Твори (Франко, 1956–1962)/20/Голодний ліс

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Голодний ліс (Юхо Рейонен)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ЮХО РЕЙОНЕН
 
Голодний ліс
 
Фінське оповідання
 

На північній окраїні Карелії, в глухій, але мальовничій місцевості, між Кайну і російським кордоном, вважали ще донедавна "чисту муку" і "немішаний хліб" за щось незвичайне навіть на столі заможніших господарів. Тридцять літ тому назад вважали би таку поживу в сільці Куохаті простим марнотратством Божого дару, коли б хто дозволив собі мати її цілий рік. Зрештою ніхто не дозволяв собі нічого подібного, а тим менше дозволяв собі Перту з родиною.

Той Перту був настільки нерозумним у молодих літах, що, бажаючи набути у власність трохи поля, оселився у маленькім хутірці на пісковім березі ріки Саламанці саме там, де вже починалася правдива лісова гущавина. Тому лише з великим трудом удавалося йому там вижити з жінкою; а тут Господь щороку посилав їм по новому членові сім'ї! Народилося у них стільки дітей, що жінка Перту, Анні, признавалася сама деколи, що вже змучилася тим даром Божим. А хіба то жарт ставати інколи в самі жнива нездібною до праці, а потім ще тратити час на дорогу до священика, перед яким треба було соватися на колінах? В кожнім разі не благословив Господь сім'ї так щедро хлібом, як дітьми, хоч священик запевняв, що хутір Саламанці цвістиме-процвітатиме, бо робітників підростає там багато! Він додав ще звичайно, що минуться літа проби, та що всього буде в достатку, бо "хто посилає дітей, пошле і на дітей".

А тим часом приходилося журитися дітьми самій Анні, що від ранку до вечера ламала собі голову, де добути для них усяку потрібну річ. Перту зі свого боку обробляв також старанно землицю та старався всякими способами добути хоч сяку-таку користь із лісів та боліт, що розлягалися навколо його хутірця. Одначе ні їй, ні йому не вдавалося тримати біду на відповіднім віддаленні від хутірця.

Не знаючи, як зарадити біді, Перту постановив розширити трохи межі свого поля за рахунок величезного казенного лісу. Але то була не дуже мудра річ, як йому пояснив пізніше лісничий, бо "дерева і та земля належать не тобі, а урядові, громаді, чи того не розумієш?"

Перту думав, що й він член громади і що ліпше було би підтримати життя кільком особам, створеним на образ і подобу Божу, ніж кільком казенним соснам. Одначе лісничий постарався таки переконати його в правдивості своїх слів, давши йому нагоду поїхати на казенний рахунок до губернського міста та погостювати якийсь час у жовтім будинку куопійської тюрми. Там прийшлося Перту відсиджувати ті грошеві претенсії, які до нього мав уряд.

Надійшло знову літо. Сонце світило яскраво, коли Перту вийшов із Куопійо. Від часу до часу чути було кування зозулі, а пташки виспівували весело. Самохіть підбадьорився Перту і повеселішав, коли вечером побачив перед собою синяву озера Саламампі і ярку зелень жита на своєму полі, що вже починало колоситися.

— Приємно буде попрацювати з Анні на такім краснім полі, як прийдуть жнива, — думав він. — Приємно буде дивитися на дітваків, як вони перевертатимуться на вимолочених снопах, як гратимуться, мов годовані телятка, на стерні, доки старші будуть в'язати снопи…

Нараз перервав свої думки, згадавши про обстрижену голову. Вже то дуже погану пляму полишив на ньому той тюремний голяр. Та й чи скоро підросте чуприна, щоб не впадала в очі обстрижена голова, і чи взагалі відросте волосся?

— Не розумію, як я покажуся тепер людям, а особливо Анні та дітям! — думав він.

Він постановив брати річ зовсім холодно; та коли почав зближатися до хати, його кроки меншали.

— Коли б хоч Анні не було дома! — думав. — Та так воно, мабуть, і є. Видно, що вона пішла разом з Сіккі витягати сіті. От і човна нашого не видно… та й на дворі діти як розгаласувалися…

Він зупинився і почав прислухатися до дитячих голосів.

— От як візьму тебе під ніготь, то й побачу, яка з тебе комашка!

То був дзвінкий голос маленького Анті, що дратував інших. Зараз чувся плаксивий голос Фомкі. Він був на три роки старший від Анті, але не міг ніколи подужати його.

Розуміється, що тепер випадало йти зараз додому. Але Перту не хотілося страшити дітей своєю оголеною головою. Та й чому не мав він відідхнути під берізкою? Перту сів і закурив собі.

