Твори (Франко, 1956–1962)/20/Марія і черниця

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Марія і черниця (Ґотфрід Келлєр)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ҐОТФРІД КЕЛЛЄР
 
(Із циклю "Сім леґенд")
 
Ґотфрід Келлєр належить до найвизначніших появ німецької літератури XIX в. і поруч Конрада Ф. Маєра був без сумніву найбільшим поетом і повістярем, якою бачила Швайцарія. Німецькі критики називають його найбільшим гумористом дев'ятнадцятого віку, хоча його твори майже зовсім не підходять під те, що ми звикли називати гумористикою. Його гумор, це не бажання посмішити читача, а радше погідний і добродушний усміх філософа і мудреця, який з любов'ю, а при тому і з тихою батьківською поблажливістю дивиться на людське життя з його ілюзіями, помилками і щирими поривами.

Його цикл „Sieben Legenden”, це не видумка автора, а переповідь мовою XIX віку, мовою світською, але наскрізь віруючого чоловіка декількох середньовічних леґенд, що були популярні в цілім християнськім світі. "Читаючи деякі леґенди, — пише він сам у передмові до цієї своєї книжечки, — я не міг позбутися думки, що в переданій нам традицією масі тих оповідань виявляє себе не тільки церковна епіка, але коли придивитися до них пильніше, то можна в них побачити сліди вчасніших, більше світських оповідань. І от як маляра спокусить часом якийсь уривковий нарис хмар, контури гір або ескіз якогось забутого рисівника до виповнення первісних рамок, так само й я почув охоту репродукувати ті уривчасті твори, при чому, щоправда, не раз пообертав їх лицем у інший бік, ніж вони були обернені в традиційнім образі".

Келлєрові леґенди, не пародії побожних леґенд середніх віків, не твори безбожника або противника релігії. Це твори глибоко релігійного духу, але при тому чоловіка XIX в., швайцарця-республіканця, що звик дивитися на світ вільно і бачити найвище добро в пожиточній діяльності, а не в аскетизмі. Оцей світогляд основно відмінний від того, яким надихана більшість середньовікових леґенд, це було те "обертання лиця" його образків у інший бік, ніж були обернені первісно. Додамо, що джерелом, у якому Келлєр знайшов взірці цих своїх "Сімох леґенд", була збірка леґенд Крумбахера, загально доступна у виданні Рекляма. Порівняльна студія тих ориґіналів з Келлєровою переробкою кидає цікаве світло на характер Келлєрового способу оповідання.

Додам нарешті, що Келлєрова думка, нібито в середньовікових християнських леґендах криються сліди старшої, більше світської епіки, оправдується новішими науковими дослідами, які в християнських леґендах віднаходять переробки буддійських, староєгипетських або старогрецьких мітів, новель, притч та оповідань.

 

І. Ф.

I. Марія і черниця
 

Хто дасть мені крила голубині,
я полечу і спочину.

Псалом 54, 7.

 

На горі стояв манастир. Його видно було далеко навколо, а одна стіна блискотіла на всю околицю. В манастирі було повно жінок, гарних і негарних, і всі вони за суворим уставом служили Господу і Його Діві-Матері.

Найкраща черничка називалася Беактріс і була ключницею манастиря. Прегарного росту й постави, сповняла вона свою службу ходячи повільно, прибирала на хорах і у вівтарі, тримала лад у закристії і дзвонила вдосвіта і в надвечір'я.

Та за той час визирала вона не раз з вогкими очима в далекі простори піль; там блискотіли шоломи, в лісах лунали мисливські роги і голосні окрики мужчин, а її груди розпирала туга за світом.

Коли не могла довше поборювати свого бажання, встала раз серед місячної червневої ночі, взула на ноги нові, добрі черевики і готова до мандрівки стала перед вівтарем.

— Я служила Тобі вірно оце вже багато літ, — промовила до Діви Марії, — але тепер на Тобі оці ключі, я не можу довше витримати вогню в моєму серці.

І поклала зв'язку ключів на вівтарі, а сама пішла геть із манастиря. Зійшла з гори відлюдною стежкою і йшла, йшла, аж поки в діброві не надибала перехресної дороги. Не знаючи, в який бік податися далі, вона сіла біля криниці, що була оцямрована кам'яними плитами і де була також кам'яна лавка для прохожих. Тут просиділа аж до сходу сонця, коли вся вона припала росою.

