Твори (Франко, 1956–1962)/20/Савка Дудар
| ◀ Альфонс Доде. Свято дахів | Твори в 20 томах Том XX Савка Дудар (Семен Земляк) |
Еміль Золя. Злочинець Сальва ▶ |
|
Дух віє куди хоче, і ніхто не знає його шляхів. Звелить грудці землі, щоб зробилася душею, і душа виростає з грудки землі; звелить топтаній на землі стеблині зілля зробитися генієм, і геній повстає з потоптаної стеблини.
Отак подув духа перейшов над головою Савки, і Савка став музикантом від народження. Дух сказав йому: "Даю тобі те, чого ти в мене не просив, і беру у тебе те, чого б ти мені ніколи не віддав; даю тобі генія, а відбираю у тебе спокій. Будеш творити, але будеш терпіти вічну спрагу невідомого; тебе буде тягти до безконечного, але у своєму житті ти не знатимеш нічого, крім муки. З проміння зірок ти збиратимеш мелодії, в гуркоті грому знаходитимеш акорди".
Сказавши це, дух полетів шукати інших жертв, а Савка одержав душу, що мала не знати нічого, крім муки.
Задуманий і мовчазний, він любив самоту і блукав, але не любив праці. В товаристві свого пса він ходив Бог знає куди і вертався аж тоді, коли не вистачало хліба в його полотняній торбині. Коли його питали про щонебудь, не відповідав; коли його били, був німий. Лише пес знав, лише зорі знали, де він волочився днями й ночами.
Днями в лісі, ночами в полі та в ярах Савка слухав… музику. В тій безмірній концертовій залі освітленій зорями, умаєній зеленню, надиханій усіма пахощами, що йшли від збіжжя й лук, душа хлопчини поринала в співучих хвилях, що долітали до неї на крилах леготу або бурі. Він знав усі дрижання, розсипані над землею, підхоплював навіть найнепомітніші і записував у своїм мозку все те, що раз підхопив. У нього була своя теорія, своя система. Він знав, що деякі тони плачуть, інші сміються; знав, що одні котяться мов джерельна вода, а інші падають мов перли з розірваного намиста. Вітер, що свище, і жайворонок, що дзвонить набожну пісню, бджола, що бренить тоненько, і джміль, що гуде басом, — уся та оркестра захована у хмарах, у деревах, у світах. Савка знав її і, щоб слухати її в тиші, тікав з дому, ходив далеко… Лише його пес знав, лише зорі знали, куди…
Кілька сопілок висіло коло його пояса, а кожна з тих імпровізованих флейт була відмінної довжини і грубости, кожна мала викликати інші тони. Та Савка не вмів заставити їх говорити разом, і це була найбільша мука його життя.
— Рудько! — казав він інколи до свого пса, — якби ти вмів дути в таку дірку, ми обидва робили би музику. Але ти не вмієш нічого, ти собака та й годі.
Тоді Рудько на знак задоволення махав хвостом, лягав при ногах свого пана і дрімав під свистіння сопілки. Савка зупиняв сам себе:
— Ні, це не так! — буркотів він. — Ще чогось… чогось не вистачає. Сопілка не каже всього.
І, спершися ліктями на коліна, схопивши чоло в долоні, гублячись очима в степу, він марив.
— Горобці дурні, — говорив сам собі не раз, — вони не тямлять нічого. Але соловей мудрий, жайворонок мудрий, кропив'янка мудра… вони все знають, вони співають. Ой, які вони мудрі! Вони такі малесенькі, а ніхто не навчив їх цього…
І Савці ставало сумно, бо пищавка не говорила всього; йому ставало сумно, бо він хотів знати все… Що таке? Ой, оте таємне знання, що вчить пташок співати, а чоловікові дає змогу зробити такий струмент, що викликає пісні в душі людській.Батьки Савки не знали, як довести до порядку цього непоправного волоцюгу. Бійка не помогала нічого, приймав її мовчки. Раз побитий, він сховався і не показувався, поки не зголоднів. Чим частіше його били, тим довше його не було дома. Та ось одного дня вся родина зібралася на нараду і, бачилось, винайшла радикальний спосіб, щоб поправити непоправного.
