Твори (Франко, 1956–1962)/20/Правда
| ◀ Еміль Золя. Злочинець Сальва | Твори в 20 томах Том XX Правда (Еміль Золя) |
Ґотфрід Келлєр. Марія і черниця ▶ |
|
Вчора, вечером у середу прибув Марко Фроман, учитель із Жуанвіля, з жінкою Жанвієвою й донечкою Люізою до Майбуа, щоб тут, як щороку, провести місяць вакацій у бабусі й матері своєї жінки, у пані Діпарк і пані Бертеро, чи то пак у "двох дам", як їх звали у містечку. Майбуа, повітове місто з 2000 мешканців, було віддалене лише 10 кілометрів від села Жуанвіля і лише 6 кілометрів від Бомонту, великого і старого університетського міста.
Серпень почався нечуваною спекою. В неділю, в часі роздавання нагород у школі, розгулялася страшенна буря; та й останньої ночі пройшов уливний дощ, а повітря все ще не освіжилося і було важко та парно під олов'яним небом. Обидві дами, що вставали о шостій, щоб заздалегідь поспішити на службу Божу о сьомій, сиділи вже в їдальні в партері, дожидаючи молодого подружжя, але ті, мабуть, не квапилися.
На столі, накритім білою цератою, стояли вже готові чотири філіжанки, а оце вийшла Пеляжі, невеличка рудоволоса служниця з великим носом і тонкими губами, з машинкою до кави в руках. Вона служила вже 20 років у пані Діпарк і могла дозволити собі дещо.
— Гарно! — воркотіла вона. — Коли кава вистигне, то я не буду винна тому.
І воркотячи сердито собі під ніс, вернулася знову до кухні.
— Алеж це непростимо, — промовила гнівно пані Діпарк. — Можна б подумати, що Марко робить це навмисно, щоб ми запізнювалися на богослуження, скільки разів він тут.— Може їм буря вночі не дала спати. Я вже перед тим чула, як вони ходили по кімнаті, — сказала, лагодячи настрій, пані Бертеро.
Пані Діпарк мала 63 роки. Була це висока особа з дуже ще чорним волоссям, з холодним, правильними зморшками поораним лицем, суворими очима і наказуючим носом. Довгі літа провадила вона на площі св. Максентія, напроти катедри в Бомонті торгівлю модним крамом "під ангелом хранителем". Та по наглій смерті мужа, що — було говорено — була спричинена банкрутством одного католицького банку, вона зрозуміла настільки, що спродала склеп і, маючи коло 6000 франків ренти, оселилася в Майбуа, де в неї був невеличкий домик. Від того часу минуло вже близько 12 років, а її дочка, пані Бертеро, що також овдовіла, швидко й собі оселилася тут зі своєю, тоді одинадцятилітньою донечкою Жанвієвою. Нагла смерть зятя завдала старшій дамі нового клопоту. Він був урядовцем при фінансах; вона нерозумно вірила в його будучину, але він умер у бідності, лишивши на її клопіт жінку й дитину. Відтоді обидві вдови жили в малім, понурім домику без радощів, самітно, віддаючись виключно набожності. Лише пані Бертеро, висока, темноволоса дама, подібна до матері, з журливим та заляканим поглядом, яку муж ніжно любив, заховала в серці солодкі спогади про той короткий час життєвих радощів і щастя, і по її зів'ялих губах блукав іноді неясний усміх безнадійної туги.
Приятель покійного Бертеро, іменем Сальван, колишній учитель у Бомонті, тоді інспектор початкових шкіл, пізніше зроблений директором учительської семінарії, висватав Жанвієву, якої був опікуном, за Марка Фромана. Бертеро, вільнодумець, не ходив до церкви, але жінці не боронив ходити, а іноді в ніжній поблажливості й сам відпроваджував на службу Божу. А Сальван, ще більший вільнодумець, що вірив лише в науково доведені правди, у приятельській нерозвазі впровадив Марка в цю побожну родину, не багато турбуючись конфліктами, які могли з цього виникнути. Впродовж трьох років від часу свого шлюбу Жанвієва, колись одна з найліпших учениць у Візиток в Бомонті, цілком зайнята любов'ю до свого мужа, почала справді чимраз більше занедбувати релігійні обов'язки, так що тепер уже й не молилася. Пані Діпарк була за це дуже недобра, хоча молода жінка, перебуваючи на вакаціях у Майбуа, совісно ходила з бабунею до церкви. Але невмолима старушка, що ніяк не хотіла згодитися на шлюб Жанвієви з Марком, сердилась дуже на нього, закидаючи йому, що він відчужив від неї душу її внучки.
— Три чверти на сьому! — промовила вона знову, почувши биття годинника на близькій вежі. — Ніяк не встигнемо впоратись на час.
Вона приступила до вікна й дивилася на площу Капуцинів. Малий домик стояв на розі тієї площі й церковної вулиці. Він мав лише один поверх; у партері ліворуч і праворуч від коридору були їдальні й гостинна; кухня й пральня містилися ззаду, виходячи на вогке, темне подвір'я; на поверсі були праворуч два покої пані Бертеро; нарешті під самим дахом, насупроти покоїка Пеляжі були ще дві маленькі кліточки, де жила Жанвієва ще малою дівчинкою і де радісно приміщувалася й тепер, коли зі своїм мужем прибувала до Майбуа. Але яка ж олов'яна тиша, яка вогка сутінь стояла у всіх кімнатах того малого домика! Церковна вулиця, що починалася біля парафіяльної церкви св. Мартина, була така вузенька, що возом годі було їхати по ній, і вічний присмерк стояв навіть опівдні над старими, занедбаними фасадами домів і над мостовою з нетесаних кругляків, куди служниці й господині просто виливали помиї з кухонь. А на північ простяглася гола площа Капуцинів, загороджена високим причілком старого манастиря, де жили Капуцини на спілку з "братами християнської школи": Капуцини обслуговували велику й гарну каплицю, а Боніфатри утримували дуже велику школу в бокових забудованнях манастиря.
Пані Діпарк дивилася коротку хвилину на безлюдну площу, тиху як церква, куди лише нечутними кроками пересувалися побожні, темні постаті, а тільки в певних годинах дня її оживлював рій шкільної дітвори. Звільна прогомоніли удари дзвону в лінивому повітрі, і стара ще з більшою нетерплячкою обернулася, коли двері відчинилися і ввійшла Жанвієва.
— Нарешті! — сказала. — Снідаймо. Година вже пробила.
Жанвієва, висока, струнка бльондинка з пишним волоссям і повним життєвої охоти та веселости лицем, що його унаслідувала від батька, засміялася дитячим сміхом, який лишився у неї й на двадцять першім році, і показала блискучі, білі зуби. Та пані Діпарк наново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.
— Що, Марко ще не готов?
— Зараз прийде, бабусю; він приведе Люізу.
Вона обняла матір, що сиділа мовчки, і защебетала, як то їй заміжній жінці бачити себе знову в домі, де прожила дитячі роки. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кожний камінчик і де кожний космик трави мов рідний їй. І поки вона, весело щебечучи для заповнення прикрої хвилини, стояла при вікні з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постаті.
— А бач, отець Филип і брат Фульґенцій! А куди вони це так рано?
Два священики йшли звільна невеличкою площею і, бачилось, заповнювали її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. От. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим червоним лицем, вилупленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40–літній, був префектом студій в інституті у Вальмарі, прегарній маєтності єзуїтів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, червоноволосий, сухоребрий чоловік таких самих літ, був зверхником над трьома іншими братами, що разом із ним тримали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лікаря психіятра, який і сам умер збожеволівши, і служниці, — нервовий, дразливий чоловік, непосидяча, амбітна голова. Він голосно і з живими рухами переконував про щось свого товариша.
— Сьогодні по полудні роздаватимуть нагороди у школі, — пояснила пані Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів, робить їм ту честь і сам роздає нагороди. Він певно вчора прибув з Вальмарі і йде оце з братом Фульґенцієм, щоб удвох обговорити ще деякі зарядження.
Її слова перервала поява Марка, що нарешті прибув, несучи на руках дволітню Люізу, яка, обхопивши його за шию обома ручками, радісно сміялась та кричала.
— Гоп – гоп – гоп! гоп – гоп – гоп! — кричав Марко входячи. — Ми їдемо залізницею. Швидше годі прибути!
