Твори (Франко, 1956–1962)/20/Святий Панталеон

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Святий Панталеон (Ґабріель д'Аннунціо)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ҐАБРІЕЛЬ Д'АННУНЦІО
 
(із оповідань)
 
Святий Панталеон.

На великій площі блискотів пісок, мов нумеск, розтертий на порох. Усі придорожні доми, побілені вапном, ясніли дивним металевим блиском і виглядали мов стіни величезної натопленої печі. Там далі костьол відбивав на своїх кам'яних пілястрах освітлення хмар і виглядав мов увесь із рожевого ґраніту. Вікна ясніли, немов у середині вибухла пожежа, а статуї святих, облиті кольором і у своїх дивних позах, виглядали мов живі. В тім блиску незвичайного вечерового освітлення ціла та масивна будівля, здавалось, панує якось надприродньо над домами мешканців Радузи.

Із усіх вулиць сунули на площу потоки мужчин і жінок, кричали і вимахували руками. Забобонний страх безмежно опанував ті душі; всі ті неосвічені уяви були стривожені страшенними привидами Божої кари. Розумування, голосні суперечки, плачливі благання, безладні оповідання, молитви та викрики зливалися в один глухий галас, мов ураган, готовий розгулятися. Вже кілька день раз-за-разом оця кривава червоність обливала небо на заході сонця, каламутила супокій ночі, кидала зловіще полум'я на верхи горбів, викликала виття псів.

Кілька людей, що досі тихо розмовляли перед костьолом стиснені довкола одного стовпа присінка, почали кричати і махати руками:

— Джіякоббе! Джіякоббе! Джіякоббе!

На цей крик якийсь чоловік вийшов із високої брами і наблизився до купки. Це був чоловік такий високий і такий худий, що можна було вважати його хворим на сухоти; тім'я у його було зовсім лисе, а тільки над карком і над скронями теліпалися пасма рудого волосся. Його малі, запалі очі невиразного кольору, трохи похилені в напрямі носової насади, горіли полум'ям дикого завзяття. Коли говорив, то вилом, зроблений у його вилиці браком двох передніх зубів, надавав дивоглядного виразу старечої нескромности рухам його рота і його загостреної бороди, засіяної рідким волоссям. Ціле його тіло, це була мізерна костомашня, лихо прикрита полотняною одежею. На його руках, на долонях, на ліктях, на грудях шкіра була покрита синявими візерунками, татуйованими голкою, моченою в порошку з індіґо, на пам'ятку відвіданих святих місць, одержаних відпустів, сповнених шлюбів.

Коли цей фанатик приступив до купки коло стовпа, його засипали цілим потоком тривожних запитань:

— Ну, ну? Що сказав дон Консольо? Винесути срібну руку? А може б ліпше ціле погруддя? О котрій годині Паллюра має привезти свічки? Привезе сто фунтів? Коли зачнуть дзвонити? Ну? Ну?

Крик збільшувався довкола Джіякоббе. З усіх боків люди тислися до костьола; юрба за юрбою напливала з усіх вулиць і заливала площу. А Джіякоббе, відповідаючи на питання, говорив дуже тихо, немов вимовляв якісь страшні тайни, немов висловлював віщування, принесені з кінця світу. “Він бачив у повітрі, серед кривавої хмари, насамперед грізно простягнену руку, потім чорний серпанок, а потім меч і трубу”.

— Оповідай! Оповідай!

Усіх душі обхопило гарче почуття про чудеса. Всі напирали на нього, щоб говорив іще, іще. Зиркали одні на одних. А оповідання летіло з уст до уст серед тієї зглоченої юрби народу.

II.

