Твори (Франко, 1956–1962)/3/Чума

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Чума
• Інші версії цієї роботи див. Чума Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
ЧУМА.
 
I.

Пріор єзуїтського манастиря в Тернополі, вернувши зі спільної манастирської їдальні, злегка позіхаючи, лагодився прилягти й віддихнути після доброго обіду; а що день був літній та гаряченький, то зняв чоботи й реверенду[1]; коли втім хтось застукав до дверей його келії. Пріор наморщив чоло, скривився неприємно й мовчав хвилину, і тільки після другого стуку сказав;

— Прошу війти!

З низьким, пересадно покірливим поклоном увійшов член конвенту, патер Ґавдентій.

— Чого вам потрібно, frater?[2] — гостро запитав його пріор.

— Я хотів просити вас, clarissime[3], — зачав патер, зупиняючись край порога, — щоб ви вислухали мене. Я хотів де об чім з вами побесідувати…

— Або що? Сталося щось важного? — різко запитав пріор.

— Н-ні, — протягнув патер, — щоб так щось особливого… ні, борони Господи! Але я хотів попросити вас, щоб ви вислухали деякі мої думки й міркування…

— А так, ваші думки! — з якимсь насмішливим відтінком в голосі сказав пріор. — Але чи не можна б ті думки й міркування відложити до відповіднішого часу?

— Розуміється, розуміється, що можна! — поспішно згодився патер. — Тільки-ж даруйте, clarissime, я думав, що власне тепер час найвідповідніший: шкільної науки нема, а крім того ще вам прийдеться швидко висилати звичайний щомісячний рапорт нашому преосвященному вітцю провінціялові.

— Рапорт! — майже аж скрикнув пріор і цілковито прочунявся з тої полудрімоти, в котру почала було заколисувати його неголосна й одностайна мова патрова, в супроводі бренькоту великих мух на шибках оґратованого вікна келії та цвіркоту горобців посеред гілляк густих вишень, що так і нависали до самого вікна. — Рапорт! — повторив він ще раз і з-під лоба позирнув на патра. — А вам яке діло до рапорту?

— Сохрани Господи! — поквапно звинявся патер Ґавдентій. — Я дуже добре знаю, clarissime, що рапорт ваше діло, і власне для того осмілююсь трудити вас своєю просьбою, щоб ви могли виложити мої думки й міркування і подати їх у свойому рапорті вітцю провінціялові, розуміється, коли вони покажуться вам того гідними і до чогось здалими.

Але пріор, хоч і не зводив з патра Ґавдентія свого пильного погляду, не слухав уже його підлесливої, трохи во̀давої й одностайної бесіди. Нова думка раптово шибнула в нього й зайняла всю його увагу. Він знав, що кожний патер має право секретно звертатися до провінціала з «рефератами», тобто з доносами на іншу братію, а в тім числі й на самого нього, пріора. Але донедавна так якось складалися діла в манастирі, що тернопільський конвент жив як одна сім'я і ніхто із-за взаїмних доносів не мав ніяких клопотів. Аж в цьому році справа нагло змінилася на гірше. Ні з того, ні з цього двох патрів перенесли з Тернополя до якогось гірського манастиря в Тиролі, що вважався місцем карної висилки, а замість них прислали двох нових. Від тої пори немов мішок розв'язався з усякими виговорами, реколекціями й іншими прикростями, що так і сипались з Кракова на нещасний тернопільський конвент. Пріор і всі патри в голову заходили, хто це так їм прислуговується. Підозрівали раз того, раз іншого з-поміж себе, тим більше, що всі чули себе винуватими в неодній поблажливості, в неодному занедбанню манастирської дисципліни.

Патра Ґавдентія якось найменше підозрівали, щоб то він міг чинити ті «пакости»; раз, для того, що від його приїзду до Тернополя минуло вже більше як чотири роки, а перші роки його пробутку між тернопільськими єзуїтами власне були такі сумирні і щасливі; а по-друге, патер Ґавдентій мав серед решти братії славу Якима-просторіки, або навіть якогось дурнуватого. Слава та, очевидно, дуже нелюба була патрові; але проте він завсігди піддержував її різними нехитрими способами. Почалась вона і прилипла до нього головно із-за преславного «місіонерського походу сам на сам» до Люблинської губернії, для католицької пропаганди серед тамошніх уніятів. Похід той скінчився не дуже то геройською втекою патра з границь Росїї, де він, подібно як стародавній пророк Йона, пробув усього три дні й відки вернувся без пам'яти від переполоху й удару, одержаного поночі карабіновою кольбою з могучої руки пограничного об'їздчика. З правдиво комічними жалобами розповідав патер про цей свій подвиг, а оповідання його за кожним разом доводило всю братію до вибухів невдержимого реготу. А сам патер Ґавдентій, немов і не запримічаючи того вражіння, кривився й кулився при тім, як півтора нещастя, й запалюючись оповіданням, то блід, то тремтів, то хлипав, що, очевидно, ще до більшого сміху побуджувало його слухачів. А при тім патер виглядав таким простодушним, отвертим і незлобним, що годі було навіть уявити собі, щоб він міг писати доноси на своїх собратів.

А все таки, з якогось неясного підшепту, власне ця думка проблиснула в голові пріора в тій хвилі, коли патер спімнув про щомісячний рапорт. Він пригадав собі все, що знав про минувшину патра Ґавдентія. Він був сином бідного мазурського хлопа. В р. 1847 тарнівський епископ Войтарович узяв його до себе на виховання. По смерті епископа він учився в єзуїтів у Кракові, кінчив науки в Римі, де й став манахом і приступив до закону «імени Ісусового». Не знав пріор, яку славу здобув собі Ґавдентій у Римі; знав лише те тільки, що по кількох літах сам генерал єзуїтського закону Беккс вислав його на місію до люблинської губернії, де патер здобув таке блискуче «посрамленіє». Аж тепер, розміркувавши всі ті обставини, пріор в одній хвилі прийшов до переконання, що знаючи надзвичайну важність «позиції» католіцизму в Люблинській губернії й загалом у Росії, римські верховоди мусили прецінь добре розміркувати, кому повіряють таке діло, як місія, значить, і в молодім патрі мусили добачити якусь запоруку її корисного поводження. А з того виходило, що патер Ґавдентій не мусив бути таким дурником і просторікою, якого видавав досі із себе. Коли ж воно так, то пріорові відразу все вияснювалося, і патер Ґавдентій, може й сам цього не догадуючись, в одній хвилі виріс в його очах. Ціле поступування того придуркуватого патра відразу набирало зовсім іншого значення, виростало до розміру дуже хитро придуманої і зручно переведеної чисто єзуїтської інтриги. При тім же пріор віддавна вже догадувався, що в Римі невдоволені заходами й роботою тернопільського конвенту, що від нього, як від крайньої твердині на сході, ждуть чогось більшого; без відома почував він, що наближається якась переміна. І, вдивлюючись пильно з-під лоба в патра Ґавдентія, він не безосновно догадувався, що це іменно й є віщун або навіть чільна сторожа того нового напряму в діяльності закону, що мусив змести його, як змів відісланих до Тиролю фратрів.

Під впливом тих думок і здогадів, що в одній хвилі прокинулися в пріоровій голові, лице його прийняло якийсь заклопотаний вид, і він, помовчавши хвилину, так якось поспішно й уривчасто сказав.

— Еге, ось воно як! Думки й міркування… Що ж, діло не погане! Розуміється, розуміється, розміркуємо й спишемо… Сідайте, reverendissime[4], сідайте, коли ласка, ось тут. Я весь на ваші услуги!

Тонкий іронічний усміх пробіг по лицю патра Ґавдентія, коли він, низесенько кланяючись, засів на простому дерев'яному креслі за столом, при котрім з другого боку засів пріор.

— Ну, reverendissime, — сказав пріор, коли вони оба засіли один насупроти другого, — про що таке ви хочете виложити мені свої думки?

— Одна тільки в мене дума, clarissime, всім нам спільна: добро і зріст нашої святої католицької церкви, — відповів патер Ґавдентій. — Вам, clarissime, очевидно, ліпше, ніж мені, відоме положення нашої церкви в тутешнім краю, а особливо положення нашого конвенту тут, на самім східнім аванпості католицизму, перед самим, що так скажу, лицем грізного противника — православія.

«Ага, видно, видно, що я не помилився!» — подумав пріор. — «Це він, віщун реформи, підісланий до нас на шпигуна. Це він автор доносів! Ну, добре: тепер бодай я знаю, з ким маю діло».

І, звертаючись до патра, немов зачудований, сказав:

— Алеж, даруйте, reverendissime, я, признатись вам, не зовсім ясно розумію, до чого це ви річ ведете.

— Зараз буду мати честь вияснити вам це, — поквапно відмовив патер, — покірно прошу вислухати мене. Я хотів тільки застерегтись перед вами, що я ані на хвилиночку не позволив собі ніколи сумніватися про вашу глибоку мудрість, докладне знання і вірне зрозуміння окружаючих нас обставин. І коли я власним почином позволив собі позбирати деякі відомості, що дотикають теперішнього положення, і виснувати з них деякі виводи, так це зовсім не з недовір'я до вашого проводу, але радше тільки з гарячої дбайливости про наше спільне святе діло.

