„То вже Монтеск'є сказав, панство моє,
Що кожний народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І це також певне, що висловив Міль,
Що тільки висока, величняя ціль
Упавшого може підняти.
„Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім:
Ніхто нас не любить, не маєм на кім
Опертися в хвилі негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбання одно:
Здобутії ними народи.
„Лишились безсмертнії унії[1] ті,
Непорвані зв'язки і шлюби святі,
Заключені скрізь добровільно,
Та сума симпатій покревних[2] племен,
Що нам запевняла від давніх давен
Пановання в них неподільне.
„Підношу це з натиском, панство моє:
Це плуга, не шаблі пановання є,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору[3] у край цей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.
„Ми світло прогресу у варварства тьмі.
Що гнувся народ сей у панськім ярмі —
Потрібно було й натурально:
Ми вищі ідеї плекали в той час,
Він праці, порядку навчився від нас,
Втягнувся, піднісся морально.
„Оце, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу літ,
Його нам забути невільно!
Що хлоп збунтувався, це сумно, — та нам
Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,
Піддався нам знов добровільно.
„Що всіх непокірних ми витяли в пень,
Це добре, та є це півділа лишень, —
А друге почнімо в цій хвилі.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,
В нас бачили своїх природніх панів,
Щоб нас шанували й любили.
„Канчук, конфіската, відбирання прав,
Гніт, здирство, усе те, що раяв пан граф,
Тепер це є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Европа? Перед трибунал
Історії станем які ж ми?
„Це, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишиться святі
Традиції нашого роду.
Як згодяться буки, жандарми, раби
І той наш величній девіз боротьби
„За нашу і вашу свободу?“
„Тепер органічної праці nopa!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Політика наша така має буть,
Щоб землю і серце народу здобуть,
То chłopstwo uobywatelić[4].
„На економічному полі в цих днях,
У банках, щадницях, спілках, копальнях
Чекає нас праця подвійна;
У моїм умі вже малюється враз,
Широка, багата, спасенна для нас
Політика інвестиційна.
„Кінчу. О, коби було слово моє
Мов дзвін, що заснути вночі не дає
І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще свіжий оцей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!
Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робитиму, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
То ж я піднімаю свій голос оце:
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!“
Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривляться. В громаді тій
Не в тоні якось бути лібералом.
Барон, своє сказавши, сів як стій.
Він змучився, зопрів, розчервонівся,
Мов би пробіг через різковий стрій.
Князь задзвонив і шум успокоївся,
І промовлять піднявся генерал,
Що в бою чести й сорому наївся.
Старий рубака. Боєвий сигнал
Для нього був, мов для коня острога,
Але стратегії ні в зуб не знав.
У небезпеці знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсім йому чужим.
„Честь або смерть! Все простая дорога!“
Це був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипломатичних крутанин
Ненавидів. Бій був йому весілля,
Найвища проба мужеських чеснот. —
Життя й людей цінив він лиш відсіля.
Почав, вином прополоскавши рот.
|
