Твори (Франко, 1956–1962)/20/Іронія
| ◀ Оссіт. Падучі зорі | Твори в 20 томах Том XX Іронія (Оссіт) |
Оссіт. Жорстокість ▶ |
|
Усякий раз, коли іронія долі являється мені виразно, в різкім образі, мені згадується той бідний хлопчище Люї Крессоль.
Це було в часі розрухів, яких наробив був у Альжирі Бу-Амена. Я був тоді поручником при другім полку стрільців у Африці.
Одного дня надійшов наказ вирушити негайно, щоб гнати ворога до Ель-Уед-Фенді. Ми подалися в дорогу і маршували звільна, широким ланцюгом, не зупиняючися три дні і три ночі. Тоді то, в часі того безконечного походу я пізнав цю історію — історію Люї Крессоля.
Він мав 20 літ, а виглядав на 15, був дуже малий, саме стільки, що дійшов до військової міри, дуже тонкий, з золотавим волоссям, мов у дівчини, з гарними рум'янцями, яких навіть африканське сонце не встигло присмалити, і з великими синіми, задуманими очима. Він був дуже чемний, надзвичайно чемний — річ смішна у африканського стрільця. Його лице мало завжди якийсь вираз, що не тут його місце, що це хтось на сміх перебраний за вояка і висаджений на великого білого коня. А що у нього ще більше ніж у інших було охоти до спання, то я поставив свого коня поруч його, а ми вночі почали розмовляти.
— Ну, Крессоль, швидко ти будеш вільний, — сказав я.
— Так, пане поручнику. Ото моя бабуся тішитиметься!
Я запитав його:
— А що ж ти робитимеш, коли будеш вільний?Його дитяча постать набрала якогось урочистого виразу і він промовив дуже поважним голосом:
— Я одержу спадщину, пане поручнику!
Ця відповідь розвеселила мене дуже. Я подумав, які то різні пропорції приймає одна і та сама річ відповідно до людини, що дивиться на неї. І так для цієї нерозвитої душі яканебудь фарма з коровами і свиньми, що дістанеться йому в спадку, буде чимсь дуже великим і факт — одержати в спадку ці маловартісні речі є для нього якимись святощами.
Я сказав знехотя:
— О, ти дістанеш спадщину!
Він відповів тим самим набожним тоном:
— Так, пане поручнику! Ото моя бабуся тішитиметься!
Він повторював ті стереотипні слова притишеним голосом, мов рефрен колискової пісні. Цей вояк заховав у собі вдачу малої дитини. Зацікавлений тим, я запитав:
— Ти дуже любиш свою бабусю?
— Чи дуже люблю її? Мій Боже! Чи дуже люблю її?… Це ж головне. Я ж задля неї тішуся тією спадщиною.
Гарний був цей вояка з тими ясними очима, повними щирости. Він говорив далі:
— Я хочу купити для неї на її старі літа гарну палату, таку, як мають старі багаті бабусі.
Я подивився на нього остовпілий. Але в тій самій хвилині я зрозумів, що це сон зломив бідного хлопця і що він висловлював свої сонні мрії. Та проте я запитав його попросту:
— А скільки ж ти дістанеш тієї спадщини, мій хлопче?
Він відповів:
— Я одержу три мільйони.
І він розповів мені дуже дивоглядну історію, одну з тих щасливих і рідких пригод, що трапляються раз на сто літ і видаються такими неправдоподібними, що люди називають їх не інакше як "пригодами з романів". Це несправедливо, бо пригоди дійсного життя бувають не раз ще дивніші, ще більш несподівані, як пригоди в книжках.
Якийсь Крессоль вимандрував колись до Індії, вмер там і лишив своякам спадщину в сумі 60 мільйонів. А що їх було для поділу цієї суми 20 малих Крессолів, кузенів Люї — то на кожного з них випадало по три мільйони.
Це видалось мені таким фантастичним і неправдоподібним під кожним оглядом, що я не хотів вірити. Але він показав мені всі свої папери в найкращому порядку: листи французького консула, далі листи нотаря і цілий акт абсолютно автентичний і комплектний. І з дивним браком самолюбства він повторив:
— Алеж то моя бабуся буде тішитися! Вона ж так набідувалася, особливо відколи я пішов до війська.
Він жестикулював живо на своїм білім коні і зовсім не мав охоти спати, впиваючися своїм дивоглядним щастям.
Я ніколи не забуду того щасливого лиця, осяяного зорями, тими мовчазливими, тихими зорями, що немов дивилися на наш похід.
І крізь глухий гомін та ненастанний шум, який творять коні в поході, я все ще чую цей радісний голос, як він вимовляє:
— Три мільйони, пане поручнику! Три мільйони! Це багато грошей, не правда? Це така купа грошей, як у Ротшільда! Скільки би з них можна витрачати день-у-день!
Я ніколи не бачив на люському обличчі такої безмежної, повної радости.
Всю ніч він снував проєкти, що то він робитиме, як буде свобідним.