Зачудовання пріора перейшло в нетерпеливість. Він почував якесь обридження й ненависть до того приниженого лицеміра і донощика, що ось сидів перед ним; але рівночасно не міг не признати, що той в цьому разі поступає зовсім в дусі правил єзуїтського закону. Та тільки ж цим разом річ доторкалась до пріора особисто, і для того чоловік в нім узяв верх над єзуїтом. Догадуючись, що перед ним сидить його таємний ворог і шпигун, він зважився говорити з ним попросту, без звичайного фарисейства. «Поки що я ще тут старший, — думав він, — і мушу дати йому це почути; а там… нехай буде, що буде!»

— Знаєте, reverendissime, — промовив він якимсь різким і згірдним тоном, — говоріть зі мною попросту й отверто. Я в Римі не бував, дипломатії ніколи не вчився і завсігди думав, що за нею криється порядна порція нещирости. А при тім же я міркую, що ми свої люди, так і говоримо ж без непотрібної крутанини.

Патер Ґавдентій знов усміхнувся іронічно, немов почував вдоволення із-за того, що так швидко вивів з терпцю старого пріора й заставив його так отверто висказати свою нехіть до нього.

— Що ж, воля ваша, clarissime, — сказав він усе тим самим переборщено—смиренним голосом. — Моя душа чиста від скази нещирости, особливо перед лицем мого наставника, котрий повинен бути для мене першим по Бозі.

— До речі, reverendissime, до речі! — перервав йому пріор.

— Річ моя ось яка, — говорив далі патер Ґавдентій з незрушимим супокоєм. — Відомо вам, clarissime, до якої мети, до якого завдання намагає в цьому краю наш святий закон. Заповідне слово, виголошене святішим папою Урбаном, «orientem esse convertendum»[5] містить в собі всю нашу програму. Дорога до її виповнення все всюди повинна бути предметом нашої ненастанної і якнайпильнішої дбайливости.

— А тим часом вам здається, що ми не досить уваги звертаємо на це наше завдання? — відповів пріор з неукритим невдоволенням.

— Сохрани Господи, clarissime, сохрани Господи! Ніколи я цього не думав! А надто, хто такий ті «ми»? Аджеж і я сам часть їх, значить… Ні, ні, не до цього я веду свою річ. А ось послухайте! Не тайна то мабуть для вас (при цих словах в голосі його знов прозвучав іронічний відтінок), що в східній часті цього краю живе народ, що вважає себе одноплеменним з народом по той бік Збруча. Але не в тім суть речі, а ось в чім: народ той приналежить нібито до католицької церкви, а рівночасно вважає себе членом грецької, тобто православної церкви. Ця… ця двоїстість релігійної свідомости поміж двома ворожими таборами, як вам здається, clarissime, чи не мусить вона будити деяких сумнівів і побоювань?

— Он що! — майже аж скрикнув пріор. — Ви вважаєте положення уніятської церкви двоїстим, значить, двозначним?

— Еге, clarissime, — твердо відповів патер Ґавдентій. — Не досить на тім, я міркую, що власне існування цього двоїстого, невтрального ґрунту тут, на границі, і є одною з найважніших перешкод до розширення нашого впливу на той бік пограничної черти.

— Гм… думка це, будь-що-будь, цікава, — холодно й напівзгірдно процідив крізь зуби пріор, — і я дуже рал би знати ваші докази, знати ті факти, що навели вас на такі виводи.

— О, що до того, clarissime, я готовісінький! — весело скрикнув патер. — Візьміть хоч би їх священиків! Яка нам користь з того, що вони вважають себе католицькими священиками, коли живуть з жінками? Там, де би треба працювати для католицизму, віддати себе нероздільно і безумовно його інтересам, вони слухають своїх жінок, поступають так, як їм наказують їх родинні відносини!

— Все це правда; але все це старі речі й певно ще й перед вами не раз були розмірковувані, — гризько замітив пріор. — Що ж, коли не наша сила це змінити! Діло це ухвалене і затверджене синодами та апостольським престолом.

— Про це ще ми поговоримо, — з незрушимою певністю відповів патер. — Але ось вам ще друга обставина. Чи ж не видається вам безглуздим і нерелігійним таке виховання молодого покоління священиків, яке ведеться у тих греко-католиків? Що ж то за священик вийде з молодого чоловіка, котрий завтра має бути посвяченим на єрея, має прийняти найвище церковне таїнство, а сьогодні, замість в скупленню духа приготовитись до того святого акту, їздить по празниках, витинає «козачка» та «коломийки», завертає голови попадянкам і ні про що більш не думає, як тільки про те, щоби найти собі наречену з добрим посагом і позбутися довгів, нароблених у семінарії?

Патер, очевидячки, почав запалюватись, уносячись за течією власних думок. Бесіда його, зразу млява й підсолоджена, робилась живою й пристрасною, і пріор починав прислухуватись до неї з більшою увагою.

— Справді, це діло непідходяще, — сказав він, — та тільки й цього, здається, ми не в силі переробити.

— Тільки слів Христових і догматів святої католицької церкви ніхто не в силі змінити, — з запалом промовив патер. — Все інше людські установи, заведені в часі і для часових потреб. Зміняються обставини, то зміняються й потреби, а на їх місце настають нові; от тому то й установи повинні змінюватись відповідно до нових потреб і обставин. Ви, clarissime, згадали про давніші булли і синоди, котрими унормовано положення уніятської церкви? Не забувайте, що все це було дві чи три сотні літ тому назад, коли тут існувала могуча католицька держава — Польща, коли православіє було в упадку, а католицька церков без ущербу для своєї могучости й поваги могла робити уступки місцевим традиціям. Тепер обставини змінилися! Тепер усякий попуск з боку католицизму приятелі й вороги його готові вважати доказом його справжньої слабости. Тепер, clarissime, коли ми справді стали слабші, нам треба бодай вдавати з себе сильних, сякими чи такими способами сильних!

Пріор слухав цеї вогнистої бесіди, широко витріщивши очі. Такого запалу, такого широкого погляду на діло він не ждав у простого патра. Не лишалось ніякого сумніву, що оце перед ним сидів агент доволі великого розміру.

— Ну, нехай би взяти, що все це так, — згодився він, — що все це можна змінити. А все таки цікаво б знати, що і як ви хочете зробити?

— О, для цього досить тільки добре знати, як стоїть діло в теперішньому часі, а спосіб нашого поступування визначиться сам собою. Треба твердо переконати себе в тім, що положення тої, так званої, унії зовсім хитке, що в нинішню пору вона — ростина без коріння: від православія відстала, а до католицтва не пристала. Ну, скажіть, чи може бути що більш безглуздого від того домагання якоїсь автономії, якоїсь народньої церкви з боку уніятів! Аджеж католицька церква тим тільки й міцна, що одноцільна і централізована, що все держиться тої засади: хто не зі мною, той проти мене. Автономія, невтральність в часі боротьби це ж те саме, що зрада. Ось чому ми поперед усього повинні викоренити всі ті автономічні забаганки, утвердити католицизм sans phrase[6], і тоді тільки будемо мати в руках могучу підойму для дальшої боротьби зі сходом.

Патер Ґавдентій зупинився, щоб перевести дух. Чоло його покрилося краплями поту, а в кутках рота повиступали шматки білої піни. Пріор сидів мовчки, з виразом задуми на повному, блискучому лиці. Вкінці він сказав:

— Що ж, reverendissime, думки ваші дуже цікаві, і я, розуміється, подбаю про те, щоб довести їх до відома тих, кому належиться знати. Мені здається навіть, що сам народ зовсім не буде супротивний такому починанню. Я знаю досить добре уніятську людність цього города і бачу, що вона дуже радо ходить до костьолів на латинську службу Божу. Бував я не раз і на католицьких відпустах в Милятині, Кохавині, Кальварії і власними очима бачив, які маси уніятського народу сходяться на ті празники. Оце й наводить мене на думку, що сам тутешній народ прихиляється до латинського обряду, може, більше, ніж до грецького, і не буде супротивлятися таким реформам, які ви запевне собі намітили.

— Факти, clarissime, котрі ви навели, дуже цінні й цікаві сами собою, — відповів патер, — та тільки, жаль сказати, це тільки один бік медалю. Ви покликаєтесь на латинські відпусти в Кальварії й Милятині; я вам покличусь на уніятські відпусти в Гошові і Зарваниці, куди щороку сходиться майже така сама сила народу, як і на ті, про котрі ви згадуєте. Значить, тут очевидячки не в обряді головна сила, а в тім, що народ любить ходити на відпусти, не дуже дбаючи про те, куди й на які. Але я вам покажу ще один факт. До православного Почаєва, хоч він і за границею, мандрують щороку тисячі оцих уніятів, а тим часом католицькі відпусти патрів Домініканів у поблизькім, Підкамені, по цей бік границі, якраз напроти Почаєва ані руш не можуть дійти до такої слави. Ось вам факт, над котрим стоїть подумати!

