Твори (Франко, 1956–1962)/20/Паяц (Лілієнкрон)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Паяц (Детлеф фон Лілієнкрон)
Для робіт з подібними назвами дивіться Паяц
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
Паяц
 

Ми облягали велику фортецю.

Я отримав наказа опівночі з трьома підофіцерами і тридцятьма вояками запалити фільварок La Grenouille, що лежав перед самою лінією наших постоїв. Раз там усаджувався ворог, раз ми. Вічна була шарпанина. Тепер треба було зробити їй кінець.

О десятій ввечері наказав я „Antreten”, а за годину, завідомивши найближчі таборові сторожі про поручену мені справу, я вже був перед крайнім постоєм.

Ну, як би то сказати? Так немов би я в тій хвилині був далеко від землі, в повітрі, геть поза обсягом нашої плянети у всесвітнім просторі. Ми були самісінькі, нікого не видно, не чутно. Я попросив комендантів таборової сторожі, щоби не висилали повзучих патрулів у поле перед постоями, щоб не трапилося якоїсь помилки, а тепер довкола нас глухо і німо.

Місяць був у третій чверті. Старий „вуйко“ був такий чемний, що сховався за хмари. За цю чемність я послав йому рукою поцілунок. Було темно, але не так дуже, щоб усе аж тонуло в пітьмі.

Далі… Пст… Кицька на ловах… Ані брязнути!.. Обережно, обережно, помалу, повзком, зразу довгим ровом, потім попід парканом, чоловік за чоловіком, часом „рачки“, часом одним скоком поперек дороги. Пст! Знову на почіпки, як навприсядки у танку. Гов… далі наперед! Що це там? Довго на місці… Нічого… знову далі… „Назад податися, тихо!.. Маєр не сопи так!.. Далі… Пст!..“ і — довго на місці… Тихесенько: — „Сержант Барраль!..“ „Ось я, пане ляйтенанте!“. „Не верещіть, бо видамо себе… Ганзен за мною“. Один приповз до мене… „Далі наперед!“. Я все напереді. Револьвер напоготові. Шаблю, як зайву, я відперезав у шатрі. За мною сержант Барраль і капрал Ганзен.

Далі… Ані мур-мур!.. Кицька на ловах… Не бряжчати!.. „Стій!“. (Тихесенько подаюся назад, один на другого гур-гур!). „Тихо, драби!“.

Перед нами, ось-ось перед нами, мов із землі вискочили: замок La Grenouille і два малесінькі будиночки, все серед великого саду.

Чи там є ворожа залога?.. Стій!.. Глибока тиша. Здається чути було б, якби китайський цісар і його найясніша мати цісарева в Пекині чхнули.

Я повзу сам наперед… Що це? Барикада. Щоб тебе чорт узяв! Назад. Пошепки: „Наперед!“. Знову ми при барикаді. Починаю дряпатися вгору. Легко, легко… Кожної хвилини мене може залоскотати під ребрами ворожа куля. Ворог може побачити нас — і ми всі будемо в пастці. Щось хруснуло. Це я посеред барикади зав'яз чоботом між спицями колеса. Удалося мені якось вивільнитися. Моя команда пробиралася за мною. Ми всі перелізли і стоїмо на подвір'ї. Ворога нема. А тепер усе мусить зробитися мигом. Я беру Барраля і десять вояків і розставляю їх перед будинками для забезпечення тих, що мають доконати підпалу. Затаївши в собі дух, я вслухуюся в пітьму і нічну тишу. Поруч мене ліворуч стоїть Барраль, праворуч Ганзен. На хвилину виринув місяць. Я глянув на Барраля, глянув на Ганзена: їхні лиця бліді, мов стіна, але напружені. Ганзен шепче стиха:

— Пане ляйтенанте! Пане ляйтенанте!

— Що таке?

— Ось спаги[1] перед нами.

— Що ти верзеш, Ганзен!

Ще не палає пожежа. Аж ось блиснуло у фортеці перед нами і мов на даний знак пролетіли над нашими головами геть до табору величезні ґранати. Вони лишають по собі довгі огнисті смуги. В люках казематів мигоче тут і там синє світло.

Ось підлетіла одна одинока ракета; там, за пів милі далі, звилася несподівано друга. А поза тим так тихо, так тихо.

Та ось за нами вибухає полум'я… здержувані крики… Свиня заквичала жалібно.

— Ганзен, скоч но зараз там і заколи ту свиню, щоб ані голосу не подала.

