Твори (Франко, 1956–1962)/20/Амур і Псіхея
| ◀ П'єр Люїс. Бібліс | Твори в 20 томах Том XX Амур і Псіхея (Апулєй Мадаврський) |
Оссіт. Падучі зорі ▶ |
|
Апулєй, властиво — Птулей, визначний письменник так званої срібної латини, народився коло половини другого віку по Христі в містечку Мадаврі в північній Африці, положенім на кордоні Нумідії і Ґетулії. Це була римська колонія, заснована римськими ветеранами по закінченню панування Сіфакса і Масініссі в першім віці перед Христом. Рід Апулєя належав до найповажніших і найбагатших у тім місті; його батько Тезей був дуумвіром, то значить одним з найвищих урядників містечка; мати Сальвія походила з Греції і була своячкою Плутарха Херонейського.
Молоді літа провів Апулєй у Картагені, де одержав початкове виховання й початкові науки та познайомився з філософією Платона, якій лишився вірним до кінця життя. З Картагени подався до Атен, де займався різними науковими предметами і особливо грецькою літературою і мистецтвом красномовства. Отак підготований прибув як представник тодішньої багатої і освіченої молоді до Риму, щоб там здобувати собі кар'єру. Тільки тут він поширив і поглибив свої знання латинської мови. Тут же пильно студіював римське право. Маючи з роду принадну поставу й ораторський талант, Апулей швидко став одним з найвизначніших адвокатів.
Одержавши по смерті свого батька значний маєток, він звичаєм тодішніх реторів по кількалітнім побуті в Римі пустився в подорож по визначних грецьких містах і здобув собі широку славу своїми промовами чи то в прилюдних диспутах, чи то в процесових оборонах. Тут він, мабуть, чи не вперше зацікавився магією і старався якнайглибше вникнути в її тайники. Ще в Римі він прилучився до містичного культу Ізіди, якому також віддавася і його свояк Плутарх. В Греції, особливо в Тесалії і Пелопонезії, а також у Єгипті здобував собі доступ до всіх важніших містерій. Якийсь час займав навіть місце жерця при однім храмі в Атиці і скрізь старався знайомитися з особами, що славилися магічними відомостями й чарівництвом. Розуміється, що при тому він мав аж надто багато нагод придивитися всім ошуканствам і туманенням подібних корпорацій, які з таким дотепом повисвітлював у своїй повісті „Метаморфоза або історія осла“.
Рослий і добре збудований мужчина, зручний і покладний в поводженні, бльондин із синіми очима та кучерявим волоссям, палкий у розмові і приємний для жінок мав щастя в Африці сподобатися одній багатій вдові на ім'я Пудентілі, яка й вийшла за нього заміж. Це одруження викликало у свояків його жінки й у інших конкурентів багатої вдови заздрість, і вони заскаржили його перед африканським протоконсулом Клавдієм Максімом за чари, якими буцім то він зискав серце Пудентілі. В процесі з того приводу Апулєй виголосив свою знамениту оборону — Апологію, яка дійшла й до нашого часу, і був виправданий.
Де й серед яких обставин провів Апулєй останні роки свого життя, не знаємо. Правдоподібно вмер він у достатку й загально шанований, про що свідчать статуї, виставлені на його честь у Картагені та по інших африканських містах, а також написи на мармурових таблицях.
Письменницька діяльність Апулєя була досить багата й різнорідна. До нас дійшли: De habetudine doctrinarum et nativitate Platonis lib. III; De Deo Socratio Liber; De mundo, свобідне трактування твору Арістотеля; Apologia seu oratio pro se apud Claudium Maximum proconsulem, і найвизначніший із його творів, згаданий уже роман Метаморфоза, загально відомий під назвою Золотого осла. Зміст цього роману можна коротко передати такими словами: Герой Люціус, бажаючи зрозуміти тайни магії, вдається до Тесалії до міста Гіпати і, живучи там у домі лихваря Мілона, якого жінка була велика чарівниця, змінює сам себе помилково замість сови на осла, який може бути відчарований тільки тоді, коли наїсться рожевих листків. Така експозиція роману, по якій іде довгий ряд пригод того нещасливого осла, поки нарешті йому не вдається при однім храмі для містерій дістати рожевих листків і перемінитися назад у чоловіка. Основна ідея цього роману взята з грецького, може від Люкіянового "Осла", а правдоподібніше з подібного твору старшого письменника Люкіяна Патренського, який узяв її певно із старої єгипетської традиції. З тієї традиції щедро черпали т. зв. Мілєтські казки, яких оповідачі ходили від міста до міста і на публічних місцях забавляли зібраний народ оповіданнями різних чудесних пригод, переплітаючи їх чи то мітологічними оповіданнями про пригоди богів і півбогів, чи то жартівливими, а часто цинічними анекдотами про пригоди людей, найчастіше про любов. Сам Апулєй у передмові до свого "Осла" виразно ставить його в ряд тих мілєтських казок. І справді, в його творі, крім основної канви, держаної в дуже свобіднім, не раз в грубо цинічнім тоні, маємо декілька вставок зовсім іншого роду, а власне поперед усього подану тут у перекладі мітологічну казку про Амура і Псіхею, одну з найкращих і найчистіших перлин всесвітньої літератури, і декілька вставок зовсім іншого, побутового характеру на зразок німецьких Schwänke або наших придабашок /анекдот/.
Щодо самої казки про любощі Амура і Псіхеї, треба сказати, що вона належить до найбільше поширених по всьому світі казкових мотивів. Уже найстарша гебрейська леґенда про упадок першого чоловіка, взята правдоподібно з вавилонської традиції, пригадує основу нашої казки. В єгипетській мітології зустрічаємо символ душі "Псіхеї" у формі метелика, який на зиму перемінюється на куклу, щоб на весну воскреснути до нового життя. Ширше розвинуто цей мотив в оповіданнях про Озіріса й Ізіду, в яких визначну ролю грає любов і самопожертва жінки, що доводить до експіяції першої провини.
Твір Апулєя мав пізніше величезний вплив на творчість найрізноманітніших народів Сходу і Заходу. Аналогічні оповідання зустрічаємо в індійській великій збірці казок Сомадеви "Ката саріт саґара" /Море казкових рік/, в арабських збірках "Тисяча й одна ніч" і "Тисяча й один день", а в західньо-европейській літературі знаходимо численні переробки, починаючи від двірської поезії середніх віків і кінчаючи XIX віком, у якому назвемо тільки віршовані переробки Гамерлінґа німецьку і російську Боґдановіча п. наз. "Душенька". Понад це поодинокі мотиви як з цілого "Золотого осла", так і спеціяльно "Амура і Псіхеї" ввійшли до складу незлічимих казок і новель чи то в устах різних европейських народів, чи то в художніх збірках европейських новелістів, починаючи від Боккаччіо та Пентамерона Джарбаттісти Віко аж до наших часів.
Іван Франко
Були в однім краю король і королева. Було в них три дочки прекрасної вроди. Дві старші, хоч як дуже вродливі, все таки заслуговували на похвалу в межах людської краси. Але красота найменшої дівчини була така преславна і пресвітла, що нема тієї сили в людській мові, щоб могла достаточно виславити і вихвалити її. Отим то багато горожан і численних прохожих просто стовпіли від подиву перед її недосяжною красою. Прикладаючи праву руку до уст і поклавши вказівний палець на випростуваний великий, віддавали їй почесть, як самій богині Венері. Отож по всіх ближчих містах і сумежних краях пішла слава, що богиня, яку сплодила синя морська безодня і яку викохала роса спінених хвиль, ходить тепер у своїй божеській красі поміж людьми, або може під якимсь новим впливом небесних зірок на море, але земля сплодила нову Венеру в пишнім розквіті дівочої краси. Отак день за днем ширилася безмірна слава і доходила до близьких островів і до найдальших кінців землі. Багато людей не шкодувало довгої дороги через морські хвилі і через найвищі гори, поспішаючи налюбуватися тим найславнішим видом того століття. Ніхто вже не плив до Пафоса ані до Кнідоса, ані навіть до Китери дивитися на богиню Венеру. Її свята занедбано, храми спорожніли, подушки потоптано, відправи закинено, статуї богині не увінчані, а овдовілі вівтарі занечищено холодним попелом. Всі моляться до панни, в її людськім лиці почитають божество. Коли вона рано вийде з дому, їй складають жертви і пирами виєднують ласку неприсутньої Венери. Коли вона йде вулицею, гурти народу поклоняються їй, кидаючи перед нею вінці і квіти.
Таке надмірне перенесення небесних почестей на смертельну дівчину розпалило величезне пересердя богині Венери; з нетерпеливим обуренням, уся тремтячи і потрясаючи головою, вона сказала сама до себе:
— Як то, древня родителька природи, первопочин усякого живла, шанована по всьому світі Венера, маю ділитися своїм найвищим обоженням зі смертною дівчиною? Оцей земний бруд має зневажити моє ім'я, освячене в небі? Ніяким світом не знесу злочину отого обоження і перенесеного на неї почитання.
— Нехай смертна дівчина не носить мого образу. Чи ж надармо той пастух, якого справедливість і вірний осуд ствердив сам великий Зевс, признав мені першість красоти перед іншими богинями? Будь вона собі хтобудь, не довго вона буде тішитися присвоюваною собі моєю почестю. Ану, чи незабаром не буде вона сама нарікати на ту свою ненатлу красоту?
І зараз покликала свого крилатого і досить смілого синка, що здеморалізований, гордуючи всякими людськими порядками, озброєний полум'ям і стрілами щоночі бігає по чужих домах і, ламаючи всі подружжя, безкарно сповняє стільки скверного, а не робить ані разу нічого доброго. От того то, вже і вродженим свавільством нагостреного хлопця вона підмовляє ще словами і веде його до того міста і показує йому Псіхею /бо таким ім'ям назвалася та панночка/ і, виявивши йому всю історію про конкуренцію з її красотою, хлипаючи і трясучися, з обурення промовила:
— Прохаю тебе на всі святощі моєї материнської любови, дай твоїй матері солодкими ранами твоїх стріл, солодкими припіканнями твоїх огнів помсту, якнайповнішу помсту на оцій ненависній красуні. Особливо те одно, одиноке зроби мені: нехай ця дівчина запалає найгарячішою любов'ю до чоловіка найнижчого, самою судьбою позбавленого всякої чести, маєтку і здоров'я, щоб не було на всім світі нужденнішого чоловіка за нього.
