Твори (Франко, 1956–1962)/20/Злочинець Сальва

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Злочинець Сальва (Еміль Золя)
Існують інші версії цієї роботи: Злочинець Сальва
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ


Злочинець Сальва
 
(Уривки з повісті "Париж")


I. Гніздо
 

Героєм цієї найновішої повісті є той самий аббе Фроман П'єр, що був героєм повістей "Лувр" і "Рим". Вернувшися з Риму до Парижу, Фроман займається ділами милосердя і за намовою старого філантропа, аббе Роза, іде відвідати старого, хворого робітника Лявева, що живе у великій робітничій кватирі при вулиці де Соль. Тут він зустрічається з механіком Сальва і його родиною і стає свідком пригод, змальованих в ряді майстерних епізодів, що є одною з найкращих частин нового твору великого французького натураліста. Ті епізоди, з деякими скороченнями, ми й подаємо нашим читачам.

І. Ф.

П'єр хотів зараз сповнити поручення аббе Роза. Він пішов вулицею де Новрен вздовж хребта Монмартра, дійшов до вулиці де Соль і спускався вниз по її крутому схилові по той бік Парижу, поміж порослими мохом мурами. Три франки, що держав у руці в кишені своєї сутани, проймали його ніжним зворушенням і при тім глухим гнівом на непожиточність милосердя. Та в міру того, як він сходив усе нижче по пригорках, по безкінечних рядах сходів і бачив нужди, щось почало хапати його за душу, безмежне співчуття здавило його серце. Тут будувався цілий квартал новий, що припирав до широких вулиць, проложених по збудуванню великого костьолу Сакре-Кер. Високі міщанські доми вже піднімалися посеред спустошених городів на руїннім терені, ще обгородженім парканами. Своїми ситими, свіжо вибіленими фасадами вони додавали ще більше понурого, прокаженого вигляду тим старим, обшарпаним будівлям, що ще стояли побіч них, тим підозреним шинкам, помальованим кривавою фарбою, тим гніздам страждання в чорних і брудних будівлях, де купами тіснилася людська худоба. Сьогодні під нахмареним небом болото покривало брук, виїжджений возами, відталь промочила мури льодовитою вогкістю, а важкий сум так і висів над тим брудом і терпінням.

П'єр, дійшовши аж до вулиці Меркаде, вернувся назад. Впевнившись, що не помиляється, він на вулиці де Соль увійшов на подвір'я якоїсь казарми чи шпиталю; до цього подвір'я припирали три неправильні будівлі. Саме подвір'я, це була ціла кльоака, де в часі двомісячних гострих морозів мусіли збиратися всі нечистоти; тепер усе те розставало, а обридливий сопух ішов із цього ставка несказанної брудоти. Будівлі були напіврозвалені, входи до сіней зіяли отворами, наче льохи пивниць, побиті шибки були позаліплювані шматками паперу, обридливі лахи висіли, мов хоругви смерти. В середині шопи, що служила за помешкання для сторожа, П'єр побачив якогось каліку, обгорненого в безіменний обривок старого покривала для коней.

— Тут у вас живе старий робітник, що зветься Лявев. Котрі сходи, котрий поверх?

Каліка не відповів нічого, а лише витріщив неспокійні очі переляканого ідіота. Певно сторожиха пішла десь до сусіди.

Хвилю аббе чекав, а далі, побачивши на подвір'ю малу дівчину, зібрався на відвагу і перейшов на пальцях на другий кінець кльоаки.

— Моя дитинко, не знаєш ти, де тут живе старий робітник, що називається Лявев?

Дівчинка, худеньке тіло якої було одягнене тільки в одну суконочку з рожевого перкалю, тряслася від холоду; її рученята були покриті заморозинами. Вона підвела своє ніжне личко, гарне помимо наморожених струпів.

— Лявев? Ні, не знаю, не знаю…

І мимовільним жестом жебрачки вона простягла свою бідну, закостенілу й поранену ручку. А коли він дав їй маленьку білу монету, вона побігла поперек болота, мов веселе козеня, гострим голоском співаючи:

— Не знаю, не знаю, не знаю!

Він надумався йти за нею. Вона щезла в одних із тих роззявлених сіней, і він поліз за нею по темних, вонючих сходах. Сходи були наполовину повиривані і такі слизькі від відпадків городини, що треба було держатися засмальцьованого шнура, що служив замість поруччя. Але всі двері були позамикані, він даремно стукав то до одних, то до других, а тільки за останніми почув якийсь приглушений рик, немов там лежав замкнений якийсь лютий звір. Вернувшись на подвір'я, він завагався, потім пустився на інші сходи. Цим разом його оглушили проймаючі крики, мов крики різаної дитини. Він пішов на той крик і опинився перед просторим відчиненим покоєм, в якім дитина, полишена сама і прив'язана до маленького стільчика, певно на те, щоб не впала, рипіла безперестанку. Він знову вернувся дуже збентежений; його кров стиналася, коли бачив стільки бідности й занедбання.

Та ось надійшла якась жінка, несучи в запасці кілька бараболь. Він запитав її, та вона недовірливо зиркнула на його сутану.

— Лявев, Лявев, не можу вам сказати. Коли б тут була сторожиха, вона може сказала би вам… Знаєте, тут п'ятеро сходів, чоловік не може знати всіх, а при тім мешканці так часто… Та от загляньте ще на оті середні сходи.

Ті середні сходи були ще обридливіші від інших: ступні повиходжувані, мури липкі, наче покриті потом тривоги. На кожному закруті з виходків ішли заразливі смороди, а з кожної кватирі чути було плач, сварки, страшенну бридоту горя. Одні двері відчинилися з лускотом і показався чоловік, тягнучи жінку за волосся, а в покою плакало троє дрібних дітей. На вищім поверсі у відчиненім покоїку він побачив схоровану, закашляну дівчину із зів'ялими вже грудьми, що швидко гойдала в руках немовля, щоб не плакало, бо вона — розпука! — не мала в грудях молока. А в другій кватирі побіч прошиб його серце вид трьох істот, напіводягнених у якісь лахи; їхніх літ, ані статі не можна було розпізнати; в комірці, зовсім голій, вони їли разом з однієї миски якусь сьорбавку, якої і пси не хотіли б їсти. Вони ледве підвели голови, пробурчали щось і не відповіли на його питання.

Вийшовши на самий верх, П'єр хотів уже знову вертатися. У виході до коридору він попробував ще останній раз застукати до одних дверей. Йому відчинила жінка, розкуйовджене волосся якої було вже припорошене сивиною, хоч їй певно не було ще й сорока літ. Її поблідлі уста, виплакані очі, пожовкле лице — все виявляло крайню втому, якийсь занепад і вічну тривогу перед невмолимою нуждою. Вона перелякалася, побачивши сутану і пробулькотіла неспокійно:

— Ввійдіть, ввійдіть, панотче!

Але мужчина, котрого П'єр не бачив зразу, робітник, також з яких сорок літ, високий, худий, лисий, з блідорудими вусами і ріденькою бородою, метнувся ворожо, немов з глухою погрозою, що викине священика за двері. Та він заспокоївся і сів біля кульгавого столика з виглядом, наче й не бачить нічого. А що в покою була ще дівчинка бльондинка, одинадцяти або дванадцяти літ, з подовгастим, лагідним личком і з тим розумним та трохи пристаркуватим поглядом, який надає дітям велика нужда, то він покликав її і тримав між колінами, немов боявся, щоб вона не доторкнулася до сутани.

Хоч у П'єра серце стискалося від такого привітання і від виду глибокої розпуки цієї родини в голій і нетопленій кватирі, від виду чорної безрадности трьох істот, та проте він зважився таки запитати:

— Чи не знаєте, пані, в цьому домі старого робітника на ім'я Лявева?

Жінка, тремтячи з того, що відчинила йому двері, а це, як видно, не сподобалося її мужові, боязко пробувала залагодити справу.

— Лявев… Лявев… Ні. Сальва, чи чуєш? Може ти знаєш і скажеш?

Сальва тільки здвигнув плечима. Але мала дівчина не могла промовчати:

— Слухай но, мамо Теодоро! А може це Філософ?

— Старий робітник маляр, — сказав далі П'єр, — хорий дідусь, що не може робити.

Мама Теодора зараз догадалася.

— А так, це він, це певно він! Ми називаємо його Філософом, таке прозвище дали йому в цьому кварталі. А проте може й справді він називається Лявев.

Сальва підняв один пястук до стелі, до неба, немов протестуючи проти жорстокости світу і Бога, що дає здихати з голоду старим робітникам, наче окаліченим шкапам. Але він не озвався і знову потонув у понурій, глухій мовчанці, в тій страшній задумі, в якій був тоді, коли ввійшов аббе. Він був механіком і уперто дивився на торбу зі своїм інструментом, що лежала перед ним на столі. Це була невеличка шкіряна торбина, з якої стирчало щось, певно якийсь виріб, що його треба було віднести. Він думав мабуть про довге безробіття, про свою даремну гонитву за якоюнебудь працею протягом цих останніх двох місяців лютої зими. Або може він марив про недалеку криваву помсту голодоморів, бо його великі, сині очі бігали несамовито й горіли тими підпальними мріями. Нараз він побачив, як його дочка взяла торбину і хотіла відкрити її і заглянути до середини. Він увесь затремтів, поблід від наглого зворушення, а потім промовив не то ласкаво, не то прикро:

— Селінко, дай но ти цьому спокій! Я ж тобі наказував не доторкатися до моїх знарядь.

Він узяв торбу і дуже обережно поклав її за себе, під стіну.

— Чи цей Лявев живе також на цьому поверсі? — запитав її П'єр.

Мама Теодора боязливим поглядом питала поради у Сальва. Вона не була за тим, щоб із священиками поводитися грубо, коли вони завдають собі праці і приходять, бо ж від них не раз можна заробити пару су. Тож коли побачила, що Сальва знову потонув у своїх мріях чорних і дозволяв їй робити, що хотіла, зараз готова була провести його.

— Коли хочете, панотче, я проведу вас. Він отут на кінці коридору, але треба знати дорогу, бо там ще треба пройти кілька сходів.

Селіна, чуючи розмову, висмикнулась з-між колін і також пішла проводити священика. А Сальва лишився сам у тій комірці бідноти і страждання, несправедливости і гніву, без вогню, без хліба, в погоні за палкими мріями і знову його очі вдивлялися в торбину, немов би в ній, побіч його інструментів, лежали ліки для цілого світу.

Справді треба було пройти кілька сходів, поки під проводом мами Теодори і Селіни П'єр не опинився в якійсь тісній комірчині під самим дахом. Це була клітка в обширі кількох квадратових метрів, де навіть годі було стояти просто. Світло доходило тут тільки через дахове віконце завбільшки з табакерку, але коли сніг засипав шибку, треба було лишати двері на розтвір, щоб бачити щонебудь. Замість світла входив до хати мороз і сніг, що танув і капав крапля за краплею та заливав поміст. По довгих тижнях гострого морозу чорна вогкість проймала все своєю дрожжю. Ось тут то, без стільця, навіть без кусника якоїсь дошки, в куті голого помосту, на купі обридливого лахміття лежав Лявев, мов напівздохлий звір серед купи нечистоти.

— Оце він, — промовила Селіна своїм співучим голоском, — оце й є Філософ.

Мама Теодора похилилася, щоб послухати, чи він живий.

— Еге, ще дихає, здається спить. О, коли б йому щодня попоїсти, був би зовсім здоров. Та ба, у нього нема нікого, а коли чоловікові сімдесят літ, то найліпше було б кинутися у воду. В його ремеслі, при малюванні покоїв, не раз уже п'ятидесятилітній не може працювати на драбинах. Зразу він знаходив роботу в партері, потім йому пощастило бути сторожем при будівлях, але все те урвалося, звідусіль його повиганяли і оце вже два місяці, як він прийшов і заліг в оцій клітці, щоб умирати. Властитель ще якось не відважився викинути його на вулицю, хоч певно мав би охоту. А ми, сусіди, ну, що ж? принесемо йому часом трошки вина, кришку хліба. Але коли у самих нема нічого, то як його давати іншому?

П'єр вдивлявся з переляком у цю страшенну руїну, в те, що зробили з чоловіка п'ятдесят літ праці й нужди та суспільної несправедливости. Помалу він міг розпізнати сиву голову, помарнілу, сплющену й опоганену — цілковита розвалина праці й безнадійности відмальована на людському обличчі. Розчіхрана борода покривила лице і надавала йому вигляду старого, давно не чесаного коня, вилиці поробилися скісні, бо в них не було ані одного зуба, очі скляні, ніс нависав аж на самі уста, а надто цей вираз худоби знесиленої важкою працею, кульгавої, покаліченої, здатної хіба на скітник.

— Ах, бідна людина! — тремтячи промовив священик. — І отак дають йому самому, без помочі вмирати з голоду! Не візьмуть його до якого шпиталю, до якого притулку для старих.

— Ну, — відповіла мама Теодора своїм жалібним, повним резиґнації голосом, — шпиталі є для хорих, а він не хорий, він попросту конає з вичерпання сил. А при тому він не все є чемний. Ось недавно приходили, щоб узяти його до азилю, але де тобі! Не хоче вмирати запертим, лає тих, що його вговорюють, а при тім про нього йде лиха слава, що він п'є і лихословить на буржуазію. Та вже, Богу дякувати, він швидко буде вільний.

П'єр нахилився, побачивши, що Лявев широко відкрив очі, промовив до нього лагідно і оповів йому, що приходить від одного приятеля і приніс йому трохи грошей, щоб собі купив, чого йому найбільше треба.

Побачивши сутану, старий зразу пробурчав якусь грубу лайку, але не вважаючи на крайнє ослаблення, в ньому ще обізвався добрий гумор паризького робітника.

