Твори (Франко, 1956–1962)/3/Як Русин товкся по тім світі
| ◀ Як пан собі біди шукав | Твори в 20 томах Том III Казки й сатири Як Русин товкся по тім світі |
Наша публіка ▶ |
|
Русин умер. Про це не було ніякого сумніву. Секція[1] його тіла, доконана трьома лікарями, виказала навіть причини, задля яких він мусів умерти. Причини були дуже глибко й висловлені дуже вченими термінами; в протоколі не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лікарі, що за життя лічили його, пускали йому кров, виривали зуби й вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер.
Умер, — нарешті його поховали.
Як відомо, руська[2] душа не зараз по смерті летить на той світ, але ще якийсь час літає по тих місцях, де спочиває тіло. Може це перша кара за її життєві гріхи — приглядатися невидимо до того, що з її тілом і пам'яттю роблять по смерті. Так воно, чи ні, досить, що душа нашого Русина почула це дуже дошкульно. Коли зійшлися лікарі, щоб краяти і шматувати її тіло, вона в виді мухи сиділа на великім чорнім цвяху, яким були прибиті до хреста ноги дерев'яного Христа, що стояв у головах катафалка. Сиділа й чула розмову ескулапів[3], не можучи одначе ніяким способом виявити свого осуду про неї.
— Крепкий був хлопиця, — сказав один лікар, — погляньте, колего, які в нього кості, які м'язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками.
— Що кажете, колего… швидко! Згадайте краще, скільки то ми намучилися з ним. Мені дивно лише, як багато він витримав і жив. Коли б не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й досі.
— І певно жив би, — мовив поважно третій лікар, якого ті два звали протомедиком. Колеги, не вважаючи на всю свою вченість, не пізналися на тім, де його найслабша сторона, і задавали йому ліки не такі, яких було треба, щоб вповні знівечити його життєві сили.
— Алеж, шановний колего, — скрикнули в один голос оба перші, — аджеж нам здається…
— Лиш потривайте хвилинку, колеги, — мовив поважно протомедик, — зараз витолкую вам це. Колега з правої руки, зрозумів свою задачу дуже примітивно і лічив його тільки на Vim numericam[4] через пущення крови, насильні прочищування[5] і т. д.
— Здається одначе, що наслідки… — перебив несміло лікар із правої руки.
— Наслідки, розуміється, були, але ані не такі скорі, ані не такі тривкі, якби можна було надіятися, — сказав протомедик. — А колега з лівої руки навіть і на стільки не зрозумів своєї задачі.
— Як то? — скрикнув лікар із лівої руки. — Хіба ж моє лічення його Rabies hajdamacica[6]…
— Тото ж то та ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте, колего, що само етиологічне й терапевтичне поняття тої хороби інвольвує певну нерівність і несистематичність поступування. В'яжете хорого й рівночасно даєте йому їсти. Випікаєте його рани й рівночасно виводите його з зомління і доводите до притомности. Даєте йому рвотного й рівночасно побуджуєте його апетит. Пускаєте йому кров і рівночасно очищуєте її. А головна ваша вина: ділання в суперечности з сусідом.
— Ну, ну, не знаю, оскільки колега протомедик… — почав якось помалу, ніби іронічно лікар з лівої руки.
— Знаю, знаю, що колега хоче сказати, — живо перебив його той, — і зараз виясню вам свою методу і своє поступування. Я вступив на фізіологічний терен приготований вами, не перечу цього, але я приложив методу досконалішу та успішнішу, бо звернув головну операцію не проти тіла, а проти душі. Його Vis numerica, яку підкопував колега з правої руки, придалася мені проти самого колеги. Його Rabiem hajdamacicam обернув я в відповідній хвилі проти колеги з лівої руки. Ані одна, ані друга не шкодила мені ані крихітки. Натомість я головною підвалиною його життя признав Independentiam summi positam[7], звану також Mania autonomica[8] і проти тої чисто психічної хороби звернув я весь апарат також психічних способів, поки його душа не стратила віри в своє власне існування і нарешті таки не покинула цього велетенського тілища.
Бідна душа чула ті слова, розуміла їх, але не могла відповісти нічого. Лише затріпотала веселчаними крильцями; але вищий присуд не позволяв їй відлетіти — мусила слухати дальших розмов лікарів, мусила придивлятися, як їх ножі грузли в її тілі, пилували її кості, як їх закривавлені руки виривали з грудей її серце і розрізували його на четверо, щоб пізнати його будову, і як їх пальці видряпували мозок із її черепа та стрягли в його закрутах.
