Твори (Франко, 1956–1962)/20/Невинна
| ◀ Едвард Дисон. Два похорони одного покійника | Твори в 20 томах Том XX Невинна (Альберт Дорінґтон) |
Кодак. П'явка Білла Купера ▶ |
|
Сонце спустилося вже понижче дахів, а довгі тіні доповзали до понурої брами тюрми. Похилена жінка глипала до неба, а паперова квітка на її капелюсі похитувалася до муру. Дівчина з Армії Спасіння приступила до неї і лагідно доторкнулася її рамена.
— Їх випустять о шостій, — шепнула вона. — Чекаєте на свого мужа, — і вона підняла руку, — чи на свого сина?
Похилена жінка підняла голову, і паперова квітка на її капелюсі захиталася.
— На сина! — скрикнула вона, мов перелякана. Вона трохи не дочувала і тільки відгадала питання дівчини.
Дівчина зітхнула і знов приблизилася до неї.
— Побив вас? — запитала лагідно, — чи може з бідности прокрався?
— Ніколи в своїм життю він не доторкнувся мене й пальцем.
Вона вийняла суху булочку і відкусила шматок.
— Дістав шість місяців за те, що кинув молотком на свого дозорця — Родля у фабриці чобіт. А проте він навіть не кинув молотком, міг тільки заїхати його кулаком.
— Моліться, щоб він навернувся до Бога! — промовила дівчина. Але бабуся знову не дочула її слів і продовжувала своє.— Молотком Родля в рот, — промимрила, зітхаючи. — Але мій Томі не кинув його. Агов!
За мурами заскрипіли двері; молодий чоловік надійшов коридором і наблизився до брами тюрми. Вийшовши з брами, він швидко озирнувся по вулиці праворуч і ліворуч.
— Оце він! Боже мій! Це він!
— Агов, мамо!
Він міцно обняв її за рамена, а її тремтячі руки доторкалися його грудей. Потім, усміхаючися, він прижмурив одно око і на пальцях подався до східнього причілка тюрми. Її очі слідкували за ним, а губи були сухі; їй здавалося, що він хоче щось запитати її, і коли б вона відповіла, він зараз ударив би її в лице або в ті груди, що годували його. Чи болів би її цей удар? Він оглянувся довкола причілка і заглянув поза паркан.
— А де ж Ліля, мамо? Де моя жінка? — І він оперся плечима об мур.
Стара жінка кашлянула заклопотана.
— Вона не ховається перед тобою, Томі.
— Не ховається, мамо? — і він зморщив брови. — А де ж вона?
Стара відступила аж до рівчака. Їй видалося кращим про це здалека.
— Ти ж лишив нас без гроша; була зима і страшно холодно.
— Мене ж арештували! — Він засміявся сердито. — Скажи всю правду, мамо!
— Правду! — вона язиком змочила усі губи. — Мені шістдесят літ, я пішла мити підлоги. Але тут сотки молодших, що також хотять мити підлоги, і я не могла дістати роботи. А Ліля Бушменка боїться міського життя. Я брала її з собою по склепах і декуди інде, та дарма, вона ніяк не могла привикнути. Отак ми мусіли сидіти дома, голодуючи потроху.
— Родль почав шлятися по затилках і, курячи величезне цигаро, стояв опертий на паркан біля нашої хати. «Жаль мені вас, пані Браунова, хоч ваш Томко хапався вбити мене молотком. Пришлю вам курятини й вина».
Ліля стояла при мені, ховаючися поза мене, і тремтіла як листок. «Хочеш прийняти живність від того, що засадив у тюрму твого чоловіка?» — запитала я її. «Промов до нього свобідно, доню!» Але його лисячі очі впивалися в неї, і він почав говорити про театр та цирк, так що Ліля аж рот роззявила.
Другого дня фургон привіз цілу купу всяких полотен. «Хочеш на сукню, Ліля»? — запитала я її. Я дивилася на неї уважно, бо голодування ввійшло вже у нас в звичай. Вона трималася руками за стіл і насилу повернула до мене своє бліде лице. «Відправ їх геть! Я знайду роботу — завтра пошукаю роботи!» Вона впала на землю, поки я ще могла підтримати її. Ти тоді вже відбув місяць тюрми, Томі!
Томі затремтів, його груди дихали важко.
— Далі! Говори далі!
— Далі нічого, — тільки Родль усе пахкав цигаро, спираючися на паркан. «Дим відстрашує гусільниці», — говорив він. Родль чатував на Лілю; кожний, хто раз заглянув на її гарне лице, чатував на неї — чорт би їх побрав! А Ліля не мала ані дрібки сили і була би пристала на все, якби не я — не я.
— Я почала вечером лайкою гнати її до ліжка. Раз знайшла я в її кишені пачку цукерків. Прийняла їх від нього. Боже, мусіла бути дуже голодна! Я все чекала, поки вона засне, а потім лягла й сама, помочивши її рученята своїми сльозами. Я не могла дати собі ради, синку, і не дала їй ніколи пізнати своєї слабости. Тоді ти відсиджував уже третій місяць, а правильність нашого голодування почала доводити мене до повного знесилля. Тоді минули якраз мої шістдесяті уродини.
