Твори (Франко, 1956–1962)/14/Похорон/XI
| ◀ X | Твори в 20 томах Том XIV Похорон XI |
XII ▶ |
|
Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.
Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тіні, другий ряд — одна, ціла,
Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон
Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.
Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,
Білі мундури криваві і оружжя всі в крові.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути ані звуку, хоч, здається, грать хотять.
Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,
Та ні ржання, ні команди, ані стуку їх не чуть.
Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.
А за ними знов піхота, знов кіннота наче дим,
Знов музика, генерали, офіцери, піп один;
А за ним чотири коні чорні, темний, мов туман,
Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,
А на верху домовина, таємниця мов німа.
Величезна, чорна — тільки металеві окуття.
Блискотять — останні іскри знівеченого життя.
Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосся рвуть собі, ці мабуть хотять ридать,
Руки ломлять, б'ються в груди, виски п'ястями товчуть;
Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.
І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучиться мушу й сам.
І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,
Наче в цьому похороні винуватий я чимбудь.
„Хто ж цей мрець?“ — хтів я спитати, та боявся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши цю тишу.
Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:
„Хто ж цей мрець, кого такії маси вийшли провожать?
Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,
Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?“
Дармо зиркаю в їх лиця; щось знайоме є у всіх,
Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого одверті очі, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.
Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла,
Два ряди домів без прірви, наче гвардія німа,
І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.
„Хто цей мрець?“ — клубиться в серці те питання, наче гадь.
„Хто цей мрець?“ — свого сусіди врешті зваживсь я спитать.
Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,
Відповів сусід мій глухо: „Мирон, Мирон мрець оцей.“
„Мирон! Мирон!“ Що за Мирон? Все сказати би волів!
Але чом же серце в мене похололо від тих слів?
Чом уста мої поблідли і трясуться і мовчать,
Мов оце на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець:
Величезна чорна брама, а на ній з вогнів вінець:
Під вінцем вогнистий напис блимає, немов ільща:
„Хто сюди ввійде, надію хай на віки попроща.“