— Слухаю, пане ляйтенанте!

Шарах! Шарах!

Моє доручення виконано. Я повідомив, куди треба.

— А знаєте вже, що Гельмедорф цієї ночі тяжко поранений відламком ґранати? — каже мені полковник.

— Ні, пане полковнику, не чув про це. А чи рана смертельна?

— Не знати ще. Я велів занести його до Дубса, куди не долітають ґранати.

Гельмедорф мій щирий приятель.

— Дозвольте мені, пане полковнику, поїхати до нього на пару годин.

— Навіть прошу вас, поїдьте. А як вернетеся, то прошу мене сповістити, як йому там.

— Слухаю, пане полковнику!

Довкола огнища дому в Ґран-Дубсі застав стару бабусю, у якої засіялися вуса, а уста шептали молитви, двох дітей і господаря. Всі вдивлялися в полум'я. Це свої, хатні. Не говорячи ані слова, батько підняв великий палець правої руки і показав позад себе на двері. Я ввійшов. На широкім французькім ліжку лежить Гельмедорф. Заснув. Його лице сіро-жовте. Він не рухається. Коло ліжка стоять три лікарі і дві сестри-жалібниці з Німеччини. Шпитальний помічник, тримаючи обома руками велику миску, повну аж до самого краю, крови (або може винної поливки), власне спішить до виходу. Через плечі у нього перевішені рушники, намочені в пурпурі. Червона маса (може винна поливка) загусла і трясеться мов студенець і набирає чимраз темнішого кольору; на середині вона аж темносиня.

Лікарі виходять на останню нараду. Один із них, що досі мав рукава від сюртука і від сорочки закочені вище ліктів, тепер випростовує руки і защіпає ґудзики. Я попросив сестер (Рідний краю, цілуй кожний крайчик їх одежі! Це твої ангели в часі війни!), щоб спочили на хвилинку, а я посиджу біля хворого.

Молодому офіцерові відламок ґранати відірвав усе м'ясо з правого вуха. Я сам коло нього. Я прикляк коло його ліжка, взяв руку сонного у свою і притулив своє чоло до неї. Мої думки — це молитва, це гаряче благання до Бога:

— Не бери його до Себе! Це мій одинокий, найліпший приятель!

Ось я встаю, але не пускаю його руки. На його лиці миготить щось, мов слабенькі блудні вогники. Якась тінь пробігає по ньому. Неначе тінь птаха, що пролетів десь високо. Він спить так спокійно, віддих іде так мірно, правильно.

На столику край його голови світиться лямпа. Вона закрита умброю. На умбрі, оберненій до мене, танцює паяц у шапці з дзвіночками. Стуленим вахлярем він б'є невеличкий бубон. Його лице погане-препогане.

Я дивлюсь і дивлюсь на лямпу, без руху, щоб ані найлегшим шелестом не збудити пораненого. Його рука все ще спочиває в моїй. На мене налягає непоборима втома. Ті безконечні польові варти, моя команда останньої ночі, страшенні напруження, цілоденні лежання в мокрих ровах для ненастанної оборони, всі ті вражіння в молодому серці… в часі битви… Не можу… держати… голови… Вона хилиться, хилиться…

А передо мною танцює і скаче паяц. От розгулявся…

Я також танцюю з паяцом. Я не хочу, але мушу…

Паяц моргає до мене. Іду за ним, заглядаю у глибокий, великий гроб. А з гробу простягаються до мене тисячі голих рук. Пальці позакручувані судорогою. Такі руки бачив я не один раз на полях битви.

Паяц сміється… Мені хочеться побити його… Проклятий! Закрий, закрий гріб…

Нараз я пробуджуюся. Рука мого товариша все ще спочиває в моїй. Боже мій, що це таке? Вона вогка, липка, не холодна і не тепла… ще крихітка тепла, як у вистиглій печі. Його лице на лівім боці скорчилося… Його очі… „Гельмедорф! Гельмедорф!“ — кричу я і кидаюся на нього. Відчинилися двері. Сестри-жалібниці входять стиха, лагідно. Одна, старша, нахиляється до мене. Обнімаю її, як син рідну неньку. Вона говорить до мене так сердечно, лагідно, спокійно, говорить таким рівним акцентом, а на її грудях я хлипаю мов десятилітній хлопчина.

* — * — * — *

——————

  1. Турецькі вояки з Африки, що служили у французькім війську.