Довго він там сидів, довго находили на нього невеселі думки. Йому приходила думка махнути рукою на господарство, покинути хутір і переселитися до міста. Говорили ж, що добрі робітники потрібні в місті і що заробляють інколи не мало. Принайменше був би кінець тим голодуванням кожної весни. Про те варто було би подумати ще й тому, що в місті стрижуться всі, навіть пани, що напевно не сиділи в тюрмі. Видно така там звичка… А все таки жаль кидати свою землю. Не раз приходилося тут у житті терпіти, та все ж жилося на ній від малих літ, від дитинства і щось тягне до неї, наче душа приросла…

На такі думки пішло досить часу. Вже була ніч, як Перту закрався до своєї хати, немов би злодій. Анні не казала йому нічого; вона удавала, що не добачила ніякої зміни на його вигляді. Видно, що вона вже і дітей попередила не згадувати про обстрижене батькове волосся. Ніхто не торкався того, лише діти деякий час сторонилися від батька.

 
– о О о –
 

До липня відросла чуприна настільки, що можна було її розчесати, лишаючи проділь по середині голови. Тоді й почало дозрівати жито, що давало надію на красний урожай. Мешканці Самалампі вичікували жнив з більшими надіями, як колинебудь. Та потисли ранні морози, заки хліб встиг дозріти… Появилася до того ще й зараза. Анні пролежала кілька неділь на припічку, кидаючися в сильній гарячці. Недужі діти валялися по кутках кімнати на перегнилій соломі, прикриті нужденними лахами. Любимець родини, маленький Анті, лежав таки в гарячці на материнім ліжку. Лише батько та Фомка остались на ногах, хоч в хаті виднілася всюди нужда.

З подиву гідною витривалістю доглядав Фомка інших, а навіть дозволяв Анті бити себе та торгати за волосся, коли не мав чим іншим забавити хорої дитини. Він ходив навіть в сусідні села просити милостині, та все приносив хорій матері і дітям те, що дістав від людей. Але не завжди йому давали, бо довкруги голодували так, як і в Самалампі. Так почалася для родини Перту зима. Посеред зими приїхав до Самалампі староста попередити Перту, що всі громадські засоби у волості вичерпані, та що не можна вже очікувати ніякої допомоги. Оголошено навіть у церкві, що дальшу допомогу даватиме уряд тільки за роботу, та що мешканців Куохатської волости взивається до громадських робіт разом з іншими. Урядник, що привіз те оголошення, висловився між іншим:

— Чи не кричать ваші голодні більше, як треба? У вас земля не зла, але на осушених болотах навіть знаменита…

— Так то, так, сарако Перту! — сказав нарешті виборний. — І в нашому селі не останеться скоро ні крихти. Так, так, повна твоя чаша, хоч і нам нікому не легко…

— Нічого, нашому братові не новина голодувати! — відповів Перту і того самого вечора замісив тісто з товченої кори з такою слабою примішкою борошна, що тісто навіть не закисло. Перед від'їздом старости він спитав його:

— А чи вільно брати кору в казеннім лісі? Коли вільно, я роздобуду кілька снопів соломи, щоб домішати до дерев'яного хліба, то про біду нема що на довго говорити… Зрештою і ми всі вже змінились настільки, щоб можна було йти на роботу.

Про кору не міг староста нічого рішучого сказати. Але хліба із соломи обіцяв прислати готового, тому що його господиня знала досконало випікати такий хліб.

— От якось обійдеться, коли рот не буде сваритися з черевом! — сказав він на від'їзді.

Перту був глибоко зворушений добротою старости, та не знав навіть, як йому подякувати, а Фомка побіг до матері та шепнув їй до вуха:

— Тепер ти поздоровішаєш, мамо! У нас буде правдивий хліб солом'яний від старостихи!

 
– о О о –
 

Лікувальні прикмети солом'яного хліба скоро потвердилися. Як лише почали хорі діставати солом'яний хліб замість дерев'яного, стало їм краще і почали поправлятися. А це було тим відрадніше, що на інших селах мерли люди від того ж голодового тифу, як мухи, і кожної неділі відправлялися десятки панахид за покійників.

До Павлового дня всі в родині Перту були на ногах. Не всім одначе вистачало одягу, тому ті, що не мали в що одягтися, сиділи дома; інші волочилися по волості, збирали милостиню та продавали дрібні ручні дерев'яні вироби свого батька. Анні і Перту починали навіть справді надіятися, очікуючи нових жнив.

Та от Анні народила близьнюків. Нужда збільшилася. Коли Перту повіз близьнюків христити і зайшов у селі до знайомого торговельника, йому сказали, що його хутір призначений на продаж дорогою публічної ліцитації. Перту давно вже був винен щось своєму сусідові Корпела-Хейкі. Тепер він голодував також, тому продав свою претенсію торговельникові за пуд борошна. Торговельник був багатий чоловік, а довг Перту не перевищував ста п'ятидесяти марок. Він не знаходив одначе можливим чекати "жадного дня" і домагався продажі хутора тому, що рухомого майна у Перту не було.

