Твори (Франко, 1956–1962)/20/Свято дахів

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Свято дахів (Альфонс Доде)
Існують інші версії цієї роботи: Свято дахів
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
II. Свято дахів
 
(Різдвяна казка)

Ай, якже то ясніли паризькі дахи цієї ночі! Яка тиша, який спокій, яка надприродна ясність! Внизу вулиці чорні від болота, мов важкі льодові ріки. Газові лямпи сумовито миготіли серед ожеледі ринштоків. А вгорі, доки догляне око, поверх палат, веж, терас, бань, під тонесеньким шпилем святої каплиці і тих тисяч стиснених дашків, похилених один до одного, іскрився сніг білий-білий з синюватим полиском. Це було немов друге місто, надземний Париж, завішений між порожньою темною глибиною і фантастичним місячним сяйвом.

Хоч ще не було пізно, всі вогні були погашені, ніде ані трошки диму не клубилося над дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минулої весни, так само позбавлені тепла і життя. І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямках паризькими вулицями немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних мов зимові дерева, перепліталися понад порожніми вулицями, куди ніхто не ходив ніколи крім паризьких горобців, котрих гострі, тонесенькі сліди тут і там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у цю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася, скакала по берегах ринви, а їх цвірінькання було одиноким голосом, що порушував побожну тишу, врочисте очікування цього міста дахів, вкритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.

Паризькі горобці:

— Та й сучого ж сина холодно! Ніяк не заснеш. Чи кулькою стулися, чи насторощ пір'я, мороз не дає спати, так і щипає.

Один горобець /здалека/:

— Гей! ви інші, гей! Сюди живо! Я знайшов старий комин з металевою шапкою; в ньому ще пізнім вечером горів вогонь. Попритулюймося до нього, тут нам буде тепло.

Вся купка /злітається до нього/:

— Чи бач! А й справді. Якже тут добре. Якже тут тепло, — нема що й казати… Гурра з утіхи! Піу, піу… Цвір, цвір, цвір!

Комин:

— Не будете ви тихо, вуличники! Їй-богу, тільки ви одні смієте в таку хвилину, коли весь світ очікує й мовчить. Дивіться, навіть вітер затаїв у собі дух. Ані одна хоруговка не ворухнеться.

Горобці /тихіше/:

— А що ж це таке буде, дідусю?

Комин:

— Як! ви й не знаєте, що цієї ночі є свято дахів? Не знаєте, що сьогодні прийде Цар-Різдво роздавати дарунки дітям?

Горобці:

— Цар-Різдво?

Комин:

— Еге ж! Коли б ви бачили там унизу в домах, скільки там маленьких черевичків понаставлювано довкола теплого попелу! Є там усякі, різної величини. Є маленькі черевички з дрібненьких ноженят, що ще ледве ходять, а є й чобітки, що стукають так міцно, оживлюючи своїми кроками ціле помешкання; є чобітки з футерком і є ті бідні шлапачки, ті дерев'яники, що їх сяк-так узувають на босу ногу, немов би бідним не було коли бути малими, мов би вони не мали права бути дітьми.

Горобці:

— А коли ж він має прийти, той чудовий царевич?

Комин:

— Алеж зараз, опівночі… Пст! Слухайте!

Годинник /грубим голосом/:

— Бам… бам… бам…

Комин:

— Дивіться он там: увесь край неба палає світлом!

Горобці /цікаво простягаючи шийки, на подобу малих парижан, що придивляються феєрверкам/:

— Ай! шик!

Годинник /б'є далі/:

— Бам… бам… бам… Північ!

* * *
Ледве продзвонив останній удар північної години, коли нараз з усіх боків загула ціла громада дзвонів. Під покришками в снігових шапках вони бреніли високо над дахами наче самі для себе, змінюючи голос, зливаючися, мішаючи тоненький бренькіт з поважним гуком, віддаляючися, наближаючися, розширюючи то знову приглушуючи свої тони відповідно до того, відки тяг вітер. Здавалося, що всі вони висять на одній дзвіниці і що та дзвіниця обертається на всі боки як морська ліхтарня.

Дзвони:

— Бам… бам! Ось він, маленький Цар-Різдво.