Велике червоне зарево піднімалося звільна з овиду до зеніту і бралося охопити ціле небесне склепіння. Здавалося, що понад цілим містечком хвилювали випари з розтопленого металу. В пригаслих блисках сумерків жовте й фіолетове проміння перехрещувалося, тремтячи і граючи всіма кольорами веселки. Довге, промінисте пасмо, сильніше блискуче, простяглося на вулицю, що вела на берег ріки; у віддалі, поміж високими і стрункими тополями видно було річку, що іскрилася полум'ям, а ще далі шматок азіятської околиці, де старі сарацинські вежі, подібні до скелястих островків, піднімали в сутінку свої невиразні контури. Повітря було напоєне різким запахом скошеного сіна, що часами заносив мов запах шовкових гусільниць, які погнили на листках. Ластівки літали, і в повітрі лунало їх різке цвіркотання; вони не переставали шмигати між дахами і стрімкою вирвою на березі річки.

Шум юрби часом переривався мовчанкою чекання. Ім'я “Паллюра” оббігало всі уста; тут і там чути було вибухи гнівної нетерплячки. Що це таке, що віз ще не показується на гостинці, що веде сюди від ріки? Доки нема світла, дон Консольо ще не виходить, щоб виставити реліквії і доконати екзорцизму; а тут грозить небезпека. Дикий страх опанував цю юрбу, що, збившися докупи, мов стадо худоби, не сміла підняти очей до неба. Жінки починали заходитися плачем, а при їх голосних риданнях і хлипаннях безмежна тривога опановувала, затуманювала всі душі.

— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!

Це був безмірний, однодушний крик розпуки, що благав підмоги. Всі припали на коліна, всі простигли руки, у всіх були лиця бліді і вони лебеділи:

— Святий Панталеоне!

На порозі костьолу, серед диму двох кадильниць появився дон Консольо в бликучім фелоні, фіолетовім, нашиванім золотом. Він тримав святу руку, підняту високо, і заклинав повітря, виголошуючи латинську формулу:

— Ut fidelibus tuis aeris serenitatem concedere digneris te rogamus, audi nos![1]

Поява реліквії викликала серед юрби правдивий одур зворушення. Сльози котилися з усіх очей; і через той серпанок сліз усі бачили і о чудо! — як із трьох пальців піднятих до благословенства випливала небесна ясність. В горючому повітрі свята рука видавалася величезною; вечером проміння розпалювало якесь огнисте миготіння в дорогому камінні, яким була висаджена та рука; запах кадила розходився все далі і доходив уже й до ніздрів побожного люду.

— Те rogamus, audi nos![2]

Коли свята рука вернулася на своє місцев, а дзвони замовкли, хвилину стояла тиша, і тоді всі почули близьке дзеленькання дзвоників на вулиці, що вела від ріки. І всі кинулися нараз у той бік, звідки доходило те дзеленькання, і сотки голосів повторювали:

— А ось і Паллюра зі свічками! Ось і Паллюра приїхав! Це Паллюра!

Віз наближався, хрустячи по піску, запряжений здорового сивою конякою; у неї на карку блищав великий corno із шліфованої міді, мов промінястий півмісяць. Коли Джіякоббе і інші добігли перед неї, ласкава худобина зупинилася, сильно сапаючи ніздрями. І Джіякоббе, що перший добіг до воза, побачив у возі простерте, криваве тіло Паллюри і почав кричати до юрби, вимахуючи руками:

— Він неживий! Він неживий!

III
Страшна новина розсипалося, мов проміння. Люди тислися довкола воза, витягали шиї, щоб побачити дещо; і вражені знагла цією другою катастрофою, опановані поривом жорстокої цікавости, що проймає чоловіка на вид крови, вони вже й не думали про небесні погрози.

Неживий? Так що ж йому сталося?

Паллюра лежав у возі горілиць, з широкою раною на середині чола, з відірваним вухом, з шрамами на руках, на однім боці. Річечка теплої крови заливала йому очні ямки, стікала на підборіддя, на шию, фарбувала сорочку, лишала чорняві, блискучі пасмуги на грудях, на мідяних пряжках пояса і ще нижче на штанах. Джіякоббе, все ще нахилившися над тілом, чяпів без руху; довкола нього ждала юрба. Щось мов досвітковий блиск обливав стривожені лиця. Серед тієї тиші чути було цвірінькання сверщиків на берегах ріки, а лилики снували в повітрі, мало не торкаючися голів.