Довго просив і молив Перту торговельника, але той запевняв, що сам у потребі, та домагався виплати усього боргу. Та Перту не міг перевернутися в гроші, не міг також продати ані жінки, ані дітей. Довелося віддати хутір.

Один близнюк помер. Батьки вважали це за щастя, тому що в них лишилося тепер лише восьмеро дітей, з якими довелося виходити під відкрите небо. Розуміється, що гірко було їм покидати хату, будовану власними руками, та поля, оброблювані серед пустині з величезними трудами десятки літ. Та не було що робити.

Покидаючи хату, не мала родина означеного пляну, куди податися, тому взяла напрямок до міста. В Маркула наткнулася вона на гурт людей, що також спрямувався до Олонецької губернії шукати роботи та хліба. Провідник гурту Михаіс Пааво був старим знайомим Перту. Родина Перту приєдналася до гурту.

— Мого сина знайшли на початку зими мертвого коло одного подвір'я Раутавара, — розповідав Пааво. — Хлопчина лежав зі скрутнем сіна в роті. Коли приїхав ленсман і лікар, я пояснив їм, що дитина вмерла з голоду. Але пани сказали, що того не трапляється. Вони порізали бідного покійника як удушеного і не хотіли вірити в голодову смерть, доки не знайшли в його череві одну осоку. Тоді то й прийшло мені до голови вийти звідси, доки ще ми всі не померли з голоду, або не стратили розуму. По дорозі пристали до нас інші. Коли й ви підете з нами, ми годуватимемо вас; ми набрали досить запасів, стане для всіх.

 
– о О о –
 

Рано рушили разом в дорогу дальшу. Всі були в лахах, а йшли гусаком, звертаючи усе в бік сходячого сонця. Ранок був морозний, але ясний та тихий. З хуторів виходили голодні, озлоблені собаки, гавкали з лютости на обірванців, потім сідали на сніг і проводжали їх протяжним виттям.

В лісі стало тихіше. Вкриті інеєм дерева були обсипані різнокольоровими узорами. Пні, що тріщали від сильного морозу, наче пострілами вітали виселенців. Тишу порушував лише скрип саней, на яких везено найслабших споміж виселенців, різні кроки та час від часу плач найменшої дитини Перту. Коло сільця Кекі собаки знову порушили спокій. Вони тяглися за подорожніми цілі верстви. Зате далі почалася пустеля — безконечні ліси хребта Маансельки. Тут виселенці, яких разило по селах виття собак, почули себе краще. Тут було спокійніше. З вищих місць дороги, скільки око могло засягнути, видно було лише ліси; ними вкривалися схили хребта і його відроги. На полудні підносила високо голову з-за хмар гора Керо і темніли шпилясті верхи Йонкувара. Напереді підносилися верхи Нємівара. А збоку обширна рівнина. То певно озеро Валамо, покрите студеним покривалом.

Цілий ранок погода була прекрасна. Нараз потягло холодом. З-за Руна витягнулись довгі, тонкі хмари, вони стали густішати, громадилися і скоро уся гора Тетрівара покрилася густою, білою піною. В тім самім часі почали падати з дерев тонкі пухнаточки снігу, а на полянах закурила метелиця. Здійнявся вітер і погнав таку куряву, що заліплював снігом очі. Холодним струмком тягнув той вітер над землею, вдаряв галуззями, нагинав верхи дерев.

Виселенці приспішують крок. Але вже застогнав ліс під напором бурі, а тяжкі хмари люто носилися по небу. Нараз гори і долини, ліси і люди, небо й земля — все сховалося в сильній завірюсі, що кожної хвилини сильнішала, шаліючи від великої лютости. Виселенці напружують усі свої сили в боротьбі за життя. Перед ними повстало питання, хто переможе: чи сніговій, що надійшов з безкраїх тундр сходу, чи сини неврожайних країн Карелії. Старий і малий ступає завзято наперед, підтримуючи один одного. Від сторони вітру обледеніла їх подерта одежа і стала твердою, як лубок. Погане взуття не тримає тепла, примерзає до ніг, що ще не перемерзли наскрізь, але умлівають від холоду. Одно хлоп'я умерло і покотилося в сніг; буря завила над ним, вітаючи так свою першу жертву.

— Анті, візьми мій кусочок хліба, щоб вистачило у тебе сил дійти! — говорить Фомка своєму молодшому братові, що постогнує від натуги.

— Вперед, вперед в ім'я Боже! — крикнув провідник Михаіс Пааво. — Звідси вже певно недалеко до села Толкі!