— Ну, в такому разі я випив би чарку вина, — промовив він виразним голосом, — і з'їв би шматок хліба, коли є за що, оце вже два дні, як я не мав нічого в роті.

Селіна була готова принести, і мама Теодора послала її з грішми аббе Роза по хліб і по літру вина. Потім, дожидаючись, вона оповіла П'єрові, що Лявева мали взяти до "Притулку інвалідів праці" — це є такий заклад милосердя, де головою є баронеса Дівілляр. Але коли розвідались про його життя і вдачу, то надумались, мабуть, інакше і лишили його на Божу волю.

— Я знаю баронесу Дівілляр, піду до неї ще сьогодні, — сказав П'єр, у котрого краялося серце. — Це ж неможливо лишати довше цього чоловіка в такому стані.

А коли Селіна вернулася з хлібом і вином, вони всі троє підняли Лявева, посадили на купі його ж лахміття, дали йому їсти й пити, потім лишили побіч нього решту вина й хліба, великий чотирифунтовий буханець, упімнивши його, щоб не з'їв його відразу, бо може подавитися.

— Ви, панотче, лишили б мені свою адресу, може прийдеться де про що завідомити вас, — сказала мама Теодора, коли вони були перед її дверима.

П'єр не мав своєї візитової карточки, а тому всі троє зайшли до покою. Тут був Сальва вже не сам. Стоячи він розмовляв тихо, дуже жваво, дуже близько уста до уст з якимсь молодим, може двадцятилітнім парубком. Цей парубок, сухорлявий брюнет, з підстриженим, як щітка, волоссям і з ледве засіяною бородою, мав ясні очі, простий ніс, тонкі губи, бліде і дуже інтеліґентне лице, засіяне кількома веснянками. Він трясся у своїй поношеній одежині, а чоло надавало йому виразу твердої волі і впертости.

— Панотець хоче лишити мені свою адресу задля Філософа, — лагідно толкувалася мама Теодора, затривожена тим, що застала товаришів.

Ті товариші подивилися на священика, а потім один на одного з якимось страшним виразом. Нараз вони перервали свою розмову і льодовий холод наліг від стелі по покою. Сальва дуже обережно знову взяв свою торбину з причандалами, що стояла біля стіни.

— Що, виходиш? Ідеш знову шукати праці?

Він не відповів нічого, а тільки гнівно махнув рукою, немов хотів сказати, що не хоче вже праці, коли праця стільки часу не хотіла його.

— А все таки постарайся принеси щонебудь! Адже знаєш, у нас нема нічого… О котрій годині вернешся?

Новим рухом він відповів: вернуся, мовляв, коли зможу, а може й не вернуся зовсім. Та не зважаючи на його геройські зусилля, сльози бризнули з його непевних, синіх очей, що палали, мов огники. Він ухопив свою донечку Селіну, обняв її міцно, поцілував, мов божевільний, а потім пішов геть з торбою під пахвою, а за ним пішов його молодий товариш.

— Селінко, — сказала мама Теодора, — дай панотцеві свій олівець! Прошу, панотче, сядьте ось тут, буде вам вигідніше писати.

А коли П'єр сів при столі на кріслі, де сидів Сальва, вона говорила далі, вибачаючись за нечемність свого мужа.

— Він не злий чоловік, але зазнав занадто багато прикростей на своїм віку і це зробило його трохи шорстким. Так само й отой молодий парубок, що ви бачили його, Віктор Маті. Також такий невдачник. Молодий хлопець, добре вихований, має гарну науку, а його мати, вдова, має лише тільки, що їй вистачає на прожиток. А но, що робити? Розуміється, що це побаламутило їм голови, і вони говорять про те, щоб цілий світ висадити в повітря. Я неприхильна до таких думок, але прощаю. О, радо прощаю їм!

Стривожений і зацікавлений усім тим невідомим і страшним, що бачив довкола, П'єр не квапився писати свою адресу, але слухав і спонукав її до дальшого оповідання.

— Якби ви знали, панотчику, цього бідного Сальва! Знайда, без батька й матері, бігав по вулицях і мусів зразу хапатися, щоб жити, за всяку працю. Потім виробився на механіка і то дуже доброго, запевняю вас, дуже дотепного й роботящого. Але він уже тоді мав усякі ідеї, сварився, намовляв товаришів до страйку і через це не міг ніде загріти собі місця. Вкінці, маючи тридцять літ, він зробив дурницю і подався з якимось винахідником аж до Америки. Той визискав його там так, що по шістьох роках він вернувся хорий і без гроша при душі. Треба вам знати, що він мав за жінку мою молодшу сестру Леонію, та вона вмерла ще заким він поїхав до Америки. Я тоді жила при своїм чоловікові Теодорі Лябім. Це був муляр… Не хочу я хвалити себе, але надаремно осліплювала свої очі за шитвом, він бив мене, так що я не раз мов нежива лежала на помості. Вкінці він покинув мене і втік за двадцятилітньою дівчиною; це зробило мені більше приємности ніж горя. А коли потім Сальва вернувся з Америки і застав мене саму з його маленькою Селіною, котру він повірив мені при своїм від'їзді і котра називала мене мамою, то вийшло так, що ми почали жити разом, бо годі було інакше. Шлюбу ми не брали, але що ж діяти, панотче? Це все одно.

Та проте вона була трохи заклопотана і говорила далі, щоб доказати, що у неї є порядні свояки.

— Я не мала щастя, але у мене є ще одна сестра Гортензія, замужем за урядником, паном Хретєнно, і живе у гарній кватирі на бульварі Рошшуар. Нас було три з другого подружжя: Гортензія наймолодша, Леонія, та що вмерла, і я найстарша. Моє ім'я Поліна. У мене ще є першого материного подружжя брат Ежен Туссен, старший від мене на десять літ, також механік, що від війни працює при одній фірмі, у фабриці Ґрандідіє, сто кроків відси, на вулиці Меркаде. На лихо йому трапився недавно серцевий удар. А в мене очі ослаблені, я зіпсувала їх, шиючи по десять годин денно. А тепер не можу навіть латки пришити, зараз засліплюють мене сльози. Я шукала місця до послуги, але тепер уже не знаходжу й цього; нещастя зав'язалося на нас. Отак ми зовсім звелися ні на що, темна нужда та й годі! Не раз сидимо два і три дні неївши, живемо як собаки, що годуються тим, що знайдуть припадково. А в додатку ці два місяці останні! Ми мерзли так… не раз думали вечером, що вранці вже не збудемось. Що ж діяти?.. Я ніколи не була щасливою. Зразу мене били, а тепер моє минуло, мене кинули в кут: живу і сама не знаю пощо.

Її голос почав тремтіти, її червоні очі забігли слізьми, і П'єр зрозумів, що це чесна, але не власновільна жінка, вже немов вимазана з життя, в подружжю без любови, віддана на ласку долі, оплакує ціле своє існування.

— О, я не жаліюся на Сальва, — говорила вона далі. — Він чесний чоловік і думає тільки про те, щоб усіх зробити щасливими; не п'є, працює, коли може. Певно, він працював би більше, якби менше займався політикою. Годі дискутувати з товаришами, ходити на збори і рівночасно бути в варстаті. Це його хиба, нема що й казати. Та проте він може справедливо жалітися, бо годі уявити собі таке завзяте нещастя, як те, що переслідує його. Все завзялося на нього, все толочило його. Навіть святий здурів би; тож легко зрозуміти, коли такий бідолаха, такий нещасливець попадає в стеклість… Від двох місяців він стрінув тільки одну добру душу, одного вченого, що живе там на горбі і називається Ґійом Фроман; оцей дає йому інколи деяку роботу, так що нам вистачає бодай на юшку.

П'єр здивувався дуже, почувши ім'я свого брата, і хотів далі розпитувати її, але якесь дивне чуття, якась неясна дискреція і боязнь заставили його мовчати. Він дивився на Селіну, що прислухалася, стоячи перед ним, з поважним, хоровитим лицем. А мама Теодора, бачучи, як він усміхається до дівчинки, подала ще одну заввагу:

— Еге! Думка про оцю дитину доводить його до скажености. Він безмежно любить її і різав би всіх людей, коли бачить, як вона йде спати без вечері. Вона така чемна, вчилася добре в міській школі! Та що, тепер у неї нема навіть сорочки, нема в чім іти до школи.

П'єр, написавши врешті адресу, всунув п'ятифранкову монету дівчині в руку і, бажаючи загородитися від усяких подяк, поспішив промовити:

— Будете знати, де шукати мене, коли запотребуєте мене задля Лявева. Але я ще сьогодні пополудні займуся його справою і надіюся, що ще сьогодні його заберуть звідси.

Але мама Теодора не слухала цих слів і розпливалася в подяках. Натомість Селіна, здивована тим, що в її долоні найшлася п'ятифранківка, промовила:

— Ой, бідний татко! Він побіг, щоб десь роздобути пару су! Може б побігти і сказати йому, що на сьогодні маємо дещо?

І священик, уже в сінях, почув відповідь жінки:

— Він уже далеко, коли пішов. Може ще вернеться.

Коли П'єр утікав із цього страшного дому страждання з розбурханою головою, з побитим турботою серцем, він на своє здивування наткнувся знову на Сальва і Віктора Маті, що стояли поруч у куті огидливого подвір'я, серед заразливого сопуху кльоаки. Вони зійшли вниз і тут вели далі свою розмову, перервану в покої. Вони розмовляли шептом і дуже швидко, уста до уст, з якимось завзяттям, що палало в їх очах. Але, почувши стук кроків, вони пізнали панотця і нараз зробилися зимні і, не говорячи ані слова більше, обмінялися важким стиском рук. Віктор пішов угору на Монмартр. Сальва вагався з видом чоловіка, що запитує судьбу. Потім, випрямивши своє висохле тіло перевтомленого і виголоднілого робітника, він скрутив на вулицю Меркаде і, несучи під пахвою свою торбину з причандалами, пішов у напрямку до Парижу, назустріч лютій долі.

В одній хвилі у П'єра блиснуло бажання побігти за ним і крикнути йому голосно, що його дочка кличе його. Але та сама неясна дискреція і боязнь обхопила його, та глуха певність, що ніщо не спинить того, що кому присуджено.

 
II. Злочин


П'єр Фроман, бігаючи весь день по різних частинах Парижу, щоб здобути притулок для хворого Лявева, кілька разів здибав Сальва з тією торбиною, в котрій щось стирчало наче шматок хліба чи якийсь робітничий знаряд. Він зустрічав його в сінях парляменту, де його без квитка не хотіли пустити до залі засідань, потім зустрічав його на різних вулицях і все якось не мав відваги приступити до нього, заговорити з ним. Надвечір П'єр довідався від аббе Роза, що Лявев умер. Ця відомість ударила його дуже тяжко; всі його заходи були безпожиточні. Він у нестямі, у безмежнім огірченню блукає по вулицях Парижу.

І. Ф.

В хвилі, коли П'єр, зламаний, розбитий утомою, прийшов на площу Опери, підвів очі. Де він властиво? Тут, на широкій, переповненій площі било — здавалося йому — серце великого міста, немов би з далеких передмість збігалася сюди кров з усіх боків блискучими вулицями. Він бачив, як губилися під обрієм отвори вулиці Оперової, вулиці Четвертого Вересня і вулиці Миру, освітлені ще останками денного світла та при тому усіяні цілим муравлиськом огників. Бульвар виливав на цю площу повінь своєї циркуляції; сюди збігалися також допливи сусідніх вулиць в ненастанну сутолоку, що робила це місце найнебезпечнішою западнею у світі. Вартові безпеки даремно силкувалися робити тут сякий-такий порядок; хвилі пішоходів напливали все свіжі, колеса запинались одні об другі, коні ставали дибки серед реву цієї людської повені, такої голосної та такої ненастанної, як рик розбурханого океану. А побіч самітна маса будинку опери, величезна і таємнича, помалу тонула в тіні, немов який символ, а Аполлон з лірою на її шпилі сидів ще в останнім відблиску світла на тлі поблідлого неба. Всі вікна фасад заясніли, якась веселість плила з тих тисяч лямп, що розблискували одна за одною, щось немов бажання загального спочинку, вільного насичення розсипалося разом з густішою пітьмою, серед якої тут і там запалювалися електричні кулі, мов місяці ясних паризьких ночей.

І пощо він зайшов сюди? П'єр запитував себе самого, гнівний і здивований. Коли Лявев умер, йому не було що робити, хіба вернутися додому, позамикати двері й вікна й загребтися у своїм куточку як щось зовсім непотрібне, без віри, без надії, і чекати хіба на загальне знищення. З площі Опери до його домика в Нейлі було далеко. Не вважаючи на крайню втому, він не хотів брати фіякра, вернувся знову в напрямі церкви св. Мадлени і з диким бажанням — розширити свою рану, насититися обуренням і гнівом — занурився знову в сутолоці пішоходів, в оглушливім гуркоті повозів. Хто знає, може он там, на розі цієї вулиці, на кінці цього бульвару розвернеться сподівана безодня, в яку мусить провалитися цей перегнилий світ, у якого стара суспільна будова тріщить — він чув це на кожнім кроці!..

