Твори (Франко, 1956–1962)/14/Панські жарти/XIII
| ◀ XII | Твори в 20 томах Том XIV Панські жарти XIII |
XIV ▶ |
|
Ревів, стогнав від бурі бір,
Немов голодний, лютий звір,
І чорним гіллям, мов руками,
Махав у вітрі, бивсь і хріп,
Коли понурими купками
В'їздили ми під темний стріп.
Як дивно, лячно якось стало
Усім в тій хвилі, наче ми
В якийсь заклятий світ в'їздили,
У царство сумерку й зими,
З якого вже по вік не мали
Вернуть живими, як з тюрми.
Як дивно, лячно залунали
Удари наших топорів,
У звори[1], дебри відгук слали,
Немов тим відгуком скликали
Громади відьм та упирів.
А кожний знав, що нині свято,
І що той святотатський гук,
Хто зна, яких і як багато
На світ накличе бід та мук.
Та ба, не час було вагатись,
Коли ні думать, ні вертатись
Сіпаки панські не дають.
І ми самі, щоб заглушити
У собі страх, давай трощити,
Що аж тріски, мов град, падуть.
Рубаєм, зуби закусивши,
Мов дерева ті — найзрадливші
У світі наші вороги.
Ті стяте дерево корують,
Ті ріжуть пилами, чвертують,
Кладуть у стоси і в стоги.
Попові ж панські посіпаки
Веліли тягати гілляки
На купу з парубками враз.
„Бог з вами!“ — люди закричали, —
„Хіба ж старий до того здалий?
Хіба нема сумління в вас?
Глядіть, він ледве робить кроки,
А тут пні, ломи, сніг глибокий,
Тут сил потрібно не таких!“
„Мовчать!“ — отаман крикнув. — „Голя!
Ми робим так, як панська воля.
Тягніть, еґомость!“
Люд затих,
І мовчки, в лютості понурій
Під лісу шум і стогін бурі
Кипить робота лісова.
Та бачимо, як панські слуги
Сміються нишком, як з натуги
Наш піп старенький умліва,
На купу тягнучи дрова.
Сміються кляті, не зважають
На старість, на духовний стан,
Його найдужче наганяють.
„Тягніть, еґомость! Швидко пан
Прийде! Як стіс малий застане,
То буде клопіт вам і нам“.
Та дармо з сили вибивався
Старий — тремтить його рука,
Не може двигнуть патика.
Ногами що крок спотикався,
Упав, устав і знов хапався,
Та де вже там йому така
Робота! Довго ми дивились
На те, як мучили, глумились
Сіпаки панські над попом,
Як він, не кажучи й словечка,
Коривсь, хилився, мов овечка,
З сил вибивавсь під патиком.
Ба далі бачимо: знеміг
Зовсім, мов скіпка, впав у сніг
Із патиком, що взяв на плечі,
І груди вже хриплять старечі.
Та ще сіпакам не досить!
Мов круки, жертву окружають,
То штуркають, то підіймають.
„Та годі тут вам сніг місить!
Ідіть поліна там носить!“
І враз — яке це сталось диво?
Чи вітер свиснув так страшливо?
Чи затріщав підтятий пень?
Чи мигнув блискавки вогень?
Чи в серцях наших щось прорвалось,
Що там від рана в лід стиналась
І раптом ринуло на світ?
Досить, що, мов на розказ даний,
З сокирами та топорами
Ми кинулись, ревли словами.
„Недолюдки! Прокляті! Ждіть!
Досить вже нашу кров ви ссали,
Томили нас і збиткували!
Тут ми розсудимося з вами!
Раз гинуть! Бийте їх, валіть!“
Чи вітер ніс нас, чи злі духи
Прискорювали наші рухи, —
Досить, в одній хвилині ми
Всіх посіпаків обступили,
Мов парканом обгородили
Гнівними, дужими грудьми.
Сталеві вістря заблищали
Ось-ось над головами їх.
„Моліться, кляті!“ — ми кричали. —
„Ось вам і піп! У кого гріх
На совісті, хай сповідаєсь,
Хай швидко молиться і каєсь,
Бо відси жоден з вас живим
Не вийде!“
Зблідли, поніміли
Сіпаки, наче помертвіли;
Таким ми напором страшним
На них наскочили, що й мислі
У них не було опираться;
Тривога й жах на них натисли
Так, що ніхто не смів і рваться
До опору, а то б його
Були напевно тут же вбили.
Самі не знаючи, чого,
Усі враз голови склонили
І людям кинулись до ніг.
Рік сорок шостий і криваві
Його події знать в уяві
Воскресли, мов живі, у всіх.
„Сусіди, браття, Господь з вами!
Що робите? Хіба ж це ми
З охоти власної, сами
Це робимо? Хіба ж над нами
Не той сам пан, що і над вами?“
„Неправда!“ — крики розляглися, —
„Бо нас неволять до роботи,
А ви із власної охоти
У панську службу найнялися.
Тепер ми браття вам, сусіди,
А чим то ви для нас завсігди?
Які то в вас тоді слова,
Коли під вашими руками,
Під канчуками, нагайками
Нам тіло кров'ю підплива?