— Але позвольте, reverendissime, як же ж це вияснити? — запитав зачудований пріор.

— Ось це-то й важко, що вияснити цього факту майже зовсім не можна без допущення такої думки, що унія не тільки сама собою дволична, не тільки не повинна бути толерована в нинішню пору з поглядів політичних, але показалась зовсім непригідною для релігійного виховання народніх мас, насаджуючи в них рівнодушність до самих основних релігійних правд, двоєвірство, або навіть цілковитий брак усякого релігійного переконання.

— Ну, це вже пересолено! — почав було сперечатися пріор.

— Ні, clarissime, — перервав йому патер Ґавдентій, забуваючи про всяке пошановання для чину свого начальника. — Попереду вислухайте мене, а тоді вже судіть! Недавно тому, вертаючись з Підкаменя, здоганяю оце неподалік села Товстохлопів купу богомольців. Зайшов я з ними в розмову.

— А відки Бог провадить? — питаю їх.

— Та з прощі, — відповів мені чоловік, що йшов попереду богомольців.

— А куди ходили на прощу? — питаю дальше.

— Та в Почаїв.

— В Почаїв? Ну, і як же вам там сподобалось?

— Та як же би, добре, — простодушно відповів чоловік.

— Добре? Бійтеся Бога! — не міг здержатись я, щоб не скрикнути. — Що ж там такого доброго? Хіба ж ви не знаєте, що там шизматицька відправа?

— Та Бог його знає, — відповів чоловік, чухаючись в потилицю, — чи шизматицька, чи не шизматицька. Не наша річ про те судити. Нам досить знати, що й там Бога хвалять. Та й ще одно знаємо, — додав і окинув мене якимсь насмішливим поглядом, — що там за сповідь менше беруть, ніж у Підкамені, а до того ще зимою в церкві топлять.

Розповівши це все, патер Ґавдентій для більшого ефекту замовк і сидів так кілька хвилин з розпростертими руками, з отвореним до половини ротом і витріщеними очима, немов прошиблений перестрахом і обуренням.

— Як же на ваш погляд, clarissime, — запитав він, перериваючи мовчанку, — чи це не блискучий доказ цілковитого упадку релігійного почуття серед маси уніятського народу? Аджеж можна б подумати, що тих людей досі не доторкнулось світло Христової віри!

— Так, це правда, — сумовито потвердив пріор. — Цього факту не можна так полишити. А не знаєте відки це були ті люди?

— Із Товстохлоп. Я зараз же про це розвідався.

— А хто там у них священиком?

— Чимчикевич.

— Хто такий? Чимчикевич? Щось бо я досі не чував такого прізвища.

— І не дивота, бо це справді допотопний піп. Старий-престарий, і оце вже тридцять літ нікудисінько не виїздить зі свого села. Дивогляд, а не піп. Рік тому назад я якось проїздом був у нього і познайомився з ним.

— Ну, добре, про це ми побалакаємо пізніше, — перервав йому пріор. — А тепер скажіть, до яких властиво заключин дійшли ви і які раяли б средства для виповнення ваших намірів?

— Я осмілююсь подати до одобрення вищих властей ось які ради. Поперед усього впливати на простий народ по селах і містечках, викорінювати поміж ним заразу двоєвірства і систематично виховувати в нім релігійний католицький дух.

— Добре, але якими способами? — запитав пріор.

— Способи звичайні. Треба устроювати по селах і містечках, а особливо поздовж границі, систематично процесії і місії з якнайбільшим торжеством і відповідними проповідями. А на письменних по містах і по селах впливати при помочі відповідних до того наших видань, як це з таким поводженням практикується вже нами в західній части Галичини.

— Цілковито згоджуюсь з вами, reverendissime, — сказав пріор і стиснув руку ненависного патра. — Все це розумно придумано, і мені здається, що ваші ради повинні найти повне одобрення властей.

— Non mihi, clarissime, — смирно відповів патер, — sed ad majorem gloriam nominis Jesu.[7] Що ж доторкається до уніятського духовенства, то треба нам розділити його на дві категорії. Є між ними хитрі, котрі устами визнають унію з Римом, а душею тягнуть до православія і під видом «очищення обряду» силкуються підігнати унію під православні форми, віддалюючи її чимраз далі від святої римської церкви. Таких треба вважати нашими лютими ворогами і поступати з ними так, як з ворогами на війні. Треба держати над ними ненастанний надзір, і скоро тільки вони подадуть який найменший повід, компромітувати їх перед властями і їх власною паствою. Друга категорія це допотопники, убогі духом і добродушно наївні. Цих, розуміється, більшість, і їх треба привертати ласкою, піддобрювати їх всякими спокійними способами і звільна перероблювати на наші знаряддя… Рівночасно з тим треба обернути головну увагу на добір єрархії з-поміж сторонників нашого напрямку і на виховання молоді в нашім дусі, а особливо треба пильнувати, щоб молоде покоління попів висвячувалось не інакше, як в безженстві. При всім тім само собою розуміється, що уніятам мусить бути гостро заборонено ходити на православні відпусти до Почаєва або навіть до Київа.

Пріор справді аж увесь прояснився і розрадувався, — таким простим, логічним і величним показався йому плян, придуманий патром Ґавдентієм. Все, чого не могли доконати Йосафат Кунцевич, Велямин Рутський, Шептицький, Рилло і другі об'єдинителі обряду, а не могли доконати іменно для того, що об'єдиняли вершки, не сягаючи до коріння, вдоволяючись формою, а не перероблюючи духа мас, — все це являлось тепер таким легким і близьким, всьому вказана була така проста і, здавалось би, натуральна дорога розвитку, що приходилось тільки дивуватися, як це досі ніхто не попав на такі вірні і явні сліди. Єзуїт і поляк рівночасно ворухнулись в душі старого пріора, бо він, хоч довгі літа привик служити законові, то все таки зі своїх молодих літ заховав і патріотичну іскру в формі неясних мрій про велику, могучу і строго католицьку Польщу від моря до моря. Все, що відвойоване буде православію і унії, по його думці само собою впаде в подолок католицизмові й Польщі. І не можучи вдержати своєї радости, він притьмом кинувся обнімати патра Ґавдентія.

— Ах, reverendissime! Вислухавши ваш плян, я, старий, і то помолодшав! — скрикнув він. — Ні, це справді дуже, дуже уваги гідні замисли і, будьте певні, що я всякого труду і впливу свого доложу, щоб вони були введені в діло. А в тім здається, і ви сами особисто маєте деяку переписку з властями?…

Питання це закинене було так невинно злегка, випливало так просто з тих відносин, які між ними витворились перед хвилею, що патер Ґавдентій, упоєний своїм торжеством і тим великим вражінням, яке визвала у пріора його краснорічива промова, в першій хвилі не здобувся на брехню.

— Ну, так, — сказав він, — іноді, з обов'язку мойого, мені доводиться…

Злобною радістю заблищали невеличкі пріорові оченята. Добродушно всміхаючись і стискаючи патра за руку, він поспішно підхопив:

— Ну, так, ну, так! Я так і думав, що це ви інколи, розуміється зі свого обов'язку, та пишете доноси на нашу братію! Що ж, reverendissime, це похвально, навіть устави наші це наказують. О, ні, не глядіть на мене з таким замішанням! Я нічогісінько! Противно, навіть дуже мене це радує. Ви такий здібний і досвідний чоловік, і неохибно мусите піти дуже високо, а це прецінь у нас одинокий спосіб! Ваші замисли і пляни я постараюсь докладно передати, куди слід, а вже й ви зробіть ласку і не забувайте мене в своїх молитвах і в своїх… хе-хе-хе… рапортах!

І за цим словом, чемненько кланяючись і гуторячи без упину, пріор вивів остовпілого і збитого з пантелику патра Ґавдентія на коридор, а сам перед його носом замкнув за собою на ключ двері своєї келії.

II.

Минув якраз місяць після цеї розмови. І знов патер Ґавдентій у пріоровій келії, з покірливим і приниженим видом, сидить насупроти отця пріора, готов слухати, пощо той велів покликати його.

Невесело жилось патрові в конвенті цей місяць. Правда, ніхто не обізвавсь до нього ні з одним докором, ніхто й одним словом не виявив йому ані ворогування, ні обурення, але попри те давніша його сміховальська роля відразу обірвалася, всі відвернулися від нього, а ті, що вперед так любили слухати його оповідань і жартів, тепер або минали його мовчки, або перекидались з ним самими конечними, короткими словами. У кожного з братії при стрічі з ним поневолі якось простягалось лице, зішнуровувались уста, і обличчя приймали пісний та набожний вираз. Весь цей місяць був для патра Ґавдентія як одне ненастанне silentium[8], котре ставалось ще тим дошкульніше, бо пріор ані на крок не випускав його з манастирських мурів, не посилав його, як бувало, на служби ні в міські ні в замісцеві церкви.