Коли хотів перейти поперек вулиці Скріба, спинив його великий стиск народу. Перед пишною кав'ярнею якісь два високі, погано одягнені і дуже брудні бідолахи викрикували напереміну останній номер "Голосу народу", скандали перекуплених членів парляменту і сенату таким охриплим голосом, що прохожі стовпилися довкола них. І тут він знову несподівано пізнав Сальва, що блукав, пристоював, а вислухавши, що кричали рознощики, наблизився до кав'ярні і заглянув крізь шибу до середини. Цим разом зустріч зацікавила П'єра, наповнила його підозрінням. Він зупинився і надумав слідкувати за ним. Йому не вірилось, щоб Сальва хотів увійти до кав'ярні і сісти при однім з маленьких столиків під тим теплим блиском лямп, він, з тим нужденним виглядом, з тим шматком хліба, що стирчав під його старою, пофалатаною блюзою. Хвильку він ждав, а потім віддалився помалу, мов зламаний, неначе б та кав'ярня, майже порожня, не була відповідна для нього. Чого йому треба? Чого він шукає від самого ранку в цій самітній і дикій погоні вздовж і поперек цього багатого, веселого Парижу з тим голодом, що хапає його за поли? Він ледве-ледве волікся і, бачилось, дійшов до повного вичерпання енергії й сили волі. З видом знесиленого чоловіка він дійшов до кіоска і оперся об нього на хвилю. Потім випрямився і пішов далі, все немов шукаючи чогось.

В тій хвилі сталося щось, що ще дужче зворушило П'єра. Із вулиці Комартен вийшов високий, міцний чоловік, наблизився до Сальва і заговорив до нього. Священик по короткій непевності пізнав свого брата Ґійома у хвилині, коли він без погорди стискав руку робітника. Це він, з тим густим волоссям, обстриженим як щітка, і сніжно білим, хоч йому всього несповна 47 літ! Його густі вуса були ще зовсім чорні, без жодної срібної ниточки і це надавало дуже енергійного виду його обличчю з високим, мов вежа, чолом. Він мав по батькові це чоло повне логіки й непоборимого розуму, і П'єр мав його також. Але долішня частина обличчя старшого брата була повніша, а ніс грубший, підборідок чотирикутний, уста широкі й міцно зарисовані. Блідий шрам від давньої рани перетинав його ліву скроню. Ця фізіономія, дуже поважна, понура й замкнена в собі, на перший погляд роз'яснювалася мужською добротою, коли усмішка відслонювала зуби, що були зовсім білі.

П'єр нагадав собі, що мама Теодора розповідала йому цього ранку. Його брат Ґійом, зворушений такою страшною нуждою, дав був для Сальва на кілька день у себе заняття. Це вияснювало той вид співчуття, з яким він, бачилось, випитував його, коли тим часом механік з виразом замішання з-за цієї зустрічі тупцював сюди-туди, немов квапився далі у свою невідрадну подорож. Хвилину здавалося, що Ґійом і сам зрозумів це замішання, мабуть із заклопотаних відповідей, які давав йому Сальва. Та проте він розстався з робітником. Але майже зараз потім він обернувся і дивився у слід за ним, як той віддалявся поміж юрбою з видом утоми і впертости. Думки, що насунулись йому, мусіли бути дуже важкі й сильні, бо він надумався іти зараз слідом за ним, стежити його здалека, немов би бажаючи упевнитися, куди він подасться.

Охоплений чимраз більшим занепокоєнням, П'єр придивлявся тій сцені. Нервове очікування якогось неозначено великого нещастя, підозріння, яким наповнили його часті, невияснені зустрічі з Сальва, несподіванка, коли побачив, що й його брат замішаний у цю справу — все те наповнило його бажанням дізнатися, що це таке, бути при тому, може не допустити до лиха. Не надумуючися, він і собі ж обережно пішов слідом за обома мужчинами.

Нове зворушення обхопило його, коли Сальва, а за ним і його брат Ґійом раптом звернули на вулицю Ґодо де Моруа. Яка доля веде його назад на цю вулицю, до якої він поспішав з гарячковим поспіхом і до якої смерть Лявева загородила йому дорогу? Його зачудовання ще збільшилося, коли побачив, як Сальва, якого він на хвилину стратив був з очей, стояв перед палатою Дювіярів на тім самім місці, де він пізнав його сьогодні рано. Задля якоїсь направи тротуару під в'їздом широчезна брама палати була власне геть відчинена, а що робітники пішли вже, то ця широка брама так і стояла роззявлена, повна вечірньої пітьми. Тісна вулиця побіч розіскреного бульвару тонула в синявій тіні, яку прошпилювали рідкі зірочки газових ріжків. Якісь жінки пройшли і змусили Сальва зійти з тротуару. Але зразу він виступив знову, закурив собі недогарок сигари, якийсь недокурок, піднятий спід столу якоїсь кав'ярні, і стояв далі нерухомо, терпеливо вартуючи супроти входу палати. Розбурханий темними думками, П'єр затривожився і запитав себе, чи не краще буде заговорити до цього чоловіка. Та його спинила присутність його брата, якого бачив укритим у заглибленню сусідньої брами, також на чатах і також готового до втручання. Для того він признав, що ліпше буде не спускати з очей Сальва. Він стояв усе ще на сторожі, вп'явши очі в браму, відриваючи їх лише на мить, щоб позирнути на бульвар, немов ждав на когось чи на щось, що мало надійти відтам. І справді оце над'їхало ляндо Дювіярів з візником і лакеєм в темно-зеленій з золотом ліберії, ляндо дуже парадно запряжене парою прекрасних цугових коней.

В повозі, котрий звичайно в цю годину привозив батька чи матір, цього вечора, навпаки звичаєві, сиділи тільки їхні діти — Гіяцінт і Каміля, вертаючись з вечірки у княжни Горн. Замкнене ляндо в'їхало в улицю і наближалося з гучним стукотом кінських копит. В тій хвилі невеличка, 16- або 18-літня бльондиночка, рознощиця якоїсь модистки, з великою картоновою коробкою в руках перебігала поперек вулицю, щоб ввійти у браму перед повозом. Вона несла капелюх для баронеси і проґавила досить часу, йдучи бульваром, глипаючи на всі боки своїми очицями кольору незабудьки, своїм рожевим носиком, своїми вічно усміхненими устами, своїм чарівно-хорошим личком. І в тій самій хвилі Сальва, ще раз зирнувши на ляндо, одним скоком щез у гирлі брами. Майже зараз потім він вибіг назад, кинув до ринштока кінчик запаленої сиґари, пішов не кваплячись і щез у глибині бездонної вуличної пітьми.

Що сталося далі? П'єр пригадав собі опісля, що тротуаром над'їхали тачки західньої залізниці, на хвилю зупинили ляндо, а рознощиця тим часом щезла у брамі. Він бачив, і серце стислось йому несказанною тривогою, як його брат Ґійом, немов під впливом наглого просвітління, раптової певности, кинувся і собі ж до входу палати. Він рад був бігти, кричати, але стояв мов прикований до тротуару, а якась олов'яна рука стисла йому горло. І нараз гуркіт грому, страшенний вибух, немов земля розсілася, а громом розбита палата западає в безодню. Всі шиби сусідніх домів потріскалися і з голосним бренькотом посипалися, як гряд. Пекельне полум'я на хвилю обхопило всю вулицю, туман пилу й диму був такий великий, що небагато прохожих, осліплені заревли з переляку серед страховищ цього вогняного гирла, в котрому, бачилось, мусять пропасти.

Та цей блиск вияснив і П'єрові нараз усю річ. Він знову побачив бомбу, що стирчала в робочій торбі, порожній і ні до чого нездатній через безробіття. Він побачив її під подраною блюзою, цей горбик, що видавався йому за шматок хліба, піднятий десь на розі вулиці і забраний додому для жінки і дитини. Перебігши, мов страшна погроза, через увесь щасливий Париж, ця бомба трісла з громовим ревом ось тут, на порозі всевладної буржуазії, пані золота. Та він в цій хвилі не думав ні про що, тільки про свого брата Ґійома, і кинувся в браму, де, бачилось, відкрилося гирло вулкану. Зараз він не міг розпізнати нічого, бо гострий дим застилав усе. Потім побачив, що стіни потріскались, горішній поверх розвалився, брук був повириваний і застелений румовищем. Ляндо за брамою, що власне мало в'їжджати, не зазнало ніякої шкоди: ані один кінь не був скалічений, ані навіть козуб повоза не був порушений жадним обломком. Тільки молода дівчина, невеличка білява і гарна рознощиця лежала горілиць з розпореним нутром, з неушкодженим личком, з ясними очима, з тим здивованим усміхом, зражена громовим ударом катастрофи. Картонова коробка впала тут же побіч неї, покришка відскочила, а з коробки вилетів дамський капелюх, рожевий, дуже делікатний капелюшок, що лишився зовсім непорушеним у своїй квітчастій оздобі.

Ґійом якимсь чудом був живий і вже стояв на ногах. Тільки з його лівої руки текла кров; уламки бомби зламали йому один щиколоток. Його вуса були обсмалені, і вибух, збивши його з ніг, так струснув і потовк його, що він трясся всім тілом мов від великого морозу. Та проте він пізнав свого брата і навіть не здивувався, бачучи його тут, як це буває при великих нещастях, де невияснене робиться зісланим від Бога. Брат цей, віддавна страчений з виду, був тут зовсім природньо, бо йому треба було бути тут. І він зараз крикнув до нього в божевільній дрожі, що трясла ним:

— Веди мене відси, веди мене відси!… До себе! До Нейлі. Ой, веди мене відси!

А потім, замість усякого вияснення, він почав говорити про Сальва:

— Я так і думав, що він украв у мене один патрон… На щастя один-однісінький, а то б цілий квартал вилетів би у повітря. Ах, нещасний! Я не міг прибути в пору, щоб притоптати ногою люнта.

З повною ясністю, яку дає часом небезпека, П'єр, не говорячи нічого, не тратячи ані хвилини часу, пригадав собі, що палац мав другий вихід через подвір'я на вулицю Віньон. Він зрозумів важку небезпеку, що загрожувала його братові, якби його знайшли замішаним у цю справу. Живо випровадивши його на темну вулицю Віньон, він обв'язав йому своєю хусткою щиколоток і велів сховати його при грудях під камізелькою.

— Веди мене! — повторював Ґійом, трясучись і цокочучи зубами, — до себе, до Нейлі! Не до мене!

— Так, так, будь спокійний. Ось тут зажди хвилинку, я зупиню фіякра.

Поспішаючи знайти фіякра, він випровадив його на бульвар. Але грім вибуху наробив заколоту в цілім кварталі. Коні ставали дибки, люди бігали сюди й туди, мов божевільні. Поліційні агенти позбігалися, і купа народу привалила й заткала вже вхід до вулиці Ґодо де Моруа, що виглядала чорна, як челюсті безодні, бо світло скрізь погасло. В ту пору на бульварі рознощик "Голосу народу" надсаджувався, викликаючи новий скандал з африканськими залізницями, з 32 підкупленими членами парляменту й сенату, ворожачи близький упадок міністерства. Вкінці П'єр спинив одного фіякра і почув, як один з прохожих, біжучи, сказав до другого:

— Міністерство! Еге! Ця бомба підіпре його наново.

Обидва брати сіли на фіякра й поїхали. Над розбурханим Парижем залягла чорна ніч, немилосердна ніч, в якій зорі тонули серед мороку злочинів і заїлости, що носилися над дахами. І з страшним лускотом крил, який чули колись Содом і Гомора, роздавався з усіх боків темного обрію один великий окрик: Де ж та правда?

 
III. Погоня


Минув місяць від сповнення цього злочину, що наповнив увесь Париж тривогою, котру газети побільшували ще вдесятиро. Поліція напала на слід Сальва і обскочила його так, що йому нікуди було діватися. Однієї ночі його мало не зловили і він рятував себе тільки тим, що серед дощу і пітьми втік у Болонський лісок і сховався в його гущавині. Другого дня по обіді вибралися брати П'єр і Ґійом Фромани на прохід до ліска.

І. Ф.


П'єр і Ґійом подалися алеєю до Льоншам і йшли аж до гостинця Мадрід-о-ляк. Там вони звернули і йшли за бігом невеличкого потоку Льоншам. У них була думка пройти аж до озер, обійти їх і вернутися потім брамою Майо. Але чагарник, котрим вони йшли, був тепер на провесні такий спокійний, принадний і безлюдний, що вони піддались бажанню нарозкошуватися тим чудовим спокоєм і сіли. Місцем відпочинку служив їм пень зрубаного дерева. Їм могло здаватися, що вони десь далеко, в прадавнім лісі. І Ґійом марив про цей правдивий ліс після свого добровільного затворництва. Ах, вільний простір, здорове повітря, що віє між деревами, увесь той широкий світ, що мав би бути невідчуженим володінням чоловіка!..

В тій хвилі в тім дикім закутку порожнім, де їм могло здаватися, що сидять на краю світу, перед ним виринула незвичайна поява. Із гущавини нараз появився якийсь чоловік і в диких підскоках пробіг поперед них. Це був безсумнівно чоловік, але такий не до пізнання, так покритий болотом, в такім стані страшної нужди, що можна було його прийняти за звіра, за якогось обскоченого, собаками затравленого дикого кабана. Хвилину забувшися перед потоком, побіг вздовж нього; потім, немов чуючи наближення кроків і гарячих віддихів, він скочив у воду повище колін, вискочив на другий берег і щез за купою смеречок. Майже зараз по тому надбули лісові сторожі під проводом кількох поліційних агентів, пробігли понад потоком і щезли. Це було справжнє полювання на чоловіка, що пробігло оце попід ніжною обновою листочків, глухе, завзяте полювання, без червоних курток, без грімкої музики рогів.

— Якийсь злодюжка, — промовив П'єр. — От нещасний!

Ґійом і собі знехотя махнув рукою.

— Все тільки жандарми та тюрма! Все ще люди не винайшли іншої суспільної школи.

