Твори (Франко, 1956–1962)/20/Два похорони одного покійника
| ◀ Артур Г. Девіс. Паскудна ніч | Твори в 20 томах Том XX Два похорони одного покійника (Едвард Дисон) |
Альберт Дорінґтон. Невинна ▶ |
|
Купка робітників фарми Бонґарі, скликана з поля, стояла з голими головами довкола ліжка хорого чоловіка в поставах не то смутку не то заклопотання. Жінка хорого Муні сиділа на низькім стільчику і плакала ревними сльозами, що мішалися з наріканнями і сердитими докорами. Вона до джерела своїх сліз доливала горілки і сердилася дуже, що Малахія Муні вмирає якраз у такий час і таким незвичайним способом.
Гоґан урочисто обняв зверхність над барильцем і наливав товариству старанно та безсторонньо.
— На твоє щастя, Малахіє! — мовив Гоґан і підняв чарку.
Малахія Муні кинув худою рукою на знак заперечення. Він попрощався з усякою надією на виздоровлення і був певний, що вмре. Гоґан повторив дипломатично:
— На твоє щастя, Малахіє, чи в цьому чи в тому життю!
— Як смієш умирати, Малахіє, як смієш умирати? — лементувала жінка Муні і, закривши лице фартушком, хиталася то праворуч то ліворуч. Товариство випило по чарці так шпарко, мов на військову команду, а потім вдивлялося в Малахія, немов чекало дальших заряджень. Малахія лежав спокійно, сконавши щасливо, з усміхом на устах і з напівопорожненою чаркою у висохлих пальцях.
— Ах ти чортяко такий! Так ти справді вмер? — простогнала жінка Муні з поза свого фартушка. — Одурив ти мене, Муні, одурив, зрадив навіки! О Боже, Боже!
А потім, бачучи, що з Малахією не було що вже сваритися, підняла голос і наповнила дім жалібним криком та заводила жіночим звичаєм аж до пізньої ночі. Потім почали заводити старі поморщені баби, що посходилися із милосердних родин, із найрізніших кінців світу занесених у цю пустиню.
Отак безсонна компанія просиділа біля покійника всю ніч аж до години, призначеної на похорон. Число жалібників, що охочі були випити завпокійну чарку, видавалося безпечним, та й джерело горілки якось не висихало. Із найтаємніших закутків фармерської домівки викочувано маленькі бочівки, повні аж до шпунту, як доказ щирого старання родини про почесний похорон покійника.
Похоронний поїзд мав вирушити з дому точно о десятій годині. До старого кладовища міста Боллярата була неблизька дорога, а вчасне вирушення видавалося пожаданим хоч би тому, що похорон Гулєя перед місяцем обложений був поліційною карою за надто скору їзду, коли похоронні поїзджани хотіли доїхати до кладовища ще перед замкненням брами.
Хури почали збиратися ще о сьомій рано, фармери на хурманських козлах, а їх жінки й діти ззаду. Похорон був таким випадком, що трапляється не часто, і гріх би був позбавити молодих хлопців та дівчат такої розривки, яка понад це не коштувала нічого. Але багато похоронних гостей просиділо всю ніч при тілі Малахії Муні при завпокійних чарках; ранок застав більше як десяток гостей порозкиданих біля фарми, що спали де хто впав. Один висів на штахетах перед домом з руками звішеними через штахети, як стара сорочка. Другий, випростуваний як паль, спав, стоячи опертий об гумове дерево, і спав так твердо, що старий охриплий когут-брамапутра вискочив на його лисий лоб і раз-по-раз піяв завзято своїм проразливим голосом. Інші лежали скулені довкола дому, а декілька лежало на грядках, розкиданих як дивоглядні гієрогліфи, предмет здивовання та квикливої спекуляції домашніх свиней.