Марко Фроман був не так високого росту, як його брат Матвій, Лука чи Іван, з вужчим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло, чоло Фроманів. Та що особливо робило його приваблюючим — це його очі, ясні, лагідні очі, що зазирали аж до дна душі, і м'який, чарівний голос, що захоплював духа, серце і всю людську істоту. Вуса і рідкі фаворити відслонювали трохи повні, але різкі і добрі уста. Як усі сини П'єра і Марії Фроманів, учився він ремесла — літографії; маючи сімнадцять років, він одержав дозвіл і прийшов до Бомонту, щоб там докінчити своєї освіти і навчання при великій літографії Папон–Лярош, що майже для всіх шкіл Франції постачала атласи, шкільні мапи і географічні картини-посібники. Але тут у нього перемогло замилування до вчителювання так, що він склав вступні іспити до вчительської семінарії в Бомонті, яку й закінчив, маючи 20 років, і одержав свідоцтво зрілости та кваліфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізніше ще й сертифікат здібности на вчителя та ставши дефінітивним учителем у Жуанвілі, він на 27–му році одружився з Жанвієвою, завдяки допомозі свого приятеля й опікуна Жанвієвої Сальвана, що увів його до дому двох дам і щиро радів та зворушувався пишним розквітом любови обох молодят. І оце вже три роки жили Марко й Жанвієва у своїм селі, що мало ледве 800 мешканців, не зважаючи на вбожество й обмеження, не вважаючи на заводові прикрості, жили веселі й щасливі своєю молодою любов'ю та обопільним посіданням.
Пані Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.
— Ну, та й залізниця! За моїх молодих літ поштові фургони ходили швидше за вашу залізницю! — сказала вона. — Квапмося, бо напевно прийдемо вже запізно.
Вона сіла за стіл і вже наливала молоко до філіжанок. І поки Жанвієва встановлювала високий стільчик малої Люізи між собою і своєю матір'ю, Марко весело, ніби вибачаючись, сказав:
— Я затримав вас, правда? А цьому тільки ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати, серед того спокою, що тут панує.
Пані Діпарк пила каву і не вдостоїла його ніякої відповіді. Лише пані Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньці, щасливій жінці й матері, прояснила лице слабою усмішкою. І немов мимохіть, оглянувшись звільна довкола, сказала тихим голосом:
— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що живе на світі.
— А проте, — говорив далі Марко, — чули ми вночі коло десятої якийсь галас. Жанвієва не могла надивуватися: на площі Капуцинів нічний галас!
Але цим старанням сказати щось жартівливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:
— Це певно люди йшли з каплиці Капуцинів. Учора о десятій правилася суплікація до найсвятішого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учнів, що цього року приймали причастя. Ну, а виходячи з церкви діти трохи говорили та сміялися. В усякім разі це ліпше, як ті погані дитячі гри без моральности й релігії.
Ніхто не відповідав на це, і в кімнаті залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатання ложок у філіжанках. Це була стріла на Маркову школу, на його світське навчання та на ті "погані" забави. Та Жанвієва кинула на його благальний погляд, і він переміг свою дразливість і, обертаючись до пані Бертеро, почав швидко знову говорити, оповідав про життя в Жуанвілі та про своїх учнів із замилуванням учителя, що у своїй роботі знаходить джерело вдоволення й радости.
В тій хвилині тишу порожнього, понурого кварталу знову перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно залунав у душнім повітрі.
— Останнє дзвонення! — скрикнула пані Діпарк. — Я ж казала, що ми не встигнемо.
Вона встала й гонила до поспіху дочку і внучку, що ще не подопивали кави, коли в тім знову увійшла Пеляжі, бліда, вся тремтяча, з аркушем газети "Малого Бомонтця" у руці.
— О пані, то щось страшне, жахливе! Рознощик газети говорить…
— Що таке? Говори бо!
Служниця не могла прийти до себе.
— Оце тількищо… знайдено малого Зефірина, братанка сусіднього вчителя… в його покоїку… замордованого.
— Що? Замордованого?
— Так, пані, задушеного… і в сорочці… і всякі огидності поповнено на ньому…
Всі перелякалися, навіть пані Діпарк жахнулася.
— Малий Зефірин, братанок жидівського вчителя Сімона, такий горбатенький але дуже гарний хлопчик! Він був католик, бідненький, і ходив до школи до Боніфратрів і певно був у церкві вчора вночі, бо недавно вперше приступив до причастя. Ох, лишенько! То вже мабуть є такі родини, що на них тяжить якесь прокляття.
Марко слухав переляканий, одубілий. І нараз промовив пристрасно, забуваючи себе самого:
— Вчителя Сімона я знаю дуже добре. Він лише двома роками старший за мене і разом зі мною був в учительській семінарії. Це ясна голова, ніжне серце, як рідко. Це бідне дитя, того католика–братанка він узяв до себе з милосердя і з рідкою сумлінністю посилав його до школи до Боніфратрів. А тепер на тобі, таке страшне нещастя.
Він схопився з крісла, тремтячи зі зворушення.
— Біжу до нього! Мушу побачити, що там сталось, і, коли можна, допомогти йому в його турботі.
Але пані Діпарк ледве й слухала його. Вона домагалася від пані Бертеро і Жанвієвої, щоб вони швидше вбиралися, і побігла з ними до церкви. Останній голос дзвонів прогомонів, і душна тиша знову залягла на порожній площі Капуцинів. Марко передав малу Люізу під догляд Пеляжі і також вийшов з дому.
Новозбудована школа в Майбуа складалася з двох окремих крил — одного для хлопців і одного для дівчат. Стояла вона на площі ім. Республіки насупроти також нової і в тім самім стилю збудованої ратуші. Обидва будинки, блискучо білі, якими гордилось ціле містечко, розділені були головною вулицею, що йшла поперек площі і виходила одним кінцем на гостинець, що вів до Бомонту, а другим до Жуанвіля. Ця вулиця, при якій трохи далі внизу стояла також і парафіяльна церква св. Мартина, була головною артерією комунікації та торгівлі в містечку і весь день оживлювалась численними возами та пішоходами. Але за школою панувала самота й тиша, і між плитами тротуару виростала трава. Бокова вуличка, при якій стояли лише плебаня та торгівля папером пань Мільо, вела з цього тихого кута площі Республіки на площу Капуцинів. От тим то Марко за кілька хвилин ходу був уже на місці.
Обидва подвір'я шкільного будинку припирали до бокової вулички і були відділені одно від одного двома вузькими огородцями, з яких один був призначений для вчителя, а другий для вчительки. В партері того крила, де була хлоп'яча школа, зумів Сімон відділити одну кімнатку, в якій і помістив малого Зефірина. Хлопчик був братанком його жінки Рашелі, з дому Лєманівни, а внуком убогого жидівського кравця Лємана, що разом зі своєю жінкою жив у нужденнім домику при вулиці Крутій, нужденнішій вулиці в цілім Майбуа. Батько, Даніель Лєман, десятьма роками старший від своєї сестри Рашелі, з фаху механік, оженився був з любови з католичкою, сиротою Марією Прініє, що була вихована монахинями, а потім стала кравчинею. Молодята любилися дуже сердечно, а коли народився малий Зефірин, його не христили і виховували без всякої релігії, бо батько й мати з делікатности не хотіли присвоювати його жадне своїй релігії. Але по шістьох літах Даніеля постигла страшна смерть: колесо машини вхопило його й потрощило перед очима жінки, що якраз принесла була йому полуднувати. Пригноблена цим страшним ударом, ввіпхана назад у погляди своїх дитячих літ, Марія побачила у своєму нещастю кару Божу за те, що вийшла заміж за жида, дала хлопчика охристити і віддала його в школу Боніфратрам. Та в тім часі показалося і виступало у хлопця чимраз більше дідичне каліцтво: він горбатів. Мати, що надаремно боролася зі своїм серцем, яке не покидало спогадів про коханого мужа, бачила в тому нову, невмолиму кару Божу за свій гріх. Журба, ненастанна таємна боротьба в її душі, надсильна праця звалила її з ніг і вона вмерла, коли Зефіринові було одинадцять літ і він приготувався до першого причастя. Тоді Симон, хоч сам бідний, узяв хлопця до себе, щоб він не був тягаром родичів його жінки, і в своїй доброті та толеранції вдовольнився тим, що давав йому утримання, дозволяючи приступати до причастя й ходити далі до школи Боніфратрів.
Кімнатка, в якій жив Зефірин, перед тим комірка, що була приладжена для нього бідненько, але чисто, мала лише одно вікно, малощо вище як мостова сумежної вулиці; воно виходило на найвідлюдніший кут площі за школою. І коли того ранку Міньо, молодший учитель, що жив на першім поверсі, коло сьомої години сходив униз, побачив, що вікно було відчинено наростіж.
Міньо, селянський син, вступив до вчительської семінарії в Бомонті так само, як був би вступив до духовної семінарії, просто лише на те, щоб уникнути важкої селянської праці. Він був білявий, з коротко обстриженим волоссям і з широким, вісповатим лицем, що надавало йому прикрого вигляду; та в суті це незлий чоловік, навіть добродушний, лише все дбалий про те, щоб не зашкодити своїй кар'єрі. Хоч мав 25 літ, він не квапився женитися, але зволікав з цією як і зі всякою іншою справою, готовий ухопити всяку нагоду, яку наверне йому доля. Пристрасний риболов, він уживав тих перших вакаційних днів на те, щоб ловити рибу в Вервіллі, річці, що перепливала поза фабриками Майбуа, і власне в блюзі й солом'янім капелюсі, з вудкою на рамені вибрався був іти з дому. Та тут здивувало його широко відкрите вікно Зефіринове, хоча хлопець звичайно вставав дуже вчасно, і він підійшов та зазирнув до кімнатки через вікно.
