Твори (Франко, 1956–1962)/20/Любовна ідилія в чагарнику

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Любовна ідилія в чагарнику (Дж. Дж. Пойтон)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
Дж. Дж. ПОЙТОН
 
Любовна ідилія в чагарнику
 

Джок Кондон був вівчарем при великій фармі і мав вже звиш сорока літ. Він був посивілий і поморщений товстяк. Його руки спухли від безчинного звисання, а слота споганила його обличчя. По звичайному числі літ він почав старіти, але по мірі свого життєвого досвіду був ще молодим парубком. А це тому, що був дуже повільний. Інші чоловіки жили палкішим життям, куштували світу, його втіх і смутків, женилися і віддавали заміж, вступали в службу і покидали службу, а Джок усе пастушив, байдужий на зміну часу і обставин.

Але переступивши за сорок літ, Джок почув у собі нараз щось таке, що почав залицятися до двох дівчат у окрузі, замість підлабузнюватися до матерей, що їх породили, або до тіток, що їх виховали. Він робив себе смішним, та це було йому байдуже. Відказала йому одна, він зачіпав другу і раз-по-разу ставив до неї рішуче питання, так що незабаром у цілій околиці не було ані одної молодої дівчини не зачепленої ним. А коли й остання гостро відмовила йому, Джок почув себе нещасливим. Він сидів біля огнища в своїй одинокій хаті і думав, думав; життя видавалося йому чорнішим тої ночі, що вкривала землю. У нього не було ані товариша, ані близького знайомого. Ті, що товаришували з ним, іще хлопцями померли один за одним. І на нього мабуть прийде одного дня черга, і мрія його серця згине несповнена.

Нараз лице його проясніло. Раптово покопирсав огонь ожогом і затер руки. «А ту ягницю зачеплю завтра», — буркнув сам до себе. Слово було сказане.

Вона не мала в собі нічого янгольського, ця найновіша, яку Джок надумав зачепити. Він сам не думав про це. Хто вона і відкіля, не знав ніхто; її прозивали Шкапою та й годі. Вона прийшла в цю околицю хто зна звідки, і нікому не було цікаво знати це. Одно тільки знали люди в Доґвудовій фармі, що вона від когось одержала недалеко фарми шматок землі з хатчиною. Вона працювала, копала і робила, як мужчина, і жила якось у своїй хаті, ні в кого нічого не просячи.

Джок почув неясно, що Шкапа не зовсім ідеальна жінка, але в глибший розбір цього питання не вдавався. Найближчого дня він поплівся вниз понад потік, старанно ховаючися між корчами, щоб несподівано підійти Шкапу. Вона обкопувала грядку картопель близько плоту. Джок із-за плоту міг бачити, як за кожним замахом мотики її голова підіймалася і спускалася. Серце в його грудях застукало живіше. Він бачив її досі вже не раз, і тепер кляв себе в душі, що вперед не познайомився з нею; тепер було б йому легше доступити. Та проте він рачки доліз до плоту і якийсь час зазирав крізь шпару. Потім підвівся і свиснув, але зараз же причакнув знов, бо його серце застукало ще живіше. Шкапа спокійно робила своє діло. Джок побачив недалечко себе камінець, підняв його і кинув легенько через пліт, щоб не дуже вдарити її. Але камінець не долетів до неї і впав у м'ягку землю, а мотика поцюкала далі рівномірно раз-по-разу.

Джок дістав другий камінець, випростувався і прицілився уважніше. Цим разом трапив Шкапу в ногу вище п'яти, саме в те місце, де в панчосі була велика діра. Вона обернулася сердито і побачила Джокове лице, перекривлене злісним усміхом, що ховалося за плотом. Цього було для неї досить. З піднятою мотикою кинулася на напасника. Джок подався взад, сміючись і махаючи руками, щоб заспокоїти її. Він хотів дати їй зрозуміти, що зачепив її в найліпшім намірі, але що не міг сказати цього виразно, то вона не взяла цього за жарт.

— Ти проклята мавпо! — крикнула вона, вилазячи на пліт. — Я навчу тебе розуму.

Але в тій хвилі Джок, посуваючися взад, гепнувся в потік з таким плюскотом, що водяні птахи на 100 метрів довкола сполошилися і попідлітали. Весь мокрий він виліз на другий берег потоку, держучи капелюха у руці, і, озирнувшися, побачив, що його вибрана все ще держить підняту мотику в руці.

— Хочете вийти за мене? — крикнув він до неї через воду.

Мотика звільна спустилася вниз.

— Що? Як ти кажеш?

Джок повторив питання ще раз і додав добродушно: — Та я тільки того й прийшов.

— Чому ж ти не сказав того зараз, ідіоте паскудний?

Джок утішився дуже цим компліментом.

— Хто ж ти такий до сто чортів? — запитала вона.

Він сказав їй про себе, що знав.

— Ну, перелазь же сюди!

Він перебрів потік і станув покірно на березі. Потім якийсь час вони сиділи поруч на перелазі, а потім Джок допоміг їй позносити її речі до своєї хати.

Так воно склалося якось без усякої романтики і бідний старий Джок був задоволений. Навіть пізніше, коли Шкапа взяла його гостро в руки, перевернула весь його домашній порядок догори ногами, розтринькувала його гроші в містечку, а вечером обсипала його докорами, він зносив усе терпеливо.