Нарешті минув її час, і вона полетіла на той світ, напоєна гіркою отрутою, бо ніхто не згадав про неї добрим словом, ніхто — здавалося — навіть не постерігся, що посеред живих не стало одного, і то не найгіршого та й не посліднього між усіма. Двигаючи ціле пекло болю та жалю, полетіла душа звичайною сонячною стежкою, але швидко зблудила з неї. Була це душа дуже грішна, то й очевидне діло, що блудна стежка завела її просто до пекла.
Прийшов Русин перед пекельну браму і навіть стукати не потребував. Пекло, як відомо, все стоїть отворене і браму має широку, а в брамі все натовп і стиск, так що ніхто й не завважив, як наш Русин разом з іншими грішниками війшов до середини тої «юдолі» повної «вогнів невгасимих» та «червяків невсипучих».
Вид пекла розчарував його дуже. Думав, що знайде якісь бездонні пропасті, страховища, муки та катуші[9], яких ані око не видало, ані вухо не чувало. А тим часом куди тобі! Якісь сірі ніби багновища. ніби піски, без кінця і краю, без зелені, без лісу, без ріки; вгорі щось ніби небо, лише чорне, як смола, без сонця й без зір, одним словом, околиця нужденна й нудна до найвищого ступня. А між тим небом і тою землею, ніби чорні хмари, повзали рої душ грішників, що блукали самопас, без заняття, без праці, без радощів, але й без ніякої особливої муки, крім нестерпної нудоти.— Ага! — подумав собі Русин, — чи бач, чим ті чортяки прокляті хочуть допекти чоловікові! Нібито жий собі, літай, плавай, по стінах дерися, але не роби нічого. Хитро надумали! Нудою хочуть доконати, бо знають, що для господарської дитини праця — то перша основа життя. Але не діждете ви, поганці, щоб я тут піддався вашому правилу!
Лютий був Русин. Так багато лютости приніс із собою зо світу, що наважився робити в пеклі все на злість і на перекір.
— Все одно мені, — думав собі. — Раз уже чоловік дістався сюди, то хоч погуляю собі й заллю чортам гарячого сала за шкіру.
І давай шибатися по пеклі, як навіжений, перевертаючи, розбиваючи та товчучи все, що лише надибав по дорозі. Але проклята рівнина була така безконечно довга, перешкод не було ніяких, а розбивати бідні грішні душі не було ніякої приємности.
— Що вони мені винні? — думав Русин. — От якби так Чорта якого спіткати, то було б гаразд!
Що-ж, коли чорта ані навіть на лік не було видно.
— А це по якому? — подумав Русин. — Бути в пеклі й чорта не бачити, ге, це вже хіба остання ганьба! Але чекай ти антипку один із другим, зараз я тут повиваблюю вас!
Сів серед болота й почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи. Нарешті, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехристити його, і крикнув:
— Ну, Господи, допомагай!
В тій хвилі явився обік нього гарний паничик у шапочці з когутячим пером, у зеленій курточці і в червоних обтислих штанятках, з блискучою лісочкою в руці.
— А що ти, члов'єчку, тут робиш? — запитав солоденько у Русина.
Русин з давньої привички зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцованого капелюха й сказав:
— А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати.
— Що? Як? — запищав панич. — Ти посмів би? Хіба не знаєш, де ти?
— Та нібито знаю, що в пеклі, — мовив Русин, чухаючися в потилицю, — але не знаю ще, які тут порядки. Панотців бачу тут досить, ну, та й подумав собі: вибудую церковцю, то ми б і оселилися тут усі разом із нашої парафії.
— Не знаєш, які тут порядки? — заверещав панич і замахнувся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінилася на величезний залізний дрюк. — Чекай, я тебе навчу наших порядків!
Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки, та й як не відвине руку, як не вцідить чорта його власним дрюком по хребті, аж той завив мов ціла сотня вовків, закрутився вихром і полетів до найстаршого дідька з жалобою.
Безмірно втішився Русин, дохопившися дрюка до своїх рук.— Ну, тепер уже не буду нудьгувати! — крикнув він. — Я їм оцею патичиною стільки дір у всіх стінах нароблю, що їм і крохмалю відхочеться! Ану, попробуймо поміст!