Сказавши це, вона гарячими поцілунками довго і пристрасно пестила свого сина, а потім удалася до близького морського берега і своїми рожевими підошвами ступила на морські хвилі. Ледве дійшла до великої морської глибини, розвернулася в ній глуха безодня, і на одно її бажання нараз опинилися біля неї всі морські божества, яким вона перед тим уже дала була своє поручення. Були там дочки Нерея, що співали хором, був Портун з розкуйовдженою синьою бородою, була Саляція з фартухом різних риб і маленький Палємон, що приїхав на Дельфіні. Тут і там із морських хвиль підскакують громади Тритонів, один із них легенько трубить на дзвінкій мушлі, другий заслонює її шовковою парасолькою від палючого проміння ворожого сонця, інший підставляє їй перед очі люстро, а ще інші попихають, плаваючи, її двоупряжний візок. От така дружина супроводила Венеру в її плавбі до Океану.
Тим часом Псіхея зі своєю пишною красою не мала ніякої втіхи із своєї краси. Всі на неї дивляться, всі її хвалять, та не появляється ніхто, ані цар, ані король, ані навіть простий чоловік, хто б поцілував її. Всі подивляють божеську красу, але подивляють так, як статую майстерної руки. Дві старші сестри, яких невисока краса не давала нікому приводу до обмови, вчасно повиходили заміж за поблизьких королів і вже були щасливими жінками. Псіхея ж не то вдова, не то дівчина, сидячи дома плаче на свою опущеність та самоту, хорує, нудьгує, і хоч подобається всякому, проте ненавидить свою красу. От тим то батько, нещасливий нещастям своєї дочки, бачучи в тому знак небесного гніву і боячися божої заздрости, удався до прастарої вирочні мілєтського Аполлона, і, умилостививши бога молитвами та жертвами, благав заміжжя для нелюбої дівчини. Але Аполлон, хоч сам грек і йонієць, відповів латинським віршем:
Панну, королю, постав на вершку височезної скелі
В чистій одежі, немов на похорон чи шлюб.
І не надійся на зятя, що вийшов із смертного роду,
Тільки на злого, мов гад, і на жорстокого, мов звір,
Що у повітрі на крилах літаючи мучить всі тварі,
Полум'я надто й огнем слабість наводить на всіх.
Сам перед ним і Юпітер тремтить і боги всі трусяться,
Страх і підземних пройма, стисла жахається тьма.
Король, колись щасливий, почувши вислів святої вирочні, з важким смутком подався додому і виявив своїй жінці прикази нещасливої долі. Ідуть довгі дні нарікань, плачі та лементи. Та вже настигає жахне сповнення долі: скликано вже дружок нещасливої дівчини на її похоронне весілля; вже меркотить у попелі світло понурої, чорної похідні, а голос шлюбної сопілки міняється на жалібний лідійський мотив; спів веселого Ґіменея кінчиться сумовитим завиванням, а панна молода обтирає сльози своїм червоним рубком. Все місто плаче над сумною долею безталанного дому; всі публічні справи спинилися задля загальної жалоби. Та конечність послуху небесному наказові гнала нещасну Псіхею на призначе їй місце кари.
Відправивши з найбільшим смутком шлюбний обряд, увесь народ в урочистому поході попровадив її немов на похорон, і заплакана Псіхея пішла не то до шлюбу, не то до могили. Коли засумовані батьки, вражені таким нещастям, отягалися з доконанням безбожного злочину, сама дочка отак промовила до них:
— Чого ж мучите себе у вашій старості щоденним плачем? Чого рвете свої душі і ще більше мою душу оцими частими риданнями? Чого зневажаєте моє почесне лице безплідними сльозами? Пощо зі своїми очима вибираєте й мої очі? Пощо вириваєте собі сиве волосся? Пощо товчете свої груди? Чи ж це ваша велична заплата за мою преславну красу? Прибиті горем запізно почуваєте смертельну рану безбожної заздрости. Коли люди величали мене божеськими почестями, коли однодушно називали мене новою Венерою, тоді вам було вболівати, тоді плакати, тоді ридати за мною, як за померлою. Тепер я чую, тепер бачу, що я згинула за те, що назвала себе Венерою. А тепер ведіть мене і поставте на тій високій скелі, яку призначила мені доля. Спішно мені до того щасливого шлюбу, спішно побачити того благословенного мужа. Чого ж я гаюсь, чого ж отягаюся перед його приходом, коли він уродився на згубу цілого світу?
Отак промовивши, дівчина замовкла і вступила в середину народу, що йшов могутньою процесією. Ішли до визначеного вершка крутої гори і, поставивши дівчину на її найвищому шпилі, полишили її там, погасивши своїми сльозами весільні смолоскипи, якими освічували їм дорогу, і, покидавши їх коло неї, розійшлися з похиленими головами до своїх домів. А бідні її батьки, пригноблені таким горем, заперлися у своєму домі в невимовну безконечну темницю.
Псіхея стояла плачучи і тремтячи зі страху на самім шпилі, коли подув лагідного Зефіра, роздуваючи сюди й туди її обгортку і обвіваючи груди, легесенько підніс її на своїх спокійних крилах і звільна поніс її понад обрив високої скелі, і спустився в розложену під ним долину, і лагідно поклав її на квітами вкритій мураві.
Розкішно покладена на м'ягкій мураві, немов на килимку росистої трави, Псіхея відразу, позбувшися всяких турбот, заснула солодко. Покріплена благотворним сном, вона прокинулася в піднесенім настрою. Побачила себе в гаю високих і гіллястих дерев біля джерела, що скляним дзеркалом виблискувало з світляної криниці. Недалеко джерела побачила палату, збудовану не людськими руками, але божеською штукою. Так і видно було вже від першого входу, що це домівка якоїсь багатої і приємної особи. Високе склепіння старанно оздоблене різьбами з цитринового дерева і слонової кости, підперте золотими колонами, всі стіни вкриті срібними оковами, на яких мов живі виднілися звірі та скоти перед очима прихожих. Справді якийсь чудодій, може півбог або бог, зумів повиковувати з найделікатнішим мистецтвом стільки срібних витворів. Підлога пишалася різнородними і різнобарвними малюнками, виконаними з дорогих, дрібно повикроюваних камінців. Які щасливі і прещасливі ті, що можуть ходити по тих камінцях і мозаїках! Та й інші частини широко розложеної палати блискочуть багатоцінними окрасами, а всі стіни горять своїм власним світлом від багатства щирого золота, немов би палата, нехтуючи сонцем, сама собі давала своє світло. Такі ж ліжка, така ґалерія, така сама блискуча купальня. Увесь посуд добрано до пишної палати так, що от-от тобі здається, що це великий Юпітер збудував небесну палату для своїх зносин з людьми.
Зваблена такою розкішшю цього місця, Псіхея підійшла ближче і звільна, осмілившися, переступила поріг. Пильно і з зацікавленням придивляючися прегарним видам, дивувалася поодиноким предметам і в середині будинка опинилася в залі з превисоким склепінням, з великими покоями навкруги. Заглянула до кожного кута, та понад увесь подив для такого багатства найдивніше було те, що ця якась надземська скарбниця не мала ніякого замка, ніякого сторожа.
Коли отак з найвищим подивом придивлялася всьому, долетів до неї голос від когось безтілесного:
— Чого, моя пані, дивуєшся оцим пишнотам? Все те твоє. Іди сюди до ліжка і на подушці спочинь від утоми, а коли тобі захочеться, піди до купелі. Ми, яких голоси чуєш, твої слуги і будемо тобі прислуговувати раз-у-раз, і незабаримося ніколи з обслугованням усякої твоєї потреби і королівського столу.
Почула Псіхея, що якесь божество опікується нею, і ущасливлена тими вказівками, чуючи безтілесні голоси, насамперед заснула, а потім в умивальні умилася зі своєї втоми. По тому, побачивши біля себе півокруглий стіл, радісно засіла до обіду, обставленого пишним посудом. Там солодкі вина й численні тарілки різних страв; ніхто не прислужує, але все подається якимись духовими руками. І нікого не могла бачити, а тільки чула найчемніші слова, бо служницями були самі голоси. По багатім обіді ввійшов хтось невидимий і заспівав, а другий брязкав на гітарі, також незримий. Потім до її слуху донісся голос співаного концерту, і хоч ніхто не з'являвся, виразно чути було хоровий спів. Під вечір закінчилася забава, і Псіхея пішла до ліжка.
Вже була пізня ніч, коли до її слуху дійшов якийсь лагідний голос. Лякаючись в такій самоті за своє дівоцтво, вона жахнулася і затремтіла, боячись якогось невідомого лиха. Явився муж, якого вона не могла пізнати, і, поклавшися на ліжко, зробив Псіхею своєю жінкою, а перед сходом сонця віддалився поспішно. Зараз потім голоси приставлених до ліжка духів почали прибирати молоду панну. Це все доконалося до сходу сонця. Отак, віддавши довг природі, повторювалася та приємність день за днем, новість стала любою звичкою, а розмови невідомого голосу були потіхою в її самоті.
Тим часом батьки її старілися в ненастаннім жалю і плачу. Слава про цю подію розійшлася широко і дійшла до її старших сестер. Почувши це, вони сумні й заплакані покидали доми свої і поспішили по черзі податися до своїх батьків, щоб побачити й потішити їх. Тієї ночі появився біля Псіхеї її муж, у якого вона одначе не побачила нічого більше крім очей, рук і вух. Він промовив до неї:
— Псіхеє, найсолодша й дорога моя жіночко, тобі грозить лиха доля найстрашнішою небезпекою, про яку уважаю найконечнішим попередити тебе. Твої сестри, затурбовані вісткою про твою смерть, будуть шукати твого сліду і незабаром вийдуть на оцю вершину. Коли ж почуєш може їх нарікання, не відповідай нічого, а навіть не дивися в той бік, бо інакше завдаси мені найстрашнішого болю, а собі найприкрішу згубу.