Нараз Джіякоббе підвівся з кривавою плямою на лиці і закричав:

— Він ще живий! Він дихає!

Глухий гомін пробіг поміж юрбою; найближчі простягали голови, щоб бачити; дальші почали тратити терпеливість і видавати окрики. Дві жінки принесли воду, третя принесла полотняні шматки; якийсь парубок подав повну вина диню. Облито лице раненого, спинено кров, що текла з чола, підведено голову догори. І нараз піднялися голоси з запитаннями, що таке сталося. Сто фунтів свічок пропало; у шпарах між дошками на дні воза знайшлося кілька окрушин воску. Серед галасу пристрасті розпалювалися, загострювалися. А що Радузійці жили з діда-прадіда у старій ненависті до мешканців сусіднього села Маскаліко, що лежало по тім боці ріки, то Джіякоббе промовив різким і їдким голосом:

— Певно наші свічки пішли для святого Ґонзалва.

Це була іскра, що розпалювала пожежу. В одній хвилині дух парафіянщини пробудився серед цієї людности оглупованої від віків сліпим і нелюдяним культом свого одинокого почитальника. Слова фанатика полетіли з уст до уст. Під кривавою загравою присмерку оця криклива юрба виглядала наче орда збунтованих дикунів.

З усіх горл виривалося ім'я святого мов боєвий оклик.

Найскаженіші вибухали прокляттями Маскаліко, вимахували руками і затискали пястуки. Далі всі оті лиця, розогнені лютістю і заревом, ті широкі могутні лиця, котрим золоті обручики завішені у вухах і високі чуприни насторошені понад чолами додавали дивного виразу варварства, обернулися до раненого і заблисли співчуттям. Довкола воза постискалися жінки–жалібниці, що бажали прикликати до життя півмертвого парубка. Сто милосердних рук було готових відновлювати перев'язки на ранах, промивати лице свіжою водою, підставляти до блідих уст диню з вином, підкладати під голову якнайм'якшу подушку.

— Паллюро, бідний Паллюро, чому ж не відповідаєш нам нічого?

Поранений лежав горілиць з зажмуреними очима, з розкритими устами, з чорнявим мохом, що засіявся на горішній губі та бороді, гарний тією ґраціозною красотою молодости, яку ще можна було пізнати з під тих перекривлень, які вирив біль на його рисах. Кривава смужка сочилася з під перев'язки і ще спливала по чолі на скроні: дрібні кульочки червонявої піни виступали по кутиках уст; з горла видобувався якийсь глухий і перериваний свист, подібний до харкоту конання. Довкола нього заходи, запитання, гарячкові погляди робилися чимраз більше поквапні. Від часу до часу коняка потрясала головою, ржала, позираючи на стайню. Важка атмосфера, мов при наближенню гураґану, налягала на цілу околицю.

Та ось від площі залунав безпам'ятний крик, крик матері, що серед наглої мовчанки всіх інших голосів прошибав, бачилося, душу наскрізь. Товстюча жінка, котру душило сало, розпихала юрбу і, кричачи, наближалася до воза. Занадто важка, щоб могла вилізти на воза, вона припала до ніг свого сина, говорила до нього найлюбіші слова, переривані хлипанням та вибухами крику такого пискливого та пришибливого, з виразами болю такого страшно кумедного, що всі присутні тремтіли і відвертали голови.

— Заккео! Заккео! Моя душенько! Моя радосте!

Бідна жінка кричала, кричала раз-у-раз і цілувала ноги раненого, тягнучи його за собою на землю.

Ранений порушувався, його уста перекривилися спазматично, він відкрив очі проти неба, але певно не бачив нічого, бо щось, мов вогка плівка, заслонювало його зіньки. Грубі сльози почали капати з кутиків його повік і спливати по його щоках аж на шию. Уста так і лишилися перекривлені, а з приглушеного свисту в його горлі можна було догадатися, що він надаремно силкується промовити.

