Твори (Франко, 1956–1962)/20/Бібліс

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том XX

Іван Франко
Бібліс (П'єр Люїс)
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962
Бібліс
 
(Мітологічне оповідання)
 

… І Амарілліс між трьома молодими дівчатами і трьома філософами оповіла, мов малим дітям, оцю казочку-алегорію.

— Я знала мандрівців, що ходили по Карії і заходили вгору рікою Меандром геть вище, ніж доходять пастухи. Вони бачили бога ріки, як спав на березі отіненої очеретом води. У нього була довга зелена борода і його лице було поморщене, мов сірі набережні скелі, з яких звисає плакуче зілля. Його старі повіки, здавалося, завмерли назавсігди на його сліпих очах. Певна річ, що коли би хто ще сьогодні забажав побачити його, не застав би вже його живого.

— Отжеж то він, подружившися з німфою Ціянеєю, мав донечку Бібліс, і я оповім вам оце історію цієї нещасної Бібліс.

I.

В початковій яскині, звідки таємно випливає ріка, німфа Ціянея народила нараз двох дітей: один був син і вона назвала його Каунос, а друга була дочка — це була Бібліс.

Вони росли обоє над берегами Меандра, і бувало Ціянея показувала їм під блискучим плесом води божеську стать їх батька, котрого душа оживляла бистрі хвилі. Вони не знали нічого на світі крім лісу, в котрому родились. Вони ніколи не бачили сонця інакше, як тільки крізь гущавину гілляк. Бібліс ніколи не розставалася зі своїм братом і обнімала його за шию, коли йшли удвох.

Вона мала на собі маленьку туніку, що виткала їй мати на дні ріки; туніка була синяво–сіра мов перші ранкові проблиски. Каунос мав тільки довкола стану очеретяний пояс, з якого звисала жовта опинка.

Як тільки розвиднялося настільки, що можна було йти по лісі, вони ходили обоє геть далеко, бавилися дикими яблуками, що попадали з дерев, або шукали квітів, щонайбільших і найзапашніших. І що знайшло одно, все те було для другого; вони ніколи не сперечалися, а за це мати хвалила їх перед іншими німфами, своїми приятельками.

Та коли їм минуло дванадцять літ, мати зробилася чогось неспокійна і кілька разів ходила за ними назирці.

Діти вже не бавилися і, пробувши цілий день у лісі, не приносили в руках нічого, ані пташок, ані квітів, ані плодів, ані вінців. Вони йшли так близько одно одного, що їх волосся перепліталося. Руки Бібліс блукали по братових раменах. Часом вона цілувала його лице; тоді обоє стояли мовчки.

Коли було дуже гаряче, вони простягалися на м'якій траві і, лежачи на грудях серед пахучого моху, розмовляли і вдивлялися пильно одно в одного.

Тоді Ціянея закликала свого сина набік і запитала його:

— Чого ти сумний?

— Я не сумний, — відповів Каунос. — Колись я був сумний — від сміху і від забави. А тепер усе змінилося. Я не потребую забави, мамо, а коли не сміюся, так це тому, що я щасливий.

— Чим же ти щасливий? — запитала його Ціянея.

— Дивлячись на Бібліс, — відповів Каунос.

— Чом же ти не дивишся на ліс? — допитувалася Ціянея.

— Бо волосся Бібліс м'якше від усіх квітів і пахучіше, бо очі Бібліс…

Але Ціянея зупинила його.

— Хлопче! Мовчи!

Сподіваючись вилікувати його від його грішної пристрасти, вона зараз попровадила його до одної гірської німфи, що мала сім дочок таких красунь, що ні в казці не сказати, ні пером описати. І обидві, змовившись, заговорили до нього:

— Вибирай собі! Котра тобі подобається, Кауне, буде твоєю жінкою.

Але Каунос дивився на сім молодих красунь такими байдужими очима, немов би це було сім каменюк; бо образ Бібліс наповнював усю його маленьку душу, так що в ній не було більше місця для іншого кохання.

Цілий місяць отак водила Ціянея свого сина з гори на гору і з долини в долину, але ані разу їй не вдалося відвернути його від попереднього бажання.