Вітер:

— Гуу… Гуу… Гудіть добре, любі дзвони, всією громадою, ще сильніше! Різдво тут, іде за мною. Хіба не чуєте цього тонкого запаху зелених пальм, кадила і пахучого воску, що несеться на моїх крилах?

Дзвінки:

— Дзінь — Дзінь — Дон! Дзінь — Дзінь — Дон! Різдво!!

Вітер:

— Ану, комини! А ви чого стоїте пороззявлявши роти? Співайте зі мною Різдву. Ану, дахи! Ану, хоруговки!

Комин:

— Га-га! Га-га! Різдво! Різдво!

Хоруговки:

— Кря… Кря… Різдво! Різдво!

Цегла /надто розохочена/:

— Різдво! Різ… /3 великої радости підскакує і падає на вулицю/. Трататата… Грим!

Горобці:

— От іще роззява!

Комин:

— Ну, а ви, горобці! Ви нічого не кажете? Аджеж тепер годиться співати!

Горобці:

— Піу, піу, піу… Цвір, цвір, цвір… Різдво! Різдво!

Комин:

— Скачіть на мої плечі, будете краще бачити.

Горобці /на комині/:

— Спасибі, дідусю… Ах, як же гарно, як гарно!.. Скільки свічечок рожевих, зелених, блакитних! Як вони танцюють на дахах!

Комин:

— А цей похід кошиків із забавками, стьожками, квітами, цукерками, уся ота паризька зима вкрита позолотою та яскравими фарбами…

Горобці:

— А це що за такі малі чоловічки, що несуть кошики? Чи кожний з них є Цар-Різдво?

Комин:

— Та де там! Це кобольди.

Горобці:

— Як кажеш? Ко…

Комин:

— Кобольди. Це такі духи-опікуни кожного дому, що ведуть Різдво до кожного комина, де є маленькі черевички, що ждуть дарунків.

Горобці:

— А сам Цар-Різдво, де він?

Комин:

— Це отой самий останній, отой малий бльондинчик з лагідними очима. Його волосся мов золоте проміння розсипалося довкола нього, мов сніп соломи з його ясел, а його щічки зарум'янилися від морозного повітря. Дивіться на його хід: його ноги доторкаються снігу, але не лишають на ньому слідів.

Горобці:

— Який же він гарний! Мов образочок!

Комин:

— Пст! Слухайте!
* * *

В тій хвилині поважний молодий голос, перлистий як дитячий сміх, роздався серед цієї кришталевої атмосфери, яку на висоті творять великий холод і місячне світло. Цар-Дитя зупинився на однім даху на терасі і тут випростуваний, оточений усіма маленькими кобольдами з кошиками в руках він так промовив до свого люду.

Цар-Різдво:

— Добрий день, дахи! Добрий день, мої старі дзвіниці! Ніч така ясна, що я бачу вас усіх розсипаних довкола мене в тім великім, коханім Парижі. Ах, так, мій Парижу, люблю тебе, бо ти, що смієшся з усього, ніколи ще не сміявся з Різдва, бо ти віриш у нього. От тим то, як бачиш, я й приходжу до тебе щороку. Не було такого року, щоб я не прийшов. Я приходив навіть під час облоги, пам'ятаєш?.. Сумно тоді було, це правда. Ні вогнів, ні світла, всі комини зимні; гарматні кулі свистали довкола моєї голови, дірявили дахи та розбивали комини… А скільки то малих діточок не вистачало!.. Забагато було забавок в тім році, довелося нести назад повні кошики. На щастя цієї ночі нічого мені не лишиться. Сказано мені наперед, що буду наповнювати багато маленьких черевичків. І ось я приношу чудові забавки, а всі французькі.

Один паризький горобець:

— Браво! Так би й поцілував його, цього маленького.

Всі горобці:

— Піу! Піу! Цвір! Цвір!.. Хай живе Різдво!

Ключ журавлів /пролітає високо в небі/:

— Уа… Уа… Хай живе Різдво!

Вітер /розбурхуючи сніг/:

— А ти що? Співай Різдву!

