Твори (Франко, 1956–1962)/20/Падучі зорі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Падучі зорі (Оссіт)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ОССІТ
 
Оссіт — псевдонім молодої французької письменниці, що здобула собі в останніх роках досить видне місце в літературі. Оссіт пише мало: оповідання „Ilse”, збірка новель „А quoi bon?” і друга, видана торік, збірка „Il n'y a plus d'Iles Bienheurenges” — ось і весь її дотеперішній літературний доробок. Її літературна фізіономія цікава тим, що сполучає в собі французьку ґрацію, тонкість і ясність малюнка з тужливо-песимістичним світоглядом Ніцше, але без його цинізму, бруталізму та фальшивого аристократизму. Оссіт нагадує трохи А. Доде, тільки без його гумору і блискучої фантазії. Подаємо тут перекладом два її ескізи, вибрані з останньої збірки.

1899.       І. Фр.

 
І. Падучі зорі

Leben und untergehen, das 
remit sich seit Ewigkeiten.

F. Nietzsche.

Вечоріло. Захована в глибокім фотелі, однім з тих вигідних меблів, що так і вкривають, так і обіймають вас, в будуарі цілком білім мов сніг, коли би сніг був теплий, вона поринала в мріях.

Все було біле довкола неї і дуже м'яке, і гарне — все те було подібне до неї. Вона підперла голову рукою — подібна до блідої рожі, до дуже рідкої, виняткової рожі, ніжної і білої, незвичайно білої, без рефлексів — а на її лиці тільки її великі зеленкуваті очі були одинокою барвистою плямою.

Поруч неї лежало кілька книжок і газет з нинішньою датою, п'ятниця 13 падолиста. Вона розгорнула її. Від самого ранку то за візитами, то за кухнею вона весь день не мала часу прочитати газету.

Вона перебігла очима зміст:

З товариства.

Новини з закордону: З Бразилії.

Палата послів: Підмога для опери.

Всячина: Падучі зорі.

І нараз ті останні слова розбудили в її пам'яті щось таке, що дуже сильно зацікавило її.

Падучі зорі!.. Нараз вона побачила себе маленькою дівчинкою, в піковій суконці, в панчішках і з старою нянькою, що її звали Христиною. І вона ще тямить дуже добре фантастичне оповідання, яке чула на цю тему від своєї сестри Вероніки, тепер уже покійної.

Як глибоко вона вірила тоді в таємничу силу падучих зірок! Ця віра тепер викликала усміх на її устах. Треба побажати собі щось: наприклад, наїстися будучого літа багато суниць або стати щасливою властителькою забавки з Синім Карликом, або висловити якебудь подібне і рівно ж важливе бажання. Тільки — і це був головний сук — треба висловити це бажання якраз у тій хвилині, коли падає зірка. Вона докладно пригадує собі, як одної ночі вона встала з ліжка в довгій сорочці, що тяглася аж по землі, у яку обвивають зовсім маленьких дітей, і, обвинувши нею свої малюсінькі голі ніжки, тихесенько, з обережністю індіянина і з незвичайними хитрощами, вичитаними з книжки — оповідання повного всяких страховин про червоношкірих — висмикнулася з кімнати і дісталася на терасу. Там, захищена від усякої безпосередньої небезпеки, вона взялася вартувати. Один пан при вечері сказав, бачте, що особливо в оцю падолистову ніч зорі падатимуть, як дощ.

Вона ждала добрих двадцять хвилин, муркочучи увесь той час, мов тиху молитву, предмет свого бажання, щоб не проминути відповідної хвилини. Бо коли спізнишся хоч на одну мить, то всі слова не здадуться ні на що, а вимовлене бажання не сповниться.

А вона не хотіла собі бажати нічого дитячого, як це робила її сестра або її приятелька Клярісса. Ні, її замисли сягали вище. "Хочу бути гарною!". Вона повторила те речення може з яких п'ятсот разів.

Сумовитий усміх промайнув по її устах.

Як же то сварили її другого дня, коли побачили у неї страшну простуду; вона врешті призналася до свого проступка!