Патер непохитно зносив цю загальну неприхильність до нього братії, але все таки видко було, що вона дуже живо допікала йому і що він уважав її великою для себе оскорбою. Аджеж він не робив нічогісінько протизаконного! Аджеж хто знає, може й кожний із братії преспокійно робив те саме! А отжеж вони приязненько розмовляють один з одним, гуляючи вкупі по манастирськім саду, сміються, жартують, плещуть один одного по плечах, рвуть разом спілі вишні, а тільки його одного обминають, як заповітреного.

— Все це інтрига того сибарита, того дрантивого пріора, — аж скреготав з лютости зубами патер, ходячи там і назад по своїй самотній келії. — Але пожди лишень ти, — кричав він і грозив кулаками до стіни, — прийде ще й мій час! Порахуємось ми з собою!

От тим то й не диво, що вся злість, уся ненависть патра Ґавдентія громадилась над головою пріора, і що кожна стріча з тим його «першим по Бозі наставником» була для нього дуже важка, тим важча, що до ненависти і злоби мимоволі якось домішувалось глибоке почуття встиду й пониженої людської гідности.

Пріор розумів усе те дуже добре, але розумів також, що раз відкритий, як шпигун, патер Ґавдентій стався супроти нього зовсім безсильним, і для того всякими способами старався продовжити й загострити муки безталанного патра. І так в спільній їдальні він казав йому сідати насупроти себе; було це гонорове місце, де сідав звичайно той із братії, хто в цілім конвенті вважався першою особою після пріора. Але пріор не удостоював Ґавдентія ні одного слова, розмовляв з тими, що сиділи поруч нього, не перестаючи тим часом проверчувати його своїм проникливим, добродушно-насмішливим поглядом. Патер Ґавдентій весь аж горів на своїм почеснім місці під тими поглядами пріора, — він почув відразу, що пріор захотів посадити його на прилюдне позорище, і весь час сидів мовчки, згорбившись, з похиленим лицем, силкуючись нікого не бачити й нічого не чути. Він ні за що не був би осмілився заговорити до свого сусіда, бо майже напевно знав, що той прикинеться, мов би не чув нічого і відвернеться, а довкола столу піде тихе, з'їдливе, гадюче шушукання. І от, дякуючи тій невинній хитрості благочестивого пріора, спільні обіди сталися для патра Ґавдентія ненастанною тортурою; ложка страви не йшла йому в рот, кожний шматок хліба кусав він так, якби їв своє власне тіло, а з обіду вертав весь спітнілий, задиханий, розбитий. За той місяць він міцно похудів, очі запали в голову, і уста ще дужче витягнулися та поблідли.

Але ось сталася якось незвичайна річ: пріор велів покликати Ґавдентія до себе до келії. Ніщо й казати, що патер ішов туди не дуже то в побожнім настрою духа. Пріор зустрів його своїм звичайним, жартовливо-насмішливим поглядом, і не даючи йому сказати ані одного слова, повів свою річ:

— А як же, а як же, reverendissime, як я вам казав!… Сідайте, сідайте, будьте ласкаві, ось тут… Іменно, як я вам казав, так і сталось. Ось вам письмо від отця провінціяла, і дуже, навіть дуже милостиве для вас! Розуміється, це й не дивота; ви цілковито заслужили собі на таке довір'я начальства!

Говорячи це, пріор розгорнув лист провінціяла й положив його перед собою на столі. Патер Ґавдентій простягнув руку, щоб узяти лист.

— Ні, даруйте, reverendissime, — сміючись, сказав пріор і накрив лист своєю широкою, м'ясистою долонею, — лист цей не до вас адресований, а покищо ще до мене. Я тільки маю вам переповісти його зміст, а іменно те, що ваші вказівки прийняті ласкаво й вам таки наказано поручити виповнення першого їх пункту, то значить, устроювання місій і казань, де і як це вам видасться потрібним. Розуміється, що всі ми зобов'язані допомагати вам у цьому ділі, але в плянах вищої власти лежить, щоб діло це спочатку велось нишком, незапримітно, зовсім так, як ви вмієте, — не переменув уколоти Ґавдентія пріор.

— Воля начальства — воля Божа, — скромно й покірливо промовив патер, — і я готов хоч зараз же прийнятись за діло.

— Оце то й гарно! — сказав пріор. — Але в такім разі скажіть, який ваш плян і яку ми повинні оказати вам підмогу?

— Я хотів би устроїти першу місію в тих самих Товстохлопах, про котрі я уперед мав нагоду згадати в розмові з вами.

— Еге, пригадую, пригадую! — потвердив пріор. — Ви називали навіть тамошнього священика, якесь таке прізвище…

— Чимчикевич, — підповів патер.

— Еге ж, еге, Чимчикевич. Що це за проява така?

— Дуже цікава проява, — відповів патер, — і власне ця проява заставляє мене від Товстохлоп розпочати свою місіонерську діяльність. Подумайте лишень: дідуган вісімдесятилітній, дивачисько, освіти майже ніякої, стотнісінький хлоп поміж хлопами, про догмати віри ніякісінького розуміння, одним словом, поява допотопна. І при тім предобродушний чоловік, наївний і довірливий, як дитина. Так що з одного боку місіонерська діяльність в Товстохлопах дуже потрібна, а з другого боку тут власне найлегше її розпочати, бо ж Чимчикевич менше ніж усякий інший має здібності до ставлення якогось опору.

— Ну, і гарно! Боже вам помагай! Але для чого ви думаєте, що місіонерська діяльність у Товстохлопах більше потрібна, ніж деінде?

— Алеж подумайте, clarissime, що цей допотопний чоловік жиє там п'ятдесят літ, і які ж то науки подає він свойому стаду! Поміркуйте, що проповіді говорить він усього два або три рази до року; та й які проповіді! Попросту чудасія та й годі! Сусідні попи переказували мені їх дослівно, бо проповіді ті стали між ними «притчею во язиціх». «Дітоньки, сьогодні Ісус Христос народився в Вифліємі, містечку жидівськім, у стайні бідній і убогій. Так, так! А з паном комісаром податковим раджу вам не заходити собі, бо що вам з того прийде? А? Його рука, його й сила. От що. Благословеніє Господнє на всіх ва-а-ас!…» Або ось другий образець: «Дітоньки мої, сьогодні Христос воскрес із мертвих, а завтра в нас храмовий празник… Пам'ятайте собі, щоби ніхто з вас завтра не був п'яний ані бреверій ніяких не робив. Боже вас сохрани! Чужі люди посходяться, що би то за честь була для громади, а?… А тота громадська толока, час-би вам уже зійтися і порадитися, що з нею робити… Чую, що там хтось до вас підсусіджується, орендувати хоче, чи що… Ге, старшина? Пам'ятайте собі, що як тільки мені впустите жида до села, то я й бачити вас більше не хочу! Ані чути про вас не хочу, не то що! Рцем всі от всея душі, от всего помишленія нашего рцем!…»

Пріор реготався невдержимо.

— Ну, замучили ви мене, reverendissime! Ха-ха-ха! Перестаньте, ради Бога! Та хіба ж це можливе?

— Цілковита правда, clarissime. Але нащо вам більше, досить тільки поглянути на його життя-буття, щоб переконатися, що по нім і не такого ще можна надіятися. Живе він в бідній хлопській хатчині, старій і перекривленій; живе сам, як палець, тільки з старою служницею Хвеською, глухою на одне вухо, і з старезним слугою Прокопом, сліпим на одне око. Громада побудувала було колись Чимчикевичеві з власного почину гарну резиденцію при головній вулиці, насупроти церкви; але він спершу нізащо не хотів перебиратися до нової домівки; а коли нарешті його таки присилували, прожив у ній несповна два тижні, ходячи по широких покоях, як сам не свій і все жалуючись, що йому там заобширно, мов серед степу. А нарешті взяв і поночі перебрався назад до свого «зимівника», а в новій, обширній резиденції, як в стодолі, зложив хліб. І виставте собі скандал в селі і в цілім окрузі, коли з усіх вікон нової резиденції виднілись самі вистобурчені снопи. І нізащо в світі не можна було спонукати старого діда, щоб знов перебрався туди жити. Прийшлось громаді, щоб запобігти загальному посміховищу, одне тільки зробити: чим скоріше вимолотити попівський хліб, зложений в новій резиденції і відтак повернути ту резиденцію на громадську радницю, читальню і шпіхлір, а попа лишити в його старому гнізді.

— Ну, та й лепського ж ви собі вибрали противника, reverendissime! — сказав пріор, шовковою хусточкою втираючи сльози, що котились по його лиці зо сміху, але все таки не без їдкої насмішки в голосі. — З таким противником боротьба мусить бути легка й побіда певна.

— Що ж, clarissime! — покірно відказав патер, — коли жито поспіє, колосся починає хилитися під серп.

— Гарно, гарно, з Богом і на жниво! А коли ж думаєте вибратись?

— Думаю, що взагалі ніпощо гаяти час. В найближчу неділю можу сказати першу проповідь в Товстохлопах.

— Гарно. Сьогодні в нас понеділок. Сьогодні ще я напишу до того вашого Чимчикевича, щоб приготовив усе, що потрібно для місії, а в суботу по службі Божій ви й рушите в дорогу.

— Як ваша воля, clarissime! — відповів патер.

