Твори (Франко, 1956–1962)/20/Паскудна ніч
| ◀ Джон Генрі Ґрін. Недобиток нерозбитого корабля | Твори в 20 томах Том XX Паскудна ніч (Артур Г. Девіс) |
Едвард Дисон. Два похорони одного покійника ▶ |
|
Минув похмурний липневий день, а коли настала ніч, у деревах завивав гострий західній вітер. Було страшенно холодно[1]. Свині в стайні голодні й лихо погодовані. Тих кілька гарбузів, що перестояли посуху, ми з'їли самі, — боролися одні з одними і квичали раз-у-раз, як справдішні свині. Корови з телятами покинули фарму, шукаючи захисту між горами. Натомість коні-бороняки, з наїженою шерстю, як шпильки, сумно опиралися в дротовий пліт і тужливо дивилися на обгороджену ним зелену люцерну. Пастух Джо ходив, січучи зубами, в старім батьковім сюртуці, що мав лише один рукав — другий зжувало теля перед кількома днями, коли батько повісив був сюртук на палку серед поля замість віхи на місці, доки треба було орати.
— Ой лишенько! Та й препаскудна ж сьогодні ніч буде, — промовив батько до пані Браунової, що змерзла сиділа на софі, входячи з великим оберемком дров для розпалювання вогню.
Пані Браунова сиділа в нашім домі оце вже п'ятий чи шостий день. Старий Браун забігав часами до неї, і ми, діти, знали, що між ними не було сварки. Часом вона помагала дещо в домашній роботі, але звичайно не робила нічого. Ми, хлопці, балакали про це дещо між собою, але не могли зрозуміти, чому вона сидить у нас. Джо запитав маму, але вона відповіла йому: «Та я не знаю», а більше ні слова. Нам трохи набридла вже та Браунова, і ми бажали, щоб вона забралася з нашого дому. Вона кидала нам упімнення, так наче мала нам що до розказу.
По вечері сиділи ми біля печі так близько, як тільки було можна, щоб не попектися від вогню, — ми всі й Браунова, — і слухали завивання вітру надворі. Було приємно сидіти в теплі і слухати посвистів вітру. Та ось батько, обігрівшися спереду і ззаду, обернувся до нас і промовив:
— Ну, хлопці, мусимо зараз іти розпалювати огні і проганяти кенґуру.
Це було так, наче нам хто всім нараз дав у карк. Ми глипнули всі на нього, щоб побачити, чи він не жартує. Але батькове лице було поважне, як у найстрогішого судді.
— Тепер у вечір! — відповів несміло Дев. — Але чому ж якраз тепер, у вечір, коли ані вчора, ані позавчора ми не ходили? Хай би так канґури гуляли собі!
— Так то так, — сказав батько, — а все таки ліпше сьогодні пополошити їх.
— Але ж тепер нема пшениці, яку б вони могли спасати… То пощо ж їх полошити? Не бачу ніякої причини.
Та батько стояв на своїм.
— Ні, я ні за що не піду, — майже крізь плач промовив Джо. — В таку студену ніч, як тепер, а в мене ще й чобіт нема.
Але батько промовив сердито: — Не будеш ти тихо, лобуре! Зробиш те, що я тобі кажу.
Але Дев не переставав протестувати.
— Сьогодні від самого ранку я бігав за бороною, — говорив він батькові, — тепер маю ще ганяти за кенґуру та ще в таку ніч, як оця, і в таких місцях, де вони не можуть нічого знайти, крім голої землі. Таке то в нас: чим більше робиш, тим більше жадають від тебе.
І він почав плакати. Браунова вставила й своє слово. На її думку тато мав рацію, і нам треба таки піти, бо пшениця почала вже сходити.
— Ееет! — скрикнув Дев, хлипаючи, немов бажав сказати їй, щоб сховала свою пораду для себе.