Другого дня у нас була битва. Це був мій перший вогонь. Ще досі я пригадую собі дуже докладно те дивне почуття, яке тоді заволоділо мною. Мені було дуже зимно; мене проймав той прикрий і дошкульний холод, що походить із величезної втоми та довгого безсоння. Я не міг ніяк отрястися з одубіння — страшного одубіння, що стискало мій череп, мов здоровенна жменя якогось велетня. Я нерішуче, якось неясно і трохи неспокійно запитав себе, як буду вести себе під час битви? Чи може мене опанує страх? Але скоро я побачив ворога перед собою, того ворога швидкого, невловимого мов привид, у білих бурнусах, розпущених на вітер, що летючи шелестіли під синім небом мов хоругви, з тими тонкими, довгими стрільбами мов тиками, з тими хрипливими та пискливими окриками… Коли я почув ті особливі тони, той жалібний свист, який справляють кулі на леті, — мій Боже! Тоді я зрозумів, що страх не опанує мене!
В мені не лишилося ані крихітки того, що мучить і нівечить нас у житті. Я почуваю себе не особовим, сильним, згущеним в одну — однісіньку могутню ідею: зберегти життя моїх двадцяти п'яти вояків. Я ані на хвилину не подумав, що можу вмерти, я забув про це цілковито. Я тільки хотів, щоб моїх двадцять п'ять вояків не померло з моєї вини.
Довкола нас літали кулі з гострим свистом, зблизька і здалека. Їх було без ліку, вони налітали ненастанно, бренячи, сичачи, звільна або нагло; вони наближалися, минали, віддалювалися з якимось любим, проймаючим, дивним дзижчанням; часом одна впаде сухо й коротко, то знову інша бренить тихо, неясно й коротко. Здавалося, що нас обсіли нараз якісь незримі духи, легкі, насмішливі, жорстокі — це був несказанно страшний гомін чогось живого ось тут довкола нас, поміж нами, чогось величезного і незримого.
Побивши значне число тих невірних і розсипавши решту по пустині, ми стали відпочивати, і в тій хвилині мені пригадався малий Крессоль. Я почав шукати його, але зразу не міг знайти. З моїх людей три були поранені; один умер швидко після поранення, бо куля розламала йому хребетний стовп.
Другий, на ім'я Дю, видужав досить швидко, діставши копитом у живіт. А третій, що звався Кляншар, мав дивне щастя: він завдячував життя своїй військовій книжечці, яку склав був удвоє і сховав на грудях. Куля провертіла всю книжечку, а на останній обкладинці сплющилася. Він потім заховав її як дорогоцінну пам'ятку.
А Крессоля не було. Нарешті я знайшов його простертого на землі з кулею у правій легені. Але на його лиці грала посмішка.
— Це нічого, пане поручнику! Я видужаю і таки візьму спадщину!
Цієї ночі він лежав у моєму наметі, поганенькім малім наметі, чотирикутнім, тіснім, низькім, у якому було або надто холодно, або душно. Він лежав поруч бідного Бре, що швидко вмер.
Другого дня я пішов відвідати його. Він ще всміхався тим своїм щирим усміхом, а в його тьмяних очах блимало щастя.
— Все дуже добре, пане поручнику, все дуже добре! — сказав він.
Говорячи над силу, він плював кров'ю. Його поклали на ноші і ми рушили назад до Аін-Сафрі.
Страшні ті ноші, ті іронічні колиски зроблено для дітей, для бідних вусатих дітей, що мають умирати! Це передчасні домовини, пародії дитячих забавок при вході до могили. Вони дуже болючі, дуже жалібні, ті великі карнавалові колиски. Не схиляється, не всміхається над тобою нічиє любе обличчя — тільки одна жорстока бабуся-заспокійниця, смерть із сонливими очима вколисує тебе.
В часі цілоденного походу я не міг займатися Крессолем, але я поручив його лікареві. Аж надвечір ми зупинилися знову. Я забажав побачити бідного малого мільйонера. Коло нош я зупинився й завагався. Моє серце стислося перед цим закритим віком. Я не тремтів під час битви, але почув страх перед оцими могильними ношами, бож вони доволі яскраво нагадували могилу. Нарешті я промовив лагідно:
— Крессоль, мій хлопче!
Велика мовчанка в середині нош.
Тоді моя рука, тремтяча злегка, відкрила помалу парусинове віко. Він лежав у ношах скулений удвоє, поморщений наче в'ялена риба. Його відкриті сині очі мали вираз дикого перестраху.
Він умер, так як умирає багато інших під час тих страшних поворотів після битви, на тім проклятім, варварськім цвинтаровім шляху. Йому дали згинути як собаці, без крихти повітря, без краплі води. Але в руках він тримав складені в гарнім порядку свої папери про мільйонову спадщину.
Мене охопив гнів, безсилий, п'яний гнів на жорстокість і немилосердність людської долі, на глупу жорстокість, на злобну іронію долі цього чоловіка!
Його поховали того самого вечора, коли добре потемніло, щоб араби не побачили цього місця. А що зовсім не було можливо випростувати його тіла, то мусіли поховати його так, як був, у сидячій позі, в дивовижно малій, квадратовій могилі.