Одна жінка заточується і перериваним голосом наспівує псалом. Пааво підтримує її під руку і старається підбадьорити словами, а навіть вторує їм. Мовчки, тяжко дихаючи, веде Перту свою жінку, що вже занемагає; він взяв з її рук дитину. Анні вчепилась судорожно за його руку і маячить, як уві сні.

Виселенці падають один за одним на дорозі. Конячина Пааво застряла в снігу. Та нікому думати про конячину, як нікому помогти тим, що впали. У страшній завірюсі око ледве що встигає відрізнити предмети, а коли хто й побачить тіло при дорозі, немає сил нахилитися до нього. Жінка, що наспівувала псальми, пустилася рукава Пааво і покотилася в сніг; та Пааво навіть не помітив того. "Вперед, в ім'я Боже, вперед!" — буркотів він машинально.

Більша частина людей ще трималася на ногах. Фомка і Анті відпочили на пні і знову посуваються вперед, не знаючи де інші. Вони проходять біля жінки, засипаної при дорозі дополовини снігом.

— Чи то не мати? — з перестрахом запитав себе Фомка.

Не далі, як сто кроків, сидить Пааво. Його очі відкриті, але Фомці здається, що вони вже без життя. Шматочок хліба, що був у нього в руці, примерз видно, бо навіть не впав тоді, коли Анті легенько торкнув застиглого…

З тих, що йдуть, ллється піт, а страшна спрага пече їх нутро. Дехто пробує вхопити снігу, але від нього ломить тіло і кулить у щелепах. У всьому тілі почувається така неміч, що не хочеться далі продовжувати боротьбу; людей огортає розпука. Ще кілька напружень і з'являється повна байдужість. Нема вже ні розпуки, ні страху. Тяжкі повіки самі закриваються. Хочеться спати, а на снігу така м'яка постіль, так манить до себе! Мороз проймає тіло, але вже не мучить, а радше викликає приємне чуття. Запалі щоки надуваються і стають пухнасті. Потім темніє в очах, голова повертається легенько, але миттю все стомлюється, почувається цілковитий спокій.

Фомка і Анті все ще йдуть, помагають один одному, переходячи з гори на гору. Вже йдуть по нерушеному снігові; видно нема нікого напереді, коли не видно слідів. А хтось сопе ззаду них. Анті затримується, оглядається і пізнає батька, що волочить щось за собою по снігу. На руках у нього немає дитини. "Де ж сестра, де ж мати? — хоче спитати Анті, але Фомка не дає йому на те часу і тягне вперед.

— А ти ж не бачиш, що батько нічого не тямить! — шепче він в перестраху. — Дивися, як незвичайно горять його очі! І що він волоче за собою?… Ах, ходім скоріше, ходім!…

Ідуть далі, хоч уже зовсім темно.

— Якби хоч трішечки можна відпочити! — каже Анті.

Та Фомка не дозволяє затримуватися і спішить вперед зі всіх сил, хоч кров майже горить в його тілі.

Нарешті заблискотів у віддалі вогник. Фомка зрозумів, що треба б про нього повідомити тих, що лишилися ззаду, але голос його не слухає. Він знає, що треба йти до вогника, не применшуючи кроку. Він уже не чує, чи йде. Як уві сні, здається йому, що десь коло нього люто загавкала собака. Потім його думки цілковито поплуталися. Та він не випускав руки брата, а все брів наперед, тягнучи за собою зовсім обімлілого Анті. Уже немає у нього сил, та спасіння близько…

Мешканці Толкі, перестрашені незвичайним дзявкотом собак, вибігли на подвір'я, побачили хлопців і потягли їх до хати. Вже в сінях посипалися запити і оклики:

— Господи, Боже мій! Що ви за люди? Відки ви йдете в таку непогоду? Чому не відповідаєте, хлоп'ята? Господи, будь нам милостивий!… А то що ще за чоловік? Та ж він волочить за собою мертве тіло!… Видно ноги померзли серед такої божої завірюхи!

В хаті відняли неживе тіло Анні у Перту, що нічого не говорив і не розумів. Пробували відтерти замерзлу, але то не вдалося і її винесли до повітки. За той час хлоп'ята поснули в теплій хаті, а Перту сидів на припічку і бездумно дивився на вогонь.

Хлоп'ята спали довго. Аж другого вечора вони були здатні пояснити господарям, що сталося з ними у підніжжя Керо. Від Перту, хоч все ще не спав, а сидів на припічку, не добилися ні одного розумного слова. Він і лишився таким назавсігди.

Перед ранком стихла завірюха. Сонце світило знову ясно на сніжні поляни. Сніги біліли, аж за очі хапали, у підніжжя Керо, а обледенілі галузки дерев іскрилися на сонці. Ті сніги були пишним покривалом над шістнадцятьма замерзлими бідаками.

На весні появилися хрести над шістнадцятьма могилами замерзлих виселенців. З того часу те місце називається "Голодним лісом".

 
– о О о –