Оба вони встали з місць. Пріор провів патра до дверей, а на його низькі поклони відповів своїм звичайним, добродушно-насмішливим усміхом.

III.

В суботу по ранній службі Божій патер Ґавдентій сів на приготовану для нього манастирську бричку і весело покопотів за місто. Днина була чудово гарна. По полях, куди оком кинеш, блискали серпи, бринькотіли коси, розлягалися співи, сміх і переклики робочого люду. Літня польова робота кипіла під палким сонячним промінням.

Після душного манастирського повітря патер Ґавдентій подвійно любувався і розкошував тим широким, вольним простором, тим свіжим запахущим вітерцем, що потягав від далеких соснових лісів Брідщини, тою величавою, хоч і одностайною подільською картиною.

Дорога до Товстохлоп була хоч і добра, але зовсім не близька. Була вже пообідня пора, коли легка на ресорах бричка, злегка торохтячи по твердій глинистій дорозі в'їзджала в тісне подвір'я товстохлопської резиденції.

— А, reverendissime! — закричав з-під якоїсь повітки отець Чимчикевич, здалека побачивши патра Ґавдентія, як цей вилізав з брички: — Попелом, попелом ноги посипати таким рідким гостям! Що за бурі, що за тучі загнали вас у наші сторони, га?

Патер Ґавдентій нічого не відповів, лиш усміхаючись солодко з широко розпростертими раменами підійшов до старого і сердечно обняв його.

— Просимо, просимо ближче! Не погордуйте нашим домом! — припрошував Чимчикевич, нипаючи довкола єзуїта. — Прокопе, гей, Прокопе, — обернувся він до свого слуги й товариша, — а приладь там вівса й сіна їх коням та поможи порозпрягати!

— А може вони зараз поїдуть, прошу єґомостя? — ліниво буркнув Прокіп, ворожо поглядаючи своїм одним оком на непрошеного гостя.

— Ну, ну, поїхати вони поїдуть, — добродушно сміючись, відповів Чимчикевич. — На парафію до нас не приїхали, то певно. Але й не зараз поїдуть, Прокопе, не зараз. Так швидко ми їх не пустимо. Гей, Фесько, а де ти, стара?

— Я тут, єґомостинку! А чого вам?

— Приладь но ти нам, бабусю, деяку закуску, розумієш?

— Загнати гуску? — запитала глуха бабуся, і Чимчикевич, не маючи охоти кричати голосніше, почав на пальцях вияснювати їй, чого йому треба.

— Ось правдивий образ цілої цеї церкви, — думав патер Ґавдентій, придивляючись і прислухуючись до всього, що діялося довкола, — здитинілий пастир, а стадо його на половину глухе, а на половину сліпе.

Але оце о. Чимчикевич, хапаючись та дріботячи ногами, кинувся проводити патра до своєї світлички, що служила йому за одним разом за спальню, їдальню і канцелярію.

— Сідайте, reverendissime! Сідайте! — просив він, присуваючи простий дерев'яний стілець, поки єзуїт обдивлювався по його домівці. Правду кажучи, не було там що й обдивлюватись. Світличка невеличка, чиста й попросту обставлена дерев'яними меблями; дерев'яне ліжко в куті, прикрите старосвітським ліжником сільської, але дуже красної роботи, збоку столик завалений метрикальними книгами в міцній шкуряній оправі, на котрій, насукір загальному сільському звичаєві, не було видно ані одної порошинки; в другім куті, невеличка за склом шафка з книжками, а на стіні під старосвітським образом св. Миколая висів круглий і великий як возове колесо, вівсяний вінець, переплетений гілками червоної калини. Посеред світлиці стояв великий, чотирьохгранний дубовий стіл, накритий мережаною скатертю, а на ньому в дерев'яній мисці лежали тількищо вирізані, золотисто-бурштинові крижки меду й заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом.

— Отже як знав, що гості будуть, так таки душа віщувала! — весело мовив Чимчикевич. — Немов би щось тьохнуло мене по обіді: а піди, вийми меду! А славний у мене мед, reverendissime! Прошу лишень, будьте ласкаві стрібувати!

Патер все ще сидів, мов води в рот набравши. Цілковита наївність і добродушність того дідуся трохи якось змішали його. Але супроти покуси запахущих медових щільників він не міг остоятись. Присунувши свій стілець близенько до столу, він узяв гарно вирізувану дерев'яну ложечку, і звільна висисаючи медові щільники, розпочав з Чимчикевичем розмову. Розуміється при тім, що Чимчикевич говорив усе по-своєму, по-українськи, а єзуїт якнайдобірнішою польщиною, пильно вистерігаючись, щоб ані разу не осквернити свого язика українським словом.

— Еге ж, пан-отченьку, — з видом щирого вдоволення розпочав єзуїт, — про це нема що и говорити, славний у вас мед, славний! Не дурно про вашу пасіку слава йде по цілій окрузі. Відразу видно, що тямуща рука коло бджіл ходить.

— П'ятдесят літ, reverendissime, п'ятдесят літ з бджолами захожуся, то й як же мені не знати їх натури і звичаїв?

— П'ятдесят літ! — скрикнув патер, немов би Чимчикевич сказав йому бог зна яку дивовижну новину. — Он воно як! Так ви вже п'ятдесят літ священиком?

— Е ні, попом я вже п'ятдесят і п'ять літ, — попросту відповів о. Чимчикевич. — Аджеж постійте! Святився я тоді, як Наполеона били під Ватерлоо чи де там! То скільки тому буде? Здається, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime! Не дай Боже дожити другого такого!

— Так ви гадаєте?

— Авжеж, що не як. Ну, а потім п'ять літ кидали мною по адміністраціях. Назнався я біди, крий Господи! І горів, і тонув, і мерз, і мок, як то кажуть. І жінка покійниця в тій нужді померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остання. І тут я, на цьому місці, п'ятдесят літ держуся. Як те Боже дерево, де його Бог посадив, там і росте, доки Його свята воля. Слава Йому й поклін! Чи ви як думаєте, reverendissime, га?

— Та й село у вас славне, нема що й казати, — провадив дальше єзуїт, немов би розвиваючи дальше свою попередню думку. — Проїжджаєш, аж очі радуються. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать Божу…

— Що ж, reverendissime, працюємо, як можемо. «В поті чола твоєго сніси хліб твой», чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.

— Чував пан-отченьку, чував, — підхопив єзуїт. — Пан староста вашою громадою нахвалитися не може. Чи податки сплатити, вони, каже, перші, чи порядки громадські, дороги, мости, все у них, як Бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним, Товстохлопи чисто по-панськи дають.

— По-людськи, reverendissime, по-людськи, не по-панськи! Пани на такі речі не дуже то щедрі. А ми так, як Христос учив: що царське, то цареві, а що Боже, Богу. Чи так я говорю, га?

— Так то так, — процідив патер, крихітку похиливши голову на бік. — Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади, і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Це кожний мусить признати. Але що доторкається Божого, духовного…

Патер не договорив, немов онимаючись порушувати таке делікатне питання. Але Чимчикевич очевидячки й не підозрівав тут нічого делікатного і без околесини запитав:

— Що ж, маєте мені з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.

— Н-ну, закинути! — живо, немов обрушившись, підхопив патер. — Яке право мавби я закидати вам щонебудь? Сохрани Господи! Я тільки так… теє… от приміром хоч би й те! Окружний шкільний інспектор надивуватися не може. Що це за диво, каже, таке село багате, порядне, дбайливе, а оце вже п'ять літ мучуся, прошу, напоминаю, і ніяким світом не можу добитися, щоб школу у себе завело.

— От що! — живо скрикнув о. Чимчикевич. — Так це інспектор вам жалувався! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести?…

— Ні, ні, пан-отче, де там! Я до такої служби зовсім непідхожий!

— Так я й думав, — успокоївшись, сказав о. Чимчикевич. — А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень та й годі. Раз йому сказали, що доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого б йому ще морочити? Я сам, бачиться, доволі ясно сказав це йому.

— Так йому й сказали? Ну, це цікаве діло!

— Ні, reverendissime, зовсім нецікаве. Не сподобався пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, це їх діло. «Розвідували ми, кажуть, по сусідських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводиться і як їм з дітьми велить поводитись, і бачимо, що ми б у себе такого не стерпіли. То ліпше нехай в нас не буде ніякої школи, ніж маємо раз-у-раз дертися з інспектором та кари приймати Бог зна за що!

Патер Ґавдентій аж руками розвів.

— Ну, признаюся вам, це зовсім не рація. Прості хлопські викрути! Ще чого не ставало, щоб кожний урядник старався подобатись своїм підданим! Цього таки забагато! Ну, а що ж ви на те, пан-отче? Невже мовчали? Думаю, що ваш обов'язок був вияснити їм, що таке вимагання, вибачайте, і дурне й безпідставне. Аджеж таким робом, через свою примху, вони позбавляють освіти ціле підростаюче покоління!

— Що ж, reverendissime, з рукою на серці, я не міг їм того сказати.

— Не могли? А то чому?

— Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люди для нього. А по-друге, нікого це не позбавило освіти, бо в нашім селі весь народ освічений, всі діти вміють читати й писати далеко краще, ніж по сусідніх селах, де є школи.

— Всі діти вміють читати й писати! — з правдивим перестрахом скрикнув патер. — А школи в селі нема? Як же це сталося?

— Проста річ. Кожний батько й мати сами вчать своїх дітей.

— А вони ж відки вміють?

— Я їх навчив. Від тридцяти літ у мене така установа, що неписьменному парубкові і неписьменній дівці з цього села шлюбу не дам.

Патер Ґавдентій широко витріщеними очима дивився на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собі ж поглипувало глупо-наївно на патра, немов не розуміючи, чого тут дивуватися.

Помовчавши таким робом кілька хвилин, о. Чимчикевич висунув із-під столу низенький стільчик, вніс із сіней кіш повний-верховатий капустяного листя, і сів на стільчику. В тій же хвилині, немов на даний знак, із підхилених дверей сусідньої комірки рванулись до світлиці цілі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного, звірячого запаху вірвалась разом з ними в світлицю, але о. Чимчикевич не запримічав цього. Крілики вкрили дідуся, мов купа пушистого, різномастного моху. Одні повискакували йому на коліна, інші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша й почали хрупати свіже листя, махаючи своїми довгими вушками й витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.

— А тпр-р-рус! — ласкаво скрикнув о. Чимчикевич, отрясаючись із м'якопушистих своїх улюблеників і викидаючи їм листя на долівку. Крілики всі разом позіскакували з його плечей і колін і кинулись хрупати, але деякі зупинились перед своїм господарем, поставали на задніх лапках і дивились йому просто в очі, немов благали, щоб не проганяв їх від себе.

— От бачите, reverendissime, — всміхаючись, перервав мовчанку о. Чимчикевич, — твар безсловесна, як кажуть, а також дечому може навчитися і привичок набратися. Треба тільки, щоб чоловік доложив старунку до всього, що робить, щоб душу свою вложив у діло: тоді й діло буде з душею, живе. Он як! А хто душі своєї в діло не вложить, той і не найде її; чи як ви думаєте, га?

Не знати, чи запах кріликів, чи це раз-у-раз повторюване питання, чи може розбуркане в душі патра підозріння, що Чимчикевич не такий дурний, як видається, чи накінець це все разом довело патра до якогось нервового роздразнення. Він став чогось непокоїтися і поклав собі скоріше покінчити цю розмову та прямо приступити до діла.

— Зовсім з вами згожуюсь, пан-отчику, — сказав він цілком іншим, гострим і повним докору голосом. — Де священик не додасть своєму стаду духу правдивої набожности, там його й шукати дарма.

О. Чимчикевич при цих словах відразу зірвався зі стільця, мов укушений гадюкою.

— Це… це… це… ви як, reverendissime? — запитав він дрижачим голосом, неначе в середині у нього щось кипіло і клубилося. — Це ви проти мене?

— Проти вас, не проти вас, а взагалі, — виминаючи, відповів єзуїт.

— Значить ніби, що я старий дурень, з бджолами та кролями панькаюсь, а своїх парафіян побожности не навчаю, га?

— Алеж пан-отче! Хто вам це каже? — крикнув єзуїт.

— Знаю, reverendissime, знаю, хто це каже! І ви тількищо це сказали! Що ж, може воно й справді так! Може дійсно я дурень, ні до чого не пригідний! Аджеж двадцять літ уже всякі добрі приятелі пишуть та й пишуть на мене доноси до консисторії, що, мовляв, я неук, непотріб, казань у церкві не говорю і Бог зна ще що виробляю. І все це «в добрій думці», як кажуть. Тільки, що певно ніхто з них і не подумав, як то мені старому слухати такі закиди. Аджеж майте милосердя до мене! Бачите, я вже одною ногою в могилі; не нині, то завтра перед Богом на рахунок стану! Позвольте ж мені спокійно вмерти! Не затроюйте мені тих кілька останніх хвиль! Хіба ж я тому винен, що Господь десь там забув про мене й не бере мене до себе?

Голос старця урвався від заворушення і дві грубі сльози покотилися по його зів'ялих, поморщених щоках. Єзуїт сидів мовчки, понуривши очі й силкуючись не глядіти на о. Чимчикевича.

— Знаю я добре, — знов почав трохи спокійніше Чимчикевич, — що тепер пастирям треба більше знати і вміти; але я вже за старий, щоб учитися. От хоч би й ця св. догматика! Ще в семинарії мало я знав її; та й як там нас тоді вчили! А опісля і все до решти забув. Ну, й яке ж я казання скажу своїм мужикам? Почну говорити про догми: боюсь, щоб ще єресі якої не наплутати. Ну, тоді б певно на мене посипалось стільки жалоб і доносів, що й у десятьох водах не обмився б. Читати з казальниці те, що інші понаписували й понадруковували, признаюсь вам, і стидно і очі не служать: і все той клопіт, що й їх я багато не розумію. А говорити так, що на язик навернеться і стидно й совісно. Я знаю, що бесідник я не мудрий. Заснуть мої парафіяни, їй-богу заснуть, коли почну їм говорити про те, що не в'яжеться безпосередньо з їх життям. Не маю того дару говорити плавно і доладу про такі речі, що не торкаються зблизька до їх життя. Ну, і скажіть тепер, reverendissime, що мені робити! Дайте пораду! Чи гнівити Бога всує, призиваючи Його святе ім'я? Краще мовчати й накликати на себе гнів консисторії.

— Певна річ, — відповів, згоджуючись патер, — що більший гріх гнівити Бога, ніж консисторію. Але чим же ви прогнівите Бога, коли всяку неділю будете навчати своїх парафіян святій вірі і християнському життю?

— Тим прогнівлю: під час мого казання всі заснуть, а до того ще я й сам єресів наплету; он що! Вже я себе знаю добре і не пориваюсь на те, чого мені Бог не дав. А прикидатися, лукавити душею, вчити людей тому, чого сам не знаю, на те я, reverendissime, за старий, сумління не позволяє.

— Мій Боже! — загомонів патер Ґавдентій, — значить, ваші парафіяни так таки й живуть без науки святої віри?

— Так таки й живуть, — відповів о. Чимчикевич, звісивши голову на груди. — Правда, правда, читають усі й катехизис на пам'ять уміють, але більше нічого й не знають; бо й я сам більше нічого не знаю, а навіть і в катехизисі не все розумію, то й не все можу їм вияснити. Ну що ж робити, reverendissime, коли не розумію? Брався читати книги теологічні… Та куди тобі… Чи то очі в мене слабі, чи то пам'ять притупилася: ні в зуб не розумію. А тут люди прийдуть часом, питають: що воно це, а як розуміти те? Що ж я їм скажу? Буду брехати, коли сам напевно не знаю? От і говорю їм найчастіше: «Діточки мої! Розумійте, як хочете, а то й зовсім не розумійте: Богу це зовсім все одно. Він сам сказав: «Ність ваша разуміти времена й літа». Так і лишіть! Жийте тільки по-божому, а там уже якось воно та буде».

Патер Ґавдентій аж вдарив себе по колінах.

— Бійтеся Бога, пан-отче! Невже ви так і говорите їм?

— А як же! Говорю, як сумління велить.

— Ну, а повага церкви, котрій дана власть навчати і вказувати стежки господні?

— Що ж, reverendissime, — майже з сльозами в очах мовив Чимчикевич, — видно, що Господь Бог не хотів дати мені тої поваги, а коли не дав, то відки ж я візьму, а?

— В такім разі ви повинні покинути це місце, до котрого почуваєте себе неспосібним. Ваше сумління день і ніч повинно вас мучити за той гріх, що ви займаєте таке важне місце, а не сповняєте прив'язаних до нього обов'язків. Аджеж ви отак доводите свою духовну паству до страшної безодні невіри, варварства, здичіння! Бо чим є чоловік без віри, як не звірем? Власне сумління повинно вам це казати!

— Ну, що ж, reverendissime, коли моє сумління нічого такого мені не говорить?

— Як то не говорить? Для чого?

— Бо мої парафіяни дуже далекі від невіри, бузувірства, чи як ви це так дивненечко назвали, reverendissime, га?… далеко дальші, ніж парафіяни інших церков, котрі щонеділі по дві годині дрімають на проповіді. Я вчу, не проповідую, а так попросту, в розмовах, про домашні, близькі всякому речі. Це я добре знаю, і вони розуміють. «Не кради, не пий, не проклинай, не бий, другому в біді допомагай!…» Чи повірите, reverendissime, що за десять літ з нашого села ніхто в криміналі[9] не сидів? Від 30 літ ані одного корчмаря у себе не маємо. Школи не маємо, а за то читальня яка! Правда, смішно воно; але що з того? Кому смішно, той нехай сміється!

— Гарно то все, гарно, — згоджувався патер, — але всього цього ще не досить.