Псіхея обіцяла й заклялася, що зробить так, як їй прирадив муж.
Та коли минула ніч, а муж до схід сонця щез, вона нещасна плакала й ридала весь день, повторюючи раз-у-раз, що тепер вона пропала навіки, бо в оцій багатій в'язниці замкнена і позбавлена людського товариства та розмови, не може навіть своїм сестрам, що плачуть за нею, подати ніякої потіхи, а навіть бачити їх. І вже не приймала ні купання, ні страви, і не мала спокою весь день, плачучи лягала й спати. Незабаром, трохи вчасніше як звичайно, явився її муж і, прилігши біля неї на ліжку, обняв її заплакану і промовив до неї:
— Чи ж на те ти обіцялася мені, моя Псіхеє? Чого ж мені, твоєму мужеві, ждати від тебе, чого надіятися? Невжеж ти день і ніч отак, навіть в обіймах свого мужа, не перестанеш мучити себе? Та вже роби як хочеш і йди за своєю примхою, яка має вийти тобі на шкоду. Ще згадаєш моє щире упімнення, коли почуєш запізнілий жаль.
Тоді вона просьбами, навіть погрозою, що вмре, вимогла від мужа, що притакнув її бажанню, аби могла бачитися зі своїми сестрами, потішити їх і побалакати з ними. Він пристав на прохання своєї новошлюбної жінки, дозволив їй надто обдарувати їх якими схоче золотими речами, лише одного не велів їй і навіть пригрозив, щоб не піддавалася на пагубну раду сестер і не питала про вигляд свого мужа, бо це за таку безбожну цікавість зіпхне її з вершини теперішнього щастя у велике нещастя і позбавить її надалі його обіймів.
Вона подякувала мужеві і вже й повеселіла.
— Та я би, — сказала вона, — сто раз воліла вмерти ніж позбавити себе твого пресолодкого подружжя. Люблю тебе і поза очі, хоч не знаю, який ти є. Кохаю тебе, як свою душу, і рівний ти мені самому Амурові. Одно ще тільки прошу тебе, накажи оцьому твоєму слузі Зефірові, щоб тією самою дорогою приставив мені моїх сестер сюди.
І покриваючи його уста поцілунками, і додаючи найласкавіші слова, і прилягаючи до нього всіма членами, до цих пестощів додає ще слова:
— Мій же ти найсолодший, мій мужу, солоденька ти душко своєї Псіхеї!
Серед таких любовних пестощів і солодкого шептання муж заснув, обіцявши їй сповнити все, і вже аж вдосвіта щез із обіймів своєї жінки.
Сестри її, розвідавши все, поспішилися вийти на той вершок, де покинено Псіхею, і там почали плакати та нарікати, так що від їх ненастанного голосіння аж луна йшла по скелях і по крутих дебрях. Кликали по імені свою нещасну сестру, доки вона, зворушена тими жалібними і проразливими голосами, що доходили аж до низу, без пам'яті, в тремтінню вибігла з дому і крикнула:
— Чого вже ви так побиваєтеся риданнями? Ось я вам та, за якою плачете. Годі вже того вашого квиління, осушіть повіки, поливані невичерпними сльозами, бо вже можна вам бачитися з тією, за якою ви так розплакалися.
Покликавши Зефіра, Псіхея передала йому наказ свого мужа. І незабаром він, послушний наказові, приносить їх найлагіднішим летом на своїм легенькім повозі. Ось уже вони обіймаються і тішаться сквапливими поздоровленнями, аж їхні гарячі, стримувані досі сльози обливають її розквітаючу радість.
— Ходіть вже до дому, — веселенько промовила Псіхея, — до нашої домівки і потіште свої засмучені душі.
Промовивши це, показує їм усі багатства свого золотого дому і всю численну челядь услужних духів, і прекрасну купіль, і при божественнім столі гостить їх багатим обідом, так що вони насичені надміром цього несвітського багатства, яке скрізь кидалося їм в очі й будило в їх ненатлих грудях заздрість, нарешті одна поперед другої почали розпитувати, хто це такий пан отих небесних речей, хто такий її муж? Та Псіхея ніяким способом не наважилася переступити наказ свого мужа і не видала тайни свого серця, але отак собі навгад сказала, що це прекрасний молодий чоловік, у якого лице щойно покривається вовнистою борідкою, і займається він найбільше полюванням по полях і горах. Та боячися, щоб не зрадити себе дечим у дальшій розмові, вона обдарувала їх дорогоцінними речами, покликала Зефіра і поручила йому віднести їх назад.
Цього було доконано швидко. Та шановні сестриці, вертаючися додому, вже були розпалені заздрістю і немов з полиском гадючої отрути торохтіли між собою в невпинній розмові. Одна почала:— От іще сліпе та несправедливе щастя! Невже йому подобалось, щоб ми, зроджені з тих самих батьків, мали таку неоднакову долю! Та ми ж старші були у своїх чужосторонніх мужів як слуги, а тепер вигнані з дому і з власної вітчини як вигнанці живемо далеко від батьків. А ця наймолодша, цей пошкребок пересиченої природи, доскочила такого багатства, такого божественного мужа, і навіть не вміє користуватися таким добром. Чи ж не бачила ти, сестро, яких і скільки там у домі дорогоцінностей, які препишні сукні, які блискучі клейноди, і скільки скрізь насаджено золота! А коли ще її муж такий гарний, як вона каже, то нема у світі щасливішої жінки. Та хто знає чи зжившися з нею і ще більше закохавшися в ній, її божеський муж не зробить її якоюсь богинею? Їй-богу, що так воно є і що вже вона й тепер так поводиться. Вже й тепер вона дивилася на нас згори і виглядала як богиня, маючи духів за слуг і повеліваючи вітрові. А я нещасна дістала першого мужа старшого за мого батька, лисішого за мою долоню і слабшого за малого хлопця, а в домі все поховано й позамикано на замки.
— А моє ж яке! — сказала друга. — Та я ж дістала мужа хворого на падагру, горбатого і мало коли могла потішитися подружніми радостями, а зате часто мусіла натирати його покручені і мов камінці затвердлі пальці та поганити свої ніжні руки товстими смаровилами, брудними шматами і смердючими окладами. Не жінкою була я, але якоюсь шпитальною прислужницею. А ти ж, сестро, та невжеж ти можеш так терпеливо, чи радше так невільничо, кажучи тобі відверто, зносити свою долю? Що до мене, то я не можу довше стерпіти того щастя, яке звалилося на цю негідницю. Пригадай лише, як гордо і як безлично поводилася вона з нами і самою своєю самохвальбою виявляла свою обридливою пихою надуту душу. І з таких скарбів нерадо якось кинула нам невеликі шматочки і заразу наприкривши собі нашу присутність, веліла нас вигнати, видмухати й висичати. Та не буду ж я ніяка жінка і не дай мені боже дихати, коли не скину її з того багатства. А коли й тобі, як бачу, докучила наша зневага, зложімося обидві на якусь рішучу пораду. Бо ж те, що ми дістали, не покажемо ані батькам нашим, ані нікому іншому, а тим більше не скажемо нічого про її поводження. Досить того, що ми самі бачили таке, за чим нам жаль; то не будемо ж ані батькам, ані всьому народові благовістити про такі її розкоші. Та й нещасливі ж ті, яких багатства ніхто не знає. Нехай вона знає, що в нас немає своїх слуг, у нас — старших сестер. А тепер ходім до своїх мужів, щоб розглянути наші убогі і зовсім скромні кути, поки, взявши виразніші замисли, не накинемося на неї з більшою силою, щоб укарати її гордощі.
Сподобалася зла рада оцим двом злюкам. Поховавши всі свої багатоцінні дарунки, торгаючи своє волосся і дряпаючи свої щоки, немов би в жалобі, розливалися вони наново удаваними плачами. Потім, покинувши нараз батьків і роз'ятривши наново їх жалощі, повні отруйних намірів ідуть до своїх домів, обмірковуючи якийсь злочинний підступ, а навіть убивство невинної сестри своєї.
Тим часом Псіхею переконує її невидимий муж у своїх нічних розмовах:
— Чи бачиш, якою небезпекою грозіть тобі ворожа фортуна? І коли не будеш пильно берегти себе, швидко спіткає тебе лихо. Зрадливі вовчиці великими зусиллями приготовляють ті препідлі засідки, що зводяться до того, щоб намовити тебе, аби ти придивилася до мого лиця, якого, як я тобі вже не раз казав, ти не повинна бачити. Тому то, коли ці погані відьми з пакісними душами прийдуть до тебе /а знаю, що прийдуть/, не говори до них зовсім нічого, а коли завдяки вродженої твоєї простодушности і завдяки ніжности твоєї душі не зможеш мовчати, то принаймні про мужа ані не слухай, ані не відповідай нічого. Бо для мене важливим є, щоб наш рід продовжився, а дитя, яке ти носиш у своїм лоні, буде божеським, коли мовчатимеш, а смертельним, коли проговоришся.Втішена цією вісткою, Псіхея раділа надією божеського потомства і пишалася почестю будучої дитини та тішилася гідністю материнства. Тривожно числила дні за днями й місяці за місяцями і з подивом слідкувала за зростом малесенького зародка, що з дрібної точки чимраз більшав, заповнюючи її черево.
Та вже обидві злющі й препогані фурії, криючи в собі гадючу отруту й гонені злим поспіхом, пливли на кораблях.