Та ледве зробив це, задеревенів з переляку і крикнув:
— Мій Боже! Бідна дитина! Мій Боже, мій Боже, а це що таке? Яке ж страшне нещастя!
В малій кімнатці, оббитій ясними тапетами, панував іще спокій, тиха атмосфера щасливого дитинства. На столі стояла мальована статуетка Пресвятої Діви, обік лежали книжки, кілька образків святих, усе чистенько поскладано в порядку. Мале біле ліжко було недоторкане, хлопчик ще не лягав спати. На помості лежало лише одно перевернене крісло. А обік нього, на ліжнику, лежало худеньке тіло бідного малого Зефірина в сорочці, з посинілим лицем, із слідами проклятої руки на шиї хлопчика, за яку його задушено. Роздерта сорочка відслонювала хребетний стовп, його каліцтво, видне тим виразніше, що ліве рамено було заложене догори за голову. І не вважаючи на синяві і блідість, вказувало те личко ще всю свою принадну красоту. Це була правдива головка ангела з білявим, кучерявим волоссям, що обрамовувало ніжне дівоче личко з синіми очима, тонким носом, прегарними дрібними устами, що при усміху творили ямочки на щоках.
Зі страху й переляку Міньо не міг нічого сказати лише:— Мій Боже! Мій Боже! Страшенно, страшенно! Гей на поміч! Чи нема там нікого? — кричав він на всю площу.
Панна Рузер, учителька, почула крик і надбігла. Вона раннім ранком вийшла в огородець, щоб глянути на свою салату, що гарно росла від уливних дощів. Вона мала 32 роки, була висока і статна, але не гарна, з рудавим волоссям, круглим, широким лицем, великими сірими очима, блідими губами й гострим носом, що свідчив про її жорстоку, хитру й зажерливу вдачу. Хоч не дуже принадна, вона була, як говорено, на добрій стопі з інспектором елементарних шкіл, красунем Морезеном, і це причинялось до її авансу. Зрештою була вона дуже покірною міському парохові аббе Кандієнові, а також Капуцинам і Боніфратрам і особисто водила своїх учениць на катехізацію та на релігійні вправи. Коли побачила страховище, розсипалась і вона окриками переполоху.
— Господоньку святий, змилуйся над нами! Це ж убивство, душогубство! Ай, Господоньку милосердний!
Та коли Міньо кинувся крізь вікно влізти до покою, вона зупинила його.
— Ні, ні, не лізьте! Треба вперед оглянутись, покликати людей.
Коли панна Рузер оглянулась за підмогою, побачила о. Филипа і брата Фульґенція, що, надходячи з площі Капуцинів, де Жанвієва й обидві дами бачили їх у переході, власне виходили з вузької вулички. Вона підняла руки до неба, немов сам Бог оце з'явився їй.
— О, шановний панотче, шановний брате, ходіть швидко, швидко, тут лихо скоїлося!
Обидва духовні надбігли і аж здригнулися, побачивши таке страхіття. Енергійний і розумний отець Филип стояв німо, а вразливий брат розсипався пристрасними окриками.
— Ах, бідна дитина! Що за огидний злочин! Така тиха, добра дитина, найліпший з усіх наших учнів, такий побожний, такий гарячий у релігії. Але годі ж нам стояти тут надворі, мусимо поглянути, як це там сталося.
Панна Рузер не сміла вже тепер зупиняти їх, і брат уліз до кімнати вікном; за ним уліз також отець Филип, який, побачивши обік трупа клубок паперу, підняв його зараз. Учителька лишилася надворі, більше з обережности ніж зо страху, і хвилину затримала ще й Міньо. Що дозволили собі слуги Божі, це було може недозволене для простих учителів. І ось, поки брат з новими окриками сильного зворушення нахилився над непорушним тілом, не доторкаючись його, розвинув о. Филип, усе ще не кажучи ані слова, зім'ятий у клубок папір і, бачилось, уважно придивлявся до нього. При тому він обернувся до вікна плечима, так що видно було рухи його ліктів, але не видно паперу, а тільки чути було його шелест. Це тривало пару секунд. Тим часом Міньо вскочив також до кімнати і побачив, що клубок складався з газети, а разом з нею був зім'ятий ще вузький пояс білого паперу.
— А це що?
Єзуіт глянув на вчителя і сказав спокійно своїм низьким, повільним голосом:
— Вчорашнє число "Малого Бомонця", з 2 серпня, і дивним способом зім'ятий з ним оцей взірець до писання. Адіть, о!
Він мусів показати папір, бо Міньо вже перед тим бачив у його руках. Він тримав його у своїх грубих пальцях, так, що видно було лише слова "Любіться між собою", виписані гарною англійською мовою. Папір був подіравлений і забруднений. Вчитель ледве встиг кинути на нього оком, коли біля вікна почулися нові окрики перестраху.
Це власне надійшов Марко, і вид бідної замордованої дитини наповнив його жахом і гнівом. Не слухаючи оповідання вчительки, він ускочив також вікном до кімнати. Присутність двох духовних була для нього несподіванкою, та від Міньо він почув, що він і панна Рузер прикликали їх, коли вони у хвилині викриття злочину переходили вулицею.
— Не руште його, не змінюйте нічого! — крикнув Марко. — Треба зараз повідомити бурмістра і поліцію.
Тим часом знадвору збіглося ще кілька людей, а один парубок побіг зараз покликати урядників. Марко тим часом озирався далі по кімнаті. Над маленьким трупом бачив брата Фульґенція, переможеного співчуттям, з заплаканими очима, як нервовий чоловік, що в сильних зворушеннях тратить владу над собою. Марка вхопили за серце ті знаки зворушення, бо й його душа була збентежена до дна при виді сповненого тут огидного злочину. Ледве свідомо для нього самого в його душі ворухнулось якесь відчуття, що пізніше мало скріплене вернутися знову. Але в тій хвилині щезла ця перелетна думка. Він бачив лише о. Филипа, що зворушений, але спокійний усе ще тримав у руці число газети та каліграфічний взірець. На хвилину єзуіт обернувся, немов бажаючи заглянути під ліжко, а потім знову виступив наперед.
— Адіть, о! — промовив він не запитаний, показуючи обидва папери, — це я знайшов на помості, зім'яте в клубок. Очевидно вбивця силкувався заткнути дитині цей клубок у рот, а коли йому це не вдалося, задушив її. Бачите, цей взірець забруднений слиною і подіравлений зубами дитини. Правда, пане Міньо, клубок лежав ось тут, коло ноги столу? Ви ж бачили його?
— А так, — сказав учитель, — я зараз завважив його.
Міньо наблизився, щоб іще раз глянути на взірець, та на диво собі побачив, що правий ріжок папірця був відірваний. Він не пригадував собі, щоб бачив той відірваний ріжок раніше, коли єзуіт вперше показував йому той папірець. Певно цей ріг був тоді закритий його грубими пальцями, що держали цей вузький папір. Він і сам не знав докладно, як воно було, ця незначна обставина якось затерлася в його пам'яті і докладно про це він уже не міг би сказати.
Тим часом Марко взяв папір до рук і приглянувся йому уважно.
— Ах, так! Сліди зубів видно. На жаль, цей папір дасть нам мало вказівок, бо такі літографовані взірці каліграфії продають по всіх склепах; вони не особисті. Та гов! тут унизу видно щось мов ініціяли, посплітані букви, але не зовсім чіткі.
О. Филип нахилився без поспіху.
— Думаєте, що це ініціяли? Мені здається, що це пляма від чорнила, напівзамазана слиною та слідом зуба тут обік.
— Пляма від чорнила? Ні! Це справді ініціяли, та на жаль замазані й нечіткі.
Потім побачив, що ріжок був віддертий.
— А тут вгорі бракує ріжка. Певно також зубами віддертий. Чи ви не знайшли того шматочка?
О. Филип відповів, що не шукав його. Він знову розгорнув число газети й обдивлявся його докладно, а Міньо тим часом шукав на помості. Не знайдено нічого. Зрештою не прив'язувано ніякої ваги. Марко згоджувався з духовним на те, що вбивця зразу пробував заглушити крики хлопця, втискаючи йому клубок паперу в рот, а потім переляканий задушив його. Дивною і незвичайною появою був каліграфічний взірець, зім'ятий разом з числом газети. Число газети "Малий Бомонтець", це було зовсім зрозуміле, це всякий міг мати в кишені. Але цей взірець, відки він узявся, як він знайшовся тут, зім'ятий і здушений у клубок, немов зліплений докупи з аркушем газети? Всякі припущення були тут можливі, і це вже було завдання суду при допомозі слідства віднайти правду.
Марко почув у страшній пітьмі тієї драми подув нещастя над собою, немов якась ніч, повна страховищ, нараз почала насуватися.
— Демон вилазить із темної своєї ями, — проворкотів він мимовільно.
