Твори (Франко, 1956–1962)/20/Історія осла

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Історія осла (Віктор Ракоші)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ВІКТОР РАКОШІ
 
Історія осла
 
(Гумореска)
 
I.

Одного осіннього ранку входить до моєї світлиці господар, у якого я жив, і стоїть з дуже заклопотаним видом.

— А що там, дядьку?

— Ей, таке, що аж сказати стидно.

— Ну, кажіть.

— Цієї ночі вкрали у мене осла.

— Зі стайні?

— Ні, з огороду.

— А пощо ж ви його на ніч лишили в огороді?

— Стайня маленька, душно там. А осел завсігди штурхав коров. Що ж мені тепер робити, паночку?

— Що? Ночуйте самі тепер у стайні і штурхайте корів уночі, а то ще й вони доміркуються, що ви не вмієте пильнувати, як належиться, своєї худоби.

— Про мене, нехай собі корови думають, що хочуть, коли б мені тільки осла віднайти.

— Ідіть питати, може й віднайдете.

— Я вже дав знати жандармам.

— Ну, то чекаймо терпеливо.

Минув місяць. Я готов був ще й далі чекати терпеливо, але Яким не хотів.

— А-гій! Та що я буду так довго чекати Божої ласки? У п'ятницю в місті ярмарок, піду та й куплю собі нового осла.

II.

У п'ятницю ще не світ, не зоря, а вже мій Яким П'ятак, перекинувши уздечку через плече, вибрався до міста на ярмарок. Ослів там було досить, коли ж бо й наймізерніший коштував геть-геть дорожче ніж усі його гроші. Вже Яким з'їв увесь свій хліб, усю зелену паприку і увесь кусень солонини, який мав при собі, і випив шкляночку вина, а осли все ще ані руш не подешевшали. Вже викурив три люльки тютюну, вигрівся добре на сонці, почухав потилицю разів з десять, а ціна на ослів як не нижча, так не нижча.

Та ось сонце скотилося вже над вершки далеких гір і обливало своїм промінням ще тільки кришу величезного криміналу. Тут і там вулиці вже зовсім тонули у темнім сутінку, а Яким усе ще був без осла. Зате він думав: „Як то добре тому, хто взявся красти! Грошики в кишені, а проте й осла має в руках. Знати про те й так ніхто не буде, — от як, для прикладу кажучи, і зі мною сталося“.

Коли смеркло зовсім, Яким доміркувався до одного: не може мені закон віднайти вкраденого осла, то я сам маю право украсти собі іншого.

З тим він і рушив додому.

III.

Того самого вечора йшли два чоловіки з того самого ярмарку додому. Сказавши по правді: два мужики й осел, або ще докладніше: три осли. Бо ті два мужики дали себе ошукати на ярмарку, значить, зробилися добровільно ослами, а третій був ослом з діда-прадіда.

Ті два мужики, то були брати: Степан Ромос і його молодший брат Ферко. Вони купили собі осла, щоб возити воду з Дунаю до свого городу.

— Ферку! — сказав Степан.

— Степане! — обізвався Ферко.

— Дорого ми дали за осла.

— Дуже дорого.

— І пощо ми його купували?

— Це ти його купував.

— Але ти торг прибивав.

— Я думав, що ти старший, то й розумніший.

— А властиво ми обидва осли.

— Всі три, — доповнив молодший брат.

Сконстатувавши це, вони спокійно тюпали далі, тягнучи осла за собою.

— Ага! — скрикнув Степан Ромос, старший брат, — знаю вже, чому цей осел так дорого нам прийшовся.

— Чому?

— Той злодюга, що ми осла у нього купили, замало нам решти видав.

— Та до дідька! То не може бути!

— Ходи, почислимо.

І вони всупили до шинку, а осла прив'язали до одвірка.

IV.

Не минуло й п'яти хвилин, коли цією самою дорогою надійшов Яким П'ятак з порожньою вуздечкою в руках і з міцним наміром украсти собі до неї осла. Дивиться, аж і осел тут стоїть прип'ятий до одвірка. П'ятак загнуздав його і скрутив з ним з гостинця зараз на найближчу поперечку. Осла при тій історії тільки здивувало те, що його тепер підганяють, щоб він швидше йшов. А що він з чесних рук попався в нечесні, це йому було байдужісінько.