Невидимий муж іще раз отак повчає свою Псіхею:
— Останній день і крайня небезпека! Ворожі жінки і неприязна кров уже озброїлися й пустилися в похід, організували свої полки і затрубили до бою. Вже твої злочинні сестри повиймали з піхов ножі і намірилися на твою шию. Найсолодша моя Псіхеє, ти не знаєш, яка страшна небезпека грозить нам. Змилуйся сама над собою і наді мною і найсвятішим мовчанням звільни наш дім, свого мужа й себе і оце наше маленьке від неминучої загибелі. Не бажай ані бачити, ані слухати тих злочинних жінок, яких через їхню убивчу ненависть і укладений ними кривавий плян тобі не вільно навіть називати їх сестрами, бо вони наче ті Сірени, чекаючи на вершку скелі, жалібними голосами співатимуть понад цими дебрями пісню заглади.
Псіхея, перериваючи свою мову судорожними хлипаннями, відповіла:
— Скільки знаю, ти вже мав досить доказів моєї мовчазливости, і не менше того ручу тобі й тепер за свою сильну постанову. Тільки ти знову накажи нашому Зефірові, щоб сповнив свій обов'язок, і замість забороненого мені бачення твого лиця святого дозволив мені принаймні бачити моїх сестер. Заклинаю тебе отими твоїми пахучими кучерями, що спадають на твою пахучу потилицю, твоїми круглими, ніжними і до моїх так подібними щоками і твоїми грудьми кипучими не знаю якою жагою, щоб я хоч настільки трошки пізнала твоє лице. Прихилися до щирого благання твоєї бідної, переляканої жінки, дозволь мені привітати тих моїх рідних і дай твоїй відданій тобі Псіхеї напоїти свою душу радощами. Не буду шукаті нічого більше у твоєму лиці, не вадить мені нічого й нічна темнота, коли маю тебе, моє світло.
Зачарований тими словами, ніжними поцілунками, муж обтер її сльози своїми кучерями, згодився вволити її волю і щез зараз, як тільки зачало зоріти.
Обидві сестри, змовившись і навіть не відвідавши батьків, просто з кораблів подалися на вершину скелі з найбільшим поспіхом і, не чекаючи на те, щоб переніс їх прихильний вітер, з зухвалою відвагою скачуть у глиб. Та Зефір, пам'ятаючи наказ свого пана, хоч не радо, підхопив їх клубками згущеного повітря і поставив на землю. А вони негайно приспішеними кроками входять в дім, обнімають свою жертву, брехливо називають її сестричкою і, гнучи у своїм нутрі весь безмір укритої злости, з усміхненими обличчями отак підлещуються до неї:
— Псіхеєчко наша, та як же ти виросла за той час, як ми тебе бачили! Та невже ти в тяжі? Не повіриш, як дуже це врадувало нас. Яка ж то втіха буде для всього нашого роду! Які ж ми щасливі і яка нам буде радість плекати твоє золоте дитятко. Та коли воно, як і слід чекати, дорівняє красою своїм батькам, то це буде не менше як сам Амур.
Отак удаваною прихильністю помаленьку загортають серце Псіхеї.
Відпочивши від утоми своєї подорожі і освіжившися в паровій лазні і джерельній воді, вони, запрошені Псіхеєю, покріпилися у прегарній залі дивними і розкішними стравами. На її розказ промовляють китари, чути спів, квилять флейти, гримлять труби, співає хор, ллються пісні. Все те при повній відсутності осіб ублажало душі слухачок найсолодшими чарами. Та навіть ці медові співи своїми розкішними солодощами не власкавили злоби злочинних жінок. Вони, повертаючи розмову в наміреному напрямку, починають вивідувати у неї немов знехотя: хто ж такий її муж і звідки родом і з якого племені? Вона у своїй надзвичайній простоті, забувши попередні свої оповідання, видумала повну історію, що її муж із близької околиці, багатий купець, середніх літ, з волоссям припорошеним сивиною. На цьому й урвала розмову, знову обдарувала сестер багатими дарунками і відправила повітряним поїздом.
Піднесені лагідним подувом Зефіра, вертаючись додому, вони почали розмовляти:
— Що думаєш, сестро, про таку безличну брехню цієї дурепи? То був молодий парубок, у якого тільки засівалася борода, а тепер уже муж у літах та з сивуватим волоссям. Щож це за чоловік, що так швидко міг постарітися? Не що інше, сестрице, як те, що оця паскуда або збрехала, або зовсім не знає, як виглядає її муж. Чи сяк чи так, треба якнайшвидше викорінити її з того багатства. Коли вона не знає лиця свого чоловіка, то видно, що її муж якийсь бог і що черево її запліднене богом. Та коли б, не дай боже, мати того божеського хлопця почула про це, то я готова зараз повіситися на конопляній петлі. Отже вертаймося покищо до наших батьків, а завтра попробуймо докопатися до дна тих брехень.
Так розгарячившися, обидві очайдухи щодуху біжать до батьків, а звідти при помочі знайомого вже Зефіра раптово злітають униз і, витискаючи сльози через скорочення повік, промовляють хитро до молодої жінки:
— Нещаслива ти, небого! У своїй несвідомості сидиш отут безтурботно, не знаючи свого великого лиха і не дбаючи про небезпеку. А ми безсонні з турботи за твоє щастя мучимося нещасливі твоїм горем. Ми розвідали вже всю правду і не можемо, як учасниці твого горя і твого нещастя, затаїти перед тобою, що якийсь нечистий змій, клублячись і повзаючи закрутами, з отруйними зубами і кривавою, широко розкритою та глибокою пащекою потайно спить з тобою щоночі. Пригадай тепер Пітійську ворожбу, що віщувала тобі якусь страшну потвору за мужа. Багато селян околиці і стрільці та інші сторонські люди бачили його, як сходив сюди вечером, вертаючись із свого жировища, і купався на бродах близької ріки. Всі кажуть, незабаром, підгодувавши тебе ситими стравами, коли вагітність твоя дійде до певного розвою, він з'їсть тебе як найтовстіший шматок. Тепер уже твоя річ, чи хочеш згодитися зі своїми сестрами, дбалими про твоє дороге здоров'я, і, ухилившися від смерти, жити з нами здалека від небезпеки, чи бути похороненою в нутрі ненажерливого дракона. Коли тебе тішить самота цього хутора з його голосами і потайні, отруйні, смердючі та небезпечні обійми та затроєні поцілунки вужака, — ну, як знаєш, а ми, сестри, по щирості зробили своє.
Нещасна Псіхея у своїй наївності і простодушності страшенно перелякалася тими так понурими словами. Стративши усяку розвагу, раптом викинула з пам'яті всі упімнення свого мужа і всі свої обіцянки і попала в найбільшу розпуку. Бліда як труп, тремтячи і задихаючись, вона ледве—ледве уриваним голосом промовила до них:
— Сестри мої найдорожчі, ви ж мені даєте докази своєї непохитної вірности. І мені здається, що ті, які оповідали вам про все те, не торочили брехень. Я ж ніколи не бачила лиця мого мужа і зовсім не знаю, хто він такий і який він, а тільки отак ночами зношу мужа непевної постави і якогось світлобоязливого. Може й правда ваша, що це якийсь дракон. Він завжди щосили відстрашує мене, щоб я не допитувалася про його вигляд, і в разі цікавости на його лице грозить мені страшенним нещастям. Коли можете подати якусь спасенну раду своїй сестрі, то поможіть мені тепер, а то дальша турбота попсує всі користі мого дотеперішнього доброго стану.
Тоді, здобувши відкриті двері сестриного безборонного серця, злочинні жінки, покинувши свої криївки, з голими мечами підступу вдарили на стривожені думки Псіхеї. Одна з них сказала їй:
— Та вже коли ми тобі рідні і мусимо для твого здоров'я не зважати ні на яку небезпеку, то покажемо тобі одну одиноку дорогу здавна придуманого рятунку. Положи потайно якнайгострішу бритву, вигострену так, щоб різала за найделікатнішим дотиком ніжної, маленької долоні, і постав маленьку лямпочку повну оливи, прикривши її покришкою, яка б не гасила світла, і заховай усі ті приладдя у найглибшій таємниці. Коли ж він приповзе і всунеться у звикле для себе ліжко, простягнеться і зможений твердим сном почне хропти, ти встань з ліжка і босоніж на пальцях, помаленьку, ослонена густою пітьмою відійми покришку від лямпи і покористуйся її світлом для преславного діла. Високо піднятою правою рукою сміло переріж тим двосічним ножем якнайсильнішим притиском шию, що сполучає тулуб з головою того шкідливого дракона. Не бракуватиме тобі нашої допомоги, бо коли ти, забивши його, забезпечиш поперед усього своє здоров'я, ми швиденько разом із тобою позабираємо все тутешнє добро і віддамо тебе законним шлюбом якомусь чоловікові.
Такими огнистими словами розпалена душа сестри горить далі, а вони зараз, покинувши її з остраху, щоб не бути свідками такого страшного нещастя, підлетіли на звиклих вітрових крилах на шпиль гори, а звідти утікають на лоб, на шию і, досягши кораблів, пускаються на море.
Псіхея, полишена сама, немов гонена лютими фуріями, сама не своя, хвилюється турботою, подібною до морського припливу. То ніби готується до злочину, то знову непевна у своїй постанові хитається і бентежиться різнорідними почуваннями свого нещастя. Раз квапиться, то знову гається; насмілюється і тремтить, зневірюється і сердиться, і, щонайважливіше, ненавидить звіра і любить мужа в однім тілі. Аж вечером, коли вже хилилося на ніч, з гарячковим поспіхом приготувала все до нікчемного вчинку.
Настала ніч, явився муж і по любовних обіймах заснув твердим сном. Тоді Псіхея, досі немічна тілом і душею, але при допомозі жорстокої долі почуває в собі силу, підносить лямпочку, хапає бритву і вже з дівчини робиться жінкою. Та коли перший промінь світла освітив тайники ложа, побачила бестійку зі всіх звірів найделікатнішу, найсолодшу, самого Амура, бога краси, прекрасно простертого. На його вид сама лямпочка запалала живішим світлом, а бритва затулила своє боговбивче вістря у своїй рямці. Перелякана цим видом і знесилена до дна душі Псіхея поблідла як труп і тремтячи припала на коліна, силкуючися сховати бритву на свої груди. Була би це певно зробила, якби бритва з перестраху перед таким злочином не вислизнула і не випала з її рук.