Тим часом гурт людей перед вікном ще побільшився; між іншими прибігли також обидві пані Мільом, властительки близького паперового склепу. Пані Александрова Мільом, висока бльондинка з лагідним виразом обличчя, і пані Едвардова Мільом, також статна, але брунетка й енергійна, були зворушені тим більше, що Віктор, синок останньої, також ходив до школи до Боніфратрів, а Себастіян, син першої, був учнем Сімона. Вони цікаво слухали оповідання панни Рузер, що перед групою розповідала всі відомі їй деталі, поки люди ждали приходу бурмістра та жандармів.
— Вчора вечером була я в каплиці Капуцинів на суплікації до святого сакраменту; так було гарно, так піднесено. І малий Зефірин також був з дітьми, що цього року вперше приступали до причастя. Аж серце раділо, дивлячись на нього! Виглядав, мов анголик.
— Мій син Віктор не був на суплікації; йому ще лише дев'ять літ, — сказала пані Едвардова. — Але чи ж Зефірин ходив сам? Чи ніхто не проводив його додому?
— О, це ж пару кроків відси до каплиці, — сказала вчителька. — Брат Ґоржія мав поручення відводити дітей, що живуть далі і яких батьки не могли бути в церкві. А щодо Зефірина, то пані Сімонова просила мене вважати на нього, і я привела його додому. Він був дуже веселий, відчинив віконниці, що полишив був лише приперті, і вліз вікном до кімнати, ще й крикнув, сміючись голосно, що це простіша й вигідніша дорога. Я ще потім постояла хвилину, поки він засвітив свічку.
Марко, що вийшов був з кімнати, слухав уважно цього оповідання.
— А котра то була година? — запитав.
— Рівно десята, — відповіла панна Рузер. — Власне годинник на вежі св. Мартина вибив десяту.
Дрож пробігла по всіх. Це оповідання, як бідний хлопчина весело вскочив вікном до кімнати, в якій мав знайти таку страшну смерть, ухопило всіх за серце. А пані Александрова лагідним тоном висловила думку, що виринула була одночасно у багатьох.
— Це було необережно лишати саму дитину ночувати в такім на відшибі положенім покою та ще й з таким низьким вікном. Треба було вікно заґратувати.— Він усе замикав віконниці, — сказала панна Рузер.
— А вчора замкнув, поки ви були тут? — запитав Марко.
— Ні, не можу сказати цього. Коли я лишила його, щоб іти додому, він власне засвітив був свічку і порядкував образки святих на своїм столику, а вікно стояло нарозтіж відчинене.
— Пан Сімон часто журився тим вікном, — докинув і від себе молодший учитель Міньо, — і радив перенести хлопця десь до іншої кімнати. Він усе доконче поручав йому замикати віконниці. Але здається, що хлопчина не все сповняв те поручення.
І духовні тим часом повиходили з кімнати. О. Филип, поклавши газету і взірець каліграфії на столі, не промовив ані слова, а тільки придивлявся та прислухався і з особливою увагою слідкував за кожним словом, кожним рухом Марковим, а брат Фульґенцій не переставав розсипатися жалібними промовами. Нарешті промовив єзуіт, що, бачилось, хотів вичитати з очей молодого вчителя хоч будь-що:
— То ви думаєте, що це міг зробити якийсь нічний волоцюга, що, бачучи хлопця самого, вліз до кімнати вікном.
Марко прирікав не висловлювати ніяких здогадок.
— О, я не думаю нічого, це вже річ суду, шукати та віднайти винного. А в тім — ліжко не рушене, а хлопець був у самій сорочці, очевидно збирався йти спати. Це веліло би здогадуватися, що злочину доконано зараз по десятій. Візьмім так, що хлопець іще чверть години, а щонайбільше пів години забавлявся образками. Тоді, бачучи, що хтось чужий влізає до кімнати, мусів би кричати і хтось мусів би чути його. Ви, панно, не чули нічого?
— А нічогісінько! — відповіла вчителька. — Коли пів до одинадцятої я лягла спати, скрізь довкола було тихо і спокійно. Потім аж коло першої години в наслідок бурі я пробудилася.
— Свічка лише трохи надпалена, — сказав Міньо. — Значить убивця згасив її, заким назад виліз вікном. А вікно лишив зовсім відчиненим, так як я його застав.По тому ствердженню, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидається на свою жертву і душить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людей, що тремтячі та пригноблені стояли тут разом. Ніхто не хотів висловити ніякого здогаду, кожний гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарешті о. Филип запитав:
— А пан Сімон хіба виїхав куди?
Ще зовсім оголомшений своїм зворушенням із–за страшної події Міньо видивився на нього. Марко відповів замість нього здивований:
— Сімон певнісенько дома. Чи ж йому не дано знати?
— Їй–богу, ні! — скрикнув Міньо. — Я зовсім стратив голову. Пан Сімон учора був на бенкеті в Бомонті, але певно вернувся ще вночі. Його жінка трохи нездорова. Певно вони ще й досі сплять.
Було вже пів до восьмої, але набовдурене небо було таке понуре, так важко нависло хмарами, що в тім закамарку вулиці здавалося, що ще стоїть сірий досвіток. Молодший учитель, не гаючись, побіг до Сімона. "Гарне пробудження, — думав він, — приємну новину маю принести своєму зверхникові!"
Сімон був сином незаможнього жида годинникаря в Бомонті; у нього був брат Давид, трьома роками старший за нього. Сімонові було несповна 15, а Давидові 18 літ, коли їх батько, зубожілий через процеси, вмер нагло від нервового пораження. По трьох роках умерла також їх мати у великій бідності. Давид, старший син, пішов до війська, а Сімон записався до вчительської семінарії, яку й скінчив із дуже добрим свідоцтвом. Потім був десять років молодшим учителем у Дербекурі, сусідньому містечку. Тут, маючи 26 літ, оженився з любови з Рашелею Лєманівною, дочкою вбогого кравця на Крутій вулиці, що в Майбуа мав досить багато замовників. Вона була надзвичайно вродлива, високого росту, з важким, чорним волоссям і чудовими оксамитовими очима, а чоловік оточив її любов'ю, що була близькою до обоження. З їх подружжя було у них двоє дітей. Йосип чотириліток і Capa — дволітня дівчинка. Склавши іспити на вчителя, Сімон — рідкий приклад швидкого авансу — був іменований на 32 році життя старшим учителем у Майбуа, де пробував оце вже два роки.
Марко не дуже любив жидів у наслідок від віків унаслідженої антипатії. Над причиною цього, не зважаючи на велике вільнодумство свого ума, він ні разу ще не задумувався. Проте, з Сімоном він був на "ти" і приятелював із ним ще відколи вони були товаришами в семінарії. Він вважав його чоловіком дуже інтеліґентним, дуже добрим учителем, з усієї душі відданим обов'язкам свого фаху. Та при тому він добачав у нього надмірний педантизм, прив'язання до букви, рабську покірність приписам та дисципліні і вічне побоювання, щоб не наразитися зверхникам, "не бути зле записаним". В тім пізнавав Марко застрашення та пригноблення його раси, наслідок довговікових переслідувань, що виявлялися в душі народу ненастанним страхом перед кривдою й насиллям. При тому Сімон мав певну підставу до побоювань, бо його іменовання в Майбуа, малім, клерикальнім містечку, де була школа Боніфратрів і впливовий манастир Капуцинів, викликало майже скандал. Його жидівське походження вибачали лише завдяки його бездоганному поводженню та його гарячому патріотизмові, що виявляв себе часто надхненними славословіями на озброєну Францію, яку він уявляв собі переможною володаркою всього світу.
І ось прибіг Сімон у супроводі Міньо. Низький, худий і жилавий, з коротко обстриженим рудавим волоссям і рідкою борідкою, він мав сині, лагідні очі, тонкі уста і гострий, горбатий ніс своєї породи; та взагалі лице з млявими рисами і трохи хоровитою фарбою не робило приємного вражіння. Він був так вражений страшною подією, що робив вражіння п'яного: він хитався сильно і белькотів щось невиразне, його руки дуже тряслися.
— Чи ж це можливе, Боже небесний? Таке здичіння, така нелюдяність!
Коли надійшов проти вікна, зупинився вражений, вперши очі в маленького трупа, тремтячи всім тілом. Всі присутні — обидва духовні, торговки папером, учителька дивилися на нього мовчки, дивуючись, чого він не плаче.
Нарешті Марко, зворушений до дна душі, приступив до нього, взяв його за руки, обняв його щиро.
— Кріпись, любий друже, кріпись! Мусиш зібрати всю силу!
Не слухаючи його, Сімон нараз обернувся до Міньо.
— Прошу вас дуже, Міньо, підіть до моєї жінки. Не хочу, щоб вона бачила це. Вона дуже любила свого братанка, та вона занадто хора й слаба, щоб могла знести цей страшний вид.
І коли молодий чоловік віддалився, він промовив наново зламаним голосом:
— Ах, що за пробудження! Виємково ми заспали трохи довше. Моя бідна Рашеля спала, а щоб не будити її, лежав і я ще і снував усякі вакаційні пляни… Вночі, прибувши додому, я розбудив її; тут іще й буря додала їй страху, і вона до третьої години вдосвіта не могла заснути.