— Йому одинадцять літ, — сказав старий Салеюк, — і він не береться ні до якої роботи. В таких літах усі господарські діти працюють, а наш лише сором робить батькам. Завтра поставлю його до плуга, нехай поганяє воли.
Савка затремтів, почувши такий невмолимий засуд, його серце бунтувалося, але другого дня з великим батогом із ґудзуватого мотузка в руці він поганяв воли поперед свого батька, і почалася праця. Тримаючи в одній руці батіг, а в другій воловід, Савка бігав по борознах. А там у степу співав жайворонок, співали бджоли, все співало. Ой, мука!
— Гей, гей, волики! — кричав батько. — А в тебе нема рота, щоб крикнути, ти, шибенику, ти, дармоїде! Воли поснуть отак ідучи! Кричи, собачий хлопче!
- Гей, гей! — повторював хлопець крізь сльози, що затуманювали йому зір.
Кілька хвилин робота йшла, бачилося, як слід, але Савка розсіяної вдачі, легко забувався. В тій хвилині жайворонок піднявся під небо, а його голос лився згори сонячним промінням, благословляючи працю рільника.
— Тату, — сказав нараз хлопець, — чуєте?
— Що таке?
— Співає… падає мов дрібні перли.
— Гей, гей, драбуго! Будеш їсти перли, як не стане хліба.
Савка похилив голову і потюпав далі, а слідом за ним волікся його вірний Рудько. Це йшло так якийсь час. Нараз хлопець шарпнув раптово за налигач, що служив йому за поводи; перелякані воли метнулися вбік, плуг перевернувся, леміш вискочив із борозни.— Тату, — сказав Савка, — он там, у сухих будяках дме вітер… немов у сопілку грає.
Цього було забагато. Салеюк розлючений, виведений із терпіння вхопив батіг із рук хлопця, схопив його за плечі і ну бити.
— Ти не гідний ходити за плугом! — кричав він. — І ти хочеш жити на світі? І як могла земля видати таку душу, як та, що ти маєш? Якийсь злий дух був при твоїм народженню. Від самого народження ти проклятий, ти дармоїде, волоцюго, ти чортівський дударю!
Удари батога сипалися без милосердя; нарешті Савка заверещав з болю. Рудько насторожив вуха; якусь хвилину він міркував, що воно діється — і зрозумів. Наїживши шерсть від хвоста до голови, бистрий, як блискавка, він кинувся на старого і цілою силою своєї пащеки вхопив за рам'я руки, що держала батіг, і зупинив биття. Салеюк і собі видав хриплий окрик; батіг упав на землю. З заіскреними очима, грізно вишкіривши зуби, пес стояв між батьком і сином.
— А, поганець! — крикнув батько. — Ти стільки ж варт, що й твій пес, ти ходачнику, ти міхоноше! Чекай, драбуго, завтра підеш у степ пасти свині, бо це сором для плуга, це зневага для святої землі дати тобі плентатися по її борознах. Дурний туман! Він чує сопілку, ади! Бачить, як перли сипляться з неба! Ах ти нуждо! Підеш за свиньми!
Наче блиснуло золоте сонце, такою радістю проясніло лице Савки, залите ще слізьми. Те, що батько вважав найбільшим упослідженням, хлопцеві видалося найвищим щастям. Як то! гонити свині! Алеж це нічого; але степ, свобода, ось у чому річ! Ой, свобода!
Та Савка зумів своєчасно запанувати над собою і не зрадити своєї великої радости. Аж вечером, коли був сам із Рудьком, він обняв пса, притулив до себе, поцілував його в морду і заговорив до нього стиха:
— Люблю тебе більше, як тата. Завтра, Рудьку, завтра підемо в степ… розумієш, у степ!..
Звір качався при ногах хлопцевих і, здавалось, зрозумів його безмірне щастя.
