Твори (Франко, 1956–1962)/7/Вовк, Лисиця і Осел

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII
(1956

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Вовк, Лисиця і Осел
Існують інші версії цієї роботи: Вовк, Лисиця і Осел
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
ВОВК, ЛИСИЦЯ І ОСЕЛ
 

Вовчик-братік і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть:

— Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи.

Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську.

— Здоров був, Ослику-братіку, — промовили до нього.

— Здорові були, люди Божі, — відповідає Осел.

Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить:

— А може би ти, Ослику-братіку, пішов з нами в дорогу?

— А куди ж вас Господь провадить?

— На прощу в далеку заморську країну.

— Що ж, я готов іти з вами.

— Ходи, синку, ходи, — поважно мовить Вовк, з нами тобі безпечно буде й розмова приємна по дорозі.

Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип'ятий до берега, й гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв'язали його й пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується.

Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку й веслує так, що аж піна бризкає.

— Слухайте, — говорить Лисичка. — Оце ми при Божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі?

— Бог ласкав, — мовить Осел і гребе далі.

— Так то так, і я так думаю, — мовить Лисичка, похитуючи головою, — та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного.

— А то чим? — скрикнули в один голос Вовк і Осел.

— Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей?

— Ай-ай-ай! — скрикнув Вовк. — Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! А ну ж прийде буря й потопить нас, то що тоді буде? Не тільки тілом, але й душею загинемо на віки вічні.

— Що ж його робити? — питає стурбований Осел.

— Знаєте що, — мовить Лисичка, — сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кожний за свої гріхи, а чень Бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом.

— Добре! — мовить Вовк. — Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли, бувало, вірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютости.

— За такий гріх, Вовчику-братіку, мусіш три дні постити й поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли, бувало, влізу до курника, то не душу одну Курку, або дві, щоб наїстися й дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі.
Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 280.png
— О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусіш чотири дні постити й поклони бити. А ти, Ослику-братіку, чим Бога образив?

— Пригадую собі, — мовив з сокрушеним серцем Осел, — що раз мій господар запріг мене до візка й цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огорода. Оттоді то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з'їв. Більше не можу собі пригадати нічого.

— Ой, грішнику темний, — в один голос завили Вовк і Лисичка. — Та це ж страшенний гріх! Хіба ж тобі дозволено їсти огірки? Це ж ти найголовнішу заповідь переступив, і за це нема для тебе ніякої покути, хіба смерть.

Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже:

— Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тільки мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під камнем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди Божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби Божі та на милостиню за мою душу!

— Добре, Ослику-братіку, добре, — мовив Вовк, — зробимо все, що кажеш, тільки розкажи нам, де лежить той скарб, і по чім пізнати його схованку?

Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш.

Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголів бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім.

А Лисичка бачучи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

1898