— А коли ти прибув додому? — запитав Марко.
— Саме 20 хвилин перед північчю. Жінка запитала мене, яка година, і я поглянув на годинника.
Панна Рузер промовила із здивуванням:
— Але в ту пору не приходить сюди ніякий поїзд.
— Я не приїхав залізницею, — відповів Сімон. — Бенкет протягнувся так довго, що я запізнився на той поїзд, що відходить о 10–тій 30 хвилин, і наважився пройти тих 6 кілометрів пішки, не маючи терпіння ждати на північний поїзд. Я дуже квапився, турбуючись жінчиним здоров'ям.
О. Филип усе ще стояв спокійний і мовчазний. Але брат Фульґенцій не міг стримати себе, щоб не поставити деяких запитань.
— Двадцять хвилин перед північчю? В такім разі злочин певно був уже давно сповнений. І ви нічого не бачили, не чули?— Зовсім нічого. На площі не було ані живого духа, буря вже надходила здалека. Я прийшов додому, не стрінувши ані душі людської. Увесь дім лежав у найглибшім спокою.
— А хіба ж ви не подумали заглянути, чи бідний Зефірин вернувся із каплиці й чи спить? Хіба ви не заглядали до нього кожного вечора?
— Ні. Бідний хлопчик був уже дуже самостійний і мав свою волю, а ми лишали йому якнайбільше свободи. А при тому так було спокійно й тихо скрізь, що мені і в голову не шибнула думка переривати йому сон. Я пішов просто до своєї кімнати, стараючись робити якнайменше шуму. Я поцілував своїх дітей і ліг зараз до ліжка, ще хвилину побалакавши з жінкою, яку на радість я застав значно здоровішою.
О. Филип, потакуючи, кивнув головою й перервав нарешті мовчанку.
— Так, так, усе це дуже натуральне, — промовив.
Усі присутні, бачилось, були тієї самої думки, й припущення, що якийсь нічний волоцюга коло пів до 11–ої допустився злочину, а потім утік вікном, яким уліз уперед, набирало чим раз більшої ймовірности. Сімонове оповідання потверджувало те, що говорили Міньо і панна Рузер. А обидві пані Мільом пригадували собі навіть, що коли западала ніч, бачили якогось підозрілого чоловіка, який волочився по площі.
— Так, багато лихих людей волочиться по вулицях! — сказав єзуіт. — Надіймося, що поліція винайде убивцю, хоч її завдання в усякому разі буде не легке.
Тільки в Марковій душі бунтувалося щось проти того припущення про якогось невідомого волоцюгу, що буцім то кинувся на хлопчину, хоча він перший напав був на цю думку. Але чим далі, тим ясніше він почував її неймовірність. Чи не слід би радше допустити, що той хтось був знайомий хлопцеві, що говорив із ним зразу ласкаво і збудив у ньому повне довір'я? Але це було таке неясне, що Марко, бачивши все це одну хвилину перед собою немов освічене блискавкою, зараз знову опинився в пітьмі, в непевності суперечних здогадів. Він задовольнився тим, що спокійно промовив до Сімона:
— Всі свідоцтва згідні, правда швидко виявиться.
Врешті, майже одночасно з поворотом Міньо, що переконав паню Сімонову не виходити з покою, надійшов бурмістр в супроводі трьох жандармів. Дарра, підприємець — будівничий що дороблявся великого маєтку, був сильно збудований мужчина, 42–літній, з круглим лицем здорової фарби, коротко обстриженим бльонд волоссям, гладко обголений. Поперед усього він звелів позамикати віконниці й поставити перед ними двох жандармів; третій пішов до середини дому, щоб пильнувати дверей, защеплених лише на клямку. Зефірин не замикав їх ніколи. Відтепер ніхто не смів на місці злочину нічого рушити, ані навіть підходити до нього близько. Дарра в першій хвилині зателеграфував до влади в Бомонті і оце ждав судової комісії, яка без сумніву прибуде найближчим поїздом. О. Филип і брат Фульґенцій нагадали, що їх ще чекають різні справи для пополудневої роздачі нагород. Дарра порадив їм поспішитись і якнайшвидше вернутися сюди назад, бо слідчий певно запитає їх про число "Малого Бомонця" та про каліграфічний взірець, що його знайдено коло трупа. І поки жандарми надворі мучилися, відпихаючи юрбу, що за той час сильно зросла і дуже бентежилася, вернувся Сімон додому, щоб тут дожидати приходу судової комісії разом з Даррасом, панною Рузер, Марком і Міньо у великій шкільній кімнаті, залитій ясним сонячним світлом, що падало сюди через обернене до подвір'я вікно.
Вибила восьма. Уливний дощ пройшов, а потім небо випогодилося, заповідаючи гарний день. Аж о дев'ятій прибула комісія. Старший прокуратор Рауль де ля Біссонієр приїхав особисто в супроводі слідчого Де; обидва вони були зворушені великим злочином і надіялися сенсаційного процесу. Ля Біссонієр, невеличкий, жвавий чоловічок 45 літ, з лицем, як у ляльки, обрамованим старанно підстриженою борідкою. Це був амбітний кар'єрист, що незадоволений своїм незвичайно швидким авансом, усе ждав на якийсь великий, сенсаційний процес, що мав принести йому перенесення до Парижу, де він надіявся швидко видряпатися на високе становище, завдяки своїй зручності та гнучкості і своїй услужній підлеглості супроти влади без огляду на те, хто має її в руках. В противенстві до нього був інший представник слідчої влади Де, високий, худий чоловік з гостро закроєним лицем, педантично совісний слідчий, що не знав поза своїм урядовим обов'язком нічого, але при тому слабохарактерний чоловік, якого легко було застрашити і який зовсім стояв під пантофлем своєї жінки, негарної кокетки та марнотратниці, що тиранила його й доводила до розпуки ненастанними докорами за брак у нього всякої амбіції.
Обидва урядники подалися до шкільної залі й зажадали, щоб їх заведено на місце злочину, щоб поперед усього оглянули все, заким приступлять до переслухання свідків. Сімон і Дарра пішли з ними, а Марко, панна Рузер і Міньо лишилися у шкільній залі, куди швидко прибув до них о. Филип і брат Фульґенцій. Урядники вернулися, обслідувавши докладно всі зовнішні обставини злочину й познайомившися з найдрібнішими відомими вже фактами. Вони принесли з собою примірник "Малого Бомонця" і каліграфічний взірець і, бачилось, надавали тим доказовим матеріялам надзвичайної ваги. Вони засіли за вчительським столом і почали якнайстараніше приглядатися обом паперам та обговорювати їх значення; особливо ж каліграфічний взірець показували обом учителям, Маркові і Сімонові, а також учительці й обом духовним. Робили це зрештою лише для власного вияснення, бо не було протоколянта, який міг би списувати протокола.
— Такі взірці, — заявив Марко, — вживаються у всіх школах, світських і духовних.
— Так, так, — потвердив брат Фульґенцій, — такі є у нас і певно також в оцій школі.
Прокуратор обернувся до Сімона.
— Не пригадуєте собі, — запитав, — чи вживали ви для своїх учнів такого взірця: "Любіться між собою."
— Такого взірця в моїй клясі не вживано ніколи, — відповів Сімон рішучим тоном. — Ви зовсім вірно сказали, пане прокураторе, я мусів би затямити собі його.
Коли прокуратор потім звернувся з тим самим питанням до брата Фульґенція, той завагався трохи.
— В нашій школі маємо ще трьох братів: Ізідора, Лазаря і Ґоржія, — сказав він. Напевно не можу сказати нічого.
А потім серед глибокої мовчанки, що залягла по його словах, додав:
— Ні, цього взірця не могли вживати у нас, а то я був би колись бачив його.
Урядники не зупинялися довше на тій речі, не бажаючи більше зраджуватися з тим, якої ваги прив'язували до цього паперу. Вони тільки висловили ще своє здивування, що відірваного ріжка годі було знайти.
— Чи такі взірці, — запитав Де, — не мають іноді на розі штемпля школи?
— Певно, деколи мають, — мусів признатися брат Фульґенцій.
— Що до мене, — докинув Марко, — то я ніколи не штемплював взірців.
— У мене все штемпльовано, — заявив спокійно Сімон. — Я міг би показати вам такі штемпльовані взірці. Але я штемплюю їх ось тут унизу.
Урядники, бачилось, були збиті з пантелику тими суперечливими зізнаннями. Тоді промовив о. Филип, що досі прислухався мовчки й уважно, злегка всміхаючись:
— Бачите з цього, мої панове, як то тяжко дійти правди. Так буде певно і з тою чорнильною плямою, до якої оце придивляєтеся, пане прокураторе. Дехто хотів у ній добачити щось ніби підпис, ініціяли. А я думаю, що це лише пляма, яку учень хотів стерти пальцем.
— А хіба ж буває, — запитав знову Де, — щоб учитель підписував свої ініціяли на взірці?