Ще втомлена, знесилена, але вже, придивляючися близько до божеської краси його лиця, відійшла духом. Бачить голівку, оточену золотим вінцем волосся, пахнучого амброзією, сніжно білу шийку і рожеві щоки; кучері спадали на груди прекрасними клубками, інші нависали на лице, інші звисали ззаду, а від їх надмірного блиску та ясности аж захиталося світло лямпочки. На плечах крилатого бога біліли крила з поблисками рожевого кольору. Крила лежали спокійно, але хоруговки найтонших пер і ніжне пустове пір'ячко тремтіло, немов у якімсь пестотливім неспокою. Решта тіла така гладенька, така пухка і така гарна, що не жаль було назвати Венеру його матір'ю. Перед ліжком лежав лук, сагайдак і стріли, благотворні стріли великого бога.
Якась ненаситна цікавість заставила Псіхею переглядати і подивляти мужеву зброю. Взяла одну стрілу із сагайдака і приткнула її кінець до кінчика свого пальця, пробуючи її гостроту. Але дрижачою ще досі рукою вона вколола себе трохи глибше. Крізь тоненьку шкірку заросилися дрібненькі краплі рожевої крови. Не знаючи сама як то сталося, Псіхея добровільно запалала любов'ю до Амура. Розгораючи чимраз більшою жагою до нього, похилена над ним, важко дишучи розкритими та розкішно дрижачими губами впиваючися в нього поспішно, боячися тільки одного, щоб він не збудився. Та коли упоєна таким щастям у нестямі притулила до нього губи, тоді лямпа не то з поганої зрадливости, не то з нікчемної заздрости, а не то бажаючи й собі обняти та поцілувати таке тіло, вибулькнула із свого полум'я краплю кипучої оливи на праве плече бога. Лишенько тобі, зухвала та безсоромна лямпо, погана прислужнице любови! Впекла ти самого пана всякого вогню, того, що як коханок уперше віднайшов тебе, щоб і вночі якнайдовше насолоджуватися любов'ю.
Опечений таким способом бог зірвався з місця і, бачучи доказ жінчиної зради, не говорячи ані слова, відразу щез з очей і з рук нещасливої жінки.
В тій хвилині, коли він зірвався, Псіхея вхопила його обома руками за праву ногу, як мога силкуючися затримати його; та шарпнена крізь тьмаві заслони у стрімкому леті, знесилена нарешті впала на землю. Закоханий бог не покинув її простерту на землі, але вилетівши на найближчий кипарис, у страшнім зворушенню так промовив до неї з вершка кипариса:
— Ну, легкомисна Псіхеє, забув я наказ моєї матері Венери, що веліла мені видати тебе заміж зв'язану найпідлішою жадобою за найнужденнішого і найнікчемнішого чоловіка, та волів радше сам закохатися в тебе. Тепер бачу, що зробив це я нерозважно, сам преславний стрілець ранив себе своєю стрілою. Я зробив тебе своєю жінкою, а ти прийняла мене за якусь звірюку і хотіла бритвою відтяти мою голову, з якої мої очі так любовно дивилися на тебе. Чи на те ж я тобі раз-у-раз говорив, щоб ти була обережною? Чи на те ж я ласкаво навчав тебе? Твої вельможні дорадниці за цей згубний злочин мені потерплять страшенну кару, а тебе покараю лише тим, що покину тебе.
По цих словах він злетів угору.Простерта на землі Псіхея доки могла досягти очима, слідкувала за летом свого мужа, заходячись жалібними риданнями. Та коли він на своїх легких крилах щез у безмежному просторі, вона кинулася стрімголов із стрімкого берега найближчої ріки. Але лагідна хвиля, шануючи бога, що вмів загрівати й її власні води, жахаючися сама за себе, понесла її легенько на своїй м'ягкій поверхні і поклала на покритому квітучим зіллям березі. Там над берегом ріки сидів тоді припадково Пан, мужицький бог, обнімаючи гірську богиню Ехо і навчаючи її співати різними голосами. Понад берегом увихалися кози, пасучись безладно і щипаючи зілля, що маїло біг ріки. Козлоногий бог, побачивши Псіхею в такій тяжкій пригоді та тривозі, немов не знаючи нічого про її біду, покликав її до себе і промовив до неї лагідними словами:
— Гарна дівчино, я собі мужичок вівчар, та по старості моїх літ набрався багато досвіду. Коли не помиляюся, або як кажуть розумні люди, коли догадуюся правди, з того непевного і часто хиткого твого ходу і з великої блідости твого тіла та прискореного твого віддиху, а особливо з твоїх заплаканих очей бачу, що ти хора з надмірної любови. Отжеж послухай мене і не хапайся кидатися в воду або якимось іншим способом приспішувати собі смерть. Перестань плакати і покинь нарікання, а краще помолися до найвищого бога Амура та примилися йому, делікатному і витворному юнакові, своїми привабними благаннями.
На ці слова пастуха Псіхея не відповіла нічого, але, помолившися духом до цього блаженного божества, пустилася в дорогу. Сумуючи, вона проблукала якийсь час манівцями і аж надвечір, невідомо якою стежкою, дійшла до міста, де панував муж однієї із її сестер. Довідавшись про це, Псіхея попросила сповістити сестру про її прихід. Її введено до покою, вони обнялися, поздоровили себе обопільно, а після того Псіхея ось як почала оповідати про причину свого приходу:
— Пам'ятаєш вашу раду, як ви порадили мені вбити звірюку, що під неправдивим іменем мого мужа спала зі мною, зарізати двосічною бритвою, поки мене бідну не пожер своєю ненатлою пащекою. Та коли я, слухаючи вашої ради, при запаленій лямпі побачила його лице, мені явився нараз дивний божеський вид, сам син богині Венери, сам, кажу тобі, Амур, приспаний спокійним сном. Та коли збентежена видом такого щастя і змішана надміром розкоші я кинулася до нього, якимось нещасливим випадком із горючої лямпи капнула гаряча олива на його плече. Збуджений зараз зі сну болем зірвався і побачив мене озброєну огнем і залізом.
— То ти ось що хочеш зробити мені! — крикнув він. — Зараз забирайся із мого ліжка за такий злочин і забирай собі речі свої, а я візьму собі за жінку твою сестру — і він назвав твоє ім'я. Зараз же поручив Зефірові, щоб негайно виніс мене з його дому.
Ледве Псіхея скінчила своє оповідання, сестра її, гнана шаленою жадобою і нікчемною заздрістю, склеєною нашвидку брехнею обдурила свого чоловіка, буцім то її батьки померли, і зараз сіла на корабель і подалася до того гірського шпиля. Хоча вітер і був противний, вона осліплена надією промовляла:
— Прийми мене, Амуре, як гідну тебе жінку, а ти, Зефіре, неси мене як свою паню.
Вийшовши на шпиль, вона зараз же кинулась стрімголов униз. Та не долетіла жива, бо, розбиваючись об скелі, поламалися її члени, порвалися й порозривалися її тельбухи, так що лише шматки долетіли униз і по заслузі стали стравою диких звірів.
Не загаялася також кара другої сестри. По полудні Псіхея стежками зайшла до того міста, де панував муж її другої сестри, і тими самими сестриними хитрощами довела її до того, що й вона із злочинним поспіхом поквапилася на своє весілля і згинула так само кинувшися униз зі скелі.
Тим часом Псіхея, блукаючи від міста до міста, шукала Амура, а він хорий від рани завданої лямпою лежав у покою своєї матері. В ту пору білісінька морська мева, що плаває на своїх крилах по морських хвилях, пронирла щодуху в найглибшу безодню Океану. Там зупинившися біля Венери, що бавилася купанням та плаванням, сповістила її про те, що син її хорує на тяжку рану, лежить і не знати чи видужає, що вже в устах усіх народів кружляють різні недобрі вісті про всю родину Венери, що буцім то твій син волочиться десь у горах, а ти плаваєш собі в морі, а між людьми не стало вже ані розкоші, ані ласки, ані принади, а сама незугарність, простацтво та брудота; нема весіль ані сватань, нема щирої приязні ані дитячої любови, а тільки безмежна сила помий та мерзота якихось невмитих та смердючих зв'язків.
Отак джеркотала оця балакуча цікавенька пташка до вух Венери, паплюжачи добру славу її сина. Венера дуже розсердилася і скрикнула раптом:
— То так! То вже мій любий синок має якусь приятельку. А ну, скажи ти мені, що сама одна служиш мені по щирості, ім'я тієї, що звела мого недолітнього та невбраного хлопця? Чи то яка з громади Німф, чи з числа гір, чи з хору Муз, чи з почту моїх Ґрацій?
Не змовчала балакуча пташка.
— Не знаю, пані. Здається, що це смертельна дівчина, в яку він закохався. Коли не помиляюся, вона зветься Псіхеєю.
Обурена Венера скрикнула грізним голосом:
— Псіхея? Оця суперниця своєю красою, що присвоїла собі моє ім'я? Коли він справді любить її, то не диво, що мусить уважати мене за звідницю, яка вказала йому цю дівчину для її пізнання.
