Твори (Франко, 1956–1962)/20/Герой

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том XX

Іван Франко
Герой (Ґабріель д'Аннунціо)
• Інші версії цієї роботи див. Герой Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962
 
Герой
 

Великі хоругви святого Ґонзальва вже рушили на площу і звільна повівали в повітрі, підтримувані долонями мужчин з геркулесовими поставами і обгорілими лицями, з шиями, що аж надувалися силою; нести оті хоругви для них була забавка.

Від часу перемоги над Радузийцями людність села Маскаліко обходила свято у вересні з новою пишнотою. Серця горіли дивним огнем набожности. Вся країна віддавала почесть своєму патронові, опікунові багатства і свіжих зборів. Понад вулицями жінки порозвішували від вікна до вікна свої шлюбні заслони. Мужчини пообмаювали брами зеленню і посипали квітами пороги домів. Кожний подув вітру наповнював вулиці запахом, що захоплював і п'янив юрбу.

Процесія раз-у-раз висипалася з церковної брами і розливалася по площі.

Перед вівтарем, де впав був святий Панталеон, вісім мужів, найчільніших у громаді, ждало на хвилину, щоб піднести статую святого Ґонзальва. Це були: Джіовані Куро, Уммалідо, Матталя, Вінценціо Ґванно, Рокко де Чеузо, Бенедетто Ґалянте, Біаджіо де Кліші і Джіовані Сенцанаура. Вони стояли випростовані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потроху мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в очах горіло полум'я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої пястуки і мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.

Статуя патрона, бронзова і порожня в середині, чорнявого кольору, з срібною головою і срібними руками, була величезна і дуже тяжка.

Матталя промовив:

— Чи всі ми тут?

Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костьолі бряжчали при кожнім подуві вітру. Костьольна нава була повна диму кадила і живиці. Здалека доносилися гуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь захват. Вони були готові, простягли руки, а Матталя промовив:

— Раз!.. Два!.. Три!..

І вони злучили в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна і статуя похилилася на лівий бік. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися як луки, щоб підперти її. Але Біаджіо де Кліші і Джіованні Куро, менш зручні, попустили якось і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо скрикнув.

— Держіть! Держіть! — загула юрба довкола них, бачучи святого в небезпеці.

Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.

Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей із своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися і були повні перестраху і болю, але він не кричав. Кілька крапель крови накапало на вівтар.

Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжку масу. Це було не легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста; бачучи це, жінка тремтіла. Та ось нарешті далося піднести статую, а Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку — розчавлену, криваву, безформну.

— Іди додому! Іди додому! — кричали йому люди, попихаючи його до дверей костьолу. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав'язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із групи мужчин, що не переставали метушитися довкола статуї і сперечатися.

— Це мені належиться!

— Ні, мені!

— Ні, ні, мені!

Чікко Понно, Маттія Скаффароля і Томассо де Кліші сперечалися на тому, хто має заступити Уммалідо і замість його восьмим нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисала збоку, але другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:

— Це моє місце.

І він підставив ліве плече, щоб підтримувати патрона парафії. Він затиснув зуби і диким напруженням волі стримував свій біль. Матталя запитав його:

— Та що ти робиш?

— Роблю те, що подобається святому Ґонзальвові, — відповів він.

І він пішов разом з іншими. Юрба дивилася остовпілими очима, як він ішов. Щохвилі, бачучи його рану, що капала кров'ю і вже починала чорніти, цей та той запитував його на ходу:

— Уммалідо, а як вам?

Він не відповідав. Він ішов наперед поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимсь заколотом у душі. Над ним трепалися на вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.

Та нараз на перехрестю він упав. Святий на хвилю зупинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффароля зайняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка і занесли до близької хати.

Анна де Чеузо, бабуся, що славилася умінням гоїти рани, оглянула криваву, розтовчену руку, похитала головою і мовила:

— Я тут не пораджу.

Її знань не вистачало на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тим часом до себе, але не відкрив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисала, ба кістка була зламана і потрощена назавсігди. Два чи три селянина прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами висловлював ту саму думку. Уммалідо запитав:

— Хто ніс святого?

— Маттія Скаффароля, — відповіли йому.

— А що там тепер діється? — запитав він ще раз.

— Правлять вечірню при музиці.

Селяни попрощалися з ним і пішли на вечірню. Із сусідньої парафії привезли великий дзвін.

Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і промовив:

— Промочуй тут руку. Ми вернемось незабаром. Ідемо послухати вечірню.

Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше і живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром, стукало гілками в низеньке вікно. Уммалідо почав занурювати свою руку в воду чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крови, показувалося її скалічення чимраз страшнішим. Уммалідо думав:

— Усе дарма. Пропала рука. Святий Ґонзальве, я жертвую її тобі.

Він узяв ніж і вийшов з хати. Вулиці були порожні. Всі побожні пішли до костьолу. Понад дахами бігали хмари, облиті фіолетовим вересневим сумерком, і на бігу приймали форми різних звірів. У костьолі при звуках інструментів збита в купу юрба співала хором у правильних відступах. Стояла сильна задуха від тепла людських тіл і від полум'я свічок. Срібна голова святого Ґонзальва іскрилася в повітрі, мов маяк.

Ось увійшов Уммалідо. Серед загального остовпіння він протиснувся аж до вівтаря. Різким голосом, тримаючи ніж у лівій руці, він промовив:

— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.

І він звільна, перед очима народу, що тремтів з переляку, почав обкроювати свою руку довкола правого ліктя. Звільна розчавлена рука відділювалася від тіла, запливаючи кров'ю. Хвилину вона висіла на останній жилці, потім упала на мідяну бляху, поміщену при ногах патрона, для збирання грошевих датків.

Тоді Уммалідо підняв угору свій кривавий лікоть і ще раз повторив виразно:

— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.