А чоловік ген там біг усе далі та далі. Добігши минулої ночі в скаженім бігу до Болонського ліска і вирвавшися таким способом від наставлених на нього агентів, Сальва надумався добратися до брами Дофін і спуститися відти на дно окопів фортеці. Він пригадав собі, що колись не один безробітний день проводив у цьому місці, у відлюдних закамарках, де ніколи не здибав нікогісінько. І справді, нема таємніших схованок, заслонених густішими корчами, зарослих вищим бур'яном. Деякі кути рову й великого муру — це правдиві гнізда волоцюг і закоханих. Сальва, запхавшися в найбільшу гущавину тернів і плющу, на щастя собі знайшов серед пітьми й дощу якусь нору, повну сухого листя, і запхався в неї по саму шию. Він був уже весь мокрий, бо повзав по болоті окопів помацки, не раз рачкуючи. Оте сухе листя було для нього несподіваним добродійством, немов покривалом, в якому він обсушився трохи і спочив після свого скаженого бігу крізь погану пітьму. Дощ не переставав, але обмочував йому тільки голову. Сальва вкінці дійшов до повного отупіння і під уливним дощем заснув міцним сном. Коли знову розкрив очі, сходило сонце, вже могла бути шоста година. Дощ промочив сухе листя. Сальва лежав мов у купелі льодової вогкости. Та проте він лежав на місці, чуючи себе тут безпечним від нагінки, яка певно чекає на нього. Ніякий поліційник не міг би його тут домацатися, бо ціле його тіло було загребене, а голова до половини вкрита хащем. І він не рухався з місця і придивлявся, як піднімалося сонце.

Коло восьмої години надійшли сторожі і поліційні агенти, перешукали рови фортифікації і не побачили його. Так і є, як він думав — нагінка була готова від самого досвіта, за ним стежили. Його серце голосно билося, він почував зворушення дикого звіра, котрого обступають стрільці. Припадково його криївка була під самою казармою жандармерії і відти, з другого боку насипу, доходив до нього голосний шум. Ніхто не показувався більше, ані живої душі, ані шелесту в бур'яні. Тільки чути було здалека невиразні ранні звуки з ліска, дзвоник біцикля, галоп кінських копит, гуркіт повозу, все оте марнування часу великосвітського багатого Парижу, що впивався свіжим і прохолодним повітрям.

Година йшла за годиною, дев'ята, десята. Відколи дощ перестав, Сальва не терпів уже так дуже від холоду, дякуючи кашкетові і грубому пальтові, що дав був йому Матіс. Але голод докучав йому знову, пік його шлунок, немов вертячи в ньому діру, а страшні корчі, немов олов'яними обручами, здавлювали йому боки. Два дні він уже не їв нічого і ще вчора вечером, коли від Матіса прийняв шклянку пива, був натще. Він думав пробути тут аж до ночі, потім у пітьмі доповзти до Бульон і викрастися з лісу дірою, яку знав у тій стороні. Ні, ще його не спіймали! Він пробував заснути, але не міг з тяжкої муки. В одинадцятій годині йому зробилося млосно, здавалося, що ось-ось умре. Його обхопила злість і одним скоком він вихопився зі своєї листвяної криївки. Голод довів його до стеклости. Він не міг лежати тут довше, він хоче їсти, піде відси хоч би мав стратити свою свободу і своє життя. Власне вдарив південь. Скоро виліз із рову, він побачив себе на широкій відкритій площі сіножатей Мюетти. Він перебіг їх щодуху, мов божевільний, інстинктивно звертаючись до Бульон, міркуючи, що тільки в тій стороні є одинокий можливий вихід. Дивно, що ніхто не звернув уваги на того чоловіка, що біг, мов скажений. Коли йому пощастило дохопитися дерев, він зрозумів свою необережність, своє безумство, до якого довела його потреба втекти. Він затремтів, поповз поміж бур'яном, почекав кілька хвилин, щоб упевнитися, що його не гонять поліційні агенти. Потім, настороживши очі й вуха, з якимсь прочуттям, з якимсь дивним нюхом небезпеки він пробирався далі помалу, обережно. Він міркував, що пройде між горішнім озером і площею перегонів Отель. Але там є тільки одна широка алея, обсаджена рідкими деревами, і треба було надзвичайної зручности, щоб ані разу не показатися на чисте поле, треба було користати з найменших пеньків, використовувати найрідші корчі, не важитися робити ані кроку, не роздивившися довгенько довкола. Новий перестрах, вид далекого поліційника, примусив його лежати ще чверть години плазом на землі за хащами. За кожним наближенням порожнього фіякра, звичайного прохожого він зупинявся. Він відідхнув аж тоді, коли йому вдалося ввійти в гущавину, що знаходиться за горбком Мортмар між шляхом, що веде до Бульон, і алеєю, що йде до Сен-Клю. Хащі там дуже густі і він потребував тільки триматися їх, щоб непостережено добратися до близького, як йому думалось, виходу. Тепер він урятований. Але нараз він побачив в якихось тридцяти метрах перед собою стражника, що стояв нерухомо і заступив йому дорогу. Він скрутив убік ліворуч і побачив там другого стражника, що також стояв нерухомо і, бачилось, чекав на нього. А там знову стражник. Що п'ятдесят кроків стражник, цілий кордон розтягнений мов крила невода. А найгірше буле те, що його хтось мусів побачити, роздався легенький окрик, мов різке кумкання жаби, що повторювалося далі, все далі, без кінця. Ось нарешті стрільці напали на слід, тепер уся обережність безхосенна. Бідоласі не лишалося ніякої надії на рятунок утечі. Він зрозумів це дуже добре і відразу пустився галопом, перескакуючи через завади, пробігаючи поміж деревами, не дбаючи про те, чи його хто побачить, чи ні. Трьома скоками він перебіг поперек шляху, що йде до Сен-Клю і кинувся в густі хащі, що покривають площу між цим шляхом і алеєю королеви Маргарети. Там чагарник ще густіший, гущавина ліска тут найнедоступніша, ціле море зелені літом, де йому може й пощастило б заховатися в порі листя. І тепер на хвилину він щез з очей, зупинився, надслухав тривожно. Не видно, не чутно стражників. Невже вони загубили його слід? Тиша, безмірно солодкий спокій спливав з молодих листочків. Аж ось знову роздався легенький окрик, затріщали гілляки і він пустився бігти мов божевільний, куди очі бачать, утікати для самої втечі. Коли добіг до алеї королеви Маргарети, побачив, що вона замкнена; поліційні агенти заступили її, мов драбиною. Він мусів бігти вздовж алеї, повертати вгору, не вихиляючися з гущавини. Але через те він віддалявся від ліска, вертався туди, звідки вийшов. Неясно в його бідній збаламученій голові мигнула остання можливість рятунку: перебігти отак відкритим полем аж до густого лісу Мадрід, а відти пробувати добратися до берега річки, перебігаючи від однієї групи дерев до другої. Це була одинока стежка захищена лісом, що могла довести до Сени, бо годі було думати про те, щоб добратися до неї поперек широких голих площ гіпподрому і площі для вправ кінноти.

Він гнав, гнав щодуху. Але, добігши до алеї Льоншан, він не міг перебігти поперек неї, бо й тут чатували стражники. Тоді, покинувши свій плян утекти через Мадрід і Сену, він мусів обігнути коліно вздовж сіножаті Кателян. Під проводом стражників агенти наближалися; він чув, як вони обкручували його чимраз тіснішими вузлами. Тепер почалася скажена, дика гонитва з запертим віддихом. Він вискакував на пагорби, кидався в рови, перескакував через щораз то нові перепони. Він продирався крізь тернисті хащі, проломлювався крізь штахети. Три рази падав він, зап'явшися за залізні дроти огорож, яких не добачив; але, бухнувши в кропиву, він зривався знову, не чуючи пекучого болю; летів далі, мов шпиганий острогами, мов битий до крови батогами. Тоді то йому пострічалися Ґійом і П'єр, як він біг страшний до непізнання, як кинувся в каламутну воду потоку, мов звір, що бажає покласти останню перепону між собою й собаками. Йому мигнула в голові химерна думка про острівець посеред озера, немов це мала би бути непорушна схованка, коли б тільки він міг добратися до неї. Він марив про те, щоб дістатися туди вплав, та так, щоб ніхто не бачив, і заритися там потайки, тоді б він був безпечний від усякої погоні. І він біг. Аж ось нові стражники змусили його знову звернути з дороги; він мусів знову вертатися, обійти перехресну дорогу при озерах, і так його пригнали, прибили знову до фортеці, від якої він вийшов. Була вже майже третя година. Вже більше як дві з половиною години він бігав і бігав ненастанно.

Перед ним показалася алея, насипана дрібним піском для кінних. Він перебіг її щодуху, грузнучи в розквашеній дощем глині. Далі наскочив на вузеньку заслонену доріжку, одну з тих розкішних стежок, які, мов колиски, отінені любим закоханим парам; нею він міг бігти досить довго, заслонений перед гонителями, і його надія знову віджила. Але доріжка виходила на один із тих страшних гостинців, широких і простих, де ганялися біциклі, повози, ціла елегантна сутолока цього лагідного, мов серпанком прислоненого пополудня. І він знову шульнув у гущавину, знову наскочив на стражників і згубив нарешті всякий напрям, усяку думку. Це вже була тільки якась маса, якою перекидалися і яку попихали нагінці по своїй уподобі, стискаючи її щохвилі дужче і дужче. Він не почував нічого більше, тільки потребу бігти, бігти ненастанно, чимраз швидше. Перехрестя доріжок мигали одно за одним, він перебіг через широку поляну, де ярке світло майже отуманило його. Тут нараз він почув ось-ось за собою гарячий віддих погоні, пожерливе сапання, що вже пожирало його. Крики роздавалися, якась рука малощо не вхопила його, купа тіл тупотіла, юрбилася за нюхом його слідів. З останнім напруженням він підскочив, продерся, піднявся на ноги, знову опинився насамоті серед молодої, лагідної зелені і побіг, побіг щодуху.

Але це був кінець. Він ось-ось мусів звалитися з ніг. Його надірвані ноги відмовляли послуху, з вух капала кров, уста були покриті піною. Голосне, бурхливе сапання розпирало його боки, немов удари серця хотіли розірвати їх. З нього капали вода і піт; покритий грязюкою, розчіхраний, виголоднілий він валився з ніг більше від голоду, ніж від утоми. І ось крізь морок, що звільна заволікав його божевільні очі, він раптом побачив відчинені двері шопи за якимось двориком схованим між деревами. Він ускочив до шопи і зарився в солому, що лежала між порожніми бочками. Тут не було нікого, крім товстого кота, що зараз утік. Ледве він зарився в соломі, як почув шалапання нагінки; агенти і стражники, стративши його слід, погналися попри дворика, мишкуючи попри укріплення. Стук важких чобіт затих, настала глибока тиша. Він притис обидві руки до серця, щоб притишити його биття і попав у мертвецьке остовпіння, тільки великі сльози капали з його затулених повік.

П'єр і Ґійом, спочивши чверть годинки, подались далі на прохід, дійшли до озера, перейшли через перехрестя Каскад. Вони хотіли вже вертатися до Нейлі, обходячи другим берегом озера, коли вмить їх заскочила злива і змусила сховатися під грубими, ще голими гілляками каштану. А коли дощ пускався ще дужчий, вони побачили за групою дерев якийсь дворик, маленьку кав'ярню і реставрацію і побігли до неї, шукаючи захисту. Вони ввійшли до залі чи радше веранди під шкляним дахом; тут стояло кілька малих мармурових столиків, а зрештою не було нікого. В домі, бачилось, не було й живої душі, немов він тількищо прокидався з зимового сну; чути було ще задавнену вогкість, мов у пустці, яка задля браку гостей стоїть замкнена від листопада до березня. За двориком була стайня і шопа — покриті мохом прибудівки.

— Алеж тут, здається, все ще позамикано, — сказав Ґійом, входячи до цього мовчазливого домика.

П'єр сів коло одного малого столика.

— Все ж таки нам не заборонять перечекати поки промине хмара.

Аж ось показався кельнер. Він удавав із себе дуже зайнятого, никав щось по буфету і приніс обом братам по чарці шартрези. Майже цілу годину вони ждали, поки перестане дощ, розмовляючи півголосно. Аж ось показалися стражники і поліційні агенти і почали нишпорити довкола реставрації. Певно зміркувавши, що згубили слід, вони вернулися сюди в тім переконанню, що той чоловік, перебігаючи, мусів заховатися десь у цьому дворику. І вони зручно обступили його з усякою обережністю, заки приступили до докладного пошукування, щоб бути певними, що цим разом звір від них не втече. Обидва брати, побачивши ті заходи, почули глухий переляк. Це була та сама нагінка, яку вони спостерігали недавно, коли побачили втікача; а проте хто знає, чи не змусять і їх вилеґітимуватися, коли так не в пору заплуталися в ту сіть? Німим поглядом вони радились один з одним і одну хвилю думали йти геть, не зважаючи на зливу. Але зараз же зрозуміли, що це могло би скомпромітувати їх ще більше, і зважилися ждати.

Поліційний комісар Дюпо і агент Мондезір по якімось часі ввійшли до веранди, щоб перешукати реставрацію, коли їх люди надармо перетрясли шопу і стайню. Вони мали абсолютну певність, що втікач мусів бути тут. Дюпо, малий, худий панок, зовсім лисий і дуже короткозорий, з окулярами, виглядав знуджений і втомлений, як звичайно, хоча в душі був дуже цікавий і непохитно відважний. При собі він не мав ніякої зброї, але надіючися гіршого насилля, скаженої оборони застуканого вовка, він прирадив Мондезірові набити револьвера і держати його напоготові в кишені. Проте Мондезір, широкоплечий і підсадкуватий, мов гінчий пес, що всюди нюхав своїм розплесканим носом, мусів з ієрархічної пошани всюди пускати його наперед.