— Промов, Паллюро! Хто побив тебе? Промов! Промов!

Було в тих запитаннях тремтіння лютости, надмір стеклости, спинювана ще хуртовина помсти. Всі серця кипіли прадідівською ненавистю.

— Промов! Хто побив тебе? Скажи нам! Скажи нам!

Недужий ще раз відкрив очі. А що люди держали обидві його руки затиснені у своїх долонях, то цей теплий, животворний дотик зробив мабуть те, що його дух пробудився на хвилину, його очі прояснилися, неясне булькотання видобулося з його уст, а разом з ним щедріше поточилася кривава піна. Та ще годі було зрозуміти, що він хотів сказати. Мовчанка була така глибока, що чути було прискорений віддих юрби; у всіх в очах горіли якісь огники, бо всі жадали одного й того самого слова.

— Ма… Ма… Ма… скаліко.

— Маскаліко! Маскаліко! — крикнув Джіякоббе, все ще похилений, з напруженим слухом, готовим ухопити слабенькі тони, що добувалися з уст цього напівнеживого парубка.

Безмірний галас піднявся слідом за окриком Джіякоббе. Вмить юрба захвилювалася, мов безладний вихровий крутіж. Потім, коли могутній голос серед того вереску кинув поклик до зброї, скажена юрба розсипалася. Одинока думка, що підганяла всіх тих людей, та нагла думка, що мигнула у всіх тих головах мов блискавка, це було: вхопити першу-ліпшу річ здібну до биття, яка впала в руки. Під великим заревом того змороку, серед електричного запаху, що йшов від цієї перетривоженої купи людей, на всі душі налягла фатальна жадоба убивства.

IV.

І юрба, озброєних косами, вісняками, сокирами, оскарбами, стрільбами, зібралася на площі перед костьолом. Усі кричали:

— Святий Панталеоне!

Дон Консольо, переляканий вереском, сховався у примурку за вівтарем. Купа фанатиків під проводом Джіякоббе рушила до великої каплиці, розламала бронзову решітку і вдерлася до крипту, де було заховано погруддя святого. Три лямпи, все підсичувані оливою, горіли у вогкім повітрі святого місця; християнський святий за склом піднімав срібну блискучу голову, уставлену на великім щиті у вигляді сонця; а мури довкола були покриті багатими жертвами. Коли ця святощ, підтримувана плечима чотирьох геркулесів, появилася між стовпами підсіння і облилася світлом, немов то був блиск ранньої зорі, весь той нетерпеливий нарад зашепотів з глибини серця; всі затремтіли, мов би вихор радости перелетів понад їх головами. І юрба рушила, несучи те величезне погруддя святого, що блискотіло понад головами, вперши наперед себе погляд своїх порожніх очних ям.

А тим часом на тлі одностайно блідого, горючого неба щохвилини почали перелітати метеори, тягнучи за собою огнисті смуги; із країв розпаленого овиду почали висуватися легенькі хмарки, що ліниво пливли у просторі і розпливалися швидко по ньому. Позаді околиця Радузи виглядала мов купа попелу, під якою тліла грань; а спереду поля зливалися далеко-далеко у фосфоричній сутіні. Ненастанна пісня сверщиків наповняла самоту живими тонами.

Поперед шляху до річки все ще стояв Паллюрин віз. Він був порожній, але ще на багатьох місцях видно було на ньому сліди крови. Наглі гнівні викрики переривали тишу. Джіякоббе крикнув:

— Покладімо сюди святого!