— Буває, — сказав знову брат Фульґенцій, — у нас так робиться.
— У нас ні! — скрикнули немов одними устами Марко й Сімон. — У народніх школах цього не буває ніколи.
— Помиляєтесь! — заявила панна Рузер. — Я своїх взірців не штемплюю ніколи, але іноді підписую свої ініціяли внизу.
Ля Біссонієр перервав дискусію, махнувши рукою; він знав з досвіду, яка плутанина повстає, коли почати допитуватися про дрібні звички поодиноких людей. Це вже справа слідства використати цей важливий доказовий матеріял, загадки відірваного ріжка, штемпля та ініціялів. Перейшли до того, що веліли свідкам докладно описувати всі дрібниці при відкриттю злочину. Міньо оповів, як відчинене вікно збудило його цікавість і як він скрикнув голосно, побачивши страшно понівечене тіло хлопчика. Панна Рузер оповіла, як вона прибігла на крик Міньо, описала потім події попереднього вечора, церковну відправу, як після неї провела Зефірина аж до його вікна і як він у свавільній веселості вскочив через вікно до хати. О. Филип і брат Фульґенцій оповіли зі свого боку, як припадково, проходячи вулицею, також були свідками відкриття злочину й означили докладно точку, де на помості лежав паперовий клубок, який вони дозволили собі лише розгорнути перед тим, як поклали його на столі. А Марко додав коротко ті невеличкі уваги, які поробив, прибувши останнім.
Ля Біссонієр обернувся тепер до Сімона.
— Ви сказали нам, що ви 20 хвилин перед північчю вернулися додому і застали весь дім у повнім спокою. Чи ваша пані спала вже?
Де дозволив собі втрутити своє слово.
— Пане прокураторе, чи не було б побажаним, якби пані Сімонова була тут? Не могла б вона на пару хвилин потрудитися сюди?Ля Біссонієр потакуючи кивнув головою. Сімон поспішив нагору до своєї жінки, яка швидко прийшла разом з ним.
Обгорнена простим шляфроком із сирівцевого полотна, Рашеля була така гарна, що при її вході по всіх зібраних тут мужчинах пройшов неначе подих зворушення й подиву. Це було втілення жидівської краси в її повнім розквіті: лице пречудово овальне, препишне чорне волосся, тепло–золотиста цера, предивні великі оксамитні очі, червоні уста й блискучі білі зуби. Вона виглядала мов жінка, що жила лише для любови, трохи індолентна, замкнена в обсягу своєї домашности з мужем і дітьми, як орієнтальна жінка у своєму гаремі. Коли вона ввійшла, Сімон хотів замкнути двері, та сюди пропхалися діти, Йосиф і Capa, один чотириліток, а друга дволітня, гарні, міцні дітваки. Вони прибігли за мамою, хоч їм було заборонено сходити вниз, і поховалися у фалдах її шляфроку. Урядники покивали головами, дозволяючи їм тут лишитися.
Чемний Ля Біссонієр, зворушений жіночою красотою, задавав питання дуже делікатним тоном:
— Чи справді, ласкава пані, ваш муж вернувся вчора додому двадцять хвилин перед дванадцятою?
— Так, пане прокураторе. Він засвітив свічку, глянув на годинника. Потім ліг і ми розмовляли ще хвилину тихо, щоб не збудити дітей, і чули, як вибила дванадцята.
— А ви самі, ласкава пані, перед поворотом мужа, між одинадцятою і пів до дванадцятої не чули нічого — голосів, кроків, шуму, зглушеного крику?
— Ні, нічогісінько! Я спала і прокинулася аж при вході мужа. Я була досить хора, коли він вибирався з дому, і він був радий, що застав мене майже здоровою, а в своїй радості був такий веселий та охочий говорити, що я мусіла просити його бути тихішим, щоб не побудити інших, так спокійно було довкола. Ах, хто би то був сказав, що на нас упаде таке страшне і так нагло нещастя!
Вона стратила рівновагу, яку досі заховувала через силу, і сльози покотилися по її лиці. Немов шукаючи утіхи й підпори, вона обернулася до свого мужа. Сімон також розплакався, бачучи, що вона плаче, і обняв її ніжно. Діти тривожно поглядали на батьків, і всі присутні були охоплені співчуттям і зворушенням.
— Я трохи здивувалася, що він вернувся у таку пору, — додала пані Сімонова без запитання, — бо ж в тій годині не приходить жадний поїзд, але муж потім оповів мені, як це все сталося.
— Я мусів бути на тому бенкеті, — пояснював Сімон, — і дуже розсердився, коли, прийшовши на двірець, побачив, як перед моїми очима від'їздив поїзд о пів до одинадцятої. Я не хотів ждати найближчого поїзду, що відходить аж опівночі, але зараз рушив пішки додому. Шість кілометрів — це ж недалека дорога. Ніч була гарна й тепла. Коли потім о першій годині розгулялася буря і жінка не могла заснути, я розповів їй, що бачив того вечора. Тому то сьогодні рано ми й заспали довше, не знаючи, що страшна смерть загостила до нашого дому.
Рашеля знову вибухла плачем, а він знову обняв її ніжно, як батько.
— Заспокойся, моє серце! Ми щиро любили цю бідну дитину і дбали про нього, як про свого сина. Ми нічого невинні в цьому страшному нещастю!
Цей погляд поділяли також усі присутні. Бурмістр Дарра виявляв завжди глибоку пошану до вчителя Сімона за його чесність та пильнування своїх обов'язків. Міньо і панна Рузер, хоч не дуже любили жидів, згоджувались на те, що цей з успіхом силкувався затерти своє походження бездоганним життям. О. Филип і брат Фульґенцій тримали себе супроти загального тут почуття так само невтрально, як раніше надворі, сиділи мовчки і немов намагалися своїми бистрими очима зазирнути на дно душі кожного з присутніх. Урядники також мусіли задовольнитися здобутими досі скупими фактами, з яких виринало одиноке припущення, що якийсь незнайомий уліз і знову виліз вікном. Лише час злочину виказувався докладно: між пів до одинадцятої і одинадцятою годиною вночі. А огидний, нелюдський вчинок лежав ще оповитий непрозорою пітьмою.
Поки урядники полагоджували неминучі формальності, Марко вийшов із дому, по–братерськи обнявши ще Сімона. Сцена між мужем і жінкою не сказала йому нічого нового, бо він добре знав, як гаряче вони люблять одно одного; та проте ця сцена зворушила його до сліз. На вежі церкви св. Мартина вибила дванадцята, коли він знову вийшов на площу, де тим часом зібрався гурт народу, крізь який він ледве міг пропхатися. Чим більше розходилася новина, тим більше народу сходилося; перед замкненим вікном був цілий стиск, так що жандарми ледве здужували відпихати людей. А з уст до уст ішли оповідання, перекручені, пересадні, з дивовижними дрібницями й доводили юрбу до роздратовання й лютости. Коли Марко нарешті вилабудався з сутолоки, до нього приступив один духовний.
— Ви власне вийшли зі школи, пане Фроман? Чи то правда, оте страховище, про яке говорять?
Це був аббе Кандіє, парох церкви св. Мартина, парафіяльної церкви містечка. Це був чоловік 34 літ, високий і статний, з лагідним, добродушним лицем, ясно–блакитними очима, повними щоками і круглим, м'ягким підборіддям. Марко познайомився з ним у пані Діпарк, якої приятелем і сповідником був аббе, і хоч не любив клерикалів, то до цього духовного почував певну пошану, бо пізнав у ньому чоловіка толерантного і справедливого, у якого, щоправда, було більше доброго серця ніж духовних здібностей.
Вкоротці оповів йому Марко всю правду, що дійсно була досить страшна.
— Ах, бідний Сімон! — скрикнув парох зі співчуттям. — Це мусить бути для нього тяжким ударом! Він дуже любив свого кузина і поводився з ним дуже гарно, це я знаю з власного нагляду.
Це добровільне свідоцтво дуже втішило Марка. Він ще кілька хвилин розмовляв з парохом. Та ось до них наблизився капуцин о. Теодосій, суперіор маленької чернечої експозитури, що обслуговувала близьку каплицю. Гарна постать з червоним лицем, на якому горіла пара огнистих очей і якому чорнява борода додавала маєстатичного виразу. Це був дуже люблений сповідник, славний проповідник з містичним зафарбленням, якого сердечний голос стягав слухачів великими гуртами. Хоча з аббе Кандіє у нього йшла таємна боротьба, то прилюдно супроти нього він поводився з пошаною, як молодший і нижній слуга Божий. І він почав висловлювати своє глибоке зворушення, свій біль сприводу сумної події. Бідний хлопчина! Ще вчора вечером у каплиці всі зглядалися на нього. Він виявляв таку гарячу набожність, виглядав як правдивий херувимчик з тією білявою, кучерявою ангельською голівкою.