Крізь свої окуляри поліційний комісар бистрим позирком окинув гостей, що сиділи на веранді і, не зважаючи на них, подався на поверх, щоб оглянути поміщені там покої. Та власне коли Дюпо і Мондезір сходили з поверху, не знайшовши там нікого, змінилася сцена. Надворі піднявся крик, галас, біганина і метушня, а по хвилині показався директор поліції Ґасконь, що лишився був унизу для дальших пошукувань у прибудівках реставрації, попихаючи перед себе якусь невиразну купу лахміття й болота, котру держали два агенти. Це був той чоловік, той висліджений, гонений і нарешті зловлений звір, котрого оце знайдено в глибині шопи, в бочці, під сіном.

Ах! який окрик перемоги піднявся після довгої, понад кількагодинної погоні, після тієї скаженої нагінки, що випирала дух з грудей і знесилювала ноги! Лови на чоловіка, найдикіші, найзавзятіші з усих! Втікача держали, попихали, волокли, штурхали й копали. А він, утікач, це була найнужденніша дичина, якийсь недобиток, зіссаний і посинілий після ночі, проведеної в повній листя щілині, мокрий по пояс після перебродження потоку; його нужденний одяг, промочений дощем, покритий болотом, висів на ньому пофалатаний, шапка була роздерта, руки й ноги криваві від страшного бігу через корчі, наїжені тернами й кропивою. У нього не було людського лиця; волосся прилипло до скронь, очі підпливли кров'ю і виповзли з ямок, ціле лице роздряпане, перекривлене страхом, лютістю і стражданням. Це був той звір, той утікач! Його пхали чимраз далі, поки він вкінці не повалився в сидячій позі при однім столику маленької кав'ярні, держаний чіпкими руками, що не переставали сіпати його.

В тій хвилі Ґійом почув перестрах, задеревенів на місці. Він ухопив П'єрову руку, а цей, зиркнувши, також зрозумів і також затремтів. Боже правий! Це ж Сальва! Той утікач був Сальва! Це його вони бачили, як гнав ліском, мов затравлений псами дикий кабан. Це він був ось тут, ця огидлива в'язанка, ця жертва нужди й бунту! І П'єрові в його тривозі знову привиділася нагло та невеличка рознощиця у брамі палати Дівіярів, та гарна білява дівчина, котрій бомба розірвала нутро.

Дюпо і Мондезір живо виявили свою радість разом з Ґасконом. Алеж цей чоловік не ставив ніякого опору, дав себе легко взяти як баран. І відколи був тут, так жорстоко держаний в руках, він поводив довкола себе змученим, безмірно сумним поглядом.

Він промовив. Це були його перші слова, сказані тихим, охриплим голосом:

— Я голодний.

Він умирав з голоду і втоми; від двох днів він не мав нічого в устах, крім тієї шклянки пива, що пив учора ввечері.

— Дайте йому шматок хліба! — сказав комісар Дюпо кельнерові. — Нехай їсть, поки підуть привести фіякра.

Один агент пішов шукати фіякра. Дощ перестав, чути було тоненький дзвінок біцикля, показалися знову екіпажі, в ліску почався знову рух елеґантного світу ген там по широких алеях, озолочених сонячним промінням.

А в'язень пожерливо кинувся на шматок хліба. Поки їв його з нестямним виглядом вдоволеного звіра, його очі зустрілися з поглядами присутніх гостей. В його сумних, кров'ю підбіглих очах заграли іскри; він здивувався, пізнавши П'єра і Ґійома. І вдивляючись в цього останнього, він виявляв, бачилось, прихильність вдячного пса, обіцянку, що буде мовчати непохитно. Він знову промовив, немов звертаючись до цього, на котрого вже не дивився, а також до інших, до товаришів, котрих тут не було зовсім:

— От дурниці бігти такечки!… Не знаю, пощо я біг… А, нехай буде кінець, я готов!

 
IV. Суд
 

Остаточна розправа в процесі Сальва була визначена. Ґійом тільки з великим трудом дістав дві вступні картки. Коли точно в одинадцятій годині при відкриттю брами П'єр і Ґійом прибули на місце, їм видалося, що вже не доб'ються до середини. Всі хвіртки були позамикані, коридори позаставлювані бар'єрами, якийсь вітер тривоги віяв по відлюднім будинку, неначе влада боялася нападу анархістів з бомбами. І тут чути було ту темну, тривожну дрож, що оце вже три місяці трясла цілим Парижем. Обидва брати мусіли толкуватися при кожних дверях, при кожному бар'єрі, обсадженім військом, а коли вкінці добилися до залі розправ, там було вже повно, мов набито здушеної публіки, що готова була душитися тут цілу годину перед приходом суду і мала надію не вступитися з місця яких сім або вісім годин, бо чутка була, що розправа буде переведена й закінчена відразу, без перерви. В тіснім відділі, призначенім для стоячої публіки, душилася збита купа цікавих, що припадково збіглися з вулиці, між якими зуміли прослизнутися також деякі приятелі і товариші Сальви. В другім відділі, що призначений для свідків, сиділи на дубових лавках запрошені, ті, що здобули собі вступ через протекцію; їх було забагато, вони тислися, сиділи майже один другому на колінах. А в самій преторії все вільне місце аж поза трибуналом було заставлене кріслами, мов у театрі. Тут сиділо упривілейоване елеґантне товариство, політики, газетярі, дами; купа адвокатів у тогах тіснилася де хто попав, по всіх кутах.

П'єр не знав ще залі розправ і здивувався: він уявляв собі її дуже парадною й поважною. А тим часом ця святиня людської справедливости видалась йому тісною, понурою, не особливо чистою. Естрада, де засідав трибунал, була така низька, що ледве видно було фотелі президента і двох вотантів. Різьби, балюстради, лавки — все було зі старого, почорнілого дубового дерева й додавало ще більш понурого вигляду тій залі, покритій темнозеленими обоями, з викладеною теж дубовими фляндрами стелею. Сім вікон тісних і високо прорізаних, прикрашених вузькими білими фіранками, пропускали бліде світло, що простою лінією розкраювало залю надвоє: з одного боку обвинувачений і його адвокат на лавках в тім холоднім світлі, з другого в тіні суд присяжних, відокремлений, запертий, немов у тісній клітці. Це був справжній символ: тут суддя безіменний, незвісний, а супроти нього оскаржений розкритий, обнажений аж до нутра душі. В глибині цього строго-сумовитого місця видно було невиразно понад трибуналом намальованого Христа, що важко піднімався з-за якогось сірого диму. З другого боку, де був годинник, понад лавою, що її мав засісти Сальва, виблискувало на темній стіні біле гіпсове погруддя республіки.

Ґійом і П'єр застали вже тільки два вільні місця на останній лавці край відділу свідків, побіч перестінка, що відокремлював цю частину від місця для стоячої публіки. І коли Ґійом сів, то побачив невеличкого Віктора Матіса з ліктями, опертими об поруччя цього перестінка, і з бородою, опертою на схрещених руках. Серед його блідого лиця з тонкими губами іскрилися очі. Обидва вони пізнали один одного, але Віктор не ворухнувся і Ґійом зрозумів, що тут не місце обмінюватися привітаннями. І відтепер він мав те чуття, що Віктор нерухомо стоїть над ним з тими огнистими очима і німо та злобно чекає, що тут буде далі.

Тим часом П'єр обводив очима залю, лавки, всі ті тісні дерев'яні клітки для присяжних, для оскарженого, для оборони, для прокуратора республіки аж до возного, не минаючи столу з доказовими матеріялами і загородки, за якою ставлено свідків. Все те було порожнє; судовий слуга окидав усе останнім поглядом, адвокати швидко переходили з одного боку на другий. Здавалося, що це театр, де сцена ще порожня, а публіка, нудгуючи на своїх місцях, чекає початку вистави.

В залі зчинився галас. Ударила дванадцята, ввійшли судді присяжні, гучно розміщуючися по лавках мов череда. Були тут добродушні лиця, товстяки, одягнені по святочному, кілька худих, пригноблених з живими очима, були бороди й лисини, але всі разом творили якусь сіру, затерту, майже невиразну пляму в глибині тіні, що застелювала цей бік залі. Потім ввійшов трибунал. П. Дельомбардієр, віцепрезидент апеляційного трибуналу, сам обняв на сьогодні небезпечну честь ведення розправи. Він, як міг, додавав поваги своєму довгому, вузькому, зовсім білому лицю і виглядав дуже строгим, тим більше, що по обох боках його сиділи два вотанти, невеличкі й рум'яненькі, один брюнет, а другий бльондин. На прокураторськім місці сидів уже п. Лєман, один з найзамітніших і найздібніших генеральних адвокатів, плечистий ельзасець з хитрими очима; його присутність була знаком великої ваги, яку прив'язувано до цієї справи. Вкінці впроваджено Сальва серед грімкого стукоту жандармських чобіт. Його поява збудила таку безмірну цікавість, що всі в залі повставали з місць. На ньому була ще шапка і довге, широке пальто, що розстарався йому Віктор. Несподіванкою для всіх був вигляд його довгого, вихудлого обличчя, такого лагідного і сумного, з рідким, рудим, уже сивиною припорошеним волоссям, з гарними синіми очима, повними ніжности, мрій і вогню. Він кинув поглядом на публіку і всміхнувся до когось знайомого — може до Віктора або до Ґійома, а потім не рушився більше. Президент почекав аж настане тиша, і потім потяглися формальності, якими починається розправа. Далі один урядник перечитав гострим голосом безкінечний акт оскарження. Вигляд залі змінився, люди слухали утомлені, трохи нетерпеливо; від кількох неділь газети мололи і перемелювали цю історію. Тепер не було ані одного порожнього місця, ледве лишалася перед трибуналом маленька прогалина, потрібна для переслухання свідків. Цей величезний стиск різнобарвився ясними туалетами дам і чорними тоґами адвокатів, між якими щезали три червоні тоґи суддів на тій такій низькій естраді, що ледве видно було понад головами іншими довгобразе лице президента. Багато дехто цікавився присяжними, силкувався розпізнати дещо з їх лиць, застелених тінню. Інші не зводили очей з оскарженого, їх дивував його змучений і рівнодушний вигляд; він ледве відповідав на питання, які півголосно задавав йому його адвокат, молодий, як говорили, талановитий чоловік, з цікавим видом, що тремтів і нервово чекав нагоди покрити себе славою. А найбільшу цікавість, в міру дальшого відчитування акту оскарження, збуджував стіл з речевими доказами, де накладено різнорідних уламків: тріску, вирвану з брами палати Дювіярів, кусні гіпсового тинку, що обсипалися зі склепіння, брукову плиту, розтріскану силою вибуху, і інші почорнілі відпади. Особливо зворушувала всі серця коробка модистки, що лишилася ціла, а ще більше заспиртоване у фляшці щось біле, неозначене: це була маленька рука рознощиці, відірвана в лікті, захована таким способом, коли не можна було зберегти і покласти ось тут на стіл ціле нещасне тіло з розірваним бомбою животом.

Вкінці Сальва встав і президент розпочав переслухання. Противенство виявилося виразно аж до трагізму: тут суд присяжних в тіні, безіменний, що мав уже думку, вироблену під натиском загального переполоху, що засів тут на те, щоб засудити, — а тут оскаржений в повнім, яснім світлі, сам, нещасний, серед чотирьох жандармів, обтяжений злочинами цілої раси. Зрештою п. Дельомбардієр зараз прийняв супроти нього тон погорди й обридження. Він не був чоловіком нечесним, був одним із останніх репрезентантів давнього урядництва, совісного і простодушного, але новочасних вимог він не розумів зовсім і поводився з винуватими професіонально строго, мов біблійний Бог. А маленька фізична хиба, що затроювала його життя, це була шепелявість; це по його думці була головна перешкода, що не дала йому на судейськім уряді розвинути своїх прикмет геніяльного бесідника. Вона остаточно зробила його злобним аж до дикости, нездібним до лагідности інтеліґентного чоловіка. Коли він підняв свій тоненький, пискливий голосок при перших питаннях, дехто в залі почав посміхатися. Він чув це. Цей чоловік, такий комічний, відбирав і ту дрібку поваги, яку ще мала ця розправа, де ходило про життя чоловіка, в тій напханій цікавими залі, публікою, що мало не душилася, пріла, холодилася вахлярами й жартувала. Сальва відповідав на перші питання з чемним, утомленим видом. Президент силкувався роздратувати його, жорстоко докоряючи йому за нужденне життя його молодости, перебільшуючи його хиби, осуджуючи неморальність його життя з мамою Теодорою і з Селіною — його малою донею, але він відповідав спокійно: так або ні, як чоловік, що не має з чим критися і приймає всю відповідальність за свої вчинки. Він признався цілковито до всього й повторив тепер своє признання зовсім спокійно, не міняючи ані слова. Вибираючи палац Дювіярів для підкладення своєї бомби, він хотів надати своєму вчинкові правдивого значення, хотів дати упімнення багачам, срібляникам, що скандально збагатилися крадіжжю й брехнею, щоб віддали частину спільного добра бідним робітникам, їх дрібним дітям і їх жінкам, що здихають з голоду. Тільки тут він оживився. Все перебуте горе, мов гарячка, припливло до його стуманілого, напівосвіченого мозку, де всуміш накопичились ідеї про новий поділ багатства, пересолені теорії про абсолютну справедливість і всесвітнє щастя. І тут він виявив себе тим, чим був справді, чоловіком чутливим, схильним до гарячкових мрій під впливом терпіння, зрештою тверезим і гордим, що бажав переробити світ після своєї сектярської логіки.

— Алеж ви втікали! — крикнув до нього президент гаркавим голосом, — тож не говоріть, що ви готові віддати життя за свою справу, готові на мучеництво.

Сальва гірко жалкував, що в Бульонськім ліску дав себе пірвати замішанню і глухій стеклості гоненого, травленого звіра, що не хоче дати себе взяти в руки. Він спалахнув гнівом.

