Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XVIII
| ◀ XVII | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XVIII |
|
Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на це їй не стане сили, що даремне буде вмовляти в цю юрбу, буцім то тут нічого не сталося. А головно її перелякала нагла присутність Деменюка, голос котрого зараз пізнала. Цей чоловік був із о. Нестором ще вчора пізно вночі, вийшов від нього так, що вона його не бачила. Чи він тільки вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що-небудь більше про події цієї ночі і що власне знає? Вона даремне ламала собі голову над цими питаннями, котрі піднімали в її серці цілу бурю тривоги й ніяк не хотіли прояснитися. Сам-на-сам із ним вона може була б відважилася взяти на розпити старого, вивідати в нього все, добитися повної певности, але при людях, при тих недовірливих і вороже для неї настроєних людях — ні за що в світі! Вона не видержала б і одного його погляду, не здобулась би на те, щоб завдати йому найзвичайніше питання.
Не менше, коли ще не більше перелякався, збентежився, зовсім змішався Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Оця дівчина, в котрій іще вчора він бачив гарну „пташку“, з котрою можна приємно побавитися, щоб її опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для нього якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? Він сам не міг зміркувати. Адже нічого між ними не сталося, вона нічого не могла йому закинути, а те, що зробила для нього, зробила з доброї волі, без силування. А все таки її жалібні ридання та стогнання сверлили його душу, як страшні докори, проймали його невимовним страхом. Цей панич, такий іще гордий і фудульний[1] перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам-на-сам із матір'ю, зробився таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що напотемки зайде в темний кут і боїться сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки його тряслися, в душі все завмерло, крім одного, чисто звірячого інстинкту самоохорони.
— Мамо, я довше тут не лишуся! — промовив він розм'яклим, майже плаксивим голосом.
— Не бійся, синку! — мовила пані Олімпія, беручи його за руку. — Кріпися! Не подавайся!— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких, грубіянських людей… Серед того окруження… Здурію, мамо, здурію!..
— Бог із тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам'ятай, що інакше грозить нам загибіль!
— Не можу! Не можу! — повторяв, мов помішаний[2], Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси! Мушу трохи відідхнути свобідно, покріпитися…
— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку й їдь до Львова.
— До Львова? — радісно скрикнув Адась.
— Так. Адже там маєш у касині діло, правда?
— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силкуючись щохвилі захопити трохи повітря у груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі.
— Бачиш, це одно. А друге, мусиш зі своєю нареченою побачитися.
— Що? Що мама каже? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.
— Мусиш синку, мусиш! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім'єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам це зміркуєш, коли ближче над цим подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка й мати, нині або завтра мають бути у Львові.
— Алеж, мамо! — з виразом глибокого болю скрикнув Адась: — я не зможу тепер, після цього, що сталося, показатись їй на очі! Не зможу слова сказати до неї.
— Ну, що ти, сину! Хіба б сама тебе не хотіла до себе пустити. Але це неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немов би нічого й не сталося. Можеш мимоходом сказати при Мількові, що піп, котрого він бачив у нас, трохи щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про це, як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику: мусиш це зробити. Від цього дуже багато залежить.
Голос її, інтонація, жести, розвага й рішучість — усе те підбадьорило трохи знемощілого панича. Ота стара жінка, зів'яла, посивіла та похилена віком, виростала в його очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не їй о нього, але йому о неї можна опертися, чув, що засоби її душевної сили ще такі значні, що вистачать для них обох.
— Добре, мамочко, постараюся зробити все! — мовив він, цілуючи її в руку. — Нехай тільки трохи передихну свіжим повітрям! Нехай трохи розірвуся[3], заспокоюся!
— Розірвися! Заспокійся! Але не забувай ані на хвилину, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котрої треба розумно і всесторонньо приготовитися. Треба собі забезпечити всі входи й виходи.
— У мами надлюдська сила, надлюдський розум! — із подивом шептав Адась.
— Ні, синку, у мене тільки спокій, — промовила простодушно пані Олімпія. — Уяви собі, цеї ночі я спала, як убита. Мої нерви, мов рукою відняв, спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. Їдь же зараз до Львова, і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, як можна — нині, а найдалі завтра, вертайся додому.
— Додому? — знову сквасився панич.
— Конечно! Конечно! — знов рішуче промовила пані. — І то вертайся не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити, хоч про людське око.
— Нехай і так! - промовив Адась.
— А гроші в тебе є?
— Є. Думаю, що цих буде досить.
