Твори (Франко, 1956–1962)/14/Похорон/XII
| ◀ XI | Твори в 20 томах Том XIV Похорон XII |
Епілог ▶ |
|
Хрести, хрести, хрести в вінках тернових
Без написів, лиш вогник, що горить
На кожнім гробі — знак, що там, в дубових
Дошках чиєсь гаряче серце спить.
Хрести й вогні довжезними рядами…
Аж на кінці, де на цілець ступить,
Зівають челюсті нової ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробі тім кругами.
І не було жалібних співів тут.
Зняли із каравана домовину
І вже край гробу на землі кладуть.
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всім його видать,
І рік, схиливши голову в долину:
„Позволите, панове, річ держать?“
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:
„Товариша у боротьбі за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю,
„Будівника, що клав величний храм
Будучини, ось тут ховаєм нині.
Як жив, що вдіяв — відомо всім вам.
„Вмер нагло днесь о північній годині.“
А втім знизу озвався різко піп:
„Вмер нагло, кажеш? По якій причині?
„Я самовбийці не покроплю гріб.“
„Не самовбийця“, — мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий гострим серпом сніп
„3 рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кінджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха.“
Тут голосним всі вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвилі:
„Прощай нам, брате! Ти своїм плечем
„Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмі,
Твій приклад в праці додавав нам сили.
„Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас останнє цілування,
Останній цвіт в розставання зимі.“
Знов розляглось великеє ридання.
В труні відбили віко гробарі
І почалось останнєє прощання.
До трупа тислися малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землі сирій.
„Чи всі вже з братом нашим попрощались?“
Знов мовив речник. „Всі вже!“ — загуло.
„Не всі ще!“ — інші голоси озвались.
„Одного при труні ще не було!
Онтам стоїть він за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло.“
А я тремтів, немов несамовитий.
При самій думці — цілувать мерця.
Хоч я не знав ще, хто це й ким убитий.
Та ось юрба мені гукнула вся:
„Виходь! Виходь! Зближись до домовини
І доводи прощання до кінця!“
На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волі власної, ледве
Ступаючи, ввійшов до середини.
В труну зирнув — і стявся лід в крові,
Тривога очі виперла із лоба,
Волосся дубом встало з голови.
В труні був я! Так, я, моя подоба,
Моє лице, мій вираз, все, зовсім…
І скаменіла вся моя утроба.
„Цілуй! Цілуй!“ — реве народ, мов грім.
Та я і кроку вже не міг зробити
І на коліна впав при гробі тім.
„Цілуй! Цілуй!“ — реве народ сердитий.
„Піднять його! До трупа підвести!“
І коло трупа впав я, мов убитий.
„Цілуй! Цілуй!“ Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.
„Убивця!“ — крикнув піп край боку мого.
„Убивця!“ — крикнув той, що річ держав.
„Убивця!“ — люд увесь ревнув до того.
„З ним суд у нас короткий, — проказав
Помалу речник, — з трупом враз в могилу,
Та так: на вбивці вбитий щоб лежав.“
„В могилу з ним! Беріть його на силу! —
Реве народ, — валіть його, кладіть
Труну на нього! Сипте глини, ілу!“
Я був живий. Ще темний небозвід
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблуневий цвіт.
Та я був труп. Надія вже не блима
В душі, завмерла воля до життя…
Кінець іде, ніщо його не стрима!
Простір і час і всякі почуття
Загасли. Темне щось лягло на мене…
Гуркоче глина… стихло… Небуття…
Мене пожерло озеро студене.