— Я не боюся смерти, побачите самі… Коли б усі мали мою відвагу, то завтра ваша гнила суспільність була би зметена й настало би вкінці щастя.

Далі пішли безкінечні допити про приготування ним бомби. Президент завважив справедливо, що тут знаходиться одинока темна точка цілої справи.

— І так ви стоїте на тому, що вжитий вами матеріял був динаміт? Почуєте зараз знавців. Правда, вони не згоджуються між собою, але всі догадуються тут якоїсь іншої вибухової матерії, котрої не можуть означити докладно. Не приховуйте ж від нас нічого, коли кладете свою славу в тому, щоб розказати все.

Сальва нараз заспокоївся й відповів тільки односкладово, надзвичайно обережно.

— Дошукуйтесь, коли не вірите мені… Я сам один зробив бомбу, саме так, як я це вияснював уже двадцять разів. Аджеж чень не надієтеся, щоб я тут називав вам імена і компромітував товаришів!

І він не відступив від цієї заяви. Тільки при кінці ним опанувало непереможне зворушення, коли президент згадав про нещасну жертву, про невеличку рознощицю, таку гарну, таку біляву й ніжну, яку жорстока доля підіпхала там, де її ждала страшна смерть.

— Ви вбили одну із своїх! Це ж робітниця, бідна дівчина, що своєю кількацентовою заслуженою працею годувала себе і свою бабусю.

Голос Сальви душився в горлі.

— Га, це справді одно, чого мені жаль… Моя бомба певно не була призначена для неї. Нехай же робітники, нехай усі голодомори пам'ятають, що вона пролила свою кров за те саме діло, за яке й я проллю свою!

Переслухання скінчилося таким чином серед глибокого і сильного зворушення. П'єр почував, як Ґійом, сидячи побіч нього, тремтів у тій хвилині, коли оскаржений так спокійно стояв на тому, що не скаже нічого про вжитий ним вибуховий матеріял і приймає всю відповідальність за вчинок, за який має наложити головою. А Ґійом, мимовільним рухом обернувшись, побачив невеличкого Віктора Матіса, що, не ворушачись, усе ще опертий ліктями на поруччя, а бороду оп'явши на долоні, слухав з німим завзяттям. Але його лице було ще блідніше, очі горіли мов дві щілини, крізь які видно було месну пожежу, що не загасне ніколи.

В залі зчинився глухий гомін, що тривав пару хвилин. Задуха зробилася нестерпною, одна дама зомліла. Нарешті шепелявий голос президента зробив тишу.

Сальва стояв тримаючи в руці кілька листочків паперу. З трудом він дав зрозуміти, що бажає доповнити своє переслухання і відчитає заяву приготовану завчасу і в ній вияснить усі причини свого замаху. Здивований і до глибини обурений п. Дельомюардієр вагався, силкувався не допустити того відчиту. Далі він зрозумів, що не випадає заткати уста оскарженому, і дозволив йому рухом не то гнівним, не то згірдним. І Сальва почав читати мов добрий, пильний учень, заїкуючися трохи, збентежений, виголошуючи інколи з особливим натиском слова, які очевидно справляли йому вдоволення. Це був окрик страждання й бунту, що виривався вже з грудей так багатьох видідичених. Там, внизу, страшенна нужда, робітник не може вижити за свою працю, ціла одна верства, найчисленніша і найвартісніша, вмирає з голоду, коли тим часом з другого боку упривілейовані, повні багатства по горло купаються в розкошах і не дають нікому навіть крихіт зі свого столу, не хочуть звернути ані крихітки цього накраденого багатства. І треба, значить, відібрати у них усе, страшними покликами розбудити їх з егоїзму, вибухами бомби заповісти їм, що надходить день справедливости. Це слово "день справедливости" викрикнув нещасливий грімким голосом, що розлігся по всій залі. Але найбільше зворушила всіх його пророцька заповідь: він сказав до присяжних, що віддає в жертву своє життя, що він не жде від них нічого, тільки смерти. "Але, — скінчив він, — із моєї крови виростуть інші мученики. Можете вислати мене на ешафот, але я знаю, що мій приклад породить інших смільчаків. Після мене прийде другий месник, потім ще один, потім знову нові, поки стара пережила суспільність не розвалиться і не настане нова, основана на справедливості, щастю, якого я є віщуном."

Два рази президент, гнаний нетерплячкою, силкувався перебити йому. Але він читав незворушено, совісно, мов осяяний, боячися виголосити невідповідно якийсь важливий зворот. Про цю заяву він певно думав увесь час тюремного ув'язнення. Це був рішучий причинок до його самовбивства, він віддав життя за славу, що вмер за людськість. І коли скінчив, то сів знову між жандармами. Його очі горіли, щоки облилися рум'янцем, лице ясніло великою внутрішньою радістю.

Щоб знівечити викликане враження, ту глуху мішанину жалю і страху, президент зараз перейшов до переслухання свідків. Було їх безкінечно довгий ряд, їх зізнання не збуджували великої цікавости, бо ніхто не мав сказати нічого цікавого. Завважено розумне зізнання фабриканта Ґрандідіє, що мусів віддалити Сальва наслідком деяких фактів анархістичної пропаганди. Також шурин оскарженого, механік Пуссен, показався дуже чесним чоловіком, показуючи все з доброго боку, а при тому без брехні. Але особливо довга дискусія була між знавцями, що й перед публікою не могли погодитися так само, як не згоджувалися у своїх писаних справозданнях. Правда, всім здавалося певним, що вжитий тут вибуховий матеріял не був динаміт, але що це був за матеріял, про це кожний висловлював найдивоглядніші і з іншими суперечні здогади. По тому відчитано реферат знаменитого вченого Бертеруа, що залагодив цю суперечку заключенням: маємо тут перед собою новий вибуховий матеріял чудово сильний, але його складу я й сам не знаю. Тепер прийшла черга на агента Мондезіра і комісара Дюпо; вони оповіли про погоню за оскарженим і про його турботне арештування в Бульонськім ліску. Мондезір розвеселив слухачів військовими дотепами, які підсипав у своє оповідання. Натомість бабуся маленької рознощиці збудила біль, дрож обурення і співчуття. Це була маленька бідна бабуся, висушена і згорблена; оскарження було настільки жорстоке, що приволокли її сюди; вона тільки й знала, що обливалася слізьми, затуманила справу і не розуміла, чого від неї хочуть. Вкінці прийшли ще відводові свідки, довгий ряд майстрів, товаришів, приятелів, що всі стверджували однозгідно, що Сальва був чесний чоловік, інтеліґентний і відважний робітник, не пив ніколи, гаряче любив свою дочку і не здатний був до жодного злобного ані неделікатного вчинку.

Була вже четверта, коли закінчилося переслухання свідків. В розпаленій залі гарячкова втома гнала кров у щоки, а якась червонява курява затемнювала бліде світло, що лилося крізь вікна. Жінки вахлювалися, чоловіки обтирали собі чоло. Але наметність спектаклю розпалювала у всіх очах жорстоку радість. Ніхто не ворухнувся з місця.

П. Лєман, генеральний прокуратор, розпочав свою промову широким, строгим голосом. Не вважаючи на чотирикутне жидівське лице з виразом упертости, він був відомий задля своїх зв'язків у всіх політичних таборах і задля своєї звинности, з якою завсігди був другом тих, що мали в руках владу. Цим вияснювалася його прудка кар'єра і незмінна прихильність, яку мали до нього всі. Відомо було, що він є адвокатом уряду. І справді, вже на самому початку своєї промови він натякнув на нове міністерство іменоване сьогодні рано, на мужа сильної руки, що має додати певности добрим, а нагнати страху злочинцям. Потім він з надзвичайною лютістю накинувся на нещасного Сальва, ще раз пройшов усю його історію і намалював його розбійником, уродженим на злочинця, почварою, що мусіла дійти до найпідлішого замаху. Далі він узявся бичувати анархію: анархісти, це тільки купа волоцюг і злодіїв, їх добре пізнали з пограбування палати княжни Гарт, що це за огидна погань ті люди, що величають себе апостолами анархістичної науки. Ось до чого веде застосування тих теорій! До грабунку і опоганення домів, поки прийде пора загального грабунку і великої різні. Майже дві години він говорив таким чином, нехтуючи правдою і логікою, дбаючи тільки про те, щоб зразити уяву, визискуючу тривогу, що опанувала Париж, махаючи, мов кривавою хоругвою, тією бідною малою жертвою, гарною дівчиною, показуючи жестом не то співчуття, не то перестрах, що дрожжю пройняв усю публіку, на її білу ручку законсервовану у фляшці зі спиртом. І він закінчив так, як зачав, додаючи відваги суддям присяжним, вмовляючи їх, що тепер можуть сповнити свій обов'язок і засудити убивцю, бо влада твердо постановила собі не поступатися ні перед якими погрозами.

Тепер прийшла черга на молодого адвоката, якому довірено оборону. Він справді сказав те, що мав сказати, цілком справедливо й ясно. Він вийшов із іншої школи, говорив просто, одностайно, дбаючи тільки про правду. Зрештою він задовольнився тим, що показав у власнім світлі історію Сальва, вважаючи його від дитячих літ жертвою фатальности, вияснюючи його останній вчинок усім тим, що він перетерпів, усім тим, що наклювалося в його мозку, затуманенім мріями. Чи ж його злочин не був злочином усіх? Чи ж весь загал не почуває себе трохи відповідальним за цю бомбу, що кинув бідний, голодом зморений робітник на порозі домівки багача, котрого ім'я значило для нього нерівний поділ, стільки розкошів з одного боку, а скільки нестатків з другого? І коли в наших бурхливих часах, серед пекучих проблем, підданих під загальний сумнів, один із нас стратить голову і схоче силою прискорити щастя, чи ж мусимо ми нівечити його в ім'я справедливости, коли ніхто з нас не може присягти, що й він не спричинився до його безумства? Він зупинився довше на історичному моменті, в котрому це сталося, на тій купі скандалів, на тих розвалинах, серед яких із старого світу в болях родиться новий, серед тієї страшної кризи страждань і боротьби. І він закінчив проханням до присяжних, щоб показали себе людяними, не піддавалися пристрастям і пострахам збоку, щоб своїм мудрим присудом заспокоїли суспільні верстви, а не увіковічнювали боротьби, даючи голодоморам нового мученика, котрому ті мусять помститися.

Минула вже шоста година, коли п. Дельомбардієр своїм тонким голосом, гострим і забавним, відчитав присяжним численні питання, які перед ними поставлено. Потім трибунал вийшов, непрониклива лава присяжних подалася до своєї залі нарад, а оскарженого випровадили геть. Серед публіки панувало тільки бурливе чекання, гамір гарячкової нетерплячки. Знову кілька дам зомліло; один пан також не витримав важкої пари і його винесли. Інші сиділи уперто, ніхто не рушився з місця.

— О, це не потягне довго, — сказав один газетяр. — Всі присяжні вже принесли в кишенях готовий засуд. Я придивлявся до них, поки цей адвокат говорим їм дуже мудрі речі. Їх ледве було видно; потопаючи в тіні, вони мали сердечно заспані лиця. Цікава річ, що мусіло тоді діятися в їх мізках?

П'єр знову взяв за руку Ґійома і почув, що його б'є пропасниця і розпука. Ні один, ні другий не промовив слова серед того бездонного суму, що огорнув їх з глибоких, незліченних причин, яких і самі вони не могли б висловити докладно. Здавалося їм, що все людське горе, їх любов, їх надії, страждання, які вони терпіли, — ось вони, заливають цю гамірливу залю, що вся тремтить від тієї драми, де мають розігратися егоїзм одних і підлота других. Звільна сутінок заволік її; без сумніву була думка, що нема потреби засвічувати канделябри, бо засуд швидко буде оголошений; до залі лилося тільки слабеньке світло, велика хвиля тіні, в якій стовплена юрба тонула, мішалася. Внизу за трибуналом дами в ясних туалетах виглядали як бліді привиди з пажерливими очима, а тоґи численних адвокатів творили велику чорну пляму, що звільна пожирала увесь простір. Темносірий Христос щез у сутінку, лишилася тільки різка пляма — погруддя республіки, мов одубіла голова мерця, що вирізувалася з півтьми.

Справді, по ледве чвертьгодинній нараді присяжні вернулися і пройшли, глухо гуркаючи чобітьми, вздовж дубових лавок. Трибунал знову зайняв своє місце. Подвоєне зворушення залягло в залі, глухий шепіт пронісся, немов подих тривоги порушив тими головами. Одні повставали, у інших мимовільно виривалися легкі окрики. Провідник лави присяжних, грубий пан з червоним, широким лицем, мусів чекати, поки дійшов до голосу. Гострим, трохи гикавим голосом він заявив:

— На мою честь і сумління, перед Богом і перед людьми суд присяжних відповідає на питання про вбивство так більшістю голосів.

Було вже майже зовсім темно, коли наново впроваджено Сальва. Стоячи супроти суду присяжних, що щез у пітьмі, він появився з лицем, освітленим останнім промінням, що падало з вікна. Члени трибуналу також щезли, їх червоні тоґи почорніли. І що за вид являв оцей Сальва з заслуханим, худим, безтільним лицем, з очима повними мрій у хвилині, коли судовий секретар відчитував йому заяву присяжних!

Коли настала мовчанка і не було мови про влегшуючі обставини, він зрозумів. Його лице, що заховало дитинячий вираз, прояснилося.

— Значить — смерть. Спасибі, панове!

Потім він обернувся до публіки і силкувався в глибині щораз густіших присмерків віднайти лиця приятелів, про яких знав, що вони є тут. Цим разом Ґійом почув виразно, що він пізнав його, що ще раз посилав йому щире поздоровлення, всю оту вдячність, яку мав до нього за шматок хліба, уділений йому в днях нужди. Але він мусів також поздоровити Віктора Матіса, бо Ґійом побачив знову за собою цього молодого чоловіка, що стояв на своїм місці з розширеними, впертими очима, з якимсь страшним виразом на устах.