Сніг /тихесенько/:

— Не можу, але жертвую йому кадило. Поглянь на ті тумани білого тонесенького пилу, яким я обсипаю кошики і золотисте волосся мого царевича. Аджеж ми знаємося віддавна. Аджеж я бачив, як він родився ген там, у тій маленькій яскині…

Вітер, дзвони, комин /співають усі разом щосили/:

— Різдво! Різдво! Хай живе Різдво!

Цар-Різдво:

— Не так голосно, любі мої, не так голосно. А то ще побудете всю нашу дрібноту внизу… А це ж найліпша та радість, що приходить у сні, коли й не думаєш про неї… Ну, панове кобольди, ходіть зі мною по шпилях дахів, почнемо роздавати дарунки. Та тільки цього року я постановив собі спробувати ось яку штуку. Що в нас є найкраще, всі дорогі забавки, золочені паяци, шовкові торбинки повні мигдалів, великі ляльки в коронкових строях, — усе те я хочу класти в найбідніші черевички, там де комини без вогню, де хати холодні. А в щасливі доми, де оксамитові килими, пухові перини, ми покладемо оті маленькі забавки по пару центів, що пахнуть ґумелястикою, білим деревом.

Паризькі горобці:

— Славно! Славно!.. Оце добра думка.

Кобольди:

— Не в гнів тобі, маленький Царю. При твоїй такій системі бідні будуть щасливі, але багаті будуть плакати. А бач, заплакана дитина не є ні бідна, ні багата. Це є заплакана дитина, та й годі, і нема нічого сумнішого на світі.

Цар-Різдво:

— Дайте спокій. Я знаю це ліпше від вас. Бідні будуть зачаровані, доторкаючись до тих дорогих забавок, що видавалися їм такими принадними за склом склепових вистав і котрих позолочена пишнота не додає нічогісінько до їх вартости як забавки, до їх розривкової ґрації. Та я певнісінький, що маленькі багачі також будуть вдоволені, коли одержать завішеного на ниточці паяца, ляльку на пружинах, усі оті вигадки, що продають на базарах по тринадцять су, та куди їх не пускають ніколи. Ну та про це нема що говорити. А тепер в дорогу і поспішайтеся! Коминів у Парижі так багато, а ніч така коротка!

* * *

Маленькі світла розсипалися угорі на всі боки, немов би хто по снігу на дахах розсіяв усі освітлені гіллячки різдвяного деревця. Не забуто ані одного комина, починаючи від палат, оточених терасами і деревами білими від інею, аж до тих бідних, нужденних дахів, що, бачиться, поспиралися один на один, щоб не попадати під власною вагою. І швидко по всіх домах Парижу почулося дзеленькання дзвоників, усі ті фантастичні і різнорідні тони, які оточують склепи з забавками: мемекання баранчиків, лепетання ляльок, шелест вишиваного різнокольорового шовку, тарахкавки, трубки, барабани, гуркіт поштових коней на коліщатах, ляскання поштальонських батогів, туркіт крил вітряків. Усе те рухалося, щезало, скакало з даху на дах вздовж вулиць. А де не було дітей, Цар-Різдво у супроводі кобольдів швидко минав таку хату і не помилявся. Та часом, коли наближався до якоїсь хати з повними руками, шептав до нього комин своїми чорними устами:

— Вмерла дитинка, нема кому дарувати… Нема маленьких черевичків у цій хаті. Візьми свої забавки, мій маленький Царю. Мати плакала б дуже, побачивши їх…

Довго, довго блукали так маленькі вогники. Та нараз захриплий півень закукурікав у глибині сутінку, рубочок білого дня підперезав небо, а в тій хвилині щезли всі чари різдвяної ночі. Свято дахів скінчилося, починалося свято домів. Оце разом з димом розпалених вогнів горі коминами понеслися солодкі й чарівні окрики. Це були окрики радости, сріблясті реготи, голоси дітей, що й собі ж кричали: "Різдво! Різдво! Хай живе Різдво!" А понад безлюдними дахами підіймалося сонце, чудове зимове сонце, заспане й рожеве, і сипало своїм першим промінням, що, іскрячися по снігу, було подібне до позлітки до перлової матиці, до золотих френзлів, розсипаних із кошиків малого Царя.

 
***