Ось викотилося сонце понад верхів'я дерев, а його перше проміння, продираючись лісовою дорогою, освітило прегарного лицаря, що сам-самісінький їхав у повній зброї. Черничка зазирала своїми гарними очима як мога пильніше й оглядала крок за кроком цю мужню появу; а сама сиділа так тихо, що лицар був би й не побачив її, якби шум криниці не зворушив його слуху і не обернув у той бік його очей. Зараз він повернув з дороги до криниці, зліз з коня і напоїв його, з пошаною поздоровивши черницю. Це був хрестоносець, що по довгій мандрівці сам-самісінький повертався додому, втративши всю свою дружину.

При всій своїй побожності він не зводив очей з Беатріксиної вроди; та й вона робила те саме і вдивлялася в вояка так, як перед тим. Оце й була гарна частина світу, за яким вона нишком так тужила. Але вона нараз потупила очі й засоромилася. Врешті запитав її лицар, куди вона йде і чи не міг би він чим услужити їй? Чистий і повний тон його слів перелякав її; вона глянула на нього й ошоломила його тим, що призналася у тому, що втекла з манастиря, щоб побачити світу, але тепер вже боїться і не знає, куди подітися.

Лицар не в тім'я битий, розсміявся з чистого серця і запропонував дамі покищо провезти її добрий шмат дороги, коли схоче повірити себе йому. Його замок, сказав він, віддалений звідси не більше, як на день їзди, коли її воля, може там безпечно приготовитися і, обдумавши все гарненько, вирушити далі в божий світ. Вона не відповідала нічого, але й не противилася, лише потроху тремтіла, коли він посадив її на свого коня, сам сів позаду неї і так із запаленілою черничкою перед собою весело поїхав лісами-полями.

Дві чи три стаї вона держалася просто і дивилася в далечінь, опираючись рукою в його груди. Але потім її лице підвелося вгору, голова похилилася на його груди і вона терпеливо зносила поцілунки, якими лицар обсипав її щоки. А ще три стаї — і вона віддавала йому поцілунки так палко, немов би не дзвонила в манастирі вдосвіта і в надвечір'я. Серед такої роботи вони не бачили, ані світляних піль, через які проїздили, ані густих лісів, що так ласкаво шуміли над ними. Черничка, що вчора так тужила за широким світом, тепер зажмурила очі перед ним і не бажала собі більшого місця понад те, яке міг дати їй кінь на своєму хребті.

І лицар Воннебольд ледве чи й думав про замок своїх батьків, аж поки його вежі не заблискотіли перед ним у місячнім світлі. Але довкола замку було тихо, а в ньому ще тихіше і світла ніде ані знаку.

Воннебольдові батько й мати померли, а вся служба порозбігалася, крім одного старенького ключника, що по довгім стуканню показався з ліхтарнею і мало не вмер з радости, коли перед брамою побачив лицаря. Не зважаючи на свої літа і свою одинокість, старий утримував у доброму стані нутро замку, а особливо покої лицаря раз-у-раз були готові, щоб він міг кожної хвилини відпочити собі, коли вернеться з далекого походу.

Ані лицар, ані Беатрікс не хотіли вже розставатися. Воннебольд повідчиняв скрині своєї матері. Беатрікс надягла її багаті шати і прикрасила себе її клейнодами. Так жили вони обоє весело та безжурно, тільки що дама жила без права і без назви, а коханець уважав її своєю кріпачкою. Та вона й не бажала собі нічого ліпшого.

Аж ось одного разу завітав якийсь чужий барон зі своїм почтом до замку, що вже знову зароївся службою. На честь гостей справлено гучний бенкет. Після бенкету панове засіли грати в кості, при чому господар дому вигравав так щасливо і ненастанно, що оп'янілий щастям і своєю вірою в нього поклав на ставку своє найлюбіше, як говорив, — себто гарну Беатрікс так як ось тут стояла, в дорогих сукнях і клейнодах, які мала на собі. Його противник з усміхом поставив зі свого боку якесь старе, меланхолійне замчисько на вершині гори. Беатрікс, що радісно придивлялася грі, поблідла — і мала рацію, бо коли кинули кості, щастя відвернулося від зухвальця, а барон виграв.