І почав працювати щосили, копирсаючи та вибиваючи дрюком діру в помості. По кількох здоровенних ударах почув, що дрюк пролізає наскрізь якусь не грубу верству, якою був переділений горішній пекельний поверх від долішнього. З діри почав добуватися густий, смердючий дим.
— Ага, чортяки прокляті! — крикнув Русин. — Гей, дивіться, люди добрі, — кричав він до грішників, що окружили його широким колом, мов незлічене стадо ворон і галок, — гляньте лише, що це за бестіони! Тут на горі морять нас холодом і пітьмою, а самі сидять у теплі й вогник собі палять та світять. Але, чекайте, доберемося ми до вас. Гей, хто має відвагу, нуте за мною! Ламайте поміст, буде й нам видно і тепло!
Але інші душі були прості тіні, то й не могли нічим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож ухопивши чортівську дрючину, заважив нею в діру так здорово, що аж склепіння затріщало й відразу викришилася в ньому величезна діра. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекельний. Це була також величезна рівнина, по якій, мов зорі на небі, були розсіяні незлічені великі вогнища з приставленими до них кітлами ще більшими, як панви в соловарні. Між вогнищами, як величезні чорні гадюки, снувалися незлічені ріки й потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах.
— Чи бачите їх! От бестії, чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! — крикнув Русин. — А ви бідні душі дзвоніть зубами від холоду та душіться тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклі правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болоті сиділи! Годі вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістався до пекла, то бодай пекельна справедливість мусить йому бути! Гей же за мною, кому тут негоже! — крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Як непроглядна хмара поперлися за ним грішні душі, наповняючи все пекельне підземелля невимовним пискотом та свистом.
— Гей, а це що? — заверещав один чортяка, що стояв біля найближчого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій, мов галушки в окропі, плавали та булькотали грішні душі.
— А ти проклята машкаро, — крикнув до нього Русин, — то ти тут собі забавки робиш, а про нас ані тямки? А це по якому, га?
— Ґевульт! — заверещав чорт, бачучи діру в стелі і ті грішні душі, що товпилися крізь неї вниз. І чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлі, і замахнувся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але поки ще чорт устиг гаразд замахнутися своєю лопатою, вцідив його своїм дрюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачучи пригоду свого товариша; деякі кинулися було йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову на бік несе! — кричав, регочучися, Русин, бачучи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий, глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшися ще ліпше, пізнав, що це людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини.
— Гей, хто там? — кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. — Всякоє диханиє да хвалить Господа! Чуєте там? Озивайтеся.
— І ми хвалимо! І ми хвалимо! — пискотіло щось із глибини.
— Випливайте на верх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тільки все пискотіли.
— Господи, змилуйся! Господи, змилуйся!
— Ага, то бачу, ви самі Руснаки![10] — жартував Русин. — Без Божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам пекельна смола вухами ллється. Ану но, кому там не гаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину й почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна кітла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, ані не рушить!
— А там що за дідько такий тяжкий!? — крикнув Русин, спльовуючи в долоні.
— Гріхи наші! Гріхи наші! — мимрили грішні душі в смолі. — Господи, змилуйся, відпусти нам наші гріхи!
— Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа! Ану догори! — крикнув Русин, і дрюк з наліпленими до нього душами легко, як перце, вилетів у повітря, аж кипуча смола оббризкала Русинові всю крисаню[11]. Обтріпалися грішні душі, мов мухи, видобуті з води, і, глибоко зідхаючи, полетіли вгору.
— Кому гаряче, нехай іде охолодитися! — мовив їм Русин. — Бачите онту діру в стелі? А я піду до інших кітлів.
І йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усі чортяки завили з лютости й обурення на таке заворушення пекельного порядку.
— Ваше величество, — кричав один, — прийшов тут до нас якийсь гайдамака і збунтував нам усе пекло.
— Мені відібрав паличку й самого мало не скалічив, — стогнав другий.
— Діру в стелі провертів і порядок нарушив, — галякав третій.
— Мені десять зубів вибив, — гугнавив четвертий.
— Душі з кітлів повитягав, — падкував п'ятий.
— Що це за гайдамака? — питав зачудований Люципер.
— Або ми знаємо? Якийсь Русин, — відповіли хором чорти.
