Твори (Франко, 1956–1962)/14/Похорон/VIII
◀ VII | Твори в 20 томах Том XIV Похорон VIII |
IX ▶ |
|
„Коли по битві коло Саляміни
Щасливі Греки почали шукати,
Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,
Кому би першу нагороду дати,
„То по глибокій, мудрій застанові
Рішили: кожний так боровся сміло,
Таким палав чуттям патріотичним,
Всю силу й душу клав у спільне діло,
„Що нагороди першої нікому
Народ признать не може й не бажає.
Бо на городи тої справедливо
Сам себе кожний гідним уважає.
„От так і в нашім тім останнім бою,
Коли вже ворог бив без останови
Не в армію, не в вежі, ані в мури,
А в нашого існовання основи,
„Коли здавалось, що на нас повстали
Не люди, але всі живла природи,
Земля, повітря і вода і скелі,
Що вже останній нам кінець приходить, —
„В тім бою кожний з нас стояв так твердо,
І сили й ум сплітав в одно вогниво, —
Що нагороду дать комусь одному
Було б несправедливо й неможливо.
„Хай кожний сам собі таку признає,
Якої варт перед самим собою.
А другу нагороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою,
На третю нагороду, панство любе,
Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усім вам добре звісні,
Тож розсудіть, кому її признати.
„Один в момент найтяжчої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами,
І бачилось, нема для нас рятунку,
З біди нас вивів хитрими словами.
„Не військовою штукою, не жаром
Чуття на подвиг він підняв громаду,
А ворогові труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.
„Це правда, ворог сяк чи так побитий.
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, —
Та я міркую, що гнила побіда
Хіба гнилої варта нагороди.“
Між панством шум. Всі лиця простяглися.
Князь кинувся, мов голий у кропиві.
Та генерал немов того й не бачив,
І далі лив слова медоточиві.
„А другий кандидат — той що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав і бив і гнав нас без пощади,
І впер нас у залізну огорожу;
„Той сам, що нас притис на край загуби,
В останній хвилі відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й пляни
Противників і став для нас як шамір,
„Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й залізні прискаються стіни,
Додав нам духа, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.
„На трупах тих, що вчора звав братами,
Плебей здвигнув тріюмф аристократії;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнегації.
„Не вхожу в наміри його — хай судить
Їх Бог! Його ж страшне, велике діло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо нагороду сміло!“
Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всі встали. Генерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав — блідий, та супокійний:
„Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждіть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.
„Ви демократ, плебей і консеквентно
Робили те, що мусіли, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога, я поважав вас дуже.
„Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужії,
І рівним вас ніколи не признають —
„Тоді для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили мов гук нестрійного акорду;
Ми визискали вас, та нині маєм
Для вас лишень обридження й погорду.
„Не вірте усміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А це здоров'я ваше п'ю ось так!“
І о поміст пугар з усієї сили
Він кинув і пугар лиш бренькнув раз,
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.
Мертва тиша. Ніхто з присутніх там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Тривожне „ах!“ почулось з-поміж дам.
Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змігся; клопітно панове вниз
Схиляли очі, боячись скандалу.
Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив — більш чого мені бояться?
Безмірний холод, мов кліщами, стис
У мене серце… Зрадця! Зрадця! Зрадця!
Лунало десь — чи в мні, чи то в округ?
Уста ж безстидно почали всміхаться.
В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І цей підбіг до мене й нахилився.
„Чи хочуть пан промовить дещо вслух?“
Почувши це, князеві я вклонився.
Цей задзвонив. „Пан Мирон промовля“.
Всім важко стало, вид у всіх змінився —
І скрізь тиша мертвая залягла.