Твори (Франко, 1956–1962)/20/Закладниця

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Закладниця (Шарль Фолєі)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ШАРЛЬ ФОЛЄІ
 
Вандейці
(Історичні нариси)
 
І. Закладниця

З маґістром годі було дійти до ладу. Щоб не руйнувати села, комендант республіканського відділу зажадав, щоб йому видано десять тих горлорізів, що в часі невдалої проби оборони стріляли на республіканців із своїх хат. Для тих десятьох не було надії рятунку. В Анжері їх буде поставлено перед воєнним судом і зараз розстріляно або поженуть на ґільйотину. Не зважаючи на таку певність страшної смерти при першому виклику дев'ять із тих завзятців зголосилося. Інші чи то повтікали, чи поховалися, досить що десятого закладника все ще не було.

Республіканці квапилися вирушити в дорогу, поки ще не заскочила їх тут темна ніч. Зверху сік дрібненький, ненастанний дощик. Їм не вистачало терпцю, вони кляли й загрожували, що спустошать селище вогнем і мечем. Гнів переможців ще загострювався приниженими проханнями переможених, і довкола республіканського офіцера, що покрикував на сільську старшину, тислася вся людність понура, мовчазлива, тремтячи зі страху.

Та ось нараз молода дівчинка, дитина 13–14 літ, що, здавалося, бавилася серед купи поламаних мушкетів уламками набоїв та почорнілими від пороху шпунтами, піднялася, протислася крізь юрбу і, несміло ховаючи руки за плечима, наблизилася до провідника. Вона перебила його розмову.

— Не ріжте, не паліть нічого, горожане! Десятою закладницею буду я. Це я стріляла!

Всі зашепотіли з несподіванки, бо пізнали малу панну Селєсту Клюдік, лагідну та загально люблену панночку, яку два тижні тому нянька Ренода вирвала з тюрми в Нанті, того самого дня, коли пані Клюдік пішла на ешафот. Проживши довгенько в сутінках тюрми, дівчинка заховала на дні своїх ясних оченят безмежний сум тих жорстокостей, які їй довелось бачити. Її лице, навіть серед живого польового повітря, все було незмінно бліде й холодне, наче поцілунок її матері, засудженої на смерть, полишив на ньому свою безбарвність та холод смерти.

Бачучи це слабосиле дівча, комендант здвигнув плечима.

— Ти стріляла? Йди геть, безумна дитино, ти жартуєш.

— А ось погляньте!

І Селєста, простираючи руки, показала офіцерові свої маленькі долоні усі чорні від пороху. Між Синіми[1] чути було якесь глухе обурення. Провідник обернувся до своїх людей в останнім пориві милосердя.

— Алеж не вірте їй! Ця дитина сама зачорнила собі пальці, щоб одурити нас. У неї не вистачило би сили настільки, щоб утримати в руках мушкет.

Мала панна Клюдік спокійно підвела свою ніжну голівку і всміхнулася задирливо. При тому вона показала свої білі зуби і промовила без сорому:

— Дайте мені мушкет одного з ваших людей, а самі станьте на тридцять кроків, щоб були ціллю для мене, і заложімося, чи не впакую вам кулю в саме серце.

Сині підняли скажений крик, а комендант з-під наморщених брів зирнув холодно.

— Добре, — буркнув він, — коли хочеш, будеш десятою закладницею. Ану в дорогу!

Досі Селєста говорила перериваним, нервовим голосом. Тепер вона відітхнула свобідніше. Її лице позбулося задирливого виразу і зробилося знову лагідним, повним резиґнації личком гарної дівчинки. Наказ „в дорогу“ видано, поки вона збиралася попросити плаща або якогобудь одягу. У присмерку, крізь подвійну варту вояків, якою були оточені в'язні, їй здавалося, що бачить посеред шляху стару жінку, що впала на коліна і розпучливо простягає до неї руки. Попихана брутально, вона не могла розпізнати, чи це була Ренода. Вона прискорила ходу, але кроки мужчин були завеликі для неї. Ледве стратили з виду село, як вона відчула вже задих і втому.

Настала ніч. Ішли лісом, лісом і ще лісом. Селєста кульгала. Її виходжені та тісні черевики зробилися важкі від болота. Вона тряслася від нічного холоду та й тому, що на ній була бідна, легенька одежинка, а з її мокрого волосся холодний дощ спливав їй на карк та вниз плечима.

Поруч неї ішов вандейський парубок з брутальним і сердитим виразом лиця, наскільки вона могла зміркувати у хвилинах, коли місяць продирався крізь дощові хмари. І він був в'язень, та дивився на неї з таким згірдливим милосердям усякий раз, коли вона спотикалася, що їй ще прикріше робилося за свою слабість. Та проте серед усіх тих людей, вільних чи в'язнів, вона почувала себе такою одинокою та загубленою, що радо була би заговорила до нього, але він заціпив уста в якімсь відчаї понурої мовчанки. І вона не сміла відізватися. Нараз вона спіткнулася так сильно, що він інстинктивно простягнув руку, щоб підтримати її. Так само інстинктивно вона оперлася рукою на його сильнім рамені, потім відсунулася скромно, промовивши лагідним голосом добре вихованої панночки:

—- Сердечно дякую, добродію…

Він, здавалося, силкувався перемогти себе, його груди підносило зітхання, та нарешті промовив різко:

— Ті собаки не побачать… Обіпрись рукою на моє плече, тобі легше буде йти.