Зараз при перших словах о. Теодосія Марко поквапився попрощатися. Супроти цього монаха він почував у глибині душі якусь антипатію і непоборне недовір'я. Йому треба було поспішати на обід. Та ледве відійшов пару кроків, коли знову йому хтось по–приятельськи поклав руку на рамена й зупинив його раптово.
— Що, це ви, Феру? А ви відколи в Майбуа?
Феру був учителем у Море, маленькім сільці, чотири кілометри за Жонвілем, де навіть не було пароха, а душпастирство прилучене було до аббе Конясса, жонвільського пароха. Феру жив там у великій бідності з жінкою і трьома дітьми, самими дівчатами. Це був високий, худий чоловік 30 літ, на якому вся одежа видавалася занадто короткою. Його волосся їжилося безладними космами, спадаючи на широкі, костисті вилиці та на гострокінчасте підборіддя. І він ніколи не знав, куди дівати свої великі руки й великі ноги.
— Знаєте, тітка моєї жінки, склепичарка, живе тут у Майбуа, то й ми у неї в гостях. А тепер чуєте, яку погань заварили з тим малим калікою бідним! От буде новий жир для тих клерикалів! Тепер вони з усього серця накинуться на нас, на деморалізаторів та отруйників молоді, на вчителів світських шкіл.Марко знав його як інтеліґентного чоловіка, що багато читав, але був розгірчений тіснотою та бідністю свого життя, так що його душу гризла затаєна злоба й наповнювала її дикими думками про помсту. Та проте таке злобне розуміння цієї події було для нього несподіванкою.
— На нас, кажете? А то за що? Не розумію, в чому ми тут можемо бути винні!
— Ну, в такім разі ви наївні собі. Не знаєте того кодла. Побачите зараз, як тут усі ті реверенди, всі високодостойні патри і возлюблені фратри візьмуться до діла! А скажіть лише, не дали вони вам до пізнання, що то сам Сімон знасилував і задушив свого кузина?
Марко аж кинувся з обурення. Ну, ще чого не вистачало! Цей Феру дійсно посувається задалеко у своїй ненависті супроти церкви!
— Ви здуріли! Ніхто ані на хвилину не думає про це, ніхто не сміє кинути на Сімона такого підозріння! Всі признають, що він добрий, що він бездоганний. Власне парох Кандіє сказав мені, що з власного нагляду знає батьківське поступовання Сімона з нещасним хлопчиком.
Судорожний сміх потряс худим тілом Феру, а його волосся ще гірше збурилося на його подовгастій голові.
— Їй–богу, смішний ви чоловік! Думаєте, що з таким паршивим жидом робитимуть багато церемоній? Хіба паршивий жид має право на справедливість? Будьте певні, ваш Кандіє і вся та високошановна компанія скаже те, що мусітиме сказати, коли б з'явилася потреба, щоб паршивий жид був винуватий, щоб через нього завдати удару тим усім безбожникам, людям без відчизни, що псують французьку молодь.
А коли Марко, на якого цей лютий песимізм дмухнув льодом, усе ще протестував, він говорив далі ще з більшим завзяттям.
— Дивіться на мене! Знаєте, як живеться мені в Море! Я терплю голод, зношу погорду, не маю поваги й настільки, як той каменяр, що товче каміння на дорогах. Коли аббе Конясс приходить у село відправляти службу Божу, то певно плював би на мене, якби здибав на вулиці. А чому? Лише тому, що я не захотів співати з хором у церкві і бути паламарем. За те мені не вистачає хліба, щоб наситити черево! Ви ж його знаєте, аббе Конясса. Ну, так, ви там у Жонвілі трохи прикоротили йому руки, відколи вам удалося перетягти на свій бік бурмістра. А проте мусите день-у-день оборонятися, і нехай би ви дали йому на себе хоч найменшу зачіпку, будьте певні, що він знищить вас. Учитель, то піскарський кінь, то слуга всього світу, нужденний лапсердак; селяни дивляться на нього тим оком, що на пса, а ксьондзи найрадніше спалили б його, щоб завести необмежене панування катехизму.
І він говорив далі з безтямним огірченням про нужду та терпіння тих "кайданярів великої й малої азбуки", як він їх називав. Сам він був сином вівчаря, і хоч відмінний учень і з відмінними свідоцтвами скінчив учительську семінарію, терпів тяжко все життя через свою круглу незаможність, допустившися з почуття чести нерозважного кроку, що, бувши ще молодшим учителем у Майбуа, оженився зі склаповою панною, так само бідною як він сам, яку перед тим позбавив був вінця.
Але й сам Марко, хоч його жінка мала бабку, що часто робила їй подарунки, хіба ж почувався краще в Жонвілі, де раз-у-раз над ним висіла хмара заборгування, де мусів раз-у-раз вести війну з парохом, щоб заховати свою гідність і незалежність? Та й то ще на щастя він мав підмогу в учительці дівочої школи панні Мазелєн, дівчині з ясним розумом і невичерпно добрим серцем, яка допомогла йому повернути на свій бік громадську раду і всю громаду. Але цей факт, наслідок щасливих обставин, був може одинокий у цілім департаменті. А в Майбуа хіба ж було ліпше? Тут була панна Рузер, з душею віддана ксьондзам і монахам, що уривала час на науці, щоб водити своїх учениць до костьолу, і так добре виконувала завдання на взір побожних законних "матечек", що конґреґації не вважали потрібним заводити тут у Майбуа окрему дівочу школу. А бідний Сімон, певно порядний чоловік, чи ж не гнувся він перед усякою наволоччю зі страху, щоб його не копнули як "паршивого жида", чи ж не посилав свого кузена до школи Боніфратрів, чи ж не кланявся низенько всій отій клерикалії, що затруювала країну?
— Собака жид! — кінчив Феро заїло. — Для тих людей він є й буде все лише собакою жидом. Учитель і жид, цього забагато нараз. Побачите, побачите!
І його сухоребра постать, живо жестикулюючи, загубилася серед натовпу.
Марко дивився за ним, двигаючи плечима. На його думку у цього бідолахи були не всі дома, а образ, намальований ним, був аж надто переборщений. Даремно було сперечатися з тим голодомором, що з нужди готов ще й зовсім збожеволіти. І він пішов далі на площу Капуцинів, одначе поневолі міркуючи все про те, що чув, внутрішньо все ще перейнятий таємним побоюванням.
Було чверть на першу, коли Марко вернувся до невеличкого домика при площі Капуцинів. Уже півгодини обидві дами з Жанвієвою дожидали його при накритому столі. Це нове спізнення дуже розсердило паню Діпарк. Вона не сказала нічого при його вході, але саме те, як вона сіла і різким рухом розложила свою серветку, показувало, яким непростимим гріхом видалась їй ота неточність.
— Прошу вибачити, — сказав молодий чоловік, — я мусів заждати на судову комісію, а потім застав площу так заповнену людьми, що ледве міг пропхатися.
Не зважаючи на свою постанову — мовчати, обізвалася бабка:
— Надіюся, що ти, Марку, не захочеш мішатися в цю погану справу.
— Певно, — відповів він спокійно. — І я сподіваюся, що не буду потребувати займатися нею, хіба що змусить мене до того обов'язок.
Пеляжі поставила омлет і баранячу печеню з картопляним пюре, а Марко почав оповідати все, що знав, з усіма деталями. Жанвієва слухала, тремтячи зі страху та співчуття, а пані Бертеро, також потрясена до глибини душі, стримувала сльози і крадькома зиркала на паню Діпарк, немов бажаючи зміркувати, наскільки й вона доступна зворушенню. Але стара жінка обгородила себе знову німим невдоволенням з усього, що їй видавалося противним строгому правилу. Спокійно обідаючи, вона промовила нарешті:
— Пригадую собі, ще за моїх молодших літ у Бомонті щезла дитина. Потім її знайдено при дверях костьолу св. Максентія розрізану на чотири частини, лише серця не було. Винуватили жидів, що вирізали серце для своїх мац.
Марко витріщився на неї, не можучи промовити ані одного слова.
— Ви ж, бабусю, не серйозно говорите це! Хіба ж ви вірите в оту огидну дурницю?
Вона обернула до нього свої ясні, холодні очі.
— Говорю лише про згадку, яка оце прийшла мені на ум. Розуміється, я не обвинувачую нікого.
Пеляжі, що власне принесла десерт, дозволила собі, користаючися з права старої служниці, вмішалася в розмову:
— Ласкава пані мають повну рацію, що не винуватять нікого. Коли б то лише усі хотіли так робити! А то ціле місто збентежене тим злочином і найстрашніші історії літають з уст до уст. Оце тільки що я чула, як один робітник голосно відгрожувався, що школу Боніфратрів слід би зрівняти з землею.
Глибока мовчанка залягла по тих словах. Марко, діткнений ними, кинувся живо, але зараз же стримав себе як чоловік, що воліє свої думки заховати для себе. А Пеляжі говорила далі:
— Я б хотіла просити дозволу в ласкавої пані піти сьогодні пополудні на роздавання нагород. Мій сестринець Полідор, щоправда, ледве чи дістане що, але мені все таки хотілось би бути там. Ах, бідні Боніфратри, це й свято не буде для них веселим — якраз того дня, коли замордовано їхнього найліпшого учня!