Вкінці бачучи, що вона ніколи не поборе цю завзяту пристрасть, Ціянея зненавиділа свого сина і почала називати його підлим. Але хлопець зовсім не розумів докорів своєї матері. Чому споміж усіх дівчат йому відмовляють власне ту, котру він любить? Чому пестощі, дозволені в немилих обіймах усякої іншої, робляться злочином в обіймах коханої Бібліс? З яких таємних причин чуття, що йому здавалось щирим і чистим, здібним на всяку жертву, осуджено, як варте всякої кари? Аджеж Зевс, думалось йому, оженився зі своєю сестрою, а Діонова дочка Афродіта поважилася навіть зі своїм братом Аресом ошукувати свого брата Гефайста. Він, бідолаха, не знав, що боги прийняли одну мораль для себе і вважають її розумною, а чесний люд турбують незрозумілими законами.

Ціянея сказала своєму синові:

— Не хочу вважати тебе своєю дитиною!

І вона кивнула на Кентаврицю, що бігла до моря, посадила їй на хребет Кауноса, і прудкий звір погнав.

Якийсь час Ціянея слідкувала за ними очима. Переляканий Каунос держався за плечі і деколи замотувався в її довжелезнім волоссі. Кентавриця гнала широкими, могутніми скоками. Вона гнала в прямій лінії і помалу зменшувалася в зеленій далечині. Кентавриця швидко щезла за деревами, потім показалася знову, але вже маленька, мов точечка, яку ледве можна було розпізнати. І вкінці Ціянея не могла вже бачити її.

Повільними кроками верталася мати Бібліс до свого лісу. Вона була сумна, але при тому й рада, що через ту насильну розлуку спасла долю обох своїх дітей. І вона дякувала богам, що дали їй настільки сили, що могла сповнити такий важкий обов'язок.

— Тепер, — думала вона, — Бібліс лишилася сама і забуде свого усуненого брата. Вона прив'яжеться до першого-ліпшого, що завтра зуміє підлеститись до неї, і напівбожеське покоління виросте, як і слід, із її шлюбного зв'язку. Благословляю вас, безсмертні боги.

Та коли вона ввійшла до печери, маленької Бібліс давно вже не було в ній.

II.

Коли Бібліс побачила лише саму себе на маленькім ліжечку з зеленого листя, де вона спала поруч свого брата, вона даремно силкувалася заснути; сон не приходив до неї цього вечора. Вона вийшла. Ніч була тепла. Легенький вітер хилив і підіймав лагідно глибокі маси лісових дерев. Вона сіла на камені і вдивлялася в біжучу воду.

— Каунос, — думала вона, — Каунос… Чому він не вертається? Де він забарився? Хто затримав його? Таточку, хто віддалює його від мене?

Говорячи ті останні слова, вона похилилася над джерелом.

— Таточку! — скрикнула вона. — Таточку! Де є Каунос? Скажи мені!..

Шум води відповів:

— Далеко…

Перелякана Бібліс запитала живо:

— А коли ж він вернеться? Коли вернеться сюди?

— Ніколи! — відповіло джерело.

— Він умер?.. Він умер?..

— Ні.

— А де ж мені знайти його?..

Але джерело не сказало нічого більше. Тихе дзюрчання струмка було одностайне. Не було ніякої божеської подоби в тій пречистій воді.

Бібліс схопилася, побігла. Вона знала стежку, якою пішов Каунос з матір'ю. Це була вузенька доріжка, що вилася від дерева до дерева і губилася в гущавині. Вона не часто ходила нею, бо доріжка вела через яр, де жили гадюки і люті звірі. Але тепер її туга була сильнішою від страху. Вона бігла так, як тільки могли здужати її босі ноги.

Ніч не була темна, але тінь при місяці така чорна, що поміж грубезними деревами Бібліс могла йти тільки помацки. Вона дійшла до місця, де стежка розходилася на дві сторони. Як знати, куди йти? Припавши на коліна, вона довго шукала, чи якийсь слід не наведе її на добру стежку. Земля була суха дуже. Бібліс не могла побачити нічого. Але коли підвела голову, побачила Гамадріаду з зеленими грудьми, що захована в листі дуба придивлялась до неї з посмішкою.

— Ох, — скрикнула Бібліс, — куди він пішов? Коли ти бачила, скажи мені!

Гамадріада простягла праворуч свою гіллясту руку. Бібліс подякувала їй щирим поглядом.

Вона йшла ще довго цієї ночі. Стежка тяглася без кінця, ледве помітна під опалим листям. Вона йшла, звиваючись раз-у-раз, обминаючи яри і виверти, піднімалася, спускалася вниз, щезала в тіні, посувалася все далі й далі. Врешті знесилена втомою Бібліс упала на мох і заснула.