І погруддя поклали на дошках, а потім узялися руками тягти віз до броду. Отак воєнна процесія перейшла границю. Понад збитими рядами бігали металічні блиски; закаламучена річка сипала огнистими іскрами і вся червона, мов потік ляви, горіла поміж тополями, в'ючися далі й далі, аж попри чотиригранні вежі. На невеличкім горбику видно було Москаліко, що спало в гайку оливних дерев. Десь-не-десь чути було гавкання псів, що відповідали одні одним зі скаженим упором. Перейшовши брід, дружина покинула широкий гостинець і пустилася на правицю півперек поля, біжучи щосили. Носильники взяли знову на рамена срібне погруддя, що стирчало понад головами і над колосистим пахучим збіжжям, понад яким, мов зірки, блукали світляні хрущики.

Та нараз пастух, що стеріг збіжжя в солом'яній колибі, пройнятий диким страхом на вид цієї озброєної купи народу, вискочив і почав утікати вгору горбиком, репетуючи на все горло:

— Рятуйте! Рятуйте!

Його крик збудив луну в оливному гаю. Але Радузийці кинулися наперед щодуху. Поміж пнями дерев, у висохлих поточинах срібний святий блискотів і видавав голосний бренькіт, зачіпаючися за гілляки і маючи ось-ось упасти, роз'яснювався цілими снопами світла. Десять, дванадцять, двадцять пострілів із рушниць при світлі блискавок посипались на позамикані доми, мов цупкий град. Чути було цокання куль, потім крики; далі почувся швидкий рух; двері відчиняно, інші замикано; розбиті шибки бряжчали, вазони з квітами падали на вулицю, розбивалися на черепки. Позаду купи нападників білий дим піднімався в тихому повітрі і творив пляму на освітленім небі. Затуманені, ошалівши з дикої лютости, вони кричали:

— Бий-забий! Бий-забий!

Купка фанатиків утворила сторожу довкола святого Панталеона і, вимахуючи косами та оскарбами, викрикувала найприкріші лайки на святого Ґонзальва:

— Жебрак! Злодюга! Наші свічки! Наші свічки!

Інші купки нападали на двері домів, лупали їх сокирами. А коли двері вискакували з завіс і падали з лускотом, сторонники святого Панталеона впадали до середини з криком, щоб різати. Напівголі жінки ховалися по кутках, благаючи, щоб їм дарували життя; боронячися від ударів, вони голими руками хапалися за зброю ворогів і відрізували собі пальці; потім вони падали плазом на долівку поміж купи одягу, де щезало їх м'ягке тіло. Джіякоббе, високий, верткий, рудий як кенгуру, керував нападом. Він зупинявся щохвилини і понад головами видавав накази–команди широкими розмахами коси. Потім ішов наперед, без страху, без боязні, на славу святого Панталеона. Більше як тридцять людей ішло за ним; і всі вони мали те неясне та глухе почуття, що йдуть вони посеред великої пожежі, по хиткому ґрунті, під гарячим склепінням, що ось-ось упаде на них, роздавить їх усіх.

Але швидко з усіх боків почала надбігати оборона: міцні чоловіки, бронзового кольору, мов мулята, запальні, озброєні довгими різницькими ножами, що ними штрикали найкраще в живіт або в горло і кожний удар супроводжували горловими окриками. Помалу ціла та валка сунулася до костьолу. Вже з дахів двох чи трьох домів заблисло полум'я. Купа жінок і дітей утікала щодуху між оливи з осліпленими безтямним перестрахом очима. Та тепер, не чуючи довкола себе плачів і лементу, чоловіки ще з більшою заїлістю кинулися до бійки муж проти мужа. Під небом іржавого кольору земля покривалася трупами. Смерть переривала лайку в зубах тих, що падали; та серед галасу все ще чути було невгавні крики Радузийців:

— Наші свічки! Наші свічки!

Але брама костьолу опералася нападові, та величезна дубова брама, понабивана цвяхами. Маскалічани надто заслонили її, наче валом, проти напору і проти сокир. А срібний святий, безпристрасний у своїй білизні, хитався чимраз сильніше серед замішання, все ще підтримуваний на раменах чотирьох геркулесів, що, хоч були криваві від ніг до голови, завзято трималися на ногах. Остаточною метою нападників було поставити свого ідола на вівтарі противника.