Ні, годі! Горе наше вщерть
Переповнилось! Всі погинем,
Але на вас ще пострах кинем!
Моліться! Тут вам буде смерть!“
„Ха-ха-ха-ха! Оце то й діло“ —
За нами враз загоготіло. —
„Ха-ха-ха-ха! Оце то раз!
Чи бач! Пани офіц'ялісти
Учаться на колінах лізти
Перед хлопами! В добрий час!
Та фе, панове! Гонор майте!
Досить клячати, уставайте,
А то промочите штани!
І чом ті люди так над вами
Стоять довкола з сокирами?
Чи в танець ладяться вони?“
Се пан був. Мов з землі вродився,
Так враз між нами опинився
У футрі, в польських чоботях,
І з своїм канчуком в руках,
Гордий як все, та не гнівливий,
Ба навіть усміх жартовливий
Грав у нього на устах.
Ми всі застигли. Грім із неба
Не був би так нас остовпив.
Безумний гнів, що осліпив
Нас перед хвилею, остив,
І якось так самі від себе
Ми застидались, мов би нас
На крадіжі усіх спіймали.
І наче на команду враз
Ми сокири вниз поспускали.
А пан, усміхнений і гордий,
Вийшов спокійно в середину,
З погордою очима кинув
На слуг. З них кожний ще блідий,
Тремтячи, мнявсь з ноги на ногу
І силувавсь здавить тривогу,
У дусі дякуючи Богу,
Що спас його від рук людей.
А пан сміється з них і кпиться:
„Ну, що, панове — каже він, —
Навчили вас хлопи молиться?
А щирий, знать, був ваш поклін!
Ну, гарно, гарно, це нічого
Не шкодить вам! А Пану Богу
Молитва всюди мила є,
Як тільки в скрусі і любові
(Слова ті з притиском промовив)
Хто Богу дух свій віддає“.
Мовчали слуги, мов закляті,
А пан звернувся вже до нас:
„А дурні, дурні, дурні з вас!
Ще більше дурні, ніж завзяті!
Я ж вашу вірність трібував,
Неначе сина батько щирий,
А вас мов біс опанував
Відразу рваться до сокири!
Я ж, дурні, тільки жартував!“
Мовчали всі, мов чорна хмара,
І поспускали очі вниз.
А пан: „Самі ви завзялись
На власну шкоду! Мов отара
Насліпо в пропасть ви прете!
Чому? Я можу вам сказати:
Вам тут погані супостати
Наговорили, мов святе,
Що швидко волю вам дарують,
Данини й панщину скасують.
А що, не правда? Ну, скажіть!“
Народ мовчав. „Ну, ну, мовчіть!
Я знаю все. На жаль великий
Гадючі, хитрі ті язики
Одно забули вам сказать:
Як на ту волю заслужити?
Так отже я скажу вам це:
Той тільки варт на волі жити,
Хто над собою й гніт знесе.
От я й задумав стрібувати,
Чи варті би свободи ви?
Хотів собі зажартувати,
І бачу, що ще довго ждати
І довго ще вам мандрувати
По розумець до голови“.
Народ мовчав. Втім перед пана
Отаман виступив, вклонився.
„Дарують ясний пан! Від рана
З нас кожний нині вже гонився,
Немов листок той над водою,
Двічі над смертію самою!
А то був жарт, лиш панський жарт!
Ні, ясний пане, вірних слуг
Пани так інші не трактують,
Для жарту їх не сумітують[2]
Під хлопські п'ясти[3], під обух.
Тож ми хіба не мали б глузду
У пана довше ще служить;
Віднині дякуєм за службу, —
Хай пану Бог без нас щастить!“
Пан очі витріщив — ні слова!
Немов отаманова мова
Йому нараз усю ту річ
Ув іншім світлі показала.
Та ще веселість не щезала
З його лиця і уст і віч.
Коли нараз між мужиками
Щось застогнало і руками
Кивнуло, — люди підійшли
І перед пана привели
Попа безсильного, слабого,
Що під час розруху цілого,
Лежав простертий на землі.
Він був блідий як труп, трусився,
Немов підтятий; з-під повік
Полумертвий вже зір світився,
І ледве чутно він прорік:
„Пан жартував, мов батько добрий
З дітьми, їх вірність трібував!
А чи з Богом теж для проби
Невинно пан пожартував?
І то був жарт, що Боже свято
Пан зніс, що церкву нам запер?
І то був жарт, що так завзято
Без суду і без права взято
Мене й замучено тепер?
Все те був жарт. За жарт той, пане,
Я скаргу перед Божий суд
Заношу. Нині ще там стане
Мій дух, а твій, нім рік цей кане
У вічність — теж туди позвуть.
Добро твоє в злодійські руки
Піде, й сліду не буде знать
Твого буття, сини і внуки
Цей жарт твій будуть проклинать!“
Ці ні то грозьби, ні прокльони,
Мов крила чорної опони
Світ панові заволокли.
Він затремтів, стиснувши зуби,
То вуси торгав, то гриз губи,
А далі рік: „Плети, мели!
Безумний старець, та й по всьому!
Ану! Збирайтеся додому!“
І віддаливсь. І ми пішли.
——————