Не гаючись, він в тій хвилині вибрався в дорогу зі своїм почтом і зі своєю розкішною виграною. Беатрікс ледве знайшла настільки часу, щоб ухопити нещасливі кості і сховати їх за пазуху. Обливаючись слізьми, вона поїхала з безоглядним противником.

Коли невеличка дружина проїхала пару годин, заїхали в гайок молодих буків, через який пропливав чистий потічок. Немов легке, зелене шовкове шатро піднімалося вгору ніжне листя, попідпиране стрункими, сріблястими жердками, а широкий літній краєвид розстелювався збоку. Тут захотів барон відпочити зі своєю здобиччю. Він велів своїм людям їхати трохи далі наперед, а сам розсівся з Беатріксою на пахучій мураві і хотів приголубити її своїми пестощами.

Та вона випросталася гордо і, обкинувши його огнистим поглядом, скрикнула: хоч він і виграв її особу, але не виграв її серця, що не проміняє себе на старі мури. Коли він муж, то мусить покласти порядну ставку. Коли відважиться покласти своє життя, то нехай заграє з нею в кості на її серце; коли виграє, то воно буде навіки йому віддане, коли ж вона виграє, то його життя буде в її руках, а вона знову має бути власною панею над своєю особою.

Це сказала дуже поважно і при тому глянула на нього так дивно, що аж тепер у нього серце затріпалося, а він зніяковілий почав придивлятися до неї. Вона видавалася йому чимраз кращою, коли тихішим голосом і з допитливим поглядом говорила далі:

— Хто захоче любити жінку без взаємности, жінку, не переконану про його відвагу? Дайте мені свій меч, візьміть оці кості і зважтеся на одну гру, а тоді про мене будемо злучені, як слід коханій парі.

При тому втиснула йому в руки слонові кості, теплі ще від її грудей. Отуманілий він віддав їй свій меч разом з припоном і кинувши кості від одного разу виграв одинадцять очок.

Тоді Беаткріс ухопила кості, таємно зітхнула до Святої Марії, Матері Божої, потрясла ними сильно в пригорщах і викинула дванадцять очок; виграна була по її боці.

— Дарую вам життя, — сказала вона, поважно вклонилася баронові, зібрала трохи в жменю свою сукню і з мечем під пахвою пішла сквапно в той бік, відки вони приїхали. Та скоро тільки щезла зовсім з очей отуманілого і зовсім безтямного пана, вона хитруня не пішла далеко, а ввійшла в гущавину, проповзла нею тихенько і, віддалена ледве п'ятдесят кроків від ошуканого, сховалася за буковими пнями, що в такім віддаленню, товплячись один поза одним, творили для розумної жінки сяк-так достаточну ослону. Вона сиділа зовсім тихо. Сонячний промінь падав на один дорогий камінь на її шиї так, що він блискотів між деревами, хоч вона й не знала про це. Барон бачив навіть той блиск і у своїм затуманенню вдивлявся пильно в нього хвилину. Він був певний, що то блискотіла краплина роси на листочку, і не зацікавився тим далі.

Врешті він прокинувся з остовпіння і щосили затрубив у свій мислівський ріг. Коли надбігли його люди, він скочив на коня і кинувся за втікачкою, щоб знову дістати її у свої руки. Тривало то може з годину, поки їздці вернулися і стомлені звільна проїхали коло буків, цим разом уже не зупиняючися. Беатрікс надслухала уважно і скоро переконалася, що дорога вільна. Вона миттю схопилася і поспішила додому, не шкодуючи черевиків.

Воннебольд тим часом провів день дуже погано, стурбований жалем і гнівом. Почуваючи, що йому соромно й перед любкою, програною так легкодушно, він пізнав, як високо він цінив її, сам того не відаючи, і що тепер ледве чи зможе й жити без неї. Тож коли вона несподівано стала перед ним, він, не встигши висловити свого здивування, простер до неї руки, а вона без нарікань і без докорів кинулася в його обійми. Голосно розреготався він, коли Беатрікс оповіла йому про свою воєнну хитрість, а потім задумався над її вірністю, бо той барон був статний і вродливий мужчина.

Тож, щоб на будуче оберегти себе від подібних випадків, зробив він гарну Беатрікс своєю законною дружиною перед усіма своїми товаришами і підданими. Відтепер була вона лицарською жоною, якій не легко було знайти рівню при полюваннях, святах і танках, а також у хатах підданих і в коляторській лаві в костьолі.