— Гусільниць у городі набиралося чимраз більше, а Родль сидів часто на паркані і баламкав ногами і співав веселі пісні; коли підіймав свою товсту голову, можна було бачити синій шрам від молотка півперек його рота.
— Трусе безмізкий! — говорила я йому, — чи не маєш ані зерна милосердя над нею ані над ним?
— Він усміхався як мавпа і пахкав мені в лице своїм проклятим димом. «Гарнізон слабне, — кепкував він, — а швидко прийдуть холодні дощі. Ще я дістану її в свої руки, пані генеральша Браунова! Але Ліди мені жаль. Вона занадто добра для вашого кримінальника сина. Вона буде моя.
— У мене був тоді ніж у руці, і я була б устромила йому його між ребра, якби Ліля не вхопила мене за руку і не почала плакати.
— Він дістане її таки, — міркувала я. — В його червонім карку видно звірячу любов. Він дістане її і потім відкине, як стоптаний черевик. І я почала проганяти її. «Забирайся завтра з мого дому! — сказала я їй, — досить мені наглядати за тобою!» Але вона обіймала мене за шию, поки я могла оглянутися і промовляла ридаючи: «Мамо, а куди ж мені подітися?»
— Забирайся з мого дому! — більше не могла я сказати нічого. Я міцно зажмурювала очі, щоб не вхопити її, не притиснути до себе і не обцілувати її гарного личка.
Тоді Родль переліз через паркан і всміхався, всміхався так, що синій шрам від молотка розділював його лице надвоє. Потім забрався.
— Тієї ночі сиділа я в її комірці і думала-думала — і чорт приступив до мене і приніс мені заспокоєння. Але він не знав, що я уложила собі плян, як утримати її в чистоті. Другого дня Родль узяв відпустку від свого фабриканта, і в своїм найкращім убранню проходжувався перед нашим домом. Вона, плачучи, лежала в ліжку, та я витягла її і вигнала на двір.
— Пакуй свої речі і забирайся геть від мене!
У неї був кіш, але покришка була відірвана.
— Іди до пані Сімпсонової і попроси в неї трохи шпагату! — промовила до неї. Я знала, що пані Сімпсонова пішла на торг. Ліля пішла по шпагат, а я запхалася в город, щоб виплакатися. Мені треба було допомоги для неї, і я почала кликати твоє ім'я, Томі, твоє, замкненого у тюрмі. У мене крутилося в голові, і я ледве могла утриматися на ногах, але я взялася спасти її від тієї мавпи, не чоловіка.
Хтось закашляв за парканом. Я обернулася, виглянула і побачила паню Сімпсонову.
— Пані Браунова, — промовила вона, — ваша невістка була в моїм домі?
— Ходила позичити трохи шпагату, — відповіла я.
— Дуже добре, — крикнула вона сердито, — але якого чорта потребувала вона більше? Срібний годинник мого чоловіка пропав зі столу.
— Я не сторож, пані Сімпсонова, — відповіла я — шукайте її в хаті. Вона сьогодні відходить від мене.
— Я послала по городового, — ледве дихаючи, промовила Сімпсонова, — і коли вам то не так важко, ходіть зі мною до неї.
Городовий прийшов з великою повагою. Ліля сиділа на ліжку, а коли ми ввійшли, схопилася дуже перелякана.
— Вони хочуть оглянути твій кіш, Ліля, — сказала я. — Покажи їм його дитино!
Раз-два-три кинулася пані Сімпсонова до коша і вийняла з нього годинника.
Мати хитнулася судорожно назад, бо синові руки раптово схопили її за горло.
— Це ж брехня! — скрикнув він і кинув її до брами. — Моя Ліля чесна, як ангел.Стара вхопила його за лікті своїми руками і піднялася на ноги. В її очах заблискотіли огники.
— Я сама поклала годинника до коша, а їй дали за те три місяці. Не було іншого місця крім тюрми, де можна було би забезпечити її від нього. Це заховало її в чистоті — чуєш синку? — заховало в чистоті.
Вона сиділа на кам'яній тумбі і обтирала собі кров з губи. Син дивився на неї тупим поглядом, немов вагався, чи перепросити її, чи розтоптати своїми важкими чобітьми. На розі вулиці почувся лагідний голос дівчини з Армії Спасіння, що промовляла до якоїсь заблуканої сестри, аби навернулася до Бога. Стара похилилася наперед, закутавши лице тремтячими руками і напружуючи слух.
— Чуєш, синку? Оце Ліля надходить. Її також випускають сьогодні. Іди їй назустріч, Томі, вона сиділа невинно і лишилася чистою.
Постать молодої дівчини показалася з брами хитаючися несміло. Нараз розпростерши руки, вимовляла одно ім'я і кинулася наперед.
— Ліля! Люба моя! — І він схопив її у свої обійми.