Але як то байдужно, зовсім стоїчно і спокійно перенесла вона довгі докори Христини і навіть жорстоку конфіскату улюблених книжок Густава Емара! Не вважаючи ні на що, в глибині душі вона була вдоволена, була певнісінька, що її бажання сповниться, бо ж, нарешті, насилу дождавшися, вона побачила, як падала одна зірка, гарна та пишна, білява зірка. Вона вирвалася з самого вершка неба і накреслила чудовий, широкий лук! І якраз, точнісінько в тій самій хвилині вона вимовила: "Хочу бути гарною!".

Тепер це певно. Її маленьке серденятко наповнилося гордощами. Вона буде гарна, гарна як її велика кузинка, ота славна Льора, яку подивляють усі. І її також подивлятимуть усі. І вона також буде королевою балів, так само як Льора, а може ще й більше, бож тут зорі, могучі, неохибні зорі наділятимуть її своєю красою. А це було її найвище бажання, її найвища мрія.

Вона ще раз усміхнулася сумовитими устами, легенькою іронічною посмішкою.

І справді так воно сталося! Її бажання сповнилося. Вона зробилася дуже гарною, була королевою незлічимих балів, мала великі успіхи…

Вона взялася читати статтю на третій сторінці.

— Як дивно, — думається їй, — це якраз той самий вечір — з 13-го на 14-е падолиста. Сьогодні якраз п'ятнадцять років…

І ще раз її мрії приймають виразні риси. Але вона вже не думає про свої дитячі літа, вона думає про сучасне.

Вона піднялася і наблизилася до вікна, але з вікна не було добре видно неба за високими протилежними домами. От тим то вона відкрила скляні двері і вийшла на балькон.

В її голові мигнула думка:

— Коли б я ще сьогодні вірила цьому, чого бажала б я собі цього вечора?

Вона зітхнула. У спогадах перед нею промайнуло все дотеперішнє її життя: її шлюб уладжений так, як це випадало її батькам, а далі оте життя безбарвне, одностайне, пусте, без любови і без принади.

Невже ж вона не любила нікого? ніколи?

Її серце починає бити трохи живіше. "Він" дуже принадливий… Вона бачить перед собою усміх його синіх очей.

Та враз їй робиться ніяково якось — так само, як і кожний раз, коли він дивиться на неї. Його очі такі гарні…, а проте в них є щось… щось черстве, холодне і жорстоке.

Вона дивиться на небо.

— Чого б бажала я? — думається їй. І вона чує, як у її серці знову оживає віра, те чудове дитяче вірування, воно вернулося — могутнє, самовладне, чарівливе.

Але всі зірки, здається, стоять нерухомо, тільки тремтять крихітку промінням.

— Чого б я бажала?.. Щоб він усе любив мене?.. Ні, щоб він на правду любив мене!.. Бо чому ж він не прийшов учора?

І вона звільна нахиляється на балюстраді і не бачить зірки, що мигнула і впала.

Потім знову починає думати:

— Так, він любить мене, про це нема сумніву… Але його очі такі холодні!..

І нараз її душу обгортає смуток.

— Я дуже нещаслива! — думається їй.

І нараз перед нею немов розпанахано заслону.

— Хочу бути щасливою!.. Ось чого треба бажати.

І ось вона повторює, повторює ненастанно:

— Хочу бути щасливою!

Велика, розкішна надія огортає її, бо ж зорі не брешуть!

І ось ціле небо, здається, запалало незлічимими іскрами, що тремтять і літають; одна за одною вони описують луки, довгі, ґраціозно вигнуті луки.

Упоєна радощами, вона простягає обидві руки, нахиляється. "Хочу бути щасливою!" — шепче вона. Її очі блищать, а довкола уст миготить щось наче щастя вічности.

Вона нахиляється, нахиляється, раз-у-раз шепочучи немов магічне заклинання: "Хочу бути щасливою!".

Нараз вона тратить рівновагу і зісковзується в безодню, мов великий білий птах.

Зорі, бачите, не брешуть ніколи!

Вона навіть не скрикнула, майже легенько вдарилась об гострий камінь, від чого у неї на скроні виступило кілька червоних крапель — і це була знову таки одинока кольорова пляма на її лиці, бо великі зеленкуваті очі були закриті.

Зрештою вона зовсім не мучилася і не покалічилася. Вона так і лишилася дуже гарною, а на її устах заховався усміх екстази.

Одна бабуся, що йшла обік і була дуже забобонна, присягалася, що це сталося тому, "бо сьогодні маємо п'ятницю і ч. 13".

*       –       *