І П'ятака не гризло сумління. Його чуття найкраще підходило під те, що новочасний адвокат висловив би словами: „Суспільність нічого більше йому не винна“. Одно тільки трошечки турбувало його, а власне думка, що ану його зловлять. Та коли щасливо прибув додому,то й ця думка перестала його турбувати. Він рад був, що має осла.

Зараз уночі при сліпім світлі стаєнної ліхтарні він перефарбував осла. Чи дав йому щось таке, чи помалював його чимось, досить того, що осел став зовсім не такий як був. Уранці він був подібнісінький до перистої зебри. В такому вигляді й показав нам його Яким як своє чесно набуте добро.

Але Степан і Ферко Ромоси, що жили в сусіднім селі, очевидно не раді були, що їх солоно переплачений осел уже пішов служити іншому панові, і зараз донесли жандармам про крадіж.

Жандарми мало не повикидали обох братів за двері. Жандарм — хоробра людина. У нього три зброї: одна рубає, друга коле, а третя стріляє. У нього в патронташі шістдесят наглих смертей. Він з дорогої душі сам один іде на сто бунтівників, але з дрібними злодіями, з хитрими та підступними мужиками він не любить мати діла.

Та все таки вахмістр видав наказа розслідити цю справу, і зараз його підвладні почали розвідувати по сусідніх селах, чи хто з останнього ярмарку не привів додому осла без паса. Отак вони допиталися до Якима П'ятака.

V.

Приходить жандарм до П'ятака. Осел є, паса нема.

— Збирайся зараз до громадського уряду!

— Чого? — питає П'ятак.

— Бо це крадений осел.

— Може той його вкрав, що я у нього купив, та тому й паса мені не дав.

— Це вже покажеться при протоколі.

— Не боюся протоколу. Це моє чесно набуте добро.

— Там будеш балакати, де тебе питатимуть.

— Я всюди балакаю, де хто порушить мою честь.

Ми всі пішли до громадського уряду. Розпочалося переслухання. Яким твердо стояв на своєму:

— Це мій осел, нехай собі що хто хоче говорить!

— Чи це ваш осел? — питає вахмістр братів Ромосів, що прибігли задихавшись.

— Та осел то воно, осел, сам бачу, але чи наш, на це я не міг би присягти, — відповів старший Ромос.

— Здається, що наш був інший на масть, — додав молодший.

Вахмістр був не в тім'я битий, велів обмити осла від стіп до голови, і за десять хвилин басаманиста зебра перемінилася на смирного, сіренького, осла-довговуха.

— Тепер він уже й похожий на осла, — сказав Степан Ромос, — і тепер уже й я міг би сказати, що це наш.

— А я й присягнути готов, що це наш! — скрикнув Ферко Ромос.

— Ну, то зараз би чорт узяв твою душу, — скрикнув і собі Яким, — бо цей осел мій, як Бог на небі.

Війт вмішався в цю розмову.

— Почекайте хвилиночку. Я знаю П'ятакового осла. У нього на череві круглий знак від підкови. Мій кінь ударив був його і відтоді це місце у нього не заросло.

— Ой моє лишенько! — простогнав стиха П'ятак. — Цей осел старий говорить про мого давнього осла.

Тим часом жандарми вже полізли під ослове черево, щоб пошукати того шрама від підкови.

— Цей осел належить Якимові П'ятакові! — промовив вахмістер підносячись. — Шрам від підкови справді осьде є, кожний може переконатися.

Яким П'ятак здивувався найдужче.

— Слава Богу! Та це й є мій давній осел! — промимрив він обмацавши шрам.

Він був би зараз другого дня й сам пізнав його, коли б не обмалював фарбою.

— А чому у вас нема паса? — запитав його вахмістр.

— Бо це вкрадений осел, — сміло відповів П'ятак.

— Та воно правда! У вас його вкрали, а ви відкупили свого власного осла! Ха, ха, ха!

Всі зареготалися. Найдужче П'ятак, а найменше обидва брати Ромоси.

Коли ми йшли додому, П'ятак набожно промовив:

— Мудрість закону має свої границі, але мудрість Божа без границь.

— Як це ви думаєте?

— Та ніяк, тільки так, що Пан Біг уміє навіть крадіж так накермувати, що вона вийде на добро.