Твори (Франко, 1956–1962)/3/Куди діваються старі роки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Казки й сатири
Куди діваються старі роки
• Інші версії цієї роботи див. Куди діваються старі роки Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
КУДИ ДІВАЮТЬСЯ СТАРІ РОКИ
 

Бо аджеж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дідицький[1], щоправда, сказав колись, що

Р̂окъ старый уже пропалъ
Въ мори вѣковыхъ временъ, —

але всі мої географічні відомості не вистарчають на те, щоб знайти на якій-будь мапі те «море вѣковыхъ временъ». А прецінь мусить це бути не мале море, коли стільки тисяч давніх років уже потонуло в нім, а ще й досі кожний новий рік також там знаходить місце. Бо щоб вони були з цукру й розпливалися в воді того моря, цього б я не сказав: борше вже з соли, бо це кожний признає, що не один такий рік прийшовся йому дуже солоно.

А хто знає, може вони й зовсім не пропадають, але чергуються, так що приміром найстарші роки з самого дна вилазять і, обсушившися на сонечку, вертаються назад на землю? Дивно лишень, як їм хочеться якраз у таку стулену пору, перед Йорданом, одним лізти в воду, а другим вилазити з води. Тим старим рокам, що з цього світу перед новим роком стрімголов скачуть у те таємниче море, мусило певно дуже вже надоїсти на землі, коли, не можучи довше видержати з миром християнським, доходять аж до самовбивства.

Та й справді удармося в груди і скажімо по щирості, чи не кривдимо ми їх, бідних? Хто з нас коли скаже: «Е, старий рік був добрий рік»? Де там! Кожний радше скаже: «Богу дякувати, що минув! Бодай не вертався і не снився! За його панування жінка мені вмерла, а теща, яку дармо годую, жива лишилася! За його порядкування жито не вродило, а за те дикий мак і блавати[2] — пропав би зі своєю естетикою»! І так кожний знайде якийсь камінець, щоб кинути на нього. А за те кожний з одвертими раменами вітає те молоденьке хлоп'я, молокососа, новий рік, хоч і не знає, чи він принесе бодай половину того добра, що попередній небіжчик. Така то вже натура людська!

А хто ж тому винен, що старий рік так злобно панував і так погано порядкував? Чей же[3] певно не він сам. Бо коли ж йому було, в дванадцяти місяцях ростучи і старіючись, розуму набратися? А ще ж і ви, любі читачі, зразу, скоро тільки настав він, надто таки розпестили його, кланяючись йому, мов божкові, строячи його в квіти найкращих надій, леліючи його в золотій колисці блискучих ожидань. А до твердої, розумної роботи ви його не заставляли, то й не дивуйтеся, що він вам уродив замість жита мак і блаватки, а замість певної будучини злудні фата-моргана!

Мені жаль їх, тих старих, а так несправедливо укаменованих років. Коли б їм так одному з другим — гадав я собі — дати трохи більше часу до розвою, трохи старанніше виховання, не так би вони поставилися! Довго міркував я, як би зарадити цьому лиху, а далі таки не видержав і пішов сам від себе в депутації до пана Палюха, що то «состоитъ надзирателемъ бурсы Народного Дома[4]».

— Високоповажаний добродію, — зачав я свою орацію.

— Перепрошаю вас, — відрубав мені праведник, — я не єсьм жаден високоповажаний, ані не жаден добродій. Правильно говориться: «благородний господине».

— Нехай і так, — сказав я. — Отже, високо-благородний господине (п. Палюх з задоволенням похитнув головою), я тут маю на приміті воспитанника, на котрого настоящім воспитанію дуже багато залежить.

— Очень много зависит! — поправив праведник.

— Ну, нехай собі й зависить. Я хотів би дати його під ваш високоумієтний догляд.

— Многоуважаємий надзор — поправив він, не порозумівши.

— Еге, еге, так само, як ви кажете.

— А соізвольте вас спросить, кто он таков? До якой русской партії належит?

— Що з нього зробите, те й буде.

— Очень хорошо. Но на безплатного у нас міста ніт.

— О, він багатий, дармо не схоче. Він сам задармо роздає не одному тисячі й мільйони.

— О, єжели так, то прошу. А на долго?

— Отож то в тім і біда, що не на довго, — сказав я. — Це, бачите, новий рік. Досі ще він маленький, лежить у повиттю, а за кілька день його покличуть до панування, то вже запізно буде до бурси давати. Ходило б о те, щоби за тих кілька день…

— Перепрошаю вас, господине, — сказав нараз праведник, хапаючи за капелюх, — я не имію времени с вами глагольствовати. Моє почтеніє!

Так розбилася моя добронамірена проба дати новому рокові якесь хоч трохи приличніше виховання від того, яке мали його попередники. Коби бодай продовжити його вік хоч учетверо, чей би все таки за той час більше розуму набрався! — думав я собі і пішов через вулицю до «Народної Торговлі».

— Дай Боже час добрий і фляшку коньяку! — сказав я, щадячи слів.

Пан Ничай зрозумів мене й не сказав нічого, а лишень почав пакувати коньяк.

— Слухайте, господине, хочу у вас розпитати про одну річ, — сказав я, платячи.

— Прошу, — сказав п. Ничай, числячи гроші.

— Чи не можна би з вашого народньо-торговельного і економічного становища продовжити найближчий рік хоч учетверо?

П. Ничай скривився на мене, мов середа на п'ятницю.