Коли прокинулася на другий день, сонце стояло вже високо. Крізь сон вона чула дивну приємність вздовж своєї простертої руки. Відкрила очі: білява ланя легесенько лизала її руку. Але при першім руху Бібліс делікатна звірина зірвалася на свої тонкі ніжки і підняла обидва вуха, витріщивши на неї свої чудові вогкі очі, чорні і блискучі, як джерельна вода.

— Лане, — сказала Бібліс, — чия ти? Коли ти належиш до богині Артеміди, проведи мене, бо я знаю її.

Ланя уважно слухала, а Бібліс говорила далі.

— Я жертвую їй щомісяця лібації з козячого молока, а вона радо приймає їх. Лане, вона дуже любить мене. Тож коли ти належиш до її отари, вислухай мене в моїй тривозі і знай, що не зробиш нічого нелюбого добрій Нічній Стрільчисі.

Ланя, здавалось, зрозуміла. Вона пішла наперед, але йшла досить помалу, щоб дівчинка могла встигати за нею. Обидві вони пройшли так велику частину лісу і навіть два потоки, які ланя перескакувала одним скоком, але які Бібліс мусіла переходити, бродячи по коліна в воді. Вона тепер була безпечна, їй здавалось певним, що вона на добрій дорозі. Без сумніву сама богиня послала їй оцю ланю в подяку за її побожність, і божеська звірина приведе її лісами аж до коханого брата, з яким вона не розстанеться ніколи. Кожний крок зближував її до мети, де їй увижався її Каунос. Вона відчувала на своїх гарячих грудях обійми втікача. Частина його віддиху, здавалось, пролетіла в повітрі і солодощами надихала вітерок.

Нараз ланя зупинилася. Вона просунула свою подовгасту голову між два молоді дерева, де в тій самій хвилині показався рогатий профіль оленя. І немов осягнувши мету, до якої поспішала, ланя лягла на землю, підобгавши ноги під себе, і поклала шию на мураву.

— Каунос! — кликала Бібліс. — Каунос, де ти?

Замість відповіді олень ступив до неї два кроки і погрозив їй своїми страшними рогами, що звивалися мов бурі гадюки. І Бібліс зрозуміла, що оця ланя, так само як і вона, йшла на зустріч із своїм милим і що безхосенно числити на послух тих, у кого сердечна пристрасть захопила вже всю душу.

Бібліс вернулася назад, але зараз же заблудилась. Вона зайшла на нову стежку, що нагло спускалася в непрохідну гущавину. Її бідні, маленькі, втомлені ноги оббивалися об каміння, кололися об коріння, ковзалися по бурому килимові сипких ялових шпильок. На однім закруті покрученої стежки, що йшла понад потоком, вона зупинилася перед двома божеськими істотами.

Це були дві німфи з різних сфер: одна опікунка лісів, а друга весняних повенів. Ореада принесла Наяді свіжі жертви одержані від людей, і обидві купалися в потоці і плюскотали обнявшися.

— Наядо, — сказала Бібліс, — чи ти не бачила сина Ціянеї?

— Бачила. Його тінь пролетіла наді мною. Це було вчора перед заходом сонця.

— Звідки він ішов?

— Не знаю.

— Куди пішов?

— Я не слідкувала за ним.

Бібліс зідхнула глибоко.

— А ти, — сказала вона до другої німфи, — чи не бачила ти сина Ціянеї?

— Бачила далеко відси серед гір.

— Звідки він ішов?

— Не знаю.

— Куди пішов?

— Я забула.

А потім, випростувавшися посеред бистрої води, вони промовили:

— Лишися з нами, дівчинко, лишися! Пощо ти ще думаєш про того, кого нема? У нас є для тебе безмежний скарб теперішніх радощів. Нема будучого щастя, що варто було б того труду, щоб доганяти його.

Але Бібліс не вірила, щоб та німфа говорила правду. Хоч вона й не вміла висловити почування своєї маленької душі, та все таки вона не розуміла іншої радости, як оце терпіння в ненастанній гонитві за щастям. Перший день своєї безхосенної мандрівки вона розраховувала на допомогу і на прихильність незнайомих. Та коли побачила, що їм байдуже допомагати її прагненням, вона взялася розраховувати на саму себе і, покинувши стежку на повороті, вийшла наздогад у лісовий лябіринт.