Помалу й нерадо повиходили ми від теплої печі та огрітої хати за батьком у темну, холодну ніч. Це була страшна ніч. Пітьма стояла, як смола, густа й відразлива, а студено було, як у трупарні. І пробуй же тут заборонити кенґуру, щоб не пасли нічого. Вони повигризали вже всю пшеницю, кожне стебельце, і до того всю траву. Що гризтимуть тепер нас самих чи упряж на плугах, цього ми не могли збагнути. Ми поштовхувалися в пітьмі один за одним, позастромлявши руки в кишені штанів. Батько йшов попереду, а бідний Джо з голими литками і без ходаків позаду. Раз-по-раз він наступав на сухий будяк, а коли сідав на землю, щоб повитягати колючки з ноги, то сідав нехибно на інший будяк. Коли йому вдалося переступити будяк, то мусів ударити ногою або в пеньок або в камінь. Джо заходився голосним плачем, але вітер ревів ще голосніше і не переставав завивати.
Очікуючи на Джо, Дев воркотів:
— Чорта з два з таким татом! Яка біда приперла його витягати нас із хати в таку ніч!
Батько недобачав добре в пітьмі, а особливо цієї ночі. Тому він наскочив на старого коня, що опершися шиєю на пліт, мабуть, задрімав при виді люцерни. Ця немила стріча задала обом великого страху. Батькові ще не так дуже, бо він тільки перевернувся горілиць догори ногами, але коняці зробилося так, немов би його чорт попхнув: він повалився на пліт і заплутався всіма чотирма ногами в дротах. Тут почалася для нього страшенна робота. Він почав щосили фиркати ногами, поки не вирвав великий шмат плоту і, тягнучи його за собою, погнав щодуху в темну безвість.
— Оце, мабуть, якийсь чортійський кенґуру у пшениці, — промовив Дев, — і ми зареготалися. Ми зрозуміли все добре, але батько не промовив ані слова.
Ми не тратили багато часу на розпалювання вогнів. Ми пішли навпростець через поле, засіяне пшеницею і покрите кенґуру. Не можу сказати, скільки їх було. — По тім гармидері, якого вони наробили втікаючи, можна було думати, що їх був мільйон.
Нарешті батько сказав до Джо, що може лягти спати біля вогню. Джо заснув справді. Батько сів біля нього і довгий час немов вдивлявся в пітьму. Час-від-часу невелике стадо кенґуру проскакувало біля вогню; потім надлетіла сова і почала скиглити жалібно, але батько сидів і, здавалося, не чув нічого. Ми годину за годиною ходили від вогню, а коли втомилися, кидати горючі головні на кенґуру, то присідали напочіпки біля вогню і проклинали вітер і зиму, і кенґуру, і сову напереміну. Це була паскудна, та все таки одинока наша розривка.
Час-від-часу батько вставав від свого вогнища і запитував нас, чи чуємо дещо. Ми відповідали, що крім кенґуру і сови не чуємо нічого. Потім він повертав на своє місце і вслухувався далі в ревучу пітьму. Він був неспокійний, і по всьому видно було, що думає зовсім не про кенґуру. Дев не міг зрозуміти його.
Ніч тяглася без кінця. Нараз між дротяними плотами щось гучно зашелестіло, і сестра Саллі появилася при світлі вогнища.
— Тату! — промовила вона. І більше ані слова. Батько, також не мовлячи ані слова, схопився з місця і пішов з нею додому.
— Щось там мусіло статися, — промовив Дев напівцікаво, о, напівперелякано. А ми обидва дивилися на вогонь і думали та думали. А потім, немов жахаючися чогось, вдивлялися в пітьму і надслухували, чи вертає батько. Але ми не чули нічого, крім вітру та сови. Аж на розсвіті батько прийшов з веселим усміхом на лиці, і сказав нам, що мама цієї ночі вродила малу лялю — здорового кріпкого хлопця. Тепер ми зрозуміли, чого сиділа Браунова в нашім домі.
——————
- ↑ Не треба, здається, й пригадувати, що нашій літній порі в Австралії відповідає зимова пора.