Ясний літній ранок застав Савку готового до виходу; чотири молоді веприки, випущені з хліва, були поручені його доглядові. Мати подала йому полотняну торбу повну хліба і солоних огірків і веліла йому взяти палицю для держання худоби в послусі і в належному порядку, а коли все було готове, батько, все грізний, все невмолимий, показав Савці свій кулак і вважав потрібним дати йому науку на прощання. Він сказав:
— Парубок у твоїх літах уміє вже гонити воли, навіть ходити за плугом, коли треба; але Бог мене покарав, давши мені тебе. Ти стільки ж варт, що й оцей Рудько; ти така сама собака, як і він.
Пес, чуючи як говорили його ім'я, підняв морду на вітер, а відчувши мабуть у непривітнім голосі селянина наближення якоїсь нової бурі, сів при ногах Савки і вишкірив зуби на старого.
— Замість орати землю святу ти підеш пасти свині, ти лінюху, ледащо, волоцюго! Ні Богу, ні людям ти не здався ні на що; ти не варт їсти хліба, що тобі дають. Іди ж тепер, але як погубиш веприків, як не будеш пильнувати їх старанніше, ніж було твоє орання, то горе тобі, дармоїде. Заб'ю тебе! Заб'ю на смерть! Заб'ю тебе і твого пса, розумієш?
В одній руці держачи палицю, а другою гладячи Рудька по голові, Савка зі спущеними очима слухав таку батьківську погрозу.
— Старий, — сказала мати тихо, — та не лякай хлопця! Ну, нехай яке лихо станеться з веприком, він готов не вернутися додому. Чи ж він тому винен, що Бог дав йому душу неподібну до інших?
— Мовчи! Ти не розумієш нічого! — І обертаючися до хлопця він додав: — Затям собі мої слова! Клянуся своїм життям, що все те не мине тебе.Він копнув ногою пса і випхав хлопця за ворота. Мала громадка рушила, пішла. Савка поспішав вийти на степ. Ох, степ! Який він був гарний під золотим промінням цього ранку! Залитий світлом і росою, тремтючий усіма голосами, що неслися в безконечність, він розкривав перед Савкою світ невловимих мрій і гармоній летючих мов сонний привид. Осяяний сонцем простір розлягався широко-широко як спокійне море, широко і далеко як небо, де золотисті головки квітів та козельцю виглядали мов зірки, що впали з неба на землю. А самота була така глибока, спокій був такий величний. Лише легесенький вітер бігав по росі, лише невидимі співаки голосили пісню життя і щастя.
На цей вид Савка зупинився на хвилинку. Він не аналізував того, що бачив — такий спосіб думання був недоступний йому, — він відчував. Бальзамічний подих поля, пташки, що розмовляли з Богом, роса, що запліднювала землю своїми слізьми, і квіти, що пили росу, — вся та велична поема природи разила його душу темну, та проте багату всіма силами нерозвитими, але дужими; його обхопила якась невідома течія, що надходила десь із далека і розливалася над ним, як сонячне проміння розливалося над степом. І як степ приймає те проміння, не знаючи звідки воно йде, родить квіти, не знаючи пощо, так само й Савка приймав ту таємну течію, а вся його істота співала, тремтіла та рвалася до чогось світляного та невідомого.
— Рудьку, — сказав він до пса, — бачиш? Підемо далеко, далеко, дуже далеко! Степ великий.
Рудько підскакував з радости; уважніший від свого пана, він зганяв докупи непокірну черідку всякий раз, коли бачив, що вона розходиться та не хоче слухати.
Під полудень вони отак дійшли до стіп високої могили, з вершка якої можна було окинути оком величезний простір рівнини. Озерце води, утвореної з весняних дощів і захищеної від сонця густим зіллям, вилискувалось недалеко від могили і відбивало в собі синяву неба.— Рудьку, — сказав хлопець, — пора би нам спочити! Присядьмо та поснідаймо.
Від буханця хліба, який дала йому мати, Савка відломив частину для себе, а частину для пса і на час сніданку забув про веприків.
Скінчивши снідання, хлопець добув свої сопілки, розложив їх на траві, починаючи від найкоротшої і найгрубшої, а кінчаючи найдовшою і найтоншою. Він попробував їх пальцями одну за другою і проговорив тихо назву кожної з них.