— Що ви верзете, недоріки! — гаркнув на них Люципер. — Хіба не знаєте, що від р. 1860 niema Rusi?[12] А коли її нема, то й Русинів ніяких не може бути. Може, це якийсь Москаль.
— Ні, ваше величество, ми Москалів знаємо. То Русин.
— Верзеш нісенітниці один з другим. Руси нема, то й Русина ніякого не повинно бути.
— Що ж нам робити, коли єсть? — простогнали чорти. — Та й ще такий здоровенний і страшний!
— Не сміє бути і шабаш! — грізно крикнув Люципер. — У наших пекельних реєстрах нема такого народу, то й пекло не може прийняти нікого такого, хто признається до того народу. Розумієте?
— Розуміємо! — сказали чорти.— Хто знає, може то який побожний підступ тих паничів із неба! — мовив далі Люципер. — Вони на всякі штуки хитрі, особливо відколи ми дали їм відчіпного кількох єзуїтів. Може то вони навмисне утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не діждете тішитися, панове! — І він своїм здоровенним п'ястучищем погрозився в напрямі неба. — А гей, біжіть усі щодуху й випросіть мені того гайдамаку з пекла за двері. І накажіть йому гостро, щоби не важився вертати сюди більше!
Як вихор кинулися чорти сповняти накази свого володаря.
— Ей, хахол! — гукав один здалека.
— Браце, Русінє! — кричав другий зблизька.
— Члов'єку! — гримнув третій над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучився, витягуючи душі з пекельних кітлів.
— А чого вам? — запитав Русин.
— Будь ласкав, забирайся звідси! У нас нема місця для тебе.
— Як то нема? А де ж моє місце?
— Де хочеш, лише не в нас. Іди собі хоч до Пана Бога! А пекло не для тебе.
— А, прошу панів, чому ж ви мені це не сказали швидше? Даремно чоловік напрацювався, роблячи тут у вас порядки. А що мені буде за мою роботу?
— Іди лише, йди, вже ми тобі при виході заплатимо, що тобі належиться, — уговорювали його чорти.— Га, що ж, коли йти, то йти, — мовив Русин і, не випускаючи з рук чортівської дрючини, окружений цілою хмарою чортів, полетів до пекельної брами.
— Ну, якої ж ти заплати хочеш за свою роботу? — запитали чорти, коли Русин зупинився в брамі і впершися, мов віл рогами, не хотів іти далі.
— Знаєте що? — мовив Русин. — Живуть там на світі три великі доктори, що мене лікували за життя. Хотів би я тепер побачити їх на хвилину і сказати їм пару слів. Приставте їх мені сюди живцем.
Чорти глипнули по собі, пошептали щось і зараз три з-поміж них знялися й полетіли в безмежні простори. Не встиг іще Русин оглянутися гаразд, а вже всі три лікарі, принесені за волосся, стояли перед ним з лицями, перекривленими смертельною тривогою. Якусь хвилину вдивлявся в них Русин на пів із жалем, а на пів із погордою, а врешті промовив:
— Ну, що, панове! Чув я вашу премудру орацію над моїм трупом. Спасибі вам за ваші турботи коло мого здоров'я. А замість подяки прийміть по слову правди. Ти, колего з правої руки, дурень. Ти старався вичерпати мої сили, — сам умреш на вичерпання своїх власних. Ти, колего з лівої руки, лічив мене на стеклизну і сам зазнаєш її болів. А ти, пане протомедику…
Не договорив і, замість закінчення, плюнув панові протомедикові в лице, відвернувся, натиснув крисаню на ліве вухо й потюпав угору до райської брами.Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавалося, що райська брама ось-ось близенько від пекельної, так що лиш рукою подати, то коли прийшлося йти від одної до другої, Русинові видалося це безмірно важкою працею. Він ішов і йшов — здавалося, віки, тисячоліття, а брами раю як не було, так і не було.
Сотки разів ослабало його тіло, не ставало духу в груді, тьмилося в очах, і зневіра кліщами стискала серце, але його тверда воля, ота стара руська упертість усе наново попихала його в дорогу. Нарешті задиханий, утомлений, ледви живий він застукав до вузької небесної фірточки.
— Хто там? — запитав із середини святий Петро.
— Я, Русин, — відповів наш герой.
— Русин… Русин… Русин, — муркотів святий Петро. — Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твоєї кондуїти. Е, братку, та бо ти гайдамака!