Пані Діпарк кивнула головою на знак згоди. Розмова перейшла на інші речі, а кінець обіду розвеселила трохи мала Люіза своїм сміхом. Вона здивованими оченятами водила то по батькові, то по матері, яких лиця, звичайно веселі, сьогодні мали такий незвичайний вираз. Напруження щезло, а сім'я розмовляла хвилю сердечно, по–дружньому.
Роздавання нагород у школі Боніфратрів, що мало відбутися того пополудня, викликало надзвичайне зацікавлення. Ніколи ще на цей обряд не тислося так багато гостей. Особливого блиску додавало йому те, що він мав відбутися під проводом о. Филипа, префекта студій у Вельмарі. Також ректор інституту, о. Карбо, єзуїт, цінений загально задля своїх зв'язків з можними панами і всемогучого впливу на всі сучасні справи, який йому признано, і той був між присутніми, бажаючи своєю присутністю дати Боніфратрам прилюдне свідоцтво свого поважання. Був тут і реакційний посол департаменту, граф Гектор да Санґльбеф, властитель замку Дезіради й прегарної маєтности поблизу Майбуа, яку внесла йому в посагу, крім кількох мільйонів готівкою, його жінка, дочка багатого банкира жида Натана. Але що найбільше бентежило уми й наповнювало тиху звичайно та безлюдну площу Капуцинів гарячково розбурханою юрбою, це був огидний злочин, доконаний на однім учні Боніфратрів і викритий сьогодні рано. Тінь нещасного хлопчика також була при обряді й залягала те тьмаве подвір'я, на якому перед густо наставленими рядами крісел піднімалась естрада. Тим злочином зайняті були думки присутніх, поки о. Филип розсипався похвалами про школи, про її керманича, високозаслуженого о. Фульґенція і про його трьох помічників, братів Ізидора, Лазаря й Ґоржія. Загальне прикре почуття ще загострилося, коли останній названий, худий, костистий мужчина з низьким, понурим чолом під чорним, кучерявим волоссям, з сильним орлиним носом, вистаючими вилицями і грубими губами, крізь які видно було гострі зуби, піднявся, щоб відчитати імена премійованих. Зефірин був найліпший учень у своїй клясі й одержав усі нагороди, його ім'я все повторювалося, і брат Ґоржія у своїй довгій, чорній рясі, від якої відрізнялася біла папафійка, виголошував це ім'я якось звільна і таким понурим голосом, що кожного разу по всіх пробігало щось як електричний струм. І за кожним разом здавалося, що бідний малий трупик появляється на той поклик, щоб прийняти свою нагороду — вінок і книжку в золоченій оправі. Вінки і книжки складано на купу на столі, і важким тягаром налягала на всіх ота мовчанка, що наставала за кожним викликом, безужиточність усіх тих нагород, призначених взірцевому учневі, якого зганьблене, замучене тіло лежало кілька домів відси холодним трупом. Швидко зворушення перемогло декого з слухачів, чути було голосні хлипання за кожним разом, коли брат Ґоржія викликав його ім'я, своїм звичаєм піднімаючи горішню губу і вискалюючи у лівім куті уст свої білі зуби до якогось мимовільного, напівзнаружливого, напівкровожадного усміху.
Акт скінчився серед пригноблюючого настрою. Не зважаючи на поважне зібрання, що зійшлося для вшанування Боніфратрів, над збором залягала чимраз більша тривога, острах перед чимось невідомим, що грозило здалека. А ще гірше для всіх учасників було виходити на площу, заповнену тиском народу, звідки чути було грізні нарікання та глухі прокляття. Страшні історії, про які говорила Пеляжі, розходилися серед цього натовпу, що доходив до стеклости задля злочину. Дехто пригадував брудну історію з минулого року, яку приховано, братчика, якого його зверхники сховали кудись, щоб не мусів засідати перед судом присяжних. Відтоді ходили різні погані вісті про всякі огидливості, що діються в школі і про які діти не сміють говорити нічого під тиском страшної загрози. Ті таємничі обвинувачення переходять з уст до уст, ростуть і більшають раз-у-раз. А тепер обурення бестіяльним злочином, сповненим на одному учневі Боніфратрів, знову оживило ті старі поголоски; ними та лютістю проти невідомого злочинця годувалося збентеження роздратованої юрби. Закиди висловлювано виразніше, домагання кари виривалося в диких окриках. Чи й тепер дадуть злочинцеві втекти? Чи не замкнути вже оту калюжу огиди? А коли збори закінчилися й у вихідній брамі показалися ряси монахів та реверенди духовних, піднялися затиснені п'ястуки, залунали дикі окрики, а купка людей пустилася навіть за отцями Карбо та Филипом, обкидаючи їх лайкою; бліді та перелякані, вони поспішали сховатися, а брат Фульґенцій велів міцно позамикати шкільні брами.
Марко слідкував за подіями з вікна в домі пані Діпарк. Зацікавлений сильно, він на хвилину вийшов навіть перед двері дому, щоб краще бачити й чути. Як же це Феру пророкував, що цей злочин звалять на жида, що духовенство з ненависти до світської школи її вчителя зробить козлом відпущення? А тут замість такого звороту виглядало так, що справа навпаки повертається погано для Боніфратрів. Чимраз більша лютість юрби, голосні жадання помсти показували, що справа може мати важкі наслідки, що з одинокого винуватого може перескочити на цілу громаду, до якої він належить, може навіть зачепити, потрясти церкву, коли злочинець справді був її членом. Запитуючи своє власне почуття, Марко сказав собі, що ще не виробив собі ніякого переконання про те, хто міг би бути винуватим, так що навіть якебудь підозріння видавалось би йому тепер занадто сміливим і несправедливим. Поводження о. Филипа і брата Фульґенція було зовсім спокійне і не давало підстав до підозрінь. Він силкувався судити зовсім безсторонньо і справедливо, боячись занадто піддатися своїм почуттям вільнодумця та ворога всякої догми. Він постановив чекати аж буде знати більше, аж трохи більше світла прояснить пітьму цієї страшної драми.
Поки він ще стояв, побачив Пеляжі у святочному вбранню. Вона верталася, ведучи за руку Полідора, 11-літнього хлопця, що ніс під пахвою книжку з золотим витиском.
— Одержав нагороду за добрі обичаї! — кричала вона з радісними гордощами. — А це більше варто, як нагорода за читання та писання, правда?
Правда була в тому, що Полідор, нюньковатий хлопчище, дивував навіть Боніфратрів своїм незвичайним лінивством. Це був високий, блідолиций хлопець з ясним волоссям і подовговастим лицем, з якимись неясними обрисами. Син вічно п'яного каменяра, він утратив матір уже кілька літ тому і відтоді жив з ласки добрих людей, бо батько товк каміння на шляхах. Перейнятий обридженням до праці, лякаючись навіть думки, що й йому доведеться товкти каміння, він здався на волю своєї тітки, яка бажала зробити його іґнорантинцем, потакував їй у всьому і часто забігав до неї до кухні, надіючись одержати якийсь лакомий шматочок. Не вважаючи на свою радість, Пеляжі нараз обернулась і затремтіла; з лютим обуренням вона повела очима по юрбі.
— Чуєте тих анархістів, пане Марку? Що вони виговорюють на наших побожних Боніфратрів за те, що ті так люблять дітей та дбають про них як рідна мати! Ось гляньте на Полідора: він живе у свого батька на жонвільському тракті. А вчора вночі, по богослуженню, брат Ґоржія відпровадив його аж додому, щоб йому не сталося злого. Чи не так, Полідоре?
— Так, — відповів ляконічно хлопець якимсь тупим голосом.
— А тепер їх лають, їм грозять! — обурювалася далі служниця. — А бідний добряга, брат Ґоржія, в темну ніч мандрував туди й назад два кілометри лише на те, щоб оцьому хлопакові нічого не сталося! Їй–богу, через таке чоловік може стратити охоту бути добрим та дбайливим!
Марко, придивляючись до хлопця, завважив його очевидно навмисну мовчанку і ту напущену сонливість, якою, бачилось, він обгортався мов м'ягкою, безпечною опоною. Він перестав слухати Пеляжі, говоренню якої ніколи не надавав ваги, і вернувся до невеличкої гостинної, де застав свою жінку за читанням, а обох дам, як звичайно, за панчішковою роботою на якусь побожну ціль. Але він майже перелякався, коли його жінка випустила книжку з рук, підбігла до нього і з тривожною ніжністю майже кинулася йому на шию, принадно гарна у своїм глибокім зворушенню.
— Ну, що там? — запитала вона. — Прийде до бійки?
Він силкувався заспокоїти її. Тоді пані Діпарк підвела очі від роботи і промовила різким, холодним тоном:
— Марку, надіюся, що ти не будеш втручатися в цю погану справу. Кидати підозріння та лайки на побожних братів, це ж безглуздя. Але Бог дасть перемогу своїм слугам!