— Джміль, бджола, покропивка, жайворонок, соловей. Ось і всі.
Вдивляючися в інструменти, напружено вслухаючися в їх звуки, що припливали з подувом вітру, він сидів задуманий.
— Бачиш ти, — промовив, — соловей має потрійний голос, немов три слова, а сопілка не може вимовити їх. Ой, знаю добре, що не вимовить, бо в неї нема солов'євого розуму.
Довгу хвилину він дув у сопілку і по даремних зусиллях, щоб передати спів пташини, зупинився зневірений. Пес дивився на нього.
— Рудьку, Рудьку! — крикнув хлопець, — це не так треба грати. Соловей не так співає. Ану я попробую голосом. Рудьку, послухай трьох слів солов'їних!
Він кинув у степ першу фразу мов протяжний свист пташини, потім другу, що покотилася прудко, і нарешті третю, що тремтіла мов тріолет. Пес нащурив вуха, а коли заохочений цим знаком Савка продовжував свій концерт, Рудько почав озиратися цікаво, а далі кинувся нишпорити по високім бур'яні, шукаючи пташка, який, здавалося йому, був десь близько. Щасливий, урадуваний своїм успіхом, маючи в Рудькові такого слухача та непомильного суддю, Савка наслідував то солов'я, то покропивку, а обдурений пес слухав з чимраз більшим зацікавленням і раз-у-раз нишпорив, махаючи хвостом. Радість Савчина була величезна — своїм свистом він захопив наївну звірюку.— Спочинь тепер, — сказав він, — я заграю на сопілці. Заграю тієї, що плаче, слухай!
Мелодія поплила звільна, сумовито. Савка не зупинявся. На крилах пісень його дух відлітав. Куди? або він знав? Він блукав очима в далечині, сказати б, він гнався за тонами, що втікали, що щезали перед ним у просторі, так як світло віддалюється і гасне.
Концерт тривав довго. Сонце вже підбилося геть угору. Знеможений денною спекою Рудько, простягшися в тіні будякових стовбурців, спав і хріп; бджоли, прилітаючи здалека, збирали з квітів щорічну данину; метелики своїм мовчазливим летом хвилювали прозоре повітря, а Савка не переставав грати. Та коли спека ще дужче змоглася, він також почув, що ломить його сон; його пісня тяглась жалібно і легенько стихала, нарешті замовкла, сопілка вислизнула з рук і зсунулася на землю, отяжіла голова хлопцева похилилася на бік Рудька. Савка заснув.
Продовжені тіні великих будяків означали досить пізню пору дня, коли він прокинувся. Він повів очима по степу, як раптом у його душі віджила згадка про веприків, повірених його доглядові.
— Ай, а веприки? Де мої веприки?
Він не знав, Рудько знав ще менше. Хлопець пригадав собі, що бачив їх, як купалися в болоті калюжі, але тепер бачив там лише одного, а де ж три інші?
— Рудьку! — крикнув розпучливо хлопець.
Збуджений зі сну пес скочив на задні ноги.
— Рудьку, — кричав Савка, — веприки пішли кудись, а ти не бачив нічого!
Пес потряс вухами, пошкрябав бік і дивився на свого господаря.
— Шукай! — сказав Савка, — шукай, а то мене заб'ють на смерть… і тебе також, не чув хіба? Шукай!
Він свиснув щосили і показав псові останнього веприка, що лінивіший від інших досі ще купався в калюжі. Розбуджений хлопцем Рудько, бачилось, зрозумів його смуток; задерши хвоста, вітрячи носом, він кинувся в бур'ян.
— Шукай, шукай! — повторював Савка плачучи.