Михайло Морріссі приїхав перший. Він мав зайняти почесне і відповідальне місце на чолі процесії. Великодушно він відступив свою карету на караван для домовини, і відповідно до того обвішав її чорним сукном. Ця карета, це був американський віз з дашком, що звичайно служив для перевозення м'яса, бо Михайло Морріссі був різником. Ззаду будки були дверці, а в середині було досить місця на домовину Малахії Муні. Кінь сусіди Квінна, «Луп'яр», був запряжений до тієї карети; його вибрано тому, що це був одинокий чорний кінь на всю околицю. Але хоча його фарба була досить жалібна, то його темперамент виявився зовсім невідповідним для такої урочистої оказії. Він був старий і його хвіст дополовини обсмиканий, та проте від нього віяло зачіпливим духом такої визиваючої буйности, яка зовсім не згоджувалася ні з його досить уже численними літами, ні з тим становищем, на якім він тепер опинився. Він тримав голову догори і стриг вухами, а його хвіст раз по разу так бадьоро задирався вгору, що лиса подекуди його насада виблискувала препогано і викликала насміхи, де тільки він показався.
Коли приятелі покійника посходилися, ввійшли всі з пошаною до кімнати, в якій на своїм ліжку наряжений лежав Малахія Муні посеред величезних свічок. Всі дивилися хвилю сумовито на його лице, як звичай велить.— Царство йому небесне! У нього на лиці спокійний усміх.
— Спокійний! Спокійний! — повторювали інші.
По згіднім виявленню цього погляду і по сповненню товариського обов'язку супроти покійника вони один за одним, похитуючи головами і промовляючи по одному, по два чутливі слова, подалися до кухні поклонитися скляному богові.
Домовину привезено і поставлено в кухні на двох лавках, пристійно прикрито чорною плахтою. Жінка Малахії Муні сиділа біля неї з бляшаною чаркою в руці і не переставала докоряти покійникові за те, що таким непростимим способом умер і полишив її бідною вдовою.
В одинадцятій годині похоронний поїзд рушив у дорогу, коли гості переконалися, що з запасної горілки лишилася всього тільки одна бочівка. Цю взяв Морріссі з собою на похоронний караван як мудро придуманий запас на першу частину дороги, що вела через суху околицю.
Багатьох із похоронних гостей треба було висаджувати на вози, а деякі тільки якимось чудом могли всидіти на них. Морріссі вів перед, а «Луп'яр» так охоче стукав копитами об суху землю, що похоронний поїзд відразу видавався подібнішим до весільного. За караваном їхала карета О'Коннора, а сам О'Коннор, прив'язаний до козел, тримав віжки; його жінка і вдова покійника сиділи ззаду. Далі їхав Клєрк на двоколісній «бідці», запряженій ревалькою «Луп'яра» Колліною між двома дишлами. За ним їхали ще дві або три мішані фіри, а далі довгий ряд двоколісних тачок, із яких кожна тягнена була неприродньо поважним та випростуваним ірляндцем, а в пудлі яких сиділи або дві жінки, або троє чи четверо дітей. Позаду того поїзду тягнувся може десяток заспаних, неголених рільників із стрепіхатими чупринами на великих лінивих конях, що з похиленими головами і звислими долішніми губами нерадо шлапали по закуреній дорозі.
Жінки від одної хури до другої провадили голосну розмову, але мужчини переважно їхали мовчки, поки не доїхали до буди, що звалася «Спочинок мандрівця», як можна назвати спочинком купу чорних вапняних каменів, уложених на подобу печери. Тим часом день був гарячий і дорога закурена, і двох таких станційок для відпочинку вистачало, щоб випорожнити бочівку. Це був сухий, прагнучий похорон, що навалився на «Спочинок мандрівця», а по своїм відході лишив цей степовий шиночок таким сухим, як пороховий млин.