Решта, останні питання, нарада трибуналу, ухвалення засуду — все було покрите хвилею зворушення, що панувало в залі. Несвідомо заворушилося трохи співчуття і до вдоволення, яке збудив засуд на смерть, домішалася крихта здивування.

Почувши присуд на смерть, Сальва нараз випростався. І коли сторожі вели його геть, він зичним голосом крикнув:

— Нехай живе анархія!

Цей окрик не обурив нікого. Публіка розходилася з якоюсь нехіттю, немов би втома виссала всю пристрасть. Справді, увесь спектакль був занадто довгий, занадто важкий і кожному хотілося відітхнути свіжим повітрям, отрястися від цієї змори.

Вийшовши з залі, П'єр і Ґійом зустріли Віктора, що йшов сам у присмерку. Вони зупинили його, заговорили про його матір. Але молодий чоловік не слухав і своїми тонкими губами, голосом тонким і різким, мов ніж, він промовив:

— А, їм хочеться крови… Можуть відтяти йому голову, за нього буде помста.

 
V. Кара

Ґійом хотів бути присутнім при тому, як будуть карати Сальва смертю; П'єр, стурбований тим, що не міг відвести його від цього, лишився вечером у Монмартрі в домі брата, щоб піти з ним разом. Колись, товаришуючи з аббе Розом у милосердних мандрівках по кварталі Шарон, він дізнався, що з одного дому, де жив соціялістичний посол Меж, положеного на розі вулиці Мерліна, можна бачити ґільотину. І він узявся бути братові провідником. А що кара смерти мала бути виконана в законний день, коло пів до п'ятої ранку одного з тих перших ясних травневих днів, то обидва брати не лягали спати, просиділи у великій робітні напівдрімаючи і зрідка перекидаючися словами. О другій годині вийшли з дому.

Ніч була чудово спокійна і ясна. На широкім чистім небі сяяв повний місяць, мов срібна лямпа, і сипав без кінця своє лагідне, сонне світло на заспаний Париж, що розточувався в безграничну далечінь. Здавалося, що перед твоїми очима закляте місто сну, в котрім не чути ані одного шепту, так воно знесилене втомою. Ціле море солодощів і погідности покривало, вколисувало його, притишуючи аж до сходу сонця гуркіт його праці й крик його страждання. А тим часом там, десь на далекім передмістю йшла таємна метушня, встановлювано величезного ножа, щоб зарізати чоловіка.

На вулиці Сент Елєтер П'єр і Ґійом зупинилися, позираючи на той безтямний Париж, повитий туманом, пройнятий дрожжю, простертий під казковим промінням. Аж до крайнього бульвару вони не зустрічали ані живої душі. Але тут, хоч би яка була година, життя не зупинялося ніколи, бо коли позамикано винарні, кав'ярні, балі, то нужда та проступки, викинені на вулицю, вели далі своє нічне життя. Тут були всі ті, що не мали нічлігу, найнижча проституція, що шукала леговища, волоцюги, що спали на лавах, злодюжки, що шукали доброго влову. Дякуючи прихильній пітьмі випливало наверх усе дно Парижу і все його страждання. Порожні вулиці тепер належали до голодоморів без хліба і без даху, що не мали як показуватися на денне світло, до густої, змішаної і безнадійної маси, що тільки вночі вилазить із нор. І які то страховища цілковитого занедбання, які появи болю й розпуки! Який стогін далекого конання роздавався по Парижі того ранку, де на світанку мали ґільйотинувати чоловіка, замученого бідолаху!

Коли Ґійом і П'єр зійшли вниз вулицею Мучеників, Ґійом побачив на лаві простягненого старця, босі ноги якого вистромлювалися з обридливих, подертих чобіт. Німим жестом він показав його братові. Кілька кроків далі П'єр таким самим жестом показав дівчину в лахміттю, що, скулившися на порозі брами, спала з відкритим ротом. Вони не потребували говорити один одному голосно, який жаль і який гнів бурхав у їх серцях. Тут і там проходили парами помалу поліційні агенти, теліпали тих нещасних і змушували їх уставати і йти далі. Часом, коли хтось видався їм підозрілим і непокірним, вони вели його на інспекцію. Тоді до нужди тих видідичених доливався ще й гнів, ще й зараз тюрми, що часто з простого волоцюги робить злодія або і вбивцю.

На вулиці Мучеників і на вулиці Фобур Монмартр змінився образ нічної людности. Обидва брати зустрічали хіба запізнених нічних гостей, жінок, що волочилися вздовж домів, мужчин і дівчат, що частували одні одних кулаками. Далі, на великих бульварах, видно було гостей, що виходили з забав, блідих панів, що закурювали сиґари на порозі високих, чорних домів, з яких тільки на однім поверсі ясніли вікна серед нічної тьми. Якась пишно вбрана дама в бальовім строю йшла помалу пішки зі своєю приятелькою. Звільна проїхало кілька фіякрів. Інші фіякри стояли вже кілька годин мов неживі — коні й візники спали. І в міру, як вони минали бульвари — бульвар Бон-Нувель після бульвару Пуассонєр, і дальші: бульвар Сен Дені, бульвар Сен Мартен аж до площі Республіки, нужда і страждання почали показуватися наново, чимраз гірші, зустрічалися занедбані й заморені голодом постаті, всі ті відпадки людства, що їх під ніч викинено на вулицю. Та ось уже надтягла армія замітачів, щоб прибрати вчорашнє сміття, аби Париж уранці побачив себе у пристійнім туалеті і не потребував червоніти за стільки огиди і стільки страховищ, нагромаджених лише за один день.

Але особливо, пройшовши бульвар Вольтера і зближаючися до кварталів Рокет і Шаронь, обидва брати почули, що входять у гніздище праці, де часто не вистачає хліба, де життя є мукою. П'єр почув себе тут, як дома, бо кожнісіньку з тих довгих, багатолюдних вулиць він колись обійшов не раз, а сто разів, коли разом з добрим аббе Розом відвідував зневірених, роздавав милостиню, підіймав дітей із ринштоків. І от немов жорстокий привид віджили в його душі всі ті драми, яких він був свідком, всі ті крики, сльози і криваві смуги, всі ті батьки, матері і діти, що, збиті накупу, мерли з недостатку, в бруді, в занедбанню — все те суспільне пекло, де він остаточно й сам утратив останню надію, відки втік, ридаючи, з тим переконанням, що милосердя є проста розривка багачів, ілюзійна і безхосенна. І це почуття ожило в ньому в цю досвітню годину, серед тієї дрожі очікування, незвичайно живо, коли він знову побачив цей квартал так само повний страждання, так само пригноблений, мов призначений на вічну недолю. Чи той старий дідусь, котрого аббе Роз одного вечора ледве відживив, не вмер учора з голоду он там у тому куті? А та дівчина, яку він сам одного ранку виніс на руках по смерті її батьків, чи ж не зустрів він її пізніше дорослою, яка валялася на тротуарі, ревучи там під п'ястуками сутенера? А їх були легіони, тих нещасних, яких не можна було врятувати, котрі ненастанно родилися на нужду, так як чоловік родиться калікою. Вони з усіх боків падали в те море людської несправедливости, в той океан, що від віків стоїть усе на одній мірі, котрий надаремно силкуються вичерпати і котрий ширшає раз-у-раз. Яка важка мовчанка, яка густа пітьма лежить на тих робітницьких вулицях, де так і видно, що сон є близьким товаришем смерти! Голод блукає вулицями, недоля ридає, якісь неясні постаті, мов привиди, проходять і тонуть у глибокій темноті.

В міру того, як Ґійом і П'єр ішли далі, вони мішалися з чорними купками, з цілими гуртами цікавих пішоходів, що безладно і гамірливо поспішали до ґільйотини. Вони плили, збігалися з усього Парижу, неначе гнані брутальною гарячкою, передсмаком смерти й крови. Та, не вважаючи на глухий клекіт цієї темної юрби, вбогі вулиці потопали в сутінку, ані в однім вікні у фасадах не було світла, не чути було навіть подиху робітників, підкошених утомою, звалених на сумні нужденні леговища, з котрих піднімуться аж пізніше при першім світанню.

Коли прийшли на площу Вольтера і П'єр побачив юрбу, що вже товпилася там, зрозумів, що їм годі буде дотиснутися до вулиці Рокет. Зрештою ця вулиця певно замкнена. Йому прийшло на думку обійти далі вулицею Фолі-Реньо, що йде поза тюрмою, а відтам дістатися на ріг вулиці Мерліна.

І справді тут вони опинилися в самоті й пітьмі. Величезний будинок тюрми з високими, голими мурами, облитими світлом місяця, схиленого вже до заходу, виглядав мов купа каміння, холодного й мертвого вже довгі століття. Далі при кінці вулиці вони знову потрапили в густу юрбу, в чимраз сильнінішу течію, в безладний здвиг, в якому не видно було нічого, тільки бліді плями лиць. З великим трудом вони дотислися до дому на розі вулиці Мерліна, де жив Меж. Але віконниці квартири соціялістичного посла на четвертім поверсі були щільно позамикані, а в рамах усіх інших вікон, повідчиняних навстіж видно було стиск голів. А внизу винний склеп і приналежна до нього заля на першім поверсі були освітлені газом і напхані гостями, що, гомонячи та викрикуючи, очікували видовища.

— Я не смію йти нагору і стукати до Межа, — сказав П'єр.

— Ні, ні! І я не хочу! — скрикнув Ґійом. — Ввійдім хіба сюди. Побачимо, може ось тут із балькону буде дещо видно через голови людей.

Заля на першому поверсі мала широкий балькон, заповнений тепер дамами й панами. Та проте брати здужали пропхатися сюди і стояли кілька хвилин озираючись, силкуючися глянути в далечінь. Між двома тюрмами, великою і малою Рокетою, вуличка, піднімаючись вгору, розширювалася і творила немов квадратову площу, отінену чотирма рядами платанів понад тротуарами. Низькі будинки, хоровиті дерева, ціле те бридке вбожество розверталося, бачилось, безмірним пологом понад землею аж геть до безкрайого неба, де заходив місяць, а споза нього виблискували зорі. А площа була зовсім порожня, тільки геть ззаду видно було маленький, незначний рух; два ряди поліціянтів стримували юрбу й відтискували її у всі бокові вулиці. Тут не було п'ятиповерхових кам'яниць, тільки з одного боку на вилеті вулиці Сен-Мор, занадто віддалена, а з другого на розі вулиць Мерліна і Фолі Реньо. Таким чином навіть із найдогідніше положених вікон було майже неможливо побачити щонебудь. А ті цікаві, що товпилися на вулиці, бачили тільки плечі поліціянтів, та проте цей людський натовп більшав з кожною хвилиною, і з кожною хвилиною голосніше лунав її клекіт. Дякуючи розмовам пань, що близько них перехилилися через поруччя, чатуючи тут уже довгенько, обидва брати могли зрештою дещо добачити. Було пів до четвертої. Ґільйотина вже мусіла бути встановлена. Цей малий, неозначений рух внизу означав, що помічники ката прикріплювали ножа на ґільйотині перед тюрмою під деревами. Ліхтарня звільна ходила сюди-туди, п'ять або шість тіней мигало на землі. І більше нічого… Площа була немов велика темна яма, обведена з усіх боків суцільною стіною оцієї гамірливої юрби, якої не було видно. А понад нею не було нічого, тільки склепіння блискучої винарні, що ясніли, мов ліхтарня серед моря. А далі довкола спав ще квартал бідноти й праці, робітничі будівлі чорнілися, а високі, холодні комини фабрик не мали ще на собі високих димових шапок.

— Тут не побачимо нічого! — сказав Ґійом. Обидва вони не могли витримати більше. Те, що тут бачили й чули, наповнювало їх обридженням. Знуджені очікуванням, всі ті цікаві на бальконі і в сусідній залі помалу взялися їсти й пити. Кельнерам духу не ставало, розносячи пиво, дороге вино, цукерки, навіть холодні печені. А це ж були глядачі з маючої верстви, багаті панове, елеґантна публіка. І ось посеред диму сиґар пішли сміхи, слизькі та їдкі жарти, гарячково неспокійний галас. Та що, коли надокучить, то треба проводити час, як можна. А внизу, коли брати переходили партерову залю, знайшли там той самий стиск, той самий галасливий здвиг, ще побільшений викрикуванням кількох здорових гільтяїв у робітничих блюзах, що пили вино літрами при буфеті. Малі столики також були зайняті. В залі клекотіло від усякого народу, що приходив і виходив, щоб прохолодити свою нетерплячку. І що за народ! Сама шумовина, самі волоцюги, все, що від самого досвітку волочилося, шукаючи щасливого випадку і тікаючи від праці.

Та потім, вийшовши на вулицю, Ґійом і П'єр зазнали ще більшої прикрости. В юрбі, що її стримували поліціянти, не було нічого, як тільки розбовтана грязюка до самого дна, проституція і злочини, завтрішні убивці, що прийшли побачити, як треба вмирати. Брудні, розпатлані дівчата мішалися з купами волоцюг, снували посеред юрби і рипіли обридливі співанки. Інші бандити, стоячи купками, розмовляли, сперечалися про те, хто з славних ґільйотинованих умирав найбравіше; особливо про одного всі були одної думки, говорили про нього як про великого воєводу, як про героя безсмертної відваги. Мимо йдучи, чути було кінці страшних речень, описи ґільйотини, паскудні самохвальби, обкапані кров'ю бруди. А понад усім тим бестіяльна гарячка, пристрасть до смерти, що затуманювала весь цей народ, нетерплячка, щоб свіжа, червона кров поплила вже раз спід ножа, щоб її видно було на землі, щоб пополоскатися в ній. Але на оцю смертну кару, що мала бути виконана не на звичайнім убивці, прибули також люди німі, з палкими очима; вони ходили, кружляли з очевидною екзальтацією вірних; чути було, що в їх душах росте і міцніє заразлива мономанія помсти і мучеництва.