— То правда, що не досить, — живо підхопив о. Чимчикевич, з лукавою усмішкою споглядаючи на єзуїта. — А ви, reverendissime, проїзжали через наше село? І бачили, яке воно? Немов би один сад, в котрому тут і там порозкидані хати. А до того ще з обох боків обрамоване цілим лісом овочевих дерев! Що? Може брешу?… А знаєте, reverendissime, як зоветься той ліс?… «Покутний», он як. А чому? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась «Неужиток». А оце я на сповіді замість звичайної покути: п'ять раз «Отче наш», п'ять раз «Богородице», а раз «Вірую», зачав кожному завдавати таку покуту, щоб зразу коло своєї хати, а далі й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжчий гріх то й кілька. Ну, через 50 літ і ліс виріс, і все село обсадили, де тільки було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяни касу заложили таку, що з самих процентів усі податки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздається бідним та потрібним, це і в коляду не кладу. Як же вам здається, reverendissime, чи мила Богу така покута, чи ні?

— Не хуліть Бога, пан-отче! — гостро відгризнувся патер. — Хто може знати, що миле Богу, а що ні! Хто постигне глибину путей Господніх? Але на скільки мій слабий розум може судити, то кажу вам сміло: не мила й не може бути мила!

— Не мила? А то чому? — з неукритим зачудованням запитав о. Чимчикевич.

— А тому, що до покути Бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте йому? Далі Бог жадає, щоб чоловік, як мога, відривався від усього земного, від світової суєти; а ви своєю роботою хіба-ж не прив'язуєте їх серця ще більше до цього світу? Ні, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого діла! Противно, Бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гніву, і горе вам, коли завчасу не покаєтеся і не вернете на шлях правди!

При цих словах патер встав мимоволі і простяг праву руку наперед. Лице його сіяло, очі блищали, на чолі і устах нависала строгість розгніваного судді.

— Віщунів? Яких віщунів? — дрижачи і блідніючи запитав о. Чимчикевич.

— То-то й горе, що ви не бачите їх! Посилає найстрашнішу духову заразу: духову сліпоту, двоєвірство й байдужність!

— Двоєвірство й байдужність? Як же ви це розумієте?

— Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліяля, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любесенько ходять за границю на православні служби Божі. Хіба ж це нічого?

— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше, і з легшим серцем. — Ну, це здається, не такий ще тяжкий гріх.

— Не тяжкий гріх? — аж закричав патер.

— Думаю, що ні. Аджеж і там одного Бога хвалять, ще й так само, як у нас.

—Одного Бога! — розізлився патер. — От і турки також одного Бога хвалять. То ви певно позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?

— Ну, reverendissime, це вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тільки що вони самі не радо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.

— Ех, пан-отче, пан-отче! — з жалістю промовив патер Ґавдентій, киваючи головою. — І ви це говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!

— Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тільки те, що знаю?

— Значить, треба розширювати своє знання, або…

— Або що?

— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.

— А… хто ж мені допоможе? — пренаївно запитав Чимчикевич.

— Ну, це хіба велике діло? От і я сам готов.

— Ви, reverendissime? А то як?

— Можу вам зобов'язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тільки завтра.

— Завтра, як то? Не тільки завтра? — з зачудованням питав Чимчикевич.

— Ну, так! Аджеж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудований зачудованням Чимчикевича.

— Чого приїхали?

— Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Аджеж ви вже повідомлені про це?

— Я? Сохрани Господи! Я повідомлений?

— Ну, так! Аджеж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про це!

— Ваш пріор! Во ім'я Отця і Сина!… Алеж я не знаю вашого пріора!

— Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?

— Письмо якесь я на цьому тижні дістав, — відказав Чимчикевич змішаний, — але я не знав, від кого воно і про що писане.

— Як то не знали?

— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери, здається, деякі розбираю, а слово хоч би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи це від вашого пріора?

І о. Чимчикевич подав патрові зім'яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про це думати, і тільки охнув: письмо було писане по-латині, котру Чимчикевич іще перед п'ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!

— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка. — Що ж тепер буде?

— Не знаю, reverendissime.

— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.

— Що ж, — смирно відказав Чимчикевич, — з Богом, reverendissime. Тільки, що мені моя власть скаже?

— Ваша власть? Яка?

— Ну, митрополіт, консисторія. Чи може ви маєте їх дозвіл?

— Ні. А хіба ж це не від вас залежить?

— Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика иншого обряду проповідати в моїй церкві.

Патер Ґавдентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсігди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги й котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенню став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.

— Так це ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?

— Ні, reverendissime, не маю.

— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?

— Там можете.

— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.

— Добре. Тільки, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за це якої халепи.

— Від кого?

— А от хоч би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь, бесіда. А староста у нас гострий, службистий. Набіжить і запитає: «А що це у вас, отче, без дозволу власти на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?» І що ж я на це скажу?

— Смійтеся з того, пан-отче!

— Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров'я! А по мені мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежати від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай це буде Богу на славу, а для мене старого спокійніше.

Патер Ґавдентій думав було зразу противитися і переконувати Чимчикевича, що його побоювання даремні; але ледве замітна іронічна нотка в останніх словах «попа» поразила його, мов грім. Він зміркував відразу, що занадто мало цінив собі того старця, і що за тою дитинячою простотою і наївністю у нього криється щось більш глибоке, якесь зовсім незвичайне «собі на умі». Не кажучи ні слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ґанок.

— Запрягати! — крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускатися, і нагадавши собі, що до города добрі дві милі.

— От проклятий піп! — воркотів він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку. — Замучив мене зовсім! Здається, ніби глупий, мов пень, а тим часом він тугий, як лико. Алеж бо і я собі нівроку мудрий, стільки часу збавив даремнісінько! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мені упоратися сьогодні?…

— А що, прошу єґомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? — промовив, усміхаючись, Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від'їзді гостей.

— Так то, так, Прокопе, — сумовито сказав о. Чимчикевич, — поїхали то вони, поїхали, але не сьогодні, так завтра вернуться знов.

— А нас Бог боронить! — крикнув Прокіп. — А чого їм від нас треба, прошу єґомостя?

— Чого? — повторив о. Чимчикевич. — Чого, питаєш? Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? Учив їх добру? Давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?

— Падлюка був би той, хто б інакше говорив! — крикнув Прокіп. — Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!

— Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мені сказав цей єзуїт, я до нинішнього дня не знав і не думав.

— То це єзуїт? А що ж він сказав вам?

— Сказав, що мої парафіяни Бога не знають, в двох богів вірять, а то тому, що й тут і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за це, грозив, не мине нас кара Божа.

— От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!

— Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усіх просвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він це зробить.

— Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме?

— Буде вам щонеділі казання говорити.

— Тільки всього? Ну, чували ми їх казання! Це ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що може зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тоді справді був би клопіт, бо не стільки би навернули, скільки здерли б. А казання, н-ну!

І махнувши рукою, Прокіп побрів на обійстя до свого діла. А о. Чимчикевич довго ще сидів на ґанку своєї старої хати під тінею густо обвитої, розцвілої фасолі, сидів і думав про неждану візиту єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.

— Ой, не проста, не припадкова то річ, — думав він. — Не на мене одного гострять зуби ті єзуїти; тільки здається, що мене першого хочуть проковтнути. Що ж? Божа воля! Просив я Господа, щоб дозволив мені вмерти супокійно; та здається, що за мої гріхи не вислухав мене Бог. Прийдеться, мабуть, власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може і свої старі кості в ній зложити. Його свята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в ній переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просвітою, хитрощами, інтригою, протекціями і всякими мудрими штуками; а що ж ми поставимо насупроти неї? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землі, як вода злизує мул. А як же ж ми охоронимось від неї, де найдемо на неї лік?…

І о. Чимчикевич узяв старий молитовник в дерев'яній, полотном обшитій оправі, писаний грубим, хорошим почерком на старім, грубім папері. Це була єдина вартна річ, яку посідав він і цінив вище всього на світі. Старець розвернув книгу і почав поволі, голосно й виразно читати. Молитва успокоїла його; важке вражіння, викликане єзуїтом, розвіялося. Якось мимоволі очі Чимчикевича зупинилися на останніх листах молитовника, де він сам після старих записок, документів і оповідань старих людей списав більше чим трьохсотлітній літопис села Товстохлоп. Одна сторінка того літопису звернула на себе його особливу увагу. Перечитавши її, він тихо захихикав. Якась нова думка блиснула в його голові. Він іще раз перечитав тую сторінку і ще раз усміхнувся.

IV.