Селєста лишила свою руку на його рамені, щоб не розсердити його, хоч і обпиралася як можна найменше. Потім довго вони не говорили нічого. Нарешті він розпочав з таким самим зусиллям:

— Скажи по правді, дитино, бо нічого тепер таїтися: аджеж це не ти стріляла на Синіх?

Вона почервоніла в перелетнім, блідім сяйві місяця. Він упер в неї свої ясні, смілі, зацікавлені очі. Вона змішалася, бо біль стискав їй горло, а потім запинаючись призналася:

— Ні, добродію, я не стріляла! Але, розумієте, я бачила, як усі інші наші вандейці поховалися, і я знала, що десятий закладник не зголоситься. Республіканці кричали. Ренода, моя мамка, плакала: вона боялася за свого мужа й сина. Всі інші жінки тремтіли з такого самого страху. І я подумала, що це було б дуже сумно, якби вони спалили село і вирубали впень тих добрих людей. Я виступила і набрехала на себе. Але я думаю, що це брехня не дуже підла.

— Ні, ні, це не погано! — промовив високий в'язень голосом не так уже різким. — Та тільки не надійся, що вони тебе пощадять через твою малолітність.

— О, я не надіюся, пане! Мій татко помер, моя мамка померла, всі мої знайомі померли. Від трьох літ я не бачила нічого, як лише смерть. Я вже не боюся її. У мене не було нікого крім моєї доброї Реноди, і її, останню, я хотіла врятувати, її та її мужа, її синів і її село. Тепер я не боюся нічого, лише одного, що там… у місті не захотять мене, що мене таку малу не приймуть як закладницю. А не маючи повного числа своїх жертв, вони може ще вернуться в село і нароблять біди моїй рідній Реноді.

Її голос урвався наново, а в яснім погляді вандейця, якого не дивувало вже ніяке горе, все таки заліг смуток.

Вона спіткнулася дужче. Він промовив знову понуро:

— Обіпрись же на мене, дівчино… Ти ж зовсім не обпираєшся!

Думаючи, що він сердиться, вона обіперлася. Знову настала мовчанка, довга, довга, переривана її частим, болючим кашлем.

— Я дав би тобі свою куртку, щоб обгорнути тебе, — промовив він, — якби лише у мене була сорочка… Але я не маю нічого іншого на тілі і не можу йти поруч тебе з голими грудьми.

Вона скрикнула:

— Ви дуже добрі, добродію, та я не прийняла б цього.

Її голос душився чимраз більше.

— В тебе болить щось, дівчино?

— Так трохи… від кількох днів уже в грудях холодно, а в горлі пече. А тепер погіршало від дощу та нічного холоду. Коли говорю, у мене мов щось дере в горлі.

Лісова стіна вирізувалася ясніше в сірім сяйві. Вандеєць нахилився і якнайлагіднішим голосом промовив:

— Ти дуже втомлена, дівчино?

— О, так, добродію! Так швидко йдуть! У мене ноги поздирані, а моя промочена спідничка липне до колін. Чи далеко ще та тюрма? Ви високий, добродію, бачите може здалека дими міста?

Він випростувався.

— Так, бачу дзвіниці. За малу годинку прийдемо на місце, але й те буде занадто скоро, бо прийдемо на те, щоб умерти.

Прокляття вояків, брутальний наказ мовчати перелякали Селєсту. Вона аж до міста не сказала ані слова, тим більше, що говорення спричиняло їй великий біль.

Дійшли до передмістя. Швидко потім в'язнів запаковано в якусь вогку, чорну нору і туди кинено їм кілька околотів соломи. Селєста була так знесилена, що відразу кинулась на землю, не домагаючись своєї частки від інших в'язнів. Вандейський парубок обізвався до неї:

— Дівчино, коли не візьмеш собі зараз соломи, то тобі не лишать нічого.

Та в неї ледве вистачило сили затремтіти при зітханнях чимраз глибших.

— Не турбуйтеся, добродію! Мені байдуже, на чому і де я лежу, нехай лише інші користуються. Я почуваю себе дуже хорою; в горлі у мене так пече, так пече… і через те дрож мене проймає.

Своїми великими, шорсткими руками він легенько підняв її і лагідно підсунув їй під плечі й потилицю жменю соломи, яку здужав захопити в сутолоці.

— Ади… ось так… так буде ліпше, правда?

Віддих дівчини робився чимраз більше прискореним; зовсім беззвучним голосом вона просвистіла:

— Ой, добродію, як я боюся… як я боюся вмерти тут, занадто швидко… на цій вогкій землі, під оцим ослизлим муром.