Та поки Москалічани билися, як леви, і доказували чудес на кам'яних сходах, Джіякоббе, висковзнувшися, незаприміченим побіг довкола костьолу, щоб винайти неборонений вхід, який би дав йому доступ у середину святині. Він побачив шпарку лиш трохи вище від землі, вповз у неї, зразу зупинився, не можучи пропхати плечі крізь надто вузький отвір, але потім потиснувся так, що здужав просковзнути своїм худим тулубом крізь шпару. Приємний запах кадила носився в самотній божій домівці. У пітьмі, помацки, йдучи на галас бійки знадвору, спотикаючися по стільцях, оббиваючи собі лице і руки, він поспішав до брами. Вже сокири скажено гримали об дубові бруси, аж церква глухо дудніла. Він ухопив кусок заліза і почав відривати замок, сопучи, паленіючи трепетливим острахом, що зменшувало його сили; його очі були засліплені, все його тіло боліло ранами і обливалося теплою посокою.

— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!

Так кричали нападники знадвору, чуючи, як брама піддається, і подвоюючи свої зусилля й удари сокирами.

Крізь дерев'яні бруси Джіякоббе чув важкий стукіт тіл, що змагалися в боротьбі, різкий удар ножа, що проколював нирки у чоловіка. І в тій дикій душі розпалювалося могутнє чуття, подібне до божеського ентузіязму героя, що спасає свій рідний край.
V.

За останнім натиском брама піддалася. Радузийці ввалилися до костьолу з безмірним вереском перемоги, ідучи ногами по трупах, двигаючи свого срібного святого до вівтаря. Відблиск рухливого світла ввірвався нараз у темну костельну наву, замиготів у повітрі на позолоті канделябрів і на свиставках орґанів. Друга битва розпочалася в костьолі, під тим рудавим півсвітом, що розливався чимраз сильніше в міру того, як пожирала сусідні доми, як ширилася пожежа. Посплітані одні з одним тіла качалися по кам'яних плитах, не попускаючи того, кого вхопили, валялися разом у скажених обіймах товкли одні одних з усіх боків, боролися не на життя, а на смерть під лавками, на східцях бокових вівтарів, у кутах сповідальниць. Дзвінке склепіння божого дому відбивало виразно холодний шелест заліза, що прошибає людське м'ясо або сковзається по кості, короткий і уриваний стогін чоловіка, що його поцілено смертельно, хрускіт черепа, що розскакується від удару, рик чоловіка, що не хоче вмирати, лютий сміх того, кому вдалося забити другого. А понад цією різаниною носився любий запах накуреного кадила.

Але купка оборонців боронила приступу до вівтаря, а срібний ідол таки не доступив досі слави, щоб станути на ньому. Джіякоббе бився косою, покритий ранами, не уступаючи ані на п'ядь зі сходів, на які вискочив був перший. Уже тільки два чоловіки тримали святого, а його величезна срібна голова хиталася, тремтячи дивовижно, мов п'яна маска. Москалічани доходили до скаженої розпуки.

Та ось святий Панталеон покотився по плитах, дзеленькаючи голосно і дзвінко. І коли Джіякоббе похилився, щоб підняти його, якийсь великий хлопчисько повалив його додолу ударом оскарба у хребет. Два рази Джіякоббе піднімався на ноги, але два нові удари валили його додолу. Його лице, груди і руки заплили кров'ю, та проте він ще таки силкувався боротися далі. Ця страшенна живучість і впертість розлютила ворогів: три, чотири, п'ять скажених воларів ударило його разом по животі, аж кишки з нього вийшли наверх. Фанатик упав горілиць, ударився карком об погруддя святого, ще раз підкинувся, обернувся животом додолу і впав до металу, простягаючи руки наперед і простерши одубілі ноги.

Святий Панталеон пропав.

——————

  1. Благаємо Тебе, щоб Ти зволив дарувати своїм вірним погоду повітря, вислухай нас!
  2. Вислухай нас!