Тоді у багатьох похоронних гостей почав будитися сильний дух неспокою, почулися голосні вівкання і ознаки дикого та безбожного бажання перемінити процесію на перегони з перешкодами. «Луп'яр» ішов весело своїм звичайним здержаним тропом, виявляючи охоту до скорішого бігу помимо своєї старости. Але перегони розпочав Клєрк зі своєю Колліною. З голосним окриком: ура! зриваючися з сидження, він луснув свою шкапу батогом і перегнав похоронний караван.
— Морріссі! — закричав він, — за десять марок можу гнати твого старого миршавого коня аж до отої кривулі.
— Не можеш! — ревнув Морріссі, і в ньому ожив спортсмен.
— Брешеш! — ще дужче заревів Клєрк і заляскав батогом.
Морріссі шарпнув «Луп'яра» віжками, і старий кінь, чуючи перегони, заржав, викликаючим іржанням, і сильно вдарив об землю всіма чотирма своїми копитами. Потім рушили по вибоїнах та камінних, торохтячи та підкидаючи колеса. Колліна спереду, а «Луп'яр» тут-тут, за нею, вифиркуючи ногами як перелякана тарантуля і підкидаючи животом з такими дивоглядними рухами, немов би в ньому борюкалися дві свині.
Інші візники підганяли своїх важких коней до незвичного поспіху, і таким способом цей шалений похоронний поїзд гнав цілу обложену милю дороги, через переполошене село, розганяючи в ньому свиней, поросят, кіз, псів, курей і переляканих, плачучих дітей, закурений хмарою пилу, що закривала половину краєвиду, а довколишніх чоловіків та жінок проймала таким жахом і остовпінням, яке тривало кілька день. Ще пів милі далі гнав «Луп'яр», брикливо задерши хвоста і виваливши очі в диків розгоні, випередивши Колліну і при тім відламавши в Клєрковій кареті ліве колесо так гладко, що воно від карети раптом шульнуло поперек дороги.
Тоді Морріссі знов шарпнув свого коня уздою, і йому вдалося зупинити його ще по короткім бігу. Там він спокійно і ніби жалуючи чогось чекав решти поїзду. Процесія прибувала частинами, коні запінені та задихані, а похоронні гості густо присипані пилом, у якому на лицях піт робив виразні рівчаки. Жінки, особливо котрі товстіші, були страшенно потовчені та пооббивані і гірко дорікали мужчинам, та й мужчини самі признавали, що це непристійно і нерелігійно проводити похоронний поїзд таким шаленим галопом. І от Морріссі знов рушив на чолі поїзду, туго тримаючи в руках свого коня, і їхав так спокійно та достойно, як тільки це було можливе при веселім настрою коня і шумі горілки в його голові.
Про Клєрка дійшла відомість, що він сам не поніс жадної рани і працює пильно над тим, щоб замість відламаного колеса прикріпити дерев'яну підойму до свого воза. Всі чекали, що він вернеться додому і не піде далі на похорон.
Процесія потягла без дальших пригод на територію міста Баллярата. Найбільша частина візників і багато жінок поснули, а бідні коні самі тюпали нога поза ногу. «Луп'яр», не вважаючи на свою ніби то загарливість, ішов дуже повільно, стаючи кожним копитом задньої ноги докладно в той сам слід, який зробило копито передньої ноги.
Нараз почулися ззаду оклики здивовання, остороги, обурення, а коли Морріссі обернувся, побачив здалека Клєрка, що стояв на своїй двоколісці, вимахував руками як божевільний і гнав щодуху, щоб випередити поїзд. Він прив'язав порядний дрючок як підойму під підтоку двоколіски замість лівого колеса, і гнав так одним колесом вздовж похоронного поїзду, байдужний на погрози та прокляття похоронних гостей.
— Морріссі, ти чорте! — верещав він червоний як каплун, ледве дишучи з лютости. — Хто перший на кладовищі — фунт штерлінґ заклад!
— Не хочу, — відповів Морріссі і стягнув віжки свого коня.
— Як то ні, коли я хочу! — ревнув Клєрк і, женучи наперед, ляснув своєю пугою коня з усієї сили.