Пес і хлопець бігали по степу. Минали години, сонце хилилося на край обрію, а веприків ані сліду. Як то? Згубилися? Вкрадено? Ой, аж тепер будеш знати, як грати серед свиней і збирати перли, що падають з неба! Переляканий, задиханий хлопець вернувся до могили, де все ще застав одного веприка, що лежав простягшися на краю калюжі. Він зняв із себе шкіряного пояса, що замість оздоби був надітий поверх широкого червоного пояса, тихенько наблизився до сонної скотини і зав'язав вузол на одній його задній нозі. Хоч цю останню скотину мав оце в руках; але згубивши три інших, що мав робити тепер? Вертатися до батьківського дому? Вертатися, щоб там його забили на смерть, його і його пса, якого він любив більше, ніж батька? Що за розпука! Ні, він не вернеться додому; піде в степ і першому ліпшому, кого зустріне, він розповість про своє нещастя, попросить у нього захисту й опіки для себе і для Рудька, а у відплату за той захист дасть йому свого веприка. Ось як! Вирішивши так, він пустився йти навгад, ведучи на ремені веприка у супроводі пса.
Синяві присмерки спускалися на степ й затемнювали його; декілька зірок уже визначились на тихім, блакитнім небі. Щоб потішати себе, Савка витяг сопілку, яку називав бджолою. Він приготувався заграти щось таке, що плаче, коли нараз вітер доніс до нього запах диму і далекі голоси дивного інструменту.
Що це таке? Що за диво? Чи це степ заграв, чи може злий дух самоти, що любить заманювати запізнених мандрівників? Хлопець зупинився надслухаючи. Музика, ослаблена через далекий простір, бреніла безупинно.
— Хто це може грати? — запитував себе Савка. — На цьому боці нема ні села, ні хутора, ні хати, нічого…Рудько вітрив здалека і глухо гарчав.
— Будь тихо! — сказав Савка. — Не смій гавкати.
Пес наїжився, але здавив своє гарчання.
Савка не був боягузом; він знав степ, знав ночі, проведені під ясними зорями в якімбудь яру або під забутою копицею сіна; він знав волоцюг, яких здибував від часу до часу, а з деякими навіть був у побратимстві. Але людська музика в тім відлюдді, це було щось таке, чого досі він ніколи не зустрічав у степу. Савка не боягуз. Він був цікавий до всього і любив музику, а тому й подався в напрямі звуків, що долітали до нього чимраз виразніше.
— Хтось грає, хтось грає! — повторював хлопець. — Тихо, Рудьку, тихо, не гавкай.
Тягнучи опірного веприка, забувши про трьох інших загублених, він побіг у напрямі, звідки виходили таємничі звуки.
— Хтось грає, хтось грає! Рудьку, біжім!
Музика, ще злегка приглушена, розливалася по сонному степу; здавалося, що вона піднімається до синьої високости, то знову губиться в сірій вечірній глибині.
— Хтось грає, хтось грає! — повторював Савка.
Але веприк був глухий на одно вухо; сердитий за те, що його вели на прив'язі, непокірний розказам, як усяка свиня, він шарпався під тиском ременя і квичав щосили. Тоді Рудько люто кинувся на нього, вхопив його за хвіст, струснув його за голову і, причепившися до його вуха, яке тримав міцно в зубах, провадив його звільна, тріюмфально. Ця пекельна музика заглушала іншу, небесну, що доходила хто знає звідки.
— Чорт вталапаний! — кричав Савка. — Подумав би, що верещиш навмисне, аби не дати мені чути. Пусти його, Рудьку, а то він рипітиме до завтра.
Пес пустив вухо брудної скотини і настав зглядний спокій.
Нараз, на тлі глибокої, чимраз густішої пітьми Савка побачив блиск великого вогнища; здавалося, що там була також невидима оркестра. Цим разом хлопець розпізнав скрипку, бубон з дрібними срібними брязкальцями і щось немов сопілку, але далеко голоснішу, чистішу від усіх тих сопілок, які він досі майстрував сам.
Здивований, причарований він зупинився без руху. Серце в нього билося, кожна жилочка в його тілі тремтіла як струни інструменту за потягом смичка.
— Ой, Боже мій! — скрикнув хлопець. — От якби то хто міг навчити мене грати так, як грають оті там.
В тій хвилині скрипка немов заговорила людським голосом, глибоким і поважним, а брязкальця, трясучися рясним дощем звуків, відповідали їй приємним, жартівливим сміхом.
