. Та Адась не думав так легко податися.
— До єґомостя не можна тепер, — мовив він трохи лагідніше.
— А то чому? — запитав війт трохи гостріше, бачучи, що „ясний панич“ спускає з тону.
— Єґомость тепер спить.
— Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єґомостя не від нині. Єґомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.
— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти трохи пізніше! — знов гнівно фукався пан Адась.
Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютости; здавалось, що ще хвиля, і він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями й зубами.
— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що цим людям! Пхаються, мов свині, до єґомостя та й до єґомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди…
Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.
— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що з єґомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам заборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.
Тим часом хвіртка відчинилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх посланці з паничем, і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися навколо війта. Купка вже була досить поважна й робилася щораз більша. Назва „свині“, котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:
— Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до пан-отця! Не зважайте на цього молокососа! Он яке воно!
І юрба поперла наперед на панське подвір'я. Та в тій хвилі пані Олімпія заступила їм дорогу.
— Алеж, Адасю! — мовила вона, заломлюючи руки й хитаючи головою. — Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте йому! Він дуже згризений[7]… там такі неприємності… Господи, а тут у нас також! Єґомость наш трохи заслабли. Вночі в них був напад… знаєте, в них часом тота слабість трапляється. Вчора при гостях трохи міцнішої гербати з ромом випили, та й на тобі! А вночі, кидаючися, бідний випав із ліжка і вдарився в голову. Але то нічого. Тепер уже йому ліпше. Рано була гарячка, але тепер поснідав і заснув. Не бійтеся, я вам ручу, що йому нічого не буде, але пару день треба його лишити в спокою. То ж прошу вас, ідіть тепер додому. Адась поїде нині до Львова і для всякої обезпеки спровадить доктора. А тим часом будьте певні, що йому в мене нічого не хибне. Адже знаєте, що я досі його не кривдила й тепер, певно, не скривджу.
Вона говорила незвичайно лагідно, щиро, добродушно. Її слова відразу зупинили, втихомирили, розоружили людей. Правда, ніхто з них досі ніколи не чув, щоб о. Нестор мав напади тої слабости, т. є. епілепсії, але в цій хвилі ніхто над цим не призадумувався, а пані говорила це з виразом такої певности й натуральности що нікому якось і в голову не приходило сумніватися у правдивості її слів.
І вже всі обернулися, щоб іти геть; уже пані Олімпія раділа в душі, що й цю навалу відвернула від свого дому; вже Адась зі своїм звичайним цинічним усміхом моргнув до неї, мов би хотів сказати: „славно мама говорить!“ — коли втім із офіцини, де жив о. Нестор, роздалися голосні крики, роздираюче ридання, жіноче „заводження“[8], мов по покійнику. Ті жалібні голосні крики пришибли всіх, мов тернові шпильки. Пані Олімпія поблідла і вхопилася за голову, Адась стрепенувся й обкрутився на місці, немов би наступив на гадюку босою ногою, а всі селяни мимоволі простягли наперед голови, немов ловлячи вухами щось нове, нечуване та страшне.— А це що? — промовив війт.
— Хтось там заводить! — скрикнули люди.
— Ходімо, погляньмо власними очима, що там таке? — доповіли другі.
Пані Олімпія й Адась стояли, мов остовпілі. Жадне з них і не думало спиняти людей, котрі, відвертаючися, то кидаючи на них гнівні, а то, бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід[9] розлягався з офіцини чимраз дужче, голосніше, жалібніше. Здалека можна було розрізнити два голоси: чоловічий — грубий, і трохи прихриплий і тонкий та дзвінкий — дівочий.
То ридали над зомлілим пан-отцем Деменюк і його дочка Маланка.
——————
- ↑ Обшар — двір (obszar dworski), дідичівські маєтки.
- ↑ Цофнутися — завернутися.
- ↑ Напруго — раптово
- ↑ Взадгузь — ступаючи п'ятами наперед, задом.
- ↑ Не ялося — не слід, ніяково, не випадає.
- ↑ Управнення — право, правда (польське: uprawnienie).
- ↑ Згризений — зжурений.
- ↑ Заводження — голосіння.
- ↑ Завід — голосіння.