Морріссі стримував коня, як міг, але «Луп'яр» не дав себе стримати. Він заржав незвичайно проразливо, немов у відповідь на виклик, і пустився щосили з усіма своїми поганими рухами доганяти Колліну. Деякі іздці підбадьорили своїх коней острогами, щоб перейняти Клєрка, і таким способом передня частина похоронного поїзду вірвалася в місто Баллярат, погнала вулицею Гофрі, наповняючи ціле місто заколотом і курявою.
На щастя Колліну догнали недалеко від головної вулиці, а ірляндці Делєй і О'Мара кинулися на Клєрка, що й сам був ірляндець і боронився, як розжертий пес. Вони повалили його на землю і зв'язали, потім кинули його зв'язаного в його двоколіску, О'Мара сів на нього і поводив кіньми, запряженими до неї, а Делєй, поганяючи втомлену і присмирену Колліну, тягнувся з самого заду поїзду. Процесія, що зупинилася була, щоб іще раз зібратися докупи, рушила далі, супроводжена цілою громадою веселих дітей і заздрісних дорослих.
Не один незвичайний похоронний поїзд проходив уже давніше до Баллярата з околиці Бунґарії. Але похорон Малахії Муні був найдивогляднішим і найнезвичайнішим із усіх, які колибудь відбулися на австралійськім континенті. Не диво, що відомість про нього немов електрична іскра швидко оббігла всі вулиці міста. Імпровізований караван, незвичайно брикливий кінь, запряжений до нього, закурений та розчіхраний ірляндець з горючими очима, що поганяв його, самі вже вистачали, щоб стягнути до себе всю людність міста. Але своїми іншими незвичайними додатками — дивовижною процесією тачок, закуреними, зіпрілими їздцями і останньою двоколіскою з одним колесом похорон по просту перервав усі зайняття міста і потягнув за собою величезну купу народу.
Морріссі обкрутив віжки на своїх ліктях і запираючися щосили ногами об штельвагу, з виваленими очима і страшенно напруженою увагою стримував брикливого коня. Жінки сиділи на возі, звішуючи свої довгі ноги, декуди на тачках спали поїжджани — Геффернан і Мур лежали горілиць зі звішеними головами і відкритими ротами. Навіть поліція уся в повнім зборі придивлялася процесії досить підзорливими очима, а де в кого зі сторожів публічної безпеки являлася охота арештувати цілий похорон. Але учасники похорону добули всіх своїх сил, щоб утриматися в порядку і пройти місто без ніякої зачіпки. О пів до п'ятої похорон прибув до кладовища, з караваною і домовиною в повнім порядку.
По звичайних вступних формальностях найближчі приятелі покійника зняли домовину з каравану і принесли до гробу, а після всього того, що трапилося в дорозі, похоронні гості не були вже такі п'яні, якби це повинно було бути. Та все таки домовину покладено коло гробу з таким лускотом, що викликав найбільшу сенсацію того дня. Віко домовини було прикріплене шрубами і відскочило на бік. І тут показалася найцікавіша річ. Вчинився крик і рух, коли показалося, що в домовині лежали пачки з цукром і гербатою і кілька звоїв полотен, а більше нічого. Малахії Міні не було в ній. Всіх лиця поблідли з перестраху, а жінка почала хреститися.
— Він вилетів духом! — заговорила вдова.
— Чи бачив хто, як він устав? — запитав Морріссі тихим тривожним голосом.
Тепер пригадав собі Флін, що вчора вечером він поклав товари до домовини. Він привіз домовину з Баллярата і для вигоди в дорозі повкладав до неї покупки, а потім, гасячи спрагу біля тіла покійника, забув усе. Направду покійний Малахія Муні лежав усе ще спокійно наряжений на своїм ліжку в своїм домі Банґарі, а остання метрова свічка догоряла власне на металевім ліхтарі при його ногах.
Так то горілка була причиною, що Малахії Муні треба було справити ще другий похорон.