— Т-та про мене, — процідив він, — але ви нас заріжете. Тут і так люди не платять довгів, а при такім продовженню терміну…

— Бувайте здорові! Бувайте здорові! — Я вже був за дверима.

— А, то ти! — крикнув до мене чоловік, якого я з розгону, вискакуючи з дверей, мало з ніг не звалив і який за те рівночасно заплатив мені порядним штурханцем у бік.

— Еге, я! — відйойкнув я, облизуючися після удару. — А ти хто? Бігме, не добачаю?

— Аджеж Скрудж![5]

— Чи направду? Дорогий Скруджу, ти юрист, — скажи мені, будь ласкав, чи з вашого юридичного становища не можна би настаючому новому рокові продовжити дні живота його хоч учетверо?

— В жаден спосіб не можна, — відмовив Скрудж. — По-перше, що вексльовий закон числить проценти від ста на рік; по-друге, що суди засуджують злочинців на роки, а в разі продовження року треба би змінювати закони, а це в нас забрало би хоч сто літ часу, а за той час усі злодії…

— Добре, добре! — сказав я, — бувай здоров!

Іду я собі дорогою, аж гульк, насупроти мене штильгукає на паличках п. Нагірний, між іншими своїми професіями також редактор «Нового Зеркала».

— Пане Нагірний, — кажу я, — змилуйтеся надо мною і над бідним новим роком! Поворуште своїм технічним розумом і зробіть так, щоб тому новому рокові продовжити дні живота його!

— Що ж, голубчику, — відказав мені ласкаво п. Нагірний, — із становища технічного я не маю нічого проти вашого пляну, бо церкви, які я будую, не бояться зубів часу й постоять щонайменше своїх сто літ, хоч кожний рік буде вчетверо довший, ніж досі. Але зі становища редакторського, то знов інша історія. Справді передплатники «Нового Зеркала» взиграли би аки младенци, коли б їм за ціну зложену на один рік присилано часопис чотири роки, але що зробить редакція?

— Ваша правда, ваша правда! — сказав я і розкланявся. Ні, мабуть не з цього боку я взявся до речі! Ніяк не йде продовжати кожному рокові дні життя його! А от як би так зробити, щоб молоді роки, поки ще являться у нас, повчилися трохи розуму у старих? Еге, якби то знати, де ті старі діваються! Думав було йти до Андрія Івановича Дідицького та розпитати його дещо ближче про «море вікових времен», а далі роздумав. Адже й сам Андрій Іванович не знає цього докладно, або знає стільки ж, як про того Мелхиседека, що був взірцем священства для батька Михайла Качковського![6][7] Краще розпитати у якої старої баби, що зуби з'їла. Отак думаючи, я був уже на бернардинській площі, де здовж вулиці тяглися ряди прилавків із овочами.

— Може ви, бабусю, знаєте, де діваються старі роки? — запитав я у найстаршої перекупки, купуючи у неї за два крейцері яблук.

— Знаю, синочку, все знаю. Із старих років робляться добрі давні часи, знаєш, ті славні часи, коли то ще баба дівкою була.

— Ну, алеж бо говорять, що вони кудись тонуть, бабусю?

— Так, синочку, тоне все лихо, все нещастя, вся погань. А що в котрім році була крихітка доброго, то те пізніше в нашій пам'яті росте-розростається, обливається барвами веселки і жиє безсмертно. Лиш той, синочку, бідний, у кого в жаднім старім році серед купи погані і непотрібства не було ані зеренця чистого добра. Для такого старі роки стаються опирями, що не дають спати ані в ліжку, ані в труні по смерті. Такий чоловік і сам стається упирем, Дух Святий при нас! Добраніч, синку!

Абож я знаю?! Може стара й правду казала. Її закарлючений ніс свідчив, що вона якась не проста баба, а мабуть ворожка.

1884 р.

——————

  1. Богдан Дідицький — один з визначніших діячів москвофільського руху 50—70 р.р. в Галичині. Писав оповідання, поезії, але чудернацька мова, що мала бути нібито літературною російською, позбавляє їх всякої літературної вартости. Брав участь в язикових спорах 50-их р.р., виступаючи проти народньої мови, а боронячи т. зв. «книжну мову», що мала бути нібито російською, а по суті це була мішанина галицьких діялектів, польської мови, церковнослов'янської й російської. 1866 р. випустив книжку: «Въ одинъ часъ научиться малорусу по-великорусски», але сам Дідицький до смерти не навчився російської мови, і слабо володів українською. Інтересні є його спомини про Шашкевича і стаття про Федьковича. Написав також «Историю Руси».
  2. Блават — волошка.
  3. Чей — мабуть.
  4. Народний Дім — багата досить організація, яку в свої руки забрали москвофіли.
  5. Один із персонажів Діккенсової повісти «Святий Вечір», у ту пору ця повість була перекладена на нашу мову, и перекладача її, д-ра Е. Олесницького, звали в приятельськім кружку Скруджем. (І. Франко).
  6. Мих. Качковський — залишив після своєї смерти значний грошовий фонд на москвофільські цілі, чим єдино і славився. За життя мало чим помітний, опікувався частиною москвофільської молоді. З залишених ним фондів основано «Товариство імена Качковського». Дідицький написав біографію Качковського, а так як матеріялу до біографії цього невеличкого діяча було небагато, то прийшлось писати багато дрібниць і нісенітниць, щоб хоч цим заповнити убоге на факти життя Качковського.
  7. В першім томі біографії М. Качковського, написаної Б. Дідицьким, батько Качковського названий «ієрей по чину Мелхиседекову». (Ів. Франко).