Веприк не квичав уже. Савка міг тепер чути цілість тієї дивної оркестри. Ой, яка ж вона була гарна! Серед тихої ночі, під зоряним небом, серед безмежного степу музика, та ще й яка музика! Він ніколи не чув нічого подібного. Кожний звук був теплий, іскристий, немов прискав іскрами з якогось огнища; флейта співала і її голос лився по степу лагідний, м'який, мов пух квітів, мов добре слово, яким закохане серце промовляє до другого серця.
Пробігши значний шмат дороги так швидко, як це було можна з упертим та непокірним веприком, Савка нараз опинився перед несподіваною та незвичайною появою. Довкола великого вогнища він побачив рух якихось людей зі смаглявими лицями та кучерявим волоссям. Казанок завішений на залізнім триніжку хитався над вогнем; великий віз, накритий полотняною будою, займав осередок освітленого місця. Діти зовсім голі, дівчатка й хлопчики всі переверталися перед вогнем і бавилися з великим ведмедем, що мав на собі ланцюг у ніздрях і відповідав на їхні крики комічними рухами і глухим буркотанням, а далі, освітлені фантастичним блиском вогнища, жінки, також мало не голі, стояли мов розхрістані відьми, мов пекельні привиди; ще трохи далі величезне шатро, сперте на віз, простягало до землі свої фалди з подертого полотна, полатаного, почорнілого від дощу та дорожного пилу. Оддалік від вогню, серед вільного простору кілька мужчин творили оркестру. Старий грав на скрипці і, видно, керував іншими музикантами, що достроювались до нього.
Широко відкривши рота й очі, Савка під ослоною ночі придивлявся тій дивоглядній картині.
— Циганський табір! — сказав він тихо.
Рудько, завітривши ведмедя і весь цей невідомий світ, подавав палкі знаки неспокою та зворушення.
— Тихо! — командував Савка.
І не думаючи ні про яку небезпеку, він дав себе вколисувати та впоювати всевладній силі тієї гарячої, мальовничої, чарівної музики. Гарчання пса долетіло нарешті до слуху циган. Занепокоєні без сумніву тим, що вони не самі, деякі мужчини відділилися від табору і рушили просто до Савки. Хлопця оточили й повели. Одною рукою тягнучи свого веприка, а другою тримаючи Рудька, отак він став перед чорною громадою. При виді цієї наглої появи оркестра зупинилася і загальний розрух зчинився в циганському таборі. Старий скрипаль, що, бачилось, був головою банди, наблизився до хлопця і придивлявся до нього уважно.
— Що ти тут робиш? — запитав його.
— Слухаю музики… я прийшов…
— Аріме, — сказав тихо до начальника один із тих циган, що привели Савку, — це свиня певнісінько крадена. У хлопця мабуть легка рука, ади!
— Ти вкрав цього веприка? — запитав старий.
Хлопець, цим разом переляканий, не відповів нічого, та поки мав час отямитися, цигани відібрали у нього веприка. За кілька хвилин табір залунав голосним рипінням скотини, коли її різали.
Всі посідали коло вогнища, готовили велику вечерю. Циган, що його кликали Арімом, розпитував хлопця далі.
— Ти звідки?— З села.
— З якого села?
— Он звідтам.
І Савка показав у напрямі, де сходив місяць.
— Що робиш у степу?
— Граю.
— А веприк був крадений?
— Коли вернуся додому, батько заб'є мене.
Щодо цього пункту він не хотів сказати нічого більше.
— Візьмімо його з собою, він нам здасться, — сказав циган, що вже обзивався перед тим.
— Лишишся з нами, — сказав Арім, — але коли попробуєш утікати, життя не твоє.
Савка почав плакати. Переляк здавлював його серце, але надумавшись добру хвилину, він сказав хлипаючи:
— Бодай навчіть мене грати так, як ви.
— А ти музика?
— Ой, хіба я знаю? Але в голові у мене щось таке чується, таке… Хіба я знаю, що таке? Я рад би грати, грати… День і ніч чую співи. Співи всюди, всюди… Хочу грати.