— І чого ти боїшся вмерти тепер, гірше ніж коли іноді, дівчино? Хіба не маєш спокою в темнім куті?

— Ой, ні! Я хотіла би йти на ешафот з іншими, щоб число закладників було повне, щоб вони не верталися мучити мою Реноду!

Він здвигнув плечима і не сказав їй нічого. По кількох хвилинах вона здригнулася слабше.

— Добродію… не маєте трошки води?

— Ні! Тобі хочеться пити?

— Так, хочеться пити… та я не про те… я хотіла би умити собі руки й лице зачорнене порохом, щоб бути зовсім чистою, зовсім білою, коли стану перед Матір'ю Божою!

Парубок сидів на землі, склавши навхрест руки і не знаючи, що відповісти. Минала хвилина за хвилиною. Дівчинка відзивалася до нього майже нечутно:

— Добродію… оце… чую, що зі мною кінець… Чуєте…

Він нахилився.

— Коли хочеш, щоб я чув, що кажеш, то обернися лицем до мене, а не говори до муру.

Вона не оберталася, але вживала найбільшого зусилля говорити слова виразно.

— Ні… не хочу обертатися до вас… мій віддих — отрута, а вдихаючи його ви могли би заразитися… Добродію, не могли б ви мені покласти дещо… камінь… щобудь під голову? Мені було би легше дихати…

Він підняв її голову і по змозі обережно положив на своїм грубім коліні.

Вона трохи легше відітхнула.

— О, це не камінь, добродію, це щось м'якеньке… Це може ваша рука… Ви такий добрий, добродію… Зробіть іще ласку та складіть мені навхрест руки на грудях… сама вже не здужаю…

Парубок склав їй руки на грудях. Вона говорила далі, все мучачись своїми думками:

— Ох, добродію… Пресвята Діва таки скаже, що це не гарно молитися з такими чорним руками… Але я не стріляла… ох, ні! Я не забила нікого! Я збрехала, щоб рятувати інших, а це не така підла брехня, правда?

— Ні, дитино, я сказав тобі, що це брехня дуже добра, дуже великодушна… і так само не турбуйся своїми брудними рученятами… ціле твоє бідне маленьке тіло лишитися в оцьому погребі, а тільки твоя душенька піде звідси і полетить зовсім чиста й біла.

— Спасибі вам, добродію, спасибі! Ох, який ви добрий!

Потім настала знову довга мовчанка; вона віддихала вже лише рідко, судорожно хлипаючи.

Тоді він, не сміючи вже говорити, провів своїм пальцем по її тоненькому обличчю, щоб переконатися, чи її повіки холодні. І він почув, що по вже зимній шкірі плили помалу ще теплі сльози. Він запитав лагідно:

— Чого плачеш, дитино? Ти ж перша будеш вільна від наших мук. Це повинно потішити тебе.

Під тим грубим, рапавим пальцем, що пробував несміло та незручно погладити її лице, дівчина розпучливо заворушила устами, щоб сказати ще щось, але їй не вистачило духу, слова не йшли з уст. Парубок, забуваючи небезпеку зарази, нахилив свою голову ще більше і притулив вухо майже до самих її уст.

— Я не плачу задля себе… Я лише тому плачу, що турбуюся за тих добрих людей там у селі. Я така худа та марна, що кати готові не завважити, коли я вмру, готові забути мене в тій поганій, темній норі. І тоді моя брехня не здалась би ні на що! Ах, добродію, будьте так добрі, заведіть їх аж до мого тіла і розкажіть їм, що я також закладниця, і нехай вони переконаються, що я тому не винна, коли не могла дочекатися тієї хвилини, щоб іти на ешафот… і що я нічого не заподіяла собі, щоб навмисно вмерти швидше від інших. І скажіть їм, прошу вас, скажіть їм, що моя смерть повинна бути врахована як викуп за інших.

— Добре, я скажу їм усе. Закон про закладників виразний: ти заплатила за них, і їм не зроблять уже нічого злого. Тож не бійся і вмирай собі спокійно, вмирай…

Немов бідний листочок торганий та тремтючий від вітру, так і вона на колінах у парубка стрепенулася легкою дрожжю. А потім без шелесту відірвалася від цього життя з останнім, ледве чутним зітханням:

— Спасибі, добродію, спасибі… вмираю задоволена… коли ви запевняєте мене, що моя смерть… таки почислиться…

Вона не обізвалася більше. Парубок не чув більше нічого. Слабенький віддих не торкався його нахиленого лиця. Зворушений, він шукав своєю грубою, мозолястою рукою її тоненьких, холодних повік. Він замкнув їх з останніми, несмілими пестощами. Дві дрібні сльози ще тремтіли на них, дві маленькі, холодні сльозинки.

І в пітьмі тюрми парубок інстинктивно зробив великий і широкий знак хреста, так наче його пальці замочились були у свяченій воді.

***

——————

  1. Республіканські вояки носили сині уніформи.