Рік за роком минав серед різних змін, і впродовж дванадцяти багатих осеней народила вона своєму мужові вісім синів, що росли, як молоді олені.

Коли найстарший мав вісімнадцять років, устала вона одної осінньої ночі з ліжка, де лежала поруч свого Воннебольда. Він спав смачно, а вона тим часом поскладала старанно всі пишні шати до тих самих скринь, звідки колись повиймала їх, позамикала скрині і поклала ключі при боці сонного. Потім босими ногами обійшла ліжка своїх синів і тихенько поцілувала одного за одним, потім прийшла ще раз до ліжка свого мужа і поцілувала його також, а тоді обтяла собі довге волосся на голові, наділа знову темний черничий плащ, який переховувала старанно, і, вийшовши таємно з замку, помандрувала під завивання вітру і шелестіння зів'ялого листя серед осінньої ночі назад до того манастиря, з якого втекла колись. Її пальці пересували невинно кульки рожанця, а думки під час молитви перебирали пробуте поза манастирем життя.

Отак мандрувала не спочиваючи, аж зупинилася перед манастирською брамою. Коли постукала, їй відчинила постаріла ключниця і привітала її байдужно по імені, немов би вона вийшла оце тільки перед годиною. Беатрікс пройшла повз неї до церкви, припала на коліна перед вівтарем Пресвятої Діви, а ця почала промовляти до неї і сказала:

— Ти забарилася трохи довго, моя доне! Весь час я виконувала твою службу як ключниця, а тепер я рада, що ти таки прийшла і знову візьмеш ключі.

І образ похилився і дав ключі Беатріксі, що зраділа й перелякана тим великим чудом теплими очима дивилася на образ Святої Матері. Вона зараз узялася до своєї служби, привела все в порядок, а коли залунав дзвоник на полудень, пішла до їдальні. Багато черниць постарілося, інші померли, поприбували деякі молоді, а на покуті сиділа інша аббатісса, але ніхто не завважив, що сталося з Беатріксою, яка сиділа на своїм звичайнім місці, бо Марія займала досі те місце в подобі тієї самої черниці.

Отак минуло ще деяких десять літ, коли оце черниці задумали обходити велике свято і змовилися, що кожна черниця має приготувати Матері Божій найкращий і найдорожчий дарунок. Одна вишила коштовну церковну горогву, друга покривало на вівтар, третя фелон. Одна склала латинський гімн, друга написала до нього музику, третя написала і намалювала пишний молитовник. А яка не могла дати нічого іншого, то вишила для малого Ісусика нову сорочечку, а сестра куховарка напекла йому тарілку пампушків. Тільки одна Беатрікс не прилагодила нічого, була втомлена і жила думками більше минулим, ніж теперішнім.

Коли надійшло свято і вона не поклала ніякого дарунка, дивувалися інші черниці і дорікали їй, так що вона покірно стала збоку, коли серед церкви, замаяної квітами, складено перед вівтарем усі ті пишні дари, а черниці рушили довкола них у обхід, а дзвони гули і хмари кадила піднімалися вгору. А коли потім черниці почали чудово співати і грати, їхав попри манастир старий лицар з вісьмома озброєними синами, гарними як ляльки. Всі їхали на пишних конях, а за ними стільки ж озброєних джур. Це був Воннебольд зі своїми синами, яких він провадив до цісарського війська.

Чуючи, що в домі Божім іде відправа, він велів своїм синам позсідати з коней і пішов разом з ними до церкви, щоб віддати поклін Пресвятій Діві. Всі здивувалися, коли побачили, що залізний старець припав на коліна оточений вісьмома молодими войовниками, що були подібні до вісьмох панцерних ангелів, і чернички помилились у співі, так що аж перестали на хвилину. Але Беатрікс пізнала своїх дітей і свого мужа, скрикнула і кинулася до них. Давши їм пізнати себе, виявила свою таємницю й оповіла про те велике чудо, яке сталося з нею.

Тоді кожний мусів признати, що Беатрікса сьогодні принесла найбагатший дар Пресвятій Діві. А що цей дар був прийнятий, про це посвідчили вісім вінців із дубового листя, які нараз показалися на головах молодих лицарів, покладені незримою рукою Небесної Цариці.

 
–     –     *     *     –     –