— Що ж, — чухаючися в потилицю, мовив Русин, — був той гріх! Алеж, святий Петре, візьми під розвагу, які на це були причини і яка за це покута!
— Те,-те,-те! Знаємо це, знаємо! Алеж бо тут стоять іще інші гріхи. Ти, братку, підкопувався під повагу держави й церкви.
— Хто? Я? Коли? Як?
— Е, довго би це було толкуватися перед тобою, а мені ніколи. Прочитай собі краківський «Czas»[13], то сам переконаєшся.— Краківський «Czas»? Хіба ж він і тут має повагу?
— А ти як думав? Розуміється.
— Га, то в такім разі мені тут нічого робити.
І вже подався, щоб іти геть, та нараз зупинився, мов остовпілий.
— Святий Петре, — скрикнув, — гей, святий Петре!
— Ну, чого тобі ще? — запитав святий Петро, вихиляючи голову крізь віконце над фірткою.
— Скажи мені, будь ласкав, що мені робити, куди податися? Був я в пеклі, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Де ж моє місце?
— Або я знаю! — відповів святий Петро, здвигуючи плечима.
— А хто ж це може знати?
— Пан Біг знає. А ти йди собі, а там побачиш.
— Га, коли так, то нехай буде й так, — відповів покірно Русин. — Бувай здоров, святий Петре!
І Русин зняв капелюх із голови й поклонився святому. Та в тій хвилі дика думка стрілила йому до голови. Замахнувши широко капелюхом, він через високий мур кинув його до раю. Капелюх був увесь поляпаний пекельною смолою, від якої почав розходитися по раю страшенний сморід.
Між святими вчинилося замішання, крик і репет, а Русин під брамою також наробив ґвалту.
— Віддайте мені мій капелюх! — верещав він. — Передо мною далека дорога, якже я піду без капелюха?Але даремно святі пробували приступити до капелюха і взяти його. Пекельна смола пекла та забруднювала їх пречисті руки. А Русин раз-у-раз лементував за своїм капелюхом.
— Ну, йди, дурню, і візьми собі його, нехай нам тут смороду не робить! — мовив святий Петро і впустив Русина до раю.
— Ге, ге, ге! — мовив Русин, діставшися до середини, — якже тут гарно і приємно! А тепер то я вже певно був би дурень, якби раз діставшися сюди та вийшов звідци добровільно!
— Що? Як ти смів би? — скрикнув святий Петро.
— Алеж, святенький Петре, — мовив Русин, садовлячись у наголовачі свого капелюха і підібгавши ноги під себе так, що аби стопи зовсім стояли на його широчезних крисах. — Ади[14], адже я не в твоїм раю сиджу, а в своїм капелюсі!
Аж зареготався святий Петро на такий дотеп, а далі сплюнувши не то сердито, не то добродушно, пішов запитати Пана Бога, що робити з тим приблудою.
— Коли його з пекла вигнали, — мовив Пан Біг, — то видно, що не мусить він бути такий злий, як про нього балакають. Але й на рай він не заслужив, бо на рай заслужується не множеством терпіння, а множеством добрих вчинків. Нехай отже вертає назад на світ, нехай живе і працює, а там побачимо, куди примістити його.Вернув святий Петро й заявив Русинові той Божий присуд. Не смів Русин супротивлятися Божому наказові і вернув назад на землю, відродився. Пробувши кілька хвилин у пеклі й кілька хвилин у раю, знає, як смакує одне й друге, вміє цінити своє нове життя, бо знає, в чім його дійсна вартість.
1887 р.
——————
- ↑ Секція — анатомування, вскриття тіла.
- ↑ Руська — розуміється українська.
- ↑ Ескулап — лікар.
- ↑ Vis numerica — сила скількости.
- ↑ Не потребую, здається, додавати, що ця жартлива алегорія говорить про руйнування України трьома сусідами: Татарами, Поляками й Москалями. (Ів. Фр.).
- ↑ Rabies hajdamacica — гайдамацька біснуватість.
- ↑ В найвищій мірі розвинена незалежність.
- ↑ Манія до автономії, самоуправління.
- ↑ Катуші — катування.
- ↑ Руснак — Русин.
- ↑ Крисаня — капелюх, бриль.
- ↑ Нема Руси.
- ↑ Польська консервативна газета.
- ↑ Ади — дивись.