Осмілившись, він показав свої сопілки. Арім згірдно зирнув на них.
— Це дудки. Вони нічого не варті, — сказав він. — От скрипка, вона гарна, вона говорить.
— Ой, знаю, що говорить. Навчіть мене грати; я не тікатиму від вас ніколи, робитиму все, чого захочете.
— Ану, — сказав старий, — бери свої дудки; я заграю, а ти слухай, а потім гратимеш за мною.
Савка, не зводячи очей з музиканта, загіпнотизований звуками, що лились-розливалися, слухав тремтяче, просвітлений. В тій хвилині екстази він забув усе: і чорних циган, грізних відьом, свого останнього веприка, якого вони вкрали, і свою власну особу, що зробилася чужою власністю. Вся його душа, все його життя висіло на чародійській скрипці; він ди– хав, упиваючися її тонами.
Ах, так, він піде з циганами, він навчиться грати, як вони. Батько не знатиме про нього нічого, не вб'є його. Лише одна музика, порушуючи захоплене нею серце, може зродити почуття безпечности й довір'я, покрити забуттям смуток і небезпеку. Під переможним впливом цієї чудотворної сили тривога Савчина уляглась, неволя у циган перестала видаватись йому такою ненависною. Ану вони навчать його грати, а коли він опанує цю таємницю, що переслідувала його ночами, мучила днями, то про все інше йому байдуже. Він матиме музику — матиме й свободу.
Поки хлопець стояв нерухомий і затоплений в екстазі, Арім торкнув його, щоб грав за ним.
— Ти вже досить наслухався, тепер грай, — сказав він.
Така вже вдача душ наділених інтуіцією, що досить їм одної музичної фрази, щоб довести їх до зрозуміння і засвоєння цілої ідеї, що нагло відкривається їм. Як майже всі вроджені артисти, Савка мав інтуіцію невідомих речей і ненаситну жадобу, що перла його до їх пізнавання.
В тій рішучій хвилині утворився невидимий зв'язок між томленим духом хлопчини і душею надхненого цигана. Ані один, ані другий не думав про це, і коли хлопець почував, що тут є щось таке, що опановує і підневолює його, циган, свідомий своєї сили, почував потребу, щоб хтось подивляв його.
За наказом скрипаля Савка взяв дудку, що називалася солов'єм і наслідував капризну та повну перескоків мелодію, що тремтіла під смичком віртуоза. Здавалося, що на світляній дорозі гармонії два генії, обидва невироблені, обидва могутні, стрічалися і розуміли себе, бо коли скінчився цей дивний концерт, Арім довго і пильно дивився на хлопця, а потім промовив до нього:
— Навчу тебе грати.
— Ах, візьміть мою душу, лише давайте мені музику! — кричав хлопець.Циган усміхнувся на всі свої пишні, білі зуби і відповів:
— Будеш грати на скрипці.
— На скрипці!.. Вона казатиме мені все, правда?
— Все.
В степу, під зоряним наметом, перед огнищем табору розпочалася для Савки школа музики, школа свобідна, дика, розчіхрана. Ах, свобода! Степ! Музика любить їх, душа в них губиться, думка творить. Це безконечність.
А рідне село? А батьківський дім? Чи хлопець не побачить їх більше?
Овва, а пощо? Бог штуки заздрий і виключний; він забирає все у тих, що люблять його, і Савка віддав йому все: і батька, що бив його, і дім, де він був нещасливий, і свою бідну душу, втомлену вічною спрагою. Нічого не лишив собі, окрім пса.
І життя поплило. Приємне? Ні! Незалежне? Так! Сьогодні тут, завтра там, раз праворуч, раз ліворуч, іноді ситий, часто голодний — бо не щодня траплялося різати веприка. Савка жив під шатром номадів, під зоряним небом, жив, бо коло нього була музика.
Дух старого Аріма не був йому ворожий: музикальний геній цигана відчував геній хлопця, і не вміючи навіть назвати того почуття, що зародилося отак, той чоловік із бронзовим лицем, із огнистим поглядом полюбив того хлопця з білявим волоссям, з синіми, замисленими очима.