— Гляди-ж! Не надто шастайся[4]! Будь оглядний і обережний і вертайся, коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я, тим часом, буду тут сама робити, що зможу.
Панич поскочив від мами й направився до возівні.
— Гадино, гей, Гадино! — гукав він. — Готові коні?
— Готові! — відізвався зі стайні Гадина.
— Запрягай до брички!
— Слухаю ясного пана!
— Адась! Ходи но ще сюди! — закликала пані Олімпія.
Поки Гадина виводив зі стайні коні й запрягав маленьку, блискучу паничеву бричку, Адась знов наблизився до матері.
— Слухай, синку, — мовила вона, нахиляючись до нього. — От добре, що я ще в час пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.— Мендля? Того лихваря?
— Того самого. Жебрай у нього грошей на вексель. Обіцяй, який хоче, процент і позич хоч із тисячу гульденів.
— А то нащо?
— Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич! А бодай так зроби, щоб хоч вексель був підписаний, навіть іще ліпше, кілька векселів, два або три, хоч би й на дрібніші суми. І добре було б, щоб ти говорив не з одним, а з кількома, щоб між ними пішла вістка, що торецький панич того і того дня зичив гроші.
— Ну, це для них не новина! — мовив понуро Адась.
— Тим ліпше, тим ліпше! Але нині це конечне потрібно. Чуєш синку, конечне!
— Ну, що ж, коли потрібно, то я й зроблю. Це вже я можу зробити.
Бричка була готова.
— Ну, так до побачення, мамочко! — промовив Адась і, поцілувавши її в руку, скочив на козла і, вхопивши лівою рукою ремінні віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі, і коні рушили з місця.
Гадина тим часом побіг відчинити браму.
„Дивна жінка ота моя мама!“ — міркував Адась, чвалаючи гостинцем до Львова. — „Я голову трачу, ввесь мов розбитий, мов у міх зав'язаний, а вона тільки тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виклала. О, така жінка не швидко складе оружжя! З нею поборотись не всякому під силу буде!“
Коні летіли, мов вихор. Широкі панські лани й вузькі мужицькі ниви пестрою річкою плили по оба боки гостинця понад ровом мигали високі тополі, кучеряві рябинові дерева або обірвані давно з ягід черешні. Далеко-далеко на краю видокруга виднівся львівський Високий замок із кіпцем[5] Люблинської Унії, білим, мов сніг у сонці. Повітря були тихе, тепле, прозірчасте. З поблизьких лук доходив запах свіжо скошеної трави. Декуди широкі лани конюшини дихали медовими пахощами. Гостинцем тяглися тяжкі брики з набором або мужицькі драбинясті вози, запряжені маленькими, миршавими коненятами. Десь-не-десь попадалися пішоходи, що йшли стежкою поза ровом гостинця. Все те, покрите потом і курявою, тягло до Львова, хто на торг, хто за зарібком, хто для спекуляції. Сотні думок, мрій та надій летіли до того великого города під Замковою горою, з котрого покищо видно було тільки шпилі найвищих веж. Адась перегонював їх усіх. Із цигаром у зубах, з батогом, застромленим обік, держачи віжки обома руками, він поганяв коні тільки цмокаючи, пролітав повз лінивих брик та хлопських возів, мов якась блискуча поява, за котрою даремне біжать наздогін зависні погляди та несповнимі мрії.
„От кому щасливо живеться на світі!“ думають запилені та потомлені пішоходи. Не знають бідолахи, що той зверхній блиск криє зовсім неблискуче ядро, що на душі в того блискучого щасливця така погань і таке пекло, яке їм, певно, і в сні не сниться. Не знають, що до того далекого, таємного города гонять його такі фурії, котрих один вид міг би не одного з них душу заморозити смертельним жахом…
Та куди їм це знати! В їх душі сіра, щоденна жура гуде, мов джмелі, що в землі гніздяться; за тим упертим гудінням куди їм чути гудіння кусливих шершенів, що гніздяться на високих дубах?..
——————
- ↑ Фудульний — зарозумілий, гордовитий.
- ↑ Помішаний — божевільний.
- ↑ Розірватись — розважитись.
- ↑ Шастати — розкидати, витрачувати.
- ↑ Могила (kopiec), яку поляки викопали на горбі піді Львовом, де колись була кріпость українських князів; вона мала бути наче символом „добровільної“ згоди поміж українцями й поляками, тим то назвали її так, на спомин про „добровільну“ злуку українських і литовських земель у Люблині (1569 р.).