Ґійом думав про Віктора Матіса і зараз же пізнав його у першім ряді, між цікавими, котрих зупиняв поліційний кордон. Це був він, з тим сухим лицем без заросту, блідим і загостреним. Невеликий на зріст, він мусів підніматися на пальці, щоб бачити щонебудь. Побіч нього була висока руда дівчина, що жестикулювала дуже живо, але він мовчав, не говорив нічого, уважав з напруженням, вп'явши в тюрму свої очі, ті круглі, палкі, гострі очі нічного птаха, що бачать у темноті. Поліціянт і його відіпхнув брутально, але він вернувся на те саме місце терпеливо, насичений ненавистю, хотячи бачити навмисно, щоб міг ненавидіти ще сильніше.

Журналіст Массо побачив П'єра і заговорив до нього з веселим видом:

— Ей, пане Фроман, і ви були цікаві прибути сюди?

— Так, я тут з братом. Але боюсь, що не багато зможемо побачити.

— Певно, коли лише тут стоятимете.

І зараз чемненько, як услужливий чоловік, що любив показати свою могутність відомого журналіста, перед котрим падуть кордони, він додав:

— Коли ласка, прошу за мною! Власне офіцер поліційний є мій приятель.

Не чекаючи відповіді, він зупинив офіцера і говорив щось до нього стиха, живо, придумав якусь історію про двох товаришів, що прийшли з ним, щоб подати опис страчення. Офіцер зразу вагався, заперечував, а потім махнув рукою на знак погодження, спонуканий тим глухим острахом, який завсігди має поліція перед газетярами.

— Ходіть живо! — сказав Массо, тягнучи за собою обох братів.

Ті здивовані побачили, як кордон поліціянтів розступився перед ними і вони опинилися в широкім, вільнім просторі. Тут було тихо, безлюдно, спокійно. Ніч бліда, досвітні проблиски починали сипатися з неба, мов дрібнесенький попіл. Провівши братів навпростець поперек площі, Массо зупинив їх близько тюрми і промовив:

— Я піду до середини, хочу бути при тому, як він устане і буде одягатися. Проходжуйтеся тут, огляньте все, тут ніхто не буде вас питати ні про що. Зрештою я швидко вийду.

Тут було зі сто осіб, розсипаних у тіні, журналистів і так собі цікавих. По обох боках вимощеної дороги, що від брами тюрми вела до ґільйотини, поставлено бар'єри, такі дерев'яні, рухомі бар'єри, які ставлять при театральних касах, щоб люди не тислися. Деякі вже тепер стояли, спершися ліктями на ті бар'єри, щоб бути як можна найближче делінквента, коли цей буде проходити. Інші проходжувалися звільна, розмовляли півголосом. Зблизились і обидва брати.

Під гілляками, серед ніжної зелені першого листя стояла ґільйотина. Зразу вони не бачили нічого, тільки її, осяяну мигкітливим світлом недалеко газового ріжка, огник якого уже пожовк при денному світанню. Власне кінчили її встановлення без великого шуму: чути було тільки рідкі і глухі удари молотка; а тим часом помічники ката в чорних сюртуках і в високих циліндрах з чорного шовку дожидали, проходжувалися з виразом нетерпеливости. Але вона сама — з яким же виразом підлости й ганьби лежала вона розпластана на землі, мов огидна якась звірюка, що, бачилось, сама бридиться тієї роботи, яку має сповнити! Невже? Оце була та машина, що має мститися за суспільність, давати добрий приклад? Оцих кілька дилів, розложених плазом на землі, а на них угору два інших дилі, ледве три метри заввишки, у шпугах яких ходить ніж! А де той великий ешафот, помальований червоним, на який входилося по сходах на десять східців, який піднімав угору свої величезні, криваві руки, панував над стовпленою юрбою і сміло показував народові всі страховища кари?

Відколи цю звірюку скинули на землю, вона зробилася підлою, підступною і трусливою. І коли там, в тій убогій залі суду людська справедливість тоді, як засуджували чоловіка на смерть, являлася без маєстату, то сьогодні, того страшного дня, коли вона виконувала свій засуд, вона не була нічим, як страшною різаниною при допомозі найдикішої, найогидливішої машини.

Ґійом і П'єр придивлялися до неї, і дрож обридження ворушила їх єство. Звільна розвиднялося, квартал виринав із темені, зразу сама площа з двома супротилежними, низькими і сірими тюрмами, потім дальші доми, винні шиночки, робітні нагробних пам'ятників, склепи з вінцями і квітами, яких тут найбільше задля близького сусідства з кладовищем Пер Ляшез. Тепер видно було докладно оддалік в широкому крузі чорну стіну юрби, а також вікна і балькони, наповнені головами; видно було людей навіть на дахах. Мала Рокет, обернена сюди чолом, була перемінена на якусь дискретну трибуну для запрошених. В середині широчезного порожнього простору порушувалися звільна самотні кінні поліціянти. Та в міру того, як небо роз'яснювалося чимраз більше, поза юрбою цією в цілім кварталі будилася праця вздовж широких, безкінечно довгих вулиць, великі терени яких зайняті самими робітнями, розпочатими будівлями та фабриками. Розлягалося важке сапання, машини і майстрі пішли в рух, вже й дими заклубилися з цілого лісу високих цегляних коминів, що з усіх боків піднімалися з тіні.

І Ґійом зрозумів, що ґільйотина була тут якраз на місці в тім кварталі нужди та праці. Тут вона розсілася у себе дома, як здобуток і як погроза. Бо чи ж не до неї ведуть темнота, вбожество і страждання? І чи ж не на те кожний раз установлюють її серед цих робітничих вулиць, щоб тримати у страху тих видідичених, голодоморів, розлючених вічною несправедливістю, які щохвилини готові до бунту? Її не видно у кварталах багатства й розкоші, там нема кого лякати нею. Там вона була б безхосенна, виглядала б у всій своїй дивовижній жорстокості як брудна пляма. Вся страшна трагіка була в тім, що цей чоловік, який, збожеволівши з нужди, кинув бомбу, мав бути ґільйотинований саме ось тут, на тім нужденнім помості.

Тим часом розвиднилося, вибило пів до п'ятої. Далека, зворушена юрба почула, що зближається рішуча хвилина. Якась дрож пронеслася в повітрі.

— Він зараз вийде, — промовив Массо, виходячи з брами. — Однак цей Сальва, кажіть що хочете, відважний собі!

Він оповів, як його збуджено, як до камери ввійшли директор тюрми, слідчий суддя Амадіє, сповідник і кілька інших осіб. Сальва спав твердо, але як тільки розкрив очі, зараз усе зрозумів, запанував над собою, стояв блідий, але випростуваний. Він убрався без нічиєї допомоги, не прийняв чарки коньяку й сиґарети, що подав йому добродушний духівник, так само лагідним, але рішучим рухом руки відсунув набік розп'яття. Потім живо, без одного слова, довершено його туалети: йому зв'язали руки назад, ноги вільно спутали шнуром, сорочку розірвали аж до рамен. Він усміхався, коли йому додавали відваги і випростовувався твердо, боячись тільки одного — нервового ослаблення. Він мав тільки одно бажання, котрому зосереджувалося все його єство — вмерти як герой, стати мучеником тієї гарячої віри в правду і справедливість, за котру він гинув.

— Тепер там вписують акт його смерти до протоколу, — говорив Массо. — Станьте ближче, обіпріться на бар'єр, коли хочете бачити його зблизька… Знаєте, я був блідніший і дужче тремтів, ніж він. Здавалося би, що мені все байдуже, а проте бачити того чоловіка, який іде на смерть — ні, це не є приємна річ. Не можете собі уявити тих зусиль, тих заходів, які роблено, щоб урятувати його. І ніщо не помогло, кара смерти була конечною, здається, навіть у тих очах, що вважають її помилкою. А була дуже гарна нагода дарувати йому життя, коли його донечка, маленька Селіна, написала до президента республіки того гарного листа, що я перший його опублікував. Оцей лист може похвалитися тим, що зробив мене славним.

При імені Селіни П'єр, уже й без того зворушений очікуванням страшного видовища, почув, що йому тиснуться сльози до очей. Він уявив ту дівчинку, уявив разом із сумовитою і безнадійною мамою Теодорою в голій, холодній цюпі, до якої батько вже не вернеться ніколи. Звідти він вийшов одного ранку з гнівом у душі, з порожнім шлунком і з розпаленим мозком і зайшов аж сюди, між оці дві палі, під ніж!

Массо розповідав дальші подробиці. Лікарі були люті, бо боялися, що їм не віддадуть тіла делінквента зараз по екзекуції. Але Ґійом уже не слухав. Опершися об дерев'яний бар'єр, він ждав, вліпивши очі у браму тюрми, досі ще замкнену. Його руки тряслися, дилькотіли, а на лиці був вираз такого перестраху, немов би він сам ішов на смерть. Знову показався кат, невеличкий чоловічок з видом невдоволення; він квапився, щоб скінчити якнайшвидше. А там, серед купки інших панів, що були у сюртуках, присутні показували собі начальника таємної поліції Ґансконя, що напустив на себе холодний урядовий вираз, і слідчого суддю Амадіє, що, всміхаючись, дуже старанно вдягненим прибув сюди, не зважаючи на ранкову годину, з обов'язку і гордощів, мов на п'ятий акт славної драми, автором якої вважав себе самого. Серед далекої юрби піднявся голосніший крик і Ґійом, підвівши голову на хвилину, побачив знову дві сірі тюрми, платани, вкриті зеленню, доми, обліплені народом, а понад тим бездонно блідо-лазурове небо, на якому в тріюмфі починало сходити сонце.

— Ось він! Видимість!

Хто сказав це? Легкий, глухий шелест при відкриттю брами вдарив усіх по серцях. Скрізь, де не глянь, витягнені шиї, вліплені погляди, припинені віддихи. Сальва показався на порозі. Коли духівник, поступаючи взадгузь, ішов перед ним, щоб закрити собою ґільйотину, він зупинився: він хотів побачити і пізнати її, заким наблизиться до неї. Випростуваний, з голою шиєю він показався з довгобразим, постарілим лицем, що його поорали надто гіркі життєві пригоди, зник незвичайний блиск огнистих, задуманих очей. Надхнення окрилювало його, він умирав у своїх мріях. Коли помічники наблизилися, щоб підтримати його, він знову відсторонив їх. Дрібними кроками він поступав так швидко, так прямо, як тільки дозволяв шнур, яким були спутані його ноги.

Нараз Ґійом відчув на собі звернені на нього очі Сальва. Наближаючися, засуджений спостеріг, пізнав його, а коли проходив віддалений від нього ледве на два метри, усміхнувся до нього слабо і впер у нього свій погляд так глибоко, що Ґійом навіки мусів відчути його вогонь. Яку останню думку, який останній заповіт він лишив йому до думання, може до виконання? Ґійом почув у нутрі такий біль, що П'єр, боячися, щоб його брат не скрикнув проти власної волі, поклав йому свою руку на рам'я.

— Нехай живе анархія!

Сальва видав цей окрик, але його голос, змінений, здушений, згубився серед великої тиші. Кілька осіб поблизу поблідли, далека юрба стояла мов мертва. Посеред широкого порожнього місця заржав кінь під одним поліціянтом.

А потім почалася обридлива товкітня, сцена несказанно брутальна і підла. Помічники ката кинулися на Сальву, що зближався помалу з піднесеною головою. Два вхопили його за голову, та, знайшовши тут тільки рідке волосся, не могли зігнути його і мусіли всім своїм тягаром налягати на його карк. Тим часом два інші вхопили його за ноги і з розмахом кинули його на дошку, що почала хитатися і котитися. Штовхаючи та копаючи, вони всунули його голову в отвір, і все те серед такого заміщання, з такою жорстокою дикістю, що виглядало на знівечення докучливого звіра, якого треба було якнайшвидше позбутися. Ніж упав вниз з важким, глухим стукотом. Два довгі потоки крови бризнули з перетятих артерій, ноги задригали судорожно. І більше нічого. Кат машинальним жестом потер собі руки, а один із помічників узяв відтяту, закривавлену голову до невеличкого коша, щоб покласти її до великого коша, до якого одним розмахом дошки скинено вже тіло.

Ах, цей глухий стукіт, цей важкий удар ножа! Ґійом почув, як він залунав далеко, по цілім кварталі нужди і праці, аж у нутро вбогих кліток, де тисячі робітників у оцій самій хвилині встають до тяжкої денної праці! Тут він набирає страшного значення, сіє лютість проти несправедливости, божевілля мучеництва, болющу надію, що розлита кров прискорить перемогу видідичених. А П'єр під час тієї підлої товкітні, під час тієї огидної різанини вбивчої машини почув, як більшає у нього льодова дрож. Йому нараз привиділося інше тіло, тіло гарної молоденької бльондинки, якій відламок бомби розірвав живіт, яка лежала під склепінням брами коло палати Дювіяра. Кров текла з її ніжного тіла так само, як бризкала з перетятої шиї. Кров за кров, це немов вічно сплачуваний борг людського нещастя, і ніколи чоловік не може викупитися від страждання…

А понад площею, понад юрбою стояла незаколочена велика тиша ясного неба. Як довго тривала ця погань? Може цілу вічність, в усякім разі дві або три хвилини. Вкінці народ прокинувся, стрепенувся мов від сонної змори; у всіх тряслися руки, у всіх були бліді лиця, а в очах світилося співчуття, обридження й перестрах.