— Він не з нашої крови, — казав голова табору, — але у нього в серці скрипкові струни.
Цим сказано все.
Дні минали; дома ще надіялися; та коли минули тижні й місяці, всяка надія щезла, і мати сказала батькові:
— Мій син пропав, мої очі не побачать його більше. Це ти, поганий старцуне, відстрашив його.
— Е, що там! А мої свині нічого не значать? — відповів старий.
— Ти був з ним занадто гострий. Коли б лише він був живий, мій бідний хлопчик!
Минуло п'ятнадцять літ. Одного дня в Савчинім родиннім селі селяни побачили незнайомого молодого чоловіка, без сумніву мандрівця, що прийшов здалека. Під своєю буркою він мав старанно завинену скрипку; обік нього була гарна жінка з чорним, як вороняче крило, волоссям, з очима темними, як ніч, глибокими, як безодня.
Сумний і понурий він вийшов із села, а дійшовши туди, де була його крайня межа, він обернувся напруго, немов посилаючи останнє прощання місцю, якого, може, не мав бачити більше. Його погляд блукав по полю і спинився нарешті на хатчині, ослоненій тінню старої груші. Незнайомий довго придивлявся тій білій хатчині і заплакав.
— Зоро, — промовив він до жінки, — це була моя хата.
— Тобі жаль?
Мужчина не відповів нічого.
— Жалкуєш, — повторила жінка, — і плачеш. Зате я не жалію бути твоєю. Я воліла тебе, ніж мужчину моєї крови. Я люблю твої очі, сині як небо літнього вечора, люблю твоє волосся, золоте як вечірнє світло. І я пішла за тобою.
— О, Зоро, Зоро! Я люблю тебе… Але це моє село, мій дім, і тут — що порадиш? Щось плаче в моєму серці.
— Ти ж заходив до свого дому, ти говорив своїм, хто ти такий, а твої!.. Твій батько вмер, твоя мати вмерла, твої брати вигнали тебе. Вигнали як волоцюгу, як ошуканця!
— Мене била туга… я хотів побачити…
— Вертаймося до табору. Старий Арім навчив тебе грати, дав тобі свою скрипку, що співає наче людським голосом. Брати цигани ліпші, як твоя рідня, табір ліпший, як твоя хата.
— Ходімо ще на кладовище, — сказав мужчина сумним голосом, — а потім…
— А потім до моїх?
— Так… до твоїх.
Сільське кладовище було в степу; здалека було видно берези, що стояли на могилах.
Надходив вечір; звільна западав присмерк. Мужчина й жінка вийшли з села і подались стежкою до кладовища. Самота обняла їх.
— Зоро, — сказав мандрівець, — проведемо тут ніч. Мертві не проженуть нас. Але як віднайти могили моїх батьків? Нема кому показати мені, де вони лежать, а хрести подібні всі один до одного.
— Заграй, — відповіла жінка. — Може могили подадуть знак і ти знайдеш тих, кого шукаєш.
Літня ніч обгорнула степ, глибока тиша залягла між небом і землею, білявий місяць виринав на краєвиді.
— Заграй, — повторила Зора. — Це буде так, як там у таборі.
Мужчина сів на одній могилці і дістав скрипку. Серед величного спокою цієї нічної години гробовища почули артистично, з повним відданням душі виконану пісню.Поклавши голову на коліна артиста, жінка спала або марила. Нараз вона промовила до нього:
— Ти граєш не так, як Арім. У нього від скрипки йде вогонь… а у тебе… Ах, Савко! Здається, що берези плачуть і кладовище тремтить.
— Це моя душа плаче.
Другого дня в селі оповідали, що люди, які ніччю проходили біля кладовища, бачили якісь тіні, що блукали понад могилками, і чули, як із гробів ішла музика. І ще казали, що степові духи, розбуджені цією музикою, з найдальших закутків позліталися темним простором і хлипали.
Але то була ніч, і ніхто не посмів підійти ближче до місця покійників.
Це певно були душі, що розмовляли з Богом.