Довгими днями ходячи за вівцями, він пробував розмовляти про все те зі своїми псами, але Ровер дав йому ясно зрозуміти, що про подружнє життя не виробив собі ніякого поняття, а Лєді тільки весело махала хвостом.

Кінець кінцем Джок дійшов до того, що уважав своє подружнє життя зовсім природнім лихом і почував якесь безпомічне милосердя до всіх жонатих чоловіків. На дні його душі почала стиха ворушитися туга до втраченої самоти, але це робилося ще похмурніше як уперед.

Одного вечора, загнавши вівці до кошари, застав у своїй хаті гостя. Це був великий мужчина, з важкими бровами, чорний, як еспанець. Коли Джок війшов до хати, гість байдужо кивнув йому головою і не звертав на його ніякої уваги за весь час, коли він у куті вечеряв. Весь вечір гість зовсім свобідно розмовляв зі Шкапою. Вони сміялися і жартували досить безцеремонно, а коло десятої години гість обізвався коротко до Джока:

— А не час би вам, куме, забратися відси?

Джок витріщив на нього очі, як сова.

— Чув чи не чув? Забирай шмаття! — повторив гість.

— А то куди? — запитав здивований Джок.

— Хоч до чорта, мені байдуже. Аджеж бачиш, що для трьох тут нема місця.

Джок бачив це дуже добре, але захотів в усякім разі протестувати.

— Алеж бо, — почав він нерішуче.

— Що там «алеж бо»! — перебив його гість і випростувався біля огнища. — Там є халупа внизу на потоком. Марш туди зараз. Це моя жінка.

Джок поблід, а його очі почали наливатися кров'ю.

— Твоя жінка? — промовив він, показуючи пальцем на свою жінку.

Шкапа підступила до нього і сказала так любенько та солоденько, як ніколи досі не говорила до нього: — Так буде найліпше. Візьми собі коц і дещо страви.

Вона мовчки зложила йому коц у тлумак і відчинила двері, а коли заперла їх за ним, вівчар зрозумів, що це була його хата більш як 30 літ, а тепер не є. Гість у хаті зареготався грубо. — То ще старий дивачище! — докинув згірдне слово.

Жінка не відповіла зразу. А потім сказала лише: — Він, Бобцю, не такий лихий чоловік.

Другого дня здибав Джок віз, що привозив йому щотижня провіянт із головної фарми. — Не їдьте більше до отієї хати, — сказав він візникові. — Від сьогодні я буду сам брати собі на фармі, що мені треба.

Візник передав йому мішок.

— А як поживає твоя жінка? — запитав він зі сміхом.

— О, вона! — О, вона! — Мішок зовсім не тяжкий, — відповів Джок і сквапно подався, до своєї нової хати.

В тій хаті, що колись належала до Шкапи, він жив тепер знов самітно, сам собі варив обід, копирсав огонь ожогом і бурчав сам до себе, як давнішими роками. Та не пройшов і місяць, коли чорнявий мужчина з тлумаком перейшов попри його хату і поплівся на захід сонця. Джок знав, що Шкапа тепер знову залишилася сама.

Потім у його душі почалася боротьба. Чи вертати до неї? чи жадати від неї звороту своєї хати? Пси не могли йому порадити нічого, а він думав і думав, і не міг до чого додуматися, і в голові йому почало крутитися та томитися, і він сидів усю ніч і не міг навіть до того додуматися, щоб піти спати, але другого дня йому так знемоглося, що навіть уже не міг випустити овець із кошари. Так минув день і настав другий, а він лежав, не тямлючи нічого. Коли прокинувся, був полудень. Біля його ліжка сиділа Шкапа. Мабуть пси дали їй знати, що їх господар занедужав.

Вона випустила голодні вівці на пашу і заходилася в хаті коло хорого. День-в-день вона гонила вівці на пашу, а вечером заганяла їх до кошари і знов сідала коло його ліжка і доглядала його в тяжкій хоробі.

Одного дня, коли він лежав ще знесилений гарячкою, серед літньої спеки вибухла в чагарнику пожежа. При заході сонця здавалося, що вона ще дуже далеко, але північний вітер почав шалено гнати вогонь наперед себе, і з півночі все несло на милю довкола, палало страшною пожежею. Жінка чула тріщання листя, гілляк та трави. Вона відразу зрозуміла небезпеку, що грозила хатам і вівцям, і як стій запалила шмат чагарнику довкола звичайного пасовиська. Потім, без переляку в серці, поспішила до хати і стежила за поступом пожежі. Коли пізніше надбігли люди з Доґвудової фарми на рятунок, побачили перед широкою лавою пожежі постать одинокої жінки, що зробила їй опір, якого не зробила ніколи перед тим ніяка жінка.

Отак вона трудилася і ночі не досипала, поки Джок не подужав. Потім обоє пішли назад до його хати. Тут вона розвела садок і посадила овочевих дерев, помагала йому при череді і щадила гроші. Протягом літ вони навіть перебудували хату. А коли знов до неї загостила хороба, то Джок ніс усю працю і не досипляв ночей. Поховавши жінку, він лишився сам, сумуючи.

Одного дня, вернувши з чередою додому, застав колишнього гостя, що ждав на нього ще чорніший і більш оброслий, як був перед тим.

— Втекла? — запитав він, коротко вказуючи на заперті двері.

— Вмерла — відповів Джок.

Гість стрепенувся.

— Як то? — вона була моя жінка, — додав сквапно.

— На нагробній плиті написано: «Жінка Джока Кондона» — відповів Джок.

Був відтінок гордости в його голосі.