Була неділя. Прехороший літній день. На небі не видно ні однісінької хмарки. Темною густою зеленню вкривали вікові липи стару, але ще добре одержану церков з її червоною банею, що була покрита бляхою, з позолоченим хрестом на вершку. Побіч церкви блищав, аж горів, новий, мідяний дах на невисокій присадкуватій дзвіниці. З церкви розлягався голосний на ціле село протяглий спів літургії; у церкві співали всі, хто лиш міг: чоловіки, жінки, хлопці й дівчата гармонійним хором. Здавалося, що величезна хвиля тих голосів розпирає стіни старої церковці й підносить її на собі вгору. З боку коло крилоса стояв високий і чорний патер Ґавдентій, з якимсь не то набожним не то похмурим лицем, і ждав, поки скінчиться служба Божа. Багато він натерпівся вчора: пізно вночі приїхав у містечко і якось переночував у лихій коршмі. Ранком набігався немало, поки розбудив старосту і отримав від нього позволення промовити на публічнім місці. Та все таки він поставив на своїм і вернувся на час. Зразу він дуже боявся, щоб о. Чимчикевич не втяв йому штуки й не упорався зі службою Божою вчасніше, так що він, приїхавши, застане лиш заперті двері і вже нікого в церкві. Але ні. О. Чимчикевич поступив собі зовсім лояльно, а по утрені ждав аж годину на його приїзд. Це потрохи помирило патра з Чимчикевичем, хоч дотепер не міг він йому простити вчорашнього занепокоєння.

Ось о. Чимчикевич дрижачим голосом прочитав євангеліє. Патер подумав, чи не почне він сам тепер проповідь, але ні: пан-отець править службу Божу дальше. Ось і служба Божа кінчиться. По причастію патер вийшов з церкви. Недалеко дзвіниці між двома величезними липами лежала велика чотирьохгранна на два лікті висока плита, якийсь старий надгробний камінь. Патер станув на нім; то буде його амвона. Вийняв з хустини комжу і натягнув її поверх сутани. Стоячи високо на плиті з полискуючим на сонці, гладко виголеним тіменем, — барет[10] він забув узяти з собою, — здавався він високим, як придорожній стовп, і грізним, мов мара. Сонце доходило вже полудня і пекло немилосердно. В тіні лип цвірінькали горобці. Маса червоних великих блошиць лазила по гробах і наповняла всі отвори й тінисті щілини в дерев'яній загороді. Ані вітрець не подув, щоби відсвіжити повітря. Листя не рухалось зовсім, мов замерло. Патер стояв якраз на такім місці, де за цілий південь не було тіні. На його чолі, щоках і руках почав виступати піт дрібними блискучими краплинами; він нетерпливо прислухувався співові, котрий потоком виливався з церкви. Вже прочитано благословеніє, коли нараз патер з гніву малощо в голос не закляв — з церкви розляглось: Радуйся, Николає, великий чудотворче!

— З розуму зійшов піп, чи що? Захотілось йому сьогодні читати акафіст!

Але гнів на ніщо не придався, — треба було ждати кінця акафісту. А о. Чимчикевич немов би навмисно кожне слово виголошував протягло, поволі, мов би догадувавсь, якої муки зазнає патер Ґавдентій! Доброї півгодини тягнувсь акафіст; а як вимучився за той час патер на своїй кам'яній амбоні на сонячнім скварі, того ні пером описати, ні в казці розказати. Радо був би зліз він з плити й сів у холодку під дзвіницею, коли б не громада дітей і старших дівчат, котрі повиходили з бабинця і поставала під церквою, заєдно христячись і споглядаючи на нього.

При них злізати якось нескладно. Патер разів з двадцять посилав їх до чорта, але це небагато помагало. Дрібні крапельки поту давно вже перемінилися на ручайки, що тихо спливали долі щоками, по плечах і грудях. Сорочка була на нім зовсім мокра і прилипала до тіла. Кров била сильно в лице, голова горіла, в ухах шуміло, в горлі пересохло; патер став направду побоюватись сонячного удару або якої-небудь нагальної слабости.

Ну, слава Богу! Вже скінчився і акафіст! Він зідхнув свобідніше. Але що ж це? В церкві спів затих, щось говорять. Може ж то бути? О. Чимчикевич почав проповідь! Патер іронічно усміхнувся, пригадавши собі оповідання про його проповіді.

— Мабуть вона не буде довга, — подумав він. А все ж таки шкода, що я не в церкві. Було би цікаво послухати!

Дійсно, варто було почути ту проповідь.

— Дітоньки мої, — промовив о. Чимчикевич, — вичитав я оце в старих паперах, що нині якраз сто літ минає… еге, сто літ, як один день, як у нашому селі Товстохлопах вибухла страшна пошесть! Пів села вимерло за один тиждень. Триста вісімдесят душ без сповіді і причастя святого. Нехай нас усіх Бог боронить від такого, небожата! А як гадаєте, дітоньки мої, чи не годилось би нам якнебудь відсвяткувати столітню пам'ятку такого великого нещастя?

Нарід стояв, христився набожно й зідхав із глибини душі.

— Так слухайте ж, як я про це думаю, дітоньки! — продовжав о. Чимчикевич. — Відправмо молебінь з коліноприклоненням за ті померші душеньки, а опісля виберіть собі кільканадцять парубків що дужчих, розумієте? І нехай вони за чергою до самого вечора дзвонять, не вгаваючи. Нехай ті голоси ідуть до Всевишнього Бога і сповістять тих наших небіжчиків, що ми і по сто літах не забули про них. Нехай це буде Богу на хвалу, щоб він змилувався над нами й відвернув від нас усяке лихо, усяку чуму тілесну й духову. Амінь.

По тих словах задзвонили маленькі церковні дзвінки, відтак обізвалась тонка сигнатурка[11] у церковній копулі, а за нею загуділи грімкі голоси з дзвіниці. Нарід упав на коліна й почалася панахида. Патер, глядів здивований, не розуміючи, в чім діло не знаючи, чи йому стояти, чи також упасти на коліна. Вкінці і він приклякнув на своїй плиті.

Скінчилася панахида, скінчилася служба Божа, но дзвони як гуділи, так гудять. Христячись, почав нарід виходити з церкви; дівчата в білих сорочках і різнобарвних стяжках пестріють, як мак; за ними показались жінки в білих намітках, засіріли мужики в темних свитках; діти купками розбіглися по кладовищу. Патер стояв на камені облитий сонячним блиском і перехристився. Нарід цікаво згромадився круг нього — а дзвони гудуть, не втихаючи. Зі злосливою усмішкою тиснуться парубки до дзвіниці, вистукують тяжкими чобітьми, спинаючися вгору по крутих сходках, а ті, що вже вилізли, повихиляли голови зо всіх вікон і отворів і з неменшою цікавістю глядять на єзуїта. Крізь гучний голос дзвонів чути їх регіт.

Зібралась ще більша юрба народу, патер перехристився ще раз, потім здивований глянув на дзвіницю, мов би питався очима, коли вже перестануть там дзвонити? А дзвони і не думають переставати, гудуть щосили. А хороші й голосні ті дзвони на Товстохлопській дзвіниці! Розповідають, що вилито їх із колишніх козацьких гармат, що тут були затоплені в болотах по якійсь битві, а пізніше віднайшли їх мужики. Хороші, голосні дзвони! Як усі сім задзвонять разом, то при дзвіниці свого власного голосу не вчуєш, гомін їх чути в сімох сусідніх селах.

Патер перехристився третій раз.

— Во ім'я отца і сина, — почав він грімким голосом, та куди там! За дзвонами нічого не чути.

— А що, не перестануть вони там дзвонити? — крикнув він щосили до зібраної вколо нього юрби.

— Га, що, як!? — закричали йому в відповідь люди.

— Не перестануть дзвонити? — ревнув щосили патер.

— Перестануть!

— Коли?

— У вечір.

— Як то у вечір? А чому ж це?

— Чуму проганяємо.

— Яку чуму?

— Сто літ тому! Чума була! Триста душ без сповіді! За померші душі! Чуму проганяємо! — Такі уривані фрази розібрав патер з-посеред змішаного крику народу. Зараз догадався він, що це нова видумка Чимчикевича. Очі його заблискали гнівом, і він зіскочив з каменя на землю.

— Я вам маю говорити проповідь, — промовив він ласкаво до народу.

— То говоріть! — роздались голоси з купи.

— Як, же мені говорити, коли дзвонять? Скажіть, щоб перестали!

— Ні, не можна!

— Але мені сам староста позволив говорити!

— То говоріть!..

З посеред юрби роздавався чимраз частіший сміх. Дзвіниця була переповнена молоддю, серед котрої кожний рух і слова патра розбуджували непогамований сміх і радість. А дзвони не переставали гомоніти ні на мінуту. Патер побачив, що труд його даремний, противно: чим більше він буде лютитись, тим смішніше буде його положення. І він роздумав, що ліпше уступити цим разом, в надії, що другим разом тим повніше осягне побіду. Солодко усміхаючись, він промовив:

— Ну, дзвоніть собі, дзвоніть, я приїду на другу неділю. Бог з вами!

Але сідаючи на бричку, що тут таки за церковною огорожею ждала на нього, він стисненим кулаком погрозив в сторону попівства і злосливо проворкотав:

— Почѐкай ти, стари шизматику, я цєбє науче!

1887 р.

——————

  1. Реверенда — ряса.
  2. Брат.
  3. Найясніший.
  4. Отче.
  5. Схід має бути навернений (на католицьку віру).
  6. Без оговорок.
  7. Не мені, найясніший, але для більшої слави імени Христа.
  8. Мовчанка.
  9. Кримінал — тюрма.
  10. Барет — попівська шапочка у католиків.
  11. Сигнатурка — невеличкий дзвоник.