А тим часом обидві безсмертні не переставали умовляти її мудрими словами.

— Лишися з нами, дівчинко, лишися! Пощо ти все ще думаєш про того, кого нема? Нема будучого щастя, що варто було б того труду, щоб доганяти його.

І довго, довго потім дівчинка, дряпаючись на таємничу гору, чула, як здалека два срібні голоси разом кликали її:

— Бібліс!

III.

Цілу ніч і цілий день Бібліс ішла горами. Тривожно розпитувала вона всі лісові божества, божества дерев, полян і тьмавих яскинь. Вона оповідала про своє страждання з безмежним довір'ям, вона благала, тремтіла, простягала свої дрібні рученята, але ніхто не бачив Кауноса.

Вона зайшла так далеко в гори, що святе ім'я її матері було невідоме там, де проходила, і байдужі німфи не знали, про що вона говорить. Вона хотіла вернутися назад, але заблудила зовсім. З усіх боків її оточили безладні маси величезних піній. Не було стежок. Не видно було неба. Вона бігала на всі боки, кликала, що мала сили. Але тут навіть луна не відкликалася.

Її втомлені повіки стулювалися щохвилини. Бібліс лягла на землю. Сон, пролітаючи над нею, шепнув їй тихесенько:

— Ти не побачиш його більше, свого братіка, не побачиш ніколи!

Вона прокинулася і зірвалася на ноги. Її руки простяглися, уста відкрилися, але це був такий перестрах, що вона навіть не мала сили крикнути.

Місяць, червоний як кров, піднявся споза високих, чорних обрисів піній. Бібліс ледве розпізнала його. Їй здавалося, що вогкий серпанок простерся над її подовгастими очима. В лісі дрімала вічна тиша.

І ось одна перлиста сльоза заповнила куток її лівого ока.

Бібліс досі не плакала ніколи. Їй здавалося, що вона зараз умре. Вона зідхнула, немов якась божеська пільга підкріпила її.

Сльоза набігла, затремтіла, побільшала і потім відразу бризнула їй на лице. Бібліс стояла нерухомо з витріщеними до місяця очима.

І ось знову перлиста сльоза заповнила куток її правого ока. Вона набігла, як і перша, покотилася через повіку і впала.

Дві дальші сльозини набігли, дві гарячі краплі, що продовжили мокру стежку по її лиці. Вони досягли до кутиків уст її; розкішна гіркість напоїла ослаблену дівчину.

Так ось — ніколи більше її рука не доторкнеться любої руки Кауноса. Ніколи більше вона не побачить чорного блиску його очей, його дорогої голови і його м'якого волосся. Ніколи більше вони не будуть спати бік-о-бік на однім ліжечку з листя, обнявшися. Ліси не вміли вже навіть повторити його ім'я. Вибух розпуки похилив лице Бібліс у долоні. Але на її лице полилися такі потоки сліз, що їй здавалося, немов то якесь чудове джерело понесло із собою весь її біль, так як вода потоку несе зів'яле листя.

Сльози звільна піднімалися в її нутрі, підступали до очей, крутилися, переливалися і дзюрчали горючими струмками по лиці, заливали вузенькі груди, спадали на стиснені ноги. Вона не чула вже, як вони тислися одна за одною спід її довгих вій; це було ненастанне, любе дзюрчання, невичерпний прилив, миле шамотіння зачарованих хвиль.

Та ось розбуджені блиском місяця лісові божества позбігалися з усіх боків. Кора дерев зробилося прозірчастою, крізь неї видно було постаті німф; навіть тремтячі Наяди повиходили з води, посходили зі скель і порозбігалися по лісі. Вони тислися довкола Бібліс, промовляли до неї перелякані, бо потоки дівочих сліз уже вирили на землі круту рівчасту стежку, що звільна продовжувалася все далі в долину.

Але Бібліс уже не чула нічого, ані голосів, ані кроків, ані нічного вітру. Її постава звільна робилася віковічною. Її тіло під потоками сліз того гладенького, білого полиску, який має мармур митий водою. Вітер не порушував ані одного її волоска, що звисав по її раменах. Вона застигла в чистий камінь. Ледве неясний проблиск освічував ще її вид. Та нараз він погас; але сльози все свіжі пливуть і досі з її очей.

Отак то Бібліс зробилася джерелом.

 
— оОо —