Твори (Франко, 1956–1962)/20/Паяц (Рішпен)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Паяц (Жан Рішпен)
Для робіт з подібними назвами дивіться Паяц
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ЖАН РІШПЕН
 
Паяц
 
(Різдвяне оповідання)

Жила раз убога бабуня зі своїм малим внуком. Вони не мали нічого більше на світі, як лише взаємну любов. Бабуня мала сімдесят літ, а внук вісім. Дитина була хора, лежала вже тринадцять місяців у ліжку, а стара була слабовита аж так, що при найліпшій волі не могла працювати. На щастя допомагали їй часами сусіди з тієї вулиці і таким чином вона могла з бідою тягти життя своє і внука.

Стара називалася мама Антонія, а дитину кликали звичайно дитиною мами Антонії. Іншого імени хлопчика не знав ніхто, бо ніхто не бачив, щоб він коли грався або бігав по вулиці, як інші діти.

Хоча він хорував змалечку — він був сухітник —, все ж таки зазнав на своєму віку кілька щасливих днів. Тоді жив ще дідуньо, що працював жваво, хоч мав вісімдесят літ, ходив із ним на дальші проходи і купував йому від часу до часу корисні ліки, що заспокоювали його біль хоч на яких кілька тижнів. Але відколи стара живе тут у тій старій буді на шостому поверсі, відколи заробляє якраз лише стільки, щоб не згинути з голоду з дитиною, одним словом від вересня минулого року, а дитина з того часу вже не покидала ліжка та й не покине його мабуть більше.

Останній раз виходив він на Святий Вечір. Мама Антонія загорнула його як лише могла найліпше та провела його по бульварах, а склепи з забавками та ляльками зробили на дитину вражіння чародійної казки.

Ця чародійна казка лишилася в споминах хорого, і він усе ще розповідає з блискучими очима про ті гарні речі, які бачив тоді. Особливу приємність зробив йому на площі Великої Опери паяц, гарний, позоліткою обсипаний паяц, майже так завеликий як він сам. Паяц рухав весело руками й ногами і мило усміхався, так радісно, мов живий.

— Ах, який він гарний, який гарний! — говорив не раз хлопчик своїй бабуні. — Такий паяц певно дуже дорогий, бабуню, га?

З тяжким серцем відповідає йому на це бабуня:

— Я куплю тобі, дитинко, такого паяца, скоро лише забагатіємо.

— А коли ж то це буде? Коли ми забагатіємо?

— Незабаром, серденько, незабаром.

— І тоді я дістану паяца?

— Авжеж, дитинко, авжеж дістанеш.

— Бачиш, бабуню, я знаю певнісінько, що якби я дістав паяца, я прийшов би зараз до здоров'я.

Ця думка вертається ненастанно, і чим більше дитина занепадає на здоров'ї, чим більше йому дошкуляють болі, чим незносніше змагається кашель, тим живішим та гарячішим стає його бажання.

Стару мучить страшенна тривога душі. Тепер, коли пообіцяла хлопчикові паяца, мусить дотримати своєї обіцянки; вона знає, що може продовжить таким чином життя хлопця на яких кілька місяців. Але як? Хлопець каже правду, що такий паяц дорогий, це дарунок для багатих людей, коштує щонайменше двадцять франків, може навіть ще більше. І звідки ж їй набрати стільки золота, їй, що не знає навіть кольору золота? Двадцять франків, та це ж маєток!

Вона продає старі лахи, які подаровано їй на початку зими, але цього ледве вистачає на страву та паливо. І на тому вона ощаджує, постить, і коли хлопчик питається її: „Ти не голодна, бабуню?“, вона відповідає: „Ні, дитинко! Я їла вже раніше у сусідки“.

Так вона голодує кілька день без перерви, все для хлопця, щоб міг дістати паяца.Вже три місяці щадить вона отак, та коли підрахувала вчора свою касу, має всього дев'ять франків і три су.

— Ще щонайменше треба десять франків, — думає собі, — ще щонайменше десять франків, але звідки то їх вистаратися до завтра?

З малим сьогодні дуже зле; він так ослаб, що не може взяти в рот ані трохи їжі. Стара в розпуці; і вона вірить тепер у паяца, як у талісман; і вона вірить, що він видужає, коли дістане лише паяца в руки. Вічно він говорить про нього, його очі розширюються і здається, що в них горить нове життя. Життя, так, життя!

— Ах, який то гарний був той паяц! — зітхає він тихо.

— Я принесу його тобі. Ось іду зараз.

— Що, паяца?

— Так, паяца.

— То вже ми забагатіли, бабуню?

— Авжеж, серденько, подивися лише!

При цих словах вона показує йому дев'ять франків і три су.

Дитина плеще з радости в долоні.

— Ах, бабуню, йди скоріше, йди скоріше!

Вона йде. Своїми старими та слабими ногами біжить спершу до сусідів, аби продати квитки на хліб, які дістала в закладі для вбогих.

— Хочу купити малому ліків.

Вона справді хоче купити йому ліків, вона говорить правду. Як вона квапиться, як хитається попри доми, бо не їла нічого ані вчора, ані сьогодні! Ах, а як мерзне! А дорога така далека! А вона не хоче піти до першого ліпшого склепу. Ні, там геть, на площі Великої Опери хоче купити паяца, де малий бачив його.

Може цього року він уже дешевший, може коштує лише десять франків? А якже, це справді той самий, що торік, і вона купує його за десять франків. Обережно завиває його у свою стару хустину і пригортає з любов'ю до грудей, як хору дитину.

Та хоч як вона поспішала, все ж таки забарилася на дві години. Коли прийшла до хати, дитина вже була нежива.

По двох днях поховали хлопчика, а гарного паяца положено йому в труну, щоб мав бодай у гробі свій різдвяний даруночок.

Стара помандрувала по кількох тижнях за хлопцем.

 
——оОо——