Розвідавши оце, швидко виринула з моря і подалася до своєї золотої палати і, заставши там хорого сина, вже в дверях закричала проймаючим голосом:— Оце гарно для нашого роду і для твоєї доброї слави! Якнайшвидше потоптав ти накази своєї матері, а надто володарки. Замість замучити ворожу мені дівчину якимось брудним закоханням, ти, недоростку, волів узяти її у свої недозволені і недозрілі обійми, щоб моя суперниця довелася мені невісткою. Та що ти собі думаєш, лобузе, розпуснику ти немилий мені? Чи думаєш, що ти мій одинак і що я по своїх літах не можу мати ще одного сина? Знай отже, що маю намір уродити сина далеко кращого за тебе. Та ні, щоб ти ще краще відчув своє упокорення, візьму собі за сина якогось із моїх підданих і дам йому оці крила й вогник, і лук, і стріли, і всю твою зброю, яку я тобі дала не для цього вжитку. Бо ж із дарів батька твого ніщо не придалося для твого ремесла. Але вже від найменшої молодости ти був погано вихований і маєш злочинні руки. Скільки вже разів ти кидався на старших від себе! Та й мене саму, твою матір, ти, матковбивце, ображаєш щодня і ранив не раз, і гордуєш мною немов удовою та лише боїшся твого вітчима, найбільшого і найхоробрішого войовника. Та ні, щоб обридити мені моє життя на віру, ти привик приводити йому своїх дівчат. Але тепер ти, блазню, пожалкуєш отих своїх збитків. Гірка і прикра буде тобі ця твоя женячка. Але тепер я виставлена на сміх, що маю робити? Куди податися? Чи чекати допомоги від моєї неприятельки Тверезости, яку я за її ледарство не раз ображала? Страшно мені вдаватися в розмову з цією такою брудною, мужицькою бабою. Та нема що гордувати потіхою хоть з будьякого боку. Мушу вдатися до неї, бо ніхто інший, тільки вона одна, не зможе покарати якнайгостріше цього лобуза, випорожнити його сагайдак, притупити стріли, розструнити лук, погасити смолоскип і саме його тіло пригнобити якнайгострішими ліками. Аж тоді почую себе заспокоєною за свої кривди, коли оцими своїми руками обстрижу його волосся, яке я колись переплітала золотом, і обскубу йому крила, які я не раз купала в нектаровій купелі на своєму лоні.
Сказавши це, вилетіла в двері сердита жовчною лютістю. Тут же зустрілися з нею Цецера і Юнона і, бачучи її збентежене лице, почали випитувати, чого так грізно стиснені брови забирають красу її блискучих очей? Вона ж відповіла:
— В саму пору приходите, щоб втихомирити моє розпалене серце. Прошу вас, усіми своїми силами розшукайте мені оту летючу втікачку Псіхею. Бо ж певно всі знаєте вже скандальну новину мого дому і невимовний учинок мого сина.
Богині, не знаючи що сталося і бажаючи втихомирити її жорстокий гнів, заговорили до неї:
— Що ж тобі, богине, завинив твій син, що з таким ненатлим гнівом поборюєш його приємності і бажаєш знівечити ту, котру він полюбив? Яка ж, скажи нам, його вина, коли любо усміхнувся до гарної дівчини? Чи не знаєш, що він мужчина і то молодий? Чи може забула, скільки йому років? Чи може думаєш, що він ще досі малий хлопчик у штанятках? Ти ж йому мати і до того розумна жінка, то пощо ж тобі так цікаво слідкувати за всіма його забавами, винуватити його маленькі розривки, псувати його любощі, а ганьбити твої власні штуки і твої розкоші у твоїм власнім сині? Який бог і який чоловік стерпить те, щоб ти розсіювала любовні радощі серед народу, а в своїм власнім домі так тяжко карала любощі і забороняла прилюдне виконування жіночих вибриків?
Отак вони поза очі боронили Амура, боячися його стріл. Та Венера обурена, що вони немов на сміх підіймають її кривду, відвернулася від них і притишеними кроками подалася до моря.
Тим часом Псіхея блукала різними дорогами день і ніч за слідами мужа, стурбована бажаючи лише одного — втихомирити його гнів і, коли не жіночими пестощами, хоч невільничими послугами ублагати його.
Побачивши на стрімкій вершині якийсь храм, подумала:
— Хто знає, чи не там живе мій пан?
І поспішно звернула туди свої кроки, яких знесилення перемагала посиленим змаганням і бажанням. Щодуху перемігши вищі узгір'я, наблизилася до купки подушок[1], біля яких бачить купку збіжжевого колосся, а інше посплітане у вінці, а також колоски ячменю. Були також серпи і всяка жниварська снасть, але все те лежало сюди-туди, порозкидане по різних місцях, кинене недбало, як звичайно залишають люди на полі у спеку. Все те Псіхея поскладала старанно і окремо кожне на своєму місці у тій побожній думці, що не повинна занедбати почести і обрядів жадного божества, але мусить приєднувати собі ласкаве милосердя усіх. Зайняту цією працею Псіхею застала блаженна Цецера і здалека обізвалася до неї:
— Ой ти бідна Псіхеє! По всім світі шукає обурена Венера твого сліду, мов скажена бажаючи зробити тобі кінець і розпалена всіма силами свого божества на те, щоб помститися на тобі. А ти, не дбаючи про свій рятунок, пораєшся тут над моїми причандалами.
— На оцю твою благотворну правицю благаю тебе, на радісні обжинкові обряди, на мовчазні тайники скринь, на крилаті вози твоїх слуг драконів, на плодючі сіцілійські ниви, на віз, що увів твою дочку, і на твердь, що держить її під собою, на безсвітле весілля твоєї дочки Прозерпіни в підземеллі і на світлий поворот її на верх землі і на все те, що покривають атенські і елевзінські містерії, рятуй нещасну Псіхею, твою слугу. Дозволь мені хоч кілька день ховатися між тими купками твого колосся поки жорстокий гнів богині через проволоку не зм'ягчиться, або поки бодай по такім труді я прийду трохи до сили.
— Рада б я, — промовила до неї Цецера, — зворушитися твоїми сльозами і помогти тобі, та не можу наражатися на немилість моєї своячки, зрештою не злої жінки, з якою надто в'яже мене стара приязнь. Тому то йди зараз геть із цього храму, і вважай не казати нікому, що ти мала у мене якийсь притулок і захист.
Так несподівано прогнана Псіхея і прибита подвійною скорботою подалася назад і, зійшовши в долину, побачила тінистий гай, а в ньому гарно збудований храм і, не сподіваючись на якесь краще прийняття у якогось іншого бога, наблизилась до святої брами. На гілках дерев та одвірках брами побачила цінні дари і золотом повишивані хустки з написами, якими посвідчувано добродійства богині. Припавши на коліна і обнявши руками теплий вівтар та обливаючи сльозами, почала отак молитися:
— Сестро і жінко Зевса, чи пануєш ти у старому храмі Самоса, що славиться твоїм народженням і вихованням твого дитинства, чи вчащаєш до щасливих прибутків високої Картаґіни, що почитає тебе як дівчину на возі тягненім левом і підношену до неба, чи близько берегів Інаха пишаєшся на славних арґівських мурах, що пам'ятають тебе ще жінкою громовержця і королевою богинь, ти, яку цілий схід чтить під іменем Зиґії, а цілий захід під іменем Люціни, будь у моїм нещастю Юноною гостинною і звільни мене, змордовану такими надсильними трудами, від страху грізної небезпеки. Знаю, що ти звикла помагати вагітним, що звертаються щиро до тебе.
На це її благання з'явилася зараз Юнона в усій пишноті свого божеського маєстату і промовила:
— Рада б я дуже, люба Псіхеє, глянути прихильно на таку твою просьбу, але проти волі Венери, моєї невістки, яку я все люблю як свою дочку, стидаюся допомогти тобі, зрештою спиняє мене навіть закон, який забороняє приймати невільників, що тікають проти волі своїх панів.
Перелякана й цією невдачею своєї долі Псіхея, не бачучи вже можливости віднайти свого крилатого мужа, стративши всяку надію рятунку, так міркувала сама собі:
— Яка ж тепер поміч може ухилити моє нещастя, коли навіть молитва до тих найприхильніших богинь не могла мені помогти? Опутана такими тенетами, куди я можу направити свої кроки? В яких домах, чи в яких темних пустелях можу охоронитися перед неухильними очима великої Венери? Нехай і так, наберу тепер мужнього духу і, відкидаючи марну надію, сміло й добровільно віддам себе своїй пані, може хоч пізньою підлеглістю злагідню її люту сердитість? Хто знає, може там в домі матері знайду того, кого шукаю так довго.
Отак готова на непевний вислід, а може навіть на певну смерть, почала обдумувати свою майбутню промову.
Тим часом Венера, покинувши пошукування по землі, піднялася до неба. Велить запрягти віз, який для неї старанно і майстерно зробив золотар Вулкан і перед її весіллям подарував їй як шлюбний подарунок, віз блискучий від ошліфовання пильником і цінніший через саму страту золота. Із багатьох голубів, що сиділи біля ліжка пані, вилетіли чотири білі і, згинаючи розмальовані веселими полисками шийки, наділи на себе перлові ярма і, піднявши богиню, підлетіли весело. За возом богині летять з голосним цвіркотінням горобці, а інші солодко співучі пташки, любо заливаючись мелодіями, віщують прихід богині. Розступаються хмари, розступається небо дочки, а верховий етер з радістю приймає богиню. Співуча рідня великої Венери не боїться зустрічних орлів ані хижих шулік. Вона ж зараз звертається до царської палати Зевса і гордим повелінням Меркурію, герольдові божому, жадає послуху в потрібній справі. Синяві брови Зевса моргнули прихильно. Тоді розрадувана цим Венера в супроводі Меркурія злітає з неба і з поспіхом сипле йому такі слова:
— Аркадійський брате, знаєш, що без твоєї участи сестра твоя Венера не робила ніколи нічого. І тепер не можу тобі не сповістити, що вже довший час шукаю і не можу знайти оту укриту невільницю. Не лишається мені нічого, як тільки через твоє оповіщення оголосити премію на її віднайдення. Отже будь ласка, сповни якнайшвидше мій заповіт і оголоси повселюдно знаки, по яких її можна пізнати, щоб ніхто, допускаючися злочинного укривання, не міг оправдатися незнанням.
При цих словах Венера подала йому картку, на якій було ім'я Псіхеї і її рисопис. Зробивши це, Венера зараз подалася додому. Меркурій не занедбав сповнення її наказу і, перебігаючи всі краї і всі народи, скрізь оголошував премію за повідомлення: "Коли би хто міг зловити або вказати криївку втікачки, дочки королівської, невільниці Венери, по імені Псіхея, нехай явиться чим скорше при Metal Murcial[2] і скаже про це і за свій труд одержить від самої Венери сім солодких поцілунків і ще один найчарівніший, на який тільки здібні медові уста богині".
Оголошена таким способом Меркурієм така велика премія наповнила всіх смертних охотою до її одержання. У Псіхеї вона відняла решту всякого вагання. Ось вона наближається до дверей богині: звідси вибігла одна із служебниць Венери, на прозвище Звичка, і зараз як тільки могла на весь голос закричала:
— Нарешті, паскудна шлюхо, ти приходиш до пізнання, що маєш паню над собою! Нарешті при всій твоїй безличності ти пізнала мабуть, скільки труду прийняли ми пошукуючи тебе. Та добре, що насамперед попала ти в мої руки. Це так, як коли б ти вже була між самими пекельними раками, бо тепер ніяк не уникнеш страшної кари за твою втечу.
І сміло встромивши пальці в її волосся, потягла її, хоч зовсім безвідпорну. Коли Венера побачила її притягнену, вибухла превеселим сміхом, а звичаєм розсерджених, потрясаючи головою і щипаючи себе за праве вухо, закричала:— Нарешті зволила ти поздоровити свою тещу! Чи може ти прийшла відвідати твого мужа, що хорує від твоєї рани? Та будь певна, прийму тебе як належить прийняти добру невістку.
Потім сказала:
— Де там мої слуги Самота й Засмута?
Покликавши їх до кімнати, передала їм Псіхею на муки. Ці послухали жорстокого наказу і, висікши нещасну Псіхею батогами та вимучивши іншими муками, привели її знову перед очі богині. Тоді Венера знову, душачи в собі сміх, промовила:
— Ось як вона вміє збудити моє милосердя, показуючи мені розпусту свого вагітного живота, з якого має намір прекрасним потомком зробити мене щасливою бабкою. Яка я щаслива, що в самім цвіті мого віку назвуся бабкою, а байстрюк, син оцієї невільниці, назветься внуком Венери. Та ні, не буду такою підлою і не назву його своїм внуком. Бо ж то нерівне подружжя і надто в темнім домі без свідків і без згоди батька, тим то й не може бути назване законним. Нехай же він буде байстрюком, коли взагалі дозволено тобі уродити його.
По цих словах кинулася на неї, подерла на ній одежу, розпатлала волосся, била страшенно, товчучи її головою, а потім набрала пшениці, ячменю, проса, сочевиці, маку, гороху і бобу і змішала все докупи, а далі промовила до неї:
— Оце тобі, препаскудна рабинє, робота для твоєї пильности. Маєш тут за кару твоїх любощів перебрати все те насіння. Повибирай кожне з них на окрему купку і, поклавши кожне зеренце відповідно і уставивши рядами, маєш скінчити це все до вечора.
Отак призначивши їй таку купу насіння, сама відійшла на вечерю з мужем. Псіхея ані рукою не рушила, щоб перебирати цю змішану й нерозбірну купу, але задумана від безмірности того завдання мовчки остовпіла. Тоді маленька робітниця мурашка, бачучи трудність такої праці і змилувавшися над подругою великого бога і жахаючися суворости її тещі, побігла щодуху і скликала всю юрбу сусідніх мурашок і сказала:— Неструджені вихованки всеплодючої землі, змилуймося над жінкою Амура, прегарною дівчиною, і допоможім їй у небезпеці з властивим нам поспіхом!
Напливають одні за одним юрби шестиніжних комашок і з невимовним поспіхом розбирають усю купу, а розділивши окремо кожний рід збіжжя, швиденько щезають з виду.
На початку ночі Венера, підпоєна вином і обвіяна пахощами, вертається з подружньої вечері, маючи всю стать обвиту блискучими рожами. Побачивши справне виконання дивної праці, вона промовила:
— Не твоя це праця, паскудо, ані твоїх рук, але того, кому ти на своє і його лихо сподобалася.
Венера, кинувши їй шматок сухого хліба, розляглася на своїм ліжку.
Тим часом Амур, сам замкнений під сторожею в нижній частині дому в самітній спальні, був під гострим дозором, почасти тому, щоб не погіршив стану своєї незгоєної рани, а почасти тому, щоб не міг зійтися зі своєю улюбленою. Отак проминула ніч обох закоханих, розлучених під одним дахом і відокремлених від себе.
Та ледве лише засвітало, Венера покликала до себе Псіхею і промовила до неї:
— Бачиш оцей ліс, простертий понад довгими берегами пливучої ось тут ріки, якої джерела випливають з оцієї гори. Там блукають вівці з блискучою і квітучою золотою вовною, пасучися без пастуха. Іди туди і будьяким способом принеси мені жмут вовни із того багатоцінного руна.
Радо подалася Псіхея в дорогу, не так того, щоб виконати наказ, як того, щоб знайти вихід із свого нещастя, кинутися з високого берега до ріки. Але з ріки зашепотіла до неї лагідними музикальними тонами, легеньким шелестом з божого надхнення ароматичного повітря зелена тростина, віщуючи так:
— Псіхеє, діткнена стількими нещастями, не смій плямити мою святу воду твоєю невільною смертю і не спішися шукати ходу на другий берег до тих страшних овець, які в південній спеці розпалюються, попадають звичайно в шалену стеклість і гострими рогами, кам'яними лобами, а іноді навіть отруйними кусаннями грозять смертю зустрічному чоловікові. Та коли після півдня жар сонця спадає і вівці зійдуться спочивати в холодку над рікою, можеш під цим високим явором, що разом зі мною напувається водою однієї річки, заховатися так, що коли вівці заспокояться від стеклости, можеш по вищих гілляках прилежного лісу назбирати золотої вовни, що тут і там нависає на гілляках.
Отак проста і чоловіколюбна тростина подала зневіреній Псіхеї спасенну пораду. Вислухавши її пильно і не занедбуючи ніякої обережности, вона крадькома, без великого труду зібрала жмут м'якої, золотом блискучої вовни і в поділку принесла Венері. Та хоч як небезпечна була ця друга робота, вона не знайшла ніякого признання у Венери, яка, зморщивши брови і їдко всміхаючися, промовила до неї:
— І тепер бачу, що той самий скурвий син допоміг тобі в цьому ділі, але тепер ще раз попробую, чи справді у тебе є відвага і надзвичайний розум. Поглянь на оцю високу гору і височенну скелю на ній, з-під якої випливають хвилі темної води з чорного джерела і, впадаючи в поблизьке провалля, орошують стиґійські багна і вливаються в понурі води Коціту. Звідтам з найвищого джерела, з якого вода тече тростиновим журкальцем, зачерпни і принеси мені негайно оцей жбанок.
При цих словах і при страшних погрозах подала їй шліфований жбаночок.
Пильно приспішуючи ходу, Псіхея піднімається на найвищий шпиль гори, певна, що там знайде може кінець свого нещасного життя. Та коли перейшла перший пригорок височенної гори, побачила страшенну, смертельну небезпеку. Перед нею була незмірно висока скеля, стрімка та неприступна і слизька від страшних джерел, що на шпилі скелі вибухали із темного гирла і з висоти прямовисної стіни спадали в глибокі розщілини, а потім, бурхаючи скісно тісними каналами і виринаючи з підскельної щілини, впадали в сусідню паморочну долину. Справа і зліва з вижолоблених щілин визирають страшні дракони, висуваючи довгі шиї; вони не сплять ніколи і у вічнім світлі стоять як невсипні сторожі. Та й самі води завдавали страху своїми голосами, ревучи звідси і звідти: "Утікай! Що чиниш? Уважай, що чиниш! Бережись! Утікай, бо згинеш!"
Отак, немов окам'яніла, хоть і присутня тілом, стояла Псіхея мов без душі. Придавлена ваготою неминучої небезпеки, вона не мала навіть потіхи слів. Але ця тривога невинної душі не була прихованою від високих очей доброго Провидіння, бо страшний королівський орел Юпітера явився раптово ї простертими крилами, наче пам'ятаючи про давню послугу, якою під проводом Амура приніс для Юпітера фріґійського чашника Ґанімеда, шануючи божество того ж бога в небезпеці його жінки, поспішив і, зірвавшися з високої божеської вершини та прилетівши перед лице Псіхеї, промовив:
— Ах ти сердешна і не обізнана з такими речами дівчино! Чи ти надієшся, що зможеш украсти або взагалі дістати хоч одну каплю цієї найсвятішої і не менше страшної води? Чи ж не чула ти, що ця Стиґійська вода страшна для богів і навіть для самого Зевса? Що так як люди клянуться іменем богів, так боги звичайно клянуться Стиґійською водою? Але дай мені свій жбаночок!
І, вхопивши його загненим кігтем, полетів угору, шелестячи розпростертими крилами і пробираючися поміж зубатими, роззявленими пащеками і трискрутними підскоками драконів, повертаючися праворуч і ліворуч, набрав неохітної і для уходу щораз швидше вниз біжучої води, зазначаючи, що потребує її на розказ Венери, якій вона має бути доставлена. Це допомогло йому легше її дістати.
Отак діставши з радістю повний жбаночок, Псіхея поспішно принесла його Венері.
Та й тоді ще не могла Псіхея переблагати завзяття розлютованої богині. Венера, грозячи їй ще більшими і гіршими карами, вирекла їй оцей пагубний присуд:
— Здається мені, що ти якась чудодійка і дуже страшна чарівниця, що так старанно виконала мої такі доручення. Але й оце ще, моя лялечко, мусиш виконати. Візьми оцю пушку — і тут же дала їй — і йди до самого пекла, до фатального помешкання самого Орка. Там подай оцю пушку Прозерпінії і скажи: "Просить тебе Венера, дай мені трохи твоїх рум'ян, щоб вистачило хоч на один день, бо те, що я мала, видала й зужила уже все, лікуючи хорого сина". Але вертайся якнайшвидше, бо мені треба ще сьогодні підрум'яненій на божеський театр.
Тоді Псіхея найясніше почула, що настає її остання година, і без усякої заслони побачила ясно, що шлють її на нехибну загибіль. Бо й як же справді, коли своїми ногами добровільно мусіла йти до пекла і пройти царство тіней?
Не гаючись довше, дійшла до одної превисокої вежі, щоб із неї кинутися вниз головою; бо так думала, що цим способом найлегше і найшвидше може зійти в підземний світ. Але вежа промовила голосно:
— Чого, нещасна, бажаєш сама себе вбити, кидаючися з мене? Чого так нерозважно піддаєшся цій останній небезпеці, зневірена в доконанню цього завдання? Бо коли душа твоя раз відділиться від твого тіла, то справді підеш на сам спід Тартара, але звідти не вернешся ніяким способом. Послухай мене. Недалеко звідси лежить Лякедемон, блаженне місто Ахайське. В його сусідстві пошукай, ідучи відлюдними стежками, місцевости Тенара. Там міститься отвір Аду, і крізь відчинену браму веде нетоптана стежка. Нею пройшовши границю, подайся далі, поки дійдеш до простого каналу до самого Оркового царства. Але не смій іти голіруч аж туди через ці потемки, тільки в обох руках неси яшні паляниці, помазані медом, а в самих устах дві монети. Пройшовши добрий шмат смертоносної дороги, зустрінеш кривого осла з кривим погоничем, наладованого полінами; погонич попросить тебе підняти йому кілька полін, що випали з в'язанки, але ти, не подаючи голосу, мини його мовчки. Коли ж прийдеш до ріки мертвих, то не гайся. Перевізник Харон, що перевозить прихожих на другий берег ужовками зв'язаним поромом, зажадає від тебе поромового. Бачиш, і між померлими панує захланність, то й цей Харон, бісів батько, хоч не малий бог, нічого не робить задарма, але й найбідніший мрець мусить дати поромове, а коли в руки не дістане монети, не дасть нікому перейти на той бік. Цьому бідному дідові даси титулом поромового одну з тих двох монет, які матимеш, але так, щоб сам устами взяв її з твоєї руки. Незабаром потім, коли випливете на ліниву воду, надпливе за вами труп старого діда і, підіймаючи гнилу руку, проситиме, щоб ти взяла його на пором; та ти не смій змилуватися над ним. Коли перепливеш ріку і пройдеш трохи, попросять тебе баби ткалі, які там сидять за ткацькими верстатами, щоб ти помогла їм трохи. Та й тим не вільно тобі нічого помагати. Бо все те і багато іншого дечого буде тобі спокусою Венери, щоб ти випустила з рук хоч одну паляницю. І не думай, що страта такої паляниці була би дрібною стратою дрібки тіста; бо стративши одну паляницю, вже не побачиш більше денного світла. Бо величезний пес із трилобою здоровенною головою, грізний і страшний, гавкаючи громовими голосами, даремно лякаючи і грозячи мерцям, яким уже нічого злого не може зробити, лежачи завжди перед самим порогом чорної кімнати Прозерпіни. Він стереже порожньої домівки Діса. Уласкавивши пса, даючи йому одну паляницю, минеш його легко і зараз увійдеш до самої Прозерпіни. Вона прийме тебе ласкаво й прихильно попросить сісти на м'якому кріслі й погостить щедро. Але ти сядь на землю, попроси чорного хліба і з'їж його, а потім скажи, чого ти прийшла. Одержавши, що тобі дадуть, і вертаючись назад, окупи зажерливість пса другою паляницею, а потім скнарому перевізникові дай другу монету, яка у тебе лишилася. Перепливши його ріку і вступаючи в ті самі сліди, якими йшла туди, вернешся до того самого хору небесних зір. Та понад усе те особливо поручаю тобі пильнувати, щоб не сміла відкривати пушки, яку нестимеш, не сміла заглядати, що в ній є, і взагалі не доторкалася цікаво ніякого секрету божеської краси.
Отак віщувала далекоглядна вежа. Не гаючися, Псіхея подалася до Тенару і, роздобувши приписані монети та паляниці, ввійшла до пекельного входу. Пройшовши мовчки попри погонича з ослом і давши перевізникові монету поромового, не звернувши уваги на благання пливучого трупа, знехтувавши запросини ткаль, пестливими словами і паляницею втішивши люту зажерливість пса, ввійшла до дому Прозерпіни. Не прийнявши ані крісла, яке запропонувала їй господиня, ані божеської страви, вона сіла принижено біля її ніг і, задовольнившися шматком сухого хліба, передала їй посольство Венери. Незабаром дістала таємно наповнене і замкнене пуделко і, загладивши другою паляничкою лаяння пса та віддавши другу монету перевізникові, далеко веселіше вибігла з підземелля. Добігши до ясного денного світла і помолившися йому, хоч поспішала виконати своє важке доручення, раптом захопилася в думці шаленою цікавістю.
— Оце, — подумала собі, — дурна я, несу божеську красу і не вщипну з неї ані крихіточки для себе? Може приподобаюся моєму гарному коханкові нею.
І, подумавши це, відкрила пуделко. Та не було в ньому нічого, ніякої краси, тільки пекельний, правдиво стиґійський сон, який в тій хвилі огорнений мрякою обхопив її, знесилив усі її члени густою сонною заморокою і, поваливши її на тій самій стежці на землі, насів на неї. Отак лежала нерухомо, не то сонна, не то труп.
Але Амур, видужавши вже від глибокої рани і не терплячи довшої відсутности своєї Псіхеї, зірвався з високого ліжка, на якім лежав, і вискочив через вікно. Розпростерши крила, які наслідком довшого спокою зробилися далеко швидшими, полетів і знайшов свою Псіхею. Старанно зняв із неї сон і всадив його назад у пуделко, а потім збудив Псіхею нешкідливим торкненням своєї стріли і промовив:
— Оце знову ти, нещасна, через свою цікавість малощо не зазнала смерти. Іди ж тепер зараз і виконай завдання, яке дала тобі моя мати, а про решту подбаю я сам.
Сказавши це, коханець відлетів на своїх легких крилах, а Псіхея негайно понесла Венері дар Прозерпіни.
Тим часом Амур, розпалений великою любов'ю і жахаючись сердитого лиця своєї матері, що вона змусить його до повної стриманости, вдався до того, що, пробравшися крізь усякі небесні перепони й небезпеки, долетів до найвищого вершка і виклав великому Зевсові свою справу і своє прохання. Зевс, узявши Амура за уста і стискаючи їх злегка рукою, притяг його до своїх уст, поцілував і промовив:
— Хоч ти, пане сину, ніколи не віддавав мені почести, признаної мені за згодою всіх богів, але оці мої груди, які повелівають усьому живому в природі і керують зірками, ранив ти завзятими пострілами і плямив частими скандалами земної похоті, а навпаки усім законам і навіть самому законові Юлія Цезаря про чужеложство, навпаки загально прийнятим звичаям поганим курварством порушував мою повагу і славу, змінював моє погідне лице паскудним способом на драконів, на вогонь, на диких звірів, птахів і скотів, — то все таки, згадуючи про ті приємності, які доставляли мені твої ті вчинки, все я зроблю для тебе, якщо ти зумієш устерегтися від її земних конкурентів. Іще одно, мусиш за те теперішнє добродійство дістати мені найкращу дівчину, яка тепер живе на землі.
Сказавши це, звелів Меркурієві негайно скликати всіх богів на збори заповідаючи, що хто не з'явиться, заплатить кару 10.000 грошей. Під такою загрозою зараз зібрався повний збір богів у великій залі, а Зевс, засівши на найвищому троні, промовив ось як:
— Богове зареєстровані в альбомі Муз, знаєте певно всі оцього юнака, якого я вигодував своїми руками і якому тепер, коли його молодість відшуміла, надумав я накласти невеличку узду. Досить йому ганьбитися щоденними байками про курварство і всяке зіпсуття. Відберімо йому всяку нагоду до хлоп'ячої розпусти і зв'яжемо його подружніми кайданами. Сам він уже вибрав собі дівчину і розрішив її дівоцтво; нехай же тепер має держати її за жінку, нехай обіймає завжди Псіхею і насолоджується її любов'ю. Обернувшись до Венери, Зевс промовив:
— А ти, моя доню, не сумуй і не гнівайся, не лякайся зневаження твоєї гідности зі стану подружжя твого сина зі смертною дівчиною. В тій хвилині робимо це подружжя не нерівним, але законним і згідним із горожанськими законами.
І зараз звелів Меркурію взяти Псіхею і завести до неба. Взявши чарку амброзії, промовив до неї:
— Прийми, Псіхеє, будь безсмертна. Нехай Амур ніколи не виходить із зв'язку з тобою, але нехай оце ваше подружжя буде вічне.
Негайно за цим почалася пишна весільна учта. Заліг на високім ліжку Амур, тулячи Псіхею до своїх грудей; заліг також Зевс із своєю Юноною, а далі за порядком усі боги. Тоді Зевсові подав чарку нектару, того божеського вина, його власний чашник Ґанімед, а іншим Діоніс. За кухаря був Вулкан. Гори уквітчали всіх рожами і розмаїтими квітами, Ґрації курили пахощами, Музи співали звучними голосами, Аполлон заспівав у супроводі китари. Венера під цю розкішну музику вивела гарний танок, достроюючися до музичної мелодії, нарешті Музи заспівали хором, Сатир затрубив у трубу, а молодий Пан заграв на сопілці.
Отак Псіхея по всім правилам вступила в закон із Амуром, а з їх передшлюбного зв'язку вродилася дочка, яку називаємо Розкіш.
——————
- ↑ Купа подушок покладена на вільнім узгір'ю серед свобідної площі означала місце почитання Цецери; перед тими подушками складано богині дари з квітів, колосків і різного сільсько-господарчого збіжжя.
- ↑ Metal Murcial це була в римськім Circus Maximus східня, остання мета для кінських перегонів, де оголошувано